Crimean Tatars Центр інформації та документації кримських татар Державний прапор Укаїни
UKR | ENG | RUS Пошук:
Про нас
Новини та коментарі
Кримські Студії
Крим у дзеркалі української преси
Електронна бібліотека Центру інформації та документації кримських татар
Україна і кримські татари (офіційні документи, інформаційні матеріали)
Курултай кримськотатарського народу
Меджліс кримськотатарського народу
Авдет
Кримськотатарські громадські організації
Кримськотатарські інтернет-ресурси
Міжднародне право та українське законодавство у сфері захисту прав корінних народів, національних меншин і прав людини

Чечня… у Криму !?

Юля Тищенко, Інна Підлуська

("Research Update" №185 (4 вересня 2000 р.)

У віддаленому від нас 19 столітті, аналізуючи помилки грізного генія Бонапарта, Cтендаль у його біографії з жалем констатував: “якщо б Наполеон виховувався в учбовому закладі, який би не був підпорядкований уряду, він,... мабуть, зрозумів би, яку силу дає уряду суспільна думка”. Те, що було ясним як день у 19 столітті, й сьогодні залишається незаперечним фактом. У той же час однією з провідних тез сьогодні виступає положення відносно того, що те чи інше громадське ставлення до суспільних явищ формується за допомогою всюдисущих ЗМІ. Іншою аксіомою, прозорою у своїй беззаперечності, видається й те, що нині жоден з конфліктів, у тому числі й той, що має яскраве етнічне забарвлення, не може продукуватися, розбурхуватися та підтримуватися без втручання та “допомоги” преси. Отже з “іскри”, кинутої з інформаційних джерел на царини суспільної думки, може розгорітися небезпечне полум`я.

Поки що, як то кажуть Бог милував. Однак, в Україні можна побачити певні тенденції спекулювання у тлумаченні тих чи інших подій, а то й розповсюдження відвертої дезінформації, яка може суттєво зіпсувати суспільний спокій.

Особливо стереоскопічно це знаходить прояв у постійних паралелях та аналогіях, до яких вдаються ЗМІ, - паралелях Чечні та Криму. У зв’язку з цим однією з “провідних”, загрозливих для безпеки України тенденцій, є намагання порівняти чеченську ситуацію із станом у Криму, а точніше, відокремити у зв’язку з цим кримськотатарський фактор. У цій “справі” набули неаби якого досвіду й російські інформаційні джерела. Проте, подібні аналогії, на жаль, є досить популярними в Україні серед певних сил, час від часу їх тиражують і українські ЗМІ. У цьому контексті зазначимо, що Україна вже давно сприймає події на Північному Кавказі крізь призму російських тлумачень завдяки нечуваному розширенню російського інформаційного простору на інформаційних українських теренах.

Щоб трохи проілюструвати ці моменти, “не розтікаючися мислію по древу”, опишу випадок, який трапився в одному із звичайнісіньких київських будинків, де помешкання п’ять років тому придбала велика мусульманська родина з Північного Кавказу. Одного разу до квартири, розташованої на сусідньому поверсі, завітали покупці, але коли на дворі вони побачили мусульманських жінок у хустинах, які, до речі, мирно сиділи получ з місцевими бабусями, та дітей неслов’янської зовнішності, які гралися із своїми українськими однолітками, покупців здуло вітром. Незаперечним аргументом такої поведінки було, зокрема, й те, що вони не бажають жити поруч з “чеченцями”, це їх лякає і не влаштовує. Чи до цього прагнули наші доморощені миротворці?

І це не може не відбиватися й на внутрішній ситуації в Україні і не позначатися на громадській думці щодо того ж Криму та кримських татар. Публікаціями у ЗМІ і тиражуванням деякими джерелами інформації на кшталт “Чечня у Криму”, проблема роздмухування “конфлікту” у Криму і акцент на кримськотатарській проблемі у цьому сенсі, звичайно не вичерпується. Хоча додає зайвої істерії, і ложку дьогтю до суспільної думки, як це, наприклад, сталося з публікацією в "Крымской правде" від 19 жовтня в статті з безпідставною назвою "Шаміль! Ми з тобою!". У публікації доводилося, що, начебто, вахабіти з Чечні уподобали Крим “як базу ідеологічної та фізичної підготовки "справжніх мусульман". Вказувалося, що у Керчі, Феодосії та ще в деяких селищах автономії представники чеченських польових командирів за безцінь скуповують квартири для сімей бойовиків. Коментуючи ці повідомлення, які наробили небезпечного галасу, Голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат Верховної Ради України Мустафа Джемілев, назвав цю публікацію наклепом. Він зазначав, що "у Криму немає жодної організації фундаменталістського змісту і жоден з наведених фактів не має підтвердження".

У такій інформаційній грі відверто вимальовуються й інші риси. Постійне зосередження уваги на кримській ситуації, як відверто проблемній і потенційно конфліктній, призводить до думки, щоб весь час пам`ятали і були внутрішньо готові.

Слід зазначити, що у вищезгаданих інформаційних повідомленнях та трактуваннях, представлення Криму, як вже враженої конфліктом “п’яти Ахілеса”, є своя історія, передусім політична. І як не парадоксально все розпочиналося ще задовго до війни у Чечні.

Так в інформаційній ескалації кримської конфліктної теми були свої періоди і свої герої. Ще на початку 90-х Крим дійсно стояв на порозі конфлікту. Півострів через політику сепаратизму своїх керівників при підтримці певних російських кіл час від часу нагадував справжню порохову бочку, яка ось-ось може зірватися. І це була не просто підготовкою громадської думки до можливості виникнення конфлікту, але й небезпечна для України політична реальність. Проте сьогодні цю ситуацію подолано. Видозмінився політичний ландшафт і потужність політичних можливостей щодо намагання направити Крим у фарватер Росії. Проте інерція і тенденції залишилися. Колись відверті політичні плани та бажання перекочували в сферу “інформаційної кампанії”, інформаційні кулуари. А якщо відповідні процеси відбуваються, це означає, що вони є для когось потрібні і корисні. Причому під інформаційний удар підпадає фактично найбільш проукраїнськи налаштована частина жителів Криму - кримські татари, що також у повній мірі демонструє загальний напрям і відповідний політичний присмак дезінформацій.

Ще у далекому від нас травні 1995 року народний депутат України, голова тимчасової парламентської комісії з питань політико-правової ситуації в Криму Юрій Кармазін стверджував, що під час апогею кримського сепаратизму, кримської кризи, відбувалася реалізація "плану відторгнення Криму від України, розробленого в Сочі в серпні 1994 року Головою Держдуми Росії Іваном Рибкіним, Андрієм Козирєвим, Костянтином Затуліним та Головою ВР Криму Сергієм Цековим" (УНІАН, 18 травня 1995 р.). Паралелі розвитку кримського сценарію були відчутними в перебігу трагічних подій в Абхазії та Придністров'ї.

Проте ці плани не вдалося втілити в життя. Крім дипломатичних зусиль, законів, уваги міжнародної спільноти до долі Криму, на думку спостерігачів, мали вплив і процеси в самій Росії. Наприкінці літа 1994 року нашій північній сусідці було не до Криму -- у неї виникла проблема Чечні (перша війна у Чечні розпочалася 11 грудня того року). Ця теза є певною мірою справедливою, про що можуть свідчити і висловлювання такої непересічної фігури, яка справляла незаперечний вплив на формування українсько-російських відносин у 1994--1995 роках, - Голови Комітету Держдуми у справах СНД Костянтина Затуліна. 17 березня 1995 він, вимагаючи застосування антиукраїнських санкцій у зв'язку з рішенням українського парламенту про скасування посади президента Криму, він вказував на те, що рішення українського парламенту свідчить про намагання скористатися ситуацією -- тим, що "Росія загрузла в Чечні" ("Інтерфакс-Україна", 17 березня 1995 р.).

Як не цинічно це звучить, але подібне “загрузання” було одним із провідних чинників, які врятували Крим і Україну від жорсткого конфлікту. Проте своєрідна політична інерція змістилася в іншу, інформаційну площину і набула політичної завуальованості та оновлених акцентів і відповідних особливостей. Цей процес триває й сьогодні. У цьому контексті заслуговує на неабияку увагу висловлювання нового російського керівництва щодо Криму. Так, Президент РФ Володимир Путін вказує, що півострів має важливе геополітичне значення. Зокрема, у своїй заяві на початку серпня 2000 року під час зустрічі “великої сімки” та Росії на японському острові Окінава Путін зазначав, що в світі існує “дуга нестабільності”, яка простяглася від Філіппін до Косова і проходить через Крим. Не багато ні мало. Проте він не є поодиноким в озвучуванні цих змістовних положень. Розмірковування про “дугу” нестабільності, пріоритетне геополітичне значення Криму є “улюбленим коником” і Голови Верховної Ради Криму, лідера кримських комуністів Леоніда Грача. Розповідаючи про нюанси сучасної геополітики, Л. Грач часто-густо говорить про те, що він переконаний в істинності розробленої “вченими політологами” прогностичної концепції геополітичного розлому, який супроводжується військовими конфліктами і вогнищами напруженості; згідно з цієї теорією лінія сучасного розлому проходить вздовж кордонів Таджикистану через Північний Кавказ і замикається на Балканах. І у цій складній гіпотетичній побудові, на думку головного комуніста-спікера, є місце і Криму, як "перехрестю Сходу і Заходу, перехрестю християнства і мусульманства", тож і півострів "може відчути на собі холод війни". "Воєнна тема" розвивалася й у наступних висловлюваннях Л. Грача, який цілком справедливо зазначав, що "ігри в геополітику завершуються війною"…

Слід зазначити, що однією з особливостей, які притаманні сьогоднішнім російським інформаціям щодо Криму у контексті “чеченського сліду”, або “мусульманського екстремізму”, як і раніше, є відвертий пошук “зовнішнього ворога” у образі тих же самих кримських татар та українців, що дозволяє відповідним чином переводити налаштування інформаційного локомотиву у напрямі більш широких просторів та робити постійні ін’єкції ксенофобії у суспільну думку. Поруч з цим найбільш “успішно” використовується поняття всюдисущого і всепроникаючого “мусульманського фактору” і його загроза не тільки безпеці Росії, але й за логікою інтерпретацій - “регіонам, з якими Російська Федерація має спільні кордони”. Отже й Україні… І це більш небезпечно, ніж здається на перший погляд, бо відповідні постулати без зайвих зусиль оволодівають громадською думкою у державі, де відбувається цілковите, до речі й з нашої згоди, багаторічне нав’язування чужих думок і схем у розумінні тих чи інших явищ, що звичайно не може сприяти гармонізації національних відносин у поліетнічній державі, якою є наша країна.

Так, ще під час першої чеченської війни однією з аксіоматичних дез, яка з`явилася у надрах Федеральної служби контррозвідки Росії, була “гаряча” інформація про те, що у Чечні затримано громадянина Литви В. Сосновкаса, якого у “1992 році було направлено до Криму для роботи з Меджлісом кримських татар у якості координатора” (“Інтерфакс-України”, 13 січня 1995 року).

Це повідомлення було фактично відразу спростоване заступником Голови Меджлісу кримських татар Рефатом Чубаровим, який зазначав, що це “груба провокація та абсурд”. А у заяві Меджлісу кримськотатарського народу від 13 січня 1995 року вказувалося, що "ця провокація є не тільки проявом помсти за однозначну підтримку Меджлісом кримськотатарського народу справедливої боротьби чеченського народу за свою незалежність, не тільки намаганням дестабілізувати ситуацію в Криму і в Україні, але й бажанням використати у провокаційних цілях так званий мусульманський фактор”.

Отже відповідна “деза” п’ятирічної давнини не відрізняється яскравою глибиною, проте “плевели” було рясно посіяно, а у напружених ситуаціях їх дуже важко відрізнити від здорових паростків. Подібні тенденції яскраво проглядаються й сьогодні.

Наприклад, наприкінці 1999 року побачило світ повідомлення ряду інформаційних агентств про те, що чеченські емісари почали активну роботу по найму терористів у Косово та Криму. Ця інформація також була спростована Головою Меджлісу народним депутатом України М. Джемілевим, який охарактеризував її як “явну провокацію”. Тоді ж він повідомляв, що у жовтні 1999 року до Меджлісу звернулася група кримських татар, приблизно 15 чоловік, які заявили про намір відправитися до Чечні на допомогу чеченському народу. “Ми попросили їх цього не робити, оскільки Меджліс діє відповідно до законодавства України, яке забороняє участь українських громадян у воєнних діях за межами країни”, - зазначив лідер кримських татар ("Україна молода", 30 жовтня 1999 р.).

Крім відповідного нагнітання негативу і викривлення реальної дійсності, політичних потрясінь, ідеологічних моментів, дезінформації такого роду переслідують і суто економічні цілі. Перш за все можна побачити, що відповідна “увага” до питання кримськотатарської загрози та поширення вахабізму у Криму посилюється напередоні курортних сезонів, коли вкрай важливо “перетягнути” туристичні потоки з “всесоюзної здравниці” до російського Сочі. У цьому році одним з галасливих прикладів такої відвертої дези став репортаж з Криму в “Ітогах” НТВ від 30 липня 2000 року. У інформаційному повідомленні, зокрема, вказувалося, що ісламські організації надають кримським татарам всіляку допомогу, в тому числі й юридичну, допомагають у придбанні будинків і землі. І у Криму з кожним днем розквітає вахабізм. У свою чергу головне управління СБУ в Криму оперативно спростувало це повідомлення.

Як не парадоксально, але “потенційний конфлікт”, який начебто може виникнути на півострові, виявляється однією з найкозирніших карт деяких українських та кримських політиків, які використовують відповідні трактування та інтерпретації ситуації задля впевненості у власному політичному майбутньому та, як то кажуть, відчути себе на плаву у хвилях та дев’ятих валах бурхливого політичного моря. Вони ніби намагаються монополізувати роль політичних “миротворців” та арбітрів, хранителів міжнаціонального миру, сиплють пророцтвами. Отже, “минають дні, минають роки”, але цей політичний “титанізм” триває. Розмірковування про кримськотатарську “п`яту колону” і провідника “вахабізму та релігійного екстремізму” не змінюються, лише, як можна побачити, переставляються деякі акценти.

Згадаймо весну 1995 року, коли 18 березня Верховна Рада України скасувала нормативні акти Автономної Республіки Крим, які суперечили Конституції України, зокрема, було скасовано інститут президентства на півострові. Заслуговує на увагу тодішній коментар народного депутата України Івана Симоненка, який безапеляційно вказував: “Ці дії на руку націоналістам і призведуть до нової Чечні” (“Інтерфакс-Україна”, 18 березня 1995 року). Він зазначав, що на півострові буде розіграно чеченський сценарій шляхом створення опозиції на базі кримських татар, або українських націоналістів. Проте минуло вже кілька років. І час, що минув, підтвердив безпідставність пророцт в “політичних касандр”. Однак “традиції” залишаються незмінними.

Одним з сьогоднішніх “героїв” в Україні та Криму щодо озвучення аналогій Криму та конфліктних регіонів виступає вже цитований нами Леонід Грач. Одне з порівнянь Чечні і Криму було дане Грачем ще у 1996 році. Однак, наголоси в його тезах відносно майбутнього Криму були дещо відмінними від сьогоднішніх інтерпретацій. Він говорив не про кримських татар, не про Меджліс кримських татар, як про винуватців міжнаціональної напруги і потенційних провідників конфлікту, а про “кримінальні сили півострову”. Так у жовні 1996 року від вказував: "Криміналізація влади з мовчазної згоди Києва в Криму триває. Зроблено ще один величезний крок до Чечні номер 2. Крим сидить на пороховій бочці і дуже ймовірно замкне вогняну дугу, яка починається в Таджикистані, проходить через Чечню і закінчується в Югославії". Вже у січні 1998 року його висловлювання були майже тотожними...:"знов і знов підтверджує попередні прогнози про те, що є реальні сили, які прагнуть перетворити Крим на Чечню номер два" ("День", 28 січня 1998 року)… Проте, “ворог” та “реальні сили” були вже іншими. Так у травні 1999 року під час зустрічі з бійцями спеціального загону "Беркут" з нагоди його семиріччя Л. Грач з тривогою говорив про те, що "запеклий націоналізм, сповідуваний і насаджуваний у Криму Меджлісом", штовхає автономію до загострення політичної ситуації, що може призвести до найсумніших наслідків” ("Сільські вісті", 5 травня 1999 р.).

Пізніше, під час війни в Югославії та Косівської трагедії стало модним застосовувати безапеляційні порівняння щодо Криму та Косова. Тоді лексикон деяких українських посадовців завдяки цьому суттєво “збагатився”

Назагал ця ситуація чимось нагадує дим, на щастя, без вогню.

Однак, на жаль, завдяки частому та стійкому використанню відповідних аналогій та метафор, крім суто політичних сумнівних дивідендів, що отримали завдяки цьому “політичні титани”, які тримають на власних плечах мир та міжнаціональну злагоду у Криму, тема “ісламського екстремізму” на півострові може набути в Україні такої ж популярності у масовій громадській свідомості, як “оди” про олігархів. Проте, це є більш небезпечним, ніж розмірковування на сторінках газет та у публічних виступах про те, хто ж приватизував те чи інше обленерго, панове...