“Сьогодні, в цьому залі, було зроблено величезний історичний крок до зміцнення України як правової держави, до слави України, зміцнюваної й примножуваної Кримським півостровом. Ми зробили все можливе для того, щоб у країні процвітали дружба між народами та порядок.”

(Резолюція мітингу протесту кримських татар проти затвердження Конституції Автономної Республіки Крим. 21 грудня 1998 року)²

1. Вступ

Нещодавнє затвердження кримської конституції українським парламентом, яке відбулося у грудні 1998 року після тривалої боротьби між Києвом та Сімферополем навколо питання про характер кримської автономії, трактується українським урядом та розглядається деякими вітчизняними й зарубіжними спостерігачами як те, що остаточно вирішило “кримську проблему” – проблему російського сепаратистського руху в Криму – шляхом закріплення статусу Криму як складової частини України та визначення кола повноважень півострова. Але в той час як ані Київ, ані Сімферополь не можуть цілком вдовольнятися з нарешті досягнутого компромісу, ця конституція, зокрема, ігнорує інтереси понад 260 000 кримських татар, які за останнє десятиліття повернулися до Криму після майже півстолітнього перебування в місцях депортації й тепер становлять близько 12% 2,5-мільйонного, переважно російського населення Криму.³

Більшість політичних вимог, висунутих кримськими татарами від початку 90-х років, так і лишаються нерозглянутими, а невизнані вимоги татар про надання їм ширших прав як групі й надалі погіршують політичну ситуацію в Криму.

У даній роботі буде проаналізовано ці політичні вимоги і чинникі, які обумовлювали відповідне реагування на них української та кримської влади. Тут доводитиметься, що реакція кримської еліти на політичні вимоги татар була назагал негативною, в той час як офіційній політиці України бракувало чіткості й послідовності, і вона була спробою балансувати поміж низкою цілей, часто між собою несумісних, а саме: прагненням міцно закріпити Крим у складі України, необхідністю запобігати перед кримськими росіянами, страхом спровокувати вимоги про групові права з боку російської та інших меншин, нездатністю витримати тиск масових акцій протесту кримських татар, необхідністю працювати в складних умовах недостатньо розробленого й часто неоднозначного вітчизняного законодавства. За цих обставин, неспроможність української влади виробити послідовний підхід до політичних вимог кримських татар віддзеркалює більш масштабні проблеми України, - зокрема, потребу забезпечити одночасно індивідуальні й групові права в процесі демократизації багатоетнічної країни, в якій ще не сформовано виразної національної самосвідомості, і при цьому врівноважити суперечливі політичні та ідеологічні вимоги різних груп розділеного суспільства. Але як це не парадоксально, брак чіткості в офіційній політиці – за наявності часто несумісних між собою політичних вимог та безкомпромісної риторики кримських татар і кримських росіян – був одним із чинників, які забезпечили хиткий, проте мирний статус-кво в Криму, що й буде показано в цій роботі. В різний час центральний уряд ставив вимоги однієї групи над вимогами інших, отож жодна із сторін-учасниць не могла бути впевнена в підтримці центру. Але така “політика, яка полягає у відсутності політики” спрацьовувала скоріше через щасливий збіг обставин, а не завдяки свідомому замислу, отож вона і не усунула політичних, правничих та етнічних проблем, що постали внаслідок невирішення політичних вимог кримських татар. Те, в який спосіб до цих вимог підійдуть у майбутньому, визначатиме перспективи міжетнічного миру та стабільності в Криму.

У Розділі 2 цієї роботи дано нарис головних політичних та юридичних вимог, висунутих кримськими татарами, також окреслено офіційну реакцію, на яку вони наштовхнулися. В Розділі 3 показано позицію кримської влади та лівих сил України щодо політичних вимог кримських татар, а в Розділі 4 йтиметься про позицію українських націоналістичних та правих сил. У Розділі 5 проаналізовано офіційну політику українського уряду, яка мала полагоджувати несумісні інтереси всіх зацікавлених груп, та оцінено її досягнення й вади.

2. Головні політичні й правові вимоги кримських татар та стислий нарис урядової реакції на них

Проблеми, з якими стикається 260-тисячна громада кримських татар, складні та багатовимірні; вони мають соціально-економічні, культурні, політичні та юридичні аспекти. Економічно кримські татари перебувають у жалюгідному становищі навіть на тлі загалом депресивної економіки Криму. Принаймні 60% кримських татар не мають роботи (як мінімум, це вдвічі вище, ніж у середньому по Криму), приблизно 50% татар позбавлені належних житлових умов. Із загальної кількості 291 кримськотатарських поселень приблизно 25% не мають електропостачання, 70% -- водопостачання, у 90% цих поселень немає доріг із асфальтовим покриттям, у 96% -- газопостачання, а каналізації взагалі немає в жодному⁴. Від 1991 року Україна витратила на програми репатріації кримських татар 300 мільйонів доларів США – як на країну з депресивною економікою це значна сума. Ще 10 мільйонів доларів США надійшло від міжнародних урядових та неурядових організацій⁵.

Від часу розпаду Радянського Союзу Україна є єдиною державою, що несе на собі тягар витрат на переселення кримських татар, хоча угода СНД “Про поновлення прав депортованих осіб, національних меншин та народів”, підписана вищими керівниками 10-ти країн СНД у Бішкеку 9 жовтня 1992 року, передбачала, що країни-учасниці спільно покриватимуть витрати на повернення кримських татар до Криму⁶. Оскільки економічна криза в Україні поглибшала, програми фінансування кримських татар довелося дуже суттєво скоротити: якщо в 1992 році було надано 95,2 млн. доларів США, в 1994-му – 59,6 млн., то в 1997-му – лише 6,9 млн.⁷ А в 1999 році із запланованих у бюджеті 4, 8 млн. доларів було реально надано лише 3,2 млн.⁸ – це при оцінках, що для переселення кримських татар та їхньої інтеграції в суспільство потрібні 2 мільярди доларів США, тобто, сума, яка далеко перевищує фінансові можливості України.

Але крім соціально-економічних проблем, для розв’язання яких необхідні кошти, є ще й низка політичних та правничих аспектів повернення кримських татар до України. Вирішення пов’язаних з цим проблем залежить не так від наявності грошей, як від закону й політики. Їхньому розв’язанню перешкоджають політичні та правничі суперечки довкола них, не останньою мірою тому, що багато з цих проблем тісно переплітаються з такими першорядними для України питаннями, як відносини з російською більшістю в Криму, побудова добрих стосунків із понад 100 етнічними меншинами при одночасному зміцненні української національної самосвідомості і т.ін.⁹ Політичні та правничі проблеми, на яких найчастіше наголошують кримськотатарські лідери, такі: потреба мати юридичний механізм, який би гарантував представництво кримських татар у кримських та українських органах влади; офіційне визнання Меджлісу кримськотатарського народу (орган із 33 членів, обраний Курултаєм – загальнонаціональним з’їздом) як представницького органу кримськотатарського народу; офіційне визнання кримських татар корінним народом Криму та України, а не національною меншиною; українське громадянство для всіх, хто повертається на історичну батьківщину; визнання кримськотатарської мови однією з офіційних мов Криму.¹⁰ Прагнення кримських татар до зміни статусу кримської автономії шляхом перетворення її з територіальної на національно-територіальну автономію кримських татар буде обговорене в Розділах 3 та 4, оскільки протягом останніх років ця вимога була не стільки конкретною метою, скільки фактором, який впливав на ставлення різних політичних сил України до інших політичних вимог кримських татар (про це йтиметься далі).

Представництво кримських татар у кримських органах влади

Недостатнє представництво кримських татар в органах влади Криму – це та політична проблема, на якій кримськотатарські лідери наголошують найчастіше. Складаючи 12% кримського населення, кримські татари після березневих виборів 1998 року не мають жодного представника серед 96 депутатів кримського парламенту (єдиний кримський татарин в цьому органі, комуніст і “інтернаціоналіст”, був обраний за підтримки компартії і не розглядається татарами як їхній представник). Від 1994-го й до 1998-го року кримські татари мали квоту на 14 місць (із 98-ми) у вищому законодавчому органі півострова.¹¹

В той період існувало спеціальне тимчасове положення, чинне лише на одне скликання – воно було скасоване до березневих 1998 року виборів до кримського парламенту, які відбулися із застосуванням мажоритарної системи та її принципу “одна особа – один голос”. Це стало ефективним бар’єром, що перешкодив кримським татарам, які розсіяні по цілому Криму й не становлять більшості в жодному з виборчих округів¹², обрати своїх представників до кримського парламенту. Гостру недостатність представництва кримських татар у кримських органах виконавчої влади ілюструє той факт, що вони складають лише 1% серед службовців урядових структур, і тільки 0,1% в органах міліції та органах безпеки Криму.¹³ У міських та селищних радах Криму депутати-кримські татари в середньому складають 9% від загальної кількості обраних депутатів, і лише на найнижчому рівні – рівні сільрад – вони представлені приблизно в тій же пропорції, яку кримські татари складають у загальній кількості населення (11,8%).¹⁴

Скасування положення про квоту без заміни її на будь-який інший механізм, що дозволяв би кримським татарам обирати своїх представників до кримського парламенту, критикувалося іноземними спостерігачами, але користі від цього було не надто багато. Бюро ОБСЄ з питань демократичних інститутів та прав людини рекомендувало: “система виборів до парламенту Криму мусила б давати кримським татарам кращі можливості бути представленими. Це можна зробити шляхом запровадження пропорційних елементів у цій виборчій системі.”¹⁵ Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин багато років наголошував на важливості подальшого існування системи квот або іншого механізму, що гарантував би татарам представництво – як-от “виборчої системи… яка могла б дати їм [кримським татарам] майже повну певність у тому, що вони матимуть представництво, яке приблизно відповідає їхній частці в загальній кількості населення Криму.” ¹⁶ Але внутрішній опір запровадженню квот або інших інституційних механізмів, що гарантували б татарам представництво в кримському парламенті, є досить сильним, зокрема, з боку кримського керівництва та лівих угруповань в українському парламенті (щоправда, й неліві сили ставляться до таких пропозицій обережно, про що докладніше говоритиметься в Розділі 3).

Проблема українського громадянства та виборчі права кримських татар

Відсутність українського громадянства є ще однією чільною проблемою кримськотатарських репатріантів. З-поміж приблизно 260 000 кримських татар, які повернулися в Україну за останнє десятиліття, 108 000 поверталися вже після 13 листопада 1991 року – дня, коли набув чинності український закон про громадянство – й тому не одержали українського громадянства автоматично, а відтак мусили проходити процедуру натуралізації. З цієї групи 25 тисяч де-юре були особами без громадянства, отож здобуття українського громадянства для них полегшувалося завдяки змінам та доповненням до українського закону про громадянство, ухваленим у квітні 1997 року. Решта 83 000 були не в змозі здобути українське громадянство з огляду на нездоланні фінансові та юридичні перешкоди на шляху відмови від громадянства тих країн СНД, в яких вони мешкали перед поверненням до Криму;¹⁷ для більшості (62 000) це був Узбекістан.¹⁸ Цю проблему було в основному усунуто з підписанням українсько-узбецької угоди про спрощену процедуру відмови від узбецького та здобуття українського громадянства раніше депортованими особами (серпень 1998 року).¹⁹

Але станом на березень 1998 року, коли відбувалися парламентські вибори, приблизно 80 000 кримських татар (тобто понад половини населення того віку, в якому згідно з законодавством дозволено голосувати), не мали українського громадянства, і через те їм не дали можливості взяти участь у цих виборах.²⁰ Це була нова практика, коли порівнювати її з застосовуваною на президентських виборах 1994 року та референдумі про незалежність України 1991 року, коли репатріанти без українського громадянства могли голосувати на підставі довідки про місце проживання – згідно зі Статтею 1 Бішкекської угоди держав СНД від 1992 року, якою депортованим надано ти ж самі політичні права, що й громадянам країн-учасниць.²² У відповідь на таке рішення у лютому й березні 1998 року у Криму відбулися масові демонстрації протесту, причому деякі з них переросли в насильницькі дії. Але влада лишалася незворушною (з причин, про які йтиметься в наступній частині) й не зважала ані на тиск із боку кримських татар, ні на рекомендації ОБСЄ та Ради Європи дозволити кримським татарам, які постійно мешкають у Криму, голосувати на виборах (з огляду на труднощі у здобутті українського громадянства, з якими татари стикалися впродовж багатьох років).²²

Те, що більше половини кримськотатарського населення, яке за віком могло б голосувати, було усунуто від участі у виборах до кримського парламенту, без сумніву позначилося на результатах цих виборів. Адже іноді навіть декілька додаткових голосів могли бути вирішальними, наприклад, у випадку, коли в одному з виборчих округів кримськотатарському кандидатові забракло лише 14 голосів, аби бути обраним до кримського парламенту.²³

Світова спільнота cхвально відноситься до зусиль українського уряду щодо розв’язання проблеми громадянства для більш як 100 000 кримських татар.²⁴ Але вирішення проблеми громадянства ознаменувало й початок нового етапу протистояння кримськотатарських лідерів та української влади стосовно інших політичних та правових проблем кримських татар, на яких ці лідери наголошують. Багато хто з українських посадових осіб нині стверджує, що, здобувши громадянство, татари втратили будь-які підстави домагатися статусу преференційної групи – мовляв, тепер вони перебувають в такому самому юридичному статусі, як і решта українських громадян, і тому можуть користуватися всім спектром політичних прав, передбачених українським законодавством.²⁵ Кримськотатарські лідери з цим не погоджуються, спосилаючись на неможливість обрати своїх представників до кримського парламенту за існуючої мажоритарної системи як на найбільш промовисте свідчення того, що для забезпечення дійсно рівноправного, порівняно з іншими групами півострова, становища кримських татар, які складають меншість у кожному з адміністративних утворень чи виборчих округів, необхідні спеціальні правові механізми – як-от квоти.

Наприклад, за словами Мустафи Джемілєва, якби під час виборів до кримського парламенту в 1998 році по кожному з виборчих округів балотувався лише один кримськотатарський кандидат,²⁶ то “ми б мали теоретичний шанс обрати трьох депутатів (у 62-му, 64-му та 69-му виборчих округах) ... А в решті 97 виборчих округах Криму не був би обраний жоден кримський татарин – навіть якби всі кримські татари цього округу проголосували б за цього одного кандидата.²⁷ Причини такого стану речей добре відомі. По-перше, це шовіністична упередженість проти кримських татар, що існує на всіх рівнях і в результаті якої кримськотатарські кандидати можуть розраховувати лише на голоси своїх одноплемінців. По-друге, розпорошеність татарських поселень у Криму, а, по-третє – той факт, що, на порушення Бішкекської угоди, майже половині кримських татар не було дозволено голосувати, бо вони не мали українського громадянства”.²⁷

Правовий статус Меджлісу кримських татар

Правовий статус Меджлісу кримських татар і Курултаю є проблемою, яка народилася ще у червні 1991 року, коли вперше в Сімферополі було скликано 2-й Курултай²⁹ кримських татар і на ньому обрано Меджліс із 33 членів, який мав відігравати роль “єдиного легітимного представницького органу кримськотатарського народу між засіданнями Курултаю”.³⁰ Кримські татари вимагають від влади, аби вона визнала Курултай та Меджліс як представницькі органи кримськотатарського народу, але їхні опоненти стверджують, що ці організації є суперниками офіційних органів влади Криму, а тому незаконні: так, негайно після 2-го Курултаю Верховна Рада Криму засудила Меджліс за його “антиконституційні” спроби створити “паралельні структури влади”.³¹

Пропозиції легалізувати Меджліс шляхом реєстрації в якості громадської організації або політичної партії неприйнятні для кримськотатарських лідерів. Вони й далі твердять, що, на відміну від громадських організацій чи політичних партій, які представляють лише певні групи людей, Меджліс та Курултай демократично обрані всіма кримськими татарами³² й представляють інтереси всього кримськотатарського народу, а отже, й повинні бути такими визнані. Під час нещодавнього інтерв’ю Мустафа Джемільов сказав з цього приводу : “Меджліс – це не організація. Меджліс – це виборний представницький орган кримськотатарського народу. Національний парламент, якщо хочете. Його все ще не визнано законом. Влада пропонує, аби ми зареєструвалися як громадська організація чи партія – нарівні з Товариством шанувальників пива. Ми цього не зробимо”.³³ Кримськотатарські лідери стурбовані ще й тим, що якби Меджліс зареєструвався як партія чи громадська організація, то це дало б змогу урядові потрактовувати його як лише одну з-поміж більш як п’ятдесяти кримськотатарських громадських організацій і таким чином грати на розбіжностях позицій різних груп. Це є тактика на пониження статусу представників Меджлісу, аби уникнути розв’язання питань, на яких цей орган наголошує.³⁴

Хоча кримськотатарські лідери вважають Меджліс і Курултай представницькими органами кримськотатарського народу, вони загалом заперечують тому, що це є структури, паралельні до офіційних владних органів Криму. Приміром, заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров доводить, що Меджліс прагне бути дорадчим органом, з яким уряд консультувався би з обмеженого кола політичних питань, що безпосередньо стосуються кримських татар.³⁵ Суперечки щодо статусу Меджлісу, і особливо вороже ставлення до нього кримської влади мають не лише правову, але й (переважно) політичну природу – досить згадати цілковиту різницю політичних та ідеологічних позицій Меджлісу та панівної кримської еліти. Ще більше ускладнює ситуацію страх, що визнання Меджлісу може створити прецедент і потягнути за собою подібні ж вимоги від організацій інших етнічних груп України – докладніше про це буде сказано в Розділі 3.

Ситуація з офіційним статусом Меджлісу залишалася патовою упродовж років, але 18 травня 1999 року, коли татари влаштували похід на Сімферополь з приводу вшанування сумної дати - 55-ї річниці депортації 1944 року, Президент України підписав указ про створення консультативної ради представників кримськотатарського народу при Президентові, до складу якої увійшли всі 33 члени Меджлісу на чолі з його головою Мустафою Джемільовим.³⁶ Зрозуміло, що цей указ далекий від повного визнання Меджлісу, хоча його широко сприймають як фактичне визнання Меджлісу та його ролі як головного речника кримських татар. Але повне юридичне визнання ще попереду, так само як і створення правових механізмів, що уможливили б функціонування консультативної ради – досі вона ще не запрацювала.³⁷

Національна меншина чи корінний народ?

Всі з вищезазначених політичних і правових проблем пов‘язані з більш фундаментальним, юридично і політично суперечливим питанням – поняттям “корінний народ” в українському законодавстві і визнанням кримських татар корінним народом, як вони того вимагають. На практиці, до сьогодні українською офіційною національною політикою було прийнято вважати всіх неукраїнців в Україні національними меншинами, а кримських татар – національною меншиною і особами, що належать до категорії раніше депортованих. Таким чином уряд намагався акцентувати увагу на індивідуальних правах осіб, що належать до національних меншин, в той же час зміщуючи акцент з вимог про групові права, особливо основані на етнічному факторі. Що стосується раніше депортованих, уряд намагався поводитися з ними як з однією категорією, а не розрізняти серед неї окремі етнічні групи.³⁸ Ця офіційна позиція проілюстрована у листі Міністра закордонних справ України до Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від листопада 1995 року, в якому тодішній Міністр закордонних справ Генадій Удовенко зазначив: “На наше переконання, рішення цих проблем [реінтеграції депортованих народів в Криму] має основуватися саме на критерії приналежності певних осіб до категорії депортованих, а не до тієї чи іншої етнічної групи. Останнє, на нашу думку, може створити небажаний прецедент в аспекті розвитку конституційної системи України”.³⁹

Однак кримські татари вважають себе корінним народом, а не національною меншиною, і відрізняють себе від решти раніше депортованих груп через декілька причин, а насамперед, тому, що вони історично розвивалися як окремий етнос на території Криму і, на відміну від інших меншин в Україні і в Криму, не мають батьківщини або спорідненої держави за межами Криму, - що дійсно є вирішальною різницею.⁴⁰ Кримськотатарські лідери заперечують проти ставдення до кримських татар, особливо в офіційній риториці, як до тих, що не відрізняються від представників інших груп, депортованих з Криму. (Стосовно стратегії, яку також нерідко використовують супротивники кримських татар, відхиляючи їхні вимоги про групові права на тій підставі, що тоді до інших груп повинне було б застосовуватися таке саме ставлення – дивіться нижче). Кримські татари доводять, що велика кількість представників інших груп депортованих (вірменів, болгар, греків, німців) в Криму є не нащадками депортованих, а особами цих національностей, які приїхали з інших частин Радянського Союзу, тоді як кримські татари були депортовані масово, як нація. Тому права депортованих осіб інших національностей і права кримськотатарського народу як нації – це якісно різні питання.⁴¹

В юридичному сенсі, офіційна позиція України стосовно поняття “корінні народи” взагалі, і зокрема по відношенню до кримських татар, була неоднозначною. Хоч Ст. 11 Конституції України визнає існування корінних народів в Україні поряд з титульною нацією і національними меншинами, Ст. 92 залишає визначення прав корінних народів українському законодавству. Проте, до сьогодні таких законів в Україні немає, і це поняття ще тільки розробляється у міжнародному праві⁴². Проекти законів “Про статус кримськотатарського народу в Україні”, а також проект “Концепції державної політики України стосовно корінних народів” роками обговорювалися в різних урядових установах, але ще не були прийняті.⁴³ Однак 2 березня 2000 року український парламент нарешті вирішив провести 5 квітня 2000 року парламентське слухання “Про законодавче врегулювання і реалізацію державної політики з гарантування прав кримськотатарського народу і національних меншин, які були депортовані і зараз добровільно повертаються до України”.⁴⁴ Це слухання, про яке домовилися лідери Меджлісу та Президент України Леонід Кучма під час зустрічі у травні 1999 року, на якій була створена консультативно-дорадча рада представників кримськотатарського народу при Президенті, до складу якої увійшли всі члени Меджлісу, спочатку планувалося на вересень, але двічі відкладалося, і зрештою було заплановане і відбулося після того, як в українському парламенті у січні 2000 року була сформована правоцентристська більшість.⁴⁵ Після слухання депутати виробили рекомендації, зокрема, доопрацювати проект Концепції державної етнополітики та в найближчий час обговорити її, а також проект Закону про статус кримськотатарського народу, у парламенті.⁴⁶ Ці рекомендації були офіційно поставлені на голосування і прийняті як резолюція парламенту 20 квітня.

Хоча правові аспекти проблеми прав “корінних народів” і відповідної вимоги татар є безперечно складними, той факт, що рішення про обговорення цієї проблеми було прийнято парламентом – після років відкладання – тільки після того, як там вперше з часів проголошення незалежності України була сформована не-ліва більшість, надає підстав припустити що, як і у випадку з іншими політичними і правовими вимогами кримських татар, рушійною силою політики державного керівництва з цього питання були чималою мірою політичні та ідеологічні міркування, а не тільки дух закону.

Розвиток конституційної системи України, відображений у прийнятті Конституції Автономної Республіки Крим,⁴⁷ не зробив нічого для вирішення проблеми політичних вимог кримських татар. На думку кримськотатарських лідерів, а також багатьох оглядачів кримської політики, що не є татарами, в політично-правовому плані ситуація кримськотатарської громади в Криму погіршилася в результаті прийняття Конституції.⁴⁸ Конституція Криму не має положень про гарантування представництва кримських татар в органах влади Криму; положення про кримськотатарську мову є дуже далекими від того, що кримські татари хотіли б бачити там відображеним;⁴⁹ і, на відміну від Конституції України, в кримській немає і згадки про корінні народи в Криму. Вона визначає тільки наступні категорії: громадяни, іноземці та особи, що не мають громадянства; вживаються також терміни “національності” та “депортовані з Криму громадяни”,⁵⁰ – остання категорія означає, що раніше депортовані розглядаються як окремі особи, а не як група чи декілька груп.

3. Кримські татари і керівництво Кримської автономії: історія конфронтації

Політичні вимоги кримських татар стосовно задоволення їхніх групових прав фактично наштовхнулися на глуху стіну в Криму. Офіційно ці вимоги зазвичай відхиляються за допомогою риторики про “рівні права для всіх мешканців багатонаціонального Криму”.⁵¹ Але негативне ставлення домінуючих еліт Криму до політичних вимог кримських татар походить з різких політичних та ідеологічних відмінностей між цими двома групами; воно посилюється багатовіковими слов‘янсько-мусульманськими стереотипами, також взаємною недовірою між кримськими татарами і більшістю населення Криму, яке складається з етнічних росіян та русифікованих українців. Анти-татарське упередження є все ще поширеним і серед населення, і серед еліт. Так, наприклад, деякі депутати кримського парламенту відкрито висловлюють думку, що “татари не придатні ні для чого іншого, крім торгівлі на ринку”,⁵² а депутат від Комуністичної партії в своєму виступу у парламенті України нещодавно навіть піддав сумніву необхідність засудити масову депортацію кримських татар – “прибічників загарбників”, – що відбулася у 1944 році.⁵³ Ворожа риторика і відмова задовольнити їхні політичні вимоги змушують кримських татар також не утримуватися від жорстких висловів на адресу їхніх політичних опонентів. Кримськотатарські лідери називають кримських росіян “колоністами”⁵⁴, а кримське керівництво – “відгалуженням московського Політбюро, яке намагається “відродити кримінальний комуністичний режим на півострові та повністю стерти кримськотатарський народ з лиця землі”.⁵⁵

Антагоністичні відносини між кримськими татарами та комуністичним керівництвом Криму беруть свій початок від пізнього радянського періоду, коли кримські татари почали масово повертатися в Крим, і з того часу примирення майже не відбулося: так, нещодавно Мустафа Джемільов назвав кримське керівництво “найсерйознішою загрозою”, з якою стикаються кримські татари.⁵⁶ Політичні та ідеологічні розбіжності між цими двома групами важко переоцінити: проросійська і прокомуністична орієнтація більшості кримського населення і парламенту Криму різко суперечить антикомуністичним і про-українським настроям Меджлісу і більшості кримських татар; їхні погляди різняться й стосовно таких визначальних питань, як НАТО, Косово, війна в Чечні. Ідею слов‘янського союзу Росії, України і Бєларусі чи іншої форми державного об’єднання з Росією підтримує більшість слов‘ян-мешканців Криму, також керівництво автономії, тоді як ставлення до цього більшості кримських татар є дуже негативним. Із п‘ятдесяти чотирьох лідерів, які представляють різні орієнтації кримськотатарського руху (відповідні позиції та погляди представлені у збірці їхніх біографій),⁵⁷ майже всі засуджують СРСР і будь-які плани його відродження, негативно характеризуючи СНД і його майбутні перспективи.⁵⁸ Всі, крім двох осіб⁵⁹ бачать майбутнє Криму тільки в складі України, і ніколи – в Росії.

Кримські татари і російськомовні кримчани дотримуються також практично протилежних поглядів щодо підстав для створення, а також майбутнього автономії в Криму. Референдум 1991 року, яким було поновлено автономію Криму, був ініційований керівництвом Комуністичної партії Криму слідом за масовим поверненням татар і зростанням руху за незалежність в Україні. Кримські татари цей референдум бойкотували, бо вважали, що в Криму має бути відновлена національно-територіальна автономія кримських татар (докладніше про ці вимоги дивіться нижче). Відповідно, вони вбачали в ньому намір місцевої комуністичної влади скористатися тим, що більшість кримських татар ще проживали в місцях депортації, провести референдум серед кримського переважно “прибулого” (після війни) населення, і таким чином “фактично створити на національній території кримських татар російську автономію з широкими повноваженнями, яка могла б, залежно від обставин, приєднатися до Росії – спорідненої держави для більшості післявоєнних мігрантів – або на деякий час залишитися незалежною республікою”.⁶⁰ Як наслідок, більшість кримськотатарських політичних лідерів (включно з тими, хто не представляє Меджліс) поділяють думку, що незважаючи на офіційний статус територіальної автономії, кримська автономія є фактично російською і не має підстав для існування. “Чому існує автономія в Криму? Чому Крим не може бути просто областю? Ця автономія була створена для росіян, оскільки більшість російського населення є єдиною особливою рисою, яка відрізняє Крим від інших регіонів України”, зазначив Ленур Аріфов, колишній член Меджлісу і голова партії Міллет, яка має розбіжності з керівництвом Меджлісу.⁶¹ Маючи такі погляди щодо реального призначення автономії Криму, а також політичні та ідеологічні розбіжності з кримським керівництвом, кримські татари відкидають офіційну риторику про “рівні права всіх кримчан” і “багатонаціональний народ Криму” як глузування, яке використовується для прикриття фактичної дискримінації татар російською більшістю. Як зазначив Надір Бекіров, голова політико-правового відділу Меджлісу: “Російські та проросійські кримські політики проголошують про існування якоїсь міфічної “кримської нації” … яка може бути суб’єктом самовизначення в Криму. … А кримським татарам надається роль чогось зайвого на фоні 1,5 мільйонів російськомовних, які зараз складають абсолютну більшість в Криму, і тому не мусять ні на кого зважати, голосуючи з будь-якого питання. … В Криму політичні питання не можуть вирішуватися голосуванням простою більшістю, бо це неминуче призводить до етнічної дискримінації”.⁶²

Небажання влади Криму визнавати будь-які політичні вимоги кримських татар про групові права зазвичай подається в обкладинці мови про рівні права. Кримські еліти представляють свою позицію як “політику діалогу національних культур і груп в Криму, … спрямовану на збереження розмаїття етнічних компонентів в Криму”.⁶³

Деякі з них характеризують політичні вимоги кримських татар, висловлені Меджлісом – “нелегальною організацією так званого корінного народу” - як націоналістичні та екстремістські, такі, що “брутально порушують Конституції та закони України і Криму, права людини та принципи рівності громадян”.⁶⁴ Незважаючи на риторику про рівність і права, політика лідерів Криму стосовно інших груп кримських татар показала, що не тільки сутність політичних вимог кримських татар та їхній “екстремізм”, а скоріше ідеологічні та політичні розбіжності між Меджлісом і панівними кримськими елітами лежать в основі відмови влади Криму розглядати вимоги Меджлісу, а також визнати легітимність самого Меджлісу як партнера для переговорів.

Спікер кримського парламенту Леонід Грач, який вважає себе “принциповим опонентом квот для кримських татар” чи будь-яких інших спеціальних конституційних домовленостей, які, на його думку, просто “дозволять всіляким радикалам спекулювати на ситуацій”,⁶⁵ поруч з тим створив у квітні 1999 року “Раду кримськотатарських старійшин” (Совет Аксакалов) як консультативний орган при спікері. Аксакали – які, здається, всі походять тільки з однієї кримськотатарської громадської організації, і тому навряд чи можуть претендувати на роль дійсно представницького органу кримських татар⁶⁶ – відкрито визнають, що вони поділяють багато які, якщо не всі, цілі Меджлісу, незважаючи на своє негативне ставлення до самого Меджлісу.⁶⁷ Парадоксально, але саме такі ж цілі – як-от механізми гарантування більшого представництва татар в кримських органах влади, статус корінного народу, більші мовні права і навіть статус національно-територіальної автономії для Криму – згідно з кримським керівництвом, роблять Меджліс “екстремістським” і дискваліфікують його як партнера для діалогу.

Більш приязне ставлення, сприяння кримського керівництва тим групам кримських татар, які протистоять Меджлісу – наприклад, Аксакалам, незважаючи на подібність задекларованіх ними цілей, - мають чітку політичну та ідеологічну мотивацію. На відміну від Меджлісу, Аксакали визнають своє прихильніше ставлення до кримських комуністів і кримського керівництва, і негативне – до про-українських сил, підтриманих Меджлісом і Києвом, а також до передачі Криму від Росії до України.⁶⁸ Створення “Ради старійшин”, можливо, було також (невдалою) спробою спікера кримського парламенту запобігти формуванню Президентом України Кучмою кримськотатарської консультативної ради, до складу якої увійшли, як вже згадувалося, всі 33 члени Меджлісу, і яке відбулося місяцем пізніше. Цим президентським декретом було фактично легалізовано Меджліс і визнано його органом, який представляє інтереси кримських татар у діалозі з українською владою.

4. Кримські татари і українські праві політичні сили – стратегічний альянс, затьмарений підозрами.

Зважаючи на політичне протистояння і взаємовиключні вимоги в Криму, де, за словами одного аналітика, навіть “мінімальні вимоги татар перевищують максимальні поступки, які готові зробити слов‘яни”,⁶⁹ кримські татари звертаються за підтримкою до Києва і різних про-українських сил. В пошуках такої підтримки, кримські татари поставили себе в позицію головної про-української сили в Криму, створивши таким чином союз з Києвом проти кримського сепаратизму, який Київ намагається приборкати. Політична реакція офіційного Києва на їхні вимоги була менш категоричною, ніж кримської влади, але з його боку не було ніякого послідовного – ані в часі, ані з приводу конкретної проблеми – підходу, тим паче, нічого подібного на послідовну підтримку.

Щоб проаналізувати складне павутиння з іноді співпадаючих, а інколи суперечних інтересів кримських татар і різних політичних сил України, яке призвело до подібної реакції офіційної політики, в цьому розділі будуть обговорені стосунки між кримськими татарами та їхніми основними прибічниками серед українських правих.

Співробітництво кримських татар з про-українськими політичними силами розпочалося ще в радянський період і є результатом не тільки стратегічного альянсу, обумовленого сучасними політичними реаліями в Криму; в цьому співробітництві міститься також елемент певної емоційної щирості. Ключові фігури двох національних рухів вважали обидві нації жертвами радянської держави, і були поєднані давніми особистими зв‘язками. Майже 30-річна дружба лідерів кримськотатарського і українського національних рухів – Мустафи Джемільова і покійного В‘ячеслава Чорновола, керівника Руху і “батька” незалежності України – уходить корінням у часи, коли вони обидва були політичними в‘язнями радянського ГУЛАГу. Кримські татари шанують, як одного з найбільш поважних захисників їхніх прав, іншого українця, Петра Григоренка, - радянського генерала, який став одним з найпромовистіших захисників прав кримських татар в 70-і роки. Кримські татари назвали вулиці в їхніх нових поселеннях в Криму на честь Григоренка, а минулого року, незважаючи на спротив місцевої влади, відкрили пам‘ятник Григоренку біля головної площі Сімферополя.

Кримські татари і про-українські групи в Криму стали стратегічними партнерами з початку 90-х років, коли стало зрозумілим, що проросійський сепаратизм в Криму і місцеві комуністичні еліти є для них спільною загрозою. Оскільки політично активна українська громада в Криму дуже мала, кримські татари виявилися головною про-українською силою Криму: як каже місцева приказка, “єдиними українцями в Криму є кримські татари”⁷⁰. Кримські татари дійсно були вірними прихильниками незалежності України та збереження її територіальної цілісності, беручи сторону Києва в його конфлікті з кримським керівництвом стосовно обсягу автономії Криму. На референдумі у грудні 1991 року татари проголосували за незалежність України; можливо, саме на рахунок їхніх голосів можна віднести ті критичні 2,4%, які зробили результат голосування в Криму на підтримку незалежності трохи більшим половини, а саме, 52,4%. Під час виборів Президента Криму в січні 1994 року вони підтримали Миколу Багрова, єдиного кандидата, який не закликав до незалежності Криму від України, а в грудні 1996 року кримськотатарський Меджліс своєю резолюцією засудив рішення російського парламенту, яке заперечувало правову юрисдикцію України над Севастополем.⁷¹ Під час президентських виборів у червні та липні 1994 року татари також підтримували діючого президента Леоніда Кравчука проти Леоніда Кучми; останній, як відомо, у своїй кампанії проголошував про тісніші зв‘язки з Росією і одержав значну перемогу в Криму. ⁷²

Українські націоналістичні партії в своїх заявах і документах⁷³ проголошували про свою підтримку політичних вимог кримських татар, починаючи з пізнього радянського періоду. Кримськотатарсько-український альянс просунувся далі переважно декларативного співробітництва перед парламентськими виборами 1998 року, коли Рух, основна українська націоналістична партія, включив членів кримськотатарського Меджлісу Мустафу Джемільова і Надира Бекірова в свій партійний список за номерами 9 і 49 відповідно. Місце Джемільова у списку гарантувало його обрання, він дійсно був обраний і став одним із двох кримськотатарських депутатів в українській законодавчій владі.

Рефат Чубаров, заступник голови Меджлісу, був обраний від Криму до парламенту України по одномандатному округу. Підтримка близько 65 тисяч кримськотатарських виборців, які мали українське громадянство і могли взяти участь у виборах в березні 1998 року, дозволила Руху зайняти третє місце в голосуванні за партійними списками в Криму, вигравши 6,77% голосів – безпрецедентний успіх для української націоналістичної партії, яка традиційно почувається недобре на русифікованому Півдні та Сході України.⁷⁴ У трьох районах з великою часткою татарського населення Рух отримав 10,4%, 10,5% та 11,8% голосів.⁷⁵

Проте, крім наявності своїх двох депутатів в українському парламенті – хоча це і є важливим досягненням – альянс кримських татар із силами з правого боку українського політичного спектру поки що приніс кримським татарам небагато відчутних дивідендів, що обумовлено декількома причинами. По-перше, це пояснюється обмеженим впливом правих українських політичних партій і груп, які підтримують татар, на центральному рівні (в українському парламенті та уряді); по-друге, це підозри, які багато українських політиків-націоналістів мають стосовно деяких політичних вимог кримських татар та їхніх “дійсних” намірів; по-третє, це нестача глибокого розуміння та повсякденної уваги до інтересів кримських татар з боку українських правих, що нерідко призводило до нехтування (навіть якщо й ненавмисного) інтересами кримських татар з боку їхніх українських прихильників у випадках, коли на карту були поставлені важливіші питання.

Хоч Рух був другою за кількістю партією в українському парламенті після комуністів, з 1990 року українські праві та правоцентристи, які підтримували кримських татар, складали не більше 15% українського парламенту. До парламентської кризи у січні 2000 року (викликаної декретом Президента про проведення Референдуму про недовіру Парламенту), яка призвела до формування, нехай і штучної, правоцентристської більшості, парламент роз‘їдали жорсткі розбіжності, і в ньому не було абсолютної більшості. Ліві фракції, як правило, ворожі до політичних вимог кримських татар, були достатньо численними, щоб не пропустити небажаного законопроекту. Проект закону “Про статус кримськотатарського народу” та інші відповідні законопроекти і поправки, такі як “Про реабілітацію і забезпечення прав національних меншин, депортованих з України”, роками циркулювали по парламентських комітетах, починаючи з 1992 року, але рішення щодо них так і не були прийняті. Члени комітетів, які представляли різні партії, не могли дійти згоди стосовно цих законопроектів, при цьому ліві депутати протистояли наданню будь-яких політичних групових прав кримським татарам на тій підставі, що тоді росіянам та іншим меншинам в Україні потрібно буде надати такі самі групові права – позиція, не припустима для правих груп. Аргументи, які наводять прихильники закону з метою показати, що кримські татари та їхня ситуація відрізняють їх від інших національних меншин в Україні і заслуговують на таке визнання в законі, не сприймаються лівими.⁷⁶

Більше того, хоча українські націоналістичні партії стратегічно співробітничали з кримськими татарами, намагаючись посилити центральне управління і вплив України в Криму, багато українських політиків-націоналістів мають підозри стосовно довготермінових намірів кримських татар. Декларація про Національний Суверенітет Кримськотатарського Народу, ухвалена в червні 1991 року 2-м Курултаєм, а також прагнення кримських татар мати національно-територіальну автономію в Криму, є ключовим джерелом підозр українських націоналістів щодо “справжніх” намірів кримських татар, і таким чином їхня повна підтримка стає проблематичною.

Декларація про Національний Суверенітет проголошувала, що “Крим є національно-територіальною автономією кримськотатарського народу, на якій тільки вони мають право на самовизначення”, і що “відродження кримськотатарського народу можливе тільки у власній суверенній національній державі”.⁷⁷ Цю претензію фактично на національну державність з боку кримських татар українські націоналістичні сили навряд чи сприймають більш прихильно, ніж подібні вимоги кримських росіян. Кримськотатарські лідери постійно підкреслюють, що їхнє самовизначення може бути повністю реалізоване в межах Української держави, якщо політичні права і національне відродження татар зможуть бути гарантовані правовими механізмами, і що, стверджуючи своє право на самовизначення, вони не прагнуть відокремлення від України чи встановлення незалежної державності в Криму.⁷⁸ Такі запевнення мають значний вплив на українські політичні сили, але разом з тим, підозри повністю не зникають.

Як відзначають незалежні оглядачі, незважаючи на деякі проголошені досить радикальні цілі та публічну риторику, кримськотатарський Меджліс є доволі центристським у своїй реальній політичній практиці, включаючи такі питання, як національна державність і право на самовизначення.⁷⁹ Хоча й зберігши в своїй програмі тезу про національно-територіальну автономію і самовизначення, на практиці в останні роки лідери Меджлісу набагато більше уваги приділяють відносно менш суперечним та більш реалістичним цілям, таким як правовий механізм гарантування представництва в кримському парламенті та урядових органах (замість того, щоб заперечувати легітимність цих установ, що було їхньою звичайною позицією на початку та в середині 90-х).⁸⁰ Під час останнього Курултаю кримських татар у жовтні 1999 року, після запеклих дебатів більшість делегатів погодилися, що питання про самовизначення і відбудування кримськотатарської державності мають переважно теоретичний характер і повинні обговорюватися на наукових конференціях і круглих столах, а не на політичних форумах.⁸¹

Проте, зважаючи на задекларовані цілі кримських татар, ті з українських націоналістів, які воліють бачити Україну унітарною державою і бояться її "федералізації" – в той час як багато кримськотатарських лідерів позитивно ставляться до федерального устрою в Україні ⁸²– зберігають підозри і тому підтримують вимоги кримських татар з певною осторогою. Той факт що в Русі, наприклад, немає згоди стосовно кримських і кримськотатарських проблем, є очевидним зі збірки 60 біографій лідерів Руху. Хоча всі крім одного вважають діючий устрій в Криму "помилкою", вони майже порівну поділені на тих, хто хотів би бачити Крим звичайною областю України, і тих, хто хотів би бачити його національно-територіальною автономією кримських татар. Більш того, багато з тих, хто прихильно ставиться до кримськотатарської автономії в Криму, бажали б обмежити її культурною автономією, а деякі відверто висловлюють побоювання, що в майбутньому кримські татари можуть створити стільки ж проблем, що й кримські росіяни сьогодні.⁸³

На закінчення, українські праві нерідко жертвували інтересами кримських татар, хоч би і несвідомо, у більших політичних битвах з лівими стосовно Криму і споріднених питань. Яскравим прикладом того, як ігноруються інтереси кримських татар, коли постають серйозніші політичні питання, є закони про вибори. Так, у березні 1995 року український парламент і Президент, у рішучій спробі приборкати сепаратизм в Криму, відмінили декілька кримських законів (таких як Конституція 1992 року, яка фактично обумовила право на відокремлення і створила інститут президентства в Криму). Серед останніх була серія поправок до закону про місцеві вибори в Криму, яку існуюча тоді в кримському парламенті фракція кримських татар провела з величезними труднощами. Кримські закони були відмінені українським парламентом усі загалом, без будь-якої уваги до того, як це вплине на кримських татар. Закон про вибори в Криму, місяцем пізніше ухвалений українським парламентом на заміну відміненого, обмежував участь у виборах тільки до громадян і містив таку обтяжливу процедуру і такий короткий ліміт часу для створення спеціальних виборчих округів для депортованих, що кримські татари на знак протесту бойкотували вибори.⁸⁴

Так само, спочатку у законі про вибори до кримського парламенту в березні 1998 року, прийнятому парламентом України 26 грудня 1997 року, передбачалося, що вибори до кримського парламенту мають проводитися за змішаною системою (50 депутатів обираються за одномандатними округами, і 50 – за партійними списками, тобто, відповідно до системи виборів до парламенту України). Але на ці та інші положення було накладене вето Президента, і кінцева версія, ухвалена парламентом 12 лютого 1998 року, встановлювала мажоритарну систему виборів в Криму.⁸⁵ Пропорційна виборча система слугувала б інтересам кримських татар краще ніж мажоритарна, за якою вони не обрали жодного представника. Однак Рух був одним з опонентів змішаної системи, а комуністи – її прихильниками, скоріше за все тому, що міцні позиції Комуністичної партії в Криму дозволили б їй виграти більше місць за пропорційною системою, тоді як мажоритарна система більше підходить для забезпечення перемоги "партії влади" або про-президентських кандидатів.⁸⁶ За цих обставин наслідки цього закону для кримських татар мало кого хвилювали. Той факт, що парламентські слухання з кримськотатарської проблеми у Верховній Раді України 5 квітня 2000 року відвідали 100 з 450 депутатів,⁸⁷ свідчить про те, що небагато українських законодавців цікавляться деталями кримськотатарської проблеми і її можливим вирішенням. Можливо, ще менша кількість розуміє її специфіку і в своєму підході до цієї проблеми здатна вийти за рамки таких стереотипних схем як "татари – іслам – Туреччина – НАТО – Росія – слов‘янський союз і таке інше"⁸⁸ і розглядати законопроекти з точки зору вартості їхніх конкретних положень, а не виходячи з ідеологічних асоціацій.

5. Кримські татари й офіційний Київ – політика, закон і риторика.

Якщо можна одним словом описати офіційну політику українського уряду стосовно політичних вимог кримських татар, яка існувала до цього часу, то цим словом буде – "непослідовна". Зважаючи на складну мішанину політичних, ідеологічних і юридичних суперечок навколо кримськотатарської проблеми, які обговорювалися у попередніх розділах, відсутність в офіційній політиці чіткої та послідовної реакції на політичні вимоги кримських татар, можливо, не є чимось дивним, хоча таку політику навряд чи можна вважати оптимальною.

В різні часи, різні мотивації і політичні розрахунки визначали відповіді офіційного Києва на політичні вимоги кримських татар. Політичні та ідеологічні розбіжності в українському суспільстві відбиваються на його еліті, перешкоджаючи їй визначити, якою саме має бути політика стосовно кримських татар зокрема, і щодо національного питання взагалі. Юридичні перепони, такі як недостатньо розроблені та часто суперечливі положення діючого законодавства і недостатня правова база, в межах якої повинна була б вирішуватися кримськотатарська проблема, створюють додаткові труднощі. Різні урядові агенції розходяться у поглядах не тільки щодо практичних політичних кроків, які мають бути зроблені для розв’язання конкретних проблем, поставлених кримськими татарами, але й навіть стосовно загальних правових рамок, в межах яких ці питання повинні регулюватися. Дехто вважає, що чинної правової бази (тобто законодавства про національні меншини) достатньо, інші не погоджуються і заявляють, що потрібен окремий закон, який регулював би статус кримських татар. До того ж, є розбіжності стосовного того, чи це має бути закон тільки про кримських татар, чи про депортованих взагалі, або про корінні народи, або ж такий закон мусить бути якоюсь комбінацією вищевказаного.⁸⁹

Як і українські праві політики, офіційний Київ спирається на підтримку кримських татар проти проросійського сепаратизму в Криму, але справа міцного утримання Криму під юрисдикцією України вважається, як правило, набагато важливішою, ніж задоволення інтересів кримських татар. Майже беззастережна підтримка кримськими татарами центрального уряду в його конфлікті з кримським сепаратизмом – явище само по собі безпрецедентне в СНД – дозволяла Києву підтримувати татар, коли необхідно було протистояти кримському сепаратизму,⁹⁰ але легко "жертвувати" інтересами кримських татар за інших обставин, щоб не розгнівати великий російський електорат Криму.

Зважаючи на безумовність (об‘єктивно визначену) підтримки кримськими татарами Києва в цьому геополітичному конфлікті, їхнєю єдиною “козирною картою” у відносинах з Києвом є вражаюча здатність організовуватися і мобілізуватися. Це дозволило татарам влаштовувати масові акції протесту, і саме така тактика часто призводила до політичних поступок з боку влади.⁹¹ На щастя для всіх зацікавлених сторін, кримські татари завжди дотримувалися принципу ненасильства, який був основою їхнього руху, починаючи з радянських часів, але окремі випадки насильства і сутичок з міліцією все ж таки траплялися.⁹² Динаміка "масові акції протесту татар – поступки влади татарам" погіршує існуюче напруження і конфронтаційну ситуацію в Криму і посилює загрозу радикалізації кримськотатарського руху. Цю загрозу визнають навіть кримськотатарські лідери, що мають репутацію радикалів. Вони висловлюють своє незадоволення і занепокоєння такою динамікою і шкодують, що офіційна політика фактично заохочує масові акції протесту як найбільш певний засіб чогось досягти.⁹³

Як і кримські чиновники, багато українських урядовців намагаються представити кримськотатарську проблему переважно як соціально-економічну, зміщуючи наголос з політичних вимог кримських татар як вдома, так і за кордоном, і таким чином намагаючись здобути фінансову допомогу з боку міжнародної спільноти для облаштування кримських татар в Криму.⁹⁴ Українські чиновники намагаються також надавати переваги індивідуальним правам людини порівняно з груповими правами етносів, і в публічному дискурсі огортати політичні рішення в юридичні терміни.⁹⁵ Такий підхід має як позитивні, так і негативні наслідки. Публічно "денаціоналізована" і "деполітизована" етнічна політика дозволила запобігти ескалації напруження у політичних дебатах з деяких делікатних питань, доведення їх до рівня вибухонебезпечного безкомпромісного протистояння. Під час дебатів в українському парламенті стосовно закону про громадянство у 1997 році – хоча проблема, яка розглядалася, у великій мірі стосувалася кримських татар – слова "кримські татари" були вимовлені тільки один (!) раз протягом трьох слухань закону.⁹⁶ Положення закону, які полегшували для кримських татар доступ до українського громадянства, були викладені в політично і етнічно нейтральних термінах: "особи, які народилися або постійно проживали на території України та їхні нащадки (діти, онуки)".⁹⁷ Це формулювання охоплювало кримських татар, не називаючи їх відкрито, і таким чином дозволило вирішити потенційно вразливе етнополітичне питання, не загострюючи його.

Однак риторика про першість індивідуальних прав, зсув наголосу з групових вимог і заклики до терпіння, стриманості та поступового підходу до проблем, якщо вони не супроводжуються намірами дійсно вирішити ці проблеми, є нічим іншим, ніж демагогією, яка не може бути адекватним підходом до нерозв’язаних політичних питань. Стосовно політичних вимог кримських татар, нажаль, перше траплялося частіше, ніж останнє. Це штовхає навіть тих кримськотатарських лідерів, які відомі своєю поміркованістю, на висловлювання свого розчарування офіційною політикою, в якій вони вбачають фактичне ігнорування політичних проблем кримських татар, прикрите закликами до терпіння і спосиланнями на обмеження у чинному законодавстві. Як нещодавно зазначив Рефат Чубаров, "кримські татари завжди терпляче чекали, що багато питань, які виникають у зв’язку з їхнім поверненням в Україну, будуть вирішені нормальними правовими засобами. Але коли вони зрозуміли, що цього не відбувається, було вирішено шукати альтернативних правових шляхів і альтернативних можливостей для розв’язання політичних і юридичних проблем. … Скажіть, будь ласка, як ми можемо інтегруватися (в українське суспільство) за обставин, які створюються без нашої участі? … Нещодавно була прийнята Конституція Криму. Хто звернув увагу на думку кримських татар? Де були ваші [київської влади] юристи і виконавча влада, які вірять, що все можна полагодити в рамках чинного законодавства? … Ми вважаємо себе корінним народом Криму, і для нас такої самоідентифікації було б достатньо, якби існували інші механізми для вирішення наших проблем".⁹⁸

6. Висновки.

Більшість політичних вимог кримських татар, які висувалися від початку 90-х років, ще й сьогодні залишаються невирішеними, і стосовно деяких питань, особливо представництва в кримському парламенті, ситуація значно погіршилася порівняно з попередніми роками.

Вирішення цих питань в Україні є нелегким, як ми намагалися довести в цій статті, оскільки вони глибоко зачіпають багато інших болючих геополітичних, політичних та ідеологічних проблем України, до того ж ускладнюються недоліками законодавчої бази й присутністю глибоко вкорінених категоріальних стереотипів. Але ретроспективно, не можна заперечувати певного прогресу, навіть з точки зору кримських татар. Трохи більше десяти років тому кримські татари були безправною нацією у вигнанні, їм заборонялося повертатися на батьківщину, не визнавалося саме їхнє існування як окремої національної групи. Трохи менше десятиріччя тому, в лютому 1991 року, коли український парламент обговорював відновлення кримської автономії, представникам кримських татар, запрошеним на зустріч, навіть не надали слова в обговоренні "питання, що стосувалося статусу їхньої батьківщини".⁹⁹ Вісім років тому, в березні 1992 року, тодішній спікер українського парламенту Іван Плющ (це був його перший термін на посаді спікера) сказав Рефату Чубарову – сьогодні також депутату, а тоді єдиному кримському татарину, якому дозволили звернутися до парламенту від імені "групи кримських татар", яка влаштувала демонстрацію протесту під стінами парламенту і була насильницькі розігнана міліцією – "Будь ласка, представтеся, бо я не знаю Ваших титулів".¹⁰⁰ Сьогодні Плющ і Чубаров – колеги, кримські татари мають двох представників в українському парламенті, їхнє становище привернуло увагу світової громадськості, їхні лідери є значно більш відомими в Женеві і Брюселі, ніж керівництво Кримської автономії. Питання, які декілька років тому вважалися політичною "єрессю" поза межами суто академічних та юридичних дебатів – такі як визнання кримських татар "корінним народом", а Курултай і Меджліс – їхніми представницькими органами – були зрештою підняті в парламенті і можуть стати частиною українського законодавства в недалекому майбутньому, хоча і не схоже, що це трапиться легко.

Кримські татари є ключовим елементом у "головоломці" збереження етнічного миру в Криму – миру, який витримав випробування часом, незважаючи на пророкування (особливо поширені на початку і в середині 90-х) про протилежне. Неможна не враховувати важливості більш масштабних політичних та ідеологічних міркувань і розподілів, які впливали і впливатимуть на політику України стосовно кримськотатарської проблеми, залишаючи її складною задачею. Проте, слід зауважити, що успішна політика, метою якої є досягнення компромісів з конкретних питань, включає в себе здатність бачити далі (сьогоденних) політичних та ідеологічних розподілів, також передбачати об’єктивні наслідки політичних кроків, замість спрощеного розташування їх у певному ідеологічному спектрі. Вирішення кримськотатарської проблеми в Україні врешті-решт залежатиме від того, чи зможуть всі зацікавлені сторони вийти за межі конфронтаційних політичних та ідеологічних підходів для вирішення кожної з багатьох проблем, які стоять перед ними.

Посилання

Аріфов, Ленур. Колишній член кримськотатарського Меджлісу і голова партії Міллет. (Інтерв‘ю 22 червня 1999 р., Сімферополь).

Бажан, Олег і Юрій Данилюк. 1995. Національна академія наук України та Інститут історії України. Кримські татари, 1944-1994 рр.: статті, документи, свідчення очевидців. Київ: Рідний край.

Бекіров, Надир. 1995. "Право крымских татар как коренной нации Крыма на самоопределение. Украинское государство и современная этносоциальная ситуация в Крыму". У Кримські татари – історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу): матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 13-14 травня 1994 р. ст. 58-77. Під редакцією І. Кураса. Опубліковано Інститутом національних відносин і політології Національної академії наук України: Київ.

Belitser, Natalya. 2000. "The Constitutional Process in the Autonomous Republic of Crimea in the Context of Interethnic Relations and Conflict Settlement". Paper presented at the CREES workshop supported by the ESRC funded project "Fuzzy Statehood and European Integration in Central and Eastern Europe" (ref. L213252001). University of Birmingham, England, 10 March 2000.

Cemiloglu, Mustafa. 1995. "A History of the Crimean Tatar National Movement." In Crimea: Dynamics, Challenges and Prospects. pp. 87-105. Edited by M. Drohobycky, American Association for the Advancement of Science: Published by Rowman & Littlefield: Publishers, Inc.

Чубаров, Рефат. Депутат парламенту України, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу. (Інтерв‘ю 9 липня 1999 р., Київ).

СНГ. 1992 г. "Соглашение по вопросам, связанным с восстановлением прав депортированных лиц, национальных меньшинств и народов". (9 октября 1992 г.).

Council of Europe Parliamentary Assembly. 1998. "Report on Honoring of Obligations and Commitments by Ukraine." Document No. 8272 At http://stars.coe.fr/doc98/EDOC8272.HTM

Council of Europe Parliamentary Assembly. 2000. "Repatriation and Integration of the Tatars of Crimea." Document No. 8655 (18 February 2000). By Committee on Migration, Refugees and Demography. Rapporteur Lord Ponsonby, United Kingdom, Socialist Group. At http://stars.coe.fr/doc00/EDOC8655.htm

CSCE High Commissioner on National Minorities. 1994. "Letter to Anatoly Zlenko, Minister of Foreign Affairs of Ukraine, and the letter of reply." Document No. 23/94 (14 June 1994). At http://www.osce.org/inst/hcnm/recomm/ukraine/1994/12c234.html

Финогеев, Борис и Николай Матвеев. 1999. Управление миграции при Совете министров Автономной Республики Крым; Научно-исследовательский институт социально-трудовых отношений Министерства труда и социальной политики Украины. Пространственные перемещения населения Крыма: немцы, греки, болгары. Современный аспект. Симферополь: "Таврия-Плюс".

Габриэлян, О.А., С.А. Ефимов, В.Г. Зарубин и др. 1998. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. Симферополь: Издательский дом "Амена".

Губогло, Михаил и Светлана Червонная. 1992. Крымскотатарское национальное движение (тома 1-4). Москва: Российская академия наук, Центр по изучению межнациональных отношений. Институт этнологии и антропологии им. Н.Н. Миклухо-Маклая.

Ільясов, Ремзі. 1999. "Аналіз соціально-економічного становища кримськотатарського народу в Криму". У Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. Матеріали круглого столу. 17 березня 1999 року. Ст. 46-55. Опубліковано Українським Незалежним Центром Політичних Досліджень: Київ.

Джемільов, Мустафа. 1995. "Национально-освободительное движение крымских татар". У Кримські татари – історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу): матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 13-14 травня 1994 р. ст. 5-20. Під редакцією І. Кураса. Опубліковано Інститутом національних відносин і політології Національної академії наук України: Київ.

Джемільов, Мустафа. 2000. "Крымскотатарский вопрос в свете политических событий в Украине. Доклад М. Джемилева 17.02.2000 на конференции в Брюсселе". "Кырым", 12 марта 2000 г. На http://www.crimeanews.com/poezdka.htm

Джемільов, Рефат і Ескандер Умеров, члени Ради Старійшин (Совета Аксакалов) при Голові парламенту Криму Леоніді Грачу. (Інтерв‘ю 22 червня 1999 р., Сімферополь).

Меджлис крымскотатарского народа. 1996. "Заявление Меджлиса крымскотатарского народа "В связи с рассмотрением в Совете Федерации Российской Федерации вопроса о российском статусе Севастополя". (7 декабря 1996 г.).

OSCE High Commissioner on National Minorities. 1995. "Letter to Hennady Udovenko, Minister of Foreign Affairs of Ukraine, and the letter of reply." Document No. REF.HC/10/95 (12 October 1995). Prague OSCE Documentation Center reference and number. At http://www.osce.org/inst/hcnm/recomm/ukraine/1995/27hc105.html

OSCE High Commissioner on National Minorities. 1996. "Letter to Hennady Udovenko, Minister of Foreign Affairs of Ukraine, and the letter of reply." Document No. REF.HC/7/96 (15 May 1996). Prague OSCE Documentation Center reference and number. At http://www.osce.org/inst/hcnm/recomm/ukraine/1996/35hc76.html

OSCE High Commissioner on National Minorities. 1997. "Letter to Hennady Udovenko, Minister of Foreign Affairs of Ukraine, and the letter of reply." Document No. REF.HC/4/97 (14 February 1997). Prague OSCE Documentation Center reference and number. At http://www.osce.org/inst/hcnm/recomm/ukraine/1997/44hc47.html

OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights. 1998a. "Election Observation Mission, Republic of Ukraine, 29 March 1998. Preliminary Joint Statement Issued on 30 March 1998 by the OSCE and the Council of Europe Parliamentary Assembly." (30 March 1999). At http://www.osceprag.cz/inst/odihr/election/ukra1-1.htm

OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights. 1998b. "Republic of Ukraine, Parliamentary Elections 29 March 1998." (1 April 1999). At http://www.osceprag.cz/inst/odihr/election/ukra1-2.htm

Овод, Владимир. 1997. Миграционные процессы в Крыму: история, проблемы, перспективы. Симферополь: 1997.

Президент України. 1998. "Закон України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим". Документ № 350-XIV (23 грудня 1998 р.). На http://alpha.rada.ua/laws/pravo/all/1998/zk/f03500evzk.htm

Президент України. 1999. "Указ Президента України "Про Раду представників кримськотатарського народу". Докуменрт № 518/99 (18 травня 1999 р.).

Sedochenko, Alevtina. 1999. “The Crimean Imbroglio.” Analysis of Current Events v. 11, no. 1-2 (January-February 1999): 14-15.

Shevel, Oxana. 2000. “Crimean Tatars in Ukraine: The Politics of Inclusion and Exclusion.” Analysis of Current Events v. 12, no. 1-2 (January-February 2000): 9-11.

UNHCR. 1999. "Statistical Overview." (1 November 1999).

УНЦПД. 1996. Український Незалежний Центр Політичних Досліджень, В.Піховшек, К.Михайліченко, І.Білан, С.Конончук, В.Ганжа, К.Сеплива, І.Плеснюк, О.Ткачук, Д.Плюхович. Народний Рух України: Довідник: 60 біографій. Інформація станом на 1 вересня 1996 року. Київ: Фонд Демократії.

УНЦПД. 1999а. Український Незалежний Центр Політичних Досліджень, Г.Михайличенко, В.Притула, Ю.Тищенко, О.Ткачук. Громадські та політичні лідери кримськотатарського народу. Інформація станом на 15 травня 1999 року. Київ: Фонд Демократії.

УНЦПД. 1999b. Український Незалежний Центр Політичних Досліджень. Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар. Матеріали "круглого столу". 17 березня 1999 року. Київ: Український Незалежний Центр Політичних Досліджень.

УНЦПД. 1999с. Український Незалежний Центр Політичних Досліджень. Кримські татари: "національна меншина" або "корінний народ"? Матеріали "круглого столу". 5 лютого 1999 року. Київ: Український Незалежний Центр Політичних Досліджень.

УНЦПД. 1999d. Український Незалежний Центр Політичних Досліджень. Законодавче забезпечення прав кримських татар в Україні: питання та перспективи. Матеріали "круглого столу". 3 червня 1999 року. Київ: Український Незалежний Центр Політичних Досліджень.

Умеров, Ільмі. Член кримськотатарського Меджлісу і Голова Бахчисарайського регіонального меджлісу. (Інтерв‘ю в червні 1999 р., Ялта і Бахчисарай).

Верховна Рада України. 1995. "Закон України "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим". Документ № 124-95ВР (6 квітня 1995 р.).

Верховна Рада України. 1997. "Закон України "Про громадянство України". Документ № 210-97ВР (16 квітня 1997 р.).

Верховна Рада України. 1998. "Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим". Документ № 134-98ВР (3 березня 1998 р.). На http://alpha.rada.ua/laws/pravo/all/1998/zk/0118098vzk.htm

Верховна Рада України. 2000. "Постанова Верховної Ради України про проведення парламентських слухань з проблем законодавчого регулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу і національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну". Документ № 1532-ІІІ (2 березня 2000 р.).

Верховная Рада Автономной Республики Крым. 1999. "Стенограмма встречи председателя Верховной Рады Автономной Республики Крым Грача Леонида Ивановича с членами Совета аксакалов крымских татар при Председателе Верховной Рады Автономной Республики Крым".

Верховный Совет Крымской АССР. 1992. "Постановление Верховного Совета Крымской АССР " О съезде (Курултае) представителей крымских татар". № 83-1 (29 июля 1991 г.)". В Сборнике нормативных актов Верховного Совета и Совета Министров Крыма по вопросам возвращения депортированных народов. г. Симферополь, август 1992 г. ст. 79-81. Редакция Совета Министров Крыма.

Wilson, Andrew. 1994. The Crimean Tatars. A Situation Report on the Crimean Tatars for International Alert. London: International Alert.

Wilson, Andrew. 1995. "Presidential and Parliamentary Elections in Ukraine: the Issue of Crimea." In Crimea: Dynamics, Challenges and Prospects. pp. 107-131. Edited by M. Drohobycky. American Association for the Advancement of Science: Published by Rowman & Littlefield Publishers, Inc.

Wilson, Andrew. 1998. "Politics In And Around Crimea: a Difficult Homecoming." In The Tatars of the Crimea: Return to the Homeland. Studies and Documents. pp. 281-322. Edited by E. Allworth. Published by Duke University Press: Durham, N.C.

¹Стенограма засідання Верховної Ради України.

²Резолюция митинга протеста крымских татар против утверждения Конституции Автономной Республики Крым, закрепляющей бесправное положение коренного народа Крыма. Авдет, 24 декабря 1998 г. .

³Згідно з радянським переписом 1989 року, в Криму мешкало 2 458 600 осіб, що були представниками 37 етнічних груп. Росіяни в кількості 2 622 542 осіб були найбільшою групою й становили 67% усього населення. 625 919 українців складали 25,7% населення, а 38 365 кримських татар - 1,58% (дані радянського перепису населення 1989 року, наведені у роботі: Габриэлян, Ефимов, Зарубин и др., 1998 г., с. 228.). Згідно з новішими підрахунками, 12% кримського населення становлять кримські татари, 64% -- росіяни, а 23% -- українці.

⁴Українська урядова статистика, наводиться за джерелом: Ільясов, 1999, 51, див. також Council of Europe Parliamentary Assembly 2000.

⁵Ukrainian Center for Independent Political Research , Research Update, Vol. 6, No. 168 (10 April 2000).

⁶Бішкекська угода була підписана десятьма країнами СНД (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикістан, Україна, Узбекістан). До 1997 року її ратифікували 4 з 10 країн-учасниць (Вірменія, Таджикістан, Україна, Узбекістан) - за повідомленням у бюлетені “Гражданин”, № 3, грудень 1996 р. (видання кримської громадської організації “Фонд по натурализации и правам человека “Содействие”).

⁷Джерело: Офіційна статистика українського уряду, наведена у виданні: Габриэлян, Ефимов и др., 1998 р., с. 151.

⁸Офіційна статистика, цитована газетою "Крымская газета", 4 лютого 2000 р., також українською службою Радіо “Вільна Європа - Радіо “Свобода”, 4 лютого 2000 р. Порівняно з попереднім роком, фінансування в 1999-му стало кроком вперед - з огляду на те, що було реально надано більшу частку виділених бюджетних коштів (68%).

⁹З огляду на тематику цієї роботи, соціально-економічні аспекти повернення кримських татар до Криму в ній не розглядатимуться. Нещодавнє детальне обговорення соціально-економічних проблем кримських татар див. у: УНЦПД, 1999b.

¹⁰Головні політичні, також економічні та культурні вимоги кримських татар докладно описані у “Зверненні кримських татар”, адресованому Президентові України, народним депутатам України, Верховному комісарові ООН з питань прав людини, також ОБСЄ. (“Авдет”, 13 січня 1997 р.). Як стверджує голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемільов, звернення підписали 100 000 татар віком понад 18 років. (“Авдет”, 24 листопада 1998 р.). Серед іншого, звернення містить вимоги про ширше навчання рідною мовою на всіх рівнях, відновлення традиційних географічних назв Криму, повернення до латиниці як абетки кримськотатарського письма, щодо політики приватизації землі в Криму, яка б враховувала інтереси кримських татар, а також щодо механізму компенсації за власність, конфісковану під час депортації.

¹¹Це положення про квоту було ухвалене кримським парламентом у жовтні 1993 (спочатку його було відхилено) внаслідок масових протестів та блокування залізниць кримськими татарами. Докладніше про полеміку щодо виборчих квот у жовтні 1993 року див у.: Wilson 1994, 16-17; Wilson 1998, 299-302. За квотою 14 місць гарантувалося кримським татарам, також по одному місцю для кожного з чотирьох інших “депортованих народів” (вірмени, болгари, греки, німці).

¹²У 7-ми з 26-ти кримських адміністративних районів татари нині складають більше ніж 20% населення; найвищим цей відсоток є в Совєтському районі (29,3%). (Офіційна урядова статистика, наведена в джерелі: Ільясов 1999, 47). Межі адміністративних районів не збігаються з межами виборчих округів; із останніх 100 було утворено в Криму перед березневими виборами 1998 року.

¹³Парламентська асамблея Ради Європи, 2000 р. Детальна інформація щодо кримських татар - працівників різних урядових установ - подана в джерелі: Parallel report to the Council of Europe’s (“Паралельний звіт Раді Європи”), підготований Фундацією дослідження та підтримки корінних народів Криму; цей документ розповсюджено 23 грудня 1999 року електронною поштою адресатам списку Crimea-L. Документ можна знайти в архіві Crimea-L: http://www.egroups.com/group/crimea-l--teklan.com.tr/

¹⁴Офіційна урядова статистика, надана службою представника Президента України в Криму у червні 1999 року Згідно з цією статистикою, 581 із 6 447 депутатів, обраних до місцевих рад Криму, є кримськими татарами (тобто 9,01%). Ці цифри дуже близькі до названих Мустафою Джемільовим в газеті “Авдет” від 24 листопада 1998 року (кримськими татарами є 586 депутатів із загальної кількості 6 529 - тобто 8,99%). “Авдет” подає ще таку інформацію: у районних радах татар 5,1%, у міських радах республіканського значення - 1,6%, у міських радах сільського значення - 8,7%, у селищних радах - 3,9%, у сільських радах - 11,8%, в районних радах Сімферополя - 4,9%.

¹⁵OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights 1998b.

¹⁶OSCE High Commissioner on National Minorities 1995. Також - CSCE High Commissioner on National Minorities 1994; OSCE High Commissioner on National Minorities 1996; OSCE High Commissioner on National Minorities 1997.

¹⁷Оскільки Україна дотримується принципу єдиного громадянства, документально підтверджена відмова від іноземного громадянства є однією з умов здобуття громадянства України (Стаття 17, пар. 1 українського закону про громадянство від 1997 року).

¹⁸Статистичні дані сімферопольського представництва Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR 1999), які базуються на офіційній урядовій статистиці. Головною перешкодою для кримських татар, що бажали відмовитися від узбецького громадянства, була плата розміром 100 доларів США, встановлена Узбекістаном за процедуру такої відмови, а також необхідність звертатися з заявою про відмову особисто, приїжджаючи до посольства Узбекістану в Києві .

¹⁹Щоправда, деякі проблеми громадянства існують і далі. Спрощена процедура здобуття українського громадянства, передбачена українським законом 1997 року та українсько-узбецькою угодою 1998 року, поширюється лише на колись депортованих та їхніх нащадків, але не на їхніх чоловіків чи дружин у випадку змішаного шлюбу. До того ж, 21 000 кримських татар, які є громадянами інших країн СНД (10 000 - громадяни Росії, решта - Таджикістану, Киргизстану та Казахстану) не можуть скористатися українсько-узбецькою угодою. Нині український уряд намагається домовитися про подібні угоди і з іншими країнами СНД.

²⁰Особи без українського громадянства не мають права не лише голосувати, але й брати участь у приватизації, безкоштовно отримувати вищу освіту, бути державними службовцями.

²¹CIS 1992

²²Перед березневими виборами 1998 року ОБСЄ рекомендувала українському урядові, щоб кримським татарам, які постійно мешкають в Криму, було дозволено голосувати (“Известия”, 12 березня 1998 р., “Юрт”, 24 березня 1998 р.). ОБСЄ та Рада Європи висловили “жаль [з приводу] неуспіху ініціативи щодо надання репатріантам з постійним місцем проживання права голосувати, незалежно від їхнього громадянства “ (див.: OSCE Office for Democratic Institutions and Human Rights 1998a). Рада Європи також відзначила: “шкода, що на відміну від парламентських виборів 1994 року, репатріантам з постійним місцем проживання, незалежно від їхнього громадянства, не було дозволено голосувати в 1998 році.” і, подібно до ОБСЄ, рекомендувала: “кримським татарам із постійним місцем проживання в Криму слід було б надати право голосу ще до наступних виборів…”. Див. Council of Europe Parliamentary Assembly 1998.

²³“Авдет”, 24 листопада 1998 року.

²⁴Як зразок найсвіжішої хвали з цього приводу, див. доповідь лорда Понсонбі на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи 5 квітня 1999 р. (стенограму цього засідання див. за адресою: http://stars.coe.fr/verbatim/20002/E/0002051500E.htm).

²⁵Приміром, заступник керівника державно-правового управління Адміністрації Президента України Вячеслав Олещенко нещодавно заявив, що “…буде громадянство - буде йі представництво в органах влади, на державній службі. … У Конституції України міститься норма, яка є і в законі про державну службу. Вона передбачає, що не може бути ніяких обмежень прав громадян за ознакою віку, раси, етнічного походження… Поважаючи та дотримуючись вимог Основного Закону, слід вести мову не про квоти, а допомагати кримським татарам у підвищенні рівня освіти, професіоналізму, інтеграції в українське суспільство. Саме так можуть бути розширені їхні можливості і в доступі до державної служби”. Див.: УНЦПД, 1999d, 49-50.

²⁶Противники надання квот кримським татарам, як, правило, стверджують, що кримські татари самі винні в тому, що під час виборів 1998 року вони не обрали своїх представників до кримського парламенту - бо, мовляв, у кількох округах балотувався більш як один кримський татарин.

²⁷Джемільов зауважив іще таке: “А чому, приміром, росіяни можуть висунути по кілька кандидатів у кожному з округів і все ж таки мати когось із них обраним, а ми мусимо висувати не більш як одного?” “Авдет”, 24 листопада 1998 р.

²⁸Доповідь Джемільова на конференції делегатів 3-го Курултаю. “Авдет”, 24 листопада 1998 р.

²⁹“Положение о Меджлисе крымскотатарского народа” “Авдет”, 11 липня 1991 р.

³⁰Звісно, Курултай 1991 року було названо другим для того, аби підкреслити його історичний зв’язок із першим курултаєм, скликаним у грудні 1917 року.

³¹“Верховный Совет Крымской АССР”, 1992 р.

³²Процедури виборів делегатів кримськими татарами, а також членів Меджлісу делегатами Курултаю описано у роботі: Wilson 1998, 286-289. Регламент Курултаю та Положення про Меджліс опубліковані в “Авдет” 16 грудня 1997 р.

³³Інтерв’ю Джемільова “Комсомольской правде в Украине”, 17 березня 2000 р.; передруковане у виданні "Крымские новости", № 49, див.: http://www.crimeanews.com/rnews49.htm

³⁴Чубаров, 1999 р.

³⁵Рефат Чубаров, заступник голови Меджлісу і депутат українського парламенту. (Чубаров, 1999).,

³⁶Президент України, 1999 р.

³⁷Примітка від редакції:

³⁸У 1941-1944 роках з Криму були повністю або частково депортовані декілька етнічних груп: у 1941 році - більше ніж 50000 німців, а в 1944 році - 11000 вірменів, 12000 болгар, 14000 греків, також загалом 1500 австрійців, румунів, угорців та італійців. (Овод, 1997).

³⁹OSCE High Commissioner on National Minorities 1995.

⁴⁰Є дві інші групи - караїми і кримчаки (яких разом налічується менш ніж 2000 осіб згідно радянському перепису населення 1989 року) - які не мають батьківщини за межами Криму. Кримські татари вважають їх також корінними народами Криму (дивіться, наприклад, Бекіров, 1995, 61-62), хоча ці дві групи, на відміну від кримських татар, не висували вимог про офіційне визнання їх такими. Обгрунтування прав кримських татар на статус корінного народу дивіться в роботі Бекірова, 1995 р., також статтю Бекірова в УНЦПД, 1999с, . 6-15

⁴¹Детальніше про цей аргумент у Надіра Бекірова, голови політико-правового відділу Меджлісу, Бекіров, 1995, 61. Поточна (1997 р.) офіційна статистика щодо представників інших раніше депортованих груп в Криму показує наступне: 5062 вірменів, 1302 болгар, 4002 греків, 2309 німців (Фіногеев и Матвеев, 1999 г., 15)

⁴²Проект Декларації ООН про права корінних народів ще не прийнятий, і головними інструментами міжнародного права є дві Конвенції (№ 107 і 169) Міжнародної організації праці, до яких Україна не приєдналася, і які були ратифіковані тільки 27 державами. Всеосяжну полеміку щодо статусу кримських татар - “корінний народ” чи “національна меншина”, включно з міжнародними правовими нормами, дивіться у звіті про засідання круглого столу з цього питання, яке відбулося у лютому 1999 року (УНЦПД, 1999с).

⁴³Як відомо, проект закону стосовно реабілітації депортованих з України циркулює по парламентських комітетах з липня 1992 року. “Авдет”, 8 липня 1996 р.

⁴⁴Верховна Рада України, 2000 р.

⁴⁵Research Update of the Ukrainian Independent Center for Political Research, Vol. 6, No. 168, 10 April, 2000; Belitser 2000.

⁴⁶UA Today, 5 April 2000; “УНІАН”, 5 квітня 2000 р.

⁴⁷Конституція Автономної Республіки Крим набула чинності 12 січня 1999 року, після затвердження кримським парламентом 21 жовтня 1998 року і парламентом України 23 грудня 1999 рокую

⁴⁸Мустафа Джемілев, голова Меджлісу кримськотатарського народу, в нещодавньому інтерв’ю зазначив, що після прийняття Конституції Криму “проблема залишається і навіть загострюється, оскільки права кримських татар були знов проігноровані” (“День”, 1 квітня 1999 р.). Те, що Конституція Криму не взяла до уваги політичні проблеми кримських татар, було також відзначено Седоченко (Sedochenko 1999); детальніше ця тема розглянута Беліцер (Belitser 2000).

⁴⁹Стаття 10 (параграфи 1 і 2) Конституції АРК 1998 року передбачає “функціонування, розвиток, використання і захист” кримськотатарської та мов інших меншин, а також право на освіту рідною мовою “як передбачено законом України і нормативно-правовими актами Верховної Ради Криму”. (Президент України, 1998 р.) Кримські татари вимагають статусу кримськотатарської мови в Криму, рівного з державною мовою (українською) і російською.

⁵⁰Конституція Автономної Республіки Крим, Стаття 18, параграф 21 (Президент України, 1998 р.).

⁵¹Недавній приклад подібних аргументів можна знайти у промові Голови парламенту Криму Леоніда Грача, яку він проголосив 5 квітня 2000 року перед Комітетом у справах міграції, біженців і демографії ПАРЄ (дивіться на сайті http://www.part.org.ua як “Выступление Председателя Верховной Рады Автономной Республики Крым Грача Л.И., 11.04.2000).

⁵²Верховная Рада Автономной Республики Крым, 1999 г., 13.

⁵³Слова Павла Бауліна, депутата від Комуністичної партії, під час парламентського слухання 5 квітня 2000 року, процитовані в Research Update of the Ukrainian t Center for Independent Political Research, Vol. 6, No. 168.

⁵⁴Інтерв‘ю з Мустафою Джемільовим 1992 року, передруковане в електронному інформаційному бюлетені Turkistan-N (9 жовтня 1998 р.).

⁵⁵Резолюція мітингу протесту. “Резолюция митинга протеста крымских татар и демократических организаций Крыма “Нет колониализму и коммунистической тирании в Крыму и на Украине!””, Сімферополь, 8 квітня 1999 р.

⁵⁶Kyiv Post, 23 жовтня 1998 р.

⁵⁷УНЦПД, 1999а.

⁵⁸За виключенням двох осіб, які представляють НДКТ - Національний Рух Кримських Татар (НДКТ є абревіатурою від повної назви російською мовою - Национальное Движение Крымских Татар. Це організація, опозиційна до Меджлісу; докладніше її позиція буде розглянута нижче), і одного кримського татарина - члена Комуністичної партії - який висловився на користь поновлення СРСР. Ще двоє, маючи негативну думку про СРСР, бачать майбутнє для СНД.

⁵⁹Обидва з НДКТ.

⁶⁰Джемільов, 1995 р., 19.

⁶¹Аріфов, 1999 р. Також дивіться погляди кримськотатарських лідерів, зібрані в УНЦПД, 1999а. Суттєвим винятком у позиції щодо цих питань - а також позиції Меджлісу взагалі - є НДКТ, кримськотатарська організація, лідери якої також були у витоків кримськотатарського руху в 60-і, але їхні шляхи розійшлися з теперішніми Меджлісом/Курултаєм наприкінці 80-х. НДКТ підтримують близько 5% кримських татар (згідно з результатами виборів до парламенту Криму 1994 року за кримськотатарськими списками). Задекларована НДКТ політична орієнтація дуже відрізняється від притаманої Меджлісу: НДКТ жалкує про зникнення Радянського Союзу і підтримує створення “Слов‘яно-Тюркського” Союзу. Ця організація називає управління України Кримом “окупаційним”, крайнє негативно ставяться до співробітництва Меджлісу з про-українськими силами і підкреслює важливість співпраці з існуючою владою Криму. Докладніше про розкіл у кримськотатарському русі у пізній радянський період та теперішні відмінності між Меджлісом/Курултаєм та НДКТ дивіться, наприклад у Вільсона (Wilson 1998, 283-286); також у: Губогло і Червонная, 1992, особливо том 1, ст. 171-200, том 4, ст. 89-116.

⁶²Бекіров, 1995 р., 65-66, 75.

⁶³Звернення чотирьох фракцій парламенту Криму, опубліковане після Курултаю в липні 1996 року, процитоване в газеті “Авдет”, 29 червня 1996 р.

⁶⁴Звернення російської громади в газеті “Крымское время”, 14 грудня 1999 р.

⁶⁵Слова Грача процитовані у Вільсона (Wilson 1994, 31). Також дивіться промову Грача в ПАРЄ у квітні 2000 року (“Выступление Председателя Верховной Рады Автономной Республики Крым Грача Л.И., 11.04.2000” на сайті http://www.part.org.ua ).

⁶⁶Офіційно аксакали були обрані “Конференцією ветеранів і активістів кримськотатарського народу” в липні 1998 року. Однак під час зустрічі зі спікером кримського парламенту Леонідом Грачем - як відображено у стенограмі зустрічі - один зі старійшин, Сейх-Аметов, висловив занепокоєння, що оскільки Грач скликав зустріч, на якій був створений Совет Аксакалов, не провівши консультацій з іншими кримськотатарськими організаціями, Совет Аксакалов “був створений на основі тільки однієї організації”. (Верховная Рада Автономной Республики Крым, 1999 г., 28-31).

⁶⁷Інтерв‘ю з аксакалами Рефатом Джемільовим і Ескандером Умеровим, (22 червня 1999 р., Сімферополь).

⁶⁸Там само.

⁶⁹Sedochenko 1999, 15.

⁷⁰Наприклад, Джемільов, 2000 р.

⁷¹Меджлис крымскотатарского народа, 1996 г.

⁷²В Криму Кучма переміг з 98,7% від загальної кількості тих, хто проголосували. Результати виборів дивіться у Вільсона (Wilson 1995). Як пояснив Мустафа Джемільов під час 3-го Курултаю, підтримати Кравчука кримських татар у значній мірі спонукала заява Кравчука у травні 1994 року, в якій було, зокрема, визнано право кримських татар на самовизначення. (“Авдет”, 8 липня 1996 р.) Кравчук сказав, що: “Кримськотатарський народ, як і всі інші народи світу, має право на свою землю, свою державу. Я вірю, що настане час, коли всі зрозуміють це високе право, і зроблю все, щоб це здійснилося”. “Виступ Президента України Л.М. Кравчука на вечорі-реквіємі, присвяченому 50-річчю депортації кримських татар з Криму”. Дивіться Бажан і Данилюк, 1995 р., 314.

⁷³Наприклад, “Звернення Ради Національностей Народного Руху України до Верховної Ради України про ставлення до Меджлісу кримськотатарського народу” (серпень-вересень 1991 р.); “Постанова Центрального проводу Народного Руху України про відновлення національних прав кримськотатарського народу” (9 вересня 1991 р.), дивіться Бажан і Данилюк, 1995 р., 309.

⁷⁴Під час виборів 1998 року в інших південних і східних регіонах України Рух отримав менш ніж 5% голосів, тоді як у парламентських виборах 1994 року в Криму, по оцінках, тільки 0,01% виборців підтримали Рух.

⁷⁵Джерело: Центральна Виборча Комісія України, на сайті http://195.230.157.53:8082/index.htm Також, “Зеркало недели”, 4 квітня 1998 р.

⁷⁶В короткому викладі протилежні погляди українських депутатів з цих питань дивіться в Ukrainian Center for Independent Political Research, Research Update , Vol. 6, No. 168 (10 April 2000).

⁷⁷"Декларация о национальном суверенитете крымскотатарского народа" (28 июня 1991 г.). Передруковано в Губогло і Червонная, 1992 р., том 2, ст. 109-112

⁷⁸Наприклад, Мустафа Джемільов постійно зазначав, що кримські татари "не говорять про побудову абсолютно незалежної держави в Криму. Ми прагнемо отримати національно-територіальну автономію в межах України або встановити суверенну демократичну республіку, яка була б частиною України". Інтерв‘ю з Мустафою Джемільовим 1992 року, передруковане в Turkistan Newsletter (9 жовтня 1998 р.). Пізніші висловлювання Джемільова дивіться в газетах "День" (1 квітня 1999 р.); "Комсомольская Правда в Украине" (17 березня 2000 р.).

⁷⁹Наприклад, Wilson 1994, 27.

⁸⁰Вільсон (Wilson, 1998) аналізує еволюцію позиції кримських татар із цих питань, а також дебати в Меджлісі та під час Курултаїв між прихильниками більш поміркованих і більш радикальних поглядів до середини 1996 року.

⁸¹Звіт про дискусію, що відбулася в перший день триденного Курултаю. "В Крыму проходит Курултай крымскотатарского народа". На сайті http://www.crimeanews.com/kurultayr.1.html

⁸²Дивіться збірку біографій кримськотатарських лідерів, де багато хто позитивно оцінював ідею федералізму в Україні (УНЦПД, 1999а).

⁸³УНЦПД, 1996 р.

⁸⁴"Верховна Рада України", 1995 р., "ИТАР-ТАСС", 20 апреля 1995 р., "Авдет", 8 липня 1996 р.

⁸⁵"Верховна Рада України", 1998 р.

⁸⁶"Крымские известия", 30 декабря 1997 г., "УНІАН", 12 лютого 1998 р.

⁸⁷Як повідомлено Crimea-L 10 квітня 2000 р., цитуючи Ільмі Умерова, члена Меджлісу, який був присутнім на слуханні.

⁸⁸Нещодавно Рефат Чубаров висловив свій жаль, що депутати і політичні партії схильні формувати своє ставлення до кримськотатарських проблем саме таким чином, а не відносно конкретних питань, що розглядаються, і запропонованих рішень. (УНЦПД, 1994d, 61).

⁸⁹Прикладом таких розбіжних офіційних поглядів є доповіді українських урядовців під час круглого столу "Кримські татари: "національна меншина" або "корінний народ"?", проведеного в лютому 1999 року. Дивіться, зокрема, виступи Леоніда Шкляра з адміністрації Президента України, який дотримується позиції, що діюча правова база є достатньою, і Сергія Рудика з Державного комітету України у справах національностей і міграції, який пояснював, чому це не так. (УНЦПД, 1999с).

⁹⁰Виборчі права для кримських татар, які не мали українського громадянства, до 1995 року але не пізніше, є ілюстрацією того, яким чином юридично коректні обгрунтування можуть бути аргументами як на користь, так і проти змін у політиці. Дивіться Shevel 2000.

⁹¹Серед найбільш яскравих прикладів можна навести такі, як введення кримським парламентом положень про квоти у жовтні 1993 року, постанову Кабінету Міністрів у серпні 1995 року щодо багатьох невирішених проблем (детальніше дивіться в джерелі: Shevel 2000), і декрет Президента у травні 1999 року про створення Консультативної ради у складі 33-х членів Меджлісу.

⁹²Недавній приклад: під час акцій протесту кримських татар проти закону про вибори в лютому і березні 1998 року трапилося декілька насильницьких сутичок.

⁹³Розмови автора з Ільмі Умеровим, членом Меджлісу і головою Бахчисарайського районного Меджлісу в червні 1999 року в Криму. Микола Шульга, заступник директора Українського інституту соціології і колишній Міністр у справах національностей і міграції, нещодавно зазначив, що офіційною політикою є реагування на тиск з боку татар. "Влада прийняла декілька десятків документів з кримськотатарської проблеми. Але цей факт свідчить не стільки про реалізацію офіційної позиції, скільки про реакцію на тиск кримських татар на владу". УНЦПД, 1999d, 55.

⁹⁴Дивіться, наприклад, заяви українських делегатів на засіданні ПАРЄ (Парламентської Асамблеї Ради Європи) 5 квітня 2000 року під час обговорення доповіді "Репатріація та інтеграція татар в Криму". (Стенограма на сайті http://stars.coe.fr/verbatim/20002/E/0002051500E.htm ).

⁹⁵Суперечка стосовно закону про вибори 1998 року є одним з недавніх прикладів.

⁹⁶Стенограма (електронна версія) трьох слухань закону про громадянство (30 жовтня 1996 р., 27 лютого 1997 р. і 16 квітня 1997 р.).

⁹⁷Стаття 2 параграф 3 закону про громадянство, прийнятого парламентом у квітні 1997 року. "Верховна Рада України", 1997 р.

⁹⁸УНЦПД, 1999с, 69-71.

⁹⁹Cemiloglu 1995, 105.

¹⁰⁰Стенограма засідання українського парламенту 25 березня 1992 року (Верховна Рада України, п‘ята сесія Верховної Ради України XII скликання. Бюлетень № 38, ст. 11).