Остаточна пленарна версія,
ухвалена 16 вересня 2000 року

ПРАВА МЕНШИН:
Декларація ліберально-демократичних принципів
стосовно етнокультурних, національних меншин
та корінних народів

Вступ:

Текст Декларації Прав Меншин був підготовлений протягом липня 1998 року - травня 2000 року Робочою групою експертів, членами якої були:

Професор Уіл Кімлічка (Професор політичної філософії, Королівський Університет, Кінгстон, Канада)

Хенрік Лекс, член парламента (Президент Шведської Асамблеї Фінляндії, Голова Комітету з юридичних питань Парламента Фінляндії)

Професор Еррол Мендес (Директор Центра досліджень і освіти в галузі прав людини, Університет м. Оттава, Канада)

Д-р Герхардт Райхле (Директор Ліберального Інституту Фундації Фрідріха Науманна, Потсдам, Німеччина)

Бенжамін Родд (Член асоціації корінного народу Сіу Південної Дакоти, США)

Лорд Расел-Джонстон (Президент Парламентської Асамблеї Ради Європи)

Елеонора Шандор (Секретар Комітету з питань прав людини та національних меншин Національної Ради Республіки Словакія, член Угорської національної меншини Словакії)

Професор Джеф Спіннер (Професор політології, Університет Небраски, США)

Професор Абрахам Вілджоен (член етнокультурної меншини Африканерів у Південній Африці)

Проект Декларації, підготовлений Робочою групою, був обговорений, скоректований і остаточно ухвалений Другою Конференцією Меншин, яка відбулася в Берліні 13 -16 вересня 2000 року, організованою за сприяння Фундації Фрідріха Науманна.

ПРЕАМБУЛА

ОСКІЛЬКИ в світі зростає загальна згода щодо визнання універсальності, неподільності та взаємозалежності всіх категорій прав людини;

ОСКІЛЬКИ сили глобалізації та закінчення “холодної війни” відновили бажання етнокультурних спільнот бути визнаними як такі и зберегти свою неповторну самобутність;

ОСКІЛЬКИ визнання, захист та сприяння таким правам меншин базуються на міжнародно визнаних правах людини і потребують розвитку ліберальних демократичних управлінських інституцій для успішної імплементації цих прав;

ОСКІЛЬКИ держави, де існують конституційні, правові та адміністративні можливості пригноблення прав меншин і етнічного домінування більшості, є джерелом масових порушень прав людини, потоків біженців, реіґональної та глобальної небезпеки;

МИ, експерти, які зібралися в Берліні (Німеччина) у вересні 2000 року та представляють 38 корінних народів, національних і етнокультурних меншин з 26-ти країн світу,

розглянувши конкретні ситуації, в яких перебувають меншини в різних частинах світу, також проблеми, з якими вони стикаються;

розуміючи, що існують різні підходи до вирішення цих проблем, і схвалюючи дискусії серед прибічників різних варіантів їхнього розв’язання;

будучи, проте, переконаними в тому, що толерантність і повага до основних прав і свобод усіх людей є неодмінною умовою прийняття будь-якого рішення;

ухвалили наступну Декларацію.

Пропозиції, які вона містить, вироблено на засадах ліберального світогляду, згідно з яким людська гідність і свобода особистості є вихідною позицією та джерелом усіх прав, визначених цією Декларацією. Ми запрошуємо всіх тих, хто відданий справі захисту прав меншин, приєднатися до нас для обговорення цих принципів і, перш за все, для їхнього втілення у реальне життя.

Ліберальна демократія і права меншин

СВОБОДА ОЗНАЧАЄ РІЗНОМАНІТНІСТЬ. Уніфікація людського суспільства ніколи не була досягнутою без примушення, вона ніколи не буде можливою без приневолення.

Ця проста істина ніколи не виглядала більш очевидною і більш актуальною для всіх народів та країн, з яких складається сучасне світове співтовариство, ніж то є зараз. Жоден з народів і жодна країна не є гомогенними в етнічному, культурному або релігійному сенсі. В кожному суспільстві існують або виникають різні види меншин, і, відповідно до цього, стан відносин між більшістю і меншинами є тим показником, який може й повинен визначати рівень свободи в даному суспільстві.

Саме тому права меншин набувають надзвичайної важливості для всіх, хто цінує свободу людини. Жодне суспільство і жодна країна, в яких не визнаються, не впроваджуються і не поважаються права меншин, не можуть вважатися ліберальними і демократичними.

Для визначення того, якими саме повинні бути права меншин, дана Декларація спирається, перш за все, на ті реалії, що існують сьогодні - напередодні третього тисячоліття. Світове суспільство є орґанізованим в держави, велике число яких вважає себе національними; вони складають базові одиниці і є провідними акторами в міжнародному устрої. Для реалізації всіх практичних цілей, держави є головним джерелом всіх законів і правил, у відповідності до яких визначаються стосунки між більшістю і меншинами в межах їхніх кордонів; а також усіх міжнародних угод, які були і, можна сподіватися, ще будуть ухвалені для всесвітнього забезпечення прав меншин.

Загальною тенденцією, яка спостерігається в сучасних державах, є визнання “національної” ідентичності, культури і т. ін., звідки випливає уявлення про необхідність унітарних “національних” інституцій та прийняття відповідних до цього рішень. Занадто часто така тенденція призводить до нехтування або недооцінки тих поліетнічних, мультикультурних або мультирелігійних різноманітностей, які існують в межах національних держав. Таким чином національні держави відіграють роль “націоналізуючих” держав; вони уявляють однорідність там, де вона не існує, і часто намагаються використовувати потенціал примусу державної машини і законодавства для того, щоб штучно створити таку однорідність.

Ліберальні демократії, навпаки, наголошують на правах і свободах окремого громадянина(громадянки). Оскільки ці права включають в себе і право на вільне створення асоціацій, вони безумовно мають і такий вимір, як групові права. Належність до спільноти, заснованій на спільній культурній, мовній або релігійній спадщині, є важливим фактором ідентичності для більшості людей, і якщо такі асоціації меншин створені вільно і добровільно, жоден уряд, жодне законодавство, і, врешті-решт, жодна більшість, якою величезною вона б не була, не можуть заперечувати право таких груп бути відмінними від інших в межах міжнародно-визнаних прав людини.

Зрозуміло, що необхідність захисту такого роду прав є безпосередньо пов’язаною з тим, якою мірою держава втручається у справи громадянського суспільства. Якщо держава перешкоджає соціальному та культурному життю меншин, це означає наступ на такі меншини й порушення їхніх прав. Принцип “розподілу повноважень”, згідно з яким рішення завжди повинні прийматися на тому найнижчому місцевому рівні, який є практично можливим, - і бажано, щоб це був рівень громадянського суспільства - завжди буде надійним путівником для забезпечення легітимних інтересів як меншин, так і більшості. Класична ліберальна концепція жорстко обмеженого в своїх діях і “підпорядкованого” громадському контролю уряду сама по собі може розглядатися як важливий елемент захисту меншин.

Хоча норми дотримання прав людини та верховенства закону самі ще повинні пройти довгий шлях до того, щоб ефективно захищати меншини, необхідно усвідомлювати, що сучасні держави за своєю природою схильні до втручання, до детального регулювання і тому сприяють гомогенізації. Доки існує така ситуація, необхідними залишаються спеціальні заходи для захисту прав меншин, включно зі специфічними заходами для реалізації прав меншин у тих ситуаціях, коли існує усталена фактична нерівність.

Під час обговорення цих специфічних заходів слід чітко усвідомлювати, що їхня функція завжди має бути додатковою до головних засад будь-якого вільного суспільства, а саме: верховенства закону і прав людини. Доки останні ще надійно не закріплені, всі намагання захистити права меншин виявляються марними.

Для багатьох меншин у всьому світі найнагальнішою проблемою є заперечення їхніх основних прав, що виявляється в таких явищах, як геноцид, етнічні чистки, економічна дискримінація, релігійне гноблення тощо. Головні права людини вже визначені численними міжнародними угодами, і ми спонукаємо до більш ретельного та повного дотримання цих угод.

Положення, які необхідно додати до основних вимог класичних прав людини і верховенства закону, викладені у даній Декларації. При визначенні того, якими саме повинні бути ці положення, ми виходили з двох основних засад:

У сфері цінностей, ми вважаємо головними індивідуальні свободи людини. Права меншин повинні завжди бути спрямованими на захист індивідуальних прав членів як меншин, так і більшості. Стосовно того, що меншини потребують спеціальних прав і положень, пов’язаних скорше з груповими правами ніж з індивідуальними, необхідно завжди мати на увазі, що такі групові права, хоча й наголошують на ідентичності групи, в кінцевому рахунку працюють на користь прав індивідуальних членів таких груп і ні в якому разі не повинні їх порушувати. Таким чином, групові права меншин ніколи не можуть підпорядковувати собі індивідуальні права, якими б не були традиції цієї чи іншої спільноти. Групові права ніколи не можуть бути використаними як прихована форма дискримінації.

Зокрема, ми підкреслюємо важливість захисту і сприяння ґендерній рівності. З одного боку, коли заперечують права меншин, жінки-члени групи, як правило, потерпають найсильніше. З іншого боку, коли поважаються права меншин, останні не повинні впроваджуватися таким чином, щоб зашкодити рівності жінок.

У площині фактів, ми визнаємо, що різні ситуації та умови, в яких перебувають меншини, вимагають різних рішень. Тому ця Декларація розглядає права трьох категорій меншин, які не завжди бувають традиційно присутніми в концепції “меншин”:

По-перше, це етнокультурні меншини. Такі меншини часто складаються з іммігрантів, біженців та їхніх нащадків, які проживають не в тих країнах, з яких вони походять, на більш ніж просто тимчасових засадах,. Ця катеґорія включає також внутрішньо переміщених осіб. У більшості сучасних дискусій щодо проблем меншин такі групи не розглядаються, оскільки вони не є загальновизнаними меншинами в загальноприйнятому розумінні цього терміна. Але не зважаючи на те, що ця Декларація не має наміру втручатися в будь-які диспути стосовно юридичних або політичних визначень, ми просто відзначаємо той незаперечний факт, що ми живемо за часів широкомасштабної міграції, і що пов’язані з цим проблеми вимагають вирішення. Незважаючи на те, що імігранти та біженці очевидно не можуть претендувати на всі права, які повинні бути визнаними стосовно “класичних” меншин або корінних народів, вони також мають свої права, і тому одна з цілей даної Декларації полягає в тому, щоб визначити, якими саме ці права мають бути. Ця катеґорія включає також групи, які відрізняються від більшості певними характеристиками, такими, як раса або релігія; історичне коріння таких відмінностей часто походить з міграцій минулого.

Друга катеґорія меншин - це національні меншини, тобто історично усталені спільноти, які мають свою власну мову та/або культуру чи релігію. Дуже часто вони стають меншинами в результаті змін міжнародних кордонів і передачі територій їхнього мешкання від однієї країни до іншої; або ж вони є такими етнічними групами, які з тих чи інших причин не дійшли до створення власної державності і замість того складають частину однієї чи кількох більших країн. Безумовно, це є “класична” ситуація тих меншин, на захист яких спрямована більшість існуючих інструментів міжнародного права та національних законодавств.

Третя категорія меншин - це корінні народи. Вони мають всі характеристики, притаманні національним меншинам, але додаткові їхні характеристики і відмінності полягають в тому, що вони заселяли відповідні землі раніше, ніж нинішня більшість населення, і стали меншиною в результаті підкорення та/або колонізації. Фактично, вони є “первинними націями” в своїх країнах, вони вважали ці землі своїми значно раніше за тих, хто витіснив їх звідти, як правило, шляхом завоювання. Зважаючи на вищезгадані аргументи, корінні народи повинні бути наділені специфічними правами.

Хоча ми вважаємо за доцільне структурувати цю Декларацію відповідно до зазначених трьох базових катеґорій меншин, ми розуміємо, що життєві реалії значно складніші, ніж ті, що їх може відбивати будь-яка “компартменталізація”. Тому треба мати на увазі, що ситуації, в яких опинилися деякі меншини, не завжди можуть повністю підпадати під одну з цих катеґорій, і що кожен конкретний випадок повинен розглядатися і вирішуватися з урахуванням специфічних обставин. Проте, незалежно від цієї диференціації, існують права, обов’язки та правила, які можуть бути застосованими до всіх або принаймні кількох типів ситуацій, в яких перебувають меншини; з них ми й почнемо.

II. ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ ТА ПРАВИЛА, ЯКІ МОЖУТЬ БУТИ ЗАСТОСОВАНИМИ ДО ВСІХ СИТУАЦІЙ, В ЯКИХ ПЕРЕБУВАЮТЬ МЕНШИНИ

Де б не існували меншини, їхня відмінність має поважатися більшістю, тому що таким чином здійснюється їхнє природне і невід’ємне право бути вільними. З цього випливають обов’язки урядів утримуватися від будь-яких спроб примусової асиміляції й захищати меншини від будь-яких інших форм недобровільної асиміляції. Усі заходи, запропоновані цією Декларацією для захисту такого права, вироблені з метою сприяння гармонійному співіснуванню різних спільнот в межах однієї країни шляхом забезпечення того, що ніхто не буде в привілейованому або дискримінованому становищі тільки тому, що він або вона належить до певної спільноти (меншини чи більшості - не має значення).

Це означає, що всі групові права, зазначені цією Декларацією, запропоновані для того, щоб відвернути дискримінацію, а не для того, щоб встановити привілеї. Навіть у тих випадках, коли з’ясовується необхідність позитивної дискримінації (такої, наприклад, як звільнення від порогових виборчих бар’єрів, чи вища за середню підтримка шкіл меншин), метою таких заходів ніколи не може бути створення привілеїв; вони спрямовані виключно на досягнення справжньої рівності.

Так само, як правило, права меншин не можуть тлумачитися як звільнення представників меншин від звичайної відповідальності як громадян.

У деяких випадках питання про те, хто саме належить до меншини, може бути причиною політичного неспокою. Але визначати представників груп меншин не є завданням урядів. Ця справа має вирішуватися поміж окремою особою і меншиною як групою на підставі індивідуального самовизначення у відповідності до всесвітньо визнаних стандартов прав людини.

Хоча треба закликати світове співтовариство до більш енерґійного і послідовного встановлення стандартів щодо захисту прав меншин, ніж це ми маємо зараз, трансформація цих стандартів у національну практику і законодавство є не менш важливим завданням, і це може бути досягнутим лише шляхом консультацій між меншинами і більшістю, а також - шляхом їхніх спільних зусиль.

Однією з цілей захисту прав меншин є сприяння створенню плюралістичних суспільств, в яких члени різних груп виявляють повагу й гідність у стосунках між собою, також бажання навчатися один в одного й дізнаватися про ідентичність інших. Така взаємодія може вести до консолідації різнорідних суспільств і зміцнювати лояльність до держави.

III. ПРАВА ЕТНОКУЛЬТУРНИХ МЕНШИН

Як зазначено цим терміном, існують щонайменше два відмінних між собою, хоча потенційно подібних, типи меншин, які можуть підпадати під назву “етнокультурні”:

Це ті, хто відрізняється від більшості етнічно, але не є національними меншинами, тобто, це переважно іммігранти (включно з біженцями) та їхні нащадки

Також ті, хто не є національними меншинами, але відрізняється від більшості своїм усталеним традиційним способом життя, наприклад, релігією, мовою, культурними традиціями і под.

Іммігранти та біженці зазвичай залишаються в країнах їх нинішнього перебування з метою або колись повернутися до країн свого походження, або повністю інтегруватися до суспільства країни перебування і стати рівноправними громадянами цих країн.

Фундаментальний обов’язок стосовно всіх категорій етнокультурних меншин полягає в їхній не-дискримінації. Якщо члени таких меншин стають громадянами країни, в якій вони живуть, вони повинні користуватися всіма повними і необмеженими правами, пов’язаними з громадянством, включно з правом на участь у політичному житті. Якщо вони (поки що) не набули громадянства, вони, принаймні, мають право на захист і такі переваги, які притаманні соціальним і політичним правам, не пов’язані безпосередньо з громадянством. Такі права зокрема включають:

Право на користування власною мовою в неофіційному контексті.

Свободу думки та її висловлення, включно з правом публікації будь-якою мовою без обмежень.

Право сповідувати власну релігію у будь-який спосіб, що не порушує прав інших.

Перш за все, принцип не-дискримінації стосується освіти. Увесь освітній потенціал повинен бути доступним усім в однаковій мірі. Стосовно іншої культурної діяльності, такої, як дотримання специфічної традиції або спадщини певної спільноти, не існує загального або основного правила щодо підтримки (фінансової або в інших формах) кожного, хто займається такою діяльністю. Проте знов-таки бажано дотримуватися принципу рівного ставлення: якщо більшість користується такою підтримкою, то й групи меншин повинні користуватися нею також.

Країни, що приймають іммігрантів, повинні брати на себе обов’язок відкрити шлях до акультурації етнокультурних меншин також шляхом надання права на отримання громадянства після відповідного періоду постійного мешкання. Певна гнучкість у питаннях подвійного громадянства рекомендується всім урядам.

IV. ПРАВА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

На відміну від етнокультурних меншин, національні, культурні або релігійні меншини є історично усталеними спільнотами, і їхня присутність в країнах з відмінною більшістю, як правило, виникла в результаті процесів, ними не контрольованих. В той час як здається цілком вірогідним, що особи, які імігрували до певної країни, будуть з часом адаптовані, такі очікування не виправдані стосовно осіб, які продовжують жити там, де жили їхні предки, і які часто відіграють провідну роль у побудові плюралістичного суспільства. Їх право на збереження того, що робить їх відмінними від більшості, не можна піддавати сумніву; відповідно, будь-які спроби більшості домогтися однорідності, або будь-який тиск, що сприятиме асиміляції, є нелегітимним.

Той шлях, за допомогою якого повинні бути організовані й впроваджені права національних меншин, значною мірою залежить від форми їхнього розташування і мешкання: у випадку компактних поселень, де члени більшості представлені незначною кількістю або зовсім відсутні, очевидною відповіддю є територіальна автономія. Там, де меншини проживають дисперсно серед більшості, не складаючи більшості на суттєвій території, потрібні інші форми інституалізації їхніх прав, які можуть включати не-територіальні, функціональні варіанти автономії.

Важливість форми мешкання меншин для вибору механізму забезпечення їхніх прав означає, що необхідні гарантії проти спроб маніпуляцій довкола них. Хоча право на свободне пересування і місце мешкання в країні настільки важливе для всіх громадян, що його не можна обмежувати - за виключенням випадків на користь корінних народів на землях їхніх предків, - маніпулювання цим правом шляхом політики усвідомленого розселення меншин таким чином, що тим самим послаблюються позиції меншини в даній місцевості, є неприпустимим, так само як і маніпулювання адміністративними кордонами з цією ж метою.

Дуже часто національні меншини, особливо у випадках, коли їхнє становище в якості меншини виникло внаслідок змін міжнародних кордонів, мають етнічні, лінгвістичні та/або релігійні зв’язки з населенням сусідньої країни. Жоден уряд у таких випадках не має права перешкоджати будь-яким реґіональним позакордонним контактам і обмінам, цілком природнім у цих ситуаціях (хоча, зрозуміло, уряди взагалі не мають права перешкоджати звичайним міжнародним контактам будь-кого з їхніх громадян).

Існують дві категорії прав, які складають абсолютний мінімум будь-якого справедливого ставлення до національних меншин: це культурне самовизначення і повноцінна участь у процесі прийняття рішень на центральному/національному рівні. Там, де дозволяють конкретні умови, тобто, там, де меншини проживають на географічно значних територіях, їм повинні бути передані додаткові повноваження, як-от створення їхніх власних адміністрацій, поліції, соціальних інституцій тощо.

1. Культурне самовизначення

Кожна національна меншина має суверенне право розпоряджатися центральним елементом власної ідентичності - власною культурою. Ця сфера включає мову, освіту, культурні традиції і релігію, яка часто буває вирішальним фактором даної ідентичності.

Перш за все, культурне самовизначення означає, що кожна людина має необмежене право на свою рідну мову. Воно без будь-яких умов передбачає:

• право на вивчення рідної мови;
• право на вільне публічне її (мови) використання;
• право на вживання власних імен у версії національної мови,також використовувати саме таку версію в усіх офіційних контекстах;
• повну відсутність обмежень на публікації або радіо-чи телепрограми, друковані або електронні засоби масової інформації мовами меншин;
• необмежений доступ до таких засобів інформації і публікацій;
• якщо того бажає достатня кількість членів меншини у всій країні або в окремих її реґіонах, це право включає також:
• право вивчати рідну мову в школах, також застосовувати рідну мову як мову навчального процесу. Водночас таке право не повинно перешкоджати вивченню офіційної мови країни
• можливість застосування мов меншин у адміністративних орґанах влади,
• державної служби, судах та парламентах;
• друк текстів законів та інших важливих юридичних текстів мовами меншин, задля забезпечення їхньої доступності для представників меншин;
• там, де існують державні засоби масової інформації, адекватне місце має надаватися передачам мовами меншин, або, у випадках, де це доцільно, місцеві станції можуть повністю вести мовлення мовою меншини;
• дошки оголошень, назви міст та вулиць можуть бути оформлені мовами меншин, принаймні додатково до назв офіційною мовою.

Показники кількості членів меншин, за вимогами яких надаються такі права, повинні встановлюватися законом. Такі закони повинні брати до уваги як відсоткові, так і абсолютні показники чисельності; використання лише одного з цих показників є достатнім. Головний принцип у визначенні кількісних показників має бути такий, що дозволяє уникнути асиміляційного тиску.

Другою суттєвою сферою культурного самовизначення є сфера освіти. Члени національних меншин повинні мати право бути обізнаними з власною культурою. Це передбачає, що:

• усі без винятку діти повинні мати можливість отримання початкової освіти (включно з дошкільною освітою) рідною мовою;
• національні меншини мають право на свої власні початкові і середні школи. Ці школи повинні користуватися такою само підтримкою з боку держави, як і школи, де навчаються учні, що представляють більшість, за умов дотримання ними відповідних мінімальних стандартів. Усе це не повинно заважати існуванню будь-яких інших типів приватних шкіл;
• там, де це кількісно виправдане, такі само норми можуть бути застосованими до закладів вищої освіти (університетів); якщо це не здійснюється, тоді адекватні умови для вивчення та дослідження культур меншин повинні бути створені принаймні в одному з існуючих університетів;
• у випадках, коли мала кількість або дисперсне мешкання національної меншини створюють такі умови, що лише школи-інтернати або школи з подовженим часом навчання є єдино можливою формою школи для представників меншини, таким школам повинні надаватися субсидії для покриття пов’язаних з цим додаткових витрат. Це ж стосується і звичайних шкіл в місцях, де проживають меншини, якщо такі школи можуть бути створені, але коштуватимуть більше в розрахунку на одного учня в зв’язку з їх неминучою нечисленністю.

Ще дві сфери, які є суттєвими для культурного самовизначення - це культурні традиції і релігія. Фундаментальний обов’язок щодо цих сфер полягає у недопущенні дискримінації: національні меншини повинні користуватися повними і необмеженими правами, які пов’язані з громадянством. Як правило, це вимагає всього лише невтручання з боку держави. Проте якщо культурні та релігійні інституції більшості активно підтримуються державою, ретельне дотримання принципу не-дискримінації є очевидною додатковою умовою.

2. Участь у процесі прийняття рішень на рівні центральної влади.

Оскільки члени національних меншин є повноцінними громадянами своєї країни, вони мають всі права на повноцінну участь у політичних процесах своїх країн, - процесах, які передусім впливають на їхнє життя такою ж мірою, як і на життя більшості.

Якщо вони того бажають, вони мають безумовне право брати участь у політичних процесах саме як меншини, тобто групи, які мають свої власні інтереси, відмінні від інтересів більшості, шляхом, наприклад, створення спеціальних партій меншин і голосування за них на виборах. Специфічні фактори ситуацій меншин - такі, як мала кількість або занадто дисперсне розселення, разом з тим реґіональні кордони та кордони виборчих округів або ж несприятливі виборчі системи, - часто негативно відбиваються на їхніх шансах брати участь у прийнятті рішень нарівні з більшістю. Тому обов’язок політики та законодавства на загальнонаціональному рівні полягає в тому, щоб усунути або принаймні пом’якшити дію таких перешкод.

Заходи та положення, які необхідні для забезпечення ефективної участі національних меншин у політичному житті, включають наступне:

Найлегший шлях до забезпечення представництва на рівні центрального уряду - це виборча система пропорційного представництва (ПП). Там, де такі системи сполучені з вимогами певної мінімальної підтримки електорату (“порогові вимоги”), меншини повинні бути позбавленими цих вимог. Там, де застосовані інші виборчі системи, відмінні від ПП, представництво меншин може бути забезпечене іншим чином, наприклад, при визначенні меж виборчих округів треба уникати включення великої кількості представників більшості до тих округів, де проживають меншини (“махінації з виборчими округами”).

Там, де меншини проживають настільки дисперсно, що це унеможливлює їхню перемогу на виборах у будь-якому географічно окресленому одномандатному окрузі, альтернативою пропорційному представництву може бути адекватна кількість спеціально визначених виборчих округів, зарезервованих для електорату меншин. Відповідними положеннями має бути забезпечене право тих, хто не хоче голосувати згідно з етнічними або релігійними ознаками, голосувати за іншим принципом.

Якщо в місцях компактного мешкання меншини існує реґіональна автономія, і особливо якщо така автономія є частиною загальної системи децентралізації влади, що включає також місця проживання більшості (наприклад, федеральний устрій), тоді представництво реґіональних політичних інституцій на центральному та федеральному рівнях має бути орґанізованим у такий спосіб, який заперечує можливість будь-якої дискримінації щодо реґіонів, де проживають меншини.

Посади в орґанах центральної адміністрації (особливо армії, поліції, судових орґнах і орґанах безпеки) в країнах, де мешкають національні меншини, повинні бути доступними для представників цих меншин без будь-якої дискримінації; вибір претендентів має базуватися виключно на підставах наявності відповідної кваліфікації.

3. Подальші автономні права в місцях компактного мешкання

Багато прав, наведених у попередніх розділах даної Декларації, особливо ті, що належать до сфери культури, припускають обмежену автономію, яка не обов’язково пов’язана з певною територією, але стосується певної групи осіб незалежно від місця їхнього мешкання у даній країні. В той час, як деякі автономні права не залежать від будь-якого способу розселення меншини, в тих випадках, коли меншини дійсно проживають компактно, вони повинні мати право на територіальне самоврядування. В деяких випадках це може бути здійсненим шляхом загальної децентралізації або реґіонального самоврядування. В інших обставинах, потрібен спеціальний режим територіальної автономії.

Для того, щоб інструмент захисту прав меншин був ефективним і надійним, положення щодо автономії повинні відповідати певним вимогам, а саме:

Поруч з історичними, топографічними та економічними критеріями, етнічність має бути взятою до уваги в якості легітимного критерію при визначенні адміністративних кордонів таким чином, щоб населення, яке складають меншини, могло становити більшість у місцях їхнього мешкання.

Там, де члени національної для даної держави більшості мешкають на територіях, де здійснюється реґіональне самоврядування або територіальна автономія (національної меншини), така “меншина в меншині” набуває тих самих прав, якими користуються “меншини першого порядку” в масштабах всієї країни.

Політика самоврядування має застосовуватися у відповідності до норм прав людини, включно з ґендерною рівністю.

Сфери відповідальності, які поруч із справами культури можуть успішно перебирати на себе автономні інституції, включають правопорядок, адміністративний устрій, інфраструктуру, також значною мірою питання соціального захисту.

Жодна з форм самоврядування або територіальної автономії не можуть вважатися завершеними без значного ступеня фінансової незалежності. Тому важелі оподаткування повинні бути інтегральною і незамінною складовою функціонування будь-якої автономії, що заслуговує на таку назву.

* * * * *

Ті, хто вважає, що нібито автономія для національних меншин створює “нову форму апартеїду”, або ж є першим кроком до відокремлення, або ж поєднує обидві загрози, помиляються. Якщо “не-етнічні” загально-національні партії можуть змагатися на рівних у реґіонах, де проживають меншини (як то, безумовно, і має бути), і якщо ґарантовані права “меншини в меншині”, створення автономій в реґіонах, де більшість складають представники меншин, є однією з можливостей здійснити самовизначення на підставі добровільного об’єднання, що є якраз протилежним до апартеїду (який базується на примусовому об’єднанні).

Так само можливість ефективніше впливати на свої власні справи полегшує адаптацію меншин в тих країнах, частину суспільства яких вони складають. Таким чином, хоча подібні заходи не обов’язково унеможливлюють відокремлення, проте, вони значно знижують його вірогідність. Створення автономій меншин не тільки сумісне з процесом консолідації країни, в побудові якої всі її члени - і більшість, і меншини - беруть участь як рівноправні партнери; це скорше сприяє такій консолідації. Зрозуміло, що ніхто не буде відчувати себе відданим країні, яка відмовляє йому чи їй у визнанні їхніх найфундаментальніших прав. Тому ті спільноти, члени яких потерпають від заперечення їхніх прав у певній країні, навряд чи можуть вважатися винними в тому, що вони шукають цих прав поза межами такої країни. Хоча ми сподіваємося і маємо надію на те, що у разі дотримання прав меншин, зазначених цією Декларацією, загроза відокремлення суттєво зменшується, ми вважаємо необхідним, щоб міжнародна спільнота виробила чіткі юридичні норми в цій галузі.

V. ПРАВА КОРІННИХ НАРОДІВ

Народи в усьому світі, які ми тепер називаємо “корінними народами”, були позбавлені на певному етапі своєї історії контролю над власною долею внаслідок завоювання, підкорення або колонізації. Навіть зараз існують країни, де корінні народи все ще складають чисельну більшість, але перебувають в становищі, яке нагадує скоріше становище пригнобленої меншини. В таких випадках потрібна справжня розвинена демократія і верховенство права, які включають гарантії захисту меншин для будь-яких підгруп. Однак значно частіше корінні народи складають лише порівняно невелику меншину на землях своїх пращурів, і в таких випадках вони також мають право поновити контроль над своєю власною долею до найвищого рівня, який є а) практично можливим і б) сумісним з легітимними правами громадян, поруч з якими вони тепер мешкають у даній країні, за умови рівності їхніх прав.

Перш за все, це означає невід’ємне і непорушне право на відновлення, збереження і розвиток своєї історичної та культурної ідентичності. Як правило, така ідентичність нерозривно пов’язана з землями їхніх предків. Земля і право визначати свої зв’язки з нею є ключовою проблемою при визначенні прав корінних народів. Повернення ним принаймні частини цих земель і встановлення їхніх виключних прав на такі території створює таким чином основу виправлення за сучасних умов несправедливостей, скоєних у минулому.

Якщо це дозволяють умови розселення, стандартна формула для забезпечення прав корінних народів така: території з високим рівнем автономії.

Корінні народи повинні мати право на участь у визначенні свого юридичного і конституційного статусу; з ними треба консультуватися у всіх випадках, коли обговорюються будь-які зміни, що впливатимуть на них. Вдалим інстументом цього часто можуть бути відповідні угоди. Коли б не були складені ці угоди між урядами та корінними народами - в минулому або вони тільки ще будуть укладені в майбутньому - вони повинні бути визнані, їх треба дотримуватися і добиватися максимально повної їхньої реалізації.

Права корінних народів включають, безперечно, всі права, попередньо зазначені цією Декларацією. Права, на які вони можуть претендувати додатково, будуть розглянуті в цій главі. В той час, як сформульовані попередньо більш загальні права можуть бути застосованими до членів корінних народів в будь-якій країні, ці останні, більш специфічні права стосуються головним чином тих корінних народів, які живуть на своїх історичних територіях. Ми відзначаємо чотири категорії таких прав:

1. Культурна ідентичність і культурна спадщина.

2. Земля і права, пов’язані з землею.

3. Інститути самоврядування.

4. Економіка, розвиток, довкілля й охорона здоров’я.

1. Культурна ідентичність і культурна спадщина:

Корінні народи мають право на збереження та розвиток своїх власних специфічних культур, духовних та інших традицій, історії та філософії. Це передбачає, зокрема

• використання мови корінного народу як стандартної мови в межах їхньої території;
• використання традиційної системи писемності, символіки і традиційного одягу;
• запровадження і функціонування освітніх систем з метою вивчення, розвитку і проведення досліджень в галузі традиційних мов, також духовних і релігійних традицій та інших виявів культури корінних народів;
• ґарантований доступ до культурних пам’яток і святинь, - а там, де такі святині були в них відібрані, і де це практично можливо, - повернення культурних пам’яток і святинь корінним народам разом з іншою їхньою культурною, інтелектуальною, релігійною і духовною спадщиною

2. Земля та права, пов’язані з нею.

З причин, що з’ясовані попередньо, надзвичайно важливим є забезпечення корінних народів достатніми територіями і землями, де вони могли б здійснити право на самовизначення. Таке право передбачає:

• права на землі, що пов’язані з укладеними угодами, статусом корінного народу або іншими правовими інструментами, повинні бути визнаними як невід’ємні складові ідентичності корінних народів;
• заборону позбавляти корінні народи, без їхньої на те згоди, а також ефективних та “прозорих” консультацій, територій, на яких вони традиційно проживають; заборону примусового виселення їх із таких територій;
• реституцію до максимально можливого ступеня земель, територій і місць, які були конфісковані, окуповані, використані або пошкоджені без згоди на те їхніх справжніх власників;
• право впроваджувати і зберігати на своїх територіях такий політичний, культурний, економічний та соціальний устрій, а також відповідні інституції, які визначаються самим корінним народом, за умови дотримання ним універсально визнаних прав людини і верховенства закону. Це право включає також можливість користуватися правами, описаними в інших розділах цієї глави, і право визначати межі, правила та умови щодо поселення й діяльності на даних територіях тих громадян та суб”єктів, які не є членами корінних спільнот.

3. Інституції самоврядування.

На своїх територіях корінні народи повинні користуватися максимально можливим правом на самоврядування. Окремі його елементи вже згадувалися чи були описані цією Декларацією. Головні їхні положення є такими:

• корінні народи мають право на самовизначення. Це означає, що беручи до уваги неодноразово згадані обмеження (права людини, верховенство закону, легітимні права інших мешканців цієї ж держави), вони можуть встановлювати і зберігати політичні, економічні, юридичні, культурні і соціальні інститути згідно зі своїм власним вибором.
• Інститути і закони, які встановили для себе корінні народи, повинні бути повністю визнаними всіма відповідними державними інституціями, і мають бути адекватно представлені в останніх.
• Право на свій власний устрій означає також право на внутрішні ґарантії його збереження і захист шляхом створення власних структур підтримки та збереження миру.
• І право на автономію, і право на власні ресурси (про які йтиметься в наступному розділі) передбачають право оподаткування на власних територіях.
• При встановленні своєї автономії корінні народи можуть, певна річ, адаптувати для себе будь-яку частину національного законодавства або приєднати свої інституції до національних, згідно з власним вибором.
• Представники корінних народів не повинні, як правило, служити у збройних силах без їхньої на те згоди, особливо якщо існує вірогідність військових дій проти інших корінних народів; вони не повинні також бути примушуваними брати участь у будь-яких роботах для військових цілей.

4. Економіка, розвиток, довкілля й охорона здоров’я.

Право корінних народів на власні землі включає також право на повне використання цих земель і земельних ресурсів і право брати участь у всіх видах економічної діяльності, традиційної або іншої, на своїх територіях. Зокрема, це означає, що:

• корінні народи мають право здійснювати контроль над своїми землями і територіями, водними та іншими ресурсами, розвивати та використовувати їх. Вони мають право встановлювати правила щодо того, яким чином ці права здійснюються, і відмовляти у втручанні сторонніх у ці справи - особливо коли йдеться про експлуатацію ресурсів. Лише у випадках, коли така діяльність суттєво забруднює довкілля або становить загрозу для мешканців поза межами їхніх територій, екологічне законодавство національного рівня може бути застосованим до територій проживання корінного народу. І навпаки, якщо національне законодавство неадекватно захищає ці території від забруднення, яке виникає ззовні, корінні народи мають право на ефективний юридичний захист і реституцію.

Там, де корінні народи позбулися землі і її неможливо їм повернути, або якщо вони були позбавлені інших засобів існування та розвитку, вони мають право на пропорційну компенсацію, а там, де це можливо, - на компенсацію не грошову, а в натуральній формі.

Корінний народ має право доступу як до національних, так і до традиційних служб охорони здоров’я.

* * * * *

VI. ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

Права меншин до сьогодні не були адекватно кодифіковані в контексті стандартів прав людини. Вони є додатковими до традиційних прав людини і були розроблені з такою метою, щоб чоловіки й жінки, які живуть у специфічній ситуації меншини, могли б реалізовувати свої права людини в умовах безпеки і в повному обсязі. Бо для занадто багатьох меншин права людини - без додаткого захисту й підсилення їх правами меншин - є не більш ніж аркушик паперу, а інколи навіть менше.

Тому кодифікація в юридично зобов’язуючому міжнародному праві і наступна імплементація прав меншин не менш важлива, ніж то стосується “класичних” прав людини. Зважаючи на це, ми закликаємо уряди всіх країн схвалити принципи, викладені в цій Декларації, включити їх до національного законодавства та міжнародних угод, які мають юридично зобов’язуючий характер. Так само, як і в галузі “класичних” прав людини, національний суверенітет не може бути виправданням для заперечення цих принципів, - навіть якщо відповідні юридично зобов’язуючі інструменти міжнародного права поки що відсутні.

Якими б незамінними не були юридичні норми, ставлення до цих питань урядів і більшості населення є принаймні настільки ж важливим. Уряди й більшість повинні вважати наявність меншин не якоюсь дратуючою обставиною або аномалією, а навпаки - абсолютно нормальним виявленням природної різноманітності, що є головною характеристикою нашого світу.

Уряди повинні зрозуміти, що лояльність не може бути досягнутою шляхом встановлення жорсткого контролю над меншинами - це можливо лише у разі надання їм шансу самим, до найбільш можливого рівня, визначати свою долю. Довіра до людей, яка є серцевиною ліберальної демократії, не повинна припинятися там, де є люди, які тим чи іншим чином відрізняються від нас. Тільки тоді, коли різноманітність буде сприйматися як збагачення, а не як загроза, різні народи чи групи зможуть мирно і гармонійно жити разом в одній спільній країні.