Нотатки до проекту
Концепції державної політики України щодо корінних народів.

1 .Застосування та тлумачення термінів “корінні” та “племінні” наради в міжнародному праві.

Міжнародне обговорення концепції “корінних народів” почалося ще наприкінці дев'ятнадцятого століття. Воно відбувалося переважно англійською, іспанською та німецькою мовами. Відповідно, оскільки англійська та іспанська мови мають спільне коріння - латинський термін indigenae, який відрізняє тих, хто народився в даному місці, від тих, хто прибув з якогось іншого місця (advenae), сучасний термін “корінний” (indigenous) походить саме від цих понять. Французcький термін аutochtone має грецьке коріння, і разом з німецьким Ursprung означає, що група, до якої він застосований, першою перебувала в даній місцевості. Таким чином, семантичне коріння цих термінів, які широко застосовуються у сучасному міжнародному праві, має спільний концептуальний елемент, тобто, першість у часі.

Згідно зі Статутом Ліги Націй, “корінним населенням” називалися народи колоній та територій, контрольованих колоніальними державами. У Статуті було також дано визначення корінного населення як “народів, ще не здатних самостійно витримати складні умови сучасного світу”.

Панамериканський Союз - попередник сучасної Організації Американських Держав - застосовував термін “корінне населення” у зовсім іншому контексті. У Резолюції Восьмої Міжнародної Конференції Американських Держав (1938 р.) проголошено, що корінне населення як потомки перших жителів земель, що належать нині державам Америки, з метою відшкодування недоліків його фізичного та духовного розвитку мають переважне право на захист з боку владних структур цих держав.

Після Другої світової війни термін “корінний народ” набув значення, в якому йогобуло застосовано Панамериканським Союзом, а не Лігою Націй. Спочатку, в Статуті Організації Об'єднаних Націй 1945 р. згадувалося лише про “території, народи яких ще не досягли повного самоврядування”. Пряме застосування терміну “народи” в спільній статті двох Пактів з прав людини означало перехід від “географічної” концепції права на самовизначення до “соціологічної”. Але в Декларації 1970 р. про принципи міжнародного права стосовна дружніх відносин і співробітництва між державами згідно Статуту Організації Об'єднаних Націй, не дозволяється ...розшматування держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправ’я та самовизначення народів... і мають уряди, в яких представлені всі, хто проживає на території даної держави, незалежно від раси або віросповідання, або кольору шкіри.

Таким чином в міжнародне право було введено концептуальне уявлення про те, що в межах однієї незалежної держави можуть існувати різні “народи”, кожний з яких має право на самовизначення (яке в цьому контекстіне включає права на відокремлення та створення власної держави). Згідно з пояснювальною запискою Голови-Доповідача ООН, право корінних народів на самовизначення вважається здійсненим, якщо вони через своїх представників реально беруть участь в управлінні демократичною державою і не потерпають від будь-яких перешкод для свого розвитку чи від дискримінації (Док. Е/ СN.4/Sub/2/1993/26/Аdd.1, nn. 21-23).

Першим міжнародно-правовим документом, спрямованим безпосередньо на захист прав корінного населення та населення, яке веде племінний або напівплеменний спосіб життя в незалежних державах, була Конвенція N 107 Міжнародної Організації Праці (1957 р.). Хоча різниця між цими двома категоріями народів полягала в тому, що поняття “корінні” зв'язувалося з процесом завоювання або колонізації певних територій, в той час як під “племінними” народами малися на увазі такі, що знаходяться на нижчих соціально-економічних стадіях розвитку, головною ознакою обох категорій народів ця Конвенція вважала їхні соціальні, культурні, економічні, правові та інституційні відмінності. Таким чином, згідно Конвенції МОП N 107, головним джерелом прав як корінних, так і племінних народів є не стільки історія їхнього завоювання, колонізації чи гноблення, скільки історичне минуле саме як окремих, самобутніх суспільств або держав.

Спеціальним Доповідачем ООН про корінні народи було запропоновано три додаткових елементи для концепції “корінних народів”. Один з них - “недомінуючий стан в суспільстві”, хоча це не означає, що дана група втрачатиме статус корінного народу в разі повної реалізації її прав. Іншими важливими критеріями для ідентифікації корінних народів вважаються міцний зв'язок із землями або територіями предків і добровільність зберігання та розвитку самобутності даної групи (збереження такої самобутності не повинно бути штучно інспірованим державою). Конвенцію МОП №107 ратифікували 27 держав.

Ця Конвенція була переглянута і замінена Конвенцією МОП №169. В статті 1 Конвенції №169 також підкреслено різницю між “корінними” та “племінними” народами, хоча визначення цих термінів дещо змінилося. Так, “племінними” вважають такі народи, “соціальні, культурні та економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національної спільноти, і стан яких регулюється повністю або частково їхніми власними звичаями або традиціями, або спеціальним законодавством”. Додатковою ознакою “корінних народів”, крім їхньої відмінності та самобутності, є походження від предків, які населяли дану територію “в період її завоювання, або колонізації, або встановлення існуючих зараз державних кордонів”. В Конвенції МОП №169 для набуття групою статусу “корінного народу” ще більшого значення надається принципу самоідентифікації, тобто, власного бажання мати такий статус.

Викладені вище концептуальні уявлення набули подальшого розвитку в Проекті керівних принципів підтримки корінного населення, підготовленому Програмою Розвитку ООН у 1995 р. Цей проект найближчим часом має бути ухвалений Радою Керуючих ПРОООН.