Пояснювальна записка
до Проекту Концепції державної політики України
щодо корінних народів

До розділу 1. “Загальні положення”:

1а. Для визначення поняття “корінні народи” в контексті етнодемографічної та етнополітичної ситуації в Україні використано робочі визначення, які містяться в статті 1 (б) Конвенції МОП N 169, у проекті Декларації прав корінних народів Робочої Групи з корінних народів ООН, у дослідженні “Проблеми дискримінації корінних народів” Спеціального Доповідача ООН Д. Мартінеца-Кобо (UN Doc. E/CN.4/Sub.2/1986/7 та Додатки 1-4 у документі Світового Банку “Корінні народи” (1991 р.), в інших міжнародно-правових документах та коментарях до них.

1б. У засобах масової інформації та в суспільній свідомості термін “корінні народи” часто використовується не в його точному юридичному сенсі, а як синонім поняття автохтонності. Тому інколи можна прочитати чи почути тезу про існування в Україні двох корінних народів (етносів) - українського та кримськотатарського. Проте, з моменту проголошення державної незалежності України український народ набув статусу титульного державотворчого етносу, що відбивається й у назві самої держави, створеної шляхом реалізації права українського народу на самовизначення. В той же час, сучасні міжнародно-правові документи щодо корінних народів визначають останні як “бездержавні нації”, тобто такі, що не мають власної державності, а проживають на території держав, де домінуючі позиції займають інші етноси. Саме тому демократичні держави, на території яких є самобутні корінні народи, беруть на себе зобов’язання виступати гарантом їхніх прав та забезпечувати умови для їхнього подальшого розвитку. Таким чином, сучасну тенденцію надавати корінним народам інший правовий статус, ніж національним меншинам, можна розглядати як своєрідну компенсацію за відсутність власної державності. Процеси законодавчого закріплення статусу корінних народів і підписання міжнародних угод щодо прав корінних народів є одним з інструментів зменшення напруження у суспільстві, зміцнення стабільності і безпеки, запобігання проявам сепаратизму.

До розділу IV. “Корінні народи і проблема репатріації депортованого корінного народу”:

4а. Проблеми депортованих народів колишнього Радянського Союзу було детально проаналізовано на спеціальному семінарі експертів УВКБ ООН, який відбувся в Женеві 23 лютого 1996 року. Учасники семінару дійшли висновку, що для успішного практичного розв’язання проблем репатріації колишніх депортованих народів необхідно звузити поняття “депортовані народи” до таких народів, які були піддані тотальній депортації. Тобто, було підкреслено, що це визначення стосується виключно тих народів, які було в цілому примусово виселено з територій їхнього традиційного проживання і до того ж, вони все ще мають проблеми з поверненням та облаштуванням. Згідно з висновком експертів ООН, в країнах СНД такими народами є лише кримські татари та месхетинці. Оскільки месхетинців було виселено з території Грузії, це означає, що в Україні є тільки один депортований народ - кримськотатарський. Отже, унікальність ситуації і нагальна необхідність законодавчого поновлення і забезпечення прав кримських татар обумовлені тим, що цей корінний народ є водночас депортованим народом. Обидві ці обставини необхідно брати до уваги при розробці стратегії державної політики України та плануванні конкретних заходів, спрямованих на відновлення та забезпечення прав кримськотатарського народу.

4б. Треба також зауважити, що протягом вищезгаданого семінару експертів УВКБ ООН, окремо було обговорено питання про “радянських німців”, в тому числі депортованих з Криму (див. пп. 8.2 та 8.3 Звіту про семінар ВПСНД УВКБ ООН по раніше депортованих (примусово переміщених) народах в країнах СНД, Женева, 23 лютого 1996 р.) Визнано, що хоча ці групи мають бути включені до категорії “раніше депортованого населення”, їхня реальна ситуація і загальні цілі після реабілітації мають певну специфіку, яка суттєво відрізняє їхні проблеми від проблем, що постали перед кримськими татарами та месхетинцями. Ця специфіка пов’язана із активним залученням потужної держави Німеччини до вирішення їхніх проблем, а також із наміром великої кількості етнічних німців емігрувати до Німеччини.

(Цей висновок ще раз підкреслює різницю між німцями як національною меншиною, для якої один із можливих шляхів вирішення власних проблем полягає в еміграції з України до етнічно спорідненої держави чи батьківщини, і корінними народами, представники яких такої можливості не мають. На відміну від національних меншин, подальша доля корінних народів залежить головним чином від позицій та політичної волі урядів держав, на території яких вони постійно проживають або куди намагаються повернутися, і деякою мірою - від активності міжнародних, міжурядових та неурядових організацій).

4в. Порушуючи питання про необхідність відшкодування (репарації) жертвам масових порушень прав людини минулим режимом, автори концепції виходили з положення про “ефективне відновлення прав”, яке містить ціла низка як універсальних, так і регіональних документів щодо прав людини (ст. 8 Загальної Декларації прав людини, ст. 2(3)-а Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст.7 Декларації про ліквідацію всіх форм расової дискримінації тощо).

Щодо корінних народів, проблеми яких суттєво ускладнені колишньою масовою депортацією і труднощами процесу репатріації, державна політика України має враховувати такі норми міжнародного права, як “справедливе та адекватне відшкодування або сатисфакція за спричинену шкоду чи втрати” (ст.8 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), про грошову компенсацію з належними гарантіями, про повну компенсацію за будь-які втрати або каліцтво (ст. 15(2) ст. 16 (4) та 16(5) Конвенції № 169 Міжнародної Організації Праці ООН). Таким чином, у майбутні закони України потрібно закласти положення про відшкодування, у максимально можливій формі, втрат, які понесли депортовані як жертви брутальних і масових правових порушень - злочинів минулих режимів.