КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ КРИМСЬКИХ ТАТАР.
ШЛЯХИ ПОВЕРНЕННЯ

Наукові статті та виступи учасників “Круглого столу” , засідання якого відбулося 27 - 30 серпня 2001 р. в с. Берегове Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим за сприянням Міністерства культури Автономної Республіки Крим, Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України та Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України.¹

Білий Л.К.
заступник міністра культури
Автономної Республіки Крим

Вступне слово

Культурные артефакты каждого народа представляют уникальную и незаменимую никакими иными феноменами духовные ценности. В новейшей истории Крыма, в годы второй Мировой войны, произошли трагические события, связанные с незаконным перемещением из временно оккупированных территорий культурных ценностей, находившихся в музеях, библиотеках, архивах, личных коллекциях граждан. Такая участь постигла сотни тысячи произведений изобразительного искусства, книг и архивных материалов.

Отдельным вопросом необходимо рассматривать проблему культурных ценностей депортированных из Крыма в мае 1944 года крымских татар. Многие специалисты квалифицируют это явление как “крупнейшую в Европе гуманитарную катастрофу”. На исходе XX века в нашем обществе произошла переоценка и отмена ранее принятых решений и было положено начало процессу возвращения в Крым ранее депортированных крымских татар, армян, болгар, греков и немцев. Логично вслед за правовыми аспектами встают вопросы гуманитарные и национально-культурные, связанные с восстановлением учреждений культуры, искусства, ремесел н национальных народных промыслов.

В последние годы проблема поиска путей возвращения крымскотатарских культурных ценностей из музеев, библиотек Украины, ближнего и дальнего зарубежья начала приобретать приоритетное значение для работы Министерства культуры Автономной РеспубликиКрым. В феврале 2001 г. с этой целью разработан план мероприятий по возвращению в Крым культурных и исторических ценностей крымскотатарского народа. На текущий момент в Фонды Республиканского крымскотатарского музея искусств поступило более 500 экспонатов, представляющих культуру крымских татар, проживающих в румынской диаспоре. В Республиканскую крымскотатарскую библиотеку им. И.Гаспринского поступили архивы и личные вещи Усеина Куркчи, Эшрефа Шемьи-заде и других видных деятелей культуры. В структуре библиотеки создан отдел рукописи и редких книг. Продолжается работа по возвращению экспонатов, находящихся в музеях Украины (Львов, Киев). Этаработа находится в своей начальной стадии.

Правовые механизмы и государственные структуры в лице Государственной службы контроля за перемещением культурных ценностей через государственную границу начали функционировать лишь после принятия и вступления в действие Закона Украины “О вывозе, ввозе и возвращению культурных ценностей”.

Важно отметить, что данному вопросу придается большое значение Президентом Украины Л.Д. Кучмой, в нем комплекс проблем возвращения и обустройства ранее депортированных крымских татар, армян, болгар, греков и немцев.

Проводимый сегодня “круглый стол” преследует несколько важных целей:

1. Определить объемы культурных утрат, предполагаемые адреса их возможного нахождения.

2. Установить действенные деловые контакты с государственными органами и учреждениями культуры, которые обладают необходимой компетентностью и полномочиями на государственном и межгосударственном уровнях решить непростые вопросы реституции.

3. Определение основных направлений работы - как на уровне крымских организаций и учреждений культуры, так и на уровне государственных структур.

Подобный “круглыйстол” проводится впервые и очень важны его результаты для установления объема проблемы, последовательности ее решения. Конструктивный подход и результаты дискуссии будут способствовать гармонизации межнациональных отношений в Автономной Республике Крым на современном этапе.

Федорук О.К.
голова Державної служби контролю за
переміщенням культурних цінностей
через державний кордон України

Державна політика України у справі охорони
національної спадщини

Кожна держава дбає про збереження, охорону і примноження власних пам’яток культури, забезпечує через механізм впливу ефективність їхньої дії. Майже в кожній державі національна спадщина об’єднує суму тієї спадщини, яку створюють різні етноси, національні меншини, які входять до складу держави. Так і в Україні нормативною базою, яка забезпечує цілісність спадщини, є різні Закони, директивні постанови, розпорядження, рішення Президента України, Уряду з цього питання, з-поміж них одним з найбільш суттєвих є Закон України “Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей”.

Відповідно до загальнодержавної ідеї про цілісність культурної спадщини сьогодні поставлена проблема про долю культурних цінностей кримськотатарського народу, який в 1944 р. був підданий жорстокій депортації. Розпорядження Президента України про пошук культурних цінностей кримських татар і повернення їх на законне місце є актом великого історичного значення, що наповнений великим гуманістичним змістом. Цей документ формує пріоритети культурної політики в даній галузі і зобов’язує виробити таку стратегію, яка б забезпечила ефективність виконання цього Розпорядження, сприяла поверненню історико-культурних цінностей кримськотатарського народу.

Ідея державності України обіймає розвиток ідеї охорони і збереження усього масиву історико-культурної спадщини українського народу і усіх етносів України. Останнє десятиріччя України, можна сказати, пройшло під гаслами повернення історико-культурних пам’яток, що в силу різних історичних умов були вивезені за межі України. Протягом останнього десятиріччя держава формувала цілість і єдність своєї культури.

У Конституції України ідея збереження і повернення культурної спадщини була узаконена до рівня найвищих інтересів держави, стала нормою внутрішнього співжиття, прерогативою дій у сфері зовнішніх проявів нашої культури.

Інтерес, що зріс до цієї проблеми, був викликаний об’єктивними історичними змінами, потребою кожного етносу оберігати власні пам’ятки культури, примножуючи тим духовну скарбницю людства.

Співпраця держав у галузі повернення та реституції культурних цінностей набувала все більшого значення у міжнародному житті, що було викликано необхідністю збереження культурного простору, усвідомлення руйнівної дії наслідків алієнації цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам’яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стали вагомішими на користь сучасної цивілізації.

Проголошений нашою державою курс на дотримання існуючих міжнародних угод і конвенцій, резолюцій Генеральної Асамблеї ООН з питань культурної спадщини став основоположно незмінним і втілювався в життя. З 1995 року Україна стала членом Міжурядового комітету ЮНЕСКО з сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження або їх реституції в разі незаконного привласнення.

У квітні 1995 року у Києві та Одесі відбулося засідання українсько-німецького “круглого столу” на тему “Культура і війна. Погляд через півстоліття”.

Наприкінці 1996 року Національна комісія, Міністерство культури і мистецтв України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України та інші установи і організації провели за участю ЮНЕСКО науково-практичний симпозіум “Правові аспекти реституції культурних цінностей: теорія і практика” за участю фахівців з України, Білорусії, Бельгії, Італії, Литви, Німеччини, Польщі, Росії, США, Угорщини.

За ініціативою Національної комісії у квітні 1997 року відбувся “круглий стіл”, присвячений початку українсько-російського діалогу в галузі повернення культурних цінностей.

Активно вівся діалог Національної комісії з компетентними органами ряду європейських держав, а також США, що займаються проблемами повернення культурних цінностей. Приділялася особлива увага пошуку і поверненню культурних цінностей, що були втрачені або переміщенні під час світової війни у результаті різних конфліктів або просто внаслідок незаконного переміщення. Так, відбулися чотири міжурядові засідання делегацій України і ФРН з питань, що цікавлять обидві сторони. Було підписано угоди між Урядом України і Урядом Республіки Польща у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час другої світової війни культурних цінностей та між Урядом України та Урядом Угорської Республіки у справі повернення культурних цінностей, що потрапили під час другої світової війни та в наступні роки на території інших країн.

Масштабні акції, які проводила Національна комісія – організація міжнародних конференцій, симпозіумів, міжвідомчих “круглих столів”, координація міністерств і наукових центрів, творчих спілок, об’єднань, громадських організацій, усе це здійснювалось з метою об’єднання зусиль теоретиків і практиків, працівників науки і культури, для визначення важливих пріоритетів, створення системи реєстрів з підрахунком втрат і повернення, вивчення переміщення культурних цінностей. Пошукова праця отримала цілеспрямований характер. Була спланована сітка інформаційного забезпечення. Взаємопов’язана справа багатьох установ давала результати, охоплюючи науково-організаційним пошуком велику кількість пам’яток культури, що з різних історичних обставин опинилися за межами України.

З метою створення відповідних умов для висвітлення цього величезного пласту української культури багато профільних установ і організацій вели пошук з метою повернення в Україну спадщини діячів науки, культури.

Для того, щоб ця робота набула цілеспрямованого системного характеру, Національна комісія разом з Міністерством культури і мистецтв, Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, Державним комітетом телебачення і радіомовлення. Міністерством закордонних справ, Національною академією наук, Міжнародним фондом "Відродження", Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, Товариством "Україна", Українським фондом культури, Фондом сприяння розвитку мистецтв і Всеукраїнською спілкою краєзнавців розробили Державну програму “Повернуті імена”, підтриману Урядом.

Програма здійснювалася поетапно, в залежності від стану пошукової роботи. До її реалізації залучалося широке коло зацікавлених міністерств і відомств, громадських об’єднань, посольств і консульств, постійних представництв України при міжнародних організаціях, українських громад та окремих представників діаспори.

Важливою умовою програми стала передача спадщини, що поверталася, на постійне збереження до музейних, бібліотечних, архівних фондів України та введення її до наукового та культурного обігу.

Культурні цінності, що надійшли в Україну за період діяльності Національної комісії можна умовно поділити на декілька груп. Це рукописи і архівні документи, твори мистецтва (картини, скульптури, ікони) і друкована література, археологічні і нумізматичні колекції, речі музейного характеру. Різноманітна географія надходжень: Австрія і Болгарія, Бразилія і Велика Британія, Канада, Ліхтенштейн, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, США, Угорщина, Франція, Чехія, Швейцарія.

З метою вдосконалення структури органів виконавчої влади Указом Президента України у 1999 р. Національна комісія була ліквідована, а замість неї, відповідно до Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” була утворена Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Цей Закон дав новий поштовх проблемі вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей.

Серед пріоритетних напрямів діяльності Держслужби виділимо основні: координація роботи органів державної влади з питань вивчення, ввезення і повернення культурних цінностей, виконання контрольно-спостережних функцій у сфері переміщення культурних цінностей, розроблення комплексних дій по захисту національної культурної спадщини, участь в роботі міжнародних організацій і співпраця з ними у сфері історико-культурного надбання.

Разом з різними державними структурами була розроблена “Програма скоординованих дій по попередженню незаконного вивезення предметів культурної спадщини за межі держави на 2000-2001 рр.”, яка передбачала ряд координаційних заходів, що мали здійснюватися у цій сфері.

Почали ефективно діяти представництва Служби на місцях: штатні групи мистецтвознавців-експертів і мистецтвознавців-контролерів у Києві, Львові, Одесі, Ужгороді, Чернівцях. Було порушено питання про створення відповідних груп в Криму, Дніпропетровську, Херсоні, на Донбасі, - у місцях, де спостерігається динаміка міграційних процесів. Однак, у більшості митні пункти на державному кордоні не забезпечені мистецтвознавцями-контролерами.

Ще один аспект. Питання, що їх ставить Державна служба, частково регулюють міждержавні правові стосунки в галузі культури, де об’єднуються політичні і культурологічні фактори дії багатьох країн на сучасному етапі. Для нас важливі завдання по формуванню таких нормативних документів, які стверджують перспективу на шляху співробітництва між різними державами. Україна в аспекті концепції культури як єдиного повнокровного організму має свої пріоритети і прогнози її реконструкції з завданням повного охоплення єдності, системності. Ось чому проблеми повернення історико-культурних цінностей, попередження протизаконного вивезення і ввезення культурних цінностей слугують важливим стимулом подальшого розвитку духовного потенціалу культури України, стратегією і тактикою держави в царині національної культурної спадщини.

Праця, пов’язана з пошуком за межами України історико-культурних цінностей, в тому числі пам’яток культури кримськотатарського народу, триває. Вона охоплює ініціативи внутрішнього характеру і міжнародне співробітництво на всіх рівнях - на двосторонній основі, в межах національних програм, у глобальному масштабі. Ідея повернення втрачених духовних багатств в Україну, долучення їх до фондів музеїв, галерей, бібліотек, архівів дістає активну підтримку у нашому суспільстві.

Свідченням ефективності Державної програми з цього питання є нинішній “круглий стіл” у Криму, що передбачає спрямовувати пошук цінностей, що були вивезені з півострова в різні часи, а також допоможе встановити масштаби історико-культурних втрат.

Врублевська В.Б.
заступник голови Державної служби
контролю за переміщенням культурних
цінностей через державний кордон України

Деякі аспекти державної політики України щодо захисту національних
інтересів, пов’язаних з переміщенням культурних цінностей

Багата на історію Кримська земля. Зусиллями науковців, численних краєзнавців відкриваються нові сторінки матеріальної культури різних племен і народів, що населяли Крим, створювали безцінні скарби.

Значна частина цих унікальних реліквій збереглася до нашого часу, входить до Музейного фонду України, відтворює неповторну історію і культуру далеких предків.

Серед них слід відзначити кримськотатарську історико-культурну спадщину, яка розкриває самобутність, світогляд, талант кримськотатарського народу.

Як відомо, кримськотатарському народу довелося зазнати чимало болючих втрат, серед яких особливо відчутною є втрата культурних цінностей, які за різних, здебільшого трагічних обставин були вивезені за межі України.

Для історії та сучасного державотворчого процесу в Україні розуміння цієї проблеми має виняткове значення і відіграє важливу роль у відродженні національної самосвідомості, забезпеченні повноцінного розвитку культури народів України.

В основному Законі нашої держави (стаття 54 Констітуції України) законодавчо закріплено, що держава вживає заходів до повернення в Україну культурних цінностей народу, що знаходяться за її межами. Наступним кроком у законодавчому полі стало прийняття Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”. Цей Закон регулює відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та повернення культурних цінностей, і спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, а з 2000 року - Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, об’єднуючи зусилля громадськості, державних установ і організацій, зосередила увагу на пошуку втраченої спадщини, вивченню шляхів її повернення в Україну.

Символічно, що саме в Криму, у 1993 році, у відомому культурному і історичному осередку - Лівадійському музейно-парковому комплексі, відбулася перша зустріч тих, хто оберігає духовні скарби, примножує культурну спадщину - директорів музеїв і бібліотек, працівників культури з усієї України.

Без перебільшення можна сказати, що ця перша зустріч заклала підвалини цілеспрямованої роботи музейних, бібліотечних та архівних установ Криму по розшуку втрачених культурних скарбів народів Криму. Відродження духовності, культури народів Криму спонукало посилену увагу і до повернення на кримську землю, втрачених під час Другої світової війни, вилучених внаслідок переселення з Криму у 1944 році кримськотатарського народу, вірмен, болгарів, греків і німців, культурних цінностей.

А згодом ця проблема найшла своє продовження на засідання регіонального постійно діючого “круглого столу” “Культурні цінності Криму: Втрати. Шляхи повернення”, що відбувся у 1999 році у Сімферополі.

Як наслідок, музеї, бібліотеки, архіви Криму розпочали роботу по виявленню документації втраченої спадщини. Так, науковими працівниками Сімферопольського художнього музею на чолі з Н.Дьяченко підготовлено каталог втраченої під час Другої світової війни мистецької колекції Сімферопольської картинної галереї. Сподіваємось, що найближчим часом це наукове видання побачить світ.

Проблемі повернення кримськотатарських культурних цінностей, зокрема кримськотатарських писемних документів з історії кримських татар, присвятив своє дослідження А.Є.Еміров. Зусиллями працівників Республіканської кримськотатарської бібліотеки ім. І.Гаспринського повернуто понад 900 примірників кримськотатарської літератури з фондів Державної бібліотеки Росії.

Хвилюючою була церемонія повернення на рідну землю безцінного скарбу архіву відомого вченого-мовознавця Усеїна Куркчі. Попереду копітка дослідницька робота над унікальним рукописом кримськотатарського фразеологічного словника та іншими працями спадку видатного кримськотатарського вченого. Велику допомогу у поверненні спадщини надало посольство України в Республіці Таджикистан.

Так крок за кроком, долаючи перепони, об’єднуючи зусилля всіх зацікавлених організацій, відроджується духовність народів України, примножується її духовна скарбниця.

Доручення Президента України Л.Д.Кучми за результатами засідання Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України відносно необхідності повернення в Україну кримськотатарських культурних та історичних цінностей вимагає поглиблення розпочатої роботи, надання їй комплексного цілеспрямованого характеру, залучення до виконання цієї програми зацікавлених державних установ і громадських об’єднань.

Зупинимось на деяких аспектах вирішення цієї програми.

1. В Україні діє Державна програма “Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення”. Нею передбачено систему науково-пошукових, організаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на виявлення, вивчення, облік втраченої історико-культурної спадщини. Саме в цій площині ми маємо розглядати і питання повернення кримськотатарських культурних цінностей.

Міністерство культури Автономної Республіки Крим розробило заходи щодо їх повернення до Криму відповідно до Доручення Президента України. Ними передбачено створення регіональної науково-дослідницької групи для цілеспрямованої роботи по поверненню втрачених кримськотатарських культурних цінностей, створення банку даних, підготовку відповідного каталогу, проведення науково-практичної конференції “Культурні цінності кримських татар. Шляхи повернення.” та ін. Але виконати задумане можливо при умові об’єднання зусиль науковців бібліотек, музеїв, архівів з вченими науково-дослідних установ, вищих учбових закладів Автономної Республіки Крим.

Відомо, що кримськотатарські цінності були переміщені і в установи культури інших областей України. Необхідно провести чіткій облік втрачених цінностей, прослідкувати шляхи їх переміщення, ідентифікувати. Після чого розглянути питання про їх повернення.

2. Ідею повернення в Україну творчого доробку славетних земляків стверджує Державна програма “Повернуті імена”. Здійснюється широка система заходів щодо пошуку і повернення спадщини уславлених земляків в Україну, увічнення їх пам’яті на батьківщині. Спадщина Володимира Луціва, Василя Авраменка, Юхима Михайліва, Людмили Морозової, Петра Капшученка, Усеїна Куркчі та багатьох інших діячів науки і культури знаних за кордоном і невідомих в Україні, входить до наукового обігу, стає складовою частиною історико-культурної спадщини нашої держави.

З метою вивчення, а згодом і повернення в Україну творчої спадщини кримськотатарських митців, вчених, свого часу депортованих з Криму, необхідно в рамках Державної програми чітко визначитися щодо персоналій, місць їх проживання, можливостей повернення до Криму творчої та наукової спадщини, увічнення пам’яті земляків на рідній землі.

3. Центрами науково-дослідницької роботи щодо пошуку, документування втраченої спадщини кримськотатарського народу, вивченню шляхів повернення її в Україну мають стати на нашу думку Республіканська бібліотека ім. Й.Гаспринського і Республіканський кримськотатарський музей мистецтв.

Круглий стіл “Культурні цінності кримських татар. Шляхи повернення”, учасниками якого ми є, безперечно, надасть новий імпульс у вирішенні проблеми переміщених культурних цінностей кримськотатарського народу, окреслить шляхи їх повернення в Україну об’єднає всіх зацікавлених в примноженні духовної скарбниці кримськотатарського народу. Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей всіляко сприятиме цій благородній меті.

Данілушкіна Т.П.
завідувач сектором
Національного музею історії України

Національний музей історії України.

Сама назва установи, яку я представляю на цьому “круглому столі”, говорить за себе. Ми представляємо історію, культуру всіх народів та різних етнічних груп, які в той чи інший час населяли і населяють територію України, в тому числі і корінного населення Криму - кримськотатарського народу, який сьогодні складає 12% населення півострова і відіграє неабияку роль у політичному, соціально-економічному і культурному житті України ї який у складні історичні моменти української історії виявляв себе справжнім патріотом України.

Саме з повагою і любов’ю до кримськотатарського народу ми зберігаємо у фондах нашого музею ту невелику кількість експонатів дореволюційного періоду, що дають уявлення про життя, побут, культуру вашого народу і через які ми можемо наочно підтвердити, що кримські татари мають з нами спільне минуле, спільну долю і спільне майбутнє.

А яким воно буде, залежить від того, чи зуміємо ми краще зрозуміти один одного.

Так, звичайно, ми всі розуміємо, що кримськотатарський народ багато страждав, що депортація нанесла непоправної шкоди культурі вашому народові, і це видно з тих матеріалів, які підтверджують, що кримськотатарські речі у післявоєнні роки розпорошувалися по різних музеях не тільки України, але й всього СРСР. Саме так вони потрапили і до нашого музею. Зокрема, на підставі наказу Міністерства культури УРСР № 1777 від 26.10.1955 р. Бахчисарайським історико-археологічним музеєм до нашого музею за актом № 1 від 25.12.1955 р. було передано 15 предметів, які поступили на постійне зберігання за актом прийому № 980 від 6.01.1956 р. Серед цих матеріалів - 8 кисетів, 5 одиниць вогнепальної та холодної зброї і 2 металевих побутових предмета. Всі ці предмети органічно ввійшли в систему відповідних колекцій, виставляються в експозиції музею і повернути їх — це втратити з колекції музею цікавий комплекс, що дає уявлення про життя та історію корінного населення Криму.

Що стосується передачі в наш музей експонатів Бахчисарайського музею у 1963 році, то ні по нашій документації, ні в нашій колекції цих речей не виявлено.

Це болюча проблема і для вас, і для нас.

Проте, не треба забувати, що вона дісталася нам від колишньої держави, і що сьогодні незалежна Україна приділяє багато уваги поверненню на батьківщину пам’яток історії і культури українського народу з усього світу. Тож я вважаю, що у себе на Україні ми зможемо розібратися з цією проблемою з належною повагою один до одного. І кращим доказом цьому - проведення в Криму цього “круглого столу”.

Я також підтримую виступи попередніх учасників, які вважать, що для розумного вирішення питання про повернення культурних цінностей необхідно провести велику і копітку роботу у фондах музеїв, куди передавалися експонати, скласти каталог загублених і переданих цінностей, виявити, без яких предметів історії та побуту не зможуть обійтися кримські музеї, і лише після цього ставити питання про їх повернення, щоб не вийшло так, як сьогодні, коли виявилося, що за номерами, які були опубліковані у статті “Ограбление”, у нашому музеї числяться зовсім інші матеріали, які не мають ніякого відношення до кримськотатарського народу. Тобто, треба дуже обережно підходити до будь-якої інформації, пов’язаною з переміщенням цінностей.

Тому ще раз підкреслюю: тільки в ретельному вивченні цього питання, у дружній співпраці можна вирішити і долю фондових матеріалів таким чином, щоб це влаштовувало обидві сторони – і вас, і нас.

Тільки у співпраці ми зможемо ліквідувати ті непорозуміння та “білі плями” історії взаємовідносин українського та кримсько-татарського народів. І вдалим початком такої доброї справи стало відрядження працівників Національного музею історії України до Автономної Республіки Крим по відбору матеріалів до ювілейної виставки на честь 10-х роковин незалежності України і та увага, яку виявило керівництво Меджлісу до передачі матеріалів кримськотатарського національного руху. Ми щиро вдячні їм за це.

Було б дуже добре, коли б ми і надалі одержували таку допомогу в проведенні експедицій до Криму, у створенні спільних експозицій, виставок, що відтворюють сучасне життя кримсько-татарського народу, відновлення історичної справедливості щодо нього.

Александрова О.К.
заступник генерального директора
Національної парламентської бібліотеки

Етнонаціональні бібліотеки в контексті Державної програми
"Культурні цінності України: втрати, шляхи повернення"

Україна – багатонаціональна держава. В ній проживає крім 37 млн. українців ще 14 мільйонів представників понад 120 національностей. За часів перебування України у складі СРСР в її політиці стосовно етносів домінували інтернаціоналізація та асиміляція.

Саме тому гармонізація сьогоднішньої етнонаціональної сфери є найважливішим чинником державотворення, зміцнення національної безпеки нашої держави.

Основними напрямами національної політики нашої держави є відродження українського етносу, забезпечення етнокультурної самобутності української нації та піклування про розвиток культур корінних народів та національних меншин, що живуть в Україні. На це націлює спеціальна стаття 11 Конституції України та Закон України “Про національні меншини в Україні”.

Термін “національні меншини” розглядається концептуально як групи громадян, які не є українцями за національністю, за чисельністю менше, ніж українці, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і готові розвивати свою етнокультурну самобутність.

Історичний шлях розвитку культури національних меншин в Україні пролягає від релігійних закладів до національних шкіл, потім до окремо створюваних бібліотек. Один із дослідників київських старожитностей Максим Берлинський у своїй праці “Краткое описание Києва” (1820 р.) пише, що в Києві здавна були цілі поселення поляків, литовців, греків, євреїв, вірмен. У школах, братському колегіумі, губернській гімназії, духовній академії вчили латинській, еллінській (грецькій), слов’янській мовам. Наприкінці XIX ст. кількість населення в Києві була близько 250 тисяч. Сюди стікався багатонаціональний потік з центральних і північних губерній Росії, Білорусі, інших регіонів імперії. Корінних киян серед жителів міста було менше третини. Значних висот досягла тут польська культура, яка мала більший вплив, ніж російська. Відповідно розвивалася і культурно-освітня сфера.

Впродовж більш ніж 50 років ІІ пол. ХІХ - поч. XX ст. в Києві діяла комерційна “Бібліотека для читання” власника Л.Ідзиковського, в якій переважали польськомовні книжки, але з урахуванням багатонаціональності Києва мали можливість тут читати також українською, німецькою, єврейською, французькою та іншими мовами.

З 1875 року в Одесі розпочалася діяльність громадської бібліотеки при Товаристві взаємної допомоги прикажчиків-євреїв, в якій з часом було створено відділення книг давньоєврейською мовою “Неbгаіса” - єдине і краще з подібних сховищ в Росії після Імператорської Публічної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. Пізніше при бібліотеці відкривається відділ “lubаіса” - книг з єврейського питання російською та іноземними мовами. Бібліотека проіснувала до 1920 р.

У Сімферополі в 1910 році функціонувала бібліотека Товариства допомоги бідним євреям, пізніше і кримськотатарська бібліотека.

У 1917 році, після проголошення Центральною Радою незалежності України, одночасно з ідеєю створення національної українознавчої книгозбірні почав розроблятися законопроект, згідно з яким планувалося створення бібліотек національних меншин.

При нашій (тодішній Київській міській публічній бібліотеці) діяли польський, російський відділи, відділи юдаїки та гербаїки (останні—у Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України). Крім того, в Києві в 1919 році було засновано Гебраїстичну комісію ВУАН, у 1926 - кафедру єврейської пролетарської культури, а згодом, й Інститут єврейської культури з спеціальною науковою бібліотекою. Існувала і Центральна єврейська бібліотека.

Після заснування Всенародної бібліотеки України поставало питання про створення при ній спеціального єврейського відділу, і хоч це не було реалізовано, колекція єврейської літератури у фонді цієї бібліотеки на сьогодні є найбільшою в Україні. У ті ж роки в структурі ВБУ передбачалося і створення відділу орієнталії (сходознавства), до якого за географічними ознаками мали б надходити матеріали з Криму, у т.ч. кримськотатарського народу.

Ці історичні традиції набули нового звучання у наш час.

У 1999 році Кабінетом Міністрів України схвалено Державну Програму “Культурні цінності України: втрати, шляхи повернення”.

Її основна орієнтація - здійснення системи науково-пошукових, організаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на виявлення, вивчення, облік втраченої (зокрема, під час Другої світової війни та в наступні роки) історико-культурної спадщини держави та шляхів її повернення в Україну, Одночасно - це дослідження, збирання і розвиток у нових умовах та введення у широкий обіг багатонаціонального масиву самобутніх реліквій усього українського народу включаючи його національні етноси.

У контексті цього виникнення і активний розвиток в умовах незалежності України національно-культурних товариств, а, з їх ініціативи і сприяння - спеціальних етнонаціональних бібліотек, відродження традицій таких типів культурно-просвітницьких закладів у XIX - поч. ХX ст. слід розглядати як невід’ємну складову реалізації названої Програми, адже саме ці бібліотеки, по крихітках збираючи творчу спадщину своїх народів, вводячи в читацький обіг раніше невідомі, втрачені або забуті імена, тим самим зберігають національну історичну пам’ять і збагачують загальнодержавну духовну скарбницю.

Нині в Україні зафіксовано понад 400 національно-культурних товариств, 24 з яких мають всеукраїнський статус.

Розуміючи важливість роботи по відродженню культури національних меншин в бібліотеках Донецької області (Великоновосілківському, Волноваському, Старобешівському районах) створені етнографічні куточки, майже в кожній ЦБС діють клуби етнографічного, фольклорного характеру. У цьому ж регіоні функціонують інноваційні типи бібліотек - зокрема, центри національного відродження, історичної пам’яті, грецької культури. Гранітненська сільська бібліотека, — філіал Тельманівської районної ЦБС, при якій діє центр грецької культури, визнана однією з кращих.

Крім неї, центрами грецької культури є Ялтинська сільська бібліотека Першотравневого району, Роздольненська – Старобишевського. А Малоялтинська бібліотека Володарського району є бібліотекою музеєм поета Г.Костоправа. Мар’їнська центральна районна бібліотека є центром відродження національних культур Донеччини. В Артемівській центральній міській бібліотеці діє сектор єврейської культури, в Донецькій ОУНБ ім. Н.Крупської — сектор українознавства.

Розташування Закарпаття на кордоні з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією ставить перед бібліотеками цієї області задоволення запитів багатонаціонального складу її населення. Значна кількість, зокрема, проживаючих угорців (12,5 %), їх активне культурне життя, часті звернення до бібліотечних фондів, багатогранні зв'язки з сусідньою Угорщиною викликали потребу у створенні сектору угорської літератури в обласній універсальній науковій бібліотеці. Тут вже понад 10 років працює клуб любителів угорської культури ім. Г.Дравої. Такий же термін тісної співпраці бібліотеки з товариством угорської інтелігенції Закарпаття. Участь у спільних заходах беруть представники обласного центру культури, національних меншин та Міністерства національно-культурної спадщини Угорщини. Загалом, етнонаціональне населення на Закарпатті обслуговує понад 120 бібліотек. В них проводяться масові заходи до національно-культурних ювілейних дат, дні та фестивалі книг рідними мовами.

Працівники Рахівської ЦРБ у складі гуцульського оркестру народних інструментів побували з виступами на фестивалі у Румунії. На допомогу оволодінню українською мовою при бібліотеках Тячівської та Рахівської ЦБС для цих груп населення діяли гуртки, розучувались пісні різними мовами, організовувались уроки-подорожі, ігри, вікторини. В інформаційно-етнографічних куточках (секторах) поряд з документними фондами експонуються предмети домашнього ужитку, національний одяг, речі, пов’язані з традиційними національними заняттями (вівчарством, ткацтвом різьбленням по дереву і ін.).

Запорізькою ОУНБ у рамках співпраці з обласними етнонаціональними товариствами проводяться літературні вечори творчості татарських авторів (Габдули Тукая, Амерхана Єнікеєва та ін.), літературна частина супроводжується пісенно-танцювальними композиціями, національною хореографією, переглядами виставки народно-мистецьких виробів та показом блюд національної кухні.

Миколаївською ОУНБ організуються широкомасштабні фестивалі єврейської книги. Нею ж у 2000 р. випущено довідник “Хроніка етнополітичних подій Миколаївської області за 1997- 2000 рр.” Видається і серія бібліографічних списків “Етнонаціональна Україна”.

В 1986 р. у Києві була відкрита бібліотека Дружби народів. Її фонди включали літературу 30-ма мовами народів колишнього Союзу, діяв клуб “Сузір’я”, відбувалися заходи з культурно-просвітницькими товариствами. Ця бібліотека стала alma mater створеним пізніше етнонаціональним бібліотекам та бібліотекам, які спеціалізуються на формуванні фондів мовами національних меншин і їх обслуговуванні: єврейської, польської, тюркських народів, азербайджанської, туркменської, литовської, російської.

Такий же відділ був створений при Кримській республіканській універсальній науковій бібліотеці ім. І.Франка, який будував свою роботу на прямих зв’язках з зарубіжними земляками та культурно-національними. Діяла подібна бібліотека в Євпаторійській ЦБС Криму.

Характерним поліетнічним регіоном є Одеська область. Так, Єврейська бібліотека - філіал працює в Одеській міській ЦБС. Її досвід по збереженню і розвитку національної культури висвітлено у виданні “Шалом, Одеса”.

Специфіка обслуговування молдовського населення притаманна бібліотекам Ренійського району Одеської області, Глибоцького-Чернівецької області.

Для болгар, що проживають на Одещині, видаються спеціальні бібліографічні покажчики з фондів бібліотек. На базі ряду бібліотек відкриті об’єднання по вивченню національних мов (або сектори національної книги).

У Білогірській, Первомайській ЦБС Криму діють поліетнічні бібліотеки, грецький, кримськотатарський інформаційні центри.

У 1998 році по програмі “Інтеграція в українське суспільство кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців, які зазнали депортації”, Білогірська ЦБС, бібліотека ім. Крупської міста Євпаторія спільно з товариством кримськотатарської культури “Яшлик” одержали гранти на відродження національних звичаїв і традицій греків, кримських татар. Бібліотеки плідно працюють з товариствами – грецьким, литовськи і російською громадами Криму.

Зрозуміло, що етнодемографічна ситуація в Криму має такі особливості, як ніде в іншому регіоні України: титульна (такий термін вживається в наукових публікаціях щодо кримських татар) нація на півострові перебуває в меншості (росіян - 68,4 %, українців — 25,6 %, третя за чисельністю група - кримські татари, яких тільки у 1989-1995 рр. повернулося приблизно 250 тис. осіб з Середньої Азії — складають 10% населення Криму). Крім них, мешкають вірмени, болгари, греки, німці, білоруси.

У 1990 році тут була створена Республіканська кримськотатарська бібліотека імені видатного письменника і публіциста кінця XIX - поч. XX століття Ісмаїла Гаспринського. Спочатку це був лише невеликий філіал ЦБС м. Сімферополя, а з грудня 1995 року бібліотека отримала статус самостійної книгозбірні. Реалізується проект її реставрації і відродження, профінансований МФ “Відродження”, Посольством Нідерландів в Україні та Держкомнацом України (понад 380 тис $).

Відкриття бібліотеки відбулося у 1999 році. Тоді ж їй від Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей було передано архів відомого кримськотатарського вченого-мовознавця Усейна Куркчі, який перебував в Узбекистані. Для 300 тис. кримських татар бібліотека стала важливим центром духовного життя народу, вона активно сприяє відродженню рідної мови, культури, народних звичаїв та традицій, формуванню національної самосвідомості і є своєрідним символом культури, не тільки свого народу, а й інших національних меншин.

Бібліотека веде активну роботу по виявленню та збиранню в найбільших бібліотеках СНД і колекціях кримськотатарської літератури або копій окремих видань. Вже зібрано колекцію книг і архівних матеріалів вченого-філолога Басира Гафарова, частину особистої бібліотеки класика кримськотатарської поезії Єшрефа Шемьі-заде, зібрано прижиттєві видання Ісмаїла Гаспринського, Джафера Сейдамета, Бекіра Чобан-заде, Асана Кричинського, інших видатних діячів кримськотатарської літератури, культури і громадської думки. Надійшло 1600 книг з Російської державної бібліотеки ВГБИЛ, понад 300 - з Державної бібліотеки ім. А.Навої. (Республіки Узбекистан), Національної бібліотеки Татарстану.

Таким чином, можна стверджувати, що створення спеціалізованих бібліотек національних меншин сприяє наданню етносам можливості зберігати свою неповторність як культурного феномена і є одним із проявів реалізації програми щодо повернення втрачених культурних цінностей.

У травні ц.р. в Національній парламентській бібліотеці України відбулася наукова конференція, присвячена 150-річчю ІсмаїлаГаспринського - уродженця бахчисарайської землі, визначного просвітителя, вся діяльність якого проходила під лозунгом “Єдність у мові, думках, роботі” і який вніс значний внесок у справу зближення тюркських народів і розвиток їх національної культури.

Ювілейні заходи національних культур проводяться бібліотеками Чернівецької області як в їхніх стінах, так і в Єврейських школах, під час україно-румунських наукових читань.

Серед намічених державних акцій здійснено відкриття Центру російської культури в Львові, обговорюється пропозиція щодо започаткування Центру культури національних меншин (вже є Положення про нього, визначено структуру) у Києві. Ядро фондів літератури етнонацюнальних бібліотек (секторів, відділів) формується у місцях компактного проживання цих груп населення через регіональні видавництва. Випуском літератури займаються, зокрема: “Арабський клуб” (національно-культурне товариство, М.Дніпропетровськ), “Асоціація етнологів “Бак” (спільне українсько-чеське підприємство, Львів), “Буковина” (Чернівці), “Волинь” (Житомир), “Галдент” (спільне українсько-польське підприємство, Львів), “Галицька видавнича спілка” (Львів), “Галичина” (Івано-Франківськ), “Даю” (спільне українсько-китайське підприємство), “Донбас”, “Каменяр”, “Таврида”, “Карпати”, “Смолоскип”, “Закарпаття”, Єврейська Рада України, Київська міська Єврейська община, “Немецкий издательский дом” (Сімферополь), Товариство угорської культури Закарпаття, Українська асоціація науково-технічного та культурного співробітництва з країнами азіатсько-тихоокеанського регіону.

Грецькою столицею Донецької області по праву вважається Маріуполь. Грецькою мовою книги тут мають ЦБС для дорослих, ЦБС для дітей, бібліотеки гуманітарного інституту, міського музею, окремих шкіл. Всього по місту фонд літератури грецькою мовою становить 8,5 тис примірників.

Поповнюють фонди бібліотек Запорізької області болгарською книгою міський болгарський центр “Роднина”, національний культурний центр “Народний дім”

Перелік далеко неповний.

Щодо обсягів видавничої продукції: за даними Книжкової палати України, яка здійснює її реєстрацію, у 2000 році видано кримськотатарською, німецькою мовами по 9 назв, угорською - 7, румунською - 5, польською - 3, циганською - 1 назва. В той же час, як позитивне, слід відмітити, що вийшло за рік 235 збірників, в яких одні і ті ж твори надруковані декількома мовами.

З метою випуску літератури на державному рівні створено Головну спеціалізовану редакцію літератури мовами національних меншин, у ряді видавництв функціонують відповідні спеціалізовані редакції. Видається часопис “Відродження” (з питань культури та освіти національних меншин України).

За фінансової підтримки Міжнародного Фонду “Відродження” було організовано видання часописів “Рома в Україні”, газети ромів Закарпаття “Романі Яг”, видано підручники кримськотатарською, вірменською, німецькою та грецькою мовами, яких до цього в Україні не існувало, збірки німецької поезії, творів кримськотатарського письменника Рустема Муєдина “Махрові долі”, ювілейне видання творів Іси Абдурамана “Добридень, нова дитино”.

У Чернівецькій області щорічно видається мовами етнічних груп, по 6-8 тис. прим. книг (румунською, молдавською, польською, єврейською).

Однак проблеми є. Не маючи планових асигнувань на поповнення фондів і враховуючи надто обмежений видавничий репертуар, бібліотеки більше сподіваються на дарунки національних товариств та спільнот, благодійних фондів, місцевих спонсорів, письменників. Так, у Маріупольському краєзнавчому музеї е приватна колекція грецької літератури, якою користуються і читачі бібліотек міста. Крупні державні бібліотеки мають можливості здійснювати міжнародний книгообмін. Наприклад, ОДНБ одержує по книгообміну 14 назв періодичних видань з Болгарії, 17 - з Румунії.

Незадовільно поповнюються фонди бібліотек Львівщини літературою польською мовою, недостатньо книг для білорусів, які компактно чи дисперсно мешкають в Автономній Республіці Крим (Совєтський район), Запорізькій, Херсонській, Миколаївській областях. Погіршилося поповнення фондів бібліотек Закарпаття, Буковини угорською та молдавською мовами. Репертуар періодики мовами національних меншин досить обмежений (це додатки до газети "Голос України" - "Аранац" вірменською мовою та "Еврейские вести" - російською, "Дневник Киевский" - польською мовою, вісник "Україна -Ізраїль" - українською та іврит. В Одесі виходить газета "Роден край" болгарською, "Шамрай Шабос" єврейсько-українською мовами). У Донецьку - газета "Эллины Украины" - російською мовою.

До деяких районних газет є додатки національними мовами. Але це поодинокі факти

Подальший розвиток бібліотечного обслуговування етнічних спільнот має здійснюватися шляхом розширення мережі спеціальних бібліотек, відділів, секторів в умовах компактно проживаючого населення; менш чисельні етноси можуть обслуговуватися і з допомогою нестаціонарних форм. Для великих міст, де проживають дисперсно, підходить полікультурна модель бібліотеки, яка передбачає як традиційне обслуговування усього населення навколишньої зони, так і виділення пріоритетних підходів до певної етнонаціональної групи - створення культурного центру, співпраця з товариством, формування інформаційного ресурсу і ін.

Співвідносячи питання розвитку етнонаціональних бібліотек з Державною програмою “Культурні цінності України: втрати, шляхи-повернення” слід звернути увагу і на необхідність ретельно дослідити ситуацію з їх функціонуванням, (або формуванням книжкових колекцій) у минулому та тим, як склалася подальша доля цих цінностей.

Таких матеріалів на сьогодні практично немає і тому проблема повернення виглядає дещо гіпотетично, потребує спеціального вивчення. Над цим надалі працюватимуть бібліотеки, досліджуючи свою історію.

В’ялець А.Ф.
завідувач лабораторією культурної
спадщини і музейних технологій України
Центру культурних досліджень

До питання про переміщення музейних
цінностей в Україні.

Прийняття низки Законів України, зокрема “Про музеї та музейну справу” (1995 рік), “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” (1999 рік), “Про охорону культурної спадщини” (2000 рік), Указів Президента, Постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України створюють правову базу діяльності музеїв, збереження і охорони культурних цінностей, регулюють порядок формування обліку та використання пам’яток Музейного фонду України.

Отримавши незалежність, Україна на повний голос заявила, що повернення культурних цінностей, які були вилучені з її території, є справою державної ваги.

Історико-культурні цінності України вивозилися за її межі внаслідок різних причин, зокрема:

• подавлення національно-визвольних повстань;

• міграції населення;

• конфіскації, у тому числі і під час політичних репресій;

• експедиційної діяльністі іноземних або союзних установ, музеїв;

• війн, у тому числі Другої світової війни;

• контрабандної торгівлі, пограбування;

• вилучення з музейних колекцій і передача пам’яток до центральних музеїв Москви і Санкт-Петербургу.

Перераховані вище причини вивозу історико-культурних цінностей дозволяють поділити цінності, котрі знаходяться за межами України, на окремі категорії:

1. цінності, перебування яких не суперечить правовим нормам.

2. цінності, правомірність знаходження яких за межами держави підлягає сумніву і вимагає ретельного наукового і правового вивчення. Наприклад, культурні цінності, які знаходяться в сховищах, що мають статус загальносоюзний – “Гохран”.

3. цінності, знаходження яких за межами України абсолютно незаконно: вивезені підчас революції у якості військових трофеїв; внаслідок викликаних політичними причинами конфіскацій; шляхом контрабандного переміщення через кордон України.

На жаль, останніми роками, втрачено значні культурні цінності через посилення контрабандного вивозу, зокрема контрабандної археологічної діяльності, внаслідок якої здійснюються пограбування археологічних об’єктів. Особливо широких масштабів набула контрабандна археологічна діяльність в Криму та на Закарпатті. На зарубіжних антикварних ринках масово з’являються археологічні пам’ятки з України , у тому числі і скіфські.

Все це не може не хвилювати наукову громадськість, кожного свідомого громадянина України і вимагає з боку урядових установ, правоохоронних органів, інституцій з охорони культурної спадщини рішучих та скоординованих дій щодо запобігання втрат національної історико-культурної спадщини.

Саме культурні цінності виступають як головний критерій підтримки духовного нерозривного зв’язку поколінь, об’єднують їх у єдиний ланцюг історичного розвитку. Кожен об’єкт історико-культурного призначення, кожен мистецький твір, пам’ятка культури є однією з ланок цього історичного нерозривного цілого і за своїм історичним та культурним значенням є єдиним і неповторним. Тому втрата культурних цінностей, їх відчуження від народів і націй, які дали їм життя, має вкрай негативні наслідки.

Вилучення культурних цінностей, створених представниками депортованого кримськотатарського народу, підпадає під визначення зазначеного третього пункту, є незаконним, а відтак підлягає поверненню, відповідно до міжнародних норм та діючого законодавства України.

Хочу ще раз наголосити, що необхідність повернення в Крим культурних цінностей кримських татар, які були у них вилучені – це справа загальнодержавної ваги і необхідно віднайти найоптимальніший механізм її позитивного вирішення. Саме тут, на цьому “круглому столі”, де зібрались фахівці, можливо, нам і вдасться розробити такий механізм. Не викликає сумніву, що це повинна бути поетапна робота, яка має базуватися на правовій основі.

Що вже зроблено?

Перший запит щодо наявності у музеях, заповідниках України пам’яток депортованих народів Криму був зроблений у 1998 році. На жаль, цей запит не приніс позитивних відповідей.

У 1999 році був виданий наказ Міністерства культури України ( № 698 від 24.11.1999 р.) “Про заходи щодо повернення музеям Автономної Республіки Крим пам’яток історії та культури, створених представниками депортованих народів”.

Відповіді прислали практично всі області, повідомивши, що зазначених пам’яток в музеях області не виявлено.

Лише Запорізьке, Львівське обласні управління культури і Національний музей історії України підтвердили, що отримали у свій час з Бахчисарайського історико-археологічного заповідника на постійне збереження пам’ятки.

Так, у Запорізькому краєзнавчому музеї зберігаються 13 експонатів, що надійшли по акту № 2125 від 15.07.1965 року. Вони надійшли до музею згідно з розпорядженням Міністерства культури № 125 від 15.06.65 року для побудови експозиції і за згодою Бахчисарайського історико-археологічного музею.

Підтвердив наявність 30 експонатів Львівський музей історії релігії. Це в основному релігійні книги, Корани. Експонати були передані на підставі наказу Міністерства культури № 655 від 06.07.1975 року при наявності згоди Бахчисарайського історико-археологічного музею (лист № 136 від 09.10.75 року).

Львівський музей просить залишити ці експонати.

Окремо слід розглянути списки експонатів, переданих із Бахчисарайського музею до Сімферопольського художнього музею. В основному це портрети російських вельмож Голіцина, Апраксіна, Головліна. (всього 11 творів).

На наш погляд, ці твори адже ніяк не підпадають визначення “культурні цінності, створені представниками кримських татар”.

До Алупкінського музею у 1958 році було передано понад 62 експонати. Це в основному портрети російських царів і вельмож, побутові речі російської знаті – канделябри, годинники, вази, лампи, тарілки меблі. У 1975 році до цього музею було передано ще 8 творів, пов’язаних з Алупкою.

То чи можна ці речі знову ж таки відносити до пам’яток депортованих народів Криму і на якій підставі вимагати їх повернення до Бахчисарайського музею? Думаю що ні.

На наш погляд, передача згаданих творів образотворчого мистецтва до музеїв художнього профілю в Криму не слід розцінювати, як незаконне вилучення з музеїв Криму творів мистецтв депортованих народів. Мова тут іде про цілком вмотивоване і належним чином документально оформлене переміщення музейних цінностей з одного музею Криму до іншого музею, який відповідає профілю цього музею. Такі переміщення, або, точніше, “передача на постійне збереження музейних предметів до іншого музею”, відбуваються постійно, наприклад при створеннях нових музеїв.

Окремо слід сказати про музейні цінності, що були передані в Росію. Це один портрет переданий до Ленінградського російського музею, 3 пам’ятки - до Ермітажу.

Думаю, що вони підпадають під норму реституції і при наявності відповідних документів, що підтверджують їх приналежність до колекції Бахчисарайського історико-археологічного заповідника, необхідно порушити клопотання перед цими музеями про їх повернення. Але діяти при цьому потрібно виважено, аргументовано, доказово і толерантно.

Хочу звернути увагу присутніх, що питання повернення кримським татарам, вилучених або втрачених культурних цінностей не повинно лише зводитись до долі колекції Бахчисарайського або іншого музею Криму. Це питання потрібно ставити значно ширше.

Перш за все, думаю ніхто не може заперечити, що народ, який десятиліттями був відчужений від своїх культурних цінностей має знати, що ж сьогодні збереглося і де знаходяться пам’ятки пов’язані з історією, культурою, побутом.

Тож перш за все важливо здійснити їх інвентаризацію, фотофіксацію, науковий опис, видати каталог пам’яток кримськотатарського народу, які знаходяться в музеях, бібліотеках, архівах як на Україні, так і за її межами.

Сподіваюсь, що обговорення цієї проблеми тут, в Криму, принесе позитивні наслідки, буде вироблено конкретний план дій.

Керимов И.А.
завідувач кафедрою кримськотатарської
літератури Кримського державного
індустріально-педагогічного інституту,
доктор філологічних наук,
професор

Крымскотатарская светская книга конца XIX и начала XX века.

Крымскотатарская светская книга имеет довольно глубокую и интересную историю. Еще в 1832 году была издана объемная и весьма содержательная книга Сеида Мухамеда Ризы “Семь планет...” (“Аз-себ-ус сейяр фи ахбар мулюк-и-татар” /347с./). В ней даны важнейшие сведения о семи крымских правителях из династии Гиреев и достаточно основательно описано их литературное наследие.

В 1850 и 1853 годах дважды была издана книга Крыма Ховаджа “Татарско-русские разговоры, с присовокуплением к ним пословиц, басен, образцев(!) для склонений и спряжений татарских слов, составленные учителем татарского языка при Симферопольской губернаторской гимназии...”(151 с.).

В 1864 году издана тысячастраничная книга В.В. Вельяминова-Зернова и Хусейна Феизханова “Материалы для истории Крымского ханства”, содержащая 378 писем крымских ханов, адресованных российским и польским правителям.

А в 1870 году издается книга известного крымскотатарского писателя Халима Гирая “Розарий ханов” (“Гульбуни ханан”), посвященная литературному наследию среднего периода.

С 1880-х годов начинает свою деятельность всемирно известный крымскотатарский просветитель Исмаил бей Гаспринский (1851-1914 г.г.).

Его издательская деятельность знаменует совершенно новый этап в издании крымскотатарской светской книги, число которых уже измеряется не десятками, а сотнями книг совершенно различного характера, отображающих развитие мировой художественной литературы и науки.

Политический трактат Исмаила Гаспринского “Русское мусульманство”, изданный в 1881 году, определил по сути характер его издательской деятельности на многие десятилетия. Наряду с религиозными изданиями, которые были крайне необходимы и для поддержания материальной базы частной типографии, Гаспринский издал многочисленный ряд блестящей светской литературы, которая сыграла важнейшую роль в просветительском и образовательном процессе всего мусульманского мира.

Только до 1902 года им были изданы: “Хикяет-и-Робинзон” (“Рассказы о Робинзоне”), “Диван-и-” Ашыкъ Умер” (“Сборник стихов Ашыка Умера”), “Насихат-и-хюкема” (“Изречения ученых”), “Ер” Фенний рисале” (“Земля”. Научное издание), “Хайрие наби” (сборник стихов “Благоденствие”), “Аруз-и-тюрки” (“Тюркский аруз”), “Чобан къыз” (рассказ “Пастушка”), “Невадир нефисе” (“Сборник анекдотов”), “Тюркистан улемасы” (“Туркестанские ученые”), “Мешхур пайтахтлар” (“Знаменитые столицы”), “Усул-и-эдеп” (“Культура поведения и нравов в исламе”), “Юнан хюкемасы”  (“Греческие правители”), “Насихат-в-тыббие” (“Советы по медицине”), “Иран. Ресимли меджмуа” (“Иран. Альбом”), “Беден-и-инсан” (“Анатомия человека”), “Медениет-и-ислямие” (“Исламская культура”), “Мюкялемат” (Сборник стихов Навои “Беседы”), “Хюкема-и-ислям” (“Исламские правители”), “Рехбер-и-муаллимин” (“Руководство для учителя”), “Малюмат ресимли” (“Сведения в картинках”), “Кутюпхане-и-джедиде” (“Библиотека новых книг”), “Френк маразы ве усул-и-мухафаза” (“Сифилис и методы борьбы с ним”), “Небатат ве хайванат” (“Растения и животные”), “Меджлис-и-хюкема” (“Собрание правителей”) и другие.

Довольно интересным по выбору содержания и авторов представляет собой ряд переводной литературы, и в частности русской классики: А.С. Пушкин “Бахчисарайский фонтан” (“Багъчасарай чешмеси”) в переводе О. Акчокраклы, басни И.А. Крылова (“Темессюлят”) в переводе А.Шейхзаде, М. Горький “Хан и его сын” (“Бахадур хан ве онынъ огълу Худаверди”) в переводе С.А. Озенбашлы, стихи В. Шуфа и Г.П. Данилевского (“Къырым гъонджелери”) в переводе О. Акчокраклы, Д.Н. Мамин-Сибиряк “Серая шейка” (“Кок боюн”) в переводе Дж. Меинова, Л.Н. Толстой “Дочь горца” (“Дагъджынынъ къызы”) в переводе У. Балича.

История крымскотатарской светской книги, равно как и печати, не изучена, хотя сегодня уже накоплен достаточно объемный материал, связанный с данной тематикой. Даже поверхностное рассмотрение материалов тематики в сравнительном плане показывает важность и значимость крымскотатарской светской книги в тюрко-язычном мире конца XIX и начала XX века.

Ягья Н.
завідувач методико-бібліографічним відділом
Республіканської кримськотатарської бібліотеки
ім. І. Гаспринського.

Вопросы возвращения крымскотатарских
литературных ценностей в библиотеки Крыма

Проблемы выявления, возвращения культурных ценностей крымских татар в настоящее время приобретают все более актуальный и насущный характер. Потери литературного наследия крымскотатарского народа, безусловно, неизмеримы.

Библиотеки ханского дворца и одного из старейших учебных заведений Европы — Зынджырлы медресе насчитывали тысячи наименований рукописных книг. В архиве Крымского ханства, расположенном в Бахчисарае, было сосредоточено богатейшее собрание документов, в том числе:

1. дипломатическая переписка крымских ханов с высокопоставленными особами Европы и Азии, свидетельствующая об активных военно-политических отношениях между этими государствами;

2. специальные учетные книги, содержащие акты, составленные кадиями с юридическими владельцами движимым и недвижимым имуществом;

3. произведения придворных историков, писателей, поэтов.

Известный российский востоковед академик В.В.Бартольд в одном из своих исследований писал: “Что касается крымского государственного архива, то он сгорел во время взятия Бахчисарая войсками Миниха в 1736 г. Уцелевшие остатки этого архива были найдены в 1907 г. профессором В.Д. Смирновым в симферопольском губернском архиве в виде 124 переплетенных в кожу тетрадей, заключающих в себе кроме судебных дел, между прочим, описи имущества отдельных ханов в момент их смерти. Тетради были перевезены и Публичную библиотеку, где ждут исследователей”.

В Республиканской крымскотатарской библиотеке в настоящее время хранятся копии 61 кадыаскерских книг.

Источники, хранящиеся в Государственном Османском Архиве Турции и освещающие политические, экономические, военные связи между Османской империей и Крымским ханством, в основном сосредоточены в фондах четырех из тринадцати канцелярий Верховного Совета Османской Империи. Сохранились документы, отражающие политические перипетии вокруг Крыма между Россией и Османской империей с 1751 по 1791 гг. В архиве хранятся также “Кадастровые книги”, которые составлялись при завоевании новых территорий. Эти документы, содержащие описание кадылыков (административно-территориальных и судебных округов) Кафы, Керчи, Кубани, Судака, Мангупа, Азова, Тамани, относятся к 1542 году. Для историков “Кадастровые книги” представляют бесценный источник по истории Крыма с середины XVI века, так как содержат наиболее достоверные сведения о социально-экономическом развитии, этническом составе, конфессиональной принадлежности населения сел, расположенных на Южном берегу и в горной части Крыма.

Исходя из этого, необходима подготовка полного перечня документов о Крыме из фондов Османского Архива.

Также в государственных архивах России, Польши, Дании, Швеции, Румынии, Венгрии хранятся собрания документов, содержащие богатейшие сведения о политических и дипломатических отношениях этих государств с Крымским ханством в ХУ-ХУШ вв.

В одном только Центральном государственном архиве древних актов в Москве насчитывается свыше двух тысяч единиц хранения, охватывающих период с 1474 по 1718 годы. Интерес представляют также фонды Института востоковедения Российской академии наук и Российской национальной библиотеки.

Большой коллекцией ярлыков и писем крымских ханов, калга, нуриддин султанов, сановников располагает Королевский архив Дании.

События дипломатических и военных связей Крымского ханства со Швецией отражены в документах, хранящихся в настоящее время в Государственном архиве Швеции.

В архивах Варшавы и Праги сохранилось около 370 ценных собраний крымскотатарских письменных источников о более трехвековой истории взаимоотношений Крымского ханства с Речью Посполитой.

Создавая научную базу для дальнейших исследовательских работ по истории Крыма, требуется сбор копий первоисточников, научных изданий.

После депортации в1944 году крымскотатарского народа из Крыма было сделано все, чтобы полностью уничтожить его литературное наследие. Только отдельные экземпляры книг, периодической печати сохранились в библиотеках Москвы, Санкт- Петербурга, Ташкента, Киева, Харькова.

В настоящее время, специалистами Республиканской крымскотатарской библиотеки им. И. Гаспринского устанавливаются творческие контакты с библиотечными организациями, научными учреждениями и крымскотатарской диаспорой в разных странах с целью возвращения литературы, личных библиотек, а также архивов крымскотатарских ученых, писателей, деятелей культуры, находящихся за пределами Крыма. Так, во многом становлению нашей библиотеки содействовало поступление матриалов личного архива и библиотеки известного ученого-языковеда Басыра Гафарова.

Возвращено на родину и творческое наследие известного ученого Усеина Куркчи - 1999 года заместитель председателя Национальной комиссии по вопросам возвращения в Украину культурных ценностей В. Врублевская передала библиотеке архив У. Куркчи, перевезенный в Крым из узбекского города Маргилана, где жил и работал в годы высылки ученый.

Российская государственная библиотека, где хранятся 4412 экземпляров книг, газет и журналов на крымскотатарском языке, уже передала в Республиканскую крымскотатарскую библиотеку им И. Гаспринского более 1600 экземпляров изданий.

Государственная библиотека Узбекистана передала в библиотеку им. И. Гаспринского 500 экз. книг.

Возвращение в Крым архивов крымскотатарских ученых Басыра Гафарова, Усеина Куркчи, библиотеки известного литературоведа, поэта Эшрефа Шемьи-заде, передача Российской государственной библиотекой довоенных изданий - начало процесса репатриации литературных ценностей.

К сожалению, Республиканская крымскотатарская библиотека им. И. Гаспринского имеет ограниченные возможности в задействовании всех средств для возвращения крымскотатарского литературного достояния в библиотеки Крыма. Основными причинами являются слабое знание исследователями местонахождения незаконно вывезенных ценностей и отсутствие документальных подтверждений, а также полное прекращение, из-за финансовых проблем, исследовательской работы в архивах, библиотеках и музеях иностранных государств.

На наш взгляд, для активизации и эффективной работы по возвращению утраченных крымскотатарских культурных ценностей следует осуществлять целевое финансирование региональной рабочей группы, которая будет организовывать творческие командировки, вести исследовательские работы по данной теме, публиковать отчеты в средствах массовой информации. Особое внимание должно при этом также уделяться использованию новых технологий и коммуникативных возможностей для международного обмена информацией по вопросу реституции культурных ценностей.

Храпунова Л.Н.
головний хранитель фондів
Кримського республіканського
краєзнавчого музею

О судьбе коллекций Центрального музея
Тавриды в годы войны (1941-45 гг.)

К 1949 году в фондах Центрального музея Крыма насчитывалось около 200 тысяч экспонатов. Перед захватом фашистами Симферополя наиболее ценные коллекции музея – археологические, этнографические, книги, карты были упакованы в 41 ящик и по распоряжению Наркома Просвещения Крымской АССР Г.Б.Гавриленко 18 октября 1941 г. эвакуированы в Армавир.

Эвакуация была поручена Заместителю Наркома Просвещения Крымской АССР А.А.Шинделю. В государственном архиве хранится 41 опись и акт передачи экспонатов подписанный директором музея Чукиным, заместителем директора по научной части А.С.Дойчем и уполномоченным по эвакуации А.А.Шинделем.

Всего отправлялось в эвакуацию 21 321 экспонат (в том числе: книги из библиотеки – 3837, археология – 16291, этнография – 1193).

А.А.Шиндель довез груз до г. Армавира и сдал в железнодорожный пакгауз. После этого Шиндель уехал. По его словам, эти вещи были разграблены во время оккупации Армавира. Экспонаты бесследно исчезли, других сведений о судьбе эвакуированных коллекций нет.

За период оккупации Симферополя (со 2 ноября 1941 г. по 13 апреля 1944 г.) из музея несколько раз изымались экспонаты из разный коллекций. Так, несколько раз изымались мебель и книги для оборудования офицерского клуба.

В архиве музея сохранились два акта ущерба, составленных в сентябре и декабре 1944 года. К ним приложены копии актов изъятых экспонатов в декабре 1943 года, которые проводились представителем отдела пропаганды офицером Мансом.

В феврале 1944 г. изъятия осуществлял уполномоченный Эйнзацштаба Розенберга Штампдус. Среди утраченного – 518 единиц археологии и 321 книга.

Общие цифры потерь за годы эксплуатации таковы: археологическая коллекция потеряла 16709 единиц, этнографическая – 1293, библиотека – 5 тысяч книг.

До нас дошли 3 учетные книги отдела этнографии, датируются они 1943 годом. Эти документы дают возможность проследить судьбу некоторых предметов из довоенной коллекции.

Мы коснемся только предметов этнографической коллекции, сформировавшейся, в основном, в 20-е годы ХХ века. На сегодняшний день сохранилось всего 290 предметов. Коллекция формировалась на протяжении 20 лет, пополнялась различными путями, как целенаправленными сборами, так и закупками. Интересны материалы, поступившие от экспедиций 1923 и 1925 годов.

Собрание содержит образцы тканей, вышивок, предметов одежды, кисеты, футляры, украшенные золотым и серебряным шитьем и вышивкой шелком.

Значительную часть собрания составляет медная посуда различного назначения.

Эта коллекция представляет огромную ценность, так как переход к фабричному производству, развитие городов привели к исчезновению многих ремесел, в частности – узорного шитья, которое стало возрождаться в 90-е годы ХХ столетия.

Сегодня, с целью введения в научный оборот, крайне актуальным является издание каталога этой небольшой по количеству предметов, но значимой по содержанию коллекции.

Емінова С. Л.
заступник директора Республіканського
кримськотатарського музею мистецтв

Проблемы возвращения художественного наследия крымских татар.

Судьба народа, его история особенно ярко и полно раскрывается в творчестве художников, поэтов, писателей того периода, в котором они жили и творили. Являясь активными участниками жизни, пройдя сквозь различные коллизии, они отражают в своем творчестве, как и следует творцам, действительность того времени.

ХХ-й век в истории крымскотатарского народа был особенно драматичным. Репрессии конца 20-х–30-х годов, уничтожившие интеллектуальную элиту народа, поголовная депортация 1944 года, дискриминация по национальному признаку в течение долгих лет, уничтожение и изъятие культурных ценностей, привели к тяжелейшим для национальной культуры утратам.

Массовое возвращение крымскотатарского народа на историческую родину, активная позиция деятелей крымскотатарской культуры актуализируют работу по поиску памятников духовного наследия наследия крымских татар и возвращению ихв Крым.

Процесс возрождения национальных традиций выявил целый пласт крымскотатарской культуры, наработанный писателями, художниками, учеными, оказавшимися не по своей воле в депортации или эмиграции. Официальное искусствознание, литературоведение на протяжении десятилетий старалось не замечать работ крымскотатарских авторов. И только с возвращением на историческую родину выявилось, что в творчестве многих писателей, поэтов, художников постоянно присутствовала связь с Крымом, утверждалась идея восстановления справедливости.

Сейчас мы обязаны собрать по крупицам все то ценное, что по праву принадлежит крымскотатарскому народу, но, в силу разных причин, рассеяно по миру.Возвращение в Крым творческого наследия и архивов таких деятелей культуры, как Мемета Абселямова, Кязима Эминова, А. Ярмухамедова, Османа Зекки, Эмира Фаика, Мансура Байбуртлы, Дженгиза Дагъджы, Мемета Севдияра и других имен будет способствовать полноценному духовному возрождению Крыма, к чему мы все стремимся. Вот творческие биографии некоторых из них.

Абселямов Мемет (1911-1988 г.г.) - живописец. Выпускник студии академика Н. С. Самокиша. Был направлен для продолжения обучения Ленинградский институт искусств, однако из-за отсутствия средств не смог продлить учебу. С 1935 г. участник всесоюзных и республиканских выставок. Основной жанр художника - лирический пейзаж. В юбилейной выставке, посвященный 15-летию советизации Крыма, Мемету Абселямову присуждена 2-ая премия за живописную картину “Новый Ускут”. К сожалению, работы его довоенного периода не сохранились. В 1944 годубыл депортирован г. Каракум Таджикской ССР. С 1962 г. является членом Союза художников СССР.

Абселямов Мемет скончался в 1988 году в г. Каракум.

Основные произведения художника:

1. “Новый Ускут”, 1936

2. “Солнечный день”, 1947

3. “Утро”, 1955

4. “Осень”, 1956

5. “Ночь в Крыму”, 1958

6. “Крымские кипарисы”, 1958

7. “Красные крыши”, 1979

8. “Гурзуф. Где бывал Пушкин”, 1980

9. “Весна”, 1985

10. “Осень в садах”, 1985

11. “Утро на берегу моря”, 1982

12. “Уголок двора”, 1982

Эминов Кязим (1928-1976 г.г) - живописец. Выпускник студии академика Н. С. Самокиша. В 1949 году, в условиях депортации, сумел успешно закончить Самаркандское художественное училище, в 1953 году - Ташкентское Республиканское художественное училище им. П.Бенькова.

С 1954 годаучастник республиканских и всесоюзных выставок. Основным жанром в творчестве Эминова является пейзаж. Именно в пейзаже он сумел выразить своё яркое индивидуальное видение мира. Около 30 пейзажей посвятил Южному берегу Крыма. Эминова больше всего в Крыму притягивал Гурзуф, который дал художнику много поэтических вдохновенных мотивов. Помимо этого он оставил много жанровых картин, характеризующих тот период, обобщенные портреты мыслителей и поэтов Востока, портреты современников.

В Крыму, к сожалению, с наследием Кязима Эминова не знакомы. В Республиканском крымскотатарском музее искусств нет ни одного произведения этого художника. Он заслуженный деятель искусств Узбекской ССР, с 1955 года - член Союза художников СССР. Работал доцентом кафедры живописи Ташкентского государственного педагогического института.

Погиб в автомобильной катастрофе в 1976 году.

Основные произведения:

1. “Чирчикская долина”, 1969

2. “Гурзуф. Маслины”, 1970

3. “Улица Чехова. Гурзуф”, 1970

4. “Чарвак. Триптих. I “Пробуждение”, П “Труд”, III “Отдых”.

5. “Сосны над Ай-Петри”, 1973

Работы К. Эминова хранятся в запасниках дирекции выставок Министерства культуры Узбекистана, дирекции выставок Союза художников Узбекистана, а также во многих частных коллекциях.

Амет Калафатов (1860-1942 г.г.) - мастер-оружейник, чеканщик, орнаменталист. Один из самых ярких, одаренных представителей крымскотатарского изобразительного искусства начала XX века. За полувековой период своего творчества он создал около 300 высокохудожественных орнаментов для настенных росписей, тканей, вышивок, чеканных работ. Участник крымских, всесоюзных и зарубежных выставок. В 1940 году принят в Союз художников СССР.

В начальный и зрелый период своего творческого пути Калафатов был известен как отличный мастер-оружейник в Крыму и за его пределами. Известно, что ружья, украшенные Калафатовым, хранятся в Музее оружия г. Тулы.

В 1925 годуработы мастера были отобраны на Всемирную выставку народного творчества в Париже.

В 1938 годуорнаменты Калафатова приобрел отдел выставочных культур Третьяковской галереи, 5 орнаментальных композиций, выполненных на деревянных досках, приобрел Ленинградский этнографический музей. Много орнаментов приобретено Чепуриной для Московского Дома народного творчества. Изделия и орнаментальные композиции Амета Калафатова хранятся в музеях Москвы, Санкт-Петербурга и Тулы.

Рустем Эминов (1950 года рождения) - живописец. Выпускник художественно-графического отделения Ташкентского политехнического института. Участник республиканских и всесоюзных выставок. Член Союза художников СССР с 1988 г. В настоящее время проживает в Ташкенте, работает преподавателем на кафедре живописи художественно-графического факультета Ташкентского политехнического института.

Произведения Рустема Эминова - это художественно-документальный рассказ о судьбе целого народа. Главной темой творчества Р. Эминова стали события, связанные с насильственным выселением татар из Крыма. Кроме этого Р. Эминов создает серию образов выдающихся людей Крыма. Это групповые и индивидуальные портреты тюрколога и поэта Бекира Чобан-Заде, публициста Асана Сабри Айвазова, наркома просвещения Крыма Мамута Недима. Появляются триптихи “Дети депортации” и другие работы. Рустем Эминов – автор свыше 400 полотен.

Основные прозведения:

1. “Грозная весна”, 1985

2. “Портрет И. Гаспринского”, 1991

3. “Портрет Умера Ипчи”, 1995

4. “Шаин-Гирай”, 1996

5. Серия живописных работ “Депортация”

Осман Зекки - режиссер и кинооператор. (1909 г.р., Бахчисарай - 1981 г., Алма-Ата). Заслуженный деятель искусств Бурятской АССР (1953 г.) и Казахстана ( 1960 г.). Окончил операторский факультет ВГИК в 1937 году. В депортации работал на Алма-Атинской киностудии. Поставил документальные фильмы: “Дорога из мрака” (1960), “Краденая жизнь” (1963), “Бездна” (1964), “С ножом за пазухой” (1966), “Были степей Казахских” (1967), “Здесь я дома” (1971).

Эмир Фаик - режиссер. (1909 года рождения). Выпускник режиссерского факультета ВГИКа (1935). В депортации работал в Алма-Атинской киностудии. Заслуженный деятель искусств Казахской ССР. Поставил художественные фильмы: “Крылатый подарок” (совместно с А. Слободиным), 1957 г., “Однажды ночью” (совместно с Гинзбургом), 1962 г., “Мальчик мой”, “Спроси свое сердце” 1964 г. и др.

Член Союза кинематографистов СССР. Участник Великой Отечественной войны. Награжден орденами и медалями. Автор нескольких сборников рассказов и очерков на крымскотатарском языке: “Я вас не забыл”, “Капля воды”.

Мансур Байбуртлы - кинооператор. (1909 года рождения). Выпускник ВГИКа (1933). Работал в Москве на студии "Кинохроника" кинооператором. Участвовал в Великой Отечественной войне, был военным кинооператором. После войны возвращается в Москву, но уже в 1946 году вынужден уехать в Таджикистан, где до 1956 года работает кинооператором на Душанбинской киностудии. С 1957 года по 1981 год работает кинооператором в г. Орджоникидзе. Член Союза кинематографистов СССР, заслуженный деятель искусств РСФСР. Последние годы жизни провел в г. Пятигорске.

Кениан Кутуб-Заде - кинооператор. (1906 года рождения). Выпускник операторского факультета ВГИКа.Участник Великой Отечественной войны. Военный кинокорреспондент.

Как видим, многие имена малоизвестны, а некоторые, к сожалению, совершенно не знакомы для жителей полуострова. А ведь эти люди внесли весомый вклад в прославление Крыма и его культурных традиций. Наша задача – возвратить Крыму незаслуженно забытые имена.

Роза Аірчинська
співробітник Державного архіву
Автономної Республіки Крим

Зинджирлы медресе.

“Во времена ханского правления в Крыму для образования мусульман Крыма в многонаселенном городе Бахчисарае – как бы средоточии Ислама – именно Менгли Гирай -ханом в 1500 году было основано медресе, именуемое Зинджирлы, – главное и самое высшее учебное заведение.”

Так констатируют факт создания Зинджирлы медресе архивные документы. Здесь готовили служителей культа, учителей, служащих государственного аппарата. В снискавшем славу известного медресе продолжали образование те, кто окончил Сорбонну и Санкт-Петербургский университет.

“Зинджирлы” в переводе на русский язык означает “цепь”, “цепное”. В название вложен особый смысл. Металлическая цепочка на дверях этого учебного заведения – лишнее тому подтверждение. В Зинджирлы медресе вера, разум, власть – эти три самостоятельные субстанции находились в неразрывном, “цепном” триединстве.

К профессуре в Зинджирлимедресе допускались только те преподаватели, кто “по чистой совести и чести, без пристрастия и собственной корысти, устраняя вражду и связи родства и дружбы, по качеству ума и совести” оказались способнейшими и достойнейшими. Воспитательное и нравственное значение этого медресе общественность оценивала высоко.

В Зинджирлы медресе преподавали первейшие улемы (богословы и законоведы) Крыма. Сохты (учащиеся), прибывающие сюда на учебу со всех концов Крыма и Кавказа, также обязаны были держать себя так, чтобы не запятнать свое медресе.

Со дня основания в Зинджирлы медресе были два курса обучения – низший и высший. На низшом курсе арабский язык только изучался. Высший курс подразумевал подготовку и выпуск специалистов арабского языка.

В Зинджирлы медресе принимались сохты, получившие лишь начальное образование, то есть, умеющие читать Коран и писать, и сохты, окончившие другие крымские или кавказские медресе по курсу “Алибия.”

Зинджирлы медресе было известно новыми методами обучения и приемами. Учеба здесь шла вдвое быстрее, чем в других медресе.

Прием учащихся происходил ежегодно в октябре месяце. Поступающие обязаны были учиться 8 месяцев в году. Новопринятый сохта записывался в Особую книгу с отметкой о времени поступления, фамилии, имени и возраста. При оставлении медресе отмечалась причина ухода.

Курс обучения был десятилетний.

Учеба прерывалась два раза в год: во время поста – рамазан, а также в июле, августе и сентябре.

Сохты переходили с курса на курс, сдавая экзамены. Получившие отметку “хорошо знает” или “знает” переводились на следующий курс; получивший отметку “не знает” оставался на своем курсе еще год. Более 3 лет на курсе никого не оставляли и исключали по неспособности.

Экамены проводились по вопросным пунктам, соответствующим ежегодному курсу каждого класса и отделения. Для получения отметки “знает” надо было хорошо ответить на большую половину заданных вопросов.

В полный курс Зинджирлы медресе входили следующие предметы:

• турецкая и арабская грамматика;

• каллиграфия;

• арифметика;

• наука о нравственности;

• логика;

• наука о стихосложении;

• мусульманское право;

• богословие;

• изучение сунны и Корана

Сохты, окончившие Зинджирлы медресе должны были знать языки и письменность – арабскую, турецкую и русскую (последний включен в курс обучения в 1868 году).

Занятия по вышеуказанным предметам проводились ежедневно. На изучение русского языка и посещение ремесленных классов отводилось по 2 часа ежедневно.

Все помещения медресе, включая и общежитие, освещались и отапливались из средств вакуфа, то есть движимого и недвижимого имущества Зинджирлы медресе.

Ежегодно из общего дохода медресе, составлявшего 2016 рублей серебром, 200 рублей отчислялось на ремонт зданий и 100 рублей на пополнение библиотеки. Остальные деньги отпускались на содержание учащихся, жалованье преподавателям, приказчикам, писарю, объездчикам; последним платили еще и хлебом.

В 1890 году библиотека медресе насчитывала 800 книг – учебных, научных и рукописей – на арабском, турецком, фарси и русском языках.

Медресе “Зинджирлы” обладало весьма значительным вакуфным имуществом: 1) участок земли при деревне Улукуль (Улаклы) Дуванкойской волости Симферопольського уезда; 2) участок Сыр Каир (и первый и второй участки составляли в общей сложности 4578 десятин 417 саженей); 3) 300 десятин приблизительно вакуфа Муфтерем-бай при деревне Алма-Тамак Симферопольського уезда; 4) 24,5 десятины при деревне Актачи Евпаторийского уезда; 5) сад при самом медресе, где кладбище; 6) дом с амбаром (дом из 2-х комнат, крытых черепицей) на участке Орта – Кесек – Улукуль, приобретенные бывшим председателем Комисии о вакуфах, князем, генерал-майором Чингиз-Ханом; 7) 3 лавки в городе Бахчисарае на базаре Араста и 2 магазина в городе Евпатории.

Следовательно, Зинджирлы медресе располагало достаточными на свое содержание средствами. Поэтому здесь могли содержаться и получать образование минимум 200 человек от 11 лет и старше.

В 1917 году медресе “Зинджирлы” было преобразовано в Менгли-Трайский институт “Зинджирлы” с курсом обучения 8 лет. С 1918 года институт находился в ведении Дирекции Народного Просвещения Крымской Татарской Национальной Директории.

В 1917 году в институте были открыты только первый и четвертый классы; в 1918 году – еще один первый и третий, четвертый и пятый классы.

Для подготовки лиц на духовную службу были открыты двугодичные курсы при институте.

Как и раньше, в пансионе при вузе проживали бесплатно учащиеся (50 человек).

Администрация, финансовое управление, права и обязанности директора, воспитателей и педагогического совета определялись правилами, утвержденными Дирекцией Народного просвещения.

25 октября 1924 года в “Бюллетене”, издаваемом КрымЦИКом и СНК КрымАССР, в списках муниципализированных жилых строений Бахчисарая значилось “Зинджирлы – Медресе”. В графе “кому принадлежало” было написано: вакуфу мечети “Зинджирлы – медресе” (мечеть в приходе Салачик; соборная ханская; здание каменное, крыто черепицей, стены грубой, бутовой на глине кладки, полы деревянные; выстроена в 1740 – 1743 годах)”.

21 января 1930 года Зинджирлы медресе и Ханская мечеть были включены в список архитектурно-археологических памятников КрымАССР, состоящих на учете Музейного отдела Главнауки Наркомпроса.

2 сентября 1932 года мечеть “Хан-Джами” (Ханская мечеть) была ликвидирована “ввиду того, что находится на территории Древнеисторического музея и в течение ряда лет не используется населением”. Помещение Ханской мечети передали в ведение Бахчисарайского дворца-музея для размещения в нем одного из своих отделов.

1924-й и 1930-й годы оказались для Зинджирлы медресе роковыми. Здания старинного учебного заведения опустели: медресе-институт не по доброй воле покинули студенты. “Рассадник народных знаний и духовности” стал угасать. А для крымскотатарского народа начался отсчет утрачивания интеллектуальных и духовных ценностей, накопленных в течение нескольких столетий.

В последепортационный период на территории Зинджирлы медресе по жестокой иронии судьбы был размещен психоневрологический диспансер...

Время жестоко и неумолимо. Время торопит.

Зинджирлы медресе должна быть возвращена слава культурного и научного центра, незаслуженно отнятая и попранная.

Государственный архив Крыма:

1. фонд № 27, оп. 3, д.25; фонд 456, оп.1, д.д.159, 835, 848, 850, 1409, 1864;

2. фонд Р – 663, оп.2, д. 619; оп.10, д. 1748;

3. фонд Р – 998, оп.1, д.183, л. 9;, л. 5;

4. фонд Р – 1058, оп.4, д 337, л.8.

Абдуллаєв І.А.
Співробітник сектора рукописних і архівних
Матеріалів Республіканської кримськотатарської
бібліотеки ім. І. Гаспринського.

Возрождаемый архив: цели и перспективы

Проблемы выявления, сбора, хранения культурной и интеллектуальной собственности приобретают все более актуальный и насущный характер для коренных народов Крыма: крымских татар, караимов и крымчаков. Наследие, веками создаваемое предшествующими поколениями, необходимо рассматривать как творческий результат человеческой мысли и мастерства, включающий в себя песни, танцы, музыку, литературу, произведения искусства, научные исследования и знания (1). Как известно, значительную часть культурного наследия составляют архивы, библиотеки и памятники архитектуры. Известный российский востоковед академик В. В. Бартольд в одном из своих исследований повествует: “В странах мусульманского Востока ввиду тесной связи между архивным делом и библиотечным описанием библиотека того времени может дать понятие и о способах хранения документов…Обычно в каждой комнате библиотеки находились сундуки с книгами, положенными одна на другую. Книгам велся список, по которому приходивший в библиотеку мог найти, что ему нужно…книги хранились также в шкафах и на полках…над ней были заведующий (векиль), хранитель (хазин) и контролер (мушриф) из почтенных людей города…” О том, насколько ценились архивные и книжные (рукописные) собрания, говорит и тот факт, что “для обозначения архивов и библиотек употреблялся термин "казна" (собств., хазина или хазана) – как для обозначения государственного денежного фонда” (2).

Здесь же Бартольд особо отметил: “Как из дворцовых построек татарских ханов до нас дошел только дворец последних по времени татарских властителей, ханов Крыма, так мы только о делопроизводстве и хранении документов в Крымском ханстве располагаем сколько-нибудь подробными сведениями…”

Порядок составления и хранения документов в Крымском ханстве подробно разъяснен в справке Таврического Магометанского Духовного Правления, представленной 8 декабря 1832 г. в Таврическую Гражданскую Палату: “Во времена султанского и ханского в Крыму правления, татарских документов на владение их землями, кроме жалованных Верховным Правительством, было три рода: Сенет, Яфта и Уджет, кои употреблялись следующим образом:

1. Сенет (купчая крепость). Сей документ давал продавец покупщику движимого и недвижимого имения, который предъявлял кадию на утверждение; а сей записывал оный в свою книгу и вручал оный покупщику имения. Таким образом, учиненный Сенет имел силу, какую ныне в России имеют крепостные акты, и никогда уничтожению не подлежал…”

2. Яфта (раздельный акт), по Магометанскому закону после смерти каждого магометанина…описание имения и раздел онаго делал кадий и выдавал каждому из наследников, за подписью своим и печатью, на часть каждому доставшуюся Яфту, которую необходимо должен был записывать в заведенную у него для сего предмета книгу, без чего Яфта не могла считаться действительною…

3. Уджет (судейский приговор). Если между родственниками или посторонними лицами оказывался какой-либо спор в праве собственности, то недовольная сторона обращалась к кадию, а сей разбирал спор их и решал тяжбы, давал от себя Уджеты, которыя также записывал в особую книгу, иначе они тоже не могли считаться действительным…

Права кадия или кадыскера в сем случае почти одинаковы, ибо кто решением одного или другого оставался недоволен, то приносил жалобу в Правительственное место называемое Магкеме, существовавшее тогда в Бахчисарае. Книги, в которые кадии и кадыэскеры записывали вышеупомянутые документы, они заводили сами, и когда оные таковыми записками наполнялись, то отдавали оныя в Магкеме, а потом составляли новые…Кадии всегда были подчинены Правительственному месту Магкеме, в коем председательствующий был Муфтий… Употребление всех сих документов существует с изданием священной книги Алкорана и с того времени поныне сохранен тот самый порядок, как выше сего прописан и никогда ни Султанами, ни Ханами оный не изменялся…(3).

Таким образом, некогда в архиве Крымского ханства, находившемся в г. Бахчисарае, было сосредоточено богатейшее собрание документов:

• дипломатическая переписка крымских ханов с государями Европы, свидетельствующая об активных военно-политических отношениях этих государств;

• копии заключенных юридическими лицами актов с движимым и недвижимым имуществом в составляющихся кадиями специальных учетных книгах, хранившихся в архиве Верховного Суда;

• метрические книги, имевшиеся во всех мечетях полуострова, в которых документально фиксировалось демографическое состояние крымского социума;

• произведения придворных историков, писателей и поэтов. Академик Бартольд, повествуя об этом, указал: “Что касается крымского государственного архива, то он сгорел во время взятия Бахчисарая войсками Мниха в 1736 г. Уцелевшие остатки этого архива были найдены в 1907 г. профессором В.Д. Смирновым в симферопольском губернском архиве в виде 124 переплетенных в кожу тетрадей, заключающих в себе кроме судебных дел, между прочим, описи имущества отдельных ханов в момент их смерти. Тетради были перевезены в Публичную библиотеку, где ждут исследователей”. (Копии 61 кадыаскерских книг, ныне имеются в Республиканской крымскотатарской библиотеке им. И. Гаспринского – И.А.). Во время взятия Бахчисарая была сожжена и ханская библиотека, располагавшаяся в главной Дворцовой мечети. (4).

В 1990 году в г. Симферополе была возрождена крымскотатарская библиотека. Ведущее место в структуре библиотеки вскоре занимает сектор рукописных и архивных документов, создание которого, по мнению директора Республиканской крымскотатарской библиотеки А. Эмирова, было “продиктовано временем, так как архивы и библиотеки являются частью памяти нации.

Сектором рукописных и архивных материалов определены несколько направлений своей деятельности:

Первое направление - выявление, сбор и хранение письменных источников, их копий по истории Крымского ханства, сохранившихся в архивах Турции, России, Польши, Дании, Швеции, Румынии, Венгрии, Италии.

Источники, хранящиеся в Государственном Османском архиве Турции, освещающие политические, экономические, военные связи между Османской империей и Крымским ханством, систематизированы, каталогизированы и, в основном, сосредоточены в фондах четырех из тринадцати канцелярий (неотложных дел, высочайших посланий, секретной, по Крымскому ханству) Верховного Совета Османской Империи.

Министр внутренних дел, будучи руководителем тринадцати канцелярий Дивана, рассматривая неотложные ферманы и распоряжения, предписывал регистрировать их в особых книгах, получивших название “Книги неотложных дел”. В фонде сосредоточены универсальные сведения о деятельности центральных, провинциальных и военных органов государства, о военной истории, связях с другими государствами, освещающие исторический период с 1553 по 1905 годы. По сообщению руководителя центра документации и библиотеки газеты “Терджиман” Атилы Четина, в фонде “Неотложных дел” имеется несколько тысяч писем, составляющих переписку между высшими государственными учреждениями Османской империи и Крымского ханства.

В фонде “Высочайших посланий” собраны ферманы султанов, адресованные различным государям, в том числе и крымским ханам в период с 1699 по 1803 годы.

В фонде “По крымскому ханству” сохранены документы, повествующие о политических перипетиях вокруг Крыма между Российской и Османской империями с 1751 по 1791 годы.

В Османском Архиве хранятся так называемые “Кадастровые книги” (“Тапу Тахрир Дефтерлери”), составлявшиеся при завоевании новых территорий. Особым распоряжением назначались чиновники, производившие описание завоеванного края с тем, чтобы затем определить их социально-экономический и военный потенциал с целью упорядочения количества взиманий налогов в государственную казну. При этом писарями указывалось количество жителей, их фамилии, количество земли, которой они обладают, указывалось также их социальное положение, количество сельскохозяйственных угодий и получаемых с них урожаев, с определением при этом суммы налогообложения с них.

“Кадастровые книги” с описанием кадылыков (административно-территориальных и судебных округов) Кафы, Керчи, Кубани, Судака, Мангупа, Азова, Тамани относятся к 1542 году. Для исследователей и историков “Кадастровые книги” являются неоценимыми источниками по истории Крыма с середины XVI века, так как представляют наиболее верную картину социально-экономического развития, этнического состава и конфессиональной принадлежности населения деревень, расположенных на Южном берегу и горной части полуострова.

Кроме источников, сосредоточенных в фондах четырех канцелярий Дивана Османской империи, историком Али Эмири Эфенди в 1918-1921 годах была проведена обработка документов, начиная с периода истории Османских бейликов и заканчивая правлением султана Абдул-Меджида. Источники разделены по годам правления султанов и охватывают период с 1278 по 1860 годы.

В 1921 году под руководством историка Махмуда Кемала Инала была продолжена большая работа по систематизации документов, освещающих историю с 1425 по 1873 годы.

С 1932 по 1937 гг. историком Джевдетом были проведены дальнейшие работы по систематизации и каталогизации источников, относящихся к 1553-1904 годам. Это далеко не полный перечень фондов Османского архива, в которых имеются источники по истории Крымского ханства (5).

В 1978 году группой французских востоковедов в Париже изданы копии источников, хранящихся в музее Топкапу г.Стамбула.

Изданы также собрания документов, хранящиеся в Государственных архивах России, Польши, Дании, Швеции, Румынии, Венгрии, повествующих о политических и дипломатических отношениях этих государств с Крымским ханством в XV – XVIII вв.

К примеру, только в фонде “Сношения России с Крымом” Центрального государственного архива древних актов в Москве насчитывается свыше двух тысяч единиц хранения, охватывающих период с 1474 по 1718 годы: шертные грамоты и ярлыки крымских ханов, ответные послания русских великих князей, заключенные договора, дело о приездах в Россию крымских послов и гонцов, о русских посольствах в Крым. В связи с этой темой интерес представляют также фонды Института Востоковедения Российской Академии Наук, хранилища публичной библиотеки им. Салтыкова-Щедрина в Санкт-Петербурге.

Большое количество ярлыков и ферманов (около 200) сохранено в Государственном архиве Крыма.

Замечательной коллекцией ярлыков и писем крымских ханов, калга и нуриддин султанов, жен ханов, а также сановников располагает Королевский архив Дании.

До середины XVII века Датское королевство не имело никаких отношений с мусульманскими владыками. Когда, где и коим образом установились дипломатические отношения между Крымским ханством и Данией, можно только предполагать Известно только то, что 20 июля 1655 г. в Крым отправляется ответное послание датского короля на давно отправленное письмо одного из крымских ханов. По существу послание состяло из поздравления по случаю вступления на престол Мухаммед-Гирай-хана IV (1641-44; 1654-67). Таким образом, начинается период датско-крымских дипломатических отношений, продлившихся более четверти века (1655-1682) и прекратившихся с началом турецко-австрийской войны и осадой Вены в 1683 году.

В Королевском архиве Дании крымскотатарские документы собраны, систематизированы, переведены и изданы профессором Езефом Матузом в 1976 году(один экземпляр лично подарен автором РКБ им. И. Гаспринского – И.А.).

В первой части издания описаны и переведены на немецкий язык 30 первоисточников на крымскотатарском языке. Это ярлыки крымских ханов: Мухаммед-Гирая IV, Чобан Адиль-Гирая, Селим-Гирая I, Мурад-Гирая, а также высокопоставленных сановников. Во второй части издания исследовано более 90 посланий, адресованных крымскотатарским ханам, они переведены на польский язык и латынь (6).

Довольно тесные дипломатические связи Крымского ханства с Королевством Швеции развивались длительный исторический период (первая половина XVI века – первая половина XVIII века). Отношения между двумя государствами устанавливаются в 1556 году, в период Ливонской войны. В 1579 году в Швеции побывало посольство Мухаммед-Гирай-хана ІІ. По окончании переговоров о заключении военно-политического союза в обратный путь с крымским посольством направлены из Стокгольма и шведские посланики – Эрик Фальк и Зигфрид Рааланд.

Очередное крымское посольство прибыло в Швецию в 1630 году. Глава посольства Камбер-ага предлагал королю Густаву ІІ Адольфу 40 тысяч всадников для ведения войны с Польшей или Германией. Ответ на это предложение хранится в Королевском Шведском Национальном архиве.

В 1632 году, совместно с вернувшимся из Швеции посольством, в Крым прибыл королевский посол Бенджамин Барон с предложением хану заключить союз в войне против польского короля Сигизмунда. В свою очередь Барон вернулся в Стокгольм в 1632 году в сопровождении крымского посольства.

Подарки крымского хана шведскому королю, переданные в 1632 году, до сих пор хранятся в Королевском военном музее. Крымское посольство вернулось из Швеции в 1633 году, а обменные письма между посольством и шведским правительством составляют ныне один из фондов Национального архива.

Следующее крымское посольство прибыло в Стокгольм в 1637 году, связи поддерживались и позднее, в период правления шведских королей Карла Х Густава, Карла ХІ и Карла ХІІ.

Так, к примеру, в середине XVII века крымский хан Ислам-Гирай ІІІ (1644-1654 г.г.) предлагал шведской королеве Кристине (1632-1654), одной из образованнейших женщин Европы того времени, заключить совместный союз с Украиной и Речью Посполитой.

В годы Северной войны (1700-1721 г.г) крымские ханы – Хаджи-Селим-Гирай и Девлет-Гирай-ІІ поддерживали контакты с королем Карлом ХІІ. Весной 1709 года шведы и запорожцы получили заверение Девлет-Гирай-хана ІІ о его вступлении в войну. Но с вмешательством великого везиря Чорлулу-Али-паши, подкупленного в Стамбуле российским посланником П. Толстым, этот план был сорван.

Даже после поражения Карла ХІІ в Полтавской битве в 1709 году крымский хан продолжал поддерживать шведского короля, бежавшего в пределы Османской империи, и предлагал в качестве сопровождения его в Померанию почетный эскорт из крымскотатарской конницы. В Бахчисарае в этот период находились шведские посланники О. Клинковстрем, а затем генерал Свен Лагерберг. В период с 1709 по 1717 годы С. Лагерберг (после 1717 года главнокомандующий шведской королевской армией) являлся военным советником Девлет-Гирай-хана ІІ. Во время пребывания в Крыму шведский генерал вел дневник, который опубликован в Швеции в 1896 году.

События дипломатических и военных связей Крымского ханства со Швецией отражены в документах, хранящихся ныне в Государственном архиве Швеции. В 1938 году шведский ориенталист К. Зеттерштейн совместно с турецким историком А. Куратом издал небольшое количество источников по Крымскому ханству. Позднее, в 1945 году, К. Зеттерштейн опубликовал каталог турецких, крымскотатарских и персидских документов Государственного Архива Швеции (7).

В архивах Варшавы и Кракова сохранены ценные собрания крымскотатарских письменных источников, свидетельствующие о более чем трехвековых исторических связях Крымского ханства с Речью Посполитой.

Дипломатическая переписка со странами Востока хранились в архиве древней столицы Польши - Кракове. Позднее часть документов была перемещена в Варшаву, а во время войны со Швецией часть архивов была вывезена в Скандинавию и до сих пор не возвращена. С завоеванием Польши Россией часть архивов была перемещена в Российский архив иностранных дел, но после провозглашения независимости Польши собрания документов были возвращены и ныне хранятся в Архиве старых актов и документов.

Турецко-татарско-персидские послания сосредоточены в секторе “Turcica”. Документы, относящиеся к крымско-польским отношениям (договоры, послания, ответы послам охватывают период с 1554 по 1786 годы, и составляют 273 единицы хранения.

В архиве Кракова также хранится 90 посланий из Крыма. Таким образом, в старых королевских архивах Варшавы и Кракова сохранилось около 370 документов - первоисточников по истории Крымского ханства.

В 1975 г. Зигмунд Абрахамович издал каталог турецко-татарских документов, датированных 1455-1672 годами изданы также научные исследования, сборники, описания таких авторов, как А. Мухлинський, Т. Ковальски, Й. Корзеновски, И. Хануз, А.Заянчковский, И. Бартошевич, М. Ждан, Л. Колансковски, К.Пуласки и другие (8).

Находящиеся в Венгрии источники, относящиеся к истории крымских татар, опубликовали в 1981 году Мария Иванич и Марку Сире (9), а в Румынии в 1979 году — Тахсин Гемил (10).

В течение последующих некольких лет планируется собрать в РКБ им. Гаспринского копии вышеуказанных первоисточников, научные издания, подготавливая, таким образом, солидную научную базу для расширения дальнейших исследовательских работ по истории Крыма.

Второе, не менее важное направление в деятельности сектора рукописных и архивных материалов – накопление и приобретение личных архивов деятелей культуры, литературы, искусства, образования, политических деятелей, ветеранов войны, труда, и национального движения крымских татар. Этот пласт культурного достояния нашего народа не должен быть утерян в нынешнее время, так как в результате репрессий, войны и депортации безвовратно потеряны личные архивы многих деятелей культуры, науки и политики первой половины ХХ столетия. Именно по собраниям документов личных архивов, мемуарам, воспоминаниям, эпистолярному наследию можно представить во всем многообразии исследуемую эпоху.

Фонд под наименованием "Живая история" - это третье направление в деятельности сектора рукописных и архивных материалов. Собирание воспоминаний из уст очевидцев и участников событий уходящего ХХ столетия – голода 20-х и 30-х годов, коллективизации, репрессий, войн, депортации, национального движения – позволяет концентрировать бесценные сведения для последующих исследователей новейшей истории.

Сегодня эта информация особо не востребована в обществе из-за тяжелой экономической ситуации в стране. Но через 10-15 лет, когда положение стабилизируется, к сожалению, очень мало останется носителей бесценной информации. Зачастую, слушая представителей "уходящего" поколения, невольно ловишь себя на мысли о том, что незамысловатый рассказ убеленного сединами соотечественника является готовым сценарием для экранизации фильма с хорошо известным всем названием "Судьба человека". Из сотен тысяч таких судеб и состоит история крымскотатарского народа, включающая в себя, в том числе, и трагические годы депортации.

Сектором предполагается создать коллекцию “Фотовзгляд в прошлое” - старые фотографии типов крымских татар, утвари, быта, жилищ, видов природы, а также собрать коллекцию рукописных книг и “самиздата”, национального движения 1960-1990-х годов.

К примеру, запрещенный к изданию труд известного общественно-политического деятеля крымских татар Амета Озенбашлы “Кърым фаджиасы” до 1990-х годов был известен очень узкому кругу лиц. В трех экземплярах, на кириллице, арабской и латинской графике работа была переписана в конце 1960-х – начале 1970 годов другом и сподвижником А. Озенбашлы – Гази Шукри-ага.

Уроженец Алупки, главный винодел района, почти 10 лет отсидев в советских лагерях за свои убеждения, в конце 50-х годов поселился в г. Сухуми. Уже будучи пенсионером, Шукри-ага сделал три рукописных копии с книги. Один ее экземпляр хранился у дочери Амета Озенбашлы – Мерьем Озенбашлы, второй – у доверенных людей в Казани, а третий - в г. Сухуми.

Список использованной литературы:

1. Культурное наследие и интеллектуальная собственность коренных народов: в мире и Крыму. // Алтын бешик. Информационный бюллетень, издаваемый Фондом исследований и поддержки коренных народов Крыма. Симферополь, 2000. Выпуск 7.

2. Бартольд В.В. Хранение документов в государствах мусульманского Востока. // Сочинения. – М. Наука, 1973, - Т. VIII.

3. Прошение помещика Симферопольского уезда Аблы-Челеби Караманова с предоставлением документов и его дворянстве. – ГААРК, ф. 49, он. 1, д. 6417, с. 75-79.

4. Бартольд В.В. Бахчисарай. // Сочинения. – М. Наука, 1965. – Т. III.

5. Basbakanlik Osmanli Arsivi Rechberi – Ankara, 1992.

6. Josep Matuz/ Krimtatarishe Urkunden im Reichsarchiv zu Kopenhagen. Mit historisch – diplomatischen und spreichlichen Untersuchungen. – Freiburd, 1976.

7. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар…

8. Osmanli – Turk diplomatikasi el kitabi – Istanbul, 1993.

9. Maria Ivanics. Macaristanda Kirim Tatarlarina ait vesikalar. – Turkologischer Anzeiger. 8. c. 184. Marku Sire. Kirim Hanlarinin tevarichinde beyan. – Helsinki, 1981.

10. Tahsin Gemil. Tarile Romane in contextul politic international 1621-1672. – Bukres, 1978.

Мамут Чурлу
художник, вчений-етнограф

Крымскотатарская коллекция
Берлинского музея европейских культур
и некоторые вопросы развития музейных собраний.

История формирования музейных коллекций имеет прямое отношение к проблемам нашего круглого стола. Встречаются некоторые документы, в которых совершенно справедливо звучит призыв к возвращению культурных ценностей крымских татар из различных музеев. Однако, на мой взгляд, необходимо корректно подходить к такого рода вопросам, тщательно изучив, в первую очередь, движение каждого из экспонатов крымских коллекций, понесших значительные утраты во время их эвакуации в военное время и в последепортационный период истории Крыма.

В начале 90 годов прошлого столетия Музей этнографии народов СССР из Санкт-Петербурга показал большую выставку произведений крымскотатарского народного декоративно-прикладного искусства в помещении Симферопольского краеведческого музея. Поражает дальновидность организаторов выставки, которые специально для выставки издали каталог всей крымскотатарской коллекции, в котором указали источники поступления каждого предмета. Они словно предвидели содержание нашего круглого стола

Мне пришлось соприкоснуться с работой берлинского этнографического Музея европейских культур, быть в нём, познакомиться с частью его уникальной крымскотатарской коллекции, её прекрасной сохранностью и идеальными условиями хранения.

Начало этого собрания было заложено в 1867 году, когда художник-этнограф Вильгельм Кизеветтер посетил Крым и написал около 60 живописных полотен на тему быта и жизни крымских татар. Позже на основе его зарисовок был сделаны макеты ханского дворца и южнобережной деревни, где показаны модели различных типов татарских домов.

В начале прошлого века по заданию берлинского Музея культур народов мира этнограф Ната Финдайзен на три недели приехала в Крым. В результате работы этой экспедиции собрание музея пополнилась богатой коллекцией костюмов и одежды, предметов домашнего обихода, инструментов ручного труда, музыкальных инструментов, ювелирных украшений, закупленных у крымских татар.

Австрийский журнал “Бесслер-архив” напечатал в 1335 году две этнографические статьи Наты Финдайзен. Первая, богато иллюстрированная фотографиями статья “У крымских татар”, представляет собою отчет этнографа о встрече с жизнью и культурой крымскотатарского народа. В конце статьи опубликован список из 156 приобретенных ею предметов. Вторая статья - “Описание татарской свадьбы в селе Биюк Яшлав” была переведена и перепечатана в №1 журнала “Къасевет” за 1998 год.

В 1994 году находясь с выставкой в Германии, я встретился с руководителем европейского отдела берлинского Музея культур народов мира Элизабет Тиетмайер. Во время встречи ей была показана серия слайдов на тему крымскотатарского народного искусства. Летом 1995 года Элизабет Тиетмайер посетила Крым. Здесь ею были приобретены килимы ювелирные украшения, выполненные современными крымскотатарскими мастерами. В результате её пребывания в Судаке было выявлено большое количество крымскотатарских килимов вытканных до и после депортации.

Сразу же после отъезда Элизабет Тиетмайер в район Судака была организована экспедиция Крымскотатарской национальной галереи, которая зафиксировала на фотопленку около 80 различных килимов и приобрела в селе Кутлакъ килим, вытканный в начале XX века.

Во время моей последней встречи в Берлине с Элизабет Тиетмайер для музейной коллекции были вновь приобретены произведения современного крымскотатарского декоративно-прикладного искусства.

Сегодня берлинский музей обладает уникальной этнографической коллекцией, отражающей быт и культуру крымских татар. Для её создания потребовались усилия нескольких поколений этнографов, поэтому призывы о возвращении культурных ценностей требуют, на мой взгляд, особой деликатности и тщательного изучения истории перемещения каждого музейного экспоната.

Пример берлинского Музея европейских культур демонстрирует цивилизованную форму развития музейного собрания со второй половины XIX века до наших дней. Напротив, богатые крымскотатарские коллекции крымских и российских музеев, собранные до Второй мировой войны, сегодня практически почти не развиваются. В такой ситуации нет гарантии, что спустя какое то время, на фоне активности зарубежных музеев не возникнут вновь призывы о возвращении утраченных культурных ценностей.

В культурно развитых странах Европы, например в Германии, в крупных городах имеются богатые этнографические музеи культур народов мира.

У нас в стране пока ситуация другая. Даже 10 лет независимости оказались слишком маленьким сроком, чтобы руководство столичных музеев смогло бы осознать, что крымскотатарское искусство сегодня -так же является составной частью культуры Украины как и искусство различных её областей.

Особым вопросом, на мой взгляд, является в современных условиях проблема доступности музейных коллекций для изучения. Сегодня одна из крупнейших крымскотатарских коллекций Санкт-Петербургского Музея этнографии практически недоступна для рядового исследователя по той причине, что работа с фондами осуществляется только на коммерческой основе.

На современном книжном рынке нет ни одного иллюстрированного издания, освещающего быт и культуру крымских татар. В начале июня 2001 года ведущие художники Украины по текстилю собрались в Бахчисарае на учебный семинар по крашению растительными красителями. Посетив Ханский дворец, они были потрясены трепетной, как они выразились,красотой и высоким художественным уровнем крымскотатарской вышивки Напрасно они искали в торговых палатках вокруг дворца-музея хотя бы открытки на тему крымскотатарского народного декоративно-прикладного искусства.

В каталоге берлинского Музея европейских культур нашлось место для цветных иллюстраций макета Ханского дворца и картин Вильгельма Кизеветтера.

Несколько лет назад европейская часть собрания берлинского Музея культур народов мира отделилась в отдельный Музей европейских культур и Эльзабет Тиетмайер является сегодня его руководителем.

Рекомендації "Круглого столу"

"Культурні цінності кримських татар.
Шляхи повернення”

На виконання доручення Президента України № 1 - 4/1475 від 21.11. 2001 року за результатами засідання Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України Міністерством культури Автономної республіки Крим розроблено “План заходів на 2001 - 2002 рр. по повер