КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В 50-60–ТІ Р.Р.: СТАНОВЛЕННЯ, ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ І ЗНЕВІРА

І
Сталінські депортації і повоєнна доля Криму.
Переселенці і спецпереселенці

11 травня 1944 року (невдовзі після звільнення Криму Червоною Армією) І. Сталін підписав Постанову Державного Комітету Оборони^* про виселення всіх татар з території Криму. Рішення звинувачувало "багатьох кримських татар" у зраді Батьківщині, дезертирстві з частин Червоної Армії, що обороняли Крим, переході на сторону противника, вступі у сформовані німцями “добровільні татарські військові частини”, участі в німецьких каральних загонах, “звірячих розправах стосовно радянських партизан”, допомозі німецьким загарбникам “в справі організації насильницького угону радянських громадян в німецьке рабство, співробітництво з німецькими окупаційними військами, створенні “татарських національних комітетів”, - постановив виселити всіх¹. Проект готував член ДКО, народний комісар внутрішніх справ Л. Берія. Очолити “операцію” було доручено заступникам народних комісарів держбезпеки і внутрішніх справ Б. Кобулову і I. Сєрову.

17 травня о 5 годині вечора до кабінету першого секретаря Кримського обкому партії були запрошені Голова Президії Верховної Ради Кримської АРСР А.Менбарієв і Голова Раднаркому І. Сейфулаєв. Останній багато років опісля згадував: “Слово було надане Кобулову, який зачитав Постанову ДКО від 11 травня 1944 <…> Він зажадав, щоб керівництво республіки, актив вели себе достойно і показали приклад організованості і дисціпліни”.²

В ніч з 17 на 18 травня “операція” почалася. На товарну станцію під’їжджали вантажники з людьми, яких садили у товарні вагони. Етапування до місць поселення продовжувалося майже місяць і супроводжувалося масовою загибеллю депортованих. В середині червня 1944 р. ешелони з основною частиною переселенців прибули до Узбекистану. Багато хто з поселенців були направлені на роботу на будівництво Фархадської ГЕС у м.Бекабаді, на рудники “Койташ” в Самаркандській області і “Ташкент – Сталінвугілля”, в колгоспи і радгоспи Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей, Шахризябського, Китабського районів Кашкадар'їнської області. У своїй більшості розташовані вони були в непристосованих для проживання бараках, а на руднику “Койташ” взагалі залишилися під відкритим небом.³

За даними Відділу спецпоселень НКВС в листопаді 1944 р. в місцях виселення опинилося 193.865 кримських татар, із них – в Узбекистані – 151.136, в Марійській АРСР – 8.597, в Казахській РСР – 4.286, решта були розподілені “для використання на роботах в Молотовську (10.555), Кемеровську (6.743), Горковську (5.095), Свердловську (3.594), Іванівську (2.800), Ярославську (1.059) області РРФСР.⁴

Будівництво нового життя в Криму – без кримських татар і виселених в кінці 1944 року греків, вірмен і болгар⁵ – вимагало нових трудових ресурсів. Рішенням від 18 серпня 1944 року з метою “якнайшвидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників” ДКО визнав необхідним переселити в Крим із різних областей РРФСР і Української РСР “добросовісних і трудолюбивих колгоспників” – всього 51.000 осіб в 17.000 кримських колгоспів.⁶ Землі колишніх татарських, болгарських та інших колгоспів, звідки були “здійснені спецпоселення в 1944 р., де мали місце посіви і насадження”, передавалися новим організованим колгоспам переселенців із областей Росії і України і закріплялися за цими колгоспами у “вічне користування”.⁷ Вже до 1 грудня 1944 р. в Крим прибуло 64 000 переселенців, в.ч. 30 444 працездатних.⁸ (Дещо раніше, в липні 1944 р. по районах був розподілений крупний рогатий скот, вівці і кози, “що були прийняті від спецпереселенців в Криму”⁹).

25 червня 1946 р. Верховна Рада РРФСР прийняла Закон, який затвердив перетворення Кримської АРСР в Кримську область.¹⁰ У емігрантських виданнях з’явилася теза про кінець історії кримських татар в Криму.¹¹ Подібний мотив вже з’являвся в історіографії 60-х р.р. ХІХ ст. після великої за своїми масштабами еміграції кримських татар в 1854-1862 р.р., що була викликана політикою витіснення татар з Криму, особливо під час Кримської війни.¹² Не випадково багато дослідників (Л. Алексеєва, А. Каппелер, Е. Кірімал, В. Коларж, Р. Конквест, П. Потичний, В. Стенлі Вардіс, С.Червонная та ін.) розглядають депортацію 1944 р. як логічне завершення процесу “видавлювання” татар з Криму, яке почалося з часів приєднання його до Росії в 1783 році.

Стирання татарських рис з обрисів Криму почалося практично зразу ж після депортації. В 1944-1948 р.р. тисячі населених пунктів, гір і рік півострова, назви яких мали кримськотатарське походження, були замінені російськими. У вересні 1948 р. на науковій сесії з історії Криму було покладено початок кампанії по перегляду історії Криму, а після рішення Об’єднаної сесії відділень історії і філософії АН СРСР з питань історії Криму в травні 1952 р. почалось цілеспрямоване переписування історії кримських татар. Б. Рибаков в опублікованій в цьому ж році статті “Про вивчення історії Криму” відмічав, що “кримські краєзнавчі організації” в 1920-30 р.р. приділяли надто багато уваги вивченню і любуванню середньовічної татарської культури і недостатньо критично вивчали історію Кримського ханства”.¹³

Депортація стала не тільки національною трагедією кримських татар і інших вигнаних з території півострова народів, які не "вписалися" в сталінську концепцію національної безпеки і які складали "профашистський і політично небажаний елемент" (нарком держбезпеки Криму В. Сергеєнко у вересні 1944 р. визначив нові завдання свого відомства: “Нами ставиться завдання зробити Крим новим Кримом зі своїм російським укладом”¹⁴). В результаті депортації було знищено Крим як метаетнічний феномен, в якому мирно співіснуючи, але фактично не асимілюючися, жили представники різних етнічних і релігійних груп – мусульмани-суніти кримські татари, кримські іудеї караїми, кримські євреї кримчаки, християни - росіяни, українці, греки, болгари, вірмени, німці, – співтовариство, в якому кожен член хоча й належав до конкретної етноконфесійної групи, але при цьому відчував себе частиною більш великого утворення, в межах якого ідентифікував себе з поняттям “кримчанин”.

Становище новоприбулих кримськотатарських спецпереселенців було таким тяжким, що вже 8 липня 1944 р. стало предметом обговорення на засіданні бюро ЦККП Узбекистану. В постанові РНК Узбекистану і ЦК КП Узбекистану обкомам партії було доручено вжити термінових заходів по працевлаштуванню і поліпшенню побуту спецпереселенців. Наркомохорони здоров”я належало вжити заходи “по поліпшенню медобслуговування в місцях спалаху епідемій (радгосп "Нарпай", рудник "Ташкент–Сталінвугілля" та ін.)”.¹⁵

В той же час як в спустошеному¹⁶, зруйнованому Криму створювалися всі “належні умови” для облаштування переселенців з Росії і України, заступник наркома внутрішніх справ В. Чернишов в листі на ім’я Л. Берії (серпень 1944) рекомендував “зобов’язати ЦК КП(б) Узбекистану і РНК УзРСР приділяти більше уваги питанням трудового і господарського облаштування кримських спецпереселенців, забезпечуючи створення для них умов, що сприяють закріпленню на постійне місце проживання в Узбекистані”.¹⁷ І все ж таки побут депортованих був тяжким, смертність високою¹⁸, умови праці – дискримінаційними (вибір місця роботи виключався, утруднений доступ на керівні посади і інтелігентні професії), хоча формально за спецпереселенцями зберігалися громадянські права. Вони мали право брати участь у виборах.^** Комуністи влилися у місцеві партійні організації.

Всі спецпереселенці були поставлені на облік і були зобов’язані реєструватися в комендатурах. Саме комендант був головною владою на місцях – за висловом письменника Ш. Алядіна, “цар і бог”. Багато сімей під час виселення були розділені, що в значній мірі ускладнювало перші роки життя на новому місці. Правда, переїзди в межах Узбекистану в 1944 році були ще можливими. Однак Постанова Ради Міністрів від 21 листопада 1947 р. та Указ Президії Верховної Ради від 26 листопада 1948 р. значно погіршили становище спецпереселенців:

а) переїзд в інший, сусідній район міг бути дозволений лише за наявності виклика від близьких родичів;

б) за несанкціонований вихід за межі дозволеного місця поселення в перший раз загрожувала кара у вигляді п’ятиденного арешту, а повторне таке порушення розглядалося як втеча з місця заслання і каралася 20 роками каторги.

19 лютого 1954, в рік 300-річчя возз’єднання України з Росією, Указом Президії Верховної Ради СРСР Кримська область була передана із складу РРФСР до складу УРСР, “враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські і культурні зв’язки між Кримською областю і УРСР”.¹⁹ Важко сказати, чи таким вже “царським” (як це прийняте думати зараз) був цей “подарунок” одного слов’янського брата іншому. Набагато пізніше А. Аджубей згадував свою поїздку у Крим разом з М. Хрущовим у жовтні 1953: “<…> Все ще дихало страшною війною. Опустілі селища, татарські аули <…> Намагаюсь пригадати, чи думав я тоді про татарський геноцид, і повинен чесно признатися – ні, не думав”. Більш за все запам'яталися А. Аджубею натовпи переселенців, як кричали М. Хрущову: “Нас пригнали <…> Картопля тут не росте, капуста в’яне”. На думку Аджубея, саме після цієї поїздки по напівзруйнованому Криму, у Хрущова визріло рішення про передачу Криму Україні.²⁰ Офіційна ж позиція була озвучена Головою Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошиловим: “Крим є стратегічно важливим районом і його передача Україні демонструє довіру Росії стосовно свого українського партнера”.²¹

Чи враховувалося при винесенні цього рішення кримськотатарська проблема – невідомо.

ІІ
“Відлига”: зародження і перше піднесення
кримськотатарського руху за повернення у Крим

Вже починаючи з 1946 р. серед кримських татар були випадки обдуманих політичних протестів, за які люди отримували вирок. В кінці 40-х р.р. з'явилися перші, ще не організовані індивідуальні виступи, коли молоді люди таємно виготовляли і розклеювали листівки з закликом повернути народ у Крим. В одних випадках це були звернення до властей, в інших— до народу з закликом припинити терпіти знущання.²²

В перші роки були зафіксовані випадки втечі кримських татар з місць спецпоселення, що також можна розглядати як своєрідну форму протесту. За даними Відділу спецпоселень НКВС, в ОСП УМВС Криму за період з 1944 р. по 15 грудня 1948 р. поступили розшукові вимоги на 1738 кримських татар.²³

Після смерті І.Сталіна, в 1953–1954 р.р. керівництвом країни було ініційоване питання про зняття обмежень з окремих категорій спецпоселенців, у зв'язку з чим проводилося опитування керівників республік, в яких знаходилися спецпереселенці. Перший секретар ЦК КП Узбекистану А. Ніязов особливо наполягав на тому, щоб залишити на спецпоселенні "кримських татар, виселених в 1944 році, у зв'язку з тим, що серед цих спецпоселенців багато проявляється ворожих настроїв і коїться кримінальних злочинів".²⁴ Перший секретар ЦК КП Казахстану П. Пономаренко рекомендував не знімати з режиму спецпоселень не тільки молодих, але й "престарілих спецпоселенців – чеченців, інгушів, балкарців, "оунівців", басмачів, кримських татар і білоруських куркулів", мотивуючи це тим, що "більшість із них є носіями найбільш реакційних і ворожих настроїв, організують різні релігійні і націоналістичні угрупування, культивують серед молоді відсталі звичаї, відривають юнаків і дівчат від школи і громадського життя".²⁵ Перший секретар Свердловського обкому КПРС звернув увагу на "стійкий політичний настрій" мобілізованих і місцевих німців і частини переселенців з Криму,²⁶ але відмітив, що "значно менш стійкі і мають схильність до антирадянських проявів переселенці з Прибалтики і кримські татари".²⁷

Ще прийдеться відповісти на питання, на яких реальних фактах базувалися подібні ствердження, чи були вони показниками стереотипних уяв партійних керівників про тих, хто складав неблагонадійні категорії населення, чи все ж відображали істинне положення справ. Зрозуміле тільки те, що депортації народів, принизливий режим не примусили "покарані" народи примиритися зі своєю участю, а з часом і пред'явити владі свої вимоги на право жити на батьківщині і повернути власну державність.

В доповіді М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС (25.02.1956 р.) вперше за багато років було сказано про несправедливість, допущену стосовно виселених народів. А Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. "Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турок – громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної вйни", що з'явився невдовзі, відмінив режим спецпоселень для згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду. Зняття обмежень, однак, не вело за собою "повернення майна, конфіскованого при виселенні", а також повернення на місця, звідки вони були виселені.²⁸

З цього часу представниками національних еліт виселених народів почали застосовуватися активні намагання дійти до вищого керівництва країни і добитися повернення на батьківщину. В одному з перших таких листів – листі п'яти кримськотатарських комуністів²⁹ (вересень 1956 р., автори зазначають, що перший лист був надісланий ними в квітні 1956 р.), адресованому членам Президії ЦК КПРС і М. Суслову, порушувалося питання про повернення кримських татар на батьківщину, поновленню Кримської автономії в складі УРСР, а також про повернення та компенсацію за залишене при виселенні майна.

Офіційна відповідь на лист знаходиться в інформації заступника завідуючого Відділом партійних органів ЦК КПРС з союзних республік П. Пигалєва і завідуючого сектором цього відділу В. Макарова (26 жовтня 1956 р.) і складений за відомостями, наданими секретарем ЦК КП Узбекистану Р. Мельниковим. Останній повідомляє про добрий рівень життя кримських татар, про те, що передовики виробництва – "а їх немало серед кримських татар" – заохочуються, висуваються на партійну і керівну роботу і що "в прийнятій 5 вересня 1956 р. Постанові бюро ЦК КП Узбекистану передбачені заходи щодо розвитку національної культури кримських татар і поліпшенню серед них масово-політичної роботи".³⁰ Ознайомлення ж на місці з умовами праці і побуту кримських татар, "багаточисленні бесіди з ними показують, що переважна більшість робітників і колгоспників добросовісно працюють на виробництві, настрій у них добрий. Робітники і колгоспники не піднімають питання про повернення на попереднє місце проживання у Крим".³¹ Питання ж про поновлення Кримської автономії в складі Української РСР "порушують не рядові люди, а колишні керівні працівники і частина інтелігенції <:>. Цією ж групою працівників, відмічалося далі, тепер готується лист "в ЦК КП України, в якому порушується питання про поновлення національної автономії кримських татар і мають місце наміри зібрати підписи під листом від робітників і колгоспників".³²

У зв'язку з листом п'яти кримськотатарських комуністів Відділом парторганів ЦК КПРС були дані доручення ЦК КП Узбекистану "провести додаткову роботу серед кримських татар, що зняття з них режиму спецпоселень не дає їм права на повернення в райони попереднього місця проживання і конфісковане у них майно", а також "надати відповідні роз'яснення для колишніх керівних працівників Криму" в ЦК КП Узбекистану.³³

Вже на кінець 1956 р. в Постанові Політбюро ЦК КПРС від 24 листопада 1956 р. (знята секретність в 1994 р.) говорилося про повернення ряду виселених народів на батьківщину – на тій основі, що "при значній територіальній відокремленості не створюється належних умов для всемірного розвитку цих націй <…> виникає небезпека занепаду культури".³⁴

Питання про те, чому кримські татари не були повернені на батьківщину, а це сталося з чеченцями, інгушами, балкарцями, калмиками, карачаєвцями, як і раніше оточене завісою таємниці і до цього часу не одержало наукового розв'язання, хоча версій і здогадок на цей рахунок існує багато. Відмова в праві повернутися на батьківщину для кримських татар була сформульована в шостому пункті Постанови: "Визнати недоцільним надання національної автономії татарам, що раніше проживали в Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР не була автономією тільки татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татарське населення складали менше 1/5 частини всього населення, і що в складі РРФСР є татарське автономне об'єднання - Татарська АРСР, а також те, що в теперішній час територія Криму є областю України і заселена. Разом з тим, враховуючи прагнення частини татар, що раніше проживали в Криму, до національного об'єднання, роз'яснити, що всі, хто побажає, мають права поселитися на території Татарської АРСР".³⁵

Документ не був обнародуваний, але його зміст обговорювався на зустрічі 5 січня 1957 року в ЦК КП Узбекистану з групою комуністів – кримських татар в кількості 50 осіб. За інформацією Р. Мельникова, що була направлена ним після зустрічі в ЦК КПРС: "В своїх виступах комуністи заявили, що вони будуть виконувати постанову від 24.11.56 р. і роз'ясняти це рішення кримським татарам, що проживають в Узбекистані. Однак вони вважають питання кримських татар нерозв'язаним, тому <…> в подальшому будуть звертатися до ЦК КПРС".³⁶ "Право" поселитися в Татарстані прокоментував на зустрічі кримськотатарський комуніст Ізмайлов: "Жоден кримський татарин не поїде в Татарську АРСР. Мова, побут і культура кримських татар зовсім різні".³⁷

Кримськотатарські комуністи, як і обіцяли, почали робити настійні кроки зустрітися з вищим партійним керівництвом країни. В липні 1957 р. в ЦК КПРС на ім'я першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова був направлений лист 26 кримських татар з проханням про зустріч.³⁸ Добитися зустрічі не вдалося, але петиційна активність татар була відзначена Відділом парторганів при ЦК КПРС: "<…> Тільки в червні і серпні відділом отримано 17 колективних заяв, які підписані 989 кримськими татарами".³⁹

Все більш холодною і роздратованою стає тональність повідомлень в Москву із Узбецького ЦК КПРС. 26 серпня 1957 р. в інформації, направленій в ЦК КПРС, Р. Мельников з ледь прихованим роздратуванням пише: "Серед спецпереселенців з Криму, особливо після зняття з них обмежень, посилилися розмови про немов би незаконне їх виселення. Головну роль в цих питання відіграють колишні керівні працівники партійно-радянських органів Криму, а також представники інтелігенції. <:> В 1956 р. створена "ініціативна" група кримськотатарської інтелігенції, в яку увійшли Муртазаєв Веліулла⁴⁰<:>, Мустафаєв Рефат <:>, Селімов Мустафа <:>, Алядінов Шаміль <:> Болат Юсуф⁴¹<:> та ін. Свою діяльність ця група після бесіди в ЦК КП Узбекистану не припинила. Вони провели декілька неофіційних нарад, присвячених обговоренню рішень ЦК КПРС. Суть цих нарад зводилася до того, що необхідно "з таким рішенням не погоджуватися а діяти і, не боячись, енергійно виступати і доказувати справедливість вимог кримськотатарського народу." Вважав би доцільним запросити в Москву членів ЦК КПРС із числа кримських татар у складі: Муртазаєва В., Мустафаєва Р., Селімова М., Алядінова Ш., Болата Ю., попередивши їх про припинення діяльності, спрямованої на збудження і розпалювання автономістських настроїв серед переселенців з Криму і зажадати строго керуватися рішеннями ЦК КПРС від 24.11.56. Просимо дати вказівку ЦК КПРС"⁴².

За повідомленням заступника Відділу парторганів ЦК КПРС І. Шикіна 6 вересня 1957 року така бесіда відбулася. Учасникам бесіди "було ще раз роз'яснено, що прийнятими ЦК КПРС і урядом рішеннями про кримських татар вичерпуються всі питання, які порушуються в заявах, що надходять останнім часом до ЦК КПРС, на що кримські татари заявили, що будуть продовжувати звертатися до ЦК КПРС з проханням і заявами про повернення кримських татар до Криму і поновлення автономії"⁴³. У зв'язку з цим, "Відділом звернено увагу місцевих парторганів компартії Узбекистану, Казахстану, Киргизії і Таджикистану на необхідність посилення масово-політичної роботи серед усіх груп переселенців кримських татар і усунення в цій справі "недоліків".⁴⁴

Однак до осені 1957 р. рух набрав масовий характер – на підприємствах, за місцем проживання виникає мережа ініціативних груп кримських татар. Нарешті, активісти руху добилися зустрічі з членом Президії ЦК КПРС А. Мікояном (17.03.1957), який завірив їх, що кримськотатарське питання невдовзі буде розв'язане, і що він особисто буде доповідати М. Хрущову. Після зустрічі п'ятеро її учасників звернулися до А. Мiкояна з листом, в якому висловлювалася надія на швидке вирішення кримськотатарського питання.⁴⁵ Інспектор ЦК КПРС І. Алаторцев у травні 1958 р. виїхав до Узбекистану, щоб персонально "роз'яснити" авторам листа, що кримськотатарське питання вирішене Постановою ЦК КПРС від 26 листопада 1956 року, а двох авторів, які живуть у Москві,– Е. Сеїдаметову і А. Мурадасилова - вiн рекомендував запросити у Відділ парторганів ЦК КПРС - "для розв'язання питань, викладених у листі".⁴⁶

Ініціативні групи кінця 50-х рр. забезпечили безпрецендентну масову петиційну кампанію: у вищі органи влади були направлені петиції, підписані десятками тисяч людей, а також тисячі індивідуальних листів. У 1959 р., активістами руху було направлене нове звернення в ЦК КПРС з 10 000 підписами, а в березні 1961 р. на адресу Президії ЦК КПРС надійшла петиція, скріплена вже 18 000 підписів.⁴⁷ Створювані спочатку для збору підписів під петиціями ініціативні групи стали унікальною за радянських умов формою соціальної мобілізації, що дозволила добитися легалізації несанкціонованої громадської активності. (Знаменно, що створена в 1969 р. московськими інакомислячими "Инциативная группа по защите прав человека в СССР" (Ініціативна група по захисту прав людини в СРСР) одержала свою назву по аналогії з ініціативними групами кримських татар).

Ініціативні групи не мали, однак, політичної орієнтації і діяли підкреслено відкрито. Ця відкритість, а також масовість, властиві основному напрямку національного руху, на перших порах заважали властям паралізувати його арештами та іншими силовими методами.

Однак, скоро розпочалися перші арешти.

10-11 жовтня 1961 р. Ташкентським судом була розглянута справа Енвера Сеферова і Шевкета Абдураманова. Вони звинувачувалися у скоєнні злочинів, передбачених статтями 60 ч. 1 і 64 КК Узбецької РСР (антирадянська пропаганда і агітація і розпалювання міжнаціональної ворожнечі). У вироці суду стверджувалося, що Сеферов, "використовуючи національні почуття татар, склав, розмножив і <:> розповсюдив антирадянські документи, зміст яких був спрямований на підрив і ослаблення Радянської влади і проти заходів <:> партії і Уряду", а Абдураманов "розповсюдив їх серед жителів Чирчика". Які конкретно антирадянські документи розповсюджували підсудні і в чому проявлявся їх антирадянський характер, у вироці сказано не було. І все таки Е. Сеферов був засуджений до семи, а Ш. Абдураманов до п'яти років таборів строго режиму.⁴⁸

В 60-х р.р. все більшу роль в русі починають відігравати молоді люди, які виросли в Середній Азії, зовсім не мали досвіду радянської кар'єри, але з дитинства відчули безправ'я і наругу властей. Вони були налаштовані куди більш радикально, ніж зачинателі руху, які до 1944 р. належали до кримськотатарської еліти.

3 грудня 1961 по квітень 1962 р.р. в Ташкенті дiяла органiзацiя "Союз крымско-татарской молодежи" (Союз кримськотатарської молоді). Молоді люди, в основному студенти і робітники, читали вірші російською і татарською мовами, обговорювали проблеми повернення на Батьківщину, історію власного народу. Було вирішено створити молодіжну організацію з програмою і Статутом і, коли організація стане масовою, одержати дозвіл на її офіційне існування. Першочерговим завданням в проекті програми висувалась роз'яснювальна робота для підняття національної свідомості і політичної активності кримських татар. Однак дуже швидко, 8 квітня 1962 р., четверо учасників організації були арештовані, двоє з них були відпущені, а двох - Марата Омерова і Сеіт-Амзу Умерова - засудили за звинуваченням у створенні антирадянської організації і керівництві нею, а також в антирадянській агітації і пропаганді Верховним Судом Узбецької РСР відповідно на 4 і 3 роки позбавлення волі в таборах строго режиму.⁴⁹ Невдовзі після виходу з табору Марат помер.

ІІІ
Активізація руху в середині 60-х, нові формі протидії

Нове піднесення руху почалося після падіння М. Хрущова в 1964 році. З 1964 р. в Москві діяло постійне представництво кримських татар – безперервно змінна делегація, яка займалася систематизацією і передачею в урядові установи листів і звернень, інформуванням представників радянської громадськості про становище народу і регулярно випускала і розповсюджувала "Інформації", в яких повідомлялося про кількість зданих документів і бесід з посадовими особами.⁵⁰

Керівники руху, люди в основному старшого покоління, намагалися надати рухові підкреслено лояльний до радянської влади і ідеології характер. Це відобразилося, наприклад, в термінології, яку вони використовували стосовно організаційних форм руху. Повна назва ініціативних груп – "Инициативные группы содействия партии и правительству в решении национального вопроса крымскотатарского народа" (Ініціативні групи сприяння партії і уряду у вирішенні національного питання кримськотатарського народу). Списки обраних народом членів ІГ – понад 5000 осіб – були здані до ЦК КПРС. Активісти ініціативних груп організовували збори та інші заходи кримських татар, займалися доставкою і розповсюдженням "Інформацій", в яких повідомлялося про діяльність "представників народу", займалися збором коштів і пожертвувань для відправки делегацій до Москви, для допомоги сім'ям засуджених учасників руху, збором підписів під петиціями на адресу уряду, оповіщенням про майбутні мітинги.⁵¹ Народні представники одержували мандати – документи, що підтверджували їх повноваження. Була також практика подання народними представниками звітів про проведену роботу не тільки до ініціативної групи, яка обрала їх, але й до ЦК КПРС. Діяла Центральна Ініціативна група (ЦІГ). На республіканських нарадах "ініціативників" опрацьовувалася загальнонаціональна точка зору на всі актуальні проблеми життя народу.⁵²

4 серпня 1965 р. відбулася друга зустріч групи кримських татар з Головою Президії Верховної Ради СРСР А. Мікояном у Кремлі. В зустрічі брало участь 8 осіб, більшість із них були ветеранами війни і членами КПРС. В основній доповіді, зробленій Різою Асановим, були викладені вимоги кримських татар – "організоване повернення і компактне розселення народу на історичній батьківщині, поновлення автономії, національних шкіл, розвиток мови, культури, освіти". На закінчення було підкреслено, що будь-яке інше вирішення питання, "як-то – культурно-національна автономія" відкидається. Підводячи підсумки зустрічі, А. Мікоян обіцяв повідомити про зустріч в Політбюро ЦК КПРС. Р. Асанов згадує: у нього склалося тоді враження, що А. Мікоян "якось хотів вирішити питання з кримськими татарами". На його думку, після прийому в Кремлі в 1965 р. кримських татар стали "частіше підвищувати в посадах", збільшився набір студентів – кримських татар у вузи, що було пов'язане з бажанням влади "збити національний рух".⁵³ Учасники ж руху намагалися його активізувати.

Влітку 1965 р. боротьба за повернення у Крим набуває нових якостей – до петиційної кампанії додалися вуличні виступи. 27.08.1965 р. більше тисячі кримських татар зібралися біля будинку міському партії в м. Бекабадi, щоб запитати у першого секретаря ЦК КП Узбекистану Ш. Рашидова, коли буде оголошене рішення ЦК КПРС щодо "кримськотатарського питання". Для розгону демонстрації власті застосували силу. Через декілька днів були заарештовані троє бекабадських активістів національного руху: Хатідже Хайретдінова, яка брала участь в зустрічі з А. Мікояном 4 серпня 1965 р., Ескендер Джемілев і Рефат Сейдаметов – за звинуваченням у порушенні ст. 204 КК УзРСР (хуліганство). Суд, що відбувся в Ташкенті 11 вересня 1965 р., визнав усіх трьох винними у підбурюванні до безчинств і засудив Х. Хайретдінову до 6 місяців, а Е. Джемілева і Р. Сейдаметова до 1 року позбавлення волі.⁵⁴ Тоді ж був виключений iз партії один із учасників зустрічі з А. Мікояном 4.09.1965 р., активіст Бекабадської ініціативної групи Арсен Альчиков з формулюванням "за націоналістичну діяльність, підбурювання до масових безпорядків і порушення партійної дисципліни".⁵⁵

Про те, що рух розвивався по зростаючій, свідчать факти, зафіксовані в "Інформаціях" кримських татар.

30-31 травня 1966 р. у селищі Южний Аламишик Андижанської області відбулася зустріч кандидата в депутати Верховної Ради СРСР, Голови Президії Верховної Ради Узбецької РСР Я. Насріддінової. На запитання, коли, накінець, кримські татари повернуться на батьківщину, Насріддінова відповіла, що "кримські татари не будуть повернені у Крим, навіть якщо союзні органи винесуть відповідне рішення".⁵⁶

Після бесіди з Насріддіновою представники ініціативних груп Кримськотатарського руху звернулися в газету "Правда" з листом "Про антипартійні заяви кандидата в депутати". Працівник редакції Ковальов назвав висловлювання Насріддінової "безвідповідальними і безцеремонними" і завірив, що ознайомить з листом головного редактора. На запитання, чи знайомий він особисто з національним питанням кримських татар, Ковальов сказав: "Ваше питання стояло на порядку денному, але чи залишається воно сьогодні, я сказати не можу. Очевидно, у членів Політбюро немає єдиної думки з цього питання і це очевидно затягує його вирішення".⁵⁷

В одній із "Інформацій" повідомлялося про телефонну розмову 27 вересня 1966 року представників руху з відповідальним працівником апарату ЦК КПРС. В бесіді він заявив, що "кримськотатарським питанням займається велика кількість людей. Воно знаходиться на розгляді і вирішенні в ЦК КПРС, є одним із найважливіших питань і буде вирішене в 1966 році <:>"⁵⁸.

З 8 по 18 жовтня 1966 року на честь 45-річчя від дня утворення Кримської АРСР в багатьох містах Узбекистану – Ташкенті, Андижані, Бекабаді, Фергані, Янгіюлі, Ангрені - пройшли мітинги і збори кримських татар. Не дивлячись на мирний характер, всі вони були розігнані властями і супроводжувалися масовими арештами учасників. Тисячі побитих, сотні арештованих на п'ятнадцять діб і 17 засуджених на довгі строки – такий був підсумок святкових заходів.⁵⁹

Узбецькі власті були стривожені. Iз ЦК КП Узбекистану в Москву повідомляли: "Ситуація серед спецпереселенців з Криму [і після десяти років відміни комендантського режиму все ще "спецпереселенці"! – Г.Б.] особливо ускладнилась і набула небезпечного характеру до осені 1966 р. Керівники "руху за повернення татар в Крим" вжили кроків до організації нових провокацій, приурочивши їх до 45-річчя від дня підписання декрету про утворення Кримської АРСР. Вони провели "мітинги" кримських татар <…>. В кожному із "мітингів" брало участь від 100 до 200 осіб, в тому числі діти шкільного віку <:> Окремі особи загрожують у разі відмови у вирішенні "кримськотатарського питання" перейти до більш гострих форм "боротьби" – звернутися до ООН, організувати страйки і т.і".⁶⁰

За повідомленням МОГП УзРСР: "Органи громадського порядку Узбецької РСР в ряді випадків, коли приходилося стикатися з фактами відкритої непокори, вживали не лише засоби роз'яснювального характеру, спрямовані на відвернення подібних дій, а й використовували засоби примусу. Так, 10 жовтня 1966 р. в м. Бекабаді міліція вимушена застосовувати резинові палиці".⁶¹

В 1966 – 1967 р.р. пройшли ще декілька судових процесів проти активістів Кримськотатарського руху у Фергані і Андижані. Всього в 1966 – 1967 р.р. в Узбекистані, за даними Прокуратури СРСР, були притягнені до кримінальної відповідальності "за антигромадські прояви на націоналістичному ґрунті 59 осіб кримських татар, із них: за хуліганство – 55, за наклеп – 3, за розпалювання національної ворожнечі – 1". З метою недопущення порушень громадського порядку 766 кримських татар в 1966 р. і в січні 1967 р. були викликані до органів міліції і ознайомлені з кримінальним законодавством".⁶²

Не дивлячись на посилення руху і багаторазові обіцянки вирішити "кримськотатарське питання", ні в 1966, ні на початку 1967 р.р. проблема кримських татар не розв'язувалася.

Важливою особливістю періоду середини 60-х став різко зрослий інтерес кримських татар до історії і культури свого народу, що свідчило про піднесення національної самосвідомості. Історичні розвідки для молодих кримських татар, які намагалися осмислити національну долю своєї батьківщини, в багато дечому були пов'язані з пошуками самоідентифікації, а для старих – з намаганням позбутися тавра "зрадника" і "ворога". У вересні 1966 р. активістами руху було прийняте рішення збирати матеріали про участь кримських татар у другій світовій війні – як на фронтах, так і в партизанському і підпільному русі, про розстріляних фашистами патріотів. Зібрані по селищах дані про втрати народу в ході депортації і на засланні були узагальнені, і, згідно "народного" перепису, склали 46,2%.⁶³ В 1967 р. на адресу Президії Верховної Ради СРСР був направлений колективний лист з проханням розглянути питання про присвоєння звання Героя Радянського Союзу кримськотатарським партизанам Алімі Абденнановій і Абдуллі Дагджи.⁶⁴ В листі подавалася довідка про кримських татар – учасників партизанського руху в Криму, багато з яких на сторінках книг І. Вергасова, І. Козлова, А. Первенцева були представлені посібниками фашистів. Так, один із визнаних лідерів партизанського руху в Криму Бекір Османов в книзі І. Вергасова був показаний як зрадник і був розстріляний, хоча в дійсності багато років після війни жив у Фергані і був активістом національного руху. Відповіддю на історичні штудії його сина Юрія Османова в галузі вивчення спадку кримськотатарського просвітителя ХІХ ст. І. Гаспринського, а також на його листи на адресу Л.І. Брежнєва, в яких в полемічній манері він описував свою бесіду з представником ЦК КПРС про кримськотатарське питання, став арешт у 1967 році і наступне засудження.⁶⁵

Якщо стати на точку зору, що "культура представляє собою колективний інтелект і колективну пам'ять" (Ю. Лотман)⁶⁶, то можна сказати, що в середині 60-х рр.. у самосвідомості кримських татар відбувся по-справжньому якісний стрибок, що визначив новий етап у розвитку кримськотатарського етносу як культурного, мислячого співтовариства. Відродження національної пам'яті, з якою завжди пов'язаний розвиток національного руху, стало для влади грізним симптомом.

Між тим, ініціативні групи продовжували подавати петиції. Документи з історичними матеріалами і Всенародним зверненням кримськотатарського народу до ХХІІІ з'їзду, підписані понад 120 тисячами кримських татар з усіх реґіонів проживання, в 22 томах, були здані в ЦК КПРС 28 березня 1966 р.⁶⁷ В той же день кримськотатарські представники були прийняті секретарем Президії Верховної Ради СРСР М. Георгадзе.

За підрахунками Приймальні Президії Верховної Ради Союзу, за 1965 – січень 1967 р.р. до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії ВР СРСР надійшло біля 53 000 листів і телеграм від кримських татар, багато з яких мали десятки, сотні і навіть тисячі підписів.⁶⁸

ІV
Довгоочікувані рішення влади з кримськотатарської проблеми:
декларації і реальність

На початок 1967 активність національного руху заставила власті впритул зайнятися кримськотатарською проблемою і якимось чином її вирішити – щоб запобігти серйозним політичним ексцесам в рік 50-річчя Жовтневої революції.

Зрозуміло, що це було непросте питання: при його розв'язанні стикалися інтереси центру, а також принаймні двох союзних республік (України і Узбекистану) і депортованого народу, який категорично не змирився зі своєю участю. Можна без перебільшення сказати, що до цього часу національний рух кримських татар являв собою серйозну силу: це був добре організований і скоординований, по-справжньому масовий народний рух зі своїми друкованими органами,⁶⁹ натхнений національною ідеєю, сформульованою у найважливіших документах руху (повернення на історичну батьківщину, поновлення національної державності, політична і моральна реабілітація). Для кримських татар ідея повернення у Крим стала не просто одним із факторів національної свідомості, але й інтегруючою ідеологією, причому етнічна ідентичність стала переважати перед усіма іншими.

Труднодоступність документів вищих партійних органів поки що не дозволяла напевне встановити, яка була розстановка сил в Політбюро ЦК КПРС з кримськотатарської проблеми. Однак вивчені нами підготовчі матеріали (фонди Президії Верховної Ради СРСР) напередодні прийняття Указу (січень-червень 1967)⁷⁰ дозволяють зробити декілька попередніх висновків про відношення влади до комплексу проблем, що є власне складовою "кримськотатарського питання": репатріація і реабілітація кримських татар, діяльність національного руху, поновлення Кримської автономії.

Ключове для Кримськотатарського руху, і, власне, найбільш суттєве для влади питання поновлення кримськотатарської автономії визнавалося "безпредметним". На думку влади, створена в 1921 Кримська АРСР ніколи не була національною автономією кримських татар, "оскільки татари <…> за кількістю населення займали друге місце після росіян і були народом, відсталим у своєму економічному, культурному і соціально-політичному відношенні, на їх розвиток зверталася особлива увага".⁷¹

У складеній для Приймальні Президії Верховної Ради історичній довідці, присвяченій кримськотатарському рухові, його діяльність розглядалася як підступність невеликої групи кримськотатарських націоналістів ("автономістів") на чолі з "колишніми керівними працівниками і представниками інтелігенції ліквідної Кримської АРСР" (називалися, зокрема, імена Мустафи Селімова, Бекіра Османова, Джеппара Акімова, Муаррема Мартинова, Арсена Альчікова, Аліма Муртазаєва). Відмічався негативний вплив лідерів руху на молодь, яка внаслідок їх агітації "легко озлоблюється", і на більшу частину кримськотатарського населення, якій вселяється "брехлива надія на повернення у Крим".⁷²

Теза про участь кримських татар у Великій Вітчизняній війні, безпосередньо пов'язана з проблемою реабілітації, фактично повторювала положення Закону РРФСР від 25.06.1946 "Об упразднении Чечено-Ингушской АССР и преобразовании Крымской АССР в Крымскую область" (Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР і про перетворення Кримської АРСР в Кримську область"): "В період Великої Вітчизняної війни багато кримських татар активно співробітничали, причому основна маса татарського населення не чинила зрадникам опору". Вимоги татар про зняття таких звинувачень називалися безпідставними, оскільки "факти зради, що мали місце в роки Великої Вітчизняної війни, не спростовані".⁷³ Віднзначимо, що заплутана історія війни в Криму (зокрема, історія колабораціонізму і партизанських дій, різні аспекти німецької окупаційної політики стосовно місцевого населення Криму тощо) постійно висвітлювалася і спростовувалося як в індивідуальних листах, так і в програмних документах руху, не кажучи вже про те, що згадані в довідці керівники Кримськотатарського руху (вони ж – автори його документів) мали славне воєнне минуле. Правда, про це автори довідок вирішили промовчати.

В багатьох листах кримських татар порушувалося питання про вилучення творів, в яких тенденційно трактувалися різні періоди історії Криму і кримських татар, що закладало в громадську свідомість негативний етностереотип кримського татарина. З цього приводу в довідці Приймальні Верховної Ради зазначалося, що "у фахівців–істориків можуть бути різні думки з цього питання <:> однак <…> література, яка знеславлює народ чи націю, у нас в країні не видається, а пропаганда націоналізму або расової ненависті в СРСР заборонена законом".⁷⁴

Неважко здогадатися, що за таких ідейних посилань, що базувалися на парадигмі післявоєнної історіографії історії Криму і міфах, що укорінилися у масову свідомість через популярну літературу, висновки про перспективи рішення основного питання – організованого повернення татар в Крим – робилися досить погані: кримські татари укорінилися на нових місцях проживання, "тут виросло нове покоління радянських людей татарської національності, які ніколи не жили в Криму"⁷⁵, "тепер Крим повністю заселений. Зворотне переселення <…> є неможливим. Це викликало б дезорганізацію виробництва і нормального життя місцевого населення".⁷⁶

Важко сказати, чи така на справді була середня лінія в уяві влади з "кримськотатарського питання", чи ці концептуальні засади просто відобразили перемогу, умовно кажучи, антитатарського курсу у верхах. Ясним є тільки те, що одностайної думки у вищих ешелонах влади не було. Генерал-майор КДБ Ф. Бобков стверджує, що П'ятим управлінням КДБ при РМ СРСР був запропонований свій варіант вирішення проблеми, схвалений Ю. Андроповим, – повернення татар "шляхом поступового організованого набору робочої сили". Однак у підсумку перемогла лінія, яку проводив міністр внутрішніх справ М. Щелоков ("Нічого конкретного не обіцяти"). На зустрічі в Кремлі 21.07.1967 р. з політичним керівництвом країни посланцям кримських татар були "сказані загальні слова, дані туманнi обіцянки – на тому все й закінчилося".⁷⁷

Виходячи на мітинги 27 серпня і 2 вересня 1967 р. в Ташкенті, на яких учасники зустрічі в Кремлі повинні були розповісти про її результати і які закінчилися багаточисельними арештами, кримські татари ще не знали, що на багато років їх національне питання "вирішене": 17.08.1967 була прийнята Постанова ЦК КПРС⁷⁸, в якій був визначений головний принцип ставлення влади до кримськотатарської проблеми – закріплення ("укорінення") кримських татар "в місцях теперішнього проживання".⁷⁹ Партійні рішення були оформлені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5.09.1967 р. "О гражданах татарской национальности, ранее проживавших в Крыму" ("Про громадян татарської національності, що раніше проживали в Криму").

Указ, опублікований в місцевій пресі і в офіційному виданні "Ведомости Верховного Совета СССР" ("Відомості Верховної Ради СРСР"), відміняв рішення місцевих органів в частині, в якій містилися огульні звинувачення стосовно "громадян татарської національності, які проживали в Криму", але стверджував, що вони "укорінилися на території Узбецької та інших союзних республік".

В Постанові Президії Верховної Ради № 494, яка вийшла зразу ж за Указом, - "О порядке применения ст.2 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 апреля 1956 г." ("Про порядок застосування ст.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р.") – говорилося про те, що "<…> громадяни татарської національності <…> і члени їх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території у відповідності з чинним законодавством про працевлаштування і паспортний режим".⁸⁰

Форма оприлюднення Указу була своєрідною. На зборах активу, куди запросили членів КПРС із числа кримських татар, повідомили про вихід Указу і про те, що рішення це остаточне, погрожуючи, що до тих, хто буде продовжувати боротися за повернення у Крим, будуть примінятися репресії як до націоналістів. Подібні збори були проведені на багатьох виробництвах і в установах.⁸¹

Не дивлячись на незвичну для реабілітаційного Указу атмосферу оприлюднення, тезу про "укорінення"⁸² і дивне формування етноніму – "громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму",⁸³ – кримські татари сприйняли Указ як шлях на батьківщину. Вже на кінець вересня 1967 р. в Крим прибуло 2000 татар, однак практично ніхто з тих, хто приїхав, прописані не були.

Керівні працівники області так пояснювали свою позицію стосовно татар: "Пропиши одного, завтра на його місце буде 10 <:> Ми – союзна республіка і самі спроможні вирішити, кого нам прописати і звідки. Ми будемо проти всіляких намагань ставити питання про організоване переселення кримських татар <...>⁸⁴

Прописатися "на загальних підставах" прибулим кримським татарам було практично неможливо. Відмови в прописці йшли ніби-то через невідповідність знайденої житлової площі встановленій в УРСР санітарній нормі (13,6 кв.м на особу). Якщо в паспорті прописуваного була відмітка про реєстрацію шлюбу і про наявність дітей, то він повинен був знайти житлову площу і для них. За заявою відповідальних працівників Кримського обкому партії і облвиконкому індивідуальне будівництво у містах і селах для заново прибулих заборонялося, сільська місцевість за умовами прописки і працевлаштування прирівнювалося до міст, купити будинок для людини без кримської прописки також не дозволялося.

Крім того, протягом багатьох років продовжувалося багатомасштабне переселення громадян із внутрішніх областей України на пільгових умовах. Кожен район Кримської області був закріплений за певною українською областю, звідки велося переселення (Сімферопольський – за Сумською, Бєлогорський – за Черкаською і т.д.) Так що завербований уже не мав можливості повернутися на батьківщину і змушений був залишатися в Криму. За деякими свідченнями, якщо переселялося ціле село, воно повністю знищувалося бульдозером.⁸⁵

Керівництво Криму сподівалося на те, що "народ потиняється, зрозуміє, що прописатися неможливо і поїде назад".⁸⁶ Однак потік тих, хто повертався, не знижувався. В березні 1968 р. в Приймальні Президії Верховної Ради СРСР констатували різке зростання кількості листів від кримських татар після опублікування Указу, в більшій частині листів містилося прохання дати вказівку кримським властям припинити чинити перепони у прописці.⁸⁷ В дійсності ж в самому Указі і Постанові Верховної Ради, що слідувала зразу ж за ним, такі обмеження були нечітко сформульовані – говорилося про право проживання кримських татар "на всій території Радянського Союзу у відповідності з чинним законодавством про працевлаштування і паспортний режим". [Курсив мій – Г.Б.]

Залишаються невирішеними питання, на що розраховували власті, даючи життя досить двозначному законодавчому акту, чи усвідомлювали в керівництві країни, які наслідки може мати прийнятий правовий документ, чи дійсно у вищих ешелонах влади була надія на успіх політики "укорінення". Як би там не було, Указ, що не вирішив головного питання кримськотатарської проблеми – масового повернення кримських татар у Крим - дав новий імпульс національному руху, активність якого протягом наступних двох років залишалося високою.

V
Нові події і тенденції в розвитку руху в 1968-1970 р.р.
(зближення з московськими інакомислячими, посилення
репресій, спроби саморепатріації)

Весною 1968 в історії Кримськотатарського руху відбулася досить знаменна подія – початок взаємодії з правозахисним рухом СРСР.⁸⁸

Принципова установка на відвертість, спроби діалогу з владою, апеляція до закону – все це зближувало кримськотатарських активістів з московськими правозахисниками. Контакти з московськими інакомислячими, взаємний вплив⁸⁹ були і раніше. Але моментом відліку реального співробітництва двох громадських рухів прийнято вважати банкет, влаштований 17 березня 1968 р. активістами Кримськотатарського руху в ресторані "Алтай" на честь 72-ліття письменника Олексія Костеріна, чия робота "О малых и забытых" ("Про малих і забутих"), присвячена проблемам виселених народів, як і лист його друга і однодумця Сергія Писарева на захист кримських татар, були їм добре відомі, а автори любимі і шановані народом. Сам Костерін через хворобу не міг бути присутнім на вечорі, але попросив бути на ньому свого близького друга, генерала Петра Григоренка. У промові, яка стала надзвичайно популярною серед кримських татар, П. Григоренко сказав: "В <…> боротьбі не замикайтеся у вузько національну шкарлупу. Встановлюйте контакти з усіма прогресивними людьми інших націй <…>. Звертайтеся за допомогою до світової громадськості і до міжнародних організацій".⁹⁰

Зразу після банкета, згадував пізніше П. Григоренко, "було вирішено підтримати <:> вимоги про повернення у Крим, про відродження автономії грандіозною маніфестацєю <:>⁹¹. Така маніфестація відбулася 21 квітня 1968 р. в м. Чирчик Ташкентської області і співпала з національним святом весни "Дервіза" і днем народження В.І. Леніна, за ініціативою якого в 1921 р. була створена Кримська автономна республіка. Люди, що мирно прогулювалися , були піддані нападу солдатів і міліціонерів, були побиті і облиті пожежними командами. Біля трьохсот осіб було заарештовано, 10 осіб постали перед судом.⁹²

На наступний день телеграма про Чирчикські події була послана П. Григоренко, який зразу ж ознайомив з нею іноземних кореспондентів на прес-конференції, влаштованій А. Костеріним у своїй квартирі.⁹³ На суді над учасниками чирчикського побоїща на прохання П. Григоренка вперше у справі кримських татар взяли участь московські адвокати Софія Каллістратова, Леонід Попов, Юрий Поздєєв, Володимир Ромм.⁹⁴ Практика залучення московських адвокатів до процесів кримських татар проіснувала ще декілька років, однак, коли стало очевидним, що винесення вироків в таких справах мало залежить від майстерності адвоката, а чесна позиція адвоката загрожує йому серйозними неприємностями (аж до виключення з адвокатури), багато підсудних – кримських татар стали захищати себе самі.

На думку П. Григоренка, саме з Чирчикських подій "кримськотатарський національний рух <:> став відомим всьому світові".⁹⁵ Віднині "найвідоміші представники правозахисного руху стали одночасно активістами і кримськотатарського руху <:> Їх гостинні квартири завжди були відкриті для прибулих в Москву наших делегатів. Одночасно і рух кримських татар надавав підтримку загальнодемократичному рухові, іншим національним і релігійним рухам у боротьбі з спільним ворогом – тоталітарним режимом". (М. Джемілев).⁹⁶ В колективному документі московських правозахисників (одному з перших адресованих на Захід) – листi Будапештській нараді компартій (лютий 1968 р.) - серед найбільш нестерпних порушень громадянських прав в СРСР говорилося про заборону кримським татарам повернутися на батьківщину,⁹⁷ а у другому випуску правозахисного бюлетеня "Хроника текущих событий" ("Хронiка поточних подiй") (червень 1968 р.) було опубліковане "звернення кримськотатарського народу до світової громадськості" – нарис історії і боротьби кримських татар за свої національні права в післядепортаційний період. Підписавши перший лист "Инициативной группы по защите прав человека", її членом став Мустафа Джемілев.

До чергової річниці депортації активістами руху було вирішено провести 17 травня 1968 р. масову демонстрацію кримських татар у Москві, остаточно прояснивши позицію властей стосовно кримськотатарської проблеми. 16 травня в телеграмі до ЦК КПРС і Верховної Ради СРСР було сказано: "На цей раз народ не просить ніякого прийому, ніяких обіцянок. Він вимагає <…> фактичного невідкладного організованого <…> повернення у Крим <…>". Для участі в демонстрації до столиці прибули біля 800 представників кримських татар із усіх регіонів. Більшість учасників, в тому числі жінки і літні ветерани війни, були схоплені і побиті міліціонерами і співробітниками КДБ, доставлені у відділення міліції, витверезник, а звідти під конвоєм посаджені в поїзди і відправлені до місць проживання. Не дивлячись на вчинену властями розправу, 18 травня в усіх місцях проживання кримських татар пройшли траурні процесії і мітинги.⁹⁸

Події весни 1968 р. в значній мірі визначили нове ставлення кримських татар до влади, розвіявши останні ілюзії відносно швидкого і мирного вирішення національної проблеми. Момент перелому в національній свідомості точно визначив П. Григоренко: "Власті потерпіли тут сильну поразку. Народ, нехай і небагаточисельний, але повністю відійшов від влади, перейшов в опозицію".⁹⁹ Деякі із кримських татар, хто погодився співробітничати з владою, піддавалися моральному осуду більшістю співробітників, а організована органами держбезпеки кампанія контрпетицій, в яких перераховувалися "успіхи" кримських татар за роки життя в Середній Азії і засуджувалася діяльність активістів національного руху, фактично провалилася через небажання більшості кримських татар підписати подібні звернення.¹⁰⁰

Таким чином, Указ 1967 р. вніс певну ясність у стосунки влади і кримських татар. Власті вважали "кримськотатарське питання" вирішеним, ті ж, хто не погоджувався з таким станом справ, одержали ярлик "автономістів", "націоналістів" і т. ін. А оскільки таких була більшість, в КДБ були заведені досьє на тисячі кримських татар. В міру накопичення в них достатніх матеріалів для "справи", проводилися нові арешти. Жоден кримський татарин, тим більш учасник національного руху, віднині не був захищений від необґрунтованого арешту і суду, який би визнав його винуватим в скоєні того злочину, який вважатимуть за потрібне придумати з метою оперативної потреби чиновника з міліції і КДБ.¹⁰¹

Особливо "урожайними" на суди видалися 1968-1970 р.р., коли у відповідь на неспадаючу активність руху пройшли процеси над тими, хто відверто і різко критикував Указ 1967 і дії властей під час чирчикських і московських подій, виступав проти гонінь в Криму і фальсифікації кримськотатарської історії – всі вони були засуджені на різні строки за "розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний устрій" (див. ст. 190-1 КК РРФСР), і "порушення національного і російського рівноправ'я" (див. ст. 74 КК РРФСР).¹⁰²

Репресіям піддавалися і правозахисники, які надавали різнобічну допомогу і моральну підтримку Кримськотатарському рухові (Петро Григоренко, Ілля Габай).

В Криму в цей час продовжувалася кампанія виселень і судів за звинуваченням у порушенні паспортного режиму: в інтерпретації радянського правосуддя стаття 196 КК УРСР для кримських татар набула воістину зловісний смисл.¹⁰³

Всього ж в 1968-1969 р.р. в Криму поселилося біля 900 кримськотатарських сімей, із них біля 250 за оргнабором робочої сили, який власті змушені були ввести весною 1968, щоб якимось чином збити несанкціонований потік репатріантів.

Оргнабір фактично закінчився на кінець 1969 р. Ще біля 600 сімей змогли прописатися, приїхавши самостійно, деякі пройшовши через одне або декілька виселень.¹⁰⁴

На думку П. Григоренка, не дивлячись на те, що перший післяуказний рік виглядав як поразка, для розвитку національного руху він був особливо важливим: кримські татари "зміцнілись в розумінні свого права <…> навчилися звертатися до міжнародної допомоги <…> розселившись на нових територіях, одержали більш широку базу для підтримки в майбутньому своєї справедливої справи іншими народами."¹⁰⁵ Таким чином оцінювали підсумки 1968 і активісти Кримськотатарського національного руху в новорічній "Інформації" (1.01.1969 р.): "Ще вище піднялась громадянська свідомість нашого народу <…> Національний рух кримськотатарського народу <…> перейшов у нову фазу <…>. Тепер ми не одні <…>. 1969 рік повинен бути роком ще більшої політичної активності".¹⁰⁶

На початку травня 1969 в Ташкенті готувався процес над десятьма активістами Кримськотатарського руху. Біля 3 тисяч кримських татар звернулися до П. Григоренка з проханням виступити громадським захисником на цьому процесі. 7 травня, по приїзду в Ташкент, Григоренко був заарештований, а 19 травня у Москві був затриманий ще один учасник правозахисного руху Ілля Габай. У вересні 1969 року до ЦК КПРС був надісланий протест з 2000 підписів кримських татар з приводу арешту П. Григоренка, в якому говорилося: "В його арешті ми бачимо намагання каральних загонів ізолювати кримськотатарський народ від передової радянської громадськості <:> і полегшити тим самим придушення нашого національного руху".¹⁰⁷ У вересні 1969 р. в Гулістані був заарештований М. Джемілев. Разом з І. Габаєм у січні 1970 р. він був засуджений до трьох років позбавлення волі, а в лютому 1970 р. був поміщений у психлікарню П. Григоренко.¹⁰⁸

У найбільшому процесі кримських татар (т.з. "Процес десяти"), що проходив 1.07-5.08.1969 р. в м.Ташкенті, із десяти підсудних шестеро були лідерами національного руху – Роллан Кадиєв, Іззет Хаіров, Айдер Барієв, Решат Байрамов, Ісмаїл Язиджиєв, Ридван Гафаров.¹⁰⁹ Підсудні у своїх виступах на процесі намагалися привернути увагу до проблеми кримських татар не тільки світової, але й радянської громадськості, яка, по суті, нічого не знала про справжнє положення справ в цьому питанні.

У обвинувальному заключенні говорилося, що ті, хто є під слідством, "включилися в активну діяльність по вирішенню так званого кримськотатарського питання <:> займалися виготовленням і розповсюдженням різного роду документів, які мали завідомо неправдиві дані, що порочать радянський державний і громадський устрій, збором підписів під цими документами, проведенням нелегальних зборів <:> розможенням неправдивих документів". Визнавши майже всі факти, що мали місце: інформації, листи, написані ними на адресу установ і приватних осіб, підсудні категорично заперечували те, що ці документи носять брехливий характер, вважаючи, що викладали в них тільки правду.

Верховний Суд Узбецької РСР визнав винними всіх підсудних, вони одержали від 1 до 3 років позбавлення волі.¹¹⁰

"Процес десяти" і суд над Мустафою Джемілевим і Іллєю Габаєм у січні 1970 р. стали кульмінаційними подіями активних шестидесятих, що принесли кримським татарам компромісний Указ 1967 р., який відкрив для них "вузьку дорогу" на батьківщину. Одночасно Указ на багато років породив масу проблем як для влади, так і для самих кримських татар. Надії 60-х на повернення на батьківщину не виправдалися, 70-і роки в розвитку руху були позначені вже іншими тенденціями.

Примітки

^*Державний Комітет Оборони (ДКО) – надзвичайний орган влади під час війни, що зосередив у своїх руках всю повноту влади.

^**О. Солженіцин в "Архіпелазі ГУЛАГ" з іронією писав про те, що "ця мить висока, світла—з декількох кандидатів викреслити всіх, окрім свого обранця, - за ними була свята збережена" - Г.Б.

¹Цит. по: Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. Документы. Материалы. Хроника - М., 1992. - С.44.

²Сейфулаев. И. Выселение крымскотатарского народа на основе огульных обвинений // Голос Крыма. – 1999. - № 32(299). – 6 августа. – С. 5.

³Российский Государственный архив социально-политической истории (далi РГАСПИ), ф. 17, оп. 44, спр. 758, арк. 36 об.

⁴Государственный архив Российской Федерации (далi ГАРФ), ф. 9479, оп. 1, спр. 187, арк. 1.

⁵У вереснi 1941р. з Криму були виселенi близько 40 тисяч нiмцiв.

⁶РГАСПИ, ф. 17, оп.44. спр. 762, арк. 147.

⁷РГАСПИ, Ф. 17, оп. 44, спр. 762, арк. 148 об.

⁸Крым в Великой Отечественной войне 1941-1945 /Сост. В.К. Гарагуля, И.П. Кондранов, Л.П. Кравцова. – Симферополь, 1994. – С. 134.

⁹РГАСПИ, ф.17, оп.44, спр.762, арк.25.

¹⁰ГАРФ, ф. 7523, оп. 101, спр.640, арк.20.

¹¹Див. докл.: Дубровський В. Кримська Автономна Республіка. (Некролог) //Чорноморський збірник. – 1947. – Т. Х. – С. 27-29; Александров Г. Истребление крымских татар // Социалистический вестник (Париж). – 1950. – Март. – С. 51.

¹²Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар // Вестник Европы. – 1866.- Июнь. – С. 182-236; 1867. – Июнь. – С. 140-174.

¹³Центральный Государственный архив Автономной Республики Крым (ЦГААРК), ф. Р-3814, оп. 1, спр. 224, л. 6-7.

¹⁴РГАСПИ, ф. 17, оп. 44, спр. 759, арк. 103.

¹⁵РГАСПИ, ф. 17, оп. 44, спр. 1545, арк. 112.

¹⁶Відповідно листа до ЦК КПРС відповідального організатора ЦК ВКП(б) по Кримській області (3 серпня 1944 р.) “до окупації було 1 126 826 осіб, після звільнення – 632.695 <…>. Населення зменшилося на 493.891. Виселено татар 187 859. Тепер є населення 445 076. Крім того, ще підлягають виселенню з Криму біля 45 тисяч осіб”. [Дані, очевидно, відносяться до червня 1944 р. 45 тисяч осіб, які підлягали виселенню, - очевидно, греки, вірмени, болгари, а також представники інших “неблагонадійних” народів, які мали нещастя опинитися на цей час в Криму – Г.Б.] (РГАСПИ, ор.17, оп.88, спр.309. арк.17).

¹⁷ГАРФ., оп. 9479, оп.1, спр.160, арк.149.

¹⁸За даними Відділу спецпоселень НКВС за період з 1.07.44 по 1.07.1945 р.р. в Узбекистані померло 22 355 спецпоселенців-кримських татар, що сладало 15% від числа прибулих. (ГАРФ, ф.9479, оп.1, спр.246, арк.45).

¹⁹ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.20.

²⁰Аджубей А. Как Хрущев Крым Украине отдал //Новое время.-1992.-№6.- С.21.

²¹Potichnyj P. The Struggle of the Crimean Tatars. - Canadian Slavonic Papers. - 1975. - Vol. ХVII, №2-3. - P.308.

²²Свидетельство А. Шемьи-заде//Інтeрв'ю з А.Шемьї-заде, взяте Г. Бекіровою 22.06.2000.- Архів НIПЦ “Меморіал”, стр.155. акр.2.

²³ГАРФ, ф.9479, оп.1, спр.404, арк.49.

²⁴ГАРФ, ф.7523, оп.85, спр.85, арк.191.

²⁵ГАРФ, ф.7523, оп.85, спр.85, арк.195.

²⁶У Свердловській області, крім кримських татар, перебували на спецпоселенні вислані з Криму греки, болгари, вірмени.

²⁷ГАРФ, ф.7523, оп.85, спр.85, арк.216.

²⁸Указами Президії Верховної Ради СРСР знімались обмеження в правовому положенні: від 13 грудня 1955 р. – з німців, від 17 березня 1956 р. – з калмиків, від 26 березня 1956 р. – з греків, вірмен, болгар, від 16 липня 1956 р. – з чеченців, інгушів, карачаєвців.

²⁹Лист підписали: Рефат Мустафаєв (до війни – колишній третій секретар Кримського обкому партії, під час війни – комісар Східного об'єднання партизанських загонів Криму), Шаміль Алядінов (письменник), Мустафа Селімов (до війни – секретар Ялтинського райкому партії, під час війни – комісар Південного об'єднання партизанських загонів Криму), Амет-Успі Пенерджі (до війни – голова Судакського райвиконкому), Ізмаїл Хайруллаєв (до війни – голова Алуштинського райвиконкому, під час війни – комісар 2-ї бригади Південного об'єднання партизанських законів Криму). (РГАНИ, ф.5., оп.31, спр.56, арк.151).

³⁰РГАНИ, ф.5, оп.31., спр.56, арк.152.

³¹Були хвилювання і в середовищі кримськотатарської молоді. Правда, молодь, очевидно, не розглядалася поки що як серйозна сила (тим більш на фоні “нетямущих” кримськотатарських комуністів, що складали, по суті, внутрішню опозицію в партійних органах Узбекистану та інших середньоазіатських республік), або намагалися її не помічати. Можливо, першою напівлегальною організацією, що ставила своєю метою підняти кримськотатарський народ до активних дій, була організація ташкентських студентів. Програма і статут якої були прийняті 17 листопада 1956 р. Спочатку вона називалася земляцтвом кримсько-татарської молоді, а на весну 1957 р. поширивши свою діяльність на всю Ташкентську область, перейменована в Кримсько-татарський Національний Рух. Активісти руху збирали підписи під складеними листами серед кримськотатарського населення Ташкента, Янгіюля, Чирчика, Ангрена, Алмалика, налагоджувалися зв’язки з іншими регіонами Узбекистану – Самаркандом, Ферганою і їх областями. Вже весною 1957 р. число зібраних підписів сягало трьох тисяч. (“Айдын Шемьи-заде: “То, что коммунисты называли “ошибками по отношению к крымским татарам”, мы называли расизмом и геноцидом” // Голос Крыма.-1999.- №19. С.4; Інтерв’ю з А.Шемьї-заде, взяте Г. Бекіровою 22.06.2000. – Архів НIПЦ “Меморіал” (Москва), ф.155, арк.8.

³²РГАНИ, ф.5., оп.31, спр.56, арк.153.

³³Там же, арк.154.

³⁴РГАНИ, ф.89, перелік 61, спр.13, арк.8.

³⁵Там же.

³⁶Там же, арк.160.

³⁷РГАНИ, ф.5, оп.31, спр.56, арк.147.

³⁸Там же, арк.16. На листі є напис: “Повідомлено на секретаріаті ЦК КПК 2.08.57” Цікаво, що біля кожного прізвища—інформація про підписанта (де живе, працює), зроблена, очевидно, співробітником секретаріату. Перший напис—“Есма Сейдаметова-мати загиблих синів, мати-героїня”. Другий—“Ахмет - хан Султан—член КПРС, двічі Герой Радянського Союзу”. Серед тих, хто підписався—Зеліха Ніязієва, Мідат Селімов, Шаміль Алядінов, Ісмаїл Сейфуллаєв, Басир Гафаров (всього 26 підписів) та ін.

³⁹РГАНИ, ф.5, оп.31., спр.56, арк.211.

⁴⁰До депортації – колишній секретар Бахчисарайського райкому партії

⁴¹Письменник, колишній секретар журналу “Совет Эдебияти”.

⁴²РГАНИ, ф.5. оп.31., спр.56, арк.210-211.

⁴³Там же, арк.211.

⁴⁴Там же, арк.212.

⁴⁵РГАНИ, ф.5, оп.31., спр.56, арк.179.

⁴⁶Там же.

⁴⁷Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – М., 1991. – С. 100.

⁴⁸Ташкентский процесс. Суд над десятью представителями крымскотатарского народа (1 июля - 5 августа 1969 г.). Сборник документов с иллюстрациями. Амстердам, 1976. – С.57.

⁴⁹Григоренко А. А когда мы вернемся – Нью-Йорк, 1977. – С. 12-23.

⁵⁰Ташкентский процесс, с.54.

⁵¹Сеитмуратова А. Национальное движение крымских татар. События, факты, документы. – Симферополь, 1997. - С.9.

⁵²Обращение “Прекратить произвол и репресии” в ЦК КПСС, ВС СССР, СМ СССР, советской общественности, 1969 / В кн.Ташкентский процесс, с.54.

⁵³Асанов Р. Крымские татары на приеме у Председателя Президиума Верховного Совета СССР А.И. Микояна // Голос Крыма. –1999.-№32(299).-6 августа. – С.4.

⁵⁴Ташкентский процесс, с.60-61.

⁵⁵ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.1980, арк.640.

⁵⁶ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.402, арк.86-87.

⁵⁷ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.402, арк.96.

⁵⁸Там же.

⁵⁹Ташкентский процесс, сс. 69-73.

⁶⁰ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.7.

⁶¹Там же.

⁶²Там же.

⁶³Асанов Р. Крымские татары на приеме у Председателя Президиума Верховного Совета СССР А.И. Микояна // Голос Крыма. – 1999. -№32(299).-6 августа.- С.4.

⁶⁴ГАРФ, ф.7523, оп.1., спр.2836, арк.1-12.

⁶⁵ГАРФ, ф.7523, оп.101, сп.407, арк.23-32.

⁶⁶Лотман Ю.М. Память в культурологическом освещении //Избранные статьи. Т.1. – С. 200.

⁶⁷Асанов Р. Крымские татары на приеме у Председателя Президиума Верховного Совета СССР А.И. Микояна //Голос Крыма. -1999. – №32(299). – 6 августа. – С.4.

⁶⁸ГАРФ, ф.7523, оп.101, сп.640, арк.43.

⁶⁹Йдеться про рукописні і виконані машинописним способом “інформаціях”, що виготовлялися з літа 1965 р. у формі звітів про діяльність ініціативних груп. Направлялися у вищі органи влади, різні установи, розповсюджувалися серед кримськотатарського населення.

⁷⁰ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640 “Указы Президиума Верховного Совета СССР о гражданах татарской национальности, проживавших в Крыму и о порядке применения ст.2 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 апреля 1956 г., а также материалы к Указам”; ГАРФ, ф.7523, оп.101, д.402 “Докладные записки и справки обобщающего характера на имя Председателя ПВС по личному приему и письмам граждан (крымские татары, турки-месхи, переселенцы из Грузии и немцы Поволжья”) и др.

⁷¹ГАРФ, ф. 7523, оп.101, спр.640, арк.27-28.

⁷²ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.117.

⁷³ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.24.

⁷⁴ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.25.

⁷⁵ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.22.

⁷⁶ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, акр.29.

⁷⁷Ф. Бобков. КГБ и власть.- М., 1995.- С.301.

⁷⁸На Постанову ЦК КПРС посилаються в Постановi ЦК КП Узбекистану, тут вона названа “О гражданах татарской национальности" (“Про громадян татарської національності”) (РГАСПИ, ф.17, оп.103, спр.1831, арк.71). У Губогло М. i Червонної С. (Крымскотатарское национальное движение, т.1, с.291) згадується датована тим же числом – 17 серпня 1967 р. – Постанова Політбюро ЦК КПРС “О дальнейшем развитии культуры крымских татар в местах спецпоселений" (“Про дальший розвиток культури кримських татар в місцях спепоселень”) (без посилання на місце знаходження джерела). З великою часткою впевненості можна зазначити, що йдеться про один і той же текст. Документ, очевидно, досить таємний.

⁷⁹13.09.1967 на засіданні бюро ЦК КП Узбекистану Постанову ЦК КПРС від 17 серпня було взято до керівництва і виконання. Партійним органам доручалося “посилити ідейно-політичну роботу серед кримсько-татарського населення <…> звернувши особливу увагу на виховну роботу серед молоді. (РГАСПИ, ф.17., оп.103, спр.1831, акр.71). Через місяць ЦК КП Узбекистану підтримало пропозиції, спрямовані на “закріплення” кримських татар “в місцях теперішнього проживання – організацію в 1968-1969 навчальному році “навчання дітей татарської національності рідній мові за їх бажанням”, відкриття в Ташкентському педінституті відділення татарської мови для підготовки вчителів, “підвищення якості виданих книг татарською мовою і збільшення їх обсягу” та ін. (РГАСПИ, ф.17, оп.103, спр.1831, арк.162-163).

⁸⁰ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.640, арк.1-3.

⁸¹У Зверненні, прийнятому на республіканській нараді ініціативних груп Кримськотатарського руху, направленої в кінці вересня 1967 на адресу ЦК КПРС і Президії Верховної Ради, Указ 1967 порівнювався з Законом 1946, яким було оформлено ліквідацію Кримської АРСР, а основною його метою називалася “увіковічити захоплення національної батьківщини і рівноправ'я кримських татар”. (ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.402, арк.69,76).

⁸²ГАРФ, ф.7523, оп.101. спр.402, арк.88.

⁸³Формулювання “громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму” використовувалося і в Постанові ЦК КПРС від 24.11.1956 р., але через те, що Постанова не була обнародована, а із офіційних документів, літератури і повсякденної мови етнонім “кримські татари” став витіснятися з кінця 50-х, для кримських татар подібне формулювання стало неприйнятним відкриттям.

⁸⁴ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.443, арк.134.

⁸⁵ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.402, арк.134-135.

⁸⁶ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.402, арк.136.

⁸⁷ГАРФ, ф.7523, оп.101, спр.443, арк.15.

⁸⁸Це сприяло прориву своєрідної ізоляції, в якій знаходився національний рух до цього часу – спостереження Г. Кузовкіна (див.: Кузовкін Г. Роль А. Костерина в Крымскотатарском движении за возвращение в Крым / В кн. Репрессированное поколение крымскотатарских общественно-политических деятелей, подвижников науки и культуры –Симферополь, 2001. - С.277.

⁸⁹Відоме твердження Н. Горбаневської про те, що видані кримськими татарами “інформаційні бюлетні були деякою початковою формою для майбутньої “Хроники текущих событий” //Цит. по: Губогло, Червонная. Т.1. С.56.

⁹⁰Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс.- М.,1997. - С.471.

⁹¹Там же.

⁹²30 травня, 2 і 5 червня в Ташкентському облсуді проходили судові процеси над арештованими під час Чирчикських подій Рефатом Ізмайловим, Решатом Алімовим і Саді Абхаiровим. Вони були засуджені відповідно до 3; 2,5 і 2 рокам позбавлення волі. Справи решти сімох арештованих розглядалися Ташкентським облсудом 18-26 липня 1968 р. Вони звинувачувалися в організації мітингів кримських татар в Чирчику 24 березня, 7 квітня і народного гуляння 21.04.1968, що були переіменовані судом, в “зборища кримських татар”. Дякуючи висококваліфікованому захисту, звинувачені були засуджені до відносно невеликих строків (від 2,5 до 1 року), а троє підзахисних одержали умовну кару, що за тих часів розцінювалося як “надзвичайний” успіх //Живой факел. Самосожжение Мусы Мамута. Сб.документов.-Нью-Йорк, 1986.

⁹³Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. - М., 1997.- С.472.

⁹⁴Заступница. Адвокат С.В.Каллистратова. М., 1997. – С.42.

⁹⁵Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. - М., 1997. - С. 472

⁹⁶Доповідь М. Джемілева на II Курултаї Кримськотатарського народу. Основні етапи Кримськотатарського Національного руху”, 26.06.1991 р. // В кн. Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение, т.2, с.262.

⁹⁷Як стверджує Л. Алексеєва, найперші документи Кримськотатарського руху стали попадати на Захід в 1967 р. через московських правозахисників. Обгрунтовуючи свою точку зору, Л. Алексеєва посилається на те, що в Архіві Самвидаву радіостанції “Свобода” і взагалі на Заході будь-які матеріали руху за 1954-1966 були відсутніми. (Л. Алексеева. История инакомыслия в СССР. – Москва-Вильнюс, 1991. - С. 100).

⁹⁸Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. - М., 1997. — С.475.

⁹⁹Там же.

¹⁰⁰Одна з небагатьох подібних контрпетицiй, в якій ледве набралося сімнадцять підписів, зустріла гнівний протест співвітчизників, зразу ж після її обнародування у вищі органи було направлене звернення “Відповідь 17 націонал-зрадникам” з 6947 підписами. (ГАРФ, ф. 7523, оп. 101, спр.443, арк. 43-49).

¹⁰¹Ташкентский процесс, с.113.

¹⁰²В сiчнi 1968 р. був засуджений Ахмєд Керiмов, в июне 1968 - Юрiй Османов, Сабрi Османов, Сейдамет Мємєтов, Енвєр Мємєтов, в кiнцi жовтня 1968 р. пройшов суд над Iдрiсом Касiмовим, Шевкєтом Сеiтаблаєвим, Люманом Умаровим, Леннарой Гусейновой і Юсуфом Расiновим, в квiтнi 1969 р. - над Гомером Баєвим та iн.

¹⁰³Як захисник на одному з таких процесів – по справі Ельдара Шабанова і Джафера Асанова – московський адвокат Микола Сафонов, який змушений був залишити адвокатуру після участі в декількох процесах над кримськими татарами, зазначив: “Це самий справжній політичний процес, хоча формально людей звинувачують у порушенні паспортного режиму”. У захисній промові він звернув увагу на те, що відкрита на Шабанова кримінальна справа “про злісне порушення паспортного режиму”, яке звичайно стосувалося щодо незабезпечених злочинців, що ховалися від офіційних органів, досить дивно, оскільки його підзахисний неодноразово звертався о органів міліції, в паспортний стіл, був на прийомі в облвиконкомі з єдиним проханням – прописати його сім’ю в Криму”. (Сафонов Н. Записки адвоката: крымские татары. – М., 1992. – С. 12).

¹⁰⁴Хроника текущих событий, вып. 31, с. 10.

¹⁰⁵Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. - М., 1997. - С. 486.

¹⁰⁶Встреча № 82 (“Новогодняя”) представителей крымскотатарского процесса в Москве. 1 января 1969. – Архив НИПЦ “Мемориал”, ф. 1, д. “А.П. Лавут”.

¹⁰⁷Ташкентский процесс, с. 811.

¹⁰⁸Шесть дней. Белая книга. Судебный процесс Ильи Габая и Мустафы Джемилева. – Нью-Йорк, 1980, с. 10.

¹⁰⁹Решта підсудні – Руслан Емінов, Світлана Аметова, Муніре Халілова, Рідван Умеров.

¹¹⁰ Р.Емінов був засуджений до шести місяців виправних робіт, стосовно Р. Умерова суд знайшов можливим застосувати умовне засудження, враховуючи ступінь скоєного, те, що він раніше не був під судом, а його “дружина була учасницею партизанського руху”. Засуджені до десяти місяців позбавлення волі С. Аметова і М. Халілова були звільнені як такі, що відбули міру покарання під час слідства (див.: Ташкентский процесс, с. 680-682).