Середина 1990 року в історії СРСР ознаменувалася певним ускладненням і загостренням проблеми міжнаціональних відносин. Відбувалися процеси руйнації й розпаду Радянського Союзу. Одна за одною оголосили про свій державний і політичний суверенітет союзні республіки, чим остаточно поставили під сумнів і союзний договір старого зразка, і сам Союз, який ще зберігався де-юре. Україна, її національно-демократичні сили не залишилися осторонь цих процесів. На ці роки якраз і припадає активна розбудова в нашій країні демократичних національних рухів і структур. Стисло описуючи цей складний і багатоаспектний процес, зазначимо, що ще восени 1988 року Спілка письменників України висунула ідею створення "Народного руху України за перебудову", а 8—10 вересня наступного року в Києві відбувся установчий з'їзд Руху, який уже нараховував 280 тисяч чоловік. У прийнятій програмі стверджувалося, що Рух підтримує "принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XXVII з'їздом КПРС". У тому ж вересні 1989 року на пленумі ЦК КПУ, що проходив за участі М. Горбачова, перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький пішов у відставку і на цю посаду було обрано В. Івашка, який довго не затримався на новому місці, а, з легкістю полишивши і посаду Голови Верховної Ради України, на яку його було обрано в червні 1990 року, рвонув на "підвищення" (з його точки зору): він прийняв пропозицію М. Горбачова і став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Цей крок завдав нищівного удару по авторитету КПУ, який і без того стрімко падав. КПУ переживала не найкращі часи. У 1990 році партію комуністів України залишило 220 тисяч партійців, а вступило лише 38 тисяч. Керівництво КПУ було змушене маневрувати і балансувати. Багато положень програми Руху, що їх раніше лідери КПУ критикували як антирадянські і націоналістичні, згодом увійшли до її партійних документів. 16 липня 1990 року Верховна Рада України, Головою якої став другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук, прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Ця подія стала точкою відліку в становленні державності і фактично визначила подальші кроки України в творенні незалежності. За декларацію проголосувала не тільки Народна рада — коаліція демократичних сил у Верховній Раді України, яка потрапила в український парламент у ході виборів 1990 року, але й прокомуністична "група 239". Прийняттю її посприяли і декларація про державний суверенітет Росії, і фактична зрада В. Івашка, і багатотисячні мітинги та шахтарські страйки. 17 жовтня 1990 року Верховна Рада України скасувала шосту статтю Конституції УРСР про "керівну роль" Компартії. Своєрідний парад суверенітетів торкнувся й автономних утворень. Услід за союзними республіками про свої права на державно-національне самовизначення заявили й автономії. Першою їх визнала Верховна Рада Російської Федерації, яка проголосила основою свого майбутнього федеративного устрою засади рівноправності і безумовного визнання прав автономій і народів на самостійність широковідомими стали слова Б. Єльцина: "Візьміть собі стільки суверенітету, скільки можете донести"... В Україні ситуація була доволі відмінною, оскільки ніяких автономних утворень на зразок російських тут не існувало. Але потенційною ахіллесовою п'ятою залишалася Кримська область. Нагадаємо, що з 18 жовтня 1921 року по червень 1945 року Крим мав статус Автономної Радянської Соціалістичної Республіки у складі РРФСР. Так, у спільній постанові ВЦВК та РНК від 18 жовтня 1921 року було задекларовано "створення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як частини РРФСР у межах Кримського півострова". У прийнятій 7 листопада 1921 року в Сімферополі на І Загальнокримському установчому з'їзді Рад, який проголосив Крим Автономною Радянською Республікою, було прийнято Конституцію автономії. Тоді в країні Рад домінувала концепція "корєнізації — вирішення національного питання шляхом створення національно-державних та національно-територіальних утворень, різних рівнів. У цих утвореннях було передбачено можливість розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в управлінському апараті. Подібна політика проводилась і в Криму. Кримськотатарська мова була визнана державною поряд з російською. Кримськотатарські національні елементи були наявні в державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії був покладений національний принцип. Були ліквідовані округи, і в 1923 році були створені 15 районів, у межах яких стало діяти 345 сільрад. До 1930 року на півострові були створені 145 кримськотатарських сільрад та п'ять кримськотатарських районів. Поряд з ними функціонували 102 російські сільради, 29 німецьких, 7 болгарських, 5 грецьких, 1 вірменська, 1 естонська та 54 мішаних. Доволі показовим є те, що після депортації кримських татар з території півострова у травні 1944 року вже в червні 1945-го Крим втратив статус автономії, ставши пересічною областю в складі РРФСР. У 1954 році Кримська область була передана Україні. Повернення раніш депортованих кримських татар на свою історичну Батьківщину в масовому порядку фактично розпочалося в 1988—1989 роках. За даними ГУ МВС України в Криму, у 1988—1991 роках до Криму прибуло 134,6 тис, осіб. у 1992—1993 роках — 58,6 тисячі. Останній перепис населення СРСР 1989 року дозволив визначити кількісний склад населення Кримського півострова: росіяни становили тут 67,04%, українці — 25,75%, причому 83% мешканців півострова, включаючи й 47% українців, вважали російську мову рідною. Нова сторінка новітньої історії Криму була відкрита 12 листопада 1990 року, коли четверта позачергова сесія обласної Ради народних депутатів Криму 131 голосом з-поміж 163 обраних проголосувала за прийняття декларації "Про державний і правовий статус Криму". Події розгорталися доволі своєрідно. У декларації йшлося про те, що суспільно-політична, соціально-економічна ситуація, яка склалася в Криму, нагально вимагає зміни державного статусу Криму і тому сесія Кримської облради "заявляє про право народів Криму на відновлення державності у формі Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб'єкта СРСР і учасника Союзного договору". Акти 1945—1946 років стосовно Криму були названі неконституційними, натомість було проголошено Кримську АРСР. За свідченнями, які тоді з'являлися у пресі, текст цього документа було "ухвалено на слух за п'ять хвилин" ("Молодь України", 14 листопада 1990р.). Коли ж пролунала порада доповнити декларацію рядками про гарантування відновлення національної цілісності кримськотатарського народу, головуючий не виніс її на голосування, а пообіцяв передбачити це в Конституції відтворюваної АРСР. ОКНР розповсюдила серед депутатів заяву, яку теж не було розглянуто на засіданні. У цьому документі вказувалося: "Визначення державного статусу Криму сесією Кримської обласної Ради народних депутатів, склад якої не може представляти інтереси кримськотатарського народу, чи референдумом російськомовного населення, переселеного в Крим після депортації кримських татар, стане грубим порушенням прав кримськотатарського народу і буде розглядатися як таке, що не має юридичної сили" ("Молодь України", 14 листопада 1990р.). На засіданні виступив депутат облради Ю. Мєшков, який запропонував провести з'їзд народних депутатів Криму всіх рівнів, обґрунтувавши свою позицію таким чином: "Питання підвищення статусу Криму продиктовано не амбіціями депутатів, але безрадісним життям кримчан. Сьогодні ми повинні говорити тільки про створення територіальної автономії, припиняючи спроби спекулювати ім'ям Леніна, яким прикривають націоналістичні амбіції... Майбутнє Криму — у складі РРФСР" ("Комсомольское знамя", 18 жовтня 1990р.). Четверта сесія облради Криму визначила і шлях досягнення мети — проведення всекримського референдуму з цього питання. Референдум був призначений на 20 січня 1991 року. Пропозицію про його проведення вніс від депутатської групи комуністів, які виконували рішення своєї 42-ої партконференції, другий секретар Кримського обкому КПУ Леонід Грач. Він стверджував: "Альтернативи референдуму як формі політичного вирішення проблеми статусу Криму сьогодні немає і бути не може" ("Голос України", 17 січня 1991р.). Л. Грач зазначав, що "референдум має дати відповідь на головне питання: чи є наміри у кримчан приступити до будування власного правового утворення у формі республіки" ("Молода гвардія", 20 листопада 1990р.). Було прийнято відповідне звернення сесії до ВР УРСР. Ці доленосні рішення сесії облради народний депутат УРСР О. Шевченко назвав "драматичними" ("Голос України", 17 січня 1991р.). На сесії облради був присутній Голова Верховної Ради України Л. Кравчук який тоді вважав, що слід відновити державність Криму, але "не механічно, а з урахуванням тих процесів, які пройшли за той час у Союзі, в Україні і Криму" ("Молода гвардія", 20 листопада 1990р.). Президія ВР УРСР на своєму двогодинному засіданні 11 листопада 1990 року розглянула питання про Крим і, як повідомив на четвертій сесії Кримської облради її голова М. Багров, визнала, що Крим має всі права на відновлення державності. Було передбачено й економічно-фінансову допомогу в розв'язанні проблем півострова, надання кримчанам можливості брати участь у розробці нового Союзного договору, а також визнане право кримчан на референдум. 20 січня 1991 року в Криму було проведено перший у Радянському Союзі регіональний референдум, у якому взяв участь 81% населення півострова, яке мало право голосу (тобто з-поміж 1 777 841 кримчанина-виборця участь у референдумі взяли 1 441 019 осіб). 93,26% учасників референдуму підтримали ідею відновлення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР та як складової Союзного договору, тобто, за формулюванням заступника голови Кримської облради народних депутатів Г. Капшука, висловилися за державність. Відтворення кримської автономії відбулося в складі Української РСР, оскільки виходу Криму зі складу України референдумом не було передбачено. Слід зазначити, що проведення цього референдуму було пробойкотовано тими кримськими татарами, які на той момент мешкали в Криму. 24 січня 1991 року сесія Кримської облради затвердила результати референдуму і прийняла звернення до Верховної Ради УРСР з пропозицією внести відповідні зміни до Конституції УРСР, які б підтверджували результати референдуму. Ішлося і про звернення до з'їзду народних депутатів СРСР з пропозицією щодо внесення відповідних змін і доповнень до Конституції СРСР та визначення порядку формування владних органів Кримської АРСР до прийняття її Конституції. 12 лютого 1991 року Верховна Рада України визнала кримський референдум чинним, прийнявши закон, за яким було відновлено Кримську АРСР у складі України. За це рішення проголосували 253 народних депутати з 355 осіб, які взяли участь у поіменному голосуванні. Виступаючи на сесії українського парламенту, голова ВР України Л. Кравчук зазначив: "Я голосував за суверенну Україну, тому проголосую за суверенний Крим. Ми знаємо, що сталося в тих республіках, де парламент не слухав людей" ("Сільські вісті", 14 лютого 1991р.). У постанові Верховної Ради Української РСР "Про введення в дію Закону Української РСР "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки" та про поповнення складу Верховної Ради Кримської АРСР" від 12 лютого 1991 року було передбачено доукомплектування кримського парламенту представниками депортованих народів. Отже, кримську автономію було відновлено. Із 389 депутатів, які брали участь у засіданні сесії ВР, 303 проголосували за доукомплектування кримського парламенту представниками депортованих народів. Пізніше, три роки по тому, Голова Верховної Ради України О. Мороз стверджував, що рішення українського парламенту про автономію Криму, прийняте в 1992 році, було єдино вірним, оскільки існувала загроза, що автономія опиниться в складі іншої держави (УНІАН, 17 березня 1995р.). Згадуючи 12 лютого 1991 року як "день гріхопадіння", народний депутат України, а пізніше міністр юстиції С. Головатий писав: "...з-поміж інших варіантів я пропонував записати "кримська автономія" — тут до Президії прибіг Павличко і закричав: "Не слухайте Головатого, він хоче українського Карабаху!" ("Слово", травень 1992р.). Певна своєрідність кримської автономної республіки полягала в тому, що її було побудовано не за національною, а за територіальною ознакою. При цьому дедалі частіше використовувався термін "кримчани", а через деякий час — і "народ Криму", і тут можна було б провести певні аналогії з терміном "радянський народ". Отже, попри всю унікальність ситуації все ж таки існувало завуальоване прагнення підвести під автономію національне підґрунтя, та й підстави для цього були (адже 83% кримчан своєю рідною мовою називали російську!). А закріплення наприкінці 1989 року за українською мовою в Україні статусу державної стало додатковим "козирем" на руках автономістів, які лякали насильницькою українізацією півострова і загрозою втрати самобутності "народів Криму". Водночас у Криму зовсім не поспішали з відкриттям українських шкіл чи започаткуванням україномовних газет тощо. Ілюстрацією одного з крайніх підходів до сутності кримської автономії можуть бути тогочасне висловлювання голови Російського товариства Криму А.Лося: "Всі ми — росіяни, українці, татари, євреї і т. ін. — є росіянами". Він був переконаний у тому, що на півострові "створено новий етнос російських земель" ("Голос України", 30 квітня 1992р.). Подібні твердження тоді не були пустими балачками окремих екстремістськи налаштованих особистостей, бо очолювана А.Лосем організація входила до групи "Народна опозиція" у Верховній Раді Криму, до якої належало 13 громадських організацій. Пройшли роки, і, забігаючи вперед, зазначимо, що й у 1999 році Голова Верховної Ради Криму Л. Грач вказував: "Немає необхідності проводити межі між культурою українською і російською чи білоруською, кримськотатарською і грецькою, вірменською і єврейською. Ці культури настільки взаємопрониклі, що зайві кордони непотрібні". Таке доволі оригінальне розуміння культурної ідентичності і самобутності логічно вкладалось у систему поглядів Л. Грача на таке "національне" утворення, як "кримчани" "Кримчани, маю сміливість стверджувати, — це не просто термінологія або гучне поняття, що отримало офіційно-юридичний статус шляхом закріплення в Конституції автономії. Те, що такий термін з'явився в нашому Основному Законі і його вдалось у Києві у Верховній Раді захистити в жорстких суперечках, є наслідком історичної необхідності, якщо хочете. Бо в Криму формується нова спільнота з спільною культурою, історією, аурою, духом" ("Голос України", 8 червня 1999р.). Культурні і мовні аспекти, питання національної самоідентифікації певною мірою виконували партію однієї із скрипок оркестру, однак далеко не першої. Існувала думка, що метою кримської автономії був не лише захист російської мови і культури. Іншою — визначальною — метою було прагнення місцевої, кримської еліти до самозбереження. Створення автономії в принципі надавало їй упевненості в своїх силах і відкривало додаткові можливості — політичні та економічні. Неабияку роль у процесі творення автономії відігравали тодішній Голова Верховної Ради України Л. Кравчук та обраний народним депутатом України з березня 1990 року перший секретар кримського обкому КПУ М. Багров, а також його оточення. Доволі цікавими в цьому контексті виглядають слова одного з наступників Л.Кравчука на посаді Голови Верховної Ради України І. Плюща: "Моя позиція дещо відрізняється від позиції Леоніда Макаровича Кравчука. Він, ще будучи главою парламенту, стверджував, що Верховна Рада спізнилася із наданням автономії Криму — мовляв, якби зробили це ще в липні 1990 року, проблем не виникало б. Я ж вважаю, слід було прискорити надання особливого економічного статусу регіонам, які давно на це чекають. А не вирішувати політичного, по суті, надбудованого питання, нав'язаного Кримом, де вирують політичні амбіції верхівки... Бо ж Багрову аж свербить стати Президентом Криму..." ("Республіка", 22—28 травня 1992р.). Одначе сталося так, що Кримська АРСР, залишившись "складовою УРСР", отримала право "самостійно вирішувати питання, віднесені до її компетенції". Таке положення пізніше було внесене на третій сесії Верховної Ради УРСР як доповнення до Конституції Кримської АРСР від 6 червня 1991 року. На початку квітня постановою Верховної Ради Кримської АРСР було створено Комісію з питань розробки Конституції Кримської АРСР. До складу конституційної комісії, яка налічувала 88 осіб, були включені п'ять кримських татар. Представники Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) бойкотували її діяльність у подальшому. На сесії ВР Криму було прийнято концепцію нової Конституції Кримської АРСР. Сесія Верховної Ради Криму також затвердила повноваження делегації на чолі з М. Багровим, яка 20 серпня 1991 року в складі української делегації мала підписувати новий Союзний договір. М. Багров зазначав, що воля народу України стосовно того питання, бути чи не бути Союзу і на яких принципах Україна має входити до його складу, була висловлена на референдумі й у ході опитування: "Але, чесно кажучи, дивно було чути, коли дехто, намагаючись продемонструвати свої юридичні знання, стверджував, що народ під час референдуму висловився не за єдиний Союз, а за Союз держав. Не треба те, чого бажаєш, видавати за дійсність. Крим як автономна республіка підписуватиме Союзний договір у складі делегації України" ("Голос України", 19 липня 1991 р.). Відновлення кримської автономії у вигляді територіального утворення не викликало захоплення у кримських татар. 8 березня 1991 року на десятому засіданні Центральної Ради ОКНР було прийнято заяву з приводу Закону УРСР “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”, у якій наголошувалося, що кримські татари бойкотували референдум 20 січня 1991 року і не визнають законними його результати, оскільки “визнання державного статусу національних територій не може вирішуватися арифметичною більшістю голосів громадян, переселених з інших територій” (“Авдет”, №6, 15 березня 1991 р.). Позиція кримських татар, яку висловлювала ЦР ОКНР, зводилася до того, що на споконвічній території кримських татар було створено ще одну “російськомовну республіку” і це автоматично порушує права корінного кримськотатарського народу. Відновлення кримської автономії без урахування прав кримськотатарського народу прискорило скликання національного з’їзду кримських татар — Курултаю. Але це вже тема окремого дослідження. Наприкінці 1991 року Меджліс направив на розгляд конституційної комісії ВР Криму власний проект Конституції, який містив положення про президента Криму, Двопалатний парламент, а також про віце-президента Криму, який мав обиратися Курултаєм з числа кандидатів, погоджених з президентом автономії. |
