УКРАЇНА ПОЛІЕТНІЧНА

(за матеріалами електронного видання "Вісник етнополітики",
№№ 14 - 22 за жовтень 2004-лютий 2005 роки)

В цьому номері "Кримських студій" ми завершуємо публікацію матеріалів електронного видання "Вісник етнополітики", що здійснювався на протязі 2004 - початку 2005 років в рамках проекту "Концептуальні засади етнонаціональної політики України: між теорією та практикою".

Головною метою проекту, який реалізований  Українським незалежним центром політичних досліджень за підтримки Канадської агенції міжнародного розвитку в рамках програми "Радники з державної політики на підтримку реформ в Україні" Канадського бюро міжнародної освіти та за участю членів Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин є розробка Концепції державної етнонаціональної політики України.

В роботі над проектом зазначеної Концепції, що була завершена у лютому 2005 року, та невдовзі буде зареєстрована у Верховній Раді України, взяли участь народні депутати України, провідні науковці, експерти, державні і громадські діячі, серед яких: Беліцер Наталія - професор, провідний експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика, Володимир Євтух – член-кореспондент НАН України, професор, декан факультету соціології та психології Київського національного університету ім.. Тараса Шевченка, Олександр Майборода – професор, завідуючий відділом етнополітології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, Віталій Нахманович – експерт у сфері міжнаціональних відносин, Тетяна Пилипенко - начальник Управління у справах національностей Державного комітету України у справах національностей та міграції, Роман Романов - менеджер програми "Верховенство права" міжнародного фонду "Відродження", Олена Семьоркіна – експерт у сфері міжнаціональних відносин, Рефат Чубаров – народний депутат України, Микола Шульга - член-кореспондент НАН України, професор, народний депутат України.

Огляд "Вісник етнополітики” містить аналітичну інформацію про події, які відбуваються на регіональному та загальнонаціональному рівні в сфері етнополітики та міжнаціональних відносин. В рамках огляду проводиться моніторинг етнополітичної ситуації в Україні, аналіз діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в сфері реалізації етнонаціональної політики.

Центр інформації
та документації кримських татар

"Вісник етнополітики",
№14, 1-15 жовтня 2004 року

Подвійне громадянство

27 вересня 2004 р., під час зустрічі з редакторами російських ЗМІ, прем’єр-міністр України В. Янукович заявив, що є прихильником введення в Україні інституту подвійного громадянства. "Упевнений, подвійне громадянство буде. Створюються умови для прийняття відповідного закону", - зазначив прем’єр. Згодом, 4 жовтня, перебуваючи з робочою поїздкою у Миколаївській області, прем’єр сказав, що включив тези щодо впровадження в Україні подвійного громадянства до переліку своїх програмних орієнтирів. "Будь-яка людина, яка народилася в Україні, - зазначив прем'єр, - де б вона потім не жила, має отримати можливість стати громадянином нашої держави без відповідної відмови від іншого громадянства".

8 жовтня, виступаючи на з'їзді українських громадських організацій у Російській Федерації, прем'єр-міністр наголосив на тому, що в перебігу своїх поїздок як східними, так і західними регіонами, під час спілкування з людьми, він відчув актуальність якнайшвидшого вирішення цього питання. "Питання подвійного громадянства - це питання найближчого майбутнього. Ми повинні дати людям можливість подвійного громадянства", - сказав прем’єр.

* * *

Громадянство є основою правового статусу особи як у державному, так і в міжнародному праві. "Громадянство, - сказано в преамбулі закону України "Про громадянство України", - визначає постійний політико-правовий зв'язок особи і Української держави, що знаходить вияв у їх взаємних правах і обов'язках". Громадянство - це належність особи до даної держави, внаслідок якої на особу поширюються суверенні права держави і забезпечується захист її прав і законних інтересів як всередині країни, так і за її межами.

Національне законодавство в галузі громадянства спирається насамперед на Конституцію України, Закон України "Про громадянство України" (18.01.2001), Законом України "Про біженців" (01.08.2003) і Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (06.12.2003). Основним положенням з усього пласту законодавства України в галузі регулювання питань громадянства, є положення задеклароване в Конституції України (ст. 25) та у преамбулі Закону України "Про громадянство України" про те, що право на громадянство є невід'ємним правом кожної людини (останнє є фактичним відображенням відповідного положення Загальної декларації прав людини 1948 р. (ст. 15) та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 24)).

Переважна більшість держав світу встановлюють сьогодні єдине громадянство – адже саме цей принцип забезпечує однаковий правовий зв’язок кожного громадянина зі своєю державою. Україна сьогодні входить до числа таких країн. Стаття 4 Конституції України, а також ст.3 Закону "Про громадянство України" декларують що громадянство в Україні є єдиним. Зазначимо, що до введення в дію нинішньої редакції Закону "Про громадянство України" функціонувала редакція 1991 року, а згодом - відповідний закон 1997 року. Подвійне громадянство з усіх цих законів допускав лише закон 1991 року. Про це, зокрема, йшлося у ст.1 ч.2: "Подвійне громадянство в Україні допускається на підставі міжнародних угод".

У міжнародній правовій практиці зазвичай виокремлюють три головні підстави для застосування принципу подвійного громадянства:

1) при народженні дитини від громадян держави, яка застосовує при визначенні громадянства принцип "права крові" (лат. - ius sanguinus), на території держави, що застосовує принцип "права ґрунту" (ius soli);

2) при шлюбі жінки з іноземцем, якщо за нею за законом однієї держави залишається власне громадянство, а за законом іншої – автоматично надається громадянство чоловіка;

3) при зміні громадянства шляхом натуралізації, коли цей процес не супроводжується обов’язковою відмовою від попереднього громадянства.

Можливо, саме останній випадок становив би інтерес для тієї частини населення України, яка шукає сьогодні заробітку за кордоном. Введення інституту подвійного громадянства дало б їм можливість натуралізуватися в країні перебування без втрати українського громадянства, однак лише за умови того, що країна перебування так само визнає принцип подвійного громадянства. Натомість число таких країн постійно скорочується.

Біпартизм (одночасне перебування особи в громадянстві двох або більше держав) стає практикою, до якої у більшості країн відносяться негативно, адже інститут подвійного громадянства породжує кількісні суперечності і правові колізії, спричинені різними обсягами прав і свобод, якими особи із кількома громадянствами можуть користуватися у країні перебування, і на які мають право відповідно до законів своєї батьківщини. Окрім того, подвійне громадянство - це не лише можливість користуватися всіма правами в обох державах, але й необхідність нести подвійне навантаження обов’язків та зобов’язань перед цими державами (приміром податкових, чи військових). Як свідчить міжнародна юридична практика, нерідко виникають ситуації, коли необхідність виконувати закони одночасно двох держав призводить до суперечностей і людина опиняється перед складним вибором: закон якої країни порушити, щоб не порушити законів іншої.

У випадку введення інституту подвійного громадянства виникає і ряд інших проблем, як то проблеми із дипломатичним і консульським захистом біпатрида, із реалізацією виборчого права тощо. Зрештою, подвійне громадянство формує загрозу втручання однієї держави у внутрішні справи іншої під виглядом захисту інтересів своїх громадян. Внаслідок цього у практиці міждержавних відносин спостерігається тенденція до запобігання застосуванню принципу подвійного громадянства, до користування ним лише на основі двосторонніх угод. Більше того, у 1963 році Австрією, Бельгією, Кіпром, Данією, ФРН, Францією, Норвегією, Швецією, Туреччиною і Великобританію було підписано Європейську конвенцію про скорочення випадків множинного громадянства та про військову повинність у випадку множинності громадянства. Згідно з цією конвенцією, яка вступила в силу у 1969 році, "повнолітні громадяни Договірних Сторін, що набули на основі вільного волевиявлення шляхом натуралізації чи відновлення громадянства іншої сторони, втрачають попереднє громадянство" (ст. 1). Біпатридам рекомендується вибір якогось одного громадянства, а особа повинна нести військову службу лише в тій державі, державною приналежністю якої вона володіє і на території якого постійно проживає. Внаслідок колізій законодавства країн Європейського союзу ця конвенція не призвела до усунення випадків біпатриду, а навіть до їх збільшення. Наразі, у більшості розвинутих країн сьогодні розроблено систему заходів попередження подвійного громадянства, заснованих, насамперед, на міжнародних угодах.

Незважаючи на це, в країнах "третього світу" біпартизм залишається досить поширеною практикою. Це пов’язано, насамперед, із посиленою міграцією населення, а також із розходженнями у законодавстві різних держав у питаннях про порядок набуття і втрати громадянства.

Впровадження інституту подвійного громадянства загрожує посиленням деяких небажаних, з точки зору національної безпеки, тенденцій.

По-перше, друге громадянство може знадобитися тим, хто бажає уникнути судового переслідування або ув’язнення, оскільки у цілій низці випадків видача державами своїх громадян - порушників законів інших держав - не здійснюється.

По-друге, набуття громадянами України громадянства, приміром, Російської Федерації, де-факто може призвести до втрати ними першого громадянства, адже у ст.6 Конституції РФ задеклароване єдине громадянство. Шостою статтею російського закону про громадянство встановлюється, що громадяни РФ, котрі мають інше громадянство, розглядаються Російською Федерацією як російські громадяни, а набуття громадянином РФ іншого громадянства не тягне за собою автоматичного припинення громадянства Росії (подібне положення існує і в українському законодавстві - ст.2 Закону "Про громадянство України", а тому отримання якогось ще громадянства сьогодні не означає автоматичної втрати громадянства України і до того жодною мірою не карається, оскільки покарання за це не передбачено і передбачено бути не може). Отже українці, котрі перебувають на заробітках в Росії, за наявності російського громадянства не зможуть претендувати на допомогу чи дипломатичний захист із боку України. Відповідно, на таку особу буде покладено і обов’язки громадянина РФ.

Можливість впровадження інституту подвійного громадянства в Україні значною мірою ускладнена.

По-перше, будь які питання, пов’язані із регулюванням громадянських відносин віднесені Конституцією України (ст.92) до виключної компетенції Верховної Ради.

По-друге, впровадження інституту подвійного громадянства, окрім зміни відповідного закону, передбачає внесення змін до Конституції України. А це, в свою чергу, вимагає голосування конституційною більшістю голосів (за законопроект про внесення змін мають подати голоси 300 народних депутатів).

По-третє, оскільки йдеться про внесення змін до першого розділу Конституції України, необхідним є проведення всеукраїнського референдуму з цього питання.

Наразі проблема впровадження інституту подвійного громадянства в Україні залишається дискусійною і важко сьогодні говорити про можливість, про доречність його впровадження. Чи готова Україна сьогодні покласти на себе зобов’язання по врегулюванню колізій, які можуть виникнути внаслідок відповідної зміни законодавства, якщо і по-сьогодні остаточно не врегульоване питання про захист громадян України, які знаходяться за межами батьківщини? Чи в змозі буде держава забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян України та однаковий правовий зв’язок кожного громадянина з державою? Чи зможе держава запобігти реалізації можливих загроз національній безпеці у випадку застосування принципу подвійного громадянства. Так чи інакше, з боку виконавчої влади, говорити про програму впровадження цього принципу зарано, тим більше у ситуації невизначеності з реальними стратегічними орієнтирами держави.

Національна комісія з питань закордонних українців

4 жовтня 2004 року розпочала свою роботу Національна комісія з питань закордонних українців. Головою комісії Постановою Кабінету Міністрів України призначено Голову Державного комітету України у справах національностей та міграції Геннадія Москаля. Національна комісія розпочала прийом заяв з метою надання статусу закордонного українця і видачі відповідних посвідчень.

Нагадаємо, що згідно Закону України "Про правовий статус закордонних українців" (№ 1582-IV від 04.03.2004), Національну комісію створено при Кабінеті Міністрів України. До компетенції Комісії входить прийняття рішень про надання, відмову або припинення статусу закордонного українця.

Випуск підготовлено за матеріалами: інформаційних агенцій УНІАН, Інтерфакс-Україна, Українські новини; газет "Рівне вечірнє", "Українська правда", "Дзеркало тижня", "Доба" (Буковина), "Президентський вісник", "Голос України"; електронних видань "UAToday", "Українська Буковина", "Кореспондент"; публікацій офіційного інтернет-представництва Президента України; web-ресурсів Верховної Ради України, Державного комітету України у справах національностей та міграції, Національної радіокомпанії України.

"Вісник етнополітики",
№15, 16-31 жовтня 2004 року

Оптимізація законодавства в сфері
забезпечення прав національних меншин та народів на вільне використання міноритарних мов

Питання про порушення права національних меншин України на використання рідної мови в різних сферах суспільного життя набуло особливої гостроти саме під час проведення в Україні виборчої кампанії. Вперше чітко артикульовано відповідну ініціативу було продемонстровано з боку прем'єр-міністра України Віктора Януковича. Так, 27 вересня 2004 року, він висловився на користь надання російській мові статусу другої державної.

Неоднозначно оцінив ініціативу прем'єра Президент України Леонід Кучма, якій охарактеризував її як "передвиборні обіцянки". "Будемо вважати, що це президентські перегони. Я неодноразово говорив, багато хто обіцяє те, що він взагалі не може зробити", - цитує слова президента УНІАН. За його словами, при розв'язанні таких питань треба виходити з Конституції. "Я як президент України хочу заявити тільки одне: Конституція для мене - це як "Отче наш". I все. Коментарі в цьому плані зайві", - сказав Л.Кучма.

Частина вітчизняних експертів сприйняла відповідні пропозиції як заполітизовані та такі, що можуть зашкодити самим національним громадам.

Володимир Малінкович прокоментував ініціативу прем’єра в інтерв’ю Громадському радіо: "...я считаю, что подобное заявление Януковича свидетельствует о том, что он недостаточно хорошо знает проблему, так как говорит то, что не может быть сегодня реализовано. <...> надо сегодня определять, чтобы не было произвола ни в Донецке по отношению к украинскому языку, ни во Львове по отношению к языку русскому. Чтобы было четко прописано, что можно, а что нельзя на том или ином языке гражданину делать".

Директор Інституту глобальних стратегій, політолог Вадим Карасьов висловив свою точку зору на означене питання: "Мені здається, такі заяви є в чомусь небезпечними і може бути десь ризиковані. В Україні за 13 років установився такий своєрідний неформальний консенсус поміж двома мовами. Українська мова - національна мова, вона підтримується для того, щоб зробити політичну кар’єру чи адміністративну кар’єру, потрібно добре засвоїти українську мову і розмовляти нею, думати нею. З іншого боку, ніхто не забороняє у недержавних обставинах, у звичайних, повсякденних і наукових комунікаціях використовувати російську мову. <...> Це підтримує з одного боку, українську мову і одночасно не стоїть на заваді російській мові". <...> Ми повинні м'яким лінгвістичним протекціонізмом займатися, оскільки російська мова сильніша у чисто конкурентній боротьбі".

В свою чергу консультант прем’єра Тарас Чорновіл в інтерв’ю українській службі Бі-Бі-Сі порадив не сприймати надто серйозно заяви прем’єра про надання російській мові статусу державної.

20 жовтня 2004 року народні депутати, члени бюджетного комітету Верховної Ради України, Петро Порошенко та Віктор Король висловили свою точку зору на мовне питання в Україні, подавши на розгляд парламенту проект закону "Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України" (№6254). Зазначимо, однак, що цей законопроект не виносився на обговорення у комітетах українського парламенту.

Обґрунтовуючи необхідність ухвалення даного законопроекту народний депутат України В.Король зазначив, що "дане питання сьогодні законодавчо не врегульовано. І саме тому, останнім часом в Україні почастішали випадки тиску на російськомовне населення та інші національні меншини, які проживають в Україні. Це виражається у зменшенні кількості шкіл і класів, у яких ведеться викладання російською та іншими мовами національних меншин, скороченні кількості місць у середніх і вищих учбових закладах тощо. Подібна дискримінація є абсолютно неприпустимою. Адже ми повинні керуватися принципами захисту мов національних меншин, з розумінням і повагою ставитися до їх культурного багатства та історичних традицій".

За його словами, головною метою, якою керувались ініціатори даного законопроекту, була необхідність запобігти будь-яким проявам міжнаціональної ворожнечі в Україні. "Прийняття проекту Закону України "Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України" дасть змогу передбачити додаткові заходи та гарантії, спрямовані на врегулювання зазначеного питання", - наголосив народний депутат.

В пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що його прийняття пропонується "з метою усунення дискримінації у вільному розвитку і використанні російської та інших мов національних меншин України, їх захисту, сприяння вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо мов національних меншин та збереження культурного багатства й історичних традицій, а також запобігання проявам міжнаціональної ворожнечі на етнічній основі".

Під час підготовки законопроекту його автори виходили з того, що випадки порушення прав національних меншин в Україні потребують прийняття спеціального закону, який би на законодавчому рівні закріпив гарантії щодо дотримання прав національних меншин на захист власної мови, сприяв би впровадженню в життя статті 10 Конституції України, а також крокам на впорядкування українського законодавства відповідно до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України у травні 2003 року.

Нагадаємо, що стаття 10 Конституції України стверджує, що "державною мовою в Україні є українська мова" і "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Окрім того у частиною 3 зазначеної статті "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України".

За усталеною традицією державною (офіційною) мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, що задовольняє потреби суспільства в офіційному спілкуванні і виступає одним із символів державного й національно-культурного суверенітету. Ця мова є мовою актів органів державної влади й управління, мовою діловодства й документації, мовою судочинства, адміністративного провадження, нотаріального діловодства, прокурорського нагляду, мовою міжнародних договорів і угод, освіти, мовою засобів масової інформації, зв'язку, офіційних назв державних та громадських органів, господарських товариств тощо.

З іншого боку, у статті 8 Закону України "Про національні меншини в Україні" визначається можливість застосування мов національних меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів "у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина".

Згідно з даними всесоюзного перепису населення 1989 року, результати якого бралися до уваги при складанні чинної Конституції, в Україні налічувалося 72,7% українців, 21,9% росіян. За уточненими даними останнього перепису населення (грудень 2001 року) населення України на 77,8% складалося з представників титульної нації, натомість росіяни складали 17,3% населення (8,3341 млн. осіб). У більшості областей (за винятком Закарпатської та Чернівецької) росіяни складали другу за чисельністю групу населення після українців, а в Республіці Крим – етнічну більшість (67,0% за даними перепису населення 1989 року). Далі за питомою вагою росіян в загальній чисельності населення розташувалися Луганська (45,0%), Донецька (44,0%), Харківська (33,0%), Запорізька (32,0%), Одеська (27,0%), Дніпропетровська (24,0%) області. Росіяни, окрім того, становлять 21% населення Києва. Відтак, фактично, єдиним регіоном України, де більшість населення становлять представники російською національності є Автономна Республіка Крим, де, за законом, і є можливим застосування російської мови в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів. В усіх інших випадках, зокрема в місцях компактного проживання росіян, де вони, однак не є більшістю, їм, згідно зі статтею 6 закону "Про національні меншини в Україні", гарантується право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою, чи вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національно-культурні товариства, право на задоволення духовних, інформаційних та інших потреб.

Однак зрозуміло, що віднесення себе до тієї чи іншої національності не визначає того, яку мову та чи інша людина обирає для себе в якості мови рідної. В силу низки історичних обставин, за даними останнього перепису населення, українську мову називають рідною 67,5% населення України, натомість російську – 29,6% мешканців країни. Навіть на побіжний погляд можна побачити, що помітна частина представників титульної нації визнають в якості рідної мови російську, окрім того, серед тих, хто вважає рідною російську мову багато представників інших національних меншин. Подібне зміщення у преференціях теоретично може призводити до того, що не враховуватимуться побажання і не забезпечуватиметься право на вільне використання рідної мови у різних сферах суспільного життя представниками інших національних меншин, які рідною мовою вважають російську.

Довідково: Основні принципи мовної політики в Україні викладено та визначено у Конституції України, а також у низці законів, таких як Закон України "Про мови в Українській РСР", Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України, закони про освіту закони "Про національні меншини в Україні", "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу", "Про рекламу", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо. Існує також ряд урядових постанов і доручень, які формують державну політику у сфері забезпечення мовних прав національних меншин та народів, а також у сфері вирішення питань розвитку і функціонування державної мови.

Зустріч голови Держкомнацміграції Геннадія Москаля з головою
Представництва ЄС в Україні Ієном Боугом

20 жовтня 2004 р. відбулася робоча зустріч голови Державного комітету у справах національностей та міграції Геннадія Москаля з головою Представництва Європейського Союзу в Україні Послом Ієном Боугом. Як зазначив пан Посол, він, як новопризначений голова Представництва ЄС в Україні, проводить зустрічі з керівниками міністерств, у співробітництві з якими зацікавлений Європейський Союз. Пан Посол підкреслив, що у зв'язку з розширенням ЄС його кордони тепер межують з кордонами України і тому питання міграції, зокрема, боротьби з нелегальною міграцією, є значущими для країн ЄС.

На прохання І.Боуга голова Держкомнацміграції охарактеризував загальну міграційну ситуацію в Україні, а також сучасні напрямки діяльності Комітету в сфері захисту прав біженців та у сфері міграції. Г.Москаль підтвердив готовність Комітету до всебічної співпраці у сфері міграції з Європейським Союзом, зокрема, в рамках вже діючого спільного проекту щодо розбудови пунктів утримання мігрантів в Україні. Крім того, пана Боуга було ознайомлено із заходами Кабінету Міністрів України щодо створення з 1 січня 2005 року Державної міграційної служби. Голова Держкомнацміграції підкреслив, що можлива допомога з боку ЄС у створенні Державної міграційної служби, яка є цивільною службою, сприятиме покращенню ситуації щодо нелегальної міграції до країн Об'єднаної Європи.

Геннадій Москаль ознайомив Ієна Боуга з проблематикою щодо повернення раніше депортованих кримських татар до України, підкресливши, що зараз наша держава самостійно вирішує цю складну гуманітарну проблему. Він звернувся до Пана Посла з проханням розглянути можливість надання Україні фінансової гуманітарної допомоги з боку Європейського Союзу для облаштування та повернення раніше депортованих народів.

Одеса. Відкриття другого корпусу Пункту тимчасового розміщення біженців

22 жовтня 2004 року в селищі Чорноморка, що знаходиться на південній околиці Одеси, було відкрито другий корпус Пункту тимчасового розміщення біженців. Як заявив на урочистій церемонії начальник обласного управління у справах національностей та міграції Іван Супруновський, "у новому корпусі зможуть знайти притулок ще двісті іноземних біженців, які змушені були через різні обставини покинути батьківщину".

Досі в будинку єдиного в Україні Пункту тимчасового розміщення біженців, відкритого в Одесі 2001 року, могли перебувати не більше 50 осіб, переважно вихідці з Афганістану, Конго, Північної Кореї, Бангладеш, Сирії, Палестини, Лівану, Марокко, Ірану, Камеруну та інших країн. Протягом трьох з половиною років, за словами І.Супруновського, тут перебули 719 осіб, які отримали статус біженців.

Зведення другого корпусу обійшлося в 4 млн. грн., які переказали місцевим будівельним організаціям Кабмін України та Представництво Верховного Комісара ООН у справах біженців. Будинок забезпечено автономною газоопалювальною та електропідстанцією. Тут функціонують, окрім спальних кімнат, кухні, їдальні, душові кімнати, медичний ізолятор, дитячі куточки, кімнати для надання консультацій психолога та юриста тощо.

Довідково: як вже зазначалося у випуску 13 "Вісника етнополітики", 1 червня 2001 року, за сприяння Представництва Верховного Комісара ООН у справах біженців на Одещині було відкрито перший в Україні пункт тимчасового розміщення біженців, розрахований на 50 осіб. В пункті проживають як ті особи, які вже отримали статус біженця, але тимчасово не можуть забезпечити себе житлом, так і особи, які чекають на отримання статусу. Другий корпус одеського Пункту тимчасового розміщення біженців, що його планувалося здати в експлуатацію до 1 жовтня 2004 року, розрахований ще на 200 осіб.

Випуск підготовлено за матеріалами: інформаційної агенції УНІАН; газет "Українська правда", "Дзеркало тижня", "Голос України"; електронних видань "UAToday", "Кореспондент", "Страна.Ru"; публікацій "Громадського радіо", Офіційного інтернет-представництва Президента України; web-ресурсів Верховної Ради України, Державного комітету України у справах національностей та міграції.

Вісник етнополітики,
№16, 1-15 листопада 2004 року

Становище україномовної преси в Автономній Республіці Крим

Комітет з моніторингу свободи преси в Криму розповсюдив заяву, в якій висловив глибоке занепокоєння призупиненням випуску єдиної в Криму україномовної дитячої газети "Джерельце". У заяві стверджується, що причиною призупинення випуску "найдипломованішої газети Криму", неодноразового призера республіканського конкурсу "Срібне перо" стала проблема з фінансовим забезпеченням видання, яка виникла, в тому числі, внаслідок відмови офіційного Києва від надання йому фінансової допомоги.

Внаслідок нестачі коштів редакція не змогла випустити черговий номер "Джерельця" як раз у День української мови та писемності. "Привітання від Ради міністрів АРК та Верховної Ради АРК, які з цього приводу отримали журналісти "Джерельця", вони розцінили як недоцільні та цинічні", - говориться в документі.

Нині у Криму мешкає близько півмільйона етнічних українців, 200 тис. з яких, за переписом 2001 року, визнали українську мову рідною (трохи більше 24% населення Криму).

Українці в Криму, від самого проголошення незалежності України, звертають увагу на те, що з кримського бюджету виділяються кошти чи не виключно на фінансування лише російськомовних телепрограм, на видання російськомовних книг і газет. До 2004 року фінансування україномовної преси в бюджеті автономії не передбачалося взагалі, і це при тому, що станом на початок липня 2003 року в Криму було зареєстровано лише 5 газет з українською мовою видання (газета "Кримська світлиця" із трьома додатками (сумарний наклад - 3 тис. примірників) та газета "Думка" (наклад - 1 тис. примірників); окрім того, 2 друкованих видання зареєстровано у Севастополі).

Нещодавно ВР Криму вирішила випускати україномовний додаток до своєї газети "Крымские известия" - "Кримський діалог", але за три місяці вийшов лише один номер газети. Відтак, за простими розрахунками, на один примірник україномовної газети Криму припадає менше ніж на 150 осіб, які вважають себе етнічними українцями. Всього ж в Автономії зареєстровано 914 друкованих періодичних видань, з яких регулярно виходять 472. Одним з 5-ти названих україномовних друкованих видань є газета "Джерельце", яка видається, разом із двома іншими газетами, в якості дитячого додатку чи не найвідомішого в автономії видання державною мовою "Кримська світлиця".

З 1998 року редакція "Кримської світлиці" балансує на межі закриття газети і змагається за те, щоб не дати їй припинити своє існування. З 1998 року у працівників газети постійно виникають проблеми з приміщенням, редакції доводиться працювати в борг, частково відшкодовуючи його коштами, які час від часу надходять від держави. Однак, за свідченням редакторів газети, "нинішній уряд став першим за 12 років існування часопису, що позбавив його належної фінансової підтримки", хоча ще 22 травня 2003 року Верховна Рада України постановою №886-IV ухвалила рекомендації парламентських слухань "Про функціонування української мови в Україні", в яких, окрім іншого, йшла мова про те, щоб з державного бюджету України "виділяти щороку 300 тис. гривень на фінансування україномовної газети "Кримська світлиця".

Редакція "Кримської світлиці", на шпальтах 46 номеру (від 12.11.2004), зазначає, що "у колективу залишилося сил і ресурсів лише для кількох листопадових номерів "дорослої" газети", відтак існування "Кримської світлиці", разом із трьома її додатками, в черговий раз виявилося під загрозою. Видавати масштабну газету українською мовою в російськомовному регіоні власним коштом редакція не в силах, а тому вона вимушена була звернутися до громадян із проханням підтримати газету матеріально.

За даними Комітету з моніторингу свободи преси в Криму, за два роки Кабінет Міністрів України і уряд Автономної Республіки не виконали жодного пункту з доручення Президента України "Про створення належних умов діяльності газети "Кримська світлиця" (від 28 березня 2002 року). Не виконане і рішення Верховної Ради Криму про включення єдиної в Криму україномовної дитячої газети "Джерельце" у перелік видань, яким надається допомога із кримського бюджету. Нинішнього, 2004-го року, Верховна Рада Криму ухвалила рішення про виділення з бюджету Автономії 42 тис. грн. на підтримку газети, проте, станом на 12 листопада 2004 року, видання отримало з них лише 20 тис. А от по лінії діяльності Республіканського комітету з інформації жодна україномовна газета не фігурує у списку на виділення коштів.

Ще у 2002 році прем’єр-міністр АРК Сергій Куніцин зазначав, що він "переконаний, часи не тільки прямого, але і прихованого інформаційного протистояння Криму і України вже в минулому". Але незважаючи на висловлювання на захист державної мови в Криму представників уряду автономії, незважаючи на доручення Президента, україномовні видання в Криму продовжують занепадати. І вже вкотре підіймається питання не просто про благополуччя в кримському інформаційному полі, але в цілому про інформаційну безпеку України на кримському просторі.

Візит делегації Міністерства освіти Словацької Республіки на Закарпаття

З 9 по 11 листопада у Закарпатській області з робочім візитом перебувала делегація Міністерства освіти Словацької Республіки, на чолі з держсекретарем Міністерства Ласлом Сігеті. Метою візиту стало ознайомлення із системою освіти представників словацької національної меншини. В ході візиту члени делегації зустрілися із заступником Голови облдержадміністрації Іваном Рогачем. У зустрічі також взяв участь Почесний консул Словацької Республіки в Ужгороді Іван Шуфрич.

Л.Сігет, під час зустрічі в облдержадміністрації зазначив, що члени делегації переконалися в тому, що обласна влада велику увагу приділяє національним питанням. Особливо відзначили вони зусилля щодо освіти словаків.

В цілому, класи зі словацькою мовою навчання працюють в області з 1992 року. Вони є в школах Тур'їх-Ремет Перечинського, Середнього та Сторожинці Ужгородського районів, а також у Перечинській гімназії. У грудні 2003 року в Ужгороді на базі словацьких класів загальноосвітньої школи №20 було створено школу І-ІІІ ступеня №21 зі словацькою та українською мовами навчання та поглибленим вивченням іноземних мов. Ласло Сігеті відзначив, що вони були приємно здивовані облаштованістю комп’ютерного класу цієї школи, при тому, що у словацьких школах комп’ютерна техніка не є обов’язковим предметом.

На зустрічі в облдержадміністрації Ласло Сігеті повідомив Івану Рогачу про те, що члени делегації відвідали кафедру словацької мови та літератури Ужгородського національного Університету. Ними було досягнуто домовленості про проходження наукової практики студентами цієї кафедри в науково-методичному центрі для закордонних словаків при університеті ім. Матея Бела в Банській Бистриці.

Довідка: За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року на Закарпатті проживає близько 8 тисяч етнічних словаків (0,6% від усього населення краю). Представники словацької національності, переважним чином, компактно проживають в селах Закарпаття і Перечинщини. Словаки Закарпаття мають свої національно-культурні товариства, колективи художньої самодіяльності. Серед найбільших національно-культурних товариств словаків на Закарпатті - обласне культурно-освітнє товариство "Матіца Словенська", Товариство словаків Закарпаття їм. Людовіка Штура, Закарпатське обласне культурно-просвітнє товариство словацьких жінок "Довіра", а також Обласне товариство словацької інтелігенції. Закарпатська обласна державна телерадіокомпанія подає в ефір телепередачу словацькою мовою "Словенські погляди" (30 хв., щотижня), а також радіопередачу "Словацький калейдоскоп" (50 хв., двічі на місяць). Щороку за підтримки місцевої влади проводиться фестиваль "Словенска веселіца". В Ужгородському національному університеті працює кафедра словацької філології, з 1990-х років існує відділення словацької мови. У місцях компактного проживання словаків функціонують декілька шкіл, в яких функціонують 7 класів зі словацькою мовою навчання.

Інформація Держкомнацміграції
України щодо депортації етнічних українців з Польщі до України у 1944-1946 та 1951 роках

За інформацією Державного комітету України у справах національностей та міграції, об'єднання товариств депортованих українців, виселених за етнічною ознакою із Надсяння, Підляшшя, Холмщини і Лемківщини, звернулося до Кабінету Міністрів України з проханням дати політичну і правову оцінку цього виселення як депортації за етнічною ознакою з метою вирішення ряду актуальних соціально-побутових питань, включаючи відшкодування завданих внаслідок виселення збитків, поліпшення соціально-побутового обслуговування, надання потребуючим матеріальної допомоги.

Держкомнацміграції України, за дорученням Кабінету Міністрів України, розглянувши звернення щодо розв'язання питань, пов'язаних з примусовим переселенням українців у 1944-1946 і 1951 роках з території Польщі в Україну, поінформував громадськість, зазначивши, що Україна вже зробила перший крок на шляху ліквідації наслідків беззаконня, допущеного з політичних мотивів до громадян України. У 1991 році Верховною Радою України прийнятий Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (дія якого, однак, не розповсюджується на осіб, репресованих за національною ознакою).

Політична оцінка українсько-польським відносинам цього періоду закладена у рамках Спільної заяви Президентів України та Республіки Польщі "До порозуміння та єднання".

Окрім того, у прес-службі Держкомнацміграції України зазначають, що пошуку шляхів вирішення проблем примусово переселених громадян України та Польщі у 1944-1946 та 1951 роках приділяється увага і на засіданнях Консультаційного Комітету Президентів України та Польщі, а також під час офіційних візитів та робочих зустрічей керівництва держав. Створена міжурядова українсько-польська комісія з питань забезпечення прав національних меншин. Розроблено та затверджено План заходів у зв'язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі, яким передбачено ініціювання Кабінетом Міністрів України парламентських слухань з метою розв'язання проблем, викликаних виселенням.

З метою визначення правового статусу українців, яких було примусово виселено з їхніх прадавніх етнічних земель, встановлення державних гарантій цій категорії громадян внесено на розгляд Верховної Ради України проект Закону України "Про визначення статусу українців, примусово переселених у 1944-1946 рр. з території Польщі в Україну" та проект Закону України "Про визнання депортованим і відновлення прав українського населення, примусово переселеного у 1944-1951 рр.".

ОБСЄ: становище переміщених осіб

Учасники Міжнародної конференції Організації з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ) у Відні закликали уряди всіх 55 країн-членів ОБСЄ проводити інтенсивнішу й ефективнішу роботу щодо поліпшення становища переміщених осіб.

За інформацією РІА "Новини", Міжнародна дводенна конференція ОБСЄ, що завершилася у п'ятницю, була присвячена ситуації, що склалася в країнах-членах ОБСЄ з переміщеними особами.

Мета конференції, скликаної за ініціативою Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини, полягала в активізації співпраці країн-членів ОБСЄ з іншими міжнародними і регіональними, а також неурядовими організаціями у питаннях позитивного розв`язання проблем переміщених осіб і біженців.

Представник генерального секретаря ООН Вальтер Келін в своєму виступі відзначив, що "питання про переміщених осіб і біженців залишається однією з головних невирішених проблем у області дотримання прав людини і громадянина, а також гуманітарною і політичною проблемою".

За його словами, "приблизно три мільйони чоловік в зоні дії ОБСЄ відносяться до категорії переміщених осіб в результаті озброєних конфліктів і систематичного порушення прав людини".

Випуск підготовлено за матеріалами: інформаційної агенції УНІАН; газет "Кримська світлиця", "Дзеркало тижня", "Голос України", "Сегодня", "День", "Україна молода", "Вечірній Київ", "Голос Криму"; електронних видань "UA-Reporter" (Закарпаття), "Телекритика" "Кореспондент"; публікацій "Громадського радіо", Офіційного інтернет-представництва Президента України; web-ресурсів Верховної Ради України, Державного комітету України у справах національностей та міграції

"Вісник етнополітики",
№17, 16 - 30 листопада 2004 року

Захист біженців.
Місія УВКБ ООН в Україні

15.11.2004 р. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців оприлюднило черговий звіт із дослідження рівнів і тенденцій у пошуку притулку в промислово розвинутих країнах. Згідно з даними УВКБ ООН, впродовж 3-го кварталу 2004 р. кількість людей,які шукали притулку в індустріалізованих країнах незначною мірою збільшилася.У цей періоду 36 країнах, про які йдеться у звіті , було подано 90 500 звернень про надання притулку. Така кількість звернень є на 4% більшою ніж у 2-му кварталі 2004 р. (87 100), однак на 24% меншою, аніж у 3-му кварталі 2003 р. (118 500).

У країнах Європи за квартал кількість звернень збільшилася на 5%, однак, у порівнянні з 2003 роком впала на 24% (у країнах Європейського Союзу, відповідно, 6% та 20%). Найбільшу кількість звернень про надання притулку за цей період отримала Франція (16 214, на 15% більше, у порівнянні з другим кварталом). Наступні місця за кількістю звернень отримали, відповідно Велика Британія (10 385, на 13% більше), США (9 090, на 6% менше), Німеччина (8 618, на 1% більше) та Австрія (6 268, на 5% менше). За показниками кількості шукачів притулку на 1000 осіб населення країни перші місця займають Кіпр (10,2/2004 рік, 5,5/2003 рік), Люксембург (3,8/2004, 3,5/2003), Австрія (3,1/2004, 4,0/2003), Швеція (2,7/2004, 3,5/2003) та Ліхтенштейн (2,4/2004, 3,0/2003). Всього по 36 країнам, у яких проводилося дослідження на поточний період 2004 року на 1000 осіб відповідний показник становить 0,4, тоді як на кінець 2003 року ця цифра відповідала 0,5.

За інформацією Державного комітету України у справах національностей та міграції, до 2001 року близько 5100 шукачів притулку отримали статус біженця в Україні, із них близько 2700 продовжували проживати в Україні (станом на кінець червня 2004 року). Більш ніж половина (1407) від загальної кількості біженців походять з Афганістану, 798 - з нових незалежних країн (зокрема 198 - з Чечні, Російської Федерації), 333 - з країн Африки та 146 - з країн Близького сходу. Більша частина біженців мешкають у Києві, Харкові та Одесі. Відповідна статистична інформація є уточненою порівняно з "Вісником етнополітики" № 13.

Щороку за статусом біженця в Україні звертаються близько 1200-1400 осіб, деякі - через зв’язки з країною у минулому, деякі - на шляху міграції через Україну до Європейського Союзу. Цим пояснюється той факт, що більшість звернень про надання статусу біженця подаються в місті Києві та на Закарпатті. Зараз близько 900 шукачів притулку чекають рішень виконавчих органів чи судів у своїх справах.

За даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, на 1 січня 2004 року в Україні перебувало 2877 біженців та 1367 шукачів притулку. За регіонами ця кількість розподілена наступним чином: місто Київ - 1,107/745; Черкаси - 22/1; Чернігів - 8/6; Чернівці - 34/0; АР Крим - 67/6; Дніпропетровськ - 31/0; Донецьк - 58/3; Івано-Франківськ - 0/7; Харків - 184/15; Херсон - 7/1; Хмельницький - 53/6; Кіровоград - 41/0; Київська область - 172/10; Луганськ - 33/3; Львів - 109/32; Миколаїв - 0/0; Одеса - 613/52; Полтава - 147/1; Рівне - 19/5; Севастополь - 7/0; Суми - 0/5; Тернопіль - 1/0; Вінниця - 41/17; Волинь - 8/10; Закарпаття - 12/439; Запоріжжя - 77/0; Житомир - 26/3.

Закон України "Про біженців" ( від 21.06.2001) визначає, що біженцем є іноземець (іноземний громадянин, чи особа без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може, або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого прийнято рішення про надання йому статусу біженця. Закон обумовлює отримання членами сімей осіб, що визнані біженцями, права прибути в Україну з метою возз’єднання родини та для того, щоб отримати статус біженця. Закон також містить визначення "дитина, розлучена з батьками" та запроваджує спеціальну процедуру прийняття, розташування, догляду за дітьми, їх представництва перед законом та знаходження членів їхньої родини. згідно з Законом, особам, визнаним біженцями, надаються такі ж соціальні та економічні права, як і громадянам України. Статус біженця встановлюється терміном на один рік, з можливістю поновлення. Закон також забезпечує легальне перебування шукачів притулку в Україні протягом процедури оскарження та, у порівнянні з попередньою редакцію, покращує видачу документів і реєстрацію на всіх стадіях процедури визначення статусу біженця.

У той самий час, Закон "Про біженців" містить кілька серйозних недоліків, серед яких: обмеження терміну подання заяви про надання статусу біженця (ст. 9), встановлення санкцій за порушення термінів надання заяв (ст. 9), можливість ненадання статусу біженця особі, котрій було надано статус біженця чи притулок у іншій країні перед прибуттям до України (ст. 10), короткий термін попереднього розгляду звернень (ст. 12), відсутність можливості робити спеціальний запис про надання дозволу на імміграцію у посвідчення біженця (ст. 14), наявність підстав для позбавлення статусу біженця без судової процедури (ст. 15) тощо.

Такі недоліки Закону, на думку Регіонального Представника УВКБ ООН в Україні, Бєларусі і Молдові п. Гі Уеллета, зокрема призвели до того, що майже 70% з усіх (близько 1400) звернень про надання притулку, поданих у 2003 році, не були взяті до розгляду з суто формальних причин, без будь-якого врахування реальної потреби у захисті шукачів притулку. Зокрема, застосування статті 9 Закону призвело до того, що близько 1000 осіб залишилися без документів в Україні, що загрожує їм депортацією і створює зайві проблеми для українських правоохоронних органів, котрі повинні приймати рішення про їх видворення. Застосування названої статті призводить до порушення Загальної декларації прав людини, стаття 14 якої визначає право шукати та отримувати притулок як одне з основних прав людини, а також Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, Європейської конвенції з прав людини та інших міжнародних і національних нормативних актів (зазначимо, що стандарти ЄС у галузі надання притулку не дозволяють країнам-членам ЄС застосовувати обмеження термінів подання заяв).

Вдосконалення законодавства у сфері надання притулку - проблема, до вирішення якої сьогодні долучається значна кількість спеціалізованих державних та міжнародних інституцій. В українському законодавстві в сфері потрібно передбачити необхідність створення механізмів допоміжного захисту, це можливо досягти шляхом внесення змін і доповнень до чинного Закону України "Про біженців". Рекомендованою назвою щодо відповідних змін може бути Закон України про біженців та осіб, які потребують допоміжного захисту". Розробкою пропозицій про внесення змін до Закону України "Про біженців" займається Кабінет міністрів України, Комітет ВР України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Державний комітет України у справах національностей та міграції, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців тощо.

Внесок у розвиток сучасної системи притулку робить УВКБ ООН, співпрацюючи з Урядом та парламентом України, центральними та регіональними органами влади, а також з неурядовими організаціями. Серед партнерів УВКБ ООН - Державний комітет у справах національностей та міграції, місцеві міграційні служби Закарпатської, Одеської, Київської областей та міста Києва. Основними партнерами серед НУО є Програма юридичної допомоги НІАС та благодійний фонд "Рокада" у Києві, Фонд допомоги біженцям "Співчуття" в Одесі, фонд "Допомога" у Криму, НІКА у Закарпатті, а також шість інших партнерських неурядових організацій.

Сьогодні УВКБ ООН, через своїх виконавчих партнерів, надає шукачам притулку, біженцям та іншим категоріям осіб, котрими опікується організація, послуги юридичного консультування та представництва інтересів у 15 з 27 регіонів України. Воно розширює освітню та матеріальну підтримку для зміцнення спроможності органів надання притулку. УВКБ ООН надає юридичні консультації та організовує навчання парламентарів, суддів, працівників прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Державної прикордонної служби, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства освіти, а також численних регіональних та місцевих органів влади.

УВКБ ООН, через партнерські НУО, у координації з державними структурами, здійснює програми з розширення можливостей для місцевої інтеграції у регіонах, де проживає найбільша кількість біженців. Ці програми включають соціальне дорадництво та матеріальну підтримку, медичний догляд, початкову та середню освіту, вивчення мови, психологічну підтримку, професійне навчання, працевлаштування, мікрокредитування, профілактику ВІЛ/СНІД та заходи з підвищення громадської обізнаності. Оскільки державні структури досі повною мірою не допомагають біженцям, УВКБ ООН за рахунок власних коштів надає матеріальну та фінансову допомогу найбільш вразливим категоріям біженців. Крім того, УВКБ ООН проводить діяльність із забезпечення особливих потреб жінок та дітей-біженців.

Для подолання пробілів, що залишаються у законодавстві про притулок, розширення можливостей його реалізації та місцевої інтеграції, УВКБ ООН здійснює прямі заходи із захисту, у тому числі процедури визначення статусу біженців, переселення біженців, що не можуть отримати адекватний захист в Україні, а також підтримку добровільної репатріації біженців.

Сьогодні Представництво УВКБ ООН в Києві працює над проектом нової редакції Закону України "Про біженців", який відповідатиме потребам законодавства у сфері захисту біженців та допоміжного захисту, а також надасть Україні змогу управляти міграцією згідно з міжнародними та національними стандартами.

Випуск підготовлено за матеріалами регіонального представництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові.

"Вісник етнополітики",
№18, 1 - 15 грудня 2004 року

До питання про статус національно-культурних товариств

За час проведення виборчої кампанії в Україні в пресі неодноразово з'являлися повідомлення про підтримку того чи іншого кандидата з боку представників певної національної громади. У виключній більшості випадків виразниками таких звернень були голови національно-культурних товариств, які, офіційно, не мають статусу, який дозволяв би їм говорити від імені всієї громади. Тим більше, що від імені тієї чи іншої національної меншини часто виступають одразу декілька національно-культурних товариств, представники яких можуть мати різні політичні переконання.

Сьогодні в Україні зареєстровано близько 420-ти національно-культурних товариств, з яких 33 є всеукраїнськими. Так в Автономній Республіці Крим офіційно функціонує 29 товариств, у Вінницькій області - 10, у Волинській області - 12, в Дніпропетровській - 9, в Донецькій - 19, в Житомирській - 18, в Закарпатській - 27, в Запорізькій - 12, в Івано-Франківській - 8, в Київській - 19, в Кіровоградській - 13, в Луганській - 17, в Миколаївській - 11, в Одеській - 26, в Полтавській - 7, в Рівненській - 7, в Сумській - 5, в Тернопільській - 8, в Харківській - 11, в Херсонській - 12, в Хмельницькій - 8, в Черкаській - 15, в Чернівецькій - 12, в Чернігівській - 14, в м. Києві - 68, у м. Севастополі - 26.

Частина з цих організацій має статус регіональних представництв всеукраїнських національно-культурних товариств, однак, в будь-якому випадку, кожна з 420 організацій має власну організаційну структуру і, у більшості випадків, прагне представляти інтереси своєї громади і сприяти забезпеченню прав її членів. Зрозуміло, що кожна з цих організацій має свій рівень і джерела фінансового забезпечення, свої можливості, свої важелі впливу, свій рівень взаємодії з представниками власної громади, з органами державної влади, свої особливі проблеми та надбання.

Зауважимо, що частина з названих організацій отримує фінансову допомогу від держав, які історично є батьківщиною представників тієї чи іншої громади. Однак, у більшості своїй, національно-культурні товариства можуть розраховувати лише на себе і на ті кошти, які виділяються їм з державного бюджету України. Для того, щоб мати уявлення про обсяги цих коштів, наведемо деякі дані про обсяги фінансування з державного бюджету програм, спрямованих на підтримку національних громад за 2003, 2004, а також заплановані видатки за цими програмами на 2005 рік:

Як бачимо, серед перелічених статей видатків немає спеціальних програм, які б передбачали призначення коштів на підтримку національно-культурних товариств. За Законом України "Про об'єднання громадян" (16.06.1992, ст.8) Верховна Рада затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу. Відтак місцеві громадські організації національних меншин, які зі зрозумілих причин переважають серед національно-культурних товариств, не мають можливості отримати цільове фінансування з державного бюджету. Виділяються кошти цим організаціям переважно з місцевих бюджетів а також за тими переліченими бюджетними програмами, більшість з яких реалізуються по лінії Державного комітету України у справах національностей та міграції, адже він є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, що відповідає за здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин, міграції, забезпечення прав національних меншин України, представників депортованих народів, що повернулися в Україну, та біженців. Однак, чіткого механізму, який відкривав би національно-культурним товариствам можливості отримання коштів з державного бюджету України немає.

Наразі найпоширенішою практикою отримання національно-культурними товариствами бюджетних коштів є практика особистих домовленостей. Для того щоб отримати якійсь обсяг коштів чи то на ремонт приміщення, чи то на проведення певних заходів спрямованих на збереження культури і традицій громади, голова національно-культурного товариства, якщо це товариство не має всеукраїнського статусу, звертається до місцевого органу виконавчої влади, і, розраховуючи лише на добру волю керівника місцевої державної адміністрації, а також на власне вміння переконувати, просить про виділення таких коштів. У більшості випадків у місцевої адміністрації коштів на такі видатки не передбачається.

Проте з позиції уникнення фінансових ризиків така колізія є виправданою. Національно-культурні товариства сьогодні функціонують в тому самому правовому полі і мають ті самі права, що й інші громадські організації. З юридичної точки зору, немає нічого, що відрізняло б їх від інших неурядових громадських структур. Відтак будь-хто, зареєструвавши громадську організацію (адже, на відміну від політичної партії, кількісного цензу щодо осіб, які підтримали заяву про створення громадської організації немає (Закон України "Про об'єднання громадян" ст. 15) і написавши в її статуті, що метою цієї організації є сприяння збереженню культурних надбань тієї чи іншої національної меншини, зможе претендувати на отримання частини бюджетних коштів.

З іншого боку, сьогодні дуже часто ту чи іншу національну громаду в певному регіоні представляє одночасно декілька національно-культурних товариств. Кожне з цих товариств прагне до того, щоб позиціонувати себе в якості представника всієї громади, чи, принаймні її регіональної більшості. Відтак між самими національно-культурними товариствами часто виникають конфліктні ситуації, шляхи розв’язання яких, в умовах суперечливості сучасного законодавства, спрямовані далеко не на вироблення конструктивних рішень та домовленостей. Відповідно, кожне з цих національно-культурних товариств претендує на отримання фінансової підтримки з державного бюджету, в незалежності від того, чи підтримується це товариство більшістю представників національної громади, чи ні.

Варіанти викорінення цієї колізії існують, але з приводу їх законодавчого впровадження досі точаться суперечки. З одного боку існують пропозиції щодо чіткого законодавчого визначення особливого статусу національно-культурних товариств, адже маючи той самий статус і ті самі права, що й інші громадські організації, національно-культурні товариства, зважаючи на специфіку своїх програмних цілей, мають набагато менше можливостей для їх досягнення. Однак надання таким організаціям спеціального статусу не є можливим без трансформації принципів їх формування і внутрішньої організації. Для того, щоб виправдовувати свій статус, національно-культурне товариство має реально представляти ту національну громаду, в якості виразника інтересів якої воно себе позиціонує. Відтак голова товариства, яке претендує на спеціальний статус не може представляти лише свої власні переконання і вимагати фінансового забезпечення реалізації цих переконань з боку держави. Питання полягає у виробленні механізму надання такого спеціального статусу національно-культурним товариствам, які виражають інтереси певної національної громади (наприклад застосування принципу виборності голів таких товариств членами громади. З іншого боку зрозуміло, що, якщо йдеться не про реалізацію права на національно-культурну автономію, а про створення громадської організації національної меншини чи народу, таких організацій у кожної національної громади може бути декілька, і принципи фінансування таких організацій мають бути налагоджені з врахуванням таких умов. Відтак єдино можливим кроком до створення певних практичних механізмів, які б регулювали обіг бюджетних коштів у сфері підтримки організацій національних меншин та народів, видається впровадження ринкових принципів фінансування. Необхідним видається впровадження правових інструментів, які б дозволили змінити принципи фінансування національно-культурних товариств і відійти від ієрархічної системи бюджетних призначень, на користь впровадження конкурсних механізмів фінансування.

Надання фінансової допомоги національно-культурним товариствам не може бути віддане на волю випадку. Адже такі товариства для національних громад фактично є єдино можливим варіантом вираження себе в якості спільності у соціально-правовому полі. Сьогодні чітке законодавче визначення статусу національно-культурних товариств, вироблення адекватних механізмів фінансування цих організацій може стати важливим кроком до налагодження співпраці національно-культурних товариств з органами державної влади, а також до впровадження підстав для легітимації, наявність яких дасть можливість самим національним громадам долучатися до процесу прийняття рішень і запускати механізми громадської участі.

"Вісник етнополітики",
№19, 16 - 31 грудня 2004 року

Деякі підсумки 2004 року

2004 рік не виправдав очікувань значної кількості громадян України, які сподівалися на значні позитивні зрушення у сфері етнонаціональної політики. Політики й державні службовці, законодавці і представники виконавчої влади спрямували свої зусилля на інші, "більш перспективні", завдання, і майже зовсім забули про вдосконалення і розвиток системи забезпечення прав тієї частини населення країни, набутки й досвід якої складають невід'ємну ланку соціокультурного досвіду всієї української держави.

Зазначимо, що протягом календарного року в Комітеті Верховної ради з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин було зареєстровано 16 проектів законів, з яких лише три безпосередньо стосувалися сфери етнонаціональної політики. З трьох законопроектів лише один розглядався на засіданні Верховної Ради України, був прийнятий під час повторного другого читання, однак не набув чинності у зв’язку з вето, накладеним Президентом (Проект Закону України "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою", №4526-1 від 30.01.2004 (див. Вісник етнополітики №1, №5, №7, №9, №10 ).

Виходячи з аналізу пропозицій, що вносилися народними депутатами до різноманітних законів України, а також з огляду на ініціаторів цих пропозицій, можна стверджувати, що проблемами національних меншин у Верховній Раді переймається доволі вузьке і стале коло осіб, кількість яких не дає змоги говорити про можливість налагодження конструктивної співпраці щодо врегулювання законодавства в сфері державної етнополітики України.

Зокрема не вдалося налагодити таку співпрацю і під час опрацювання проекту закону "Про державний бюджет України на 2005 рік". Кількість програм, за якими передбачене фінансування спрямоване на підтримку національних громад, не змінилася, та й самі обсяги фінансування в цілому залишилися на тому самому рівні. Відтак покладати сподівання на покращення фінансування державної етнонаціональної політики марно, якщо, звичайно, не відбудеться впровадження більш ефективного механізму розподілення відповідних коштів.

На противагу пасивності більшої частини депутатського корпусу по відношенню до вирішення проблем національних громад, Президент України зайняв більш відкриту позицію. Окремі кроки Президента на сприяння проведенню заходів національних меншин та народів, спілкування із представниками окремих національних громад, деякі заходи на попередження міжнаціональних конфліктів в Криму, дали можливість говорити про те, що Президент став однією з тих фігур, що своїми окремими діями виголошували зацікавленість в укріпленні міжнаціональної толерантності в країні. Однак, з іншого боку, протягом календарного року, жодного указу чи постанови, спрямованої на покращення і розвиток міжнаціональних взаємин, Президентом видано не було.

Кабінет міністрів України у 2004 році, зосередився на виконанні вже ухвалених державних програм і постанов, спрямованих на підтримку національних громад, не ухваливши за рік жодного нового стратегічного документу. Натомість представники Кабміну двічі виступали у Верховній Раді в якості суб’єктів законодавчої ініціативи (проекти законів "Про відновлення прав осіб депортованих за національною ознакою" (див. Вісник етнополітики №1) та "Про концепцію державної етнонаціональної політики" (№5659, від 17.06.2004)), однак об’єкт першої ініціативи, після врахування великої кількості зауважень та внесення коректив, так і не набув офіційного статусу, а другий проект закону досі знаходиться на розгляді в профільному комітеті Верховної Ради..

З іншого боку, негативним як для формування етнонаціональної політики так і для іміджу Кабінету Міністрів фактором, стали неодноразові заяви прем’єр-міністра про необхідність впровадження в Україні принципу подвійного громадянства та надання російській мові статусу другої державної.

Державний комітет України у справах національностей та міграції, як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, що, крім іншого, відповідає за здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин, здійснював свої повноваження в межах визначеної компетенції, займаючись, переважно, вирішенням тактичних питань забезпечення життєздатності національних громад. І в цьому розумінні, жодних принципових трансформацій у діяльності Держкомнацміграції в порівнянні з 2003 роком не відбулося. Зазначимо, однак, що у зв’язку із збільшенням кількості державних програм по лінії Комітету (8 у 2004 проти 4 у 2003 році), сфера докладання зусиль на забезпечення потреб національних меншин та народів певною мірою розширилася. Зокрема, Держкомнацміграції отримав фінансування на організацію заходів з реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, на створення та утримання пунктів розміщення незаконних мігрантів та інформаційної системи обліку та аналізу міграційних потоків тощо (див. Вісник етнополітики №18).

Загалом на 2004 рік Комітетом, в рамках програми 5321030 "Заходи щодо відтворення культури національних меншин та встановлення культурних зв’язків з українською діаспорою" (3123,1 тис. грн.) було заплановано 78 "заходів по національним меншинам" (950,0 тис. грн.), в тому числі заходи з підтримки діяльності недільних шкіл, проведення фестивалів та свят, днів культури національних меншин, конференцій, міжнародних зустрічей тощо. Окремо Держкомнацміграції України займався підтримкою та виданням 7 газет, що виходять мовами національних меншин (720 тис. грн.). Про результати цієї діяльності громадськість незабаром зможе дізнатися у звіті про діяльність комітету у 2004 році, проте вже сьогодні очевидним є те, що, з одного боку, обсяги фінансування програм по лінії Держкомнацміграції є недостатніми, а з іншого, перелік цих програм і механізмів їх реалізації вимагає значного розширення і подальшого вдосконалення.

Таку саму ситуацію із фінансуванням заходів можна бачити і по лінії Міністерства культури України, і за програмами, реалізація яких входить до сфери компетенції Державного комітету телебачення і радіомовлення, Національної академії наук України.

Значний вплив на етнонаціональну сферу, втім як і на інші сфери життєдіяльності українського суспільства, справило проведення у 2004 році кампанії з виборів Президента України. Моніторинг преси та електронних видань підтвердив той факт, що чим ближче країна наближалося до дати дня голосування, тим яскравішими ставали дві загальних тенденції: 1) тенденція до зменшення кількості повідомлень про життєдіяльність національних громад і заходів у сфері етнонаціональної політики, та 2) тенденція до дедалі більшої політизації питань міжнаціональних взаємин.

З одного боку, цілком зрозумілим видається той факт, що громадяни України, в тому числі і представники національних меншин та народів, переключають свою увагу на визначну подію в житті всього суспільства, проте надмірна політизація питань міжнаціональних взаємин стала однією з найбільш негативних рис етнонаціональної політики 2004 року.

До кола таких деструктивних кроків можна віднести і суперечки навколо антисемітських публікацій (див. Вісник етнополітики №4), і заяви представників окремих національно-культурних товариств про підтримку національною громадою того чи іншого кандидата (див. Вісник етнополітики №18), і згадані вже заяви прем’єр-міністра щодо подвійного громадянства та впровадження в Україні другої державної мови (див. Вісник етнополітики №14, №15).

В свою чергу, позитивний вплив на розвиток міжнаціональних взаємин в Україні справляє реалізація в Україні програм Парламентської Асамблеї Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, спеціальних програм Організації Об’єднаних націй тощо. Свій внесок у розвиток культури національних меншин роблять міжнародні неурядові організації (зокрема Міжнародний фонд "Відродження"), частково фінансуючи видання підручників різними мовами, відкриття шкіл з викладанням мовами національних меншин, проведення заходів на підтримку їх культур, тощо.

В Автономній Республіці Крим продовжується реалізація програми з розселення і облаштування депортованих (див. Вісник етнополітики №1, №2, №5). Будується і виділяється житло для репатріантів, прокладаються газопроводи та мережі водопостачання, однак масштаби цих заходів сьогодні не дають можливості говорити про те, що найближчими роками проблему облаштування депортованих буде вирішено остаточно, тим більше, що політико-правові питання, пов’язані з відновленням прав депортованих народів не вирішуються.

Доброю традицією стало проведення заходів, присвячених відзначенню визначних у житті національних меншин та народів дат. Зокрема у 2004 році серед них мали місце заходи на відзначення 60-ї річниці депортації кримськотатарського народу, 63-ї річниці депортації кримських німців, святкування Міжнародного дня ромів в Україні, 200-ї річниці поселення німців у Криму, 230-річчя переселення болгарських сімей на українську землю, тощо. Звичайно, ці заходи були різними і за статусом і за рівнем фінансування, однак в масштабах України вони, здебільшого, були поодинокими і локальними та майже зовсім не висвітлювалися на рівні всеукраїнських засобів масової інформації.

*  *  *

Державна етнонаціональна політика у 2004 році відзначилася як збереженням старих позитивних тенденцій, так і появою тенденцій нових, здебільшого негативних.

Консервація тактичних принципів управління у поєднанні зі збереженням пріоритету вертикальної організації та координації управлінських структур; відсутність ефективного політичного представництва національних меншин в органах влади разом із недостатньою зацікавленістю переважної більшості законодавців у врегулюванні міжнаціональних взаємин; відсутність ефективного зворотного зв’язку з національними громадами поряд із браком зацікавленості та пасивністю представників виконавчої влади на місцях, призвели до того, що протягом усього 2004 року державна етнополітика України знаходилася на узбіччі політичної активності держави. Відтак і в цьому році окремі політичні актори мали можливість використовувати етнонаціональні чинники в своїх інтересах, активізуючи процеси поглиблення міжнаціональної ворожнечі та протистояння.

Сподіваємося, що 2005 рік стане більш сприятливим для сфери етнонаціональної політики і дасть їй можливість вийти на шлях налагодження конструктивної співпраці між представниками різних національностей, які в сукупності складають єдиний Український народ.

"Вісник етнополітики",
№20, 1 - 25 січня 2005 року

Засоби масової інформації і толерантність у поліетнічному суспільстві

25 січня 2005 р. в Києві вперше відбулося підбиття підсумків всеукраїнського журналістського конкурсу "ЗМІ за міжетнічну толерантність та консолідацію суспільства". Конкурс, що проводився з квітня по листопад 2004 р., був організований за ініціативою Асоціації національно-культурних об'єднань України і проведений за підтримки Ради представників громадських організацій національних меншин при Президентові України, Демократичної спілки угорців України, а також Держкомнацміграції України.

Журі конкурсу, на чолі з академіком НАНУ, директором Інституту філософії Мирославом Поповичем, визначило переможців за 6-ма номінаціями: "Духовний зв’язок поколінь та історична пам'ять"; "Традиційні національні культури: своєрідність, унікальність, роль у процесі творення сучасної української культури"; "Міжнаціональні відносини - через людські долі"; "Регіональний вимір міжнаціональних відносин"; "Національно-культурні організації на карті громадянського суспільства України" та "Права національних меншин в Україні".

На розгляд журі було представлено близько 200 робіт працівників мас-медіа з різних регіонів України. До числа конкурсних робіт увійшли матеріали опубліковані в органах друкованої преси, телебачення, радіо та Інтернет і в кожній з цих категорій, окрім останньої, було визначено своїх переможців.

Метою конкурсу, за словами його організаторів, стало "виявлення, підтримка та популяризація кращих медійних прикладів утвердження у суспільстві загальнолюдських принципів громадянського миру й міжнаціональної злагоди". Керівник Асоціації національно-культурних об'єднань Олександр Фельдман з цього приводу зауважив: "У всіх національних меншин був і є один загальний інтерес - збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди в Україні, забезпечення єдності і територіальної цілісності країни. <...> В кризовій ситуації багатонаціональний народ України дав добрий урок політикам, продемонструвавши свою витриманість, толерантність, громадянську позицію, прагнення розвиватися як єдина політична нація".

Голова журі М.Попович висловив свою позицію щодо тематики конкурсу: "Коли ми говоримо про консолідацію суспільства і про толерантність - ми апелюємо до любові. Тому я теж апелюю до любові, щоб люди слухали одне одного і любили себе і ту землю, на якій вони живуть". В свою чергу, ведучий урочистої церемонії конкурсу Юрій Макаров (телеканал 1+1) зазначив: "На подив, скажемо, і соціум український, і ЗМІ українські проявляють у сенсі міжнаціональних відносин, міжмовних відносин вражаючу зрілість".

Попри сказане організаторами конкурсу, з жалем можна констатувати, що ані українські ЗМІ, ані український політикум під час виборчої кампанії аж ніяк не були такими "зрілими" у сенсі міжнаціональних відносин, як до і після неї. Спекуляції навколо міжнаціональних взаємин, покликані загравати до національної ідентичності виборців буквально пронизували мас-медіа. Ані ситуація навколо "Сільських вістей", ані заяви екс - прем’єр-міністра В.Януковича, ані телевізійні ролики, спрямовані на дискредитацію "кандидата від опозиції" не знайшли відклику з боку державних службовців, які мали б відповідати за безлад і інформаційному просторі країни.

Зрозуміло, що заходи, спрямовані на визначення і відзначення журналістів та ЗМІ, які сприяють впровадженню в інформаційне середовище ідеалів міжетнічної толерантності, є більш ніж корисними. Можливо, що подібні конкурси в майбутньому сприятимуть як збільшенню кількості так і покращенню якісного наповнення медійних робіт, присвячених питанням міжнаціональних відносин. Проте виборчі перегони показали, що сьогодні проблеми міжетнічних конфліктних взаємодій, особливо ті, що пов’язані з гострими конфліктними ситуаціями, кримінальними інцидентами, збуренням масових емоцій, не втрачають своєї актуальності ані для журналістів, зацікавлених у гучності своїх публікацій, ані для власників та керівників ЗМІ, що переймаються розмірами тиражів своїх видань. Водночас саме ЗМІ, завдяки своїм тиражам, здатні будь-яку інформацію зробити соціально значущою та психологічно достовірною. Саме ЗМІ володіють всіма інструментами для того, щоб вмотивовувати і артикулювати будь-які соціальні установки, роблячи їх частиною повсякденної картини світу значної частини населення. І ця артикуляція, більшою мірою, здійснюється не через тематичні роботи, присвячені, приміром, історії формування культури того чи іншого народу, але, насамперед, через недбало відредаговані замітки, статті, які можуть прямо і не стосуватися проблеми міжнаціональних взаємин. В такому контексті 200 робіт, представлених на конкурсі, є лише мізерною частиною того пласту інформації, який з дня у день формує картину світу споживача продукції ЗМІ, а відтак - чи не кожного громадянина України.

Нажаль, на толерантність в політичних та фінансових колах України (що особливо гостро проявилося під час виборчої кампанії) сьогодні немає такого попиту як на міжетнічні конфлікти. Відтак і "соціальні замовлення" на матеріали у ЗМІ навряд-чи можуть відповідати інтересам впровадження принципів "громадянського миру й міжнаціональної злагоди.

Механізми запобігання проявам ксенофобії у ЗМІ: міжнародна практика і українські реалії

Міжнародні інститути, визначаючи вирішальну роль ЗМІ у зміцненні миру, демократії, інститутів громадянського суспільства, дотриманні прав людини, а також етнічних меншин, у своїх документах часто звертають увагу на обов’язки журналістів у дотриманні принципів толерантності. Зокрема прийнята 28 листопада 1978 року Декларація ЮНЕСКО про основні принципи, що стосуються внеску ЗМІ у зміцнення миру і міжнародного порозуміння, у розвиток прав людини та в боротьбу проти расизму й апартеїду та підбурювання до війни зобов’язує:

"1. Засоби масової інформації повинні робити важливий внесок у зміцнення миру і міжнародного порозуміння, у боротьбу з расизмом, апартеїдом і підбурюванням до війни.

2. У боротьбі проти агресивних воєн, расизму, апартеїду й інших порушень прав людини, що є, поряд з іншим, породженням забобонів і невігластва, засоби інформації, поширюючи відомості про ідеали, прагнення, культуру і потреби всіх народів, сприяють ліквідації невігластва і непорозуміння між народами, усвідомленню громадянами однієї країни негараздів і прагнень інших, забезпеченню поваги прав і достоїнства всіх націй, усіх народів і всіх осіб незалежно від раси, статі, мови, релігії чи національності..." (ст. 3).

В свою чергу, у статті шостій Рамкової конвенції про захист національних меншин зазначається: "Сторони заохочують дух терпимості і діалог між культурами, а також уживають ефективні заходи для сприяння встановленню взаємної поваги, взаєморозуміння і співробітництва між усіма особами, що живуть на їхній території, незалежно від їхньої етнічної, культурної, мовної чи релігійної належності, особливо в області культури і засобів інформації".

Не зважаючи на міжнародні зобов’язання, а також на статті ряду нормативно-правових актів України, що покликані не припускати зловживання свободою діяльності ЗМІ у цілях розпалювання міжнаціональної ворожнечі ("Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", 1992, ст. 3; "Про телебачення і радіомовлення", 1993, ст.2; "Про інформацію", 1992, ст.46 тощо), в українських мас-медіа час від часу з'являються матеріали, які прямо, чи опосередковано порушують не лише принципи журналістської етики, але й визнані норми суспільної моралі.

Відсутність чітко пророблених механізмів відповідальності за порушення цих принципових законодавчих норм призводить до того, що плекання міжнаціональної ворожнечі стає звичною повсякденною практикою цілих видань. Гнучкість законодавчого визначення підстав для відповідальності за "умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності" громадян ("Кримінальний кодекс України" 2001, ст. 161) відкриває шляхи для уникнення відповідальності за такі дії. Згадаємо, наприклад, ситуацію навколо газет "Крымская правда" та "Крымское время" на які неодноразово подавали судові позови за антиукраїнські та антитатарські публікації, проте жодна зі справ не була вирішена на користь скаржників.

Так, у надрукованому в "Крымской правде" (№ 199 (22852) від 27.10. 2001 року) звіті про участь в Четвертому Конгресі співвітчизників під заголовком "Ми повернемося до тебе, Вітчизно!", редактор газети Микола Бахарєв висловив наступну думку: "Україна ось недавно провела з'їзд українців, хоч і нації такої в природі не існує. Українці - це частина російського народу, яка розмовляє на одному із діалектів російської мови". Реагуючи, зокрема, на цю публікацію, в серпні 2002 року громадянин України Георгій Хижняк звернувся до суду з позовом про захист честі, гідності та виплату моральної шкоди, мотивуючи свої вимоги тим, що впродовж тривалого часу республіканська громадсько-політична незалежна газета "Крымская правда" на своїх шпальтах тиражує кримсько-сепаратистські та антиукраїнські ідеї. Центральним районним судом міста Сімферополя в позові Г.Хижняку було відмовлено. Єдиним позитивним для позовників висновком щодо цих публікацій, який було зроблено офіційно, став висновок Комісії з журналістської етики України. Комісія зауважила, що згадані кримські видання "навішують ярлики, намагаючись сформувати негативну суспільну думку щодо українського та кримськотатарського народів на ґрунті однобічної, упередженої інформації, спираючись у своїй позиції на псевдоісторичні публікації", і при цьому порушують одразу чотири пункти Етичного кодексу українського журналіста, який, зокрема, стверджує, що "факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного"; "ніхто не може бути дискримінований із-за своєї статі, мови, раси, релігії, національного, релігійного чи соціального походження чи політичних смаків".

Етичні кодекси журналістів у практиці інформаційної політики розвинених держав відіграють значну роль. Безперечно, характер подібних документів якнайкраще відповідає завданням побудови демократичного і відповідального суспільства, адже дотримання норм, передбачених такими кодексами є, насамперед, особистою справою самого журналіста. Санкції, передбачені за порушення цих норм, накладаються в рамках професійного співтовариства журналістів його членами. Однак ефективність такого роду інструментів визначається, по-перше, значним рівнем усвідомлення представниками мас-медіа своєї відповідальності за недбале ставлення до публічного слова, і по-друге - високим ступенем структурованості та взаємної відповідальності всередині самої журналістської спільноти. Ані першого, ані другого в українському медійному просторі поки що немає. До того статті, які містять загрозу розпалювання міжнаціональної ворожнечі, здебільшого пишуться не професійними журналістами, частіше навіть не журналістами взагалі. Відтак кодекси журналістської етики навряд-чи можуть бути покладені в основу регулювання діяльності ЗМІ в сфері міжнаціональних взаємин в сучасній Україні.

Громадський контроль і правове середовище в сфері інформаційної політики

Окрім адміністративних та професійно-етичних механізмів існують також інші способи запобігання проявам ксенофобії в ЗМІ. Зокрема впровадженню принципів толерантності в інформаційне середовище сприяє інституціалізація форм громадського контролю за ЗМІ, завдяки активній участі усіх зацікавлених структурних елементів громадянського суспільства. Оскільки міжетнічні конфлікти несуть загрозу для безпеки усіх членів соціуму, протидія ксенофобії теоретично може бути предметом уваги будь-яких суспільних асоціацій, які є частиною громадянського суспільства. Проте все це лише допоміжні процедури, які у будь-якому випадку мають спиратися на законодавчо визначені підстави відповідальності, а також на санкції за порушення норм законодавства в цій сфері. Навряд-чи громадський контроль буде дієвим, якщо не буде чіткого і збалансованого правового механізму, який визначатиме підстави і характер відповідальності за протиправні дії з боку тих хто долучається до формування інформаційного поля країни.

Необхідність впровадження такого правового механізму не викликає сумніву, адже жоден громадський чи державний орган не зможе ефективно протидіяти проявам ксенофобії і розпалювання міжнаціональної ворожнечі у ЗМІ, якщо його дії не виходитимуть за рамки проведення експертиз і висловлення свого обурення щодо подібних публікацій. Так, Державний комітет України у справах національностей та міграції у 2004 році, ініціювавши створення Ради з питань ксенофобії, расової дискримінації і нетерпимості, розуміючи складність реалізації завдань такої Ради, поки що не пішов далі публічних заяв, загальмувавши процес створення відповідного органу. Цікавим є те, що заява про створення Ради пролунала саме в час перебігу в Україні виборчої кампанії. При цьому жодних чітких принципів діяльності цього органу, жодних правових підстав здійснення ним своїх так само невизначених повноважень проголошено не було, і після виборів про Раду згадувати перестали.

На хвилі боротьби за свободу слова в Україні, в умовах хиткості положень законодавства, зацікавленим політичним силам дуже легко вдається спекулювати на тому, що виступи проти проявів ксенофобії в ЗМІ є ознаками цензури, що жодною мірою не сприяють утвердженню свободи слова. Проте "свобода одного індивіда закінчується там, де починається свобода іншого", і порушення цього принципу вже є злочином, тим більше, якщо це стосується сфери публічного слова. Проте коріння проявів ксенофобії в ЗМІ, як і коріння будь-якої іншої проблеми, пов’язаної із забезпеченням прав національних меншин, глибше за недосконалість окремих нормативно-правових актів. Воно зростає з неузгодженості і несистемності законодавства в сфері міжнаціональних взаємин. Держава досі не може визначитися із загальною стратегією етносоціального та етнополітичного розвитку, а без такої стратегії будь-яке позитивне зрушення в сфері міжнаціональних взаємин видається неможливим. Адже саме стратегія структурує, консолідує, змальовує напрямок такого зрушення, саме вона встановлює формат, в межах якого відбуваються ті чи інші процеси модифікації. Лише ухвалення та імплементація у вітчизняне законодавство "Концепції державної етнополітики України", в якості системотворчого документу в цій сфері, може стати запорукою "утвердження у суспільстві загальнолюдських принципів громадянського миру й міжнаціональної злагоди".

Випуск підготовлено за матеріалами: інформаційних агенцій УНІАН, Deutsche Welle; електронного видання "Главред"; газети "Україна молода", публікацій Центру медіареформ, Асоціації національно-культурних об'єднань України; web-ресурсів Верховної Ради України, Прес-служби Ради Міністрів АРК, Національної радіокомпанії України, Державного комітету України у справах національностей та міграції; видання Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. / О.Майборода, Р.Чілачава, Т.Пилипенко та ін. - К., 2002. - 312 с.

"Вісник етнополітики",
№21, 26 січня - 10 лютого 2005 року

Новий Уряд та етнонаціональна сфера 

4 лютого 2005 р. у ВР України було презентовано і ухвалено програму нового Уряду "Назустріч людям". За ухвалення програми проголосувало 357 народних депутатів з 426 зареєстрованих у залі засідань. Швидкість ухвалення програми, яка голосувалася у пакеті з призначенням голови уряду, викликала низку нарікань з боку як самих депутатів так і б