Народився 17.06.1930 року. Освіта вища, Львівський державний університет ім. І Франка (1954р.), психолог. З початку 1960-х організовує видання й поширення самвидаву. Вперше заарештований в серпні 1965 року, в квітні 1966 року засуджений на 6 років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Мордовії. У липні 1967 року за “пропаганду” та поширення самвидаву серед в’язнів засуджений на 3 роки ув’язнення у Володимирському централі. Звільнений у серпні 1971 року. В цей час нелегально видає “Бюлетень” Гельсінської Групи (№ 4 – 7), опікується сім’ями політв’язнів. Знову заарештований у грудні 1981 року, засуджений до 10 років ув’язнення в таборі особливого суворого режиму і 5 років заслання. Звільнений у липні 1987 року. Член Української Гельсінської Групи з листопада 1982 року. Один з фундаторів Української республіканської партії. Народний депутат України 1 скликання (1990 – 1994 рр.). Шановний читачу! Перед тобою унікальний збірник документів про історію боротьби кримськотатарського народу за повернення на батьківщину. Як відомо, в кінці Другої світової війни російська комуністична імперія вдалася до розправи над кримськотатарським та іншими народами, звинувативши їх у “зраді батьківщини”. Власне, імперія для репресованих, як і для інших поневолених народів, батьківщиною не була. Цю політичну фразеологію імперкомуністична правляча верхівка використовувала для прикриття справжньої суті геноциду десятка поневолених націй. За кількасотрічну історію існування московської держави її правителі не раз вдавалися до масових репресій проти колоній, які не мирилися з поневоленням. Але щоб у сотнях товарних ешелонів цілий народ відправити на Урал, Казахстан, Середню Азію, як це вчинила сталінська адміністрація з кримськотатарським народом, - до такої практики вона не вдавалася. Всупереч стереотипам, які нав'язував колоніям комуністичний режим про те, що злочинцями можуть бути групи чи класи, але ніколи - цілий народ, сталінська адміністрація вдається до розправи над цілим народом. Вона легко позбулася цієї ідеологічної максими і на святкуванні перемоги над нацистською Німеччиною вклавши в уста Й. Сталіна тост на честь великого російського народу як переможця, залишивши без уваги інші народи. Власне, в атмосфері патріотичного сп’яніння, користуючися нагодою, що чоловіче населення воює на фронтах Другої світової війни, московський уряд здійснює виселення кримськотатарських жінок, дітей та людей похилого віку. Автори досліджень цієї драматичної сторінки історії кримських татар подають різну чисельність депортованих, зокрема, 238 500 чоловік. Виселення відбувалося у варварський спосіб. Депортованим не дали можливості запастися харчами. Їх кинули у вагони для перевезення тварин. По дорозі до визначених резервацій, а також в перші роки заслання, половина депортованих загинула. Другу половину тримали під жорстким контролем НКВД та партійно-господарського активу. Проте через кілька років сяк-так облаштувавшися на місцях, кримські татари почали звертатися до різних державно-партійних інстанцій, особливо після смерті Й. Сталіна та критики його репресивної політики, з вимогою вважати кримськотатарський народ жертвами сталінізму і дозволити повернення на батьківщину. Проте дозволу не було. А спроби самовільно повернутися до Криму закінчувалися повторним виселенням у не менш жорстоких формах, ніж це було в 1944 році. Лідери кримськотатарських громад, нове покоління молоді, що виросло в резерваціях, вживало найрішучіших заходів щодо повернення на рідну землю, на землю, про яку знало тільки з розповідей батьків. Було влаштовано численні напівлегальні і нелегальні зібрання активістів національного руху, на яких приймалися рішення щодо реалізації ненасильницьких дій тиску на радянську владу з метою примусити її повернути кримськотатарський народ на рідну землю та відновити його права. Кримськотатарський рух, організований на демократичних засадах, в середині 60-их років став масовим політичним явищем, з яким ще не стикався комуністичний режим. Він мав вплив на інші національні рухи і народжуючи правозахисні кола в СРСР. Саме ці обставини призвели до появи указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року, який частково реабілітував кримськотатарський народ. Але на практиці до кінця 1980-их років діяли підзаконні акти, на підставі яких кримські татари не допускалися в Крим. Власне, добірка «Хроника текущих событий» (інформаційного бюлетеня, який видавала група московських дисидентів, починаючи з 1968-го року) постійно публікує матеріали про правозахисний рух кримськотатарського народу. Тільки за перше десятиріччя 1957-1967 рр. кримські татари направили «сотни тысяч коллективных и индивидуальных писем с требованием положить конец несправедливости» (Выпуск 2 «Хроники текущих событий»). На захист прав кримськотатарського народу виступив український генерал-майор Петро Григоренко, російський філолог Лариса Богораз, московський фізик Павло Літвінов та інші. Кримськотатарська проблема виявилася в центрі уваги російських правозахисників. Слід відзначити, що саме досвід кримських татар у правозахисній діяльності зробив значний вплив на дисидентський рух у СРСР, зокрема, як пише Людмила Алєксєєва, випуск «Інформаційного бюлетеня» сприяв появі московської «Хроники текущих событий». А 70-80-рр. були не лише періодом активної правозахисної діяльності кримських татар, але також – періодом численних арештів та репресій щодо лідерів. Спостерігаючи за сучасним національним рухом кримських татар, щиро дивуєшся і захоплюєшся його продуманою політичною, видавничою, освітянською діяльністю, завдяки якій вони долають опір владних інститутів АРК та консервативно настроєної російськомовної громади в Криму. Не можна обійти увагою настирливість і жертовність кримських татар у відстоюванні своїх прав. Коли Муса Мамут вичерпав усі можливості залишитися на рідній землі, а його сім'ю в черговий раз намагалися виселити з Криму, він 28 червня 1978 року спалився. В цьому ж 1978 році українець Олекса Гірник спалився в знак протесту проти русифікації українського народу. Долі цих двох народів мають багато спільного. Вже дев'ять років українці та кримські татари живуть в єдиній державі. Від їхніх відносин і розуміння одне одного в значній мірі залежить спокій регіону. Залучення української автури до видання книжок з історії кримськотатарського руху і її висвітлення з кримськотатарського та українського боку, без сумніву, сприятиме глибшому взаємопізнанню. Адже шляху до порозуміння іншого, ніж взаємопізнання і взаємоповага, немає. Вивчення в кримськотатарських школах української мови, літератури та історії, виступи по місцевому кримськотатарському радіо та телебаченню діячів української науки, мистецтва і, навпаки, кримськотатарських діячів науки і культури в українських електронних засобах масової інформації - шлях до зближення народів. Українська держава взяла на себе тягар видатків на повернення кримськотатарського народу до Криму, хоч справедливо було б цей тягар хоча б частково перекласти на плечі держави, яка оголосила себе спадкоємницею СРСР, тобто Російської Федерації. Кримські татари повертаються на свою Батьківщину. Повертаються з надією і вірою до незалежної України. Переконаний, що видання, пропоноване твоїй увазі, шановний читачу, зробить належний внесок до кращого розуміння кримськотатарського народу, його історії і прагнень у молодій український державі, допоможе йому знайти тут свою домівку. |
