ПЕРЕДМОВА

ХХ століття, що минає, залишиться в історії людської цивілізації не тільки епохальними науковими відкриттями і досягненнями, що кардинально змінили умови життєдіяльності людини, але й масштабними гуманітарними катастрофами, що привели до знищення сотень мільйонів людських життів.

Осмислення напередодні нового тисячоліття людським співтовариством пройденого етапу власного розвитку може допомогти йому уникнути повторення диявольських суспільних експериментів минулого, в ході яких багато народів і їх території було викинуто на узбіччя світового розвитку, привнесено ворожнечу і ненависть між людьми, знищено наступність поколінь і зруйновано самобутні культури.

Україна на превелике нещастя людей, які жили і живуть сьогодні на її території, опинилася в епіцентрі всіх катастроф ХХ століття, що на її землю принесли носії і провідники людиноненависницьких комуністичної і фашистської ідеологій. Масштаби трагедій в нашій спільній історії були настільки великими, що для їх характеристики і визначення їх наслідків, суспільство було змушене ввести спеціальні поняття, які змогли б відобразити суть людських катастроф, що мали місце, - голодомор, холокост, депортації.

При всіх ніби зовнішніх відмінностях фашистська і комуністична ідеології у своїй антилюдській сутності єдині. Обидві ці ідеології заперечують загальнолюдські цінності і мораль, підмінюючи їх, в першому випадку, ідеєю переваги однієї раси над іншою, в другому - панівного класу стосовно інших.

Комуністичний режим СРСР в оцінці суспільних явищ, стосовно прав народів і прав людини, перш за все, виходив з принципу класової доцільності, все решта проголошувалося чужим, що підлягало знищенню. Відповідно, комуністична ідеологія, не дивлячися на те, що на відміну від фашистської, офіційно проголошувала інтернаціоналізм одним із основних принципів у досягненні “перемоги світового пролетаріату”, насправді відкривала для влади, узурпованої комуністичною елітою, набагато більше можливостей у здійсненні геноциду щодо народів, ніж фашистська, бо потенційно несла в собі загрозу для всіх народів. При цьому варто зазначити, що масштаби репресій і форми геноциду щодо конкретних народів залежали виключно від їх оцінки комуністичним режимом, віднесення до категорії “благонадійних” чи “неблагонадійних”.

Проведення тотальних репресій проти власних громадян і цілих народів, знищення десятків мільйонів людей, проведення насильницької асиміляції не можливо пояснити ні “культом особи”, ні “перекрученням комуністичних принципів”, як намагаються і до цього часу подати події недавнього минулого ідейні послідовники вчорашніх катів.

В дійсності ВКП(б) на чолі з Ульяновим-Леніним, а потім його послідовники усвідомлювали, що лише застосовуючи  масовий терор і репресії проти народів, залучених шляхом насилля і супроти їх волі в єдину державу, можна буде досягти абсолютної влади над ними і їх територіями. З першого дня встановлення своєї влади на конкретній території, більшовики, перш за все, розпочали акції залякування, в ході яких в масовому порядку розстрілювали заручників із числа тих, кого влада відносила до “соціально ворожих елементів”.

Багаточисельні архівні документи перших років радянської влади, які в останнє десятиліття стали широко відомими, переконливо засвідчують те, що початок масовому терору проти народів, які населяли СРСР, був закладений безпосередньо засновником радянської держави - Ульяновим-Леніним. Наведемо лише один фрагмент із переписки Леніна того часу - 11 серпня 1918 року в листі “товарищам” із Пензи він вимагає: “На бунт п’яти куркульських повітів треба відповісти нещадними репресіями... Треба, щоб ця кара стала наукою для всіх. 1) Повішайте не менше, ніж сто куркулів - багатіїв, кровопивць... 2) Опублікуйте їхні прізвища. 3) Заберіть увесь їхній хліб. 4) Візьміть заручників відповідно до вчорашньої телеграми. Зробіть усе, щоб люди побачили, тремтіли і стогнали на багато верст  довкола... P.S. Шукайте несхитних людей. Ленін”.

Запам’ятайте ці ленінські слова - “зробіть усе, щоб люди побачили, тремтіли і стогнали на багато верст довкола ...”, бо саме вони будуть визначати суть правління його наступників, і, перш за все, Йосифа Сталіна, генерального секретаря комуністичної партії з 1922 року. Учень Сталін у своїй маніакальній пристрасті прирікати маси людей на страждання і смерть багатократно перевершив свого вчителя Леніна. Не ставлячи перед собою завдання розкрити в даній статті всі його злодіяння (цій темі присвячені сотні фундаментальних досліджень різних авторів), пошлемося лише на свідчення письменника Василя Гроссмана про наслідки штучно створеного голодомору в Україні, під час якого загинуло біля 7 мільйонів чоловік: “Ви бачили коли - небудь газетні фото дітей у німецьких таборах? Вони були точнісінько такі: голови - немов важкі кулі на тоненьких, як у лелеки, шийках... увесь скелет обтягнений не шкірою, а немов жовтою марлею... А навесні вони вже взагалі не мали облич. Замість них - якісь пташині голови із дзьобами або жаб’ячі голови з тонесенькими білими вустами, а дехто скидався на рибу з роззявленим ротом... То були радянські діти, а доводили їх до смерті радянські люди”.

На кінець 30-х років радянський режим на чолі з ВКП (б) уже не міг задовольнитися тільки внутрішніми репресіями. Комуністична ідеологія вимагала розширення експансії за межі СРСР - звідси окупація Латвії, Литви, Естонії... Сотні тисяч нових людських життів з окупованих територій опинилися втягнутими в комуністичну м’ясорубку.

За даними дослідників радянського режиму Роя Медведєва і Роберта Конквеста в Радянській Росії і Радянському Союзі протягом 1917-1953 років (за винятком воєнних втрат 1939-1945 років) було знищено:

Роздумуючи над істинними причинами депортацій кримськотатарського та інших народів зі своїх територій, частину відповідей можна знайти навіть в тих аргументах, які вказувалися радянським режимом у прийнятих ним документах, на основі яких і здійснювалися депортації. Комуністичний режим використав настільки широкий спектр звинувачень і вигадок, що дає можливість ще раз переконатися в тому, що власне репресії, в тому числі і масові депортації народів, були особливим інструментом, який дозволяв зберігати злочинну владу над пригніченими народами. В одному випадку, десятки і сотні тисяч людей депортувалися як “політично ненадійні” (15 000 польських і німецьких господарств, виселених з території УРСР в Карагандинську область Казахської РСР в 1936 році), в другому - із-за необхідності “етнічного розвантаження” території (переселення із м. Мурманська і Мурманської області “громадян інонаціональностей” в Алтайську область і Карело-Фінську РСР в 1940 році), у третьому - через належність до “куркулів, колишніх фабрикантів, поміщиків, членів “буржуазних” урядів” (депортації в 1941, 1948-1949 рр. із Латвії, Литви, Естонії), у четвертому - “з метою зміцнення державного кордону СРСР” (переселення курдів із прикордонної полоси Вірменії, Азербайджану, Туркменії, Узбекистану і Таджикистану углиб країни в 1937 р., депортація корейців з території Далекого Сходу), в п’ятому - з остраху “переходу на бік ворога” (німці Поволжя і Європейської частини СРСР).

Кримськотатарському народові, як і іншим, депортованим після звільнення їх територій від фашистів, було пред'явлено звинувачення у колабораціонізмі з окупаційними військами. У надісланій 10 травня 1944 року на ім'я Сталіна спеціальній доповіді Берія писав: “Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи із небажаності дальшого проживання кримських татар на прикордонній окраїні Радянського Союзу, НКВС СРСР вносить на Ваш розгляд проект рішення ДКО про виселення всіх татар з території Криму.

Вважаємо за доцільне розселити кримських татар як спецпоселенців в регіонах Узбецької РСР для використання на роботах як в сільському господарстві - колгоспах, радгоспах, так і в промисловості і на будівництві...”.

11 травня 1944 року постанова ДКО № 5859 (ц.т.) “Про кримських татар” була підписана Сталіним. Так, одним розчерком пера комуністичних правителів СРСР була вирішена доля цілого народу на наступні півстоліття.

Зверніть увагу на один із аргументів Берії, яким обґрунтовується необхідність виселення кримськотатарського народу - “виходячи із небажаності дальшого проживання кримських татар на прикордонній окраїні Радянського Союзу ...”. Саме в цих словах є одна з істинних причин депортації кримських татар - радянська влада уже давно віднесла кримськотатарський народ до категорії неблагонадійних. Решта ж аргументів, в тому числі і “про зраду” кримських татар в роки фашистської окупації Криму, виступали в ролі пропагандистської завіси для прикриття давньої шовіністичної, а потім вже і комуністичної ідеї - очистити Крим від його корінного народу.

За даними очевидців, 10 травня 1944 року (саме в той день, коли Берія направив Сталіну доповідну про виселення кримських татар) жителів багатьох передгірських і гірських районів Криму, головним чином жінок і підлітків, вивели на роботи по ремонту доріг. При цьому військовою владою було дано роз'яснення, що ремонт необхідний для підвозу обіцяних будівельних матеріалів у зруйновані війною села. Дійсно, коли зразу ж після звільнення Криму розпочався повсюдно перепис кримських татар, влада, на стурбовані питання про те, чому складаються списки тільки кримських татар, відповідала: - “з метою забезпечення будматеріалами зруйнованих жител”.

Депортація кримських татар розпочалася рано вранці 18 травня 1944 року. На збори приреченим людям відпускалося 15-20 хвилин. Сьогодні неможливо спокійно читати багаточисельні свідчення очевидців того страшного травневого ранку. В усіх свідченнях співпадає одне - крики і лайки військових, плач дітей, удари прикладами старих і жінок. Нижче наведено декілька письмових свідчень із особистого архіву російського історика В.Возгрина:

“Людей зігнали на кладовище, яке з усіх боків було оточене кулеметами. Стали дітей відділяти від батьків і говорили, що старших розстріляємо, а діти підуть в дитячі будинки. Так їх тримали (окремо) 3-3,5 години. За цей час деякі матері втратили розум. Одна жінка, у якої було 3 дітей (старшій - 11 років), взяла вірьовку і дітей пов'язала за руки, щоб вони попали в один дитячий будинок, щоб не розбрелися”.

“Нерідко жінки під час зборів до відправки втрачали свідомість від одного вигляду знущань над дітьми і старшими. Тоді їх, молодих і старших, волочили у безсоромному азарті вулицями молоді хлопці - солдати, потім розгойдували, схопивши за руки і за ноги, і закидали, регочучи, в кузов - так було не тільки в Узунджі Балаклавського району...”.

“В Ускуті один із старих, Куртсеїт Ібрагім, якому йшов сьомий десяток років, запитав: “Що ви хочете з нами зробити? Я батько чотирьох синів, які захищають Батьківщину в лавах Червоної Армії, а ви зганяєте нас, як фашисти, і хочете знищити. Я нікуди не піду!” В цей час пролунав постріл, і старий впав на землю. Труп старого закопали у гній”.

На 16 годину 20 травня 1944 року всі кримські татари були під конвоєм військ НКВС завантажені в 67 ешелонів і відправлені до місць висилки. Про те, як здійснювалося завантаження, свідчить Паша Халід, якому на той час було 8 років: “При завантаженні розділили сім'ї. Всі, хто були в вагоні, були ошелешені тим, що сталося, ніхто нічого не розумів. Намагалися передбачити долю: поверне потяг наліво - до нещастя, на смерть, поверне направо - залишимося жити. У вагоні були переважно жінки, старі, діти. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П'ять днів ні в кого макової росинки в роті не було - не годували, поки не привезли в Марійську РСР”.

Безпосередньо цією злочинною операцією керували заступник наркома внутрішніх справ СРСР І.Серов і нарком внутрішніх  справ Узбецької РСР А.Кабулов. Додамо, що в операціях “по очищенню території Криму” згідно офіційних даних брало участь 23 000 бійців і офіцерів НКВС і до 9000 чоловік оперативного складу органів НКВС-НКДБ. Не зайвим буде сказано, що переважна більшість із них потім були відзначені за свою участь в цих злочинних акціях бойовими медалями і орденами СРСР.

Уже в ході депортації кати внесли корективи в попередній план спецрозселення кримських татар - крім Узбецької РСР, частина ешелонів була направлена в Казахську РСР, Марійську РСР, Горковську, Молотовську, Свердловську, Іванівську і Костромську області РРФСР. Там також потрібна була підневільна праця безправних людей, насильно вигнаних зі своєї Батьківщини.

Предметом окремого дослідження є становище кримських татар у місцях депортації. Аж до 28 квітня 1956 року кримські татари перебували в умовах комендантського режиму, коли практично все їхнє життя  регламентувалося не законами, а спеціальними підзаконними актами НКВС/МВС і НКДБ/КДБ СРСР. Саме в перші роки вигнання від голоду, холоду, хвороб і знущань з боку спецкомендатур загинули 46,2%  чисельності кримських татар.

Пройшло декілька років. Здавалося б, після такої катастрофи ніхто не повинен був би спробувати піднятися на захист прав свого народу, власної гідності. Однак все частіше лунають голоси тих, хто закликає до об'єднання і боротьби, все більше стає тих, хто, після втечі з місць спецпоселень, намагаються повернутися до рідної оселі. Серед кримських татар розповсюджуються різні чутки, в тому числі і про те, що скоро буде дано дозвіл на повернення . У відповідь на ці дії і надії влада відповідає підсиленням жорсткого режиму. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року “Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов'язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни”, оголошується, що “переселення проведено навічно, без права повернення на попередні місця проживання”, а за “самовільний виїзд (втечу) з місць обов'язкового поселення цих поселенців винуватці підлягають притягненню до кримінальної відповідальності”. Визначена і міра покарання за втечу - 20 років каторжних робіт.

І лише 28 квітня 1956 року (через два роки після смерті Сталіна) Указом Верховної Ради СРСР з кримських татар були зняті  обмеження в правовому положенні, однак цим же документом встановлювалося, “що зняття обмежень по спецпоселенню з осіб, перерахованих в статті даного Указу, не передбачає повернення їм майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатися до місць, звідки були виселені”.

Рада Міністрів Української РСР своєю постановою від 15 грудня 1956 року “Про розселення татар, німців, болгар, вірменів та інших осіб, що раніше проживали в Кримській області, а зараз повертаються з місць спецпоселення” продублювала цю заборону, включивши в перелік територій, на яких заборонялося селитися кримським татарам, також Херсонську, Запорізьку, Миколаївську і Одеську області.

З середини 1950-х років кримськотатарський національний рух починає поширюватися по всіх місцях депортації кримських татар, його основу складають ініціативні групи, які вже до середини 1960-х років діють практично в усіх великих населених пунктах, де проживають кримські татари. Повсюдно проводяться збори, на яких затверджуються тексти звернень до вищих радянських і партійних органів СРСР з вимогами повернення і поновлення прав кримськотатарського народу і збираються підписи під ними. Так, під зверненням до XXIII з’їзду КПРС в 1966 році було зібрано біля 120 000 підписів. Такої масовості в той час не знав жоден з національних, релігійних і правозахисних рухів в СРСР.

Варто зазначити, що на цьому етапі лідери кримськотатарського національного руху, більшість яких складали ветерани війни і партизанського руху в Криму, колишні партійні і адміністративні працівники апарату Кримської АРСР, виходили з того, що проблеми повернення народу і поновлення автономії можуть вирішуватися тільки тоді, коли керівництво країни переконається в абсолютній лояльності кримських татар до радянської влади і до комуністичної партії. Зрозуміло, такий підхід був в багато дечому вимушений, бо вже з 1961 року розпочалися політичні процеси проти активістів кримськотатарського руху. Однак намагання максимально пом'якшити оцінки вчинених і вчинюваних радянським режимом злочинів проти кримськотатарського народу, відволікали людей від розуміння справжніх причин свого безправного становища. Невдовзі в кримськотатарському національному русі стало виділятися і займати лідируюче місце більш радикальне крило, яке притримувалося іншої стратегії і інших поглядів на перспективу поновлення прав народу. Серед активістів кримськотатарського національного руху визрівало розуміння того, що на справедливе рішення кримськотатарської проблеми можна розраховувати лише при умові якихось позитивних змін у ставленні держави до дотримання прав народів і прав людини.

Така концепція диктувала необхідність консолідації кримськотатарського національного руху з усіма національними правозахисними і релігійними рухами СРСР, які в тій чи іншій мірі протистояли комуністичному режимові.

Зрозуміло, така активізація кримськотатарського національного  руху дуже швидко викликала відповідні дії з боку радянських властей. Представниками каральних і партійних органів проводиться детальний аналіз дій кримськотатарського національного руху з метою опрацювання заходів по протидії. Так, начальник Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Кримській області Фесенко у своїй довідці “Про поведінку кримських татар після зняття з них обмежень по спецпоселенню”,  надісланій 21 січня 1966 року на адресу свого вищестоячого начальства відмічає:

“Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року були зняті обмеження по спецпоселенню з кримських татар. Одночасно з цим вказувалося, що зняття зазначених обмежень не дає їм права проживати в Криму і не тягне за собою права на повернення майна, конфіскованого при виселенні.

Під час проголошення Указу багато кримських татар відмовилися підписуватися  під цим документом, а 233 чоловіка зробили підписи на звороті з вимогами про повернення їм конфіскованого майна і дозволу щодо в'їзду на проживання в Крим.

Надалі такі настрої серед певної частини кримських татар стали підтримуватися і систематично розміщатися (так в тексті - Ч.Р.) групами осіб, що в минулому займали пости в Криму: Мустафаєвим Рефатом, Селімовим Мустафою, Муртазаєвим Велілуллою, Алядиновим Шамілем та іншими... вони створили в Ташкенті “ініціативні групи”.

... В лютому-квітні 1962 року студенти вузів в Узбекистані провели декілька нелегальних зборищ, на яких намітили практичні заходи по створенню так званої “Спілки кримськотатарської молоді”.

... В місті Самарканді “автономістами” створено своєрідний штаб в складі Муртазаєва Велі, Мустафаєва Ільяса, Мухтеремана Шевкета.

... За наявними даними, постійний контакт з керівниками цих груп підтримує згаданий вище Селімов Мустафа, член КПРС, колишній секретар Ялтинського МК партії і комісар Південного з'єднання кримських партизан, який конспіративно спрямовує їх діяльність”.

Спираючися на такого роду інформації і доповідні записки, секретар ЦК КПУ П.Шелест у своїй записці до ЦК КПРС від 22 червня 1966 року в пошуках аргументів на користь неповернення кримських татар на свою Батьківщину вказує:

“Повернення татар на колишні місця проживання і пов'язана з цим необхідність переселення із Криму великого числа нинішнього населення, спричинили б величезну шкоду державним інтересам, і було б величезною несправедливістю стосовно сотень тисяч громадян нинішнього Криму”.

Зрозуміло, П.Шелест не міг не розуміти, що дане твердження є справжнім маренням, бо починаючи з перших після депортаційних років (а від себе додамо - до середини 1980-х років - Ч.Р.), в Криму постійно була потреба в робочих руках, яка всі ці роки вирішувалася завдяки плановому переселенню на півострів жителів із внутрішніх областей Росії і України. Потім у своїй записці комуніст Шелест вирішив продемонструвати “співчуття” і стосовно самих кримських татар: - “колишні (так в тексті! -Ч.Р.) кримські татари, що нині проживають в Узбекистані, тісно зрослися з його економікою і культурою. Там, як нам думається, їм створені всі необхідні умови для праці, навчання, підвищення матеріального і культурного рівня. Тому переселення татар в Крим негативно відбилося б як на рівні економіки тих районів, де вони зараз проживають, так і на їх власному добробуті”.

5 вересня 1967 року під тиском багатотисячних мітингів кримських татар в Ташкенті та інших містах Узбецької РСР було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”. І, хоча зазначений акт не реабілітував кримськотатарський народ і не поновлював його в правах - в документі навіть назва національності “кримські татари” була замінена на незрозуміле “громадяни татарської національності, які проживають в Криму” - вперше комуністичний режим був змушений визнати безпідставність огульних звинувачень “стосовно громадян татарської національності, які проживали в Криму”.

Одночасно вийшла постанова Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок застосування статті 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року”, якою роз'яснювалося, що “громадяни татарської національності, що раніше проживали в Криму, і члени їх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно діючого законодавства про працевлаштування і паспортний режим”. Багато кримських татар, повіривши в черговий раз радянській владі, негайно разом з сім'ями, дітьми і старими батьками вирушили в дорогу - додому, в Крим. Вони ще не знали про те, що одночасно з постановою Москва направила кримським властям зовсім інші “роз'яснення”.

Уже 3 жовтня 1967 року секретар Кримського обкому КП України М.Кириченко повідомляє секретарю ЦК КП України П.Шелесту:

“За останні дні значно збільшився одиночний і груповий приїзд татар в область з метою вивчення можливостей, а також поселення на постійне місцепроживання в Криму.

Під час відвідання вони домагаються прийому відповідальними працівниками облвиконкому, міськкомів і райкомів партії, міскрайвиконкомів, бувають у керівників підприємців, будов, колгоспів, радгоспів, цікавлячися, а часто і вимагаючи на наданні житла і роботи.

... За даними, що мають місце, в область заїхало зараз біля 700 татар, які в основному розмістилися на квартирах своїх знайомих і в готелях. Вони намагаються різними шляхами прописатися на проживання і знайти роботу.

Зараз партійні і радянські органи Кримської області продовжують вести роботу, пов'язану з виконанням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року”.

Про те, як “партійні і радянські органи” вели роз'яснювальну роботу з кримськими татарами можна уявити, ознайомившися з матеріалами “Хроніки поточних подій”. Лише протягом одного 1968 року з Криму, за оціночними даними, насильно або під жорстким тиском каральних органів було видворено понад 10 000 кримських татар, що повернулися. Однак вони продовжували повертатися, хоча знали, з яким беззаконням зустрінуться на своїй батьківщині. Деякі сім'ї піддавалися виселенню по декілька разів, і знову поверталися і продовжували боротьбу за право жити на своїй землі.

Кінець 1960-х - середина 1980-х років були найбільш драматичними і тяжкими для кримськотатарського національного руху. Панівний в СРСР комуністичний режим, наляканий народним повстанням 1968 року в Чехословаччині, зростаючим дисидентським рухом в середині СРСР, в авангарді якого перебували яскраві представники національних рухів пригноблених народів, знову повністю реанімував систему найжорсткішого тиску на всіляке інакомислення в державі. Сотні активістів кримськотатарського національного руху в цей період були знову кинуті в радянські табори і тюрми. В ці роки практично кожна кримськотатарська сім'я в СРСР, незалежно від місця її проживання, знаходилася під невсипучим оком каральних органів, перш за все КДБ. Вже ні в кого не залишалося сумнівів щодо того, що кінцевою метою режиму є фактичне знищення кримськотатарської нації шляхом насильницького утримання за межами її історичної Батьківщини.

Кримськотатарський народ прийняв і цей виклик. Наперекір всім витонченим спробам влади деморалізувати кримськотатарський національний рух, не дивлячися на понесені в протистоянні з тоталітарною державою втрати, кримські татари зберегли свою монолітність і рішучість добиватися поновлення своїх прав. Кримськотатарський національний рух одним із перших використав ледь розпочаті процеси перегрупування сил в середині панівної партії СРСР - влітку 1987 року в Москві на Красній площі відбулася масова демонстрація кримських татар, яка поклала початок багатотисячним виступам інших національних і демократичних сил в різних регіонах СРСР. Попереду були ще декілька років жорсткого супротиву Москви і кримських властей поверненню кримськотатарського народу на свою Батьківщину, але зупинити потік масового повернення цілого народу вже було не в їх силах.

Історія розпорядилася таким чином, що повернення кримськотатарського народу співпало з розпадом радянської імперії і створенням на її території незалежних держав. Реалізував своє вікове устремління і український народ. В такому перетині подій є своя логіка - злочинне на момент поновлення справедливості повинно померти. Однак залишається інша проблема - проблема очищення суспільства від наслідків тоталітарного режиму, який, вбиваючи мільйони людей, не міг не отруїти душі і свідомість живих. Сьогодні очевидною є та непростима помилка, яку ми всі допустили в перші роки становлення незалежної України - не провели міжнародний суд над комуністичною ідеологією, не осудили її найбільш ревносних провідників, що перейшли через людські життя. Йдеться не про помсту мільйонам обманутих людей, які перебували в комуністичній партії, переважна більшість із них, прозрівши, хочеться вірити, несуть у своїх душах покаяння. Йдеться про тих, хто і сьогодні відверто намагається повернути суспільство до кривавого комуністичного минулого. Надавши їм, ідейним спадкоємцям Леніна - Сталіна можливість засідати в парламенті, місцевих органах влади, займати посади в органах виконавчої влади, суспільство не тільки ризикує своїм майбутнім, але й залишає без заспокоєння душі мільйонів людей, знищених злочинним комуністичним режимом.

Кримськотатарський національний рух, його історія і сучасний стан викликають особливий інтерес дослідників. І хоча література на цю тему уже зараз досить широка, багато аспектів кримськотатарського руху до цього часу не розкриті, або розкриті недостатньо, або описані не досить повно. Відносно мало свідчень про активістів кримськотатарського національного руху, які пожертвували всім особистим - молодістю, здоров'ям, благополуччям своїх близьких, професійною кар'єрою - ради поновлення прав народу. Саме участь у всенародній боротьбі для тисяч і тисяч кримських татар було для них єдиною достойною формою життя. Багато цих людей живуть і нині, але ще більше тих, хто так і не дочекався повернення. Сучасному поколінню кримських татар належить занести ім'я кожного учасника руху в історію свого народу.

Не залучено до наукового вивчення, не систематизовано і не опубліковано багато документів руху, що чудом уціліли після повальних обшуків. Тому не дивно, що поява любого нового видання, метою якого є внести новий вклад у висвітлення історії боротьби кримськотатарського народу, стає подією в суспільному житті кримських татар, бо майже немає кримськотатарської сім'ї, яка б так чи інакше не доторкнулася до національного руху.

Сподіваємося, що з таким же інтересом буде зустрінуто і збірник, в який увійшли матеріали про кримських татар, опубліковані на сторінках інформаційного бюлетеня “Хроніка поточних подій” - дисидентського правозахисного видання, яке виходило в СРСР протягом 1968-1983 рр.. в 64 випусках.

Варто зазначити, що прообразом “Хроніки...”, біля витоків якої були Наталя Горбаневська, Ілля Габай, Анатолій Якобсон, були, як свідчить відома учасниця правозахисного руху Людмила Алексеєва, інформаційні бюлетені кримських татар, що розповсюджувалися також і серед московських дисидентів в другій половині 60-х років. Розповідаючи про порушення прав людини в СРСР і у виступах правозахисників, “Хроніка...”, як говорить Л.Алексеєва, “принципово утримується від оцінок”. Без сумніву, що такий стиль, який дозволяє не нав'язувати читачеві думку редакції, значно відрізнявся від ідеологізованих радянських видань і викликав до себе довіру достовірністю фактів, що повідомлялися. Однією з безсумнівних заслуг “Хроніки...” є також сприяння встановленню контактів і співробітництва між правозахисними колами, релігійними і національними рухами СРСР. Цей процес був обопільний, багато дисидентів і тоді і після справедливо відмічали великий вплив кримськотатарського національного руху на опозиційні сили в колишньому СРСР.

Дещо стосовно ідеї створення збірника “Кримські татари в “Хроніці поточних подій”. Ще влітку 1998 року було розпочато міжнародний проект “Словник дисидента”, координатором якого виступив польський науково-дослідний Центр “Карта” (Варшава). В рамках зазначеного проекту передбачалося скласти бібліографічні довідки про 1000 діячів опозиційних рухів на території країн Східної Європи за період 1956-1989 рр. З цією метою в цих країнах були створені дослідницькі групи і визначені квоти для включення в бібліографічні довідки. Підсумком цієї роботи стало спеціальне видання “Словник дисидента”. За участю Фонду “Кримськотатарська ініціатива” така група була організована і в Криму. Підготувавши до “Словника дисидента” 40 довідок про найбільш відомих учасників кримськотатарського національного руху, вона продовжує і зараз цю роботу, намагаючися зберегти в історії кримськотатарського народу імена людей, які боролися за повернення відібраної батьківщини.

В роботі над довідками, як одне із джерел інформації, використовувалася “Хроніка поточних подій”. Знайшовши в ній досить великий масив матеріалів про рух кримських татар, група вирішила паралельно підготувати цей збірник, розуміючи, що зосередження в окремому виданні дозволить зробити їх доступними для досить великої і різносторонньої читацької аудиторії.

Розміщені у “Хроніці...” матеріали відкриваються аналітичною статтею Л.Алексеєвої “Кримськотатарський рух за повернення до Криму”, яка написана нею у 1982 році. При поданні матеріалів “Хроніки...” у збірнику максимально збережені особливості текстового оформлення оригіналу, вказані номери випусків “Хроніки...”, їх вихідні видавничі дані, а також номера сторінок в конкретному випуску, звідки наведені матеріали про кримських татар. Поіменний покажчик полегшить пошук інформації по певним персоналіям.

Працюючи над запропонованим читачеві збірником “Кримські татари в “Хроніці поточних подій”, автори  керувалися бажанням донести до громадськості один із періодів боротьби кримськотатарського народу за поновлення своїх прав, його постійного стремління до свободи і готовності виступити на захист прав людини і прав народів. Нам видається, що знайомство з подіями 1968-1983 років для тих, хто раніше не мав можливостей знати про них, дозволить краще зрозуміти кримськотатарський народ - одного із корінних народів незалежної України.

Після піввікового вигнання кримськотатарський народ повертається на свою Батьківщину. Повертається нескореним, з вірою і надією на майбутнє.

Майбутнє, яке будувати всім нам!