Кінець 1970-х – 1980-і. Багато хто з нас пам’ятає, як, прислухаючись до своїх "Сакт", "Рекордів", "ВЕФів", налаштовували приймачі з надією почути ці знайомі слова. Тоді голос Сеїтмуратової з ефіру що проривався крізь "глушилки", був єдиним відкритим джерелом правди про становище кримськотатарського народу. Її люто ненавиділа радянська влада, та для кримських татар ця жінка стала легендою. У найсміливіших мріях я не могла уявити, що доля зведе мене з Айше Сеїтмуратовою, що мені доведеться бути причетною до створення цієї книги. Сьогодні у читачів є щаслива нагода хай не почути, то прочитати знамениті тексти репортажів А. Сеїтмуратової, написані нею під час роботи на радіостанції "Свобода". Для когось це буде зустріч з минулим, а для когось, можливо, - знайомство з історією кримських татар. Але спочатку – про героїню цієї книги. "Фатальні сорокові…" Якби виникла необхідність одним словом визначити життєве кредо Айше Сеїтмуратової, то, звичайно, цим словом було б "боротьба". А. Сеїтмуратова народилася 11 лютого 1937 року в селі Аджі-Елі (нині Державіно) Маяк-Салинського району Кримської АРСР в сім’ї колгоспників. Айше була п’ятою дитиною в багатодітній сім’ї, в якій, окрім неї, було ще шестеро дітей. Першим її спогадом стала війна. Батько – Сеїтмурат Бурсеїтов – пішов на фронт 1 жовтня 1941 року. Додому він більше не повернувся – пропав безвісти. Молодша сестра Фатьме народилася в лютому 1942 року. Керченський півострів, на якому знаходиться село Аджі-Елі, був окупований німецькими військами восени 1941 року. Сім’я Айше – мати і семеро дітей – залишилася в окупації. Майже три роки окупації вони виживали тільки завдяки тому, що у них була земля і власна худоба. Коли в квітні 1944 року Червона Армія визволяла Крим, в будинку Сеїтмуратових зупинився радянський офіцер. Всі раділи визволителям, проте радість була недовгою… Ніч з 17 на 18 травня 1944 року, коли кримськотатарський народ, звинувачений у зраді батьківщині, був депортований з Криму, запам’ятався Айше назавжди: "о 3 чи о 4 годині ночі нас будить мама, вся в сльозах… У будинку - солдати, які прийшли нас виселяти. Офіцер, побачивши матір і семеро дітей, запитав: "Де ваш чоловік?". Мама відповідає: "Це я вас повинна запитати, де мій чоловік. Він пішов воювати. Але його немає, а ви прийшли". Зглянувшись над багатодітною жінкою ("Мама мене піднімає, а інший знову лягає, його будить, я засинаю…"), офіцер дістав гроші і, не зважаючи на відмови, протягнув їй: "Візьміть, вам вони знадобляться", - наказав солдатам допомогти їм зібратися. Наїме вийшла з будинку без шматка хліба, тільки й встигла, що одягнути дітей. Сусід, дядько Макляк, приніс велику каструлю сметани, півмішка борошна, сухарів, а також матрац, дві подушки, корито і сковороду і віддав все це матері Айше. (1) З тієї ночі пам'ять маленької Айше зберегла прощання з улюбленою лялькою – подарунком батька: "Я хотіла взяти її з собою. З цією лялькою, яка була вища за мене зростом, я спала. Мені, мабуть, сказали, що не можна. Перед нашим будинком був окоп. Я побігла туди, поклала ляльку, прикидала її залізяччям, склом". Набагато пізніше, в 1961 році, Айше по путівці приїхала до Криму і відвідала рідні місця: "Наше село розташоване в долині. Йду, а в повітрі аромати степу, коники цвіркочуть. Заплющила очі, і, як в тумані, бачу себе маленькою… Дитинство промайнуло переді мною. Пригадала, як біжу з величезною лялькою і стрибаю в окоп. Хотіла ще що-небудь пригадати, але марно". (2) В центрі села зібрали всіх кримських татар, їх оточили солдати. Виходити з оточення не дозволялось. Старші люди плакали. Сюди ж на бричках привезли мешканців сусіднього села Палапан. Серед них був молодий скрипаль, в руках якого не було нічого, окрім скрипки. Один з жителів сказав: "Агъламаныз! Олур агъламагъа" (Не плачте! Досить плакати!) і звернувся до хлопця: "Чал кеманены. Корьмесин гяурлар бизим козьяшларымызны" (Ану, грай! Щоб ці нечестивці не бачили наших сліз). (3) На щастя, сім’я Айше потрапила в один товарний вагон з родичами. Вагон був двохярусний, діти забиралися на другі полиці і звідти дивилися у вікно. У ешелонах не було навіть елементарних зручностей. Дядько ножем вирізав дірку в підлозі вагону, це місце завісили ковдрою і воно служило туалетом. Айше не пам’ятає, щоб в дорозі годували. Потяг гойдало, і сметана, яку передав дядько Макляк, перетворилася на масло. З сироватки, що утворилася, мама пекла в дорозі коржики. На зупинках хлопчики приносили сучки, цеглу, насипали в таз пісок і так випікали коржики у вагоні. Основна частина виселених кримських татар опинилася в Узбекистані, інші – в Казахстані, у віддалених областях Росії. На початку червня 1944 р. велика сім’я Наїме-ханум прибула на станцію Зірабулак Хатирчинського району Самаркандської області Узбецької РСР. Вони поселилися у хлівах, де раніше тримали ослів. Стояла нестерпна спека. Лютувала малярія, хворих машинами відвозили до лікарні. Айше з матір’ю теж захворіли. Після того, як до лікарні забрали двоюрідного брата Айше, Сафата, який звідти більше не повернувся, дівчинка панічно боялася туди потрапити. Щоб прогодувати дітей, мати змушена була продавати на базарі речі. Одного разу вона нічого не змогла продати. Аж тут до неї підійшов старий і запропонував в обмін на відро джугари (борошно з проса) віддати її оксамитове плаття. Не замислюючись, Наїме зняла плаття і залишилася в одній сорочці. "Мама нас врятувала. Наше щастя, що жоден з нас в ці страшні роки не помер. Ми повинні бути вдячні нашим матерям, які самі не доїдали, щоб зберегти життя дітям. Якби Тихий океан був чорнильницею, його б не вистачило, аби описати трагедію нашого народу", - говорить сьогодні А. Сеїтмуратова. (4) Брати, старшому з них було 17 років, працювали нарівні з чоловіками на вольфрамовій копальні Лянгар. Тут їм дали кімнату в бараку – одну на сім’ю з восьми чоловік. Мама працювала на будівництві, рівняла дороги, складала камені. За свою каторжну роботу вони отримували хлібні картки. Працювати доводилося всім, навіть найменшій Фатьме. Влітку діти збирали послід худоби, змішували його з соломою, щоб отримати кизяк, яким взимку топили піч. У обов’язки Айше входило з четвертої години ранку ставати в чергу за хлібом, адже дорослі йшли на роботу. Вона не могла дотягнутися до прилавка, бо зростом була маленька, тому їй пошили торбу, куди продавець складав хліб. У Лянгарі, в 1946 році Айше пішла в перший клас, в Чархині продовжила навчання. Вчилася вона в російській школі. Старші брати так і залишилися без освіти – треба було працювати і годувати сім’ю. Контроль з боку влади, регламентація всього життя спецпоселенців стосувалася дорослих, але не обминула і дітей. Спецпоселенці знаходилися під суворим комендантським наглядом, виїжджати з району в район заборонялося. Ось лише один з випадків, що запам’ятався Сеїтмуратовій. У 8 класі Айше вчилася в школі в Чархині. Одного разу у вихідний день вона поїхала в Пасдаргом, що знаходився в іншому районі (два райони розділяла річка), купити зошитів. На базарі її побачив комендант і строго наказав: "В понеділок підійдеш до директора школи і скажеш, що будеш п’ять діб сидіти під арештом". Назавтра Айше, гірко плачучи, розповіла про цю подію вчительці математики, а та – директорові школи, який заступився за неї і врятував від арешту. Коли Айше наступного разу зустріла коменданта, він з ненавистю глянув на неї, але не чіпав. (5) Враження перших років життя – депортація, будні спецпоселенців – стали визначальними у формуванні особистості А. Сеїтмуратової. Ці роки були нерадісними і дуже важкими: "Спочатку жили в земляних бараках. Щодня хоронили кілька чоловік. Знесилені дорослі, підлітки 12-15 років не в змозі підняти, на ковдрі волочили мертву людину, проводжаючи так в останню путь. Цю картину ми, діти, запам’ятали на все життя. У горах збирали їстівні трави і увечері готували з них суп. Жодної крихти на столі не лишалось, ми все з’їдали. Якщо нам давали шматочок комкового цукру, ми його облизували і клали в кишеню, на тиждень розтягуючи це солодке задоволення. (6) "Нас ображає сама Радянська влада" На початку п’ятдесятих життя потроху почало налагоджуватися. У Лянгарі сім’я Айше прожила до грудня 1953 року. Високогірний клімат не підходив Наїме-ханум. Лікарі дали їй довідку, на підставі якої комендатура дозволила переїзд в інший район Узбекистану. В цей час вербували на будівництво Хишрау ГЕС в Самарканді, куди вони і відправилися. З 1955 року сім’я осіла в селищі Суперфосфатному при суперфосфатному заводі Самарканду. Айше досягла успіхів у легкій атлетиці. Після спартакіади школярів в 1955 році, де вона показала відміні результати, її включили до складу команди, яка повинна була відправитися на юнацькі змагання за кордон. Проте за межі Узбекистану депортованим не можна було виїжджати, і Айше не дозволили. Наприкінці квітня 1956 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків – громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни", який відмінив режим спецпоселень згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду, але без права повертатися в місця колишнього проживання. Правда, через декілька місяців більшості "покараних народів" все ж таки дозволено було повернутися на історичну батьківщину. Кримських татар ця "милість" влади не торкнулася – вони залишилися на чужині. У 1957 році Айше закінчила школу. У неї була пристрасть до читання, і вона після школи поступила в Самаркандський університет на історичний факультет. Інтерес до історії їй привив шкільний вчитель, німець за походженням Сергій Костянтинович Пельхер. Вчилася вона із захопленням, але навчання на такому заідеологізованому факультеті, як історичний, не проходило гладко. Один з ексцесів відбувся під час політінформації, коли Айше голосно сказала: "У "Правді" немає правди", за що її викладач вигнав з аудиторії. Після закінчення університету Сеїтмуратова за розподілом потрапила на роботу в школу, а через рік, в 1964, вона отримала диплом. Наступного року вона поїхала до Москви – поступати до аспірантури Інституту історії Академії наук СРСР. Айше успішно склала іспити, проте в аспірантуру її не прийняли, запропонувавши з цими оцінками поступати в Інститут історії АН Узбецької РСР. Айше поїхала до Ташкента, але в Інституті історії АН УРСР їй в прийомі відмовили, мотивуючи тим, що у них - "свої кадри". Айше повернулася до Самарканду, влаштувалася на роботу викладачем історії у вечірню школу. Одного разу вона зайшла в рідний університет розповісти про свою поїздку до Москви і зустріла декана І. Муринова. Він подивився її екзаменаційний лист і прийняв на почасову роботу в університет. Незабаром в житті Сеїтмуратової сталася подія, що кардинально змінила все її життя: вона включилася в кримськотатарський національний рух за повернення до Криму. Айше знала, що, починаючи з 1964 року в Москві діяло неофіційне представництво кримських татар (його склад мінявся), яке займалося систематизацією і передачею до урядових установ листів і звернень. Існували "ініціативні групи" - неформальні об’єднання активістів руху, які регулярно випускали і поширювали "Інформації" (у них повідомлялося про кількість зданих документів і бесід з посадовцями). От як згадує А. Сеїтмуратова про своє знайомство з "ініціативниками": "Вбігає син сусіда Сеїтхаліла-аг’и і передає записку, в якій він просить мене зайти. Коли я увійшла до будинку, то побачила солідних сивочолих людей. Сеїтхаліл-аг’а представив мене присутнім". Як з’ясувалося, це були збори активістів національного руху Самарканду. Вони почули про молодого викладача-історика Айше Сеїтмуратову і зацікавилися нею – на той час серед кримських татар фактично не було дипломованих істориків: у постдепортаційний період існувала негласна заборона для кримських татар – їх не брали працювати на гуманітарні спеціальності у вищі навчальні заклади. На цих зборах Айше познайомилася з Асаном Еміровим, Ільясом Мустафаєвим, Яя Аріфовим – учасниками війни, активістами руху. У 1964-1965 роках "ініціативники" збирали відомості про кримських татар – учасників війни і партизанського руху. У цю діяльність активно включилася і Айше. Втім, виступати з публічними заявами вона не повинна була – щоб не "світитися". "Чому ми, діти 1944, опинилися в перших рядах національного руху? – розмірковує сьогодні А. Сеїтмуратова. – Ми пережили страшну трагедію, кожен з нас переніс голод і величезні страждання. Сьогодні ми гралися з сусідськими дітьми, а назавтра один з нас вже не вставав". (7) Літом 1965 року відбулася зустріч групи представників кримських татар із завідувачем приймальнею ЦК КПРС Строгановим. А. Сеїтмуратова, що брала участь в зустрічі, звернула на себе увагу Строганова. Активісти руху розповідали функціонерові ЦК про факти дискримінації кримських татар і приниження їх національної гідності. В ході дискусії, що зав’язалася, на питання Строганова, хто ж конкретно ображає кримських татар, Айше сказала: "По-перше, це Постанова ДКО про виселення кримських татар, а по-друге – це Указ Президії Верховної Ради СРСР 1945 року про ліквідацію Кримської АРСР. Які імена вам потрібні: нас ображає сама Радянська влада". (8) Тюремні університети На початку жовтня 1966 року Сеїтмуратова втретє складала іспити в аспірантуру – цього разу МДУ, - і знову не поступила. 4 жовтня вона повернулася до Самарканду, а 7 жовтня до неї налетіли з обшуком. З ранку до вечора вісім співробітників міліції нишпорили і вилучали документи – опубліковані виписки з книг, що торкалися історії кримських татар, а також недописану рукописну "Інформацію". На її щастя, в будинку не було друкарської машинки. Правоохоронці так перевернули весь дім, що сестра, прийшовши увечері, ойкнула: "Як фашисти, все перерили". Через декілька днів, 14 жовтня, Айше повідомили, що вона є свідком у справі заарештованих раніше Тимура Дагджі і Сервера Шамратова і повинна виїхати до Москви. На допиті в КДБ Самаркандської області з’ясувалося, що вона арештована. Під конвоєм, літаком її доставили у Москву. 24 жовтня А. Сеїтмуратовій було висунуто звинувачення у злочині, передбаченому статтею 74 Кримінального Кодексу РРФСР. Їй інкримінували, що "вона складала, тиражувала і розповсюджувала наклепницькі документи, з метою збурення національної ворожнечі". (9) Сім місяців, проведені в камері попереднього ув’язнення в Лефортовському ізоляторі КДБ, багато чого прояснили: "Ми не вважали, що "Інформації" і листи про становище кримськотатарського народу, які ми писали, були чимось протизаконними. Ми абсолютно відкрито говорили: "Ми пишемо, тому що боремося за повернення на батьківщину", але насправді, все це слугувало матеріалом проти нас". (10) 19 травня 1967 року відбувся суд – секретний і закритий. (Цікаво, що напередодні, 18 травня, новим головою Комітету Державної Безпеки СРСР був призначений Юрій Андропов.). Суд визнав всіх винними за статтею 74 УК РРФСР ("Порушення національного і расового рівноправ’я – пропаганда або агітація з метою збурення расової або національної ворожнечі"), проте ухвалений вирок був порівняно легким - всіх засудили умовно і відпустили із зали суду. Після звільнення учасники процесу попрямували до Червоної площі, де їх чекали активісти кримськотатарського руху. В цей час трапився випадок, про який Сеїтмуратовій згадувати гірко і прикро: "Мене покликав Сервер Шамратов із словами: "Айше, Тимур хоче послати телеграму в ЦК КПРС з проханням "про якнайшвидше рішення кримськотатарського питання". Ні про що погане не підозрюючи, Айше з Сервером поставили підписи на чистому бланку телеграми, яка, як стало відомо тепер, мала абсолютно інший зміст: "Добиваючись розв’язання життєво важливих питань нашого кримськотатарського народу, ми припустилися цілого ряду помилок і отримали за це надзвичайно м’яке покарання. Це ще раз говорить про гуманність нашої держави. Велике спасибі. Тимур Дагджі, Сервер Шамратов, Айше Сеїтмуратова". (11) Про справжній зміст цієї телеграми Сеїтмуратова дізналася зовсім недавно: телеграма збереглася в наглядовій справі Прокуратури СРСР учасників процесу. Бути вдячною Радянській державі і Комуністичній партії їй не було за що. Не зважаючи на місяці, проведені в Лефортовській в’язниці, А. Сеїтмуратова не відійшла від національного руху. Вже через два місяці після суду, 21 липня 1967 року, вона в числі народних представників брала участь в зустрічі, яка відбулася в Кремлі, з головою КДБ СРСР Ю.Андроповим, Генеральним прокурором СРСР Р.Руденком, міністром внутрішніх справ СРСР М. Щолоковим. "За дорученням Політбюро ЦК КПРС" Андропов повідомив, що скоро буде прийнятий Указ Президії Верховної Ради, який реабілітує кримських татар. Щодо питання про повернення на батьківщину, то, за словами Андронова, думки членів Політбюро розділилися. Про те, що 5 вересня 1967 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про громадян татарської національності, що проживали в Криму" Айше дізналася в Москві від Енвера Меметова, - московського аспіранта, невдовзі заарештованого за участь в кримськотатарському національному русі. Вона пішла в бібліотеку, де в одній з узбецьких газет знайшла опублікований указ. Коли Айше його прочитала, обуренню її не було меж. Указ найвищого органу влади за №493 від 5.09.1967 "Про громадян татарської національності, що проживали в Криму" відміняв рішення державних органів в частині, що містила огульні звинувачення відносно "громадян татарської національності, що проживали в Криму", але стверджував, що вони "вкоренилися на території Узбецької і інших союзних республік". В Постанові Президії Верховної Ради №494, яка слідувала безпосередньо за Указом, йшлося про те, що "громадяни татарської національності […] і члени їх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим". Фактично, Указ закріплював постдепортаційний статус-кво кримських татар в місцях висилки. Гнітюче враження від Указу не змінило навіть те, що Айше була прийнята в аспірантуру Інституту історії Академії наук Узбецької РСР. Потрясіння було настільки сильним, що вона відмовлялася їхати назад в Узбекистан, і лише мудра порада Джеппара-аг’а Акимова – людини, котру вона глибоко поважала: "Айше, тобі краще бути поряд з нами, допомагати треба тут. В Москві тебе можуть знищити", - змусила її повернутися до Узбекистану. Навчання в аспірантурі і участь в кримськотатарському національному русі - мабуть, це і було головним в житті А.Сеїтмуратової в цей період. Незадовго до захисту дисертації, 15 червня 1971 року Сеїтмуратову знову заарештували. Під час обшуку у неї вилучили зошит з віршами, документи національного руху, а також звинувачувальний висновок і вирок першого процесу. Її справа була об'єднана із справою заарештованого в травні того ж року в Сімферополі вчителя Ленура Ібраїмова. Л. Ібраїмова і А. Сеїтмуратову звинувачували у виготовленні і розповсюдженні матеріалів, які паплюжать радянський державний лад (стаття 191-4 КК Узбецької РСР). В кінці липня 1971 року Ташкентським судом Ленур Ібраїмов був засуджений до 2 років позбавлення волі, а Айше Сеїтмуратова – до 3 років позбавлення волі, хоча прокурор вимагав для неї 6 років. Після суду вона якийсь час знаходилася у в'язниці узбецького КДБ. Ув’язнення А. Сеїтмуратова відбувала в мордовських таборах Барашево і Явас. Відсидівши "від дзвінка до дзвінка", 15 червня 1974 року вона вийшла з табору і повернулася до Самарканду. "Їм було соромно за радянську демократію" Після звільнення з табору А.Сеїтмуратова скрізь отримала "вовчий квиток". З аспірантури вона була відрахована відразу ж після арешту, в червні 1971 року, закінчити навчання їй так і не вдалося - в аспірантурі її не поновили. До викладання її більше не допускали, оскільки раптом з'ясувалося, що вона не володіє основами марксизму-ленінізму. (12) Навіть прибиральницею в школу Айше не взяли - вона мала вищу освіту. Проте, її участь в національному русі продовжувалася: вона часто літала до Криму з Узбекистану, збираючи інформацію про переслідування кримськотатарських сімей, що намагалися прописатися на батьківщині, її повідомлення служили матеріалом для "Інформацій", які розповсюджували серед кримськотатарського населення "ініціативники", а також передавалися московським дисидентам для легендарної "Хроніки поточних подій" - правозахисного бюлетеня, що фіксував факти порушень прав людини в СРСР. Її діяльність як активістки кримськотатарського руху зближувала Сеїтмуратову з представниками правозахисного руху, про яких вона згадує з щирою теплотою: "Що нас об'єднувало з московськими демократами? Ми в них побачили наших друзів, захисників. Вони не робили нам реверансів і компліментів, вони увійшли до нашого руху. Наші страждання і горе вони сприймали як власні. Їм було соромно за радянську демократію, яка декларувала рівність народів і в той же час виганяла малі народи з місць їх одвічного проживання. Андрій Дмитрович Сахаров і Олена Георгіївна Боннер, Петро Григорович і Зінаїда Михайлівна Григоренки, Тетяна Осипова, Сергій Ковальов, Іван Ковальов, Володимир Буковський, Юрій Ярим-агаєв, Володимир Максимов – неможливо перерахувати всіх... Ми з ними ділилися всім". (13) Одним з найбільш послідовних і принципових борців за права кримськотатарського народу був академік Андрій Сахаров. Він неодноразово звертався до керівників СРСР - Л.Брежнєва, а потім і М.Горбачова – наголошуючи на необхідності повернення кримських татар на батьківщину. За словами А.Сеїтмуратової, "Сахаров, звичайно, був людиною науки - здавалося, і вдень і вночі він думав про формули, - проте створення ним Комітету із захисту прав людини було страшнішим за водневу бомбу". Виступав він і на захист активістів кримськотатарського національного руху. Один з таких епізодів особливо запам'ятався А.Сеїтмуратовій. У квітні 1976 року в Омську готувався суд над Мустафою Джемілєвим. До цього часу М. Джемілєв голодував. Для участі і спостереженні за ходом процесу до Омська прибули академік Андрій Сахаров разом з дружиною Оленою Боннер, а також активісти кримськотатарського руху. Серед них була і Айше Сеїтмуратова, яка згадує: "Міліція нікого, окрім матері і братів, на суд не пускала. Андрій Дмитрович і Олена Георгіївна почали вимагати дозволу увійти. Я взяла з собою паспорт моєї матері - її дівоче прізвище Джемілєва і намагалась пройти. Міліціонер спробував вихопити з моєї руки паспорт, я опустила руку з документом, і він хотів зловити її внизу. Вирішивши, що це моя рука, міліціонер почав викручувати руку Олени Георгіївни, яка закричала: "Ой, мені руки викручують". Андрій Дмитрович, недовго думаючи, дав міліціонерові ляпасу. У Боннер був в сумці магнітофон, щоб записувати хід процесу, вона почала розмахувати сумкою, і сумка відлетіла вбік. Туди кинулися міліціонери, але я як колишня спортсменка випередила всіх - схопила сумку, міцно притиснула її до себе і вже не випускала. Боннер і Сахарова відвели, а я руками стала притримувати двері. І тут почула голос Сахарова: "Айше, я наказую, прибери руки: мене візьмуть - відпустять, тебе візьмуть - посадять. Мустафу не можемо звільнити, за тебе доведеться боротися". І мені довелося підкоритися "наказу" Андрія Дмитровича. Через наших зв'язкових вже буквально через 15 хвилин ми передали інформацію до Москви про те, що Сахарова заарештували. У відділенні міліції, куди відвели Сахарова, міліціонер, побачивши його документи - посвідчення академіка, тричі Героя Соціалістичної Праці, так злякався, що його затрусило від страху і він втік. Коли Мустафу повезли, Андрій Дмитрович біг за машиною і кричав: "Тримайся, мій друже, тримайся". Сахаров вимагав побачення з Мустафою, хотів попросити його припинити голодування. Пам'ятними для А. Сеїтмуратової були і зустрічі з опальним генералом, правозахисником Петром Григоренком. Особливо запам'ятався їй епізод знайомства з Петром Григоровичем в 1968 році. Айше розшукувала в Москві самаркандського активіста національного руху Роллана Кадиєва. Виявилось, що він зупинився на квартирі Григоренка. Дружина генерала цього дня була відсутня. Після короткого знайомства генерал сказав: "Сьогодні на кухні командує Айше". Айше прибрала в квартирі, приготувала плов і раптом побачила, що в домі немає хліба. Григоренко дістав маленький сухарик: "Його теж будемо їсти. У цьому шматочку хліба – піт селянський, хлібом треба дорожити". Цей епізод вразив Айше: генерал, не позбавлений найвищих привілеїв, так само шанобливо ставився до хліба, як і до людей. "Григоренко був дуже гуманною людиною", - відзначає А.Сеїтмуратова (14). А ось як описує свої враження від спілкування з А.Сеїтмуратовою син правозахисника Андрій Григоренко: "Айше з'явилася в будинку моїх батьків в другій половині 1960-х. Мені здалося тоді, що чи то від збентеження, чи то від вже не існуючих генеральських погонів мого батька, вона почувалася якось незатишно. Цю незатишність, до того ж, посилювали строгість її одягу, гладенько зачесане на проділ темне волосся і фігура гімнастки чи балерини. Пізніше я дізнався, що Айше дійсно займалася і балетом, і гімнастикою. Тільки після багатьох зустрічей з нею я зрозумів, що за зовнішньою стриманістю ховалася емоційна людина, назавжди віддана інтересам свого багатостраждального народу. Дізнався я також і про ті факти дискримінації, з якими їй доводилося стикатися на кожному кроці. Незважаючи на її спортивні успіхи, начальство забороняло їй брати участь в змаганнях - кримськотатарські чемпіони радянській владі були не потрібні. З тієї ж причини їй була закрита дорога в історичну науку. Правда радянській владі також не була потрібна. Єдине, що могла дати їй радянська влада — це арешт і вигнання...". (15) Дійсно, в середині сімдесятих у Айше вже не було іншої альтернативи – або новий тюремний термін, або від'їзд, подібно до інших "антирадянських елементів", на Захід. Еміграція Літом 1978 року А.Сеїтмуратовій нарешті вдалося добитися дозволу на виїзд з СРСР - допомогла Олена Георгіївна Боннер. Духовний наставник Айше Джеппар Акимов, який незадовго до цього повернувся із місць позбавлення волі, проводжав її напутніми словами: "Якщо тобі буде дуже важко, ти маєш право не займатися "нашою справою", влаштовуй своє життя". "Навіщо ж мені тоді їхати?", - відповіла йому Айше. 25 січня 1979 року вона прибула в США. У аеропорту в Нью-Йорку її зустрічали родичі Ремзіє і Абляким Сарайлі, Шефіка і Мамут Карачай, а також Петро Григорович і Зінаїда Михайлівна Григоренки. Через IRC - Міжнародний комітет біженців - їй було надано житло. У 42 роки Сеїтмуратовій довелося починати нове життя. Вона взялася за вивчення англійської мови (у школі вивчала німецьку); незабаром її запросили до співпраці до радіостанцій "Свобода" і "Голос Америки", де вона вела передачі російською, узбецькою, азербайджанською мовами. Переважно це були передачі про долю кримськотатарського народу. Дуже точно охарактеризувала життя Сеїтмуратової за кордоном у цей період історик дисидентського руху, одна із засновниць, нині – Голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва: "Я знала Айше в еміграції, коли вона жила в Нью-Йорку. Коли ми виїжджали на Захід, не думали, що зможемо повернутися, думали, що це назавжди. Це дуже страшно — опинитися в чужій країні, з чужою мовою, чужими правилами поведінки, знати, що треба якось вростати корінням в цю країну, якщо не хочеш загинути... Щоб влаштуватися в новому житті, більшість тих, хто приїжджає розвивають бурхливу активність, і дуже небагато, як Айше, думають не про це, а про тих, кого вони залишили. Вона завжди жила думками про своїх співвітчизників — кримських татар, вона весь час була на зв'язку, вона використовувала кожну можливість — а їх було не так багато, - щоб розповісти про проблеми кримських татар і добитися якоїсь допомоги їм. Без знання мови, без зв’язків, без найменших можливостей, але вона чогось добивалася… Айше - людина, що глибоко переймається долею свого народу. Був незабутній випадок, коли президент США Рейган запросив на ланч емігрантів з СРСР, представників різних об’єднань і спільнот. Айше запросили як представника кримських татар. І вона дійсно їх представляла. Айше співпрацювала з Петром Григоровичем Григоренком, який був членом Української Гельсінської групи і дуже активно займався проблемами кримських татар, багатьох знав, наприклад, Мустафу Джемілєва, якого він і Зінаїда Михайлівна називали "синком". (16). А ось ще одне свідчення Андрія Григоренка: "У еміграції Айше опинилася трохи пізніше, ніж я і поселилася в іншому місті, так що близького спілкування у нас в емігрантські роки не було, але до мене постійно доходили повідомлення, що вона продовжувала, як могла, допомагати своєму народу. Деколи наші позиції не співпадали, але це нормально. Я глибоко переконаний, що кожна людина повинна керуватися своїм розумом і совістю, і Айше ніколи не зраджувала собі" (17). За десятки років закордонного життя активістка кримськотатарського руху Сеїтмуратова зробила немало. З доповідями про становище кримських татар вона виступала на численних форумах і конференціях: у Лондоні (квітень 1980 p.), Парижі (грудень 1980 р.), Куала-Лумпуре (листопад-грудень 1981 p.). На останньому форумі, приуроченому до 15-вікових роковин Ісламу, вона була єдиною жінкою-учасницею, її особисто вітав прем'єр-міністр Малайзії. У квітні 1980 року Сеїтмуратова виступала в Сенаті США, двічі була запрошена в Білий дім (1982 і 1988 pp.), була на прийомі у президента США Р. Рейгана. У 1990 році зустрічалася з президентом Туреччини Тургутом Озалом. У листопаді 1980 року вона брала участь в Нарадах Заключного Гельсінського акту в Мадриді, а до Віденської конференції (1986) написала і організувала видання англійською мовою брошури на захист М. Джемілєва, який знаходився в цей час в ув'язненні в Магадані. Брошуру і звернення з проханням сприяти якнайшвидшому звільненню М. Джемілєва вона передала міністрам закордонних справ 35 держав, які були учасниками конференції. Сеїтмуратова виступала в парламентах Канади, Англії, Італії, Туреччини, Франції, в Конгресі США; читала лекції в університетах і коледжах різних країн. Темою всіх її виступів була боротьба кримськотатарського народу за повернення на батьківщину. А.Сеїтмуратова брала активну участь в діяльності багатьох міжнародних громадських організацій: "Міжнародна амністія" (центр в Лондоні), "Міжнародна ліга з прав людини" (Нью-Йорк), "Американська Гельсінська група" (Нью-Йорк) і ін. У 1986 році в дванадцяти країнах вона організувала "Комітети на захист Мустафи Джемілєва", боролася за звільнення Ю. Османова, Р. Аблаєва, С. Кадирова і інших кримських татар - політв'язнів. Крім того, вона публікувала статті про становище кримськотатарського народу в газетах і журналах різних країн (18). Повернення Рівно через 11 років після від'їзду з СРСР, 20 листопада 1990 року, Айше прилетіла до Узбекистану, щоб вклонитися могилам матері, старшого брата і сестри. Співвітчизники зустрічали її як національну героїню. У 1990 році в Москві вона зустрілася з помічником депутата Верховної Ради СРСР Ф. Сефершаєва Джульверном Аблямітовим і запропонувала відзначити в жовтні 1991 року День утворення Кримської AРCP. Ця подія мала бути приурочена до 70-х роковин утворення автономії, скасованої невдовзі після депортації кримських татар: за думкою Айше Сеїтмуратової, в цей день було б доцільним скликати національний з'їзд і оголосити про відновлення Кримської АРСР. Проте в лютому 1991 року був прийнятий Закон УРСР "Про відновлення Кримської АРСР" - територіальну автономію у складі України. Нове державне утворення ніяк не відповідало сподіванням кримськотатарського народу, що упродовж багатьох років вигнання мріяв про національну автономію на історичній батьківщині. Мрія декількох поколінь кримських татар про національну державність так і залишилася нездійсненою. В умовах, коли кримські татари виявилися чужими на власній батьківщині, ідея проведення національного з'їзду була як ніколи актуальною. Його метою було об’єднання всіх інтелектуальних і духовних сил народу для вирішення проблем, пов’язаних з поверненням на Батьківщину і відновленням державності. Основним завданням з'їзду (Курултаю) були названі - визначення шляхів вирішення національних проблем і вибори постійно діючого органу - Меджлісу. Підготовка Курултаю 1991 року почалася задовго до його проведення. 8 березня 1990 року на засіданні Центральної Ради Організації Кримськотатарського національного руху була утворена робоча група для вивчення можливості проведення Курултаю. 23 вересня відбулися установчі збори Організаційного комітету з підготовки Курултаю, до якого увійшло 36 чоловік (голова - Сервер Омеров). З жовтня 1990 до травня 1991 року проводилася виборча кампанія. Після декількох місяців напруженої роботи, 26 червня 1991 року у Сімферополі відбулося урочисте відкриття засідання Курултаю кримськотатарського народу. Сеїтмуратова, що брала участь в його підготовці, була присутня на ньому як почесний гість. Вже через декілька місяців, у 1992 pоці, Сеїтмуратова знову повернулася до Криму і з властивою їй енергією занурилася в роботу. Незабаром вона започаткувала добродійний Фонд "Мерхамет еві" (Будинок доброти) для надання гуманітарної допомоги кримським татарам. "Коли я приїхала сюди, побачила, як багато чого тут бракує. Стала займатися добродійністю. У Євпаторійському мікрорайоні Ісмаїл-бей придбала медсестрі велосипед. У 1992-1993 роках тоннами роздавала гуманітарну допомогу співвітчизникам. У 1998 році з Бекіром Пнирли (він родом з Судака) - купили на 60 тисяч доларів худоби (телят, баранів) і по всьому Криму її роздавали під час свята Курбан-байрам". У 1996 році літаком через Нью-Йорк і Стамбул вона привезла медикаментів на суму 12 тисяч доларів в медичний центр. З 2001 працює її пансіонат для самотніх старих людей "Къартлар еві". На запитання, що стало поштовхом до його створення, Сеїтмуратова відповідає коротко: "Я дала людям слово". Почала шукати приміщення і, нарешті, знайшла нинішню будівлю, на вигляд дуже непривабливу. За 7 місяців активної реконструкції будівлю годі було впізнати – і це при тому, що навіть найбільші оптимісти передбачали, що будівельні роботи триватимуть не менше двох років. Та вже в січні 2001 року пансіонат відкрив двері. Айше Сеїтмуратова - людина незручна і непроста. Шукач правди - вона і зараз не мириться з абсурдністю і несправедливістю багатьох законів і положень та незадовільним розв’язанням проблем кримськотатарського народу. А ще вона мріє про створення національного архіву, і всі власні кошти вкладає зараз в будівництво, де, за її задумом, будуть зберігатися найцінніші документи кримськотатарського національного руху. "Мета мого виїзду за кордон - інформувати світову громадськість про долю кримськотатарського народу" Як було сказано вище, після своєї еміграції до США А.Сеїтмуратова почала активну діяльність як закордонний представник кримських татар. За роки еміграції вона співпрацювала з радіостанціями "Свобода", "Голос Америки", "Німецька хвиля", англійською ВВС. На радіостанції "Свобода" вона робила передачі для татарської, туркменської, азербайджанської, узбецької редакцій. У цій книзі читач знайде передачі для російської редакції "Свободи", що знаходилася в Нью-Йорку. Кожна з передач тривала від 7 до 13 хвилин. Пропоновані увазі читачів тексти радіорепортажів збереглися в особистому архіві А.Сеїтмуратової. Це транскрипти 49 репортажів, для радіо "Свобода". А всього за 13 років, з 1979 до 1992 pp., таких передач було близько 130. До книги увійшли вибрані репортажі А.Сеїтмуратової. В основу відбору матеріалів був покладений принцип тематичної різноманітності, що дозволило представити широкий спектр проблем з історії кримськотатарського національного руху і в цілому історії кримських татар. Актуальним буде питання, наскільки цінним і оригінальним є творчий доробок А.Сеїтмуратової як радіожурналістки сьогодні. Буде правильно охарактеризувати комплекс цих матеріалів як пам’ятник своєму часу: в світлі сучасного розвитку історіографії багато з того, про що йшлося в репортажах, здасться досвідченому читачеві якщо не застарілим, то значною мірою відомим. Не будемо, проте, дуже строгі. На момент, коли передачі виходили в ефір, в умовах абсолютної заборони в СРСР будь-якого згадування кримськотатарської проблематики, вони звучали як справжнє одкровення. Свою основну функцію - інформувати світову - у тому числі і радянську - громадськість про становище кримських татар в СРСР, вони, безумовно, виконували повною мірою. У кожній з передач окреслено тему цілого дослідження. Дуже часто порушувалися гострі теми, пов'язані з розвитком кримськотатарського національного руху: гоніння і переслідування, судові процеси над активістами руху. Багато передач присвячено видатним діячам правозахисного і кримськотатарського руху (найчастіше згадувані – Мустафа Джемілєв, Андрій Сахаров, Петро Григоренко, Решат Джемілєв, Бекір Умеров, Бекір Османов). Вражає, що сюжети створені за тисячі кілометрів від епіцентру подій. І тут, безумовно, визначальну роль відіграє відданість Сеїтмуратової долі співвітчизників. Дуже точно висловилася голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва: "Айше добре пам’ятала людей, і дуже часто говорила про них не так, наче вона їх більше не побачить, а так, ніби живе з ними поряд. Вона фізично виїхала, а насправді залишилася з ними. Я не пам’ятаю, щоб при зустрічах вона розповідала про свої власні проблеми або труднощі (а їх у емігрантів вистачало). Завжди – тільки про події в Криму, про кримських татар це дуже зворушливо, і в цьому - вся Айше". Юрій Гендлер, який працював разом з Сеїтмуратовою редактором її передач (згодом він – директор Російської служби радіо "Свобода"), з подібною щирістю відгукується про її діяльність: "Я працював разом з Айше Сеїтмуратовою в Нью-Йоркському бюро PC близько десяти років - з другої половини 1970-х до початку другої половини 1980-х. Поза сумнівом, Айше дуже добре знала предмет радіопередач, теми яких – важка доля її народу, активістів руху кримських татар за повернення на батьківщину. Більш того, тільки ці теми її по-справжньому і цікавили. Всі роки в Америці Айше, окрім роботи на PC, тісно і активно співпрацювала з нью-йоркськими і американськими правозахисними організаціями, і цілком законно здобула репутацію та авторитет і як експерт, і як людина. За роки спілкування з Айше я жодного разу не помітив сліду люті або ненависті ні до росіян, ні до українців, ні до кого-небудь іншого. Просто Айше – прекрасна людина і тому все, що вона робила, викликало довіру" (19) Ну і, звичайно, дуже важливо, як оцінювали її передачі ті, заради кого вони робилися - слухачі. На закінчення, гадаю, доречно надати слово саме їм. Ці свідчення - краще виправданн появи на світ цієї книги. "Я корінний кримчанин, і по топонімах - а батьки пам'ятали і використовували ще кримськотатарські назви — я знав, що Крим — це кримськотатарська земля. Але нічого, окрім міфів про зраду кримських татар, в 1960-1970-і роки дізнатися було неможливо. Вперше я дізнався про проблему кримських татар з передач Айше Сеїтмуратової на "Голосі Америки" і "Свободі". Не пам'ятаю, скільки передач я слухав, але добре запам'ятав, як вона говорила - дуже емоційно, різко, іноді жорстко. Було зрозуміло, що вона страждає, що це її біль… Голос Айше відкрив для мене трагедію кримськотатарського народу". (Леонід Пілунський, депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим, голова Кримської Крайової організації Народного Руху України). (20). "В умовах інформаційного вакууму її передачі були для нас, кримських татар, хлібом для душі. Її голос на радіохвилях був для нас винятково важливим" (Лентун Безазієв, депутат Ялтинської міськради) (21). Наприкінці 1970 на початку 1980-х я працював в Узбекистані на радіо. І що цікаво: пісні 150-200-річної давнини, в яких зустрічалося ім'я Айше, були заборонені. У газетах "Правда Сходу" і "Ленин байрагъы" публікувалися наклепницькі статті про Сеїтмуратову. Але ми не вірили цим матеріалам, оскільки знали цю жінку і знали про її діяльність. В тому, що наш народ повернувся на батьківщину, — великий внесок Айше-ханум". (22) (Сервер Бекіров, редактор Кримського радіо) "Вона була факелом, що висвітив нашу проблему на весь світ. Вона пожертвувала своїм життям в ім'я майбутнього кримськотатарського народу (О, озь омрюни къурбан этти къырымтатар халкъынынъ ветанына къайтмасына)" (Рефат Муслімов, голова мусульманської общини села Къоз (Сонячна Долина) Судакського району) (23) Вчитаймося в тексти Айше Сеїтмуратової - значуще історичне джерело повоєнної історії кримськотатарського народу.* Правопис документів подано відповідно до сучасних норм орфографії. Стилістика текстів збережена. Заголовки передач і дати документів авторські. Датування редактора в квадратних дужках. * Тексти надаються нами у тому вигляді, як вони увійшли до книги "У микрофона Айше Сейтмуратова: Передачи по радио "Свобода" - Упорядники Г. Бекірова і Е. Муслімова, Сімферополь, Видавницький дім "Тезис", 2007, 256 стор. - Переклад передмови Г. Бекірової здійснений нами - “Кримські студії” ПРИМІТКИ: (1) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмову вела Г.Бекірова, 25.06.2004). (2)Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмову вела Г.Бекірова, 25.06.2004). (3) Інтерв'ю з А. Сеїтмуратовою (розмову вела. Е.Муслімова, 23.11.2005) (4) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмову вела Е.Муслімова, 23.11.2005) (5) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою. (розмову вела Г. Бекірова, 25.06.2004) (6) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмову вела Г.Бекірова, 25.06.2004). (7) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмову вела Г.Бекірова, 25.06.2004). (8) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмовляла Г. Бекірова, 25.06.2004). (9) Постанова про притягнення [А.Сеїтмуратової] як обвинуваченої. Державний архів Російської Федерації (далі ДАРФ), ф.8131, оп.36, д.709, л.69. (10) Інтерв'ю з Айше Сеїтмуратовою (розмову вела Г. Бекірова). (11) ДАРФ, ф.8131, оп.36, д.709, л.173. (12) З листа Академіка-секретаря Відділення історії, мовознавства і літературознавства АН Уз.ССР, академіка Ш.Шаабдурахманова А.Сеїтмуратовій від 23.02.1976. Архів А. Сеїтмуратової. (13) Інтерв'ю з А.Сеїтмуратовою (розмову вела Г.Бекірова, 25.06.2004). (14) Інтерв'ю з А. Сеїтмуратовою (розмову вела Г. Бекірова, 25.06.2004). (15) З листа Андрія Григоренка до Г.Бекірової 17 травня 2006 р. (16) Інтерв'ю з Людмилою Алексєєвою (розмову вела Г.Бекірова, 3.04.2006). (17) З листа Андрія Григоренка до Г.Бекірової 17 травня 2006 р. (18) З біографічної довідки про А.Сеїтмуратову, яку підготували Діляра Асанова і Ельведін Чубаров (фонд "Кримськотатарська ініціатива"). (19) З листа Юрія Гендлера Г.Бекіровій від 25.03.2006р. (20) Інтерв'ю з Леонідом Пілунським (розмову вела Г.Бекірова, 5.10.2006). (21) Інтерв'ю з Лентуном Безазієвим (розмову вела Г.Бекірова, 21.08.2006). (22) Інтерв'ю з Сервером Бекіровим (розмову вела Г.Бекірова, 19.08.2006). (23) Інтерв'ю з Рефатом Муслімовим (розмову вела Г.Бекірова, 10.03. 2006) |
