ГОРДІЇВ ВУЗОЛ УКРАЇНОМОВНОЇ ОСВІТИ У КРИМУ І ШЛЯХИ ЙОГО РОЗВ'ЯЗАННЯ1

Загальновідомо, що у будь-якій державі головним завданням освіти є підготовка не лише високопрофесійних фахівців для різних галузей господарства, але й виховання патріотів своєї країни. Адже лише людина, яка досконально опанувала свій фах, належним чином поцінований суспільством, любить свою землю, цінує та шанує рідну мову, культуру та історію, може не тільки дбати про добробут і благополуччя своєї родини, але й опікуватися інтересами держави.

У більшості розвинених країн світу урядовці давно усвідомили, що провідними засадами патріотичного виховання є державна мова, залучення молодого покоління  до національних традицій, глибоке знання культури свого народу, історії країни та краю. На сторожі цих державотворчих чинників стоять Конституція, вище законодавство та армія чиновників. Порушення або посягання на них будь-якою інституцією або окремою особою вважається злочином, а порушник чи то зловмисник притягується до кримінальної відповідальності. Нажаль, навіть на 16-му році незалежності України безкарними залишаються не лише образливі для українського народу заяви та сепаратистські дії не лише пересічних громадян, але багатьох політиків і навіть "державних мужів".

Відомі українські письменники-брати Капранови після виборчих перегонів 2004 - 2005 рр. провели вивчення залежності політичних уподобань населення різних регіонів України від чисельності бібліотек, тобто від рівня поінформованості громадян. За державницькі політичні сили пере­важно голосували там, де люди мали доступ до книгозбірень, де були більше проінформовані про історію країни, минуле свого народу.

Якщо проаналізувати політичну орієнтацію громадян України в залежності від рівня функціонування в регіонах державної мови та наявності україномовних шкіл і якості викладання історії країни, то кореляція між цими показниками буде стовідсоткова. Те, що під час останніх президентських і пар­ламентських виборів у східних і південних областях України та у Криму до антиукраїнських та сепаратистських дій масово залучалась молодь (учні шкіл, професійних училищ та студентство), є переконливим доказом відсутності патріотичного виховання у сучасних школах та ВНЗ. Тож проблема патріотичного виховання у всіх навчальних закладах є першочерговою передумовою забезпечення національної безпеки держави. Її вирішення і визначатиме майбутнє України.

Але чи можна виховати патріотів своєї країни без використання державної мови та без наявності патріотичного вчительства і професорсько-викладацьких кадрів? Сумний досвід Криму та східних регіонів України свідчить, що проблему патріотичного виховання підростаючого покоління потрібно негайно розпочинати вирішувати як через розширення функціонування державної мови у навчальному процесі, так через формування національно свідомого корпусу самих наставників. Адже не випад­ково видатний будівничий німецької держави Бісмарк створив її не спираючись на потужну армію, а за сприяння когорти патріотично налаштованого вчительства.

Комуністична ідеологія і радянська система освіти були спрямовані на те, аби підростаюче покоління у всіх союзних республіках позбавити історичної пам’яті, виховавши його на витворених міфах. Молодь свідомо  відлучали від рідної мови, національної культури, силоміць нав’язували і запроваджували на 1/6 земної кулі "единый язык межнационального общения". Саме про цей примусовий гегемонізм "великого и могучего" на теренах Російської імперії ще за часів царату сказав наш геніальний Тарас Шевченко: "на всіх язиках все мовчить, бо благоден­ствує".

У справі зросійщення України більшовицькі вожді та радянська влада, як правонаступниця тоталітарної Російської імперії, не були першопрохідцями. Вони лише успішно продовжили те, що упродовж трьох століть примусово впроваджували на нашій землі наддержава Романових та їх царедворці.

Якщо на материковій Україні, як за часів царату, так і у радянську добу, українська мова ще хоч якось вбереглася і животіла, завдячуючи селянству, то у поліетнічному Криму зросійщення охопило всі верстви населення. Значною мірою воно торкнулося і хліборобів півострова. Становище українського селянства, а саме воно після масових депортацій з Криму, складало хліборобський кістяк Криму,  у всі часи було най­тяжчим.

Не випадково головна доповідь на Першому конгресі українців Криму, присвячена аналізу злочинної імперсько-радянської політики щодо українського населення півострова, мала назву: “Українці Криму: трагічне минуле і гірке сьогодення…”.

Комуно-шовіністична пропаган­да в останні десятиліття витворила міф про те, що українці в "исконно русском Крыму" з’явилися лише після того, як "український націоналіст" Микита Хрущов подарував у 1954 році півострів Україні. Зазначену міфологему продовжують експлуатувати не лише галасливі юрби агресивних кримських платних маніфестантів, але й безвідповідальні й малоосвічені депутати ВР автономії і, як не прикро, навіть окремі громадські діячі. Саме ця імперська вигадка впроваджена у сепаратистські програми багатьох антиукраїнських партій та громадських організацій, що чинять шалений спротив становленню україномовної освіти на теренах Криму, сіють міжнаціональну ворожнечу і викликають напругу у суспільстві.

За всю історію перебування Криму у складі Російської імперії на півострові не було жодної української школи. Якщо в Україні під впливом революції 1905 року та завдячуючи фракції українських патріотів у Думі, розпочався рух за створення у сільській місцевості українських шкіл, то у Криму справа  ця владою так і не порушувалася.

Лютнева революція 1917 року докорінно змінила політичну ситуацію по всій країні і розбудила громадське та національне життя. Її відлуння поширилось на Крим, головним чином на Севастополь, де базувався Чорноморський флот та переважна більшість військових частин. І флот, і армія у Криму були укомплектовані переважно селянськими хлопцями з українських губерній. Визначний дослід­ник історії Криму у ХХ столітті, професор Володимир Сергійчук зазначає: "Усвідомлюючи важливість піднесення національної свідомості для успішного поширення українського руху, вояки, вихідці з України, вирішили негайно розпочати відкриття національних шкіл, бібліотек, читалень, а також видавати газету "Наш степ". Локомотивом українського національного відродження у Криму став Чорноморський флот. Він, за зізнанням тогочасного командувача адмірала Колчака, на 90 відсотків складався з українців. Величезна питома вага українців була й в усіх військових частинах, дислокованих у Криму. Українські організації у Севастополі налагодили тісні зв’язки з Центральною Радою у Києві. "Ця співпраця українського військового комітету Чор­номорського флоту, - зазначає професор Володимир Сергійчук, - поглибила процеси українізації". І вже 12 жовтня 1917 року всі бойові кораблі і порти Чорноморського флоту вивісили жовто-блакитні стяги, просигналивши: "Хай живе вільна Україна".

Упродовж 1918 року український національний рух у Криму розвивався і ширився. Українці стали активніше заявляти про себе у всіх сферах громадського та політичного життя півострова. Націо­нальною справою з кінця літа 1918 року стала опікуватися Крайова Українська Рада, обрана з’їздом. Одним із завдань кримського українства з’їзд визначив необхідність видання українських газет, розгортання культурно-просвітницької роботи серед населення та організацію україномовних дитячих садочків і шкіл, читалень та книгозбірень.

Проте широкомасштабним планам Крайової Української Ради Криму у царині відродження національного, духовного, культурного та освітнього життя не судилося збутися.

Політична нестабільність на півострові, перманентна зміна влади, кривава громадянська війна на півострові та встановлення тоталітарного більшовицького режиму знищили перші паростки українського національного відродження. Багаточисельне українське населення Криму було позбавлене можливості розвивати національне шкільництво, оскільки державною мовою на півострові (з жовтня 1921 р. Кримську АРСР включено до складу Російської Федерації) було проголошено російську мову. Заграючи з кримськими татарами, другою державною мовою визнавалася ще й кримськотатарська. Аби завуалювати чисельну перевагу українців на півострові над росіянами, до статичних матеріалів долучається графа, яка інтегрувала слов’янські народи, не виокремлюючи жоден з них. Цей показник виявився настільки важливим, що екстрений перепис населення 1921 року, коли в Україні та Росії ще вирувала громадянська війна, проводився під орудою партійного керівництва і всесильних органів ВЧК. Ленінсько-чекістський перепис населення у Криму забезпечив замовлені Кремлем результати. Росіян, українців та білорусів у Криму виявилося 51,5 відсотка. Достеменно відомо, що білорусів на теренах Криму було не більше 1 відсотка. Скільки ж нараховувалось тоді окремо росіян та українців й донині це відомо. Аби існувала безумовно на той час хоч якась перевага чисельності росіян над українцями, то цим би показником спритні кремлівські вожді обов’язково б скористались. Штуч­не творення "исконно русского" Криму ще було попереду.

Перепис населення 1921 року у Криму зігнорував присутність українців у Криму і дозволив розпочати знищення проявів українства на теренах півострова. Офіційна радянська статистика тих часів, яка підпадала під втаємничений чекістський гриф, засвідчує, що до 1928 року у КАРСР не було відкрито жодної української школи. У той же час як планом розвитку освіти на 1925 - 1926 навчальний рік передбачалося мати 359 татарських шкіл, 289 - російських, 131 - німецьку, 11 грецьких, 10 вірменських, 5 єврейських, 3 болгарських, 2 караїмських.

У перші десятиліття більшовицька влада намагалася не помічати присутності величезної кількості українського етносу у Криму. Це дозволяло фальшувати домінування у КАРСР росіян і спрощувало взаємини з Україною, де на той час як у партійному керівництві, так і в освітянській сфері було немало патріотичних людей. Етніч­ною статистикою тогочасні провід­ники Криму, які були слух­няним знаряддям Кремля, добре володіли.

Незважаючи на величезні втрати населення у роки громадянської війни, жахливий червоний терор та голодомор 1921 - 1922 рр., українське населення на півострові, за офіційними даними перепису 1926 року, складало 77 123.

Найчисельніші українські громади, за переписом 1926 року, були у Керченському (12 294 особи) та Євпаторійському районах (10 601 осіб). У Сімферопольському районі порівняно з 1897 роком чисельність українців зменшилась майже у 10 разів. У Джанкойському районі українцями себе визнали лише 1433 особи. Якщо вірити цьому більшовицькому перепису, то у 1926 році вже не було жодного українця ні у Феодосійському, ні у районах Ялти та Севастополі.

Наведені статистичні дані, безумовно, не віддзеркалюють справжню етнічну ситуацію на півострові. До українців владні статистики віднесли лише тих, кого царська та радянська влада ще не спромоглися асимілювати. Це були переважно сільські мешканці компактних українських поселень. У кримських містах, містечках та на Південнобережжі рівень асиміляції українців був значно масштабнішим та інтенсивнішим. Тож, українське населення, побоюючись переслідувань, ідентифікувало себе "русскими".

Але не всі українці Криму змирилися з результатами перепису 1926 року. Люди скаржилися не лише до місцевої влади, але й зверталися за підтрим­кою до Харкова та Москви. На ці листи статистичне управління Криму мусило хоч якось зреагувати.

До президії Кримського центрального виконавчого комітету надійшла доповідна записка республіканського статистичного управління, яке відповідало за перепис 1926 року. В ній, зокрема, зазначалося: "Вказана кількість є приниженою через неправильні записи  перепищиків, котрі, як це спостерігалося у Сімферополі, з деякими українцями доходили до суперечки про національність, і в силу байдужого ставлення населення до анкетних питань про національність. Насправді ж українське населення, якщо взяти до уваги статистичні дані довоєнного періоду і ту обставину, що відпливу українців з Криму не спостерігалося, а навпаки, починаючи з 1923 року намічається великий наплив їх з України". Брутальне фальшування перепису 1926 року в Криму щодо українців викликало обурення навіть більшовицького уряду в Харкові. В одній із газетних публікацій зазначалось, що кримське ЦСУ абсолютно не приділяло уваги виділенню українців у самостійну національність (Сергійчук В. І. Український Крим, 2002, с. 170).

Втім від червоного терору та чекістських чисток українське населення Криму не стало на коліна перед більшовицькою диктатурою. Як у кримських містах, так і у місцях колективного мешкання українців (а це були переважно сільські райони), українці з середини 20-х років стали активніше заявляти про себе, домагаючись задекларованих владою прав і свобод.
У Ялті, наприклад, українська громада у кількості 150 осіб організувала "Червоний куток", але за браком приміщення об’єднання перестало існувати. З величезними зусиллями українці Сімферополя лише весною 1926 року домоглися відкриття Українського клубу. Невеличке приміщення, виділене клубу, та брак коштів не дозволили облаштувати у ньому ні книгарню, ні забезпечити проведення гурткової роботи. На вимогу наполег­ливих батьків сімферопольська влада у 1927 році погодилася на відкриття у місті початкової школи для українських дітей. Вона розташувалася у двох невеличких кімнатах. Крім класів, у приміщенні функціонувала ще книгарня, хоровий, драматичний та музичний гуртки і діяло товариство "Взаємодопомога".

Ще у гірших умовах перебували українці головної бази Чорноморського флоту - м. Севастополі, який традиційно був військовим містом. Але за національним складом у 20 - 30-х роках серед військовиків 75% було українців. Багаточисельне українське населення Севастополя не мало жодного національного культур­но-просвітницького осередку. В 1925 році влада закрила там і український театр, який користувався великою популярністю у севастопольців. У той же час як навіть малочисельні етноси - вірмени та грузини - мали свої націо­нальні клуби.

Архіви України зберігають багато документальних свідчень брутального фальшування результатів кримського перепису 1926 року. Особливою запопадливістю відзначалися не лише організатори перепису, а й виконавці. Їх підбирали з працівників сільрад та російського вчительства. Але навіть за умов сильного адміністративного тиску багато населених пунктів все-таки зберегли українське обличчя у Північному та Західному Криму і на Керченському півост­рові. Таких населених пунктів було понад 100. Серед них можемо назвати Армянськ, Ішунь, Біюк-Кіят, Ворон­цовку, Ново-Іванівку, Тарху, Кулу і навіть Керч. Більшовицька влада чинила шалений спротив відкриттю українських шкіл та осередків української культури у тих районах і населених пунктах, де переважало українське населення. Вельми поширеною виявилася абсурдна аргументація, до якої й нині вдається невмируще імперсько-шовіністичне чиновництво: "Сами украинцы не желают, чтобы их дети учились на этом языке". Цю українофобну  й образливу для українців вигадку могла пустити в чиновницький обіг лише аморальна влада, уражена вірусом зоологічного великодержавного шовінізму. Ганебно, що ця облудна брехня вже у ХХІ столітті знову витягується з "імперського сундучка" деструктивними антиукраїнськими силами, які в Криму перебувають у владі. Адже, використовуючи цю україноненависницьку аргументацію, кримські високопосадовці сьогодні протидіють створенню не лише українських шкіл, але й класів.

Короткочасний період так званої політики коренізації, яку сталінське політбюро змушене було проводити під тиском національних республік, певною мірою покращило становище і українського населення Криму. Адже за вимушеною згодою Кремля україномовні освітні заклади мали створюватися у місцях компактного мешкання української людності. Проте кримські посадовці, добре усвідомлюючи, що курс на коренізацію має тимчасовий тактичний характер, проблему відродження українства на теренах тогочасної кримської автономії фактично саботували. Документальні матеріали, які зберігаються в архівах Криму та України, переконливо доводять, що кримська шовіністична влада, особливо освітянське чиновництво, сформоване з чекістських кадрів, запровадивши опитування населення щодо необхідності відкриття україномовних шкіл, фактично заблокувало їх відкриття. У місцях компактного мешкання українців зазначену акцію доручили проводити затятим шовіністам, які переконували людей у недоцільності відкриття україномовних шкіл. Тож і не дивно, як зауважує професор Володимир Сергійчук, у рішеннях багатьох комісій з’явилися такі висновки: "населення не бажає, хоча і говорить по-українськи" (Сергійчук В. І., 2002, с. 171). Відчуваючи безкарність за свої вчинки, найзатятіші українофоби з середовища працівників статуправлінь, сільрад, сільських активістів та вчителів російськомовних шкіл робили ще парадоксальніші висновки.

У селі Ново-Павлівці, де українці складали понад 90%, за даними завуча місцевої школи Гончарової, населення не погодилося запроваджувати навчання дітей рідною мовою. Ще більш безсоромний висновок робить якась секретутка Ляшкова, відпові­дальна за опитування населення у с. Біюк-Кіят, де українців нараховувалось 98 відсотків: "Діти абсолютно не знають української мови, а тому населення не бажає перевести школу на рідну мову". "Фахівець" з такою ж імперською ідеологією Мирянина, відповідальна за опитування населення у селі Карт-Козак (українців там 98%), недоцільність відкриття української школи аргументувала так: "Діти народилися в Криму і більше балакають російською мовою, а тому громадяни категорично відмовляються від переведення викладання на українську мову". І тут же затята шовіністка відверто відмовляє людям навіть у праві називатися українцями, кваліфікуючи їх "малоросами". Вчителька Сабалаєва, яка проводила опитування у селі Середньому Сараї, де українців нараховувалось понад 92%, робить такий висновок: "Населення вважає українську мову непотрібною в кримських умовах, а тому, беручи до уваги вищесказане, збори просять вести навчання як і донині російською".

У самій же Воронцовці опитуванням займався Морозов. Тож цілком закономірно, що висновок очолюваної ним комісії був такий: "Через те, що жителі с. Воронцовки всі народжені у Криму і нічого спільного з Україною не мають, тому введення української мови не бажають". З іншого україномовного села Магазинки відповідальні за опитування написали: "Вважати недоцільним перехід школи на українську мову. Крім того, дітям створюється подвійне навантаження - вчити російську й українську мови окремо". З багатьох селищ, де, навіть за офіційною статистичною звітністю, переважало українське населення, надходили від "фахових" комісій парадоксальні відповіді - "украинцев нет".

Знайомлячись з документами тих давніх часів, переконуєшся, що позиція кримських можновладців щодо проблемних і гострих питань україн­ства у нинішній автономії демонструє дивовижну тотожність не лише в україноненависницькій ідеології, але і у методах її реалізації. Витворена ще за часів царату імперсько-шовіністична вигадка щодо недолугості українців успішно діє і нині. Це переконливо довели останні переписи населення 1989 і 2001 рр.

Але, незважаючи на шалений спротив влади на всіх рівнях та потужну пропагандистську протидію українізації та свідомий підбір українофобських опитувачів, багато сільських громад приймало рішення про необхідність відкриття українських шкіл. Вже на початку 30-х років, за офіційними даними, у Криму їх існувало понад сорок. Короткотривалий процес відродження українства у Криму зовсім не торкнувся ні професійних училищ, ні технікумів і тим більше ВНЗ. Аби відрапортувати перед Кремлем про вжиті заходи щодо відродження української культури на півострові, кримські чиновники упродовж 1928 - 1932 років послали на навчання у робфаки України кілька десятків українців.

Занепокоєні національним відродженням в усіх союзних республіках, особливо бурхливо українізацією не лише в Україні, але й на території інших регіонів, де питома вага україн­ського населення була високою, крем­лівські вожді були змушені вже наприкінці 1932 року відмовитися від раніше проголошеного курсу коренізації. ЦК ВКП(б) та Раднарком СРСР спеціальною постановою призупиняють процес українізації як в Україні, так і в інших республіках. У цій постанові зазначалося, що ЦК ВКП(б) і РНК СРСР рішуче засуджують виступи і пропозиції, які виходять від окремих українських товариств, про обов’язкову українізацію цілого ряду районів СРСР (наприклад, Далекого Сходу, Казахстану, Середньої Азії і т. д.)

В усі регіони з Москви надійшла партійна директива до кінця 1933 року забезпечити перехід щойно створених українських шкіл на російську мову. На зазначену постанову кримська влада відреагувала блискавично. Вже у 1937 - 1938 навчальному році українських шкіл залишилося лише дві. Одна - у Сімферополі, інша в Красноперекопському районі.

Всі подальші зусилля кримської влади у передвоєнні роки були спрямовані на свідоме знищення україн­ства на півострові. Передусім створювали такі умови, що люди самі часто боялися називатися українцями. Відповідний запис у документах позбавив би вступу до вищих навчальних закладів, робив людей меншовартісними. Владні структури всіляко заохочували і навіть спонукали українське населення Криму до національного зрадництва. Українців упродовж 1933 - 1940 років масово перетворювали у росіян. Лавина зросійщення охопила не лише крихітні міста і містечка, але й поширилася на кримське село.

Сільське населення, позбавлене будь-якої інформації та зв’язків з материковою Україною, виявилось найбільш сприятливим і податливим для зросійщення. Як засвідчують статистичні дані, станом на 1930 рік порівняно з переписом 1926 року сільське українське населення за п’ять років зросло лише на півтори тисячі осіб.

Навіть з врахуванням тенденційності радянських переписів, свідомого і цілеспрямованого фаль­шування їхніх результатів та злочинного адміністративного тиску під час заповнення анкет, на теренах Криму українцями ідентифікувало себе 154 123 особи. Без сумніву, масштаби фальсифікації даних перепису 1939 року були такими, що дозволили вилучити з українського населення близько 100 тисяч осіб.

За 20 років більшовицький режим забезпечив на півострові трьохкратну  перевагу росіян над українцями. Лише за 10 років, якщо вірити статистиці, чисельність російського населення у Криму збільшилася на 234 тисячі осіб. Безперечно, такий приріст росіян забезпечила не лише міграційна політика, але й маніпулятивні переписні технології. Серед останніх найдійовішим було перетворення українців та інших мешканців у росіян.

Перепис 1939 року показав, що на тлі різкого збільшення кількості російського населення у всіх містах та районах Криму, повсюди відбулося зменшення питомої ваги українців. У Сімферополі їхня частка складала 6,1%, а у Ялті - 5,5 відсотка. Вельми підозрілою і непереконливою виявилася також 3 - 10-кратна чисельна перевага росіян над українцями у сільських районах. Пояснення цьому статистичному феномену дав відомий кримський літератор Орест Корсовецький, який тривалий час мешкав і помер у смт. Чорноморському. Готуючи Книгу Пам’яті полег­лих у Другій світовій війні мешкан­ців сільських районів степового Криму, він звернув увагу на те, що серед загиблих земляків переважали українці. На відміну від сучасних паспортів, які приховують національність людини, радянські Книги Пам’яті по всіх областях передбачали національну ідентифікацію полеглих вояків. Отже те, що змогли сфальшувати спритні сталінські статистики, не можуть приховати ні документи, ні численні пам’ятники-обеліски полеглим воїнам з суцільними українськими прізвищами. Ними так рясно уквітчана кримська земля. Саме вони і спростовують "прав­дивість" передвоєнного сталінського перепису в Криму.

За скромними підрахунками, на Кримському півострові наприкінці 30-х років мешкало понад 200 тисяч українців. Ще стільки ж нашого люду злочинна влада перетворила у росіян, вірніше, у "русс­коязычное население". З прикрістю можна констатувати, що фактично друга за чисельністю населення українська спільнота, на праці якої значною мірою базувалася економіка півострова, не мала жодної національної школи. Про функціонування української мови у середніх та вищих навчальних закладах та державних структурах говорити не доводиться. Одна з одіозних кримських антиукраїнських газет, смакуючи фактом відкриття у Криму окупантами націо­нальних шкіл, зробила акцент на тому, що національні школи у Криму в період окупації розпочали створювати фашисти. Цією пуб­лікацією ця газета та її журналісти відшмагали себе, як героїня безсмертного творіння геніального Салтикова-Щедріна унтерпришибєєвська вдова. Тож якою деспотичною та неандертальською була радянська влада і кривавий тоталітарний більшовицький режим, що про національні школи на нашій землі мали подбати лише... фашисти. Тож у перший рік фашистської окупації півострова німецька адміністрація, аби завоювати прихильність українського населення, відкрила у м. Сімферополі українську гімназію. Українська школа відкрилася і у Севастополі. Що ж заважало відкривати на півострові національні школи більшовикам? Як завжди у Російській імперії, на заваді націо­нального відродження околиць стояв великодержавний російський шовінізм та месіанство.

Вони і призвели до масової депор­тації кримськотатарського народу та післявоєнного переселення до концтаборів понад двох мільйонів українців. Аби врятувати півострів від розрухи та неминучого економічного колапсу, Державний комітет оборони у вересні 1944 року прий­має постанову про масове переселення до Криму сімей з України та Російської Федерації. Зазначена постанова та її реалізація спростовує імперсько-шовіністичні вигадки про те, що українці у Криму появилися завдячуючи Микиті Хрущову, тобто після передачі півострова Україні у 1954 році. Ці байки й донині тиражуються на сторінках кримських та московських видань. Їх доволі часто, особливо під час виборчих перегонів, використовують галасливі місцеві та заїжджі політики і політтехнологи. Проте наявні архівні документи перекон­ливо засвідчують, що український люд до Криму примусово й масово було переселено вже невдовзі після депортації кримських татар. Це були українські сім’ї не лише з України, але й з російських регіонів (Кубані, Ставропілля, Курщини, Воронежчини, Бєлгородщини). Безумовно, що після включення Кримської області до складу України потік українських переселенців значно збільшився. За відповід­ними урядовими розпорядженнями упродовж 1944 - 1980 років до Криму з різних областей України щорічно переселяли по
2 - 6 тисяч сімей. Загальна кількість українських переселенців за 1944 - 1980 рр. сягала понад 500 тисяч осіб. За науково обґрунтованими підрахунками, кількість українських переселенців до Криму за всі роки значно перевершувала зазначену цифру і сягала 700 - 800 тисяч. До Криму переселили молоді повноцінні сім’ї, які мали дітей шкільного віку. Переселенців з України розташовували компактними групами, переважно у степових районах та Передгір’ї Криму. Переселення української людності до Криму було планове. Щороку до кожної області, району та села доводились відповідні показники. Всі владні структури від сільської ради, колгоспу до відділів планового переселення при районних та обласних радах проводили з населенням інтенсивну агітаційну роботу. Тож процес переселення був широкомасштабний і його можна кваліфікувати як примусовий. До переселення людей з материкової України спонукали бідність, повоєнні злидні та обіцяне владою щасливе життя у Криму. Проте і в Криму переселенці стикалися не лише з байдужістю місцевої влади, але й невиконанням нею обіцянок і взятих зобов’язань.

За задумом ідеологів та московсько-київських керманичів широкомасштабного переселення української людності до Криму, українці мали відродити вкрай занедбану внаслідок депортації кримськотатарського народу економіку півострова, відбудувати вщент зруйновані міста, села та курорти. У той же час влада  сповна скористалася унікальним шансом повоєнного зросійщення величезної маси українських людей, силоміць відірвавши їх від націо­нального коріння. Не випадково, що саме Крим стане тим полігоном, на якому будуть відпрацьовуватися прискорені технології творення "единой общности - совет­ского народа" та "русскоязыч­ного населения".

Адже у жодному із директивних документів про запровадження масового переселення до Криму українців навіть згадки не було про забезпечення законних прав переселенців та задоволення їхніх національних, культурних та духовних потреб. Величезну масу української людності, звезеної до Криму з усієї України, радянська влада свідомо кинула у горнило зросійщення. Довготривала відсутність українських дошкільних закладів, українських шкіл, професійних училищ, середніх та вищих нав-чальних закладів - переконливий доказ свідомого зросійщення українського Криму та злочинного творення "русскоязычного населения".

Лише у 1957 році, на зорі хрущовської відлиги, мабуть, під впливом тих демократичних процесів, які після ХХ з’їзду КПРС стали розвиватися як у самій компартії, так і у державних структурах, Кримський обком КПУ порушує питання про організацію вивчення української мови в школах області. Під  грифом таємності цей документ зберігався у Кримському державному архіві. Упродовж 1954 - 1955 рр., вочевидь під тиском самих переселенців, кримські посадовці наважилися відкрити у Криму 24 початкових класи, у яких вивчалась українська мова як предмет. З 1955 - 1956 навчального року вивчення української мови запровадили лише у других - четвертих класах початкових, семиріч­них та середніх школах, у яких було більше чотирьох початкових класів. Що ж до вивчення української мови у п’ятих - восьмих класах, то компартійне чиновництво вирішило його не запроваджувати. Знайшли і обґрунтування свідомого саботажу: "Уведення української мови позначиться на скороченні інших дисциплін, що викличе невдоволення у вчителів". З протоколів засідання бюро Кримського ОКПУ довідуємося ще про одну цікаву деталь. Викладання української мови у третіх - четвертих класах спочатку доручили класним керівникам. Можна лише здогадуватися, на якому рів­ні проводилося це викладання, якою була та наука. Тому-то і поставив обком перед освітянськими чинов­никами вимогу, щоб українську мову у школах викладали вчителі, які хоч трохи самі її знають. Підрахували навіть, що для цього з інших областей України потрібно направити, як мінімум, понад 210 учителів. Виникає цілком закономірне запитання: чи мала б влада, силоміць переселивши до Криму кілька сот тисяч українців, подбати про залучення хоч би двох сотень вчителів української мови? Але, за великим рахунком, ще тоді мова б мала йти не про викладання в окремих класах української мови, а про створення для дітей переселенців повноцінних українських шкіл. Зазначені школи мали бути забезпечені не лише вчителями української мови в поодиноких початкових класах, а й вчителями-предметниками для повноцінних українських шкіл. Але таку вимогу перед освітянським чиновництвом ні київська, ні кримська компартійна влади  тоді не ставили. Тож витоки ганебного становища українськомовної освіти у Криму маємо шукати ще у нашому “щасливому” імперсько-комуністичному минулому. Тому сьогоднішні звинувачення окремих високопосадовців у тому, що українські школи відсутні у Криму через недостатню активність українських громадських організацій та пасивність самих українців, є некоректними і навіть безвідповідальними. Потрібно хоч на 16-му році незалежності України усвідомити чинов­никам, що опікування національною освітою кожної держави, яка себе поважає і хоче мати майбутнє, - першочергова державна справа. І вона аж ніяк не вирішується батьківськими заявами про необхідність відкриття українського класу. Це позиція політичного страуса та звичайнісінького демагога, який перекладає  свої прямі обов’язки на гурт активістів та безпорадних пенсіонерів.

Навіть 50 років тому кримська комуністична влада, яку  ми справедливо критикуємо у національному питанні, у царині збереження української культури імітувала хоч якусь діяльність.

Все-таки за ініціативою Кримського обкому при місцевому педінституті на історико-філологічному факультеті відкрили відділення української мови та літератури. Воно почало готувати фахівців з української мови та літератури для кримських шкіл. Саме завдячуючи цьому відділенню, а потім самостійному факультету в Криму стало можливим обов’язкове вивчення української мови та літератури у кримських школах. Українську мову та літературу у школах стали викладати не прибиральниці чи то недоучені учителі фізкультури, а справжні фахівці. Зазначимо, що саме у той час бюро обкому та облвиконком прийняли рішення про організацію у місті Сімферополі з 1 вересня 1957 року  середньої школи з українською мовою навчання та контингентом учнів п’ятих - десятих класів у 280 осіб. При цій же школі обком зобов’язав організувати інтернат для дітей з кримської глибинки. Ці важливі осередки української освіти та культури виховали кілька тисяч справжніх патріотів України. Немало з них стали відомими людьми. Єдину у Криму українську школу закрили у добу брежнєвсько-сусловського наступу на українську культуру та створення "единой общности - советского народа". Ніби в насмішку над українцями, українською мовою та українською культурою школу перетворили у заклад для дітей з розумовими та фізичними вадами. Але і цих обездолених державних дітей також зросійщують, як і вихованців кримських шкіл.

Важливою подією у культурному житті українців стало відкриття у м. Сімферополі Українського музично-драматичного театру. Питання це обговорювалося на засіданні бюро обкому 2 жовтня 1954 року. Тоді ж було прийняте відповідне звернення до ЦК КПУ. Сьогодні щодо російськомовних вистав у репертуарі цього колись вельми авторитетного закладу є багато нарікань. Адже театр за задумом навіть тогочасного компартійного керівництва створювався "з метою повного і всебічного ознайомлення трудящих області з теат­ральним мистецтвом українською мовою". "В Кримській області немає театрального колективу, який би пропагував радянське музичне і театральне мистецтво українського народу". Успішні гастролі в Криму українських музично-драматичних театрів, які у минулі роки, так особливо і в поточному році показали велику зацікавленість мешканців Криму до українського сценічного мистецтва", - зазначалося у листі. Тож теперішнім батькам-реформаторам варто пам’ятати, що український театр не є відгалуженням російського театрального закладу. Йому необхідно повернути національне обличчя та високий професійний авторитет, витворений патріотичним колективом у 60 - 70-х роках.

Піднесенню українського національного духу у Криму у перші роки після передачі області Україні сприяли також україномовна газета "Радянський Крим" (виходила до грудня 1959 року) та "Кримська правда", яка з 1959 року стала виходити, крім російської, ще й українською мовою. Україномовний дубль газети "за ненадобностью" закрили невдовзі після усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ, норовистого та патріотич­но налаштованого Петра Шелеста.

Готовність тогочасного кримського суспільства до запровадження української мови після входження Криму в Україну була настільки високою, що про її використання у навчальному процесі стали говорити навіть у стінах Кримського сільськогосподарського інституту. Про це у 1958 році мені без якоїсь відрази розповідали викладачі-ветерани цього закладу. Реалізація зазначеного задуму навіть у той час була б цілком логічною. Адже в інституті на двох факультетах навчалося понад 80 відсотків студентів із материкової України. Та і випускники його розподілялися не до російських губерній, а по всіх областях України. Кримське село, куди їхала на роботу частина випускників, також на той час було україномовним.

В 1957 році, як засвідчує завідуюча обласним відділом освіти О. Косяк, у багатьох сільських кримських школах була реальна можливість для відкриття повноцінних українських не лише початкових, але й старших класів. Бажаючих навчатися у них також не бракувало. Це підтвердили опитування батьків працівниками відділів народної освіти у місцях розселення українців (Сакському, Джанкойському, Октябрському, Зуйському, Бахчисарайському та інших районах). Запис дітей до початкових українських класів стримувало те, що у Криму не існувало ні семирічних, ні середніх україномовних шкіл. Саме через їхню відсутність, переселення і неможливість дати дітям семирічну та середню освіту рідною мовою, українське населення повоєнної хвилі віддавало дітей у російські школи. Нарікання наполегливих батьків та численні звернення до партійних та радянських органів змусили владу задуматися над створенням у 1957 році обласної української школи-інтернату. Адже щорічно не лише у кримські села, але й навіть до обласного центру прибували десятки тисяч сімей. Так, лише за рахунок переселенців кількість дітей шкільного віку у Сімферополі в 1953 році збільшилася на 9457 осіб. Переважна більшість з них виявляла бажання навчатися українською мовою. Але ні українських класів, ні українських шкіл на теренах Криму не було.

Бракувало також і учителів української мови. Документи свідчать, що з 2193 учителів початкових класів лише 94 володіли українською мовою. Ставилося завдання на короткочасних курсах підготувати 1500 викладачів для 2 - 4-х класів. Потрібно було забезпечити підручниками 320 семирічних та 140 середніх шкіл. У кожну семирічну школу передбачалося направити одного учителя української мови, а у середню - двох. Кримські семирічні та середні школи мали поповнитися 600 учителями української мови та літератури. Про учителів-предметників, які б володіли українською мовою, говорити не доведеться - їх у Криму не існувало.

Відділи народної освіти упродовж 1955 - 1961 рр. зосередили свою увагу головним чином на впровадженні української мови у кримських школах. Станом на 15 травня 1957 року таких було понад 50, в т. ч. у Сімферополі - 23, Керчі - 10, Ялті - 7, Севастополі - 4, Феодосії - 1, Алушті - 4. Українську мову викладали також майже у 25 сільських школах. "В 1958 - 1959 навчальному році, - наголошує професор Володимир Сергійчук, - українську мову вже вивчали в усіх других, третіх та п’ятих класах.  Усього 19 766 учнів".

В 1959 році, за статистичною звітністю, в Криму було створено вісім україномовних шкіл: дві - у Сімферополі, Білогірському та Чорноморському районах, три - у Джанкойському.  Нагадаємо, що за 15 років незалежності  відкрито лише шість шкіл.

Саме за тих часів у кримських школах поліпшилася робота зі створення україномовних класів. Професор Володимир Сергійчук на підставі вивчення архівних документів стверджує: "Якщо в перший рік вона (українська мова – ред.) вивчалася в 38 класах 24 шкіл 619 учнями, то через два роки за навчальними планами міністерства народної освіти України нараховувалося вже 115 класів у 70 школах, у яких навчалося 2 383 дітей...". Накопичений досвід вивчення української мови у кримських школах підготував ґрунт не лише для її впровадження в усі освітні заклади, але й дозволяв розпочати роботу зі створення україномовних шкіл. Адже з України наприкінці 50-х років до Криму вже переселили кілька сотень тисяч українських сімей, в яких було немало дітей-старшокласників, котрих змусили вивчати всі шкільні предмети російською мовою. У доповідній записці О. Косяка у серпні 1957 року зазначалося, що "Відсутність у Криму шкіл з повним циклом навчання українською мовою ускладнює становище дітей переселенців, а особливо учнів 5 - 10-х класів, які вже освоїли формулювання теорем, законів математики, фізики, хімії та інших предметів рідною мовою, і багато з них не змогли переключитися на російську мову або залишилися на повторний рік у тому ж класі, або взагалі змушені полишити школу".

Тож тим, хто сьогодні репетує про "насильницьку українізацію" та порушення "прав человека" у Криму, коли для бажаючих вивчати українську мову у якійсь з кримських шкіл відкривається український клас, варто пам’ятати про те, як зросійщували і знущалася тодішня влада над дітьми сотень тисяч переселенців з України. Таке приниження упродовж 70-ти років відчували мільйони випускників українських шкіл, коли поступали до російськомовних професійних училищ, технікумів та інститутів. Пам’ятаю, як насміхалися у 1958 році над моєю українською мовою, коли я складав вступ­ні іспити до Кримського сільськогосподарського інституту. Лише за це з хімії та фізики мені поставили четвірки. Випускники україномовних шкіл у той час і твір змушені були писати російською мовою. Отже, саме у такий спосіб радянська влада створювала "русскоязычное население". Сьогодні ж нас переконують у тому, що так історично склалося.

Брутально-зневажливе ставлення до української мови продемонстрував перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, якого чомусь не люблять росіяни. На одному з пияцьких прийомів у Ялті 2 серпня 1960 року, він безпар­донно обірвав тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Миколу Підгорного, який намагався говорити українською мовою. Як своєму власному лакею він цинічно зауважив: "Николай Викторович, ты забыл украинский язык, давай дуй по-русски, так будет всем понятно". Відтоді для забезпечення "всепонятности" київські та кримські посадовці вже не "принижувалися" до використання української мови. На жаль, кримське чинов­ництво чітко дотримується цього принципу української меншовартості і у незалежній Україні.

На початку 60-х років кількість учнів, які вивчали українську мову в кримських школах, почала змен­шуватись. Професор Володимир Сергійчук зазначає: "Якщо в 1960 - 1961 навчальному році її опанувало 24 075 п’ятикласників, то з них у шостих класах наступного року продовжили вивчати українську мову вже 22 868". Питання про відкриття українських шкіл у місцях компактного мешкання українців влада взагалі не порушувала, хоч потреба у таких школах була величезна.

З початку шістдесятих років турбота кримських партійних та радянських установ про українську культуру та освіту мала чисто пропагандистсько-декоративний характер. Поза межами шкіл українська мова офіційно ніде не використовувалася і не функціонувала.

Про українців та українську мову керівна еліта упродовж кількох десятиліть згадувала лише тоді, коли до Криму на відпочинок приїжджали іноземні делегації, особливо канадські комуністи. У таких випадках, крім партійних функціонерів, гостей зустрічали хлібом-сіллю штатні дів­чатка в українському вбранні з Українського театру або ансамблю "Таврія", кілька україномовних журналістів, співробітники КДБ та нашпигованого ними місцевого відділення товариства "Україна".

Саме в 60-ті роки постала, а у подальші роки стала набирати обер­тів та поширюватися тенденція звільнення батьками дітей від вивчення української мови. Крім військових, кадебістів, міліції, цим правом скористалась майже вся тодішня номенклатура. У такий спосіб упродовж 60 - 80-х рр. на теренах Криму та України відбулася повна деморалізація українського вчительства та дискримінація української мови. У суспільстві вона стала другорядною та меншовартісною. Антиукраїнська кампанія досягла свого апогею не лише в Криму, а загалом і в Україні у добу брежнєвсько-сусловського ідеологічного терору та боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Отже, потужний процес відродження української культури та розбудови української освіти, започаткований у 1955 - 1960 рр., вищі партійні ешелони у Москві та Києві цілеспрямовано і цілком усвідомлено звели нанівець.

Подальший розвиток подій переконливо показав, що Крим Москвою був обраний своєрідним полігоном для творення "новой исторической общности - советского народа". "Русскоязычное население" на теренах всього Союзу, а особливо "русскоязычная Украина" розглядалася як стрижнева система, цементуючий базис нової етнічної спільноти.

У повоєнні роки Кримська область стала справжньою російською м’ясорубкою, у якій перемелювалась вціліла від голодоморів та воєн українська людність. Крем­лівські мудреці на чолі з підступним Микитою Хрущовим добре прорахували, що, передавши Кримську область Україні, Москва буде мати від цього подвійну вигоду. По-перше, мозолями й потом українського народу відбудовувався вщент зруйнований та занедбаний повоєнний Крим, а з другого боку, цілком мирними і сприйнятливими для цивілізованого світу засобами здійснювалося переселення та зросійщення сотень тисяч українців.

Московські можновладці добре розуміли, що, забезпечивши у будь-який спосіб російськомовне домінування на півострові, завжди можна відібрати від України цю подаровану "цяцьку". Ще до розпаду Союзу, коли постало питання повернення до Криму депор­тованих у 1944 році кримських татар, ЦК КПРС та Президія Верховної Ради розпочали інтенсивну обробку кримського населення, схиляючи його до своєрідного референдуму щодо їхнього бачення подальшого перебування Криму у складі України чи повернення до Російської Федерації. Лише завдячуючи позиції кримських татар, які добре знали споконвічну підступність своїх "благодійників", Крим тоді не відібрали в України. Але ця імперська ідея й донині затьмарює рудименти розуму російських думців та політичних авантюристів на кшталт жириновських, затуліних, рогозіних, бабуріних та інших шовіністичних яструбів.

Широкомасштабне переселення українців до Криму, яке за держав­ною програмою проводилося майже 40 років (з 1944 до середини 80-х років) створило вельми подат­ливий і благодатний етнічний субстрат для зросійщення. Першою і головною передумовою реалізації цієї хитромудрої політики комуно-радянського режиму стало позбавлення переселен­ців історичної пам’яті, зв’язків з рідною культурою та прагнення етнічних українців навчати дітей рідною мовою.

Як уже зазначалося, міграційна політика кремлівської влади була спрямована на те, аби забезпечити чисельну перевагу росіян над українцями на півострові. Саме ця обставина і дозволила новітнім міфотворцям говорити про “одвічну російськість” Криму. Під підкинутим владою дрібному партійному чиновництву, військовикам, кадебістам, міліції, охоронцям таборів та тюрем, підкорювачам Півночі і Сибіру гаслом: "Життя коротке, тож прожити і завершити його потрібно у Криму" у повоєнні роки на півострові сформувався досить специфічний конгломерат населення. Характерно, що переважна більшість поселенців з’явилися на теренах Криму вже тоді, коли область перебувала у складі України. Тож ці галасливо-агресив­ні "гаспада-товарищи", які нині органічно не сприймають Україну як незалежну державу, цілком свідомо і добровільно переселилися в УРСР. Навіть за радянських часів наша республіка формально визнавалася самостійним державним утворенням. Свідченням цього є її членство в ООН та інших міжнародних інституціях. Інша справа, що у колишньому СРСР де-факто Україна ніколи не мала незалежності.

На жаль, саме представники останньої міграційної хвилі "исконных крымчан" сьогодні найбільше репетують про неправочинність передання Криму Україні у 1954 році, поширюють брехню про міфічні утиски росіян у фактично російській автономії та "разнузданную украинизацию".

Про надання Криму російського обличчя та забезпечення чисельної переваги росіян над кримськими татарами та українцями упродовж кількох століть дбали не лише всі російські імператори, але й крем­лівські вожді. Зазначену перевагу упродовж кількох століть забезпечила масова примусова еміграція кримських татар упродовж ХVІІІ - ХХ століть, широкомасштабні переселення з російської глибинки, що супроводжувалися наданням переселенцям великих обсягів земельних наділів, голодомор 1922 - 1923 рр., депортація всього кримськотатарського народу з півострова в 1944 році. Спустошливі наслідки завоювання Криму Росією добре висвітлені в праці одного з найавторитетніших дослідників історії Криму, російського письменника, краєзнавця і громадського діяча Євгена Маркова: "Проезжаете, например, Евпаторийский уезд и вы подумаете, что путешествуете по берегам Мертвого моря. Дороговизна рук и жизненных припасов с уходом татар возросли до невыносимых размеров, которые просто могут разогнать последнее скуд­ное население крымских городов. Словом, Крым после ухода татар - это дом после пожара".

Як чергову навалу варварів розглядав поет-гуманіст Максиміліан Волошин: "На сей раз это более серьезно и продолжительно, поскольку это варвары - русские, за их спинами не зыбкие текучие воды кочевого народа, а тяжелые фундаменты Санкт-Петербургской империи". Якщо до завоювання Криму населення на півострові становило 400 тисяч, то впродовж кількох десятиліть його чисельність зменшилась на 75 відсотків. Лише після російсько-англійської війни 1854 - 1856 рр. з Криму за короткий час виїхало 150 тисяч кримських татар. Цар Олександр ІІ, як і всі його попередники, масовий виїзд татар вважав "благоприятным явлением", оскільки це давало змогу звільнити Крим від "вредного населения". Після олександрівської хвилі депортації на півострові, за даними П. А. Ніковського, залишилося лише 103 тисячі кримських татар. Тоді повністю обезлюдніли 315 сіл, а у 667 населених пунктах лишились лише люди інших національностей.

Понад 100 тисяч кримських татар загинули голодною смертю у перші роки завоювання Криму більшовиками. В голодний 1922 рік загинуло і кілька десятків тисяч українців. Абсолютну перевагу російського населення на теренах півострова забезпечила масова депортація кримськотатарського народу, а також німців, греків, вірмен, болгар у 1944 році.

Передавши у 1954 році вщент зруйнований Крим Україні для відбудови, Москва пильно контролювала етнічний склад населення, дбаючи про чисельну перевагу росіян. Статистичні дані свідчать, що за 30 років, з 1959 по 1989 роки, чисельність населення у Кримській області зросла майже вдвічі. Причому провідну роль у прирощенні населення відігравала міграція. Її питома вага складала 75 відсотків. Досить показово, що домінуючою етнічною групою серед мігрантів були не українці, а росіяни. Саме завдяки активній і добре продуманій міграційній політиці Кремля за півстоліття (з 1939 по 1989 роки) чисельність російського населення у Криму зросла на 1 млн. 100 тисяч осіб. Масова міграція росіян до Кримської області, яка вже  перебувала у складі УРСР, пов’язана значною мірою з величезними позитивними змінами, які відбулися після передання її Україні. Загальновідомо, що упродовж 60 - 80 рр. минулого століття  за рівнем життя населення Криму посідало одне з перших місць у колишньому Союзі. Проте значне прирощення російського населення у повоєнному Криму не можна пояснити лише економічними чинниками. Це була далекоглядна стратегічно продумана політика Кремля, власне, продовження генераль­ної лінії російських самодержців та  їхніх правонаступників більшовиків-ленінців на творення "единого русского народа" та "новой исторической общности". Національне перелицювання українців та представників інших національ­ностей у "русскоязычное население" під час переписів стало ще одним добре перевіреним методом імперської експансії. Кремлівські та кримські можновладці, як свідчать переписи 1926, 1939, 1959, 1989 і 2001 років, завжди його успішно використовували.

Незважаючи на шалену протидію відродженню українства у Криму, широкомасштабне фальшування результатів переписів населення та відверту антиукраїнську пропаганду, українське населення Криму все-таки намагалося зберегти свою національну ідентичність. Це переконливо довів перепис 1989 року. Доказом цьому є і загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, коли близько 55 відсот­ків жителів Криму проголосували за незалежність України. ²

Говорячи про наявність не лише правової, але й етнічної бази для відродження і впровадження української освіти на теренах Криму, мусимо пам’ятати, що навіть без жодної підтримки байдужих київських та кримських владних структур рідною мовою, в залежності від рівня зросійщення населеного пункту, володіють 38 - 66 відсотків українського населення (дані перепису 1989 р.). За всіма міжнародними законами - це вельми серйозна правова підстава, аби українська держава врешті-решт розпочала забезпечувати конституційне право сотень тисяч українців Криму виховувати і навчати своїх дітей рідною, державною мовою.

Відсутність державної уваги до болючих проблем кримського українства в уже незалежній Україні підриває довіру до всіх гілок влади і поглиблює процес зросійщення українського населення. Зазначену деструктивну тенденцію досить чітко висвітлює останній перепис населення, проведений у 2001 році. Він теж здійснювався в атмосфері розгнузданої шовіністичної істерії та шаленого тиску проросійських сил на опитувачів. Саме через тиск і фальшування кількість українців у Криму в 2001 році, порівняно з 1989 роком, скоротилася майже на 134 тисячі. Кожній мислячій людині цілком зрозуміло, що таке зменшення державотворчої нації на своїй території у мирний час не пов’язане з міграцією в інші регіони України, як це спостерігалося з російським населенням (після 1991 року відбувався процес повер­нення росіян на історичну батьківщину).

Стосовно ж українців, то значне зменшення їх між двома переписами пов’язане з хитромудрим маніпулюванням обліковцями графою "національність". На жаль, у нашому розпорядженні відсутні дані про чисельність національних груп у різних населених пунк­тах. А саме вони й дозволили б з’ясувати справжню причину різкого зменшення чисельності українців у Криму в період з 1989 по 2001 рік. Українську владу (безперечно, коли б у ній були присутні патріоти-державники) мало б занепокоїти як різке зменшення чисельності українського населення у Криму, так і ганебний для влади і державотворчої нації факт, що лише 40 відсотків кримських українців вважають українську мову рідною. Мабуть, щось аномальне відбувається у нашій державі, коли за роки незалежності лише 40,4 відсотка етнічних українців Криму вважають українську мову рідною. Не робить честі батькам нації та всім попереднім президентам, спікерам, парламенту та генеральним прокурорам і те, що за роки незалежності України тих, хто визнає українську мову рідною, зменшилось майже на 20%. Коли б таке сталося у будь-якій цивілізованій країні, то провідники держави мали б уже постати перед моральним судом нації. Незаперечні статистичні дані свідчать, що це не лише у Криму, але й у східних областях України з мовчазної згоди, а вірніше, при потуранні місцевої влади, продовжується зросійщення етнічних українців. А це, на наш погляд, є найбільшою загрозою національній безпеці України. Якщо не зупинити цей національний Чорнобиль, то ближ­чим часом від нашої держави залишиться лише назва. Правда, затяті українофоби у своїх шовіністичних лаштунках вже мають і нову-стару назву: Малоросію або Новоросію. Аби цього не трапилося, держава має зробити україномовну освіту стратегічно-пріоритетним напрямком.

Це питання є найважливішим державним завданням не лише для Криму, але й інших південних та східних областей України. Без дов­готривалої національної програми відродження та розвитку як середньої, так і вищої освіти державною мовою, зазначену проблему не вирішити. На жаль, за 15 років незалежності України такої довготривалої стратегічної програми освіти державною мовою не опрацьовано ні київськими, ні кримськими урядовцями. Відсут­ність її спонукала українські громадські організації упродовж всіх років займатися цією важливою державною проблемою.

Провідний український вчений-філолог та українознавець, академік Петро Кононенко справедливо зазначає: "Проблема проблем - створення української національної системи освіти, яка б, по-перше, відповідала завданням: характеру розвитку України як суверенної держави; по-друге - відбивала тенденції сучасної системи педагогіки - української та зарубіж­ної, поєднувала традиційні новочасні засади, патріотизм і професіоналізм, виховні і пізнавальні аспекти”.

Створенням україномовних класів та шкіл українські громадські організації Криму розпочали опікуватися ще у добу горбачовської перебудови. Розвиток україномов­ного шкільництва став головним програмним завданням створених наприкінці 80 - на початку 90-х років Кримського товариства української мови, Всекримського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевчен­ка, Всекримського товариства вчених та редакції газети "Кримська світлиця".

Вельми складна й суперечлива політико-правова ситуація в Автономній Республіці Крим, організація республіканського міністер­ства освіти і ліквідація державної вертикалі управління цією галуззю зробили освіту майже некерованою центром.

Антиукраїнські освітянські чиновники під виглядом введення у шкільні програми безглуздого інтегрального курсу літератури на початку 90-х років фактично ліквідували у кримських загальноосвітніх школах дисципліну "українська мова та література". Замість окремого курсу української літератури в кримських школах стали вивчати "інтегральний курс". Він був справжнім конгломератом з російської, української та кримськотатарської літератур. Співвідношення годин між російською та українською мовами за цією новаторською програмою виявилося дискримінаційним для останньої. У  5 - 11-х класах на російську літературу відводилося 646 годин, а на українську 289.

Викладання "інтегрального кур­су літератури" зазвичай доручали учителям російської літератури, які не знали ні української, ні кримськотатарської мов. Тому учні вивчали, як правило, лише російську літературу. Учителі української мови і літератури змушені були вести лише уроки з української мови. Таке зневажливе ставлення до вивчення української мови і літератури у кримських школах, безумовно, у подальшому не сприяло відкриттю ні українських класів, ні створенню українських шкіл.

Майже вісім років українська громада боролося з кримською владою за відкриття першої на теренах Криму з часу проголошення неза­лежності України української школи - гімназії. Її відкрили лише 1 вересня 1997 року, виділивши малопристосоване приміщення, що унеможливлювало повноцінне функціонування навчального закладу. Звернення батьків, громадських організацій, піклувальної ради та керівництва гімназії щодо надання, вірніше, повернення їй узаконеного приміщення української школи-інтернату, який існував до початку 80-х рр., наразилося на шалений спротив депутатського корпусу у Верховній Раді автономії. Через це гімназію перевели до закритого дитячого садочка, де умови були дещо кращими, але також не відповідали необхідним санітарно-гігієнічним та навчальним нормам. В архіві гімназії ще й донині зберігається гидка анонімна епістолярія, яка засвідчує зоологічну ненависть певних політичних сил та -шовіністичних організацій до української культури, української освіти, українського слова.

21 липня 1998 року Кабінет Мініст­рів України під тиском патріотичної громадськості прий­няв Постанову "Про державний стандарт освіти", у якому досить чітко визначено: до інваріантної частини належать такі обов’язкові предмети: українська мова, історія України, всесвітня історія, українознавство. По всій Україні зазначені дисципліни мали впроваджуватися в навчальний процес з 1 вересня 2001 року. Але у реальному житті освітянське чиновництво цю постанову фактично заблокувало. У багатьох школах повноцінний курс українознавства замінили курсом для 1 - 4-х класів "Я і моя Україна". Пізніше і його підмінили банальними опусами про довкілля, вихолостивши з нього всі елементи українознавства та патріотичного виховання. Нині у багатьох навчальних закладає півдня та сходу України замість українознавства викладається країнознавство або народознавство.

Знайомство з проектами освітянських чиновників щодо розвит­ку освіти у Криму переконливо доводить, що Міністерство освіти і науки України не має концептуального бачення її розвитку, приховує ганебний стан освіти державною мовою і займається міфотворчістю. Адже навіть у програмному збірнику "Освіта України за роки незалежності: стан, перс­пективи", випущеному напередодні ІІ Всеукраїнського з’їзду освітян, у розділі, присвяченому стану та зав­данням освітньої сфери, в АР Крим, наголошується на її державотворчому та патріотичному наповненні. У відповідності з чинов­ницьким баченням освітні заклади Криму працюють за напрямами: збереження досягнень минулого, усунення суперечностей у розвитку сфери освіти; приведення системи освіти відповідно до нових законів; забезпечення розвитку освіти відповідно до оновлення показників і вимог сучасної динаміки розвитку освіти, реалізація вимог модернізації освіти; досягнення стабільної роботи закладів освіти.

Як бачимо, у цій чиновницькій абракадабрі навіть згадки немає про те, у якій державі функціонує кримська освіта і патріотів якої країни мають виховувати автономні освітні заклади. Мабуть, має рацію академік Петро Кононенко, стверджуючи: "Криві дзеркала кримської освіти стають гіперболоїдами, бо, зазначивши, що в Криму відбуваються значні кількісні та якісні зміни, автори переходять до цинічної міфології: у Криму, мовляв, "забезпечено вільний вибір мови навчання", з 1 вересня 1997 р. державна мова вивчається як обов’язковий предмет усіма учнями загальноосвітніх закладів".

Вивчення стану україномовної освіти у Криму, проведене делегацією Української Всесвітньої Координаційної Ради під керівництвом Михайла Гориня, показало: "Програми розвитку освіти як української в Криму немає; кадри для різних ланок освіти в Криму з урахуванням суверенності України на українознавчій основі і в належних масштабах не готуються, зате очевидно виражається тенденція формування їх силами московських ВНЗ, навіть юристів, у більшості з 408 шкіл українських підручників не те що 85, а й 50% немає; державна мова - українська практично функціонує в єдиній  Сімферопольській українській гім­назії (директор Н. Руденко), жевріє ще в трьох школах і попелюшкою почувається в усіх інших".

Тугий вузол україномовної освіти у Криму упродовж тривалого часу свідомо і цілеспрямовано заплітався і затягувався не одним поколінням безсмертного імперсько-шовіністичного чиновництва. На відміну від попередніх епох у добу незалеж­ності України досвідчене кримське чиновництво, сформоване антидержавницькими політичними силами, лише імітує "бурхливу" діяльність у царині створення та розвитку україномовної освіти.

І сьогодні, аби зрушити з мертвої точки це вельми складне питання і розпочати розв’язувати цю болючу й ганебну для цивілізованої країни проблему, нинішнім керманичам потрібно усвідомити, що повноцінне функціонування і розвиток української мови як загалом в Україні, так і у кожному з регіонів, є першочерговою справою національної безпеки України.

Як справедливо зазначає професор Петро Кононенко, ігнорування проблем розвитку державної мови та патріотичного виховання "загрожує погіршенням не тільки мовної чи культурної ситуації в країні, а й гуманістично-ідеологічного клімату: активізацією тенден­цій на ще гострішу партійну й конфесійну конфронтацію, на пропаганду версій федералізму і регіо­налізму, нігілізму щодо національно-державницьких пріоритетів, що межує з антидержавницькою діяльністю та орієнтації молоді".

Останні трагічні і вельми конфліктні президентські та парламентські перегони в Україні та організовані політиками з чужої держави антиукраїнські та антинатовські акції протесту в Криму влітку 2006 року, з широким залученням і використанням шкільної та студентської молоді, наочно продемонстрували не лише патологічні прогалини, але й цілковиту відсутність патріотичного виховання у кримських освітніх закладах. Історичний досвід переконливо засвідчує, що патріота своєї країни можна виховати лише державною мовою та на об’єктивній історії свого народу. Маємо усвідомити, що чужою мовою за всю історію людства не була створена жодна  національна держава.

Вже у незалежній Україні першу стежину україномовної освіти в Криму почала торувати Українська школа-гімназія у м. Сімферополі.

Десятилітній досвід непростої самовідданої праці її колективу засвідчує, що незважаючи на розгнуздану анти­українську компанію з боку проросійських організацій і пряме владне їм потурання, українська гімназія у Сімферополі відбулася. І у цій державницькій справі величезна заслуга її героїчного директора Наталії Руденко. Навчальний заклад став одним із найавторитетніших на теренах Криму.

 До створення гімназії долучилася велика група ентузіастів з громадських організацій та політичних партій. Багатьох з них увічнено на гімназичних скрижалях. Українська школа-гімназія у Сімферополі за умовами для навчально-виховної роботи, мабуть, нині одна з найкращих в Україні. Вона користується великою популяр­ністю не лише у жителів Сімферополя, але й приміських районів. Конкурс до навчального закладу (понад 5 учнів на місце) високий. У ній навчаються не лише етнічні українці, але і діти інших націо­нальностей. Контингент учнів гім­назії сьогодні при нормі 672 становить 830 школярів.

Досвід першої української школи-гімназії спростовує шовіністич­ні вигадки затятих противників про відсутність етнічної бази та перспектив для україномовної освіти у Криму. Вихованці гімназії стають переможцями численних республіканських та всеукраїнських конкурсів та олімпіад. В стінах гімназії проходив заключ­ний етап IV Міжнародного кон­курсу з української мови імені Петра Яцика, на якому вручили нагороди і сімферопольським гімназистам. Випускники гімназії вступають і успішно навчаються у найпрестижніших ВНЗ Криму та України. На жаль, величезні здобутки гімназії у національно-патріотичному вихованні втрачаються, коли її вихованці переступають пороги кримських вищих навчаль­них закладів, навіть Таврійського національного університету. Як не прикро і парадок­сально, але у них державна мова у навчальному та виховному процесі практично ігнорується і не використовується.

Українська школа-гімназія у Сімферополі, мабуть, єдиний позитивний приклад належного опікування державною та кримською владою проблемами відродження української освіти та культури в автономії за всі роки незалежності України. Адже навіть на п’ятому році незалежності України в Криму, за офіційною звітністю, функціонувала лише одна школа з українською мовою навчання (середня школа № 21 у м. Сімферополі та 23 класи у різних регіонах). Про обсяги зросійщення дітей з українських родин свідчить інформація тодішнього міністра освіти АР Крим Юрія Подкопаєва, надіслана в 1997 році у Представництво Президента України в АР Крим. У ній зазначається, що на той час у загальноосвітніх навчально-виховних закладах автономії навчалося 314 768 школярів, серед яких росіян - 183 218 учнів, українців - 73 843 та 43 661 дітей кримських татар. Як же забезпечувалось право величезної кількості українських дітей на навчання рідною мовою? Освітянський чиновник високого рангу не зміг сфальшувати сумну статистику. Він доповів про справжню "друж­бу народів" "інтернаціоналізм". На теренах Криму, де мешкало понад 700 тисяч українців, лише одна школа мала статус навчального закладу з українською мовою навчання (м. Сімферополь, школа № 21). Повноцінною школою з українською мовою навчання навіть цей, єдиний на всю автономію, заклад назвати важко, адже україномовними у ньому були лише кілька початкових класів. Дивовижно, що з офіційної міністерської звітності у наступному 1998 - 1999 навчальному році школа № 21 у м. Сімферополі як україномовний заклад вже зникає. Україномовними міністерство представ­ляє НВК "Українська школа-гімназія" у м. Сімферополі, Приморську СШ № 20, НВК "Алуштинська україн­ська школа-колегіум" та НВК "Школа-сад" № 15 у м. Ялті.

Відпущене в автономне плавання Міністерство освіти і науки АР Крим не поспішало виконувати урядові директиви та накази свого безпосереднього київського керівництва. На постанову Кабінету Міністрів України № 636 "Про заходи вирішення політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Респуб­ліці Крим" від 11.08 1995 року, місцева влада відреагувала фактич­но через два роки. Наприкінці серп­ня 1997 року Рада міністрів АРК прийняла постанову "Про програму розвитку мережі освітніх закладів, класів з українською, кримськотатарською мовами навчання шкіл і класів з двома мовами навчання". Тож і не дивно, що, станом на 1996 рік, україн­ську мову та літературу в кримських школах вивчав лише 81 відсоток учнів. З 1997 року вивчення цих предметів стало обов’язковим для всіх учнів кримських шкіл.

Навіть побіжне ознайомлення з різноманітними освітніми програмами та щорічно клонованими міністерством освіти і науки АР Крим концепціями розвитку україномовної освіти упродовж 1996 - 2005 рр. переконливо засвідчує, що всі вони мали лише декоративно-популістський характер і були спрямовані на тихий саботаж розпоряджень Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і науки України.

Перед нами один з таких чиновницьких витворів "Программа формирования и развития сети образовательных учреждений с украинским, крымскотатарским и др. языками обучения на 1996 - 2005 гг.". У преамбулі до цього чергового потьомкінського освітнього прожекту глибокодумно зазначається: "Главная цель данной программы - определение стратегии и тактики развития системы образования как Крыма в целом, так и регионов с целью максимальной реализации прав граждан на обучение и воспитание на родном языке, наследования духовных ценностей своего народа, формирования у молодежи, независимо от национальности, личностных черт граждан Украины". Наміри спритних імітаторів бурхливої діяльності сумніву не викликають. Адже за десятиріччя мережа україномовних шкіл у Криму мала б нараховувати майже 140 навчальних закладів. Реалізація цієї програми мала б значною мірою забезпечити конституційне право сотень тисяч українців Криму виховувати, навчати дітей рідною, до того ж ще й державною, мовою.

Якою ж програмою відзвітувала перед Києвом кримська влада?

Що ж вийшло з цієї програми насправді?

Станом на початок 2003 року з 583 шкіл, які функціонували у Криму, лише чотири з них були україномовними. З 25,4 відсотка школярів - етнічних українців державною мовою навчалося лише 0,7 відсотка. Виникає цілком закономірне питання, чому так брутально порушуються конституційні права державотворчої нації на її власній території? Відповідь на нього дає частково висновок Конституційного суду України: кримська конституція у багатьох статтях виходить за межі правового поля нашої держави. Такої ж думки дотримується і вельми авторитетний в Україні аналітичний центр економічних і політичних досліджень Олександра Разум­кова. Часопис "Національна безпека і оборона" видрукував серйозний дослідницький матеріал "Крим на політичній карті України". За визначенням фахівців Центру, на сьогоднішній день присутність у Криму української культури і мови (україномовних ЗМІ, закладів освіти і культури) є вкрай незадовільною. І це викликано не об’єктивними передумовами, як стверджують автори, а є наслідком діяльності певних антиукраїнських сил, відсутності у керівництва України політичної волі та потурання місцевій владі. Недавнє блокування відкриття україномовної школи у с. Комсомольському Сімферопольського району за активної участі депутатів Верховної Ради АРК і освітянських чиновників переконливо засвідчує, що саме ці структури і протидіють створенню шкіл з державною мовою навчання.

Чи не є результатом протидії владних структур автономії ганебні і образливі для незалежної держави показники розвитку україномовної освіти у регіоні після "успішної" реалізації всіх освітніх потьомкінських програм? За офіційним річним звітом Міністерства освіти АРК за 2002 - 2003 навчальний рік, у Криму українською мовою навчався 4 891 учень або 1,9 відсотка їх загальної кількості. І це при тому, що, за даними перепису 2001 року, понад 10 відсотків мешканців півострова рідною визнали українську мову.

Зауважимо, що навіть ці невеличкі здобутки у впровадженні державної мови в освітні заклади Криму досягнуто під тиском української громадськості. Тим київським урядовцям, які за всі роки незалеж­ності України жодного разу так і не спромоглися, вірніше, не наважилися зустрітися з українською громадою Криму, але з величезними менторськими амбіціями звинувачують громадські організації у бездіяльності, нагадаємо хоч деякі етапи багаторічних баталій з владою.

Всекримське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, Всекримське товариство вчених та кримські організації українських державницьких партій ще наприкінці 1995 року розробили і запропонували до державної програми розвитку освіти у Криму цілу низ­ку заходів. Їх  25 лютого 1996 року затвердило правління Всекримського товариства "Просвіта". Зазначені пропозиції були надіслані до всіх владних структур Криму та України. Пропозиції охоплювали всі сфери відродження в автономії української освіти (як середньої, так і вищої), української культури та духовності, матеріально-технічної бази навчальних та культурних закладів, кадрового забезпечення і підвищення кваліфікації вчителів та професорсько-викладацького корпусу кримських ВНЗ. У преамбулі цього важливого документа зокрема зазначалося:

"На 1996 - 2000 роки пропонувалось забезпечити діяльність: п’яти шкіл-інтернатів з українською мовою викладання, створення 120 шкіл та кількох десятків дошкільних закладів з державною мовою, відкриття україномовних відділень зі всіх педагогічних спеціальностей у Сімферопольському державному університеті, відкриття центрів довузівської підготовки для випускників кримських шкіл для вступу у ВНЗ".

Під тиском українських громадських організацій в 1998 році Радою міністрів АРК була ухвалена "Регіональна програма розвитку загальної середньої освіти в Автономній Республіці Крим на 1999 - 2001 рр.". Найслабкішою ланкою її виявився розділ IV "Освіта рідними мовами". Кримські чиновники відповідно до цієї програми фактично відмовили 700 тисячам українців у праві навчати і виховувати дітей рідною мовою. В лип­ні 1999 року Всекримське товариство "Просвіта" ім. Т. Шевченка звернулося з листом до Кабінету Міністрів України, у якому наголо­шувалось на невідповідності цієї освітньої програми Конституції України. Кабінет Міністрів і Міністерство юстиції України погодилися з вагомими доказами кримських вчених і просвітян.

У відповіді на звернення Мінюст України у листі № 14-9-2187 від 12 серпня 1999 року констатував, "що такий підхід (який заплановано у IV розділі) регіональної програми суперечить державній освітній та мовній політиці та не відповідає етнічному складові населення Автономної Рес­публіки Крим". Але кримська влада ніяких висновків з критики не зробила. Ніяких зрушень в україномовній освіті не відбулося. Шкіл з українською мовою викладання як було, так і лишилося аж чотири!

Кримські організації упродовж 1999 - 2001 рр. з проблем шкільництва провели цілу низку засідань "круглих столів". Їхні підсумкові пропозиції було оформлено як депутатський запит народного депутата України Бориса Кожина до Прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха від 23 червня 2001 року. Кабінет Міністрів України 23 червня 2001 року дає відповідь № 28-1930/4 за підписом віце-прем’єр-міністра України Володимира Семиноженка. В ній констатується: "Наведені факти свідчать про те, що Радою міністрів Автономної Республіки Крим зволікалася і належним чином не контролювалася робота щодо впровадження навчання державною мовою".

Ще одна цитата зі згаданої відповіді: "Щодо конкретних висновків до кожного пункту пропозицій народного депутата Кожина Б. Б., то Кабінет Міністрів України вважає:

до п. 2: Раді міністрів Автономної Республіки Крим необхідно вжити додаткових заходів щодо удосконалення Регіональної програми розвитку загальної середньої освіти в Автономній Республіці Крим і докласти зусиль щодо її реалізації до 2010 року,

до п. 3: Раді міністрів Автономної Республіки Крим необхідно реорганізувати Міністерство освіти Автономної Республіки Крим в Головне управління освіти, передбачивши посаду заступника начальника Головного управління з розвитку освіти українською мовою,

до п. 5: підтримати пропозицію щодо запровадження викладання історії України та допризовної підготовки юнаків у загальноосвітніх навчальних закладах Автономної Республіки Крим українською мовою за наявності педагогічних кадрів".

Кримський уряд та його освітянський підрозділ на всі зауваження та рекомендації віце-прем’єра Кабінету Міністрів з гуманітарних питань, академіка Володимира Семиноженка відреагувала річною мовчанкою. Лише після численних громадських нагадувань міністерські чиновники вперше наважилися провести урядовий "круг­лий стіл" з болючих проблем україномовної освіти. Вела засідання віце-прем’єр уряду Криму п. Віталіна Дзоз, яка намагалася говорити українською мовою. Найсенсаційнішою подією на цьому заході стало те, що перший заступник міністра освіти АРК  п. Володимир Каврайський вперше, як державний службовець, заговорив державною мовою.

Учасники "круглого столу" виробили цілу низку конструктивних пропозицій щодо покращення ситуації, яка склалася з україномовною освітою у Криму. Ці пропозиції підтримала і колегія Міносвіти Криму. На жаль, вони не стали складовою частиною нової освітньої програми. Кримська влада практично знову зігнорувала конституційними правами сотень тисяч українців. І в освітній сфері державною мовою так і не відбулося помітного поступу і зрушень.

Є всі підстави стверджувати, що всі програми щодо розвитку україномовної освіти в АР Крим, які розроблялися освітянськими чиновниками, виявилися лише пропагандистськими прожектами. Вони ставили за мету імітувати активну діяльність та заколисати довірливих київських урядовців. Свідомо заваливши всі попередні освітні прожекти, кримська влада, аби хоч якось відреагувати на постанову Кабінету Міністрів України від 02.10.2003 р. № 1546 "Про затвердження Державної програми розвитку й функціонування української мови на 2004 - 2010 рр.", через Верховну Раду АР Крим 17.03.2004 р. затвердила Програму розвитку й функціонування української мови в Автономній Респуб­ліці Крим на 2004 - 2010 роки № 856-3/04.

На нашу думку, вона є яскравим доказом безвідповідальної паперо­творчості, чиновницького словоблуддя та крутійства. Зазначений документ є реакцією кримських посадовців на затверджену Кабінетом Міністрів України "Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004 - 2010 рр." № 1546 від 2 жовтня 2003 року.

В порушення урядового розпорядження опрацювати аналогічну регіональну кримську програму упродовж трьох місяців декоратив­но-компілятивний витвір місцевого чиновництва з’явився на світ Божий майже з тримісячним запізненням.

Побіжне ознайомлення з цими двома документами переконливо доводить, що кримський варіант програми є навіть не "перелицьованою Енеїдою", а сумлінним плагіатом безвідповідального і недолугого студента-заочника. Правда, винахідливому і спритному студентові для створення подібного "шедевру" потрібна була б лише одна безсонна ніч, а освітянські чиновники автономії з цим зав­данням ледь впоралися за п’ять місяців. У переліку заходів щодо впровадження запропонованої програми на теренах Криму є лише кілька конкретних пунктів, які піддаються матеріалізації та контролю за їх виконанням:

- видання упродовж 2004 - 2010 рр. щотижневої громадсько-політичної газети українською мовою "Діалог" (нині виходить лише вкладинка-додаток до газети "Крым­ские известия");

- будівництво гімназії з українською мовою навчання у Сімферополі (2004 р.) та Ялті (2004 р.) і здійснення прибудови до "Української школи-колегіуму у м. Алушті";

- організація проведення та забезпечення участі у Міжнародному конкурсі з української мови ім. Петра Яцика.

Навчені сумним досвідом міфічного створення україномовних шкіл та дошкільних закладів на теренах Криму, останні укладачі, вірніше, переписувачі освітньої програми вже не стали обтяжувати себе конкретними зобов’язаннями. Чи дає ця мертвонароджена програма відповідь не лише пересічному українському мешканцю Криму, але й контролюючим струк­турам на запитання, коли і скільки буде створено україномовних шкіл і дошкільних дитячих закладів у кримських містах і селах?

Виникає ще кілька цілком слушних запитань: у який спосіб буде відбуватися зміцнення статусу української мови як державної, і як буде реалізовуватися всебічний розвиток і функціонування її в усіх сферах суспільного життя? Навіть при прискіпливому вивченні під мікроскопом цього чиновницького крутійства відповіді на поставлені запитання ні простий громадянин, ні досвідчений освітянин не знайде. Порожнім звуком лишається також засадничий намір укладачів програми щодо оптимізації мережі навчальних закладів для безперервного виховання і  навчання державною мовою без конкретних пропозицій створення україномовних закладів у кожному кримському регіоні та населеному пункті упродовж дії зазначеної програми.

Чого вартий також і тринадцятий пункт кримської програми у формулюванні: "Забезпечення поступового переходу на викладання українською мовою окремих предметів за бажанням учнів, їхніх бать­ків (осіб, які їх замінюють), а також за наявності відповідних навчально-методичних і кадрових умов". Його свідомо досвідчені чиновники сформулювали у такий спосіб, щоб у будь-який час можна було виправдати запрограмовані бездіяльність та безкарне невиконання заходів.

Сподіваємося, що українська громадськість ближчим часом проведе фахову експертизу відповідності проекту кримських освітянських посадовців Державній програмі розвитку і функціонування української мови.

Ми не станемо обговорювати задекларовану програму намірів, ос­кільки всі попередні плани виявилися пропагандистською булькою. Зосередимо увагу лише на 15-річних здобутках в царині розвитку освіти державною мовою. Навіть у рожевому світлі офіційних інформацій, які подаються до Києва, результати "бурхливої" діяльності кримських освітянських чиновників виявилися невтішними. Звернімось до офіційного документа, у якому зазначається:

"В 2005/2006 навчальному році функціонує сім загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. В 130 загаль­ноосвітніх навчальних закладах  з російською мовою навчання відкрито 349 класів з українською мовою навчання. В одній школі із кримськотатарською мовою навчання функціонує 19 класів з українською мовою навчання. Крім того, в 21 загальноосвітньому закладі із трьома мовами навчання (українською, російською, кримськотатарською) функціонує 120 класів з українською мовою навчання. Таким чином, усього українською мовою навчається 9 903 учні, або 4,75% від їхньої загальної чисельності (для порівняння: в 2004/2005 навчальному році загальне число учнів, що навчаються українською мовою, становило 7 935 чол., або 3,5%).

Кількість класів з поглибленим вивченням української мови в 2005/2006 навчальному році становила 149 в 86-ти загальноосвітніх навчальних закладах, у яких учиться 3 571 учень.

Відкрито 98 профільних класів української філології в 83-х загаль­ноосвітніх навчальних закладах із загальною кількістю учнів у них 2 363 чол.

Здійснюється поетапний перехід на викладання ряду предметів (історії України, географії України, курсу "Захист Батьківщини" українською мовою за бажанням учнів, їхніх батьків за умови наявності відповідного навчально-методичного й кадрового забезпечення.

В 17-ти регіонах автономії в дошкільних навчальних закладах відкриті групи з вихованням і навчанням українською мовою. З 2004 року на 9% збільшилася кількість дітей у групах з українською мовою виховання й навчання. В 2005/2006 навчальному році вона становить 1536 дітей в 71 групі, або 3,7% від загальної кількості дошкільників, які відвідують дошкільні навчальні заклади (для порівняння: 2004 рік - 1380 дітей в 66 групах)".

Отже, замість задекларованих на 2006 рік 140 україномовних шкіл Новий 2007 рік Крим зустрічає лише з 7 україномовними навчальними закладами, причому не всі вони функціонують у нормальних умовах. Існуюча матеріально-технічна база більшості з них не дає підстав називати їх повноцінними середніми освітніми закладами. Якщо вірити офіційній звіт­ності, то на 16-му році незалежності України на ниві навчання державною мовою маємо "величезні" здобутки. Адже українською мовою навчаються аж 9 903 учні, або 4,75 відсотка від їхньої загальної чисельності. Нагадаємо, що 10 років тому у кримських школах російською мовою навчалося майже 75 тисяч українських дітей.

Скільки ж має пройти часу, щоб багатотисячна армія українських дітей, врешті-решт, зможе реалізувати своє конституційне право навчатися рідною мовою? На це запитання не дають жодної відповіді ні загальнодержавна, ні кримська освітня програми.

Турботу про україномовну освіту, яку для звітності перед Києвом імітує досвідчене кримське чиновництво, часто-густо демонстрували відкриття у школах малоформатних українських класів. Таких міні-класів створено безліч. Всі добре розуміють, що клонування по всіх школах таких підрозділів заганяє україномовну освіту у глухий кут і фактично дискредитує набуття освіти державною мовою. З величезними потугами такі мініатюрні україномовні класи з єдиним учителем, які існують у поодиноких кримських школах, можуть існувати лише п’ять років. У подальшому більшість дітей з цих класів змушені навчатися у своїх російськомовних школах. Лише деякі з них зможуть продовжувати навчання у спеціалізованих україномовних школах, кількість яких вкрай недостатня.

Зазначений концептуальний підхід кримських посадовців до розвитку україномовної освіти, на наш погляд, є свідомим саботуванням державної освітньої програми. Стратегічну позицію владних структур автономії щодо відкриття україномовних шкіл на теренах Криму гранично відверто висловив один із місцевих чиновників, який донедавна обіймав посаду віце-прем’єра кримського уряду з гуманітарних питань.

В одному з інтерв’ю відомому московському виданню державний службовець вищого рангу не без гордості зізнався, що величезним досягненням кримської влади є те, що понад 99,5% кримських шкіл лишились "русскоязычными". Тож всі кримські довгострокові програми розвитку україномовної освіти в автономії були і лишаються новітніми "потёмкин­скими деревнями" для довірливих київських чиновників або фіговим листком на сороміцькому міс­ці російського шовінізму.

Сумний і невтішний досвід автономного освітнього підрозділу переконливо доводить, що Крим дійсно потребує не показної, а глибокої, науково-обґрунтованої, довготривалої та ефек­тивної програми відродження, впровадження і розвитку україномовної освіти не лише в дошкільних закладах, у школах, але й професійно-технічних училищах та вищих навчальних закладах (як державних, так і комерційних). Повноцінною освіта може бути тоді, коли вона охоплює всі ланки, розпочинаючи від дошкільних навчальних закладів до середньої школи і вищого навчального закладу. В Криму такої сув’язі практично ніколи не існувало і не існує й донині. Україномовні школи в автономії ледь животіють лише для чинов­ницької звітності.³

Першим кроком на шляху реалізації національної програми розвитку української освіти в автономії має бути відновлення вертикалі управління галуззю. Такої ж думки дотримуються і всі фахівці з україномовної освіти та громадські організації, які опікуються цією проблемою. Як уже зазначалося, такого ж висновку ще у 2001 році дійшов і Кабінет Міністрів України.

Величезної шкоди освітній галузі Криму завдають часті зміни її керівництва та призначення міністрів в залежності від політичних уподобань у вищих ешелонах кримської влади. Упродовж останніх років цю посаду обіймало немало випадкових, амбітних і безвідповідальних "временщиков". Сам нинішній міністр освіти і науки України п. Станіслав Ніколаєнко на останньому міжнародному форумі "Українська освіта у світовому просторі" на зустрічі з освітянами зізнався, що його особисто непокоїть ефемерний статус керманичів кримського освітнього міністерства. Він не дозволяє реалізовувати та впроваджувати єдину державну політику в освітній галузі. Необхідно визнати, що у перманентно-нестабільній політичній ситуації у Криму республіканське міністерство освіти і науки, яке завжди перебуває під тиском антиукраїнських політичних сил, із завданням розвитку україномовної освіти не впоралось і не впорається.

Сучасний цивілізований і глобалізований світ надає величезної уваги єдиним уніфікованим стандартам не лише у сфері матеріального виробництва, але й у царині освіти та культури. Навіть при виготовленні добротного олівця чи то екологічної безпечної дитячої іграшки виробник має дотримуватися відповідного технологічного та якісного стандарту. Без дотримання жодної з цих вимог продук­ція не буде сертифікована і виявиться непотрібною споживачеві. Ще біль­ше вимог суспільство висуває до фахівців у галузі освіти та виховання. Не випадково Україна намагається ввійти у світову спільноту й уніфікувати з нею не лише матеріальне виробництво, але й підготовку фахівців, в тому числі і у сфері освіти.

Отже, на всій території України мають бути запроваджені єдині державні стандарти на освітні програми. Випускник кримської школи, будь-якого коледжу або вищого навчального закладу не лише за кваліфікацією, але й за знанням державної мови має бути конкурентноздатним стосовно своїх колег  з інших регіонів України. Він має бути спроможним обіймати найвищі державні посади, які вимагають не лише фахової підготовки, але й знання державної мови. Погодьмося, що низька мовна культура переважної більшості неукраїнських депутатів та державних службовців найвищого рівня, брутально-зухвале ігнорування ними  державної мови в офіційних виступах та спілкуванні з народом не лише не робить їм честі, але й сіє сумніви щодо їхніх здіб­ностей, принижує імідж Української держави. Саме через це суржикове російське наріччя багатьох "батьків" нації Україну в цивілізованому світі й донині сприймають не інакше, як колонію Російської імперії або її малоросійську губернію. Лише освіта державною мовою та дотримання чиновництвом всіх рангів конституційних засад спроможні подолати це ганебне для України постімперське явище.

Сьогодні саме автономна від загальноукраїнського поступу та державних вимог кримська освіта продукує в українському су­спільстві ганебну практику зневаги до української мови і не дозволяє сотням тисяч молодих людей інтегруватись в загальноукраїнські державотворчі процеси.

Національна програма  розвитку україномовної освіти, як середньої так і вищої, має базуватися на конституційному праві сотень тисяч етнічних українців отримати освіту рідною мовою. Виходячи з цього правового принципу, чи­сель­ність україномовних дитячих садочків, шкіл та питома вага паралельних україномовних груп кримських ВНЗ, на першому етапі, має бути поставлена у пряму залежність від етнічного складу населення.

За скромними підрахунками, у кримській автономії, де питома вага українського населення складає близько 25 відсотків, стільки ж має бути і україномовних шкіл. Владним структурам потрібно усвідомити, що таку кількість нових шкіл Українська держава на теренах Криму нині не збудує. Тож мова може йти лише про справедливий пере­розподіл та перепрофілювання існуючих шкіл, з яких сьогодні більше 99% здійснюють навчальний процес російською мовою. Адже українці як складова частина кримського населення і законослухняні платники податків, утримують на своїх плечах не лише все чиновництво, а й роблять відповідний внесок у соціальну сферу, в тому числі й у фінансування освіти.

Україномовні навчальні заклади, у першу чергу, мають бути створені у населених пунктах з компакт­ним проживанням україномовного населення. І це є першочерговим завданням для існуючої кримської влади, незалежно на яких політичних гаслах вона прийшла до влади.

Сьогодні в реальних кримських умовах створення україномовних дошкільних закладів та загальноосвітніх україномовних шкіл стримується відсутністю висококваліфікованих, знаючих  державну мову вихователів та вчителів-предметників. На жаль, навіть у Таврійському університеті ім. Вернадського, який носить статус національного, державна мова функціонує тільки на факультеті української філології та українознавства. Лише цей єдиний на освітній кримській ниві підрозділ готує повноцінних фахівців з української мови та літератури. Жоден з кримських вищих навчальних закладів не готує україномовних журналістів, які так потрібні для українських теле- та радіопрограм і навіть для поки що єдиної на півострові україномовної державницької газети "Кримська світлиця".

Ні Таврійський національний університет, ні Гуманітарний університет у Ялті, ні Кримський державний інженерно-педагогічний університет не готують україномовних вчителів-предметників: математиків, фізиків, істориків, географів, хіміків, біологів та інших. Як не дивно, але державна мова не функціонує навіть у філіях вищих навчальних закладів з материкової України. Як і за радянських часів, у кримських середніх та вищих навчальних закладах сільськогосподарського профілю фахівців для українського села готують російською мовою. Виникає цілком закономірне запитання: чому державною мовою не навчаються майбутні правоохорон­ці, юристи, податківці, митники, соціологи, політологи, тобто та категорія фахівців, яка буде працювати на державній службі, де володіння державною мовою є обов’язковою вимогою?

Українські урядовці та київські освітянські чиновники мають усвідомити, що без підготовки у кримських вищих навчальних закладах україномовних вчителів-предметників створення і повноцінне функціонування шкіл з державною мовою навчання неможливе. Розбудовувати українське шкіль­ництво в автономії лише за допомогою фахівців з інших регіонів - справа малореальна і вельми витратна для злиденного місцевого бюджету. Досвід спільного факуль­тету нафтогазових технологій Івано-Франківського технічного національного університету нафти і газу та Національної академії природоохоронного і курортного будівництва (декан - професор Роман Яремійчук) переконливо доводить, що кримська молодь ус­піш­но опановує досить складні технічні науки українською мовою і успішно конкурує навіть з випускниками західноукраїнських шкіл.

Міністерство освіти і науки України має негайно проаналізувати доцільність підготовки у державних ВНЗ величезного корпусу педагогічних кадрів, які не володіють державною мовою і спроможні працювати лише у росій­ськомов­них  анклавах нашої держави та за її межами. Невідкладним є також створення у державних ВНЗ педагогічного профілю паралельних україномовних груп для підготовки україномовних вчителів-предметників. Потрібно підняти престиж україномовного учителя та викладача ВНЗ  і стимулювати викладання предметів державною мовою 25 - 30%-ою надбавкою до заробітної плати.

На міжнародному конгресі "Українська освіта у світовому просторі" міністр освіти і науки України п. Станіслав Ніколаєнко цілком слушно порушив питання про перегляд ліцензування багатьох ВНЗ, яким, без належних на те підстав, надали статус національних. Учасники велелюдного зібрання, на якому було немало фахівців освіти світового рівня, наголосили на тому, що національний статус ВНЗ має бути прямо пов’язаним не лише з науковою, кадровою та матеріально-технічною базою, але й з обсягами використання держав­ної мови у навчальному та виховному процесах. Висловлювалася думка про те, щоб учителі загальноосвітніх шкіл з Криму, південних та східних областей України обов’язково мають пройти перепідготовку у найпрестижніших навчальних закладах України. Міністерство освіти і науки України повинно забезпечити можливість всім викладачам, бажаючим опанувати державну мову, проходження належної перепідготовки у Києві та Львові. Щорічні зібрання кримських учителів-україністів з участю високих київських та кримських посадовців у Лівадії мають стати доброю традицією. Належним чином центральній владі необхідно вшанувати також і героїчну працю кримського українського вчительства. За всі роки незалеж­ності України, на жаль, це не помічають ні в Криму, ні в Києві.

Мабуть, на часі, хоч на 16-му році незалежності України, Вищій атестаційній комісії реанімувати вже існуючу вимогу щодо обов’яз­ковості написання кандидатських та докторських дисертацій державною мовою. Здобувачі учених ступенів мають також складати іспит зі знання української мови. Вся звітність у ВНЗ та науково-дослід­них установах має також вестися державною мовою. У вищих навчальних закладах, як вважають досвідчені фахівці, на кожному факультеті потрібно ввести штатну посаду заступника декана, який би організовував і відповідав за україномовну освіту. За розвиток україномовної освіти у кожному районі має відповідати глава райдержадміністрації або його заступник з гуманітарних питань.

Цією ділянкою у Верховній Раді та уряді автономії мають опікуватися безпосередньо їх керівники. Показник відкриття україномовних шкіл повинен стати об’єктом статистичної звітності, мірилом оцінки діяльності та службової відповідності кожного кримського чиновника, причетного до освітянської сфери.

Учасники міжнародного форуму з проблем україномовної освіти одностайно зголосились на тому, щоб в усіх російськомовних школах України такі предмети, як історія України, українознавство, географія та військово-патріотичне виховання викладалися лише державною мовою. На нашу думку, упродовж 2007 року під егідою Міністерства освіти і науки України, Представництва Президента України в АР Крим за участю громадських організацій необхідно всебічно і ґрунтовно провести вивчення дотримання існуючого законодавства щодо функціонування державної мови в середніх та вищих навчальних закладах. Це питання порушувалося ще кілька років тому, але колишнє керівництво Представництва Президента України не наважувалося піддати його широкому громадському обговоренню.

У той же час на міжнародному освітянському конгресі восени 2006 р. порушувалося питання щодо заборони використання у навчальному процесі в усіх навчальних закладах Криму та регіонах України підручників та навчальних посібників, виданих поза межами України, або тих, які не рекомендовані Міністерством освіти і науки України.

Найбільше цим зловживають кримські школи, особливо школи Сімферополя, Севастополя, Ялти, Феодосії та інших міст. Для об’єктивного вивчення історії Криму, на наш погляд, у навчальному процесі потрібно ширше використовувати такі популярні наукові видання, як "Первісне суспільство і початок державотворення на території України" професора Петра Гарчева, "Український Крим" професора Володимира Сергійчука та колективний збірник "Крим: шлях до України".

Серйозною проблемою для України, яка має безпосереднє відношення до національної безпеки держави, є існування на теренах нашої держави філій російських ВНЗ. Діяльність їх в Україні має бути повністю регламентована українським законодавством.

У той же час необхідно активізувати створення у Криму філій найпрестижніших вищих навчальних закладів, навчання у яких має проводитися лише державною мовою. Перетворенню російськомовних середніх навчальних закладів в україномовні буде сприяти створення на їх базі ліцеїв провідних вищих навчальних закладів України. Ліцеї мають забезпечувати абітурієнтами більшість вищих навчальних закладів Криму. Як уже зазначалося, тугий вузол україномовної освіти як у Криму, так і в інших південних та східних областях України, упродовж тривалого часу свідомо затягувався самою владою. Тож у незалежній Україні розв’язати його можна лише з використанням державних важелів і механізмів.

¹ Повний текст дослідження підготовлений автором для “Кримської світлиці”. Варіант, що пропонується нами, скорочений та допрацьований  спеціально для “Кримських студій”. Втім, збережені авторські оцінки та статистичні дані, деякі з них, на наш погляд, є дискусійними. – “Кримські студії”. 

² Додамо від себе, що тількі завдякі участі кримських татар у референдумі, його результати досягли цієї відмітки - "Кримські студії"

³ Як і кримськотатарські—"Кримські студії"