Щоб поглибити знання таджицької, у 1959 році приїздить у Таджикистан. Тут познайомився і потоваришував із групою депортованих кримських татар. Схожість трагедії кримських татар зі трагедією багатьох українців викликала в нього щиру симпатію до цього народу. У 1967 році Яремо Полотнюк закінчив Ленінградський університет. … Знову відвідавши Крим вже навесні 2006 року, Ярема Євгенович пересвідчився у тому, що любов і відданість людей до своєї рідної землі, до якої вони спромоглися повернутися майже через півстоліття вигнання, слугуватиме гарантією мирного співіснування різних культур та релігій. Як подарунок від нових друзів він привіз з собою Коран і кримськотатарський прапор. Про це і відбулася наша розмова. Сергій Лащенко: Яремо Євгеновичу, а як Ваше сходознавче хобі переросло у професію? Ярема Полотнюк: У 1962 році у Львові проходила декада таджицької літератури і мистецтва. Поет Ростислав Братунь запропонував мені привітати таджицьких письменників їхньою мовою. Я це з успіхом зробив. На другий день мене, інженера – електрика, запросив до себе секретар обкому партії з ідеології В. Маланчук. Той пригадавши, як сам факультативно вивчав перську мову в післявоєнному університеті, благословив мене на навчання в Ленінграді. Туди мене прийняли без вступних іспитів. На ту пору Східний факультет переживав кращі свої часи: тут працювали такі видатні сходознавці, як іраніст С. Соколов, іраніст, історик іранських мов і семітолог М. Боголюбов, історик перської літератури О. Болдирєв. Але головними моїми вчителями були Л. Гюзальян і В. Бєляєв. Леон Тегранович Гюзальян чудово знав історію мусульманського Сходу, його побут, звичаї. Це була людина високої порядності і культури, педагог, який щедро ділився своїми знаннями із студентами. Одним словом, в Ленінграді я отримав ґрунтовні знання. А тут, у Львові, мені дуже допоміг ректор національного університету І. Вакарчук та професор історії Я. Дашкевич. Тепер наша кафедра сходознавства готує фахівців з іраністики й арабістики. І рівень знань досить високий. Сергій Лащенко: Знаю що весною Ви побували в Криму? Ярема Полотнюк: Так. Мене, як експерта, запросив Комітет з повернення культурних цінностей. Це проблема не лише українська, а загальноєвропейська. Нарешті постало питання про повернення культурних цінностей кримським татарам. Поступово повертається те, що забирали з Криму німці, італійці, румуни… Сергій Лащенко: Кожен окупант приклався до розграбування цінностей кримськотатарського народу? Ярема Полотнюк: Ну, окупанти скрізь поводяться однаково. Знаю, що перед нападом німців на Львів до нас приїздила німецька професура. Вони цікавилися бібліотеками, рукописами – в 1941 році було вивезено понад 5 тисяч цінних історичних рукописів. У нас був унікальний Коран, написаний на пальмових дощечках. Тобто, дерево розпилювали вздовж і на тих своєрідних сторінках записувався текст. Усе забрали фахівці в есесівських мундирах. Сергій Лащенко: Є шанс повернути? Ярема Полотнюк: Боюся що ні. На жаль, багато втрачається безповоротно. Лише інколи, за щасливим збігом обставин, вивезене повертається. Коли на Німеччину наступали радянські війська, до відомого арабіста Ганса Вера завітали есесівці, забрали унікальний словник, над яким він працював, поїхали з ним разом у гори і помістили це у якійсь штольні, а потім завалили її. Коли прийшли радянські війська, Ганс Вер показав їм місце, де заховано словник та інші цінності. Цей словник незабаром видали у НДР. А потім його переклали англійці і видали у себе. Це якраз приклад “щасливого збігу обставин”. В все-таки, у Крим дещо повертається: ханські грамоти, ярлики та інші безцінні речі. Повертається і з Росії. На щастя, крім Кремлівської Росії є й інша Росія – толерантна, освічена, яка прихильно ставиться і до кримських татар, і до українців. З Росії, доречи, повертаються і підручники кримськотатарською мовою, що збереглися у тамошніх книгосховищах. А це, перш за все, наукова термінологія! Те, що зараз необхідно для відродження мови, для вивчення її дітьми. Сергій Лащенко: А де саме Ви працювали в Криму? Ярема Полотнюк: Місцем нашої роботи був Бахчисарай, зокрема музей у Ханському палаці і Кримська республіканська бібліотека імені Ісмаїла Гаспринського. Ця поїздка дала мені дуже багато. Я дізнався чимало нового про кримських татар. До моїх послуг булі і цінні джерела радянського періоду і дореволюційні джерела. Зокрема, я добросовісно вивчив таку працю як “Кримське ханство під верховенством Оттоманської Порти”. Але найбільшою цінністю моєї поїздки були контакти із кримськими татарами. Приємна, що вони пам’ятають усіх своїх видатних діячів. А їх було немало, і вона багато чого зробили. Я не знав, що хрестоматії - арабську і перську видрукував кримський татарин і був за це нагороджений царською медаллю. Сергій Лащенко: Тобто, у давнину кримські татари були освіченими людьми? Ярема Полотнюк: Освіченими. Зрештою, такими, як і зараз. За рівнем освіченості цей корінний народ Криму випереджає багатьох. Дуже багато людей мають диплом про вищу освіту, але живуть тепер по селах. І живуть з того, що дає земля. Тобто не мають можливості використовувати свої фахові знання. Раніше навіть жінки, що мешкали при дворі хана, могли краще реалізувати свою освіченість. Сергій Лащенко: Прийнято вважати, що мусульманська жінка – це пригноблена істота… Ярема Полотнюк: …Яка не вміє не читати, ні писати, а тільки ходить напівроздягнута в гаремі, і чекає, коли її покличе повелитель… Насправді все було зовсім не так! Це були дуже освічені жінки, які будували медресе (тобто духовні школи), за свої кошти відкривали мечеті, будинки для мандрівників, давали величезні гроші на лікарні. Я довідався, що гаремна кімната такої жінки – це була свого роду бібліотека, або канцелярія. Вони вільно листувалися з коронованими особами Європи. Так одна з ханських дружин писала до Станіслава – Августа, короля Швеції: “Моєму братові захиснику християнства, і володареві найдзвінкіших у Європі дзвонів…” Сергій Лащенко: Так, це дещо розходиться з традиційними нашими уявленнями про мусульманських жінок. Ярема Полотнюк: Розмови з кримськотатарською інтелігенцією були дуже цікавими і збагачували інформацією. Цікаво було побачитись із професором Ісмаїлом Керімовим, а також з відомими представниками народу, яких я знав раніше: з Мустафою Джемілєвим, Рефатом Чубаровим, Лілею Буджуровою. До-речі, коли я сказав, що багато кримських татар у давнину осіло навколо Львову на так званому “військовому праві”, то дехто з моїх друзів висловлював свої сумніви стосовно цього факту. Але тут же один професор підтримав мою точку зору, сказавши: “Я відпочивав у Трускавці і побачив місцеву дівчину, схожу на кримську татарку. Я запитав її: “Донечка, у тебе були в роду кримські татари? Ти дуже схожа на наших дівчат!” Вона ж, мило усміхаючись відповіла: “У нас півсела мають таку зовнішність!” Отже стосовно поселень, чи точніше – кримськотатарських “вкраплень” у загальногалицьку етнічну мозаїку, то це не новина для мене… Сергій Лащенко: Пам’ять про це, дійсно, живе у частини галичан. Чув нещодавно розповідь старої жінки про вшанування могил галицьких січових стрільців, які боролися за Україну у 1918 році. Вони тоді програли війну: край опинився під владою Польщі. Влада міжвоєнної Польщі всіляко стримувало патріотичні настрої українців. Зокрема, жандарми не давали вішати тернові вінки (символ мучеництва) на надмогильні хрести. Але був один мешканець з села Дуліби, який дуже спритно і влучно здаля накидав вінок на хрест. Поляки вже не знімали його, не хотіли ускладнювати ситуацію. Так ось, жінка ця пояснювала його уміння тим, що юнак походів… з кримських татар. Мовляв усі вони уміло влучно накинути аркан на коня. Тож їм і вінок на хрест було накинути нескладно. Я сумніваюсь, щоб за триста років це уміння не “вивітрилося”, не зникло. Тут важливе інше: людська пам’ять береже спомин про ці поселення, чи, як Ви кажете, “вкраплення” кримських татар. І спогади ці переважно позитивні у емоційному плані. Працівниця історичного музею Лариса Червонописька також виводить свій родовід з села Деренівки Тернопільської області; теж стверджує, що серед її предків були кримські татари. Львівський журналіст Назарій Вань запевняє, що у 1649 році у селі Оселя під Львовом був госпіталь, де разом з козаками лікувалися поранені кримськотатарські воїни, союзники Богдана Хмельницького. Вони потім одружувалися на українках, поступово розчинялися в українському морі, але… залишалася пам’ять. Назарій Вань пишається своїм кримськотатарським корінням. Ярема Полотнюк: Для мене це безперечний факт, що кримські татари знаходили тут свою другу Вітчизну. Були вони хорошими ветеринарами, бо добре знали і любили коней, також займалися пасічництвом. Кажуть, що в багатьох оцих “татарських” селах колгоспне майно, техніка не розкрадалися так, як у сусідніх населених пунктах. Молодь їхня і на дискотеки ходить через три села до “свого” четвертого. Аби спілкуватись із “своїми” дівчатами. Сергій Лащенко: Якось, переглядаючи старі листи десятирічної давності, я звернув увагу на те, що один з кримських українців звертався до мене: “Сергій – ефенді.” Він пережив подібно багатьом період закоханості у все кримськотатарське, вчив мову, цікавився історією, звичаями цього народу. Цим і пояснюється таке звертання. Пригадую тоді ж, або трохи раніше, я побачив у журналі “Борисфен” вірші Надії Тубальцевої з Керчі, написані кримськотатарською мовою. Вона ж їх потім переклала і українською. Я показував ці вірші філологу Сейрану Меметовичу Усеїнову. Він сказав, що рівень володіння мовою цілком пристойний. Знайшов там лише одну помилку. Але такий рівень знань – скоріше виняток. Навіть “протатарські” українці Криму знають кримськотатарську дуже поверхово. А якби довелося серйозно вивчати цю мову? Це було б проблемою? Ярема Полотнюк: Скоріше, психологічною. В Таджикистані я зустрічав чимало українців, які добре знали таджицьку. Чув і в Криму як українки, дружини кримських татар, добре співали пісні кримськотатарською. А зі мною постійно розмовляв українською Рустем Аблятіфов. Коли я телефонував йому додому, то трубку брали родичі і теж пристойно відповідали мені українською. Але ж дистанція між мовами однакова! Отже, зможуть і українці знати кримськотатарську. Тут потрібна лише добра воля. Сергій Лащенко: Яремо Євгеновичу, знаю, що з кримськими татарами Ви познайомились у Таджикистані. Розкажіть про це докладніше. Ярема Полотнюк: Це було у 1959 році. Я приїхав у Таджикистан для поглиблення знань мови. Зупинився у знайомих і там жив. Коли одного разу серйозну захворів на запалення легенів, то вилікували мене лікарі – кримські татари. А спочатку я не дуже прагнув з ними контактувати, бо думав, що це зрадники. І тільки тоді, колі мені розповіли про усі жахи депортації, я зрозумів, що народ покараний несправедливо. При ближчому знайомстві виявилося, що в долях наших народів багато спільного: репресії, депортації, звинувачення у колабораціонізмі, прислужництві гітлерівцям. Тому західні українці добре розуміють кримських татар. Прикро, що я не пам’ятаю прізвищ моїх рятівників. Запам’ятав лише прізвище молодого чоловіка, з яким товаришував, - Дервішев. Інколи мені дуже хочеться дізнатися: як склалося його подальша доля? Сергій Лащенко: Майже в кожному номері “Голос Крыма” є листи читачів, які засуджують змішані шлюби кримських татар із слов’янами. Мене дуже вразив лист закоханої татарочки, яка в розпачі звертається до свого народу: “Що мені робити? Я ж кохаю його, а він мене!” Відповіді переважно такі: змішаний шлюб має багато “підводних каменів”; це різні імена, звичаї, навіть похорон за іншим образом… Ярема Полотнюк: Я півстоліття тому прийняв Іслам і тут певну роль відіграло почуття до дівчини мусульманки. Так що, хтось мусить йти на поступки… Але у моєму випадку це зовсім не означало зречення своєї нації. У радянські роки “зрадою” було б добровільне зросійщення, відмова від української мови. А так – я ж залишався українцем! А взагалі, кожен шлюб, навіть за найкращих умов – це велика лотерея. А особливо зараз, у ці важкі часи. Тільки велике кохання може гарантувати міцний шлюб. Колись мій дід – українець, аби довести своє кохання бабусі (вона була чистокровною німкенею) переплив Дністер у холодну осінню пору. Серйозно застудився, і бабуся вже відчувала себе зобов’язаною ликувати закоханого сміливця. Поступово і до неї прийшло кохання. Не пам’ятаю, щоб у них були якийсь серйозні проблеми на національному ґрунті. Бабуся вивчила українську мову, стала великою патріоткою. Скінчилося все тим, що поляки вигнали її з роботи за те, що співала з учнями пісню на слова Івана Франка: Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить… Сергій Лащенко: Отже, вона повністю інтегрувалася в українське життя? Ярема Полотнюк: Інтегрувалася. Це позитивний приклад. Але в Таджикистані було багато невдалих шлюбів українок з таджиками. Бувало так:, народить наша землячка двоє – троє дітей, а чоловік її покидає… А стосовно шлюбів українок з кримськими татарами, то скажу таке: наші дівчата на відміну від росіянок, не асимілюють, а самі підлаштовуються під другу сторону. Сергій Лащенко: Чи не доведеться нам колись кричати про асиміляцію українок? Ярема Полотнюк: Ну, якщо вони вибрали свою долю і пов’язали своє життя з Кримом, то знання кримськотатарської їм не зашкодить. Але ж це не означає асиміляції. Адже вони будуть тісно пов’язані з Україною, рідною мовою, культурою. І діти знатимуть українську мову. Просто відбудеться своєрідна інтеграція в “кримськість.” Певний відсоток змішаних шлюбів може піти навіть на користь: ми краще знатимемо одне одного. Зменшиться простір для різних видумок і міфів. Сергій Лащенко: На жаль, міфів у Криму стосовно “зрадництва” кримських татар, або ж “ісламської загрози” – більше, ніж досить. Як на мене, то кримські татари недостатньо “розкручують” свою партизанську сторінку. Я маю на увазі “червоний” партизанський рух, а не націоналістичний на зразок УПА. Своїх “лісових братів” у кримських татар не було, а ось “За Родину, за Сталіна” багато з них віддали своє життя. Гірські села були, в основному татарськими, вони служили базою партизанського руху і німці їх знищували. Ось про це треба писати більше! Ярема Полотнюк: Не думаю, що кримські татари цього не розуміють. Але згадаймо й те, що за радянські часи будь які дослідження щодо партизанського руху на окупованих німецькими військами територіях здійснювалися під пильним оком «відповідних органів» та компартійних інституцій. Зрозуміло, що влада, яка на протязі десятиліть цинічно оправдовувала не тільки сам факт депортації кримськотатарського народу, але й насильно утримувала його у місцях заслання, аж ніяк не могла допустити об’єктивного висвітлення участі кримських татар у партизанському русі. З іншого боку, просто набагато потужнішими є проросійські ЗМІ. А їм істина ні до чого. “Використати і забути” – це один із тактичних імперських прийомів. Щоб помирити ветеранів ОУН-УПА з колишніми бійцями Червоної Армії можне було б багато писати про спільні бойові дії партизан Ковпака і нашої УПА на Прикарпатті. Але ж проросійські, прокомуністичні видання не пишуть про це! Вони не хочуть писати про те, що УПА воювала проти німців. Не згадують про те, що ті ж селяни, які підтримували Українську Повстанську Армію вивезли Ковпака з оточення, поклавши його на підводу і накидавши зверху купу гною. До – речі, саме ковпаківці намагалися визволити мого батька і ще кількох українських націоналістів з тюрми у Делятині… Сергій Лащенко: Ковпаківці визволяли націоналістів? Ніколи не чув про таке. Ця сторінка історії варта детального вивчення. Ярема Полотнюк: Було, було таке. Не знаю всіх подробиць, але це якраз пов’язано із спільними діями проти німців. До – речі, рятуючи дванадцять оунівців, червоні партизани поклали 17 своїх. Коли увірвалися в делятинську тюрму, то виявилося, що вона… порожня. Німці встигли вивезти ув’язнених у Ворохту і там їх розстріляли. Отже спільні дії партизан “червоних” і “жовто-блакитних” все – таки були. І про це варто писати. До – речи, кажуть, що саме Ковпак переконав Сталіна не депортувати, не вивозити в Сибір тих українців, які були “під німцем” під час окупації. Сергій Лащенко: Тому, що не вистачило б вагонів? Це же мільйони людей… Ярема Полотнюк: Не тільки тому. Ковпак сказав, що в разі вивезення націоналістичні і “червоні” партизани неодмінно об’єднаються! Сталін боявся такого об’єднання українців, тому наказ відмінив. Сергій Лащенко: На жаль, сьогодні об’єднання українських “правих” із комуністами абсолютно неможливо. Значно реальніше об’єднувати свої зусилля з кримськими татарами, зокрема в Криму. Ярема Полотнюк: Справді, ми два автохтонних народи в України, тому й повинні діяти разом, зокрема гармонізувати міжнаціональні відносини у Криму, об’єднуватися під час виборів тощо. Ми – корінні, тому й відповідальність у нас більша. Записав Сергій Лащенко (Львів) |
