В 1783 році Кримське ханство припинило своє існування і було анексовано Російською імперією. Маніфест 8 квітня поставив крапку в завоюванні півострову, яке проводила Росія упродовж понад двох століть. Колись могутнє державне утворення зникло з політичної карти Європи. Історія російсько-кримського протистояння своїми витоками сягає ще ХVІ ст., коли відносини між Московським князівством та Кримським ханством носили ознак яскраво вираженого антагонізму, що став наслідком зростання політичної та воєнної ваги цих державних утворень. В російській та радянській історіографії домінуючим був постулат про “справедливість” боротьби Московського князівства, а згодом і Російської держави з Кримським ханством. Останнє розглядалося представниками російської дореволюційної, втім, як і радянської історіографії, “отечеством и убежищем толпы мусульманских хищников” [1], було “опасным очагом агрессии на Юге, отвлекавшим много сил русского и украинского народов” [2]. Сучасна російська історіографія, за невеликим винятком [3], теж обстоює згаданий постулат, посилаючись при цьому, зокрема, на геополітичні чинники: “Реальным … гарантом крымской безопасности может стать только сильный в военном отношении сюзерен – метрополия Крыма, государство с непререкаемым международным авторитетом. …Сохранение крымского интегритета, то есть стабильности и неприкосновенности Крыма, возможно лишь при его опоре на самую сильную державу континента; всякое же изменение статуса ведет к возникновению нестабильности” [4]. Нескладно здогадатися, який “сюзерен – метрополія Криму ” мається на увазі. Власне, агресивність як норма (звісно, під різними формулюваннями), стала фактично традицією в обґрунтуванні “історичного права” Росії на володіння тією чи іншою територією. Через призму цього зовнішньополітичного принципу розглядає цитований автор і “право” Росії на володіння Кримським півостровом: “Неисчерпаемыми ресурсами (для колонізації нових територій. – Б.К.) обладала только Россия, имевшая, кроме того, геополитическую задачу и своего рода “геополитическое право” на выход к морям” [5]. Звичайно, не можна відкидати фактору татарських походів за живим товаром на території сусідніх держав Східної Європи. Кримське ханство перетворило напади, зокрема на українські землі, основною метою яких було захоплення ясиру, у своєрідний промисел. Як пише Я. Дашкевич, “рацції відбувалися майже щорічно, а деколи два – три рази на рік” [6]. Результатом татарських набігів були випалені та знелюднені міста і села. Але, з іншого боку, протягом ХVІ-ХVІІІ століть територія Кримського ханства також стає об’єктом вторгнення російських військ та нападів запорозьких і донських козаків [7]. Метою останніх, зрозуміло, не завжди було звільнення бранців з татарського полону. Як правило, це були розбійницькі напади козацької вольниці. Тому, за словами В. Дубровського, необхідно відмовитися від апріорної “романтики суходільної й морської боротьби (козаків. – Б.К.) ХVІ-ХVІІ ст., що недалеко відходила від звичайного пиратства й розбою... ” [8]. Вторгнення російських військ на Кримський півострів стали проявом реалізації колонізаційної політики Московського князівства, спрямованої, зокрема, й на здобуття виходу до Чорного моря. Хоча протягом ХVІ-ХVІІ століть вони, більшою мірою, мали характер здобичницьких походів. Як писав академік А. Кримський, “Росія віддавна була побійницею ісламу. Скинувши з себе в кінці ХV століття татарську неволю, вона в ХVІ столітті, за Івана Грозного, покорила собі царства Казанське, Астраханське і Сибірське і завела боротьбу з ханством Кримським...” [9]. Кримське ханство на середину ХVІІ століття залишалося, фактично, останнім серед державних утворень, які сформувалися в результаті розпаду Золотої Орди, і яке ще не було завойоване Московським князівством. Ще в 1559 році цар Іван ІV направив “промишляти під Кримом” 8-тисячне військо на чолі з окольничим Данилом Адашевим; до походу долучився 5-тисячний загін запорозьких козаків Дмитра Вишневецького. Запорожці розбили поблизу Азова загін кримської кінноти, яка готувалася до походу на Казань. Водночас, загін Адашева спустився на човнах по Дніпру, захопив на морі два турецьких кораблі, які охороняли кримське узбережжя, і висадився в Криму [10]. Адашевський загін у своєму “промислі” обмежився спустошенням декількох поселень. За часів правління московського царя Олексія Михайловича з’являється план завоювання Криму. Його автором був серб Юрій Крижанич; цей план адресувався московському царю. Насамперед, Крижанич обґрунтовує “справедливість” завоювання Криму Москвою: “... против южных народов: крымцев, ногайцев и всех татар, всегда существует справедливая причина войны, ибо они никогда не перестают обижать нас” [11]. Проте не лише “справедлива помста” південним сусідам є головною причиною війни з татарами; радше вона є вдалим приводом до завоювання багатого краю Московським царством. Оволодіння Кримом відкриває величезні економічні та геополітичні перспективи. Власне, Крижанич і не приховує цього. Зокрема, він пише: “Перекопская держава будет весьма удобна, – гораздо больше, чем другие страны русские, удобна для твоего государева пребывания по следующим основаниям: 1) ради приморских городов и корабельных пристаней; 2) в тамошнее море впадают русские реки…; 3) вино, деревянное масло, шелковые и всякие дорогие товары доплывают туда близким путем…; 4) сама крымская страна украшена и обогащена дарами Божьими: не говорю про хлеб, вино, масло, мед и разные фрукты, коих множество вывозится оттуда в Царьград; напомню лучше, что там плодятся кони, очень пригодные к военному делу, каких на Руси большой недостаток...” [12]. На думку Крижанича, завоювання Криму повинно стати зовнішньополітичним пріоритетом Московського царства: “... не занимай (Крижанич звертається до московського царя. – Б.К.) своих воинских сил войною … с народами северными, западными и восточными…; а обрати все эти силы на добывание Перекопской области” [13], – резюмує автор цієї своєрідної зовнішньополітичної доктрини. Достеменно не відомо, знав про цей план завоювання Криму Олексій Михайлович. Але, безсумнівно, він є важливою пам’яткою того часу, яка допомагає простежити еволюцію поглядів стосовно кримського фактору, а також висвітлює мотиви зовнішньої політики Московського царства, зокрема, щодо Кримського ханства. В 1686 році, під час правління царівни Софії, було знову здійснено спробу завоювання Криму. В поході взяло участь стотисячне військо на чолі з новгородським намісником князем В. Голіциним, до якого приєдналося 50 тисяч козаків на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Степові пожежі та брак продовольства, з якими російське військо зіткнулись в південних степах, змусили Голіцина відмовитися від походу і повернутися в Москву [14]. Російські походи в Крим ХVІ-ХVІІ століть були за своєю природою і наслідками здобичницькими, оскільки закінчувалися виключно розоренням і пограбуванням поселень півострова. Закріпитися в Криму, а тим більше його опанувати, Москві бракувало матеріальних та людських ресурсів. Крім того, потрібно враховувати фактор степу, отже, фактор відірваності російських військ від постачання продовольством та амуніцією. Московське царство було відірваним від півострова безлюдним степом; лише його колонізувавши, тобто створивши базу для просування до чорноморського узбережжя і закріплення на ньому, можна було розраховувати на досягнення стратегічної мети – завоювання Криму. Здобуття чорноморського узбережжя відкривало також перспективи для морської торгівлі. Ідея створення на Чорному морі порту для іноземної торгівлі виникла вже в перші роки царювання Петра І. Але, коли за Карловицькою угодою Росії довелося відмовитися від захоплення Керченської протоки, без якої володіння Азовом втрачало сенс, увага російського царя була перенесена на Балтійське море [15]. Справжнім лихом для Криму стали російські походи 30-х років ХVІІІ ст. За царювання імператриці Анни Іоанівни, в 1736 році, військо фельдмаршала графа Мініха вдерлося до Криму. Розбивши поблизу Перекопа 100-тисячне військо кримського хана Каплан-Гірея, Мініх розпочав “зачистку” Криму [16]. Карасубазар був спалений, Євпаторія зруйнована. Але найбільш варварського спустошення зазнала ханська столиця – Бахчисарай. Було спалено багато будинків, серед яких і будівлі Єзуїтської місії. Багата бібліотека була частково спалена, а частково затоплена вином, знайденим солдатами Мініха в погребах, де єзуїти намагалися сховати від знищення найкращі книги та рукописи [17]. Згорів також ханський палац; в полум’ї пожежі загинув архів володарів Криму Гіреїв. Татарські села також винищувалися та випалювалися. Уціліло лише те населення їх, яке встигло сховатися в горах; степи знелюдніли [18]. В наступному, 1737 році, інший російський фельдмаршал, граф Лассі також пройшовся рейдом по Криму. Перебивши війська Менглі-Гірея, Лассі спалив багато поселень, які уціліли від рук Мініха з тієї причини, що вони знаходилися в стороні від його шляху. Крим зазнав жорстокого спустошення [19]. Наведені факти переконливо засвідчують ту агресивність і жорстокість, якими керувалися російські полководці, реалізовуючи політику завоювання Криму. Винищувалося місцеве населення, міста і села перетворювалися на руїни та попелища. Останній етап російського завоювання Криму пов’язаний з правлінням імператриці Катерини ІІ. Саме за її царювання Російська імперія розгорнула широкомасштабну кампанію за здобуття Кримського півострову, результатом якого стала його анексія 1783 року. Одразу після сходження Катерини ІІ на російський престол, в липні 1762 року для імператриці був підготовлений документ про важливість Кримського півострова для Російської імперії. “Доклад “О Малой Татарии” містив головні ідеї кримського плану вже згадуваного серба Юрія Крижанича. Обґрунтувавши “справедливість” завоювання Криму, автор “Докладу” наголошує на стратегічному значенні півострову для Російської імперії: “Полуостров Крым местоположением своим столько важен, что действительно может почитаться ключом Российских и Турецких владений… ”. До того часу, поки він знаходиться в турецькому підданстві, Крим буде залишатися небезпечним для Росії, “а напротиву того, когда бы находился под Российскою Державою, … то не токмо безопасность России надежно и прочно утверждена была, но тогда находилось бы Азовское и Черное море под ея властию, а под страхом ближния восточныя и южныя страны, из которых неминуемо имела бы она между прочим привлечь к себе всю коммерцию” [20]. Як пише сучасний історик В. Возгрін, “Доклад”, без сумніву, імпонував цариці, особливо після перемог 1770-1771 рр. у турецькій війні [21]. Спираючись на ці перемоги, російські дипломати запропонували туркам надати Кримському ханству незалежність, тобто фактично відмовитися від володіння Кримом. Проте Оттоманська Порта відхилила цю пропозицію. Тоді Росія вирішила діяти за принципом divide et impera. Власне, ще в жовтні 1769 року Катерина ІІ доручила графу П. Паніну здійснити “намерение, клонящееся к поколебанию татарских орд против нынешнего их подданства” [22]. Перед досвідченим Паніним, учасником походу в Крим 1736 року на чолі з графом Мініхом, ставилося завдання відмовити татар від турецького підданства. Панін отримав для цього значні повноваження, а також необхідну “екстраординарну суму” та подарунки хану і мурзам для їх заохочення в цій справі. Проте переговори з Каплан-Гіреєм ІІ, незважаючи на запевнення царського емісара в наданні ханові всілякої допомоги з боку Росії для здобуття Кримом незалежності, закінчилися провалом. Хан відмовився від російського втручання [23]. Ця дипломатична поразка Росії наштовхує царський уряд на думку про необхідність коригування своєї політики в Криму. Катерина ІІ вирішує розколоти єдність татар, аби у такий спосіб досягти своєї мети – позбавити Оттоманську Порту її сюзеренітету над Кримським ханством. Ця операція покладалася на вже згадуваного Паніна. Його “службовий журнал” [24] проливає світло на методи і засоби, за допомогою яких планувалося здобути прихильність татар до імперії. Сепаратні переговори з представниками татарських родів “стимулювалися” щедрими подарунками, обіцянками блискучої кар’єри, зрештою, грішми. Очевидно, саме в цей час з’являється проект завоювання Криму, відомий під назвою “Рассуждение одного Российского патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах к прекращению оных навсегда” [25]. Ця записка була знайдена на початку ХХ століття в одному з приватних кримських архівів – Тавельському, що належав В. Попову, правителю канцелярії генерал-майора князя В.М. Долгорукова, активного учасника завоювання Криму катерининської епохи. Анонімний автор записки, без сумніву добре обізнаний в кримських справах, розробив цілу програму воєнно-політичного оволодіння Кримом. Насамперед, рекомендує цей “російський патріот”, слід “постараться употребить все политические средствы по введению между разными Татарскими поколениями (тобто племенами. – Б.К.) междоусобные распри и несогласия, как то между Крымцами, Ногаицами, Буджаками, Едисанами, Ембулаками и протчими Кубанскими народами, и чрез то разделить их на разные частные владении, к чему многие и различные способы наититься могут”, а це, за словами аноніма, “весма немало послужить может к наискореишему и легчаишему Крыма завоеванию” [26]. Настанови автора записки були блискуче зреалізовані. В результаті перемог П.Румянцева в Молдавії біля р.Ларги і Кагула в липні 1770 року та взяття у вересні Бендер П.Паніним, відрізані від доступу до степів, ногайські орди єдисанців і буджаків вимушені були вступити в союз з Росією. Не встояли перед переконаннями панінських агентів також і єдичкули та джамбулуки, відмовившись від підданства Порти [27]. Після виходу названих орд власне Крим (півострів) залишився практично самотнім. Аби розколоти єдність кримських татар, командувач російською армією на кримському напрямку князь В.Долгорукий вдався до підкупу групи впливових татар, серед яких були і члени роду Гіреїв. Хан Селім-Гірей ІІІ (1770-1771 рр.), який правив Кримом в той час, залишився вірним Туреччині і навіть особисто воював на боці султана проти російської армії на Дунаї. За відсутності хана в палаці залишався його калга, тобто ханський намісник, який схилявся разом з диваном до повної відмови переговорів з Долгоруким [28]. Союзником Росії в Криму став представник ханського роду Шагін-Гірей, який за підтримки російських військ сподівався посісти ханський престол. Саме він виступив за налагодження співпраці з Петербургом. Але повернення до Криму хана Селім-Гірея змусило останнього та очолювану ним проросійську татарську партію тимчасово згорнути свою діяльність. Проте в липні 1771 року до Криму вступила 30-тисячна армія князя Долгорукого, якого підтримували 60 тисяч ногайців, колишніх підданих хана. В. Долгорукий затвердив на престолі Сахіб-Гірея, брата Шагін –Гірея; останній посів місце калги. Крим окупували російські війська [29]. На Долгорукого покладалося завдання укласти угоду з ханом. Проте переговори з татарами тривали безрезультатно. Тоді росіяни вдалися до збройного “заохочення” непокірних для укладення союзного договору. 19 вересня 1772р. армією Долгорукого були винищені “татарские скопища, производившие беспорядок” [30], а насправді ті, які не схотіли коритися окупаційному режимові. Масові страти, що супроводжувалися спаленням поселень, тривали кілька тижнів. Кількість корінного населення Криму різко зменшувалася. Зрозумівши, що окупанти не зупиняться перед винищенням мирного населення, татарські представники вимушені були погодитися на підписання договору про незалежність ханства [31]. 1 листопада 1772 року в Карасубазарі, де зібралися старійшини бейських родів, мурзи та ногайські представники, було підписано союзний трактат. Угода визнавала незалежність татарських народів, які складали одну область; проголошувався союз з Росією. “Во всегдашнее содержание” росіянам передавалися фортеці Керч і Єнікале [32], а також бухта Ахтіар. Фактично, Росія отримувала можливості для розвитку своєї іноземної торгівлі, а заволодіння бухтою Ахтіар дозволяло побудувати тут базу для майбутнього Чорноморського флоту. Ось чому такими жорстокими були методи та засоби в арсеналі російської боротьби за опанування Кримським півостровом – мета виправдовувала засоби для її досягнення. До того ж привід для завоювання Криму був “справедливим” – прагнення історичної “помсти” за завдані “кримськими хижаками” образи Російській державі. Проте досить скоро кримські татари повною мірою відчули на собі силоміць нав’язане “благодіяння” російських властей. Так, російські дипломати вже в 1772 році повідомляли в Петербург, що “татары не познают и не чувствуют ни нашего им благодеяния, ни цены даруемой им вольности и независимости”. Але найбільше непокоїла росіян та обставина, що татари, “паче привыкнув к власти и игу порты Оттоманской, желают внутренне под оные возвратиться” [33]. Таким чином, потенційна кримська незалежність відповідала насамперед російським інтересам; Кримське ханство ставало об’єктом чужої дипломатичної гри. Між тим, російсько-турецька війна тривала. Її перебіг дозволяв Росії розраховувати на подальше зміцнення власних позицій в Криму. З іншого боку, сподівання Оттоманської Порти на підтримку європейських держав, зокрема на Францію та Австрійську імперію, не виправдалися [34]. Під впливом зовнішніх, а також внутрішніх (смерть на початку 1770 року султана Мустафи ІІІ) чинників, Туреччина змушена була погодитися на ведення переговорів з Росією. 10 липня 1774 року біля болгарського села Кучук-Кайнарджи між Туреччиною та Російською імперією було укладено мирний договір. Згідно трактату (стаття 3), “усі татарські народи ... повинні бути визнані вільними і цілком незалежними від усякої сторонньої влади, але перебуваючими під самодержавною владою власного їх хана ..., який нехай керує ними за давніми їхніми законами і звичаями...; і для цього ні Російський двір, ні Оттоманська Порта не мають права втручатися як в обрання і посадження згаданого хана, так і в домашні, політичні, громадянські і внутрішні їхні справи під жодним приводом” [35]. Росія зобов’язувалася повернути хану всі захоплені нею “міста, фортеці, селища, землі і пристані в Криму і на Кубані, її зброєю набуті”, окрім Керчі та Єнікале. Крім того, трактат зобов’язував Росію вивести з Кримського ханства свої війська. За Османською імперією залишалося лише верховенство “в духовних обрядах”: кримські татари залишалися духовними підданими турецького султана-халіфа [36]. Кучук-Кайнарджийський мирний договір став переломним моментом на шляху до повного завоювання Криму Російською імперією. Як слушно зазначав Д. Бухаров, незалежність, дарована татарам трактатом 1774 року, яскраво свідчила, що Росія прагнула ствердити своє виключне верховенство на Кримському півострові. За словами вченого, Росія не надто суворо дотримувалася статей трактату. Вона не поспішала з виведенням своїх військ з півострову; її звинувачували в розпалюванні суперечностей в Кримському ханстві [37]. Катерина ІІ продовжувала реалізацію своєї політики “приласкания в Крыму... доброжелательного поколения (племені. – Б.К.) Крымских Татар” [38], що фактично означало насадження розколу в кримському суспільстві. Ставка робилася на “приобретение между тамошними народами к стороне нашей (тобто Росії. – Б.К.) доброхотства и приверженности”, задля чого в Крим постійно надсилалися значні суми грошей [39]. Кримські міста були наводнені російськими конфідентами (власне, шпигунами) [40]. Навесні 1775 року татари скинули ненависного їм проросійського хана Сахіб-Гірея; ханство посів Девлет-Гірей ІІІ (1775-1777 рр.), який прагнув покінчити з російським ставлеником Шагін-Гіреєм. Але знову втрутилася Росія, вкотре порушивши статті Кучук-Кайнарджийського трактату. Генерал Прозоровський, в обозі якого знаходився Шагін-Гірей, в 1777 році вступив до Криму і розбив військо Девлет-Гірея. Останній назавжди залишив батьківщину, вирушивши до Туреччини [41]. Ханський престол перейшов до Шагін-Гірея. Проте, на відміну від законно обраного хана Девлет-Гірея, який користувався широкою народною підтримкою, влада Шагін-Гірея трималася виключно на багнетах російських військ. Період 1777-1783 років історії російсько-кримських відносин позначений брутальним втручанням Петербургу у внутрішні справи ханства. В цьому відношенні показовою є справа переселення кримських християн на території Російської імперії під приводом постійних утисків, що їх зазнавали християни від мусульман. В російській та радянській історіографії пануючою була точка зору, згідно якої переселення християнського населення Криму російською владою здійснювалося виключно з міркувань захисту кримських християн. Проте, сучасні вчені піддають її критиці [42]. Виведенням християнського населення, яке складало впливову політичну, а ще більше, економічну силу, царський уряд прагнув цілковито знищити економічно та демографічно, знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були задіяні у виробничому секторі економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення суходолом і морем тощо), отримували значно більший грошовий прибуток, ніж татари, які займалися натуральним господарством. Тому головні податкові надходження до бюджету кримська влада отримувала саме від християн. Виходячи з цього, виведення християнського населення з Криму було здатне паралізувати все економічне життя півострова [43]. Очевидно, саме в цьому слід вбачати головну мету, яку переслідував царський уряд. 23 квітня 1778 року, в день Пасхи, після літургії в Успенському Бахчисарайському скиті, кримський православний архієпископ Ігнатій звернувся до парафіян і повідомив їх про підготовку до виходу з Криму. Як пише Ф. Хартахай, “христиане, полагая, что духовный их отец стал агентом подкупной системы Русских, приняли предложение недоверчиво” [44]. Безпідставним є твердження про добровільний вихід християн з ханства. Цей пропагандистський постулат, який, за невеликим винятком, був пануючим в російській та радянській історіографії, спрямовувався на приховування справжніх причин переселення християнського населення Криму. Документи свідчать про зворотне. Так, гезлєвські греки та вірмени подали петицію, в якій відмовлялися залишати півострів: “Перед сим греческий архиерей объявил князю Прозоровскому, что вся райя (християнська громада ханства. – Б.К.) желает идти в Россию. Но мы, подданные Его Светлости (кримського хана. – Б.К.), им довольны, и от предков наших платим дань своему государю; хоть саблями нас рубить станут, то не думаем мы куда-либо идти” [45]. Проти виходу християн були також і мусульмани, які не хотіли розлучатися зі своїми близькими людьми, хоч і іншої віри, зрештою, добрими сусідами. Командувач Кримського корпусу з березня 1778 року, О. Суворов, на якого покладалася справа виселення християн, в своєму листі до П. Турчанінова від 4 серпня 1778 року писав з цього приводу: “Дело идет своим чередом, как бы в том татары, теряя душу из тела, не мешали” [46]. Доходило навіть до того, що мусульмани наверталися у християнство, віру “гяурів”, аби не розлучатися з близькими їм християнами і переселитися разом з ними. Також відомі факти прийняття християнами ісламської віри, щоб не бути виселеними з Криму. Російську владу не турбував той факт, що вона порушує домовленості трактату 1774 року, втручаючись у внутрішні справи Кримського ханства. Протести Шагін-Гірея, пов’язані з виведенням росіянами його підданих, до уваги не бралися. Хана просто поставили перед фактом. “Всепресветлейшая Императрица Всероссийская, снисходя на прозьбы христиан, в Крыму живущих, о избавлении их от предгрозимых бедствий и сущего истребления …, по человеколюбию и долгу защиты христианского закона Всемилостивейше соизволяет переселить их в свои границы”, – писав 22 липня 1778 року кримському хану О. Суворов [47]. Більше того, Суворов висловив сподівання (а насправді, побажання), що Шагін-Гірей “не токмо Высочайшей воле Покровительницы своей прекословить не будете, но и благопоспешествовать (в справі переселення. – Б.К.) не оставите” [48], – давши зрозуміти, кому хан має завдячувати своєю владою. Хвилювання татарського населення з приводу виведення християн з півострову досягло таких масштабів, що митрополит Ігнатій, побоюючись гніву мусульман, втік із Бахчисараю в російський табір при р.Качі. Переселення кримських християн розпочалося на початку серпня 1778 року. А вже 18 вересня Суворов повідомляв П. Румянцеву, що виведення християн з півострову закінчено [49]. Згідно з “Ведомостью о употребленных на выведенных из Крыма и поселившихся в Азовской губернии христиан суммах”, з Криму було виведено 30 333 особи, з них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохів, 664 грузинів та 379 католиків [50]. Таким чином, попередні приготування до анексії Криму були виконані. Залишалося дочекатися сприятливої міжнародної кон’юнктури. В кінці вересня 1780 року О. Безбородько, один із ідеологів (поряд з Г. Потьомкіним) приєднання Криму до Росії, подав Катерині ІІ записку, відому під назвою “Мемориала по делам политическим” [51]. Головна ідея цього документу полягала в тому, що “Россия не имеет надобности желать других приобретений, как 1, Очаков с частию земли между Бугом и Днестром; 2, Крымского полуострова, буде бы, паче чаяния, тамошнее правление по смерти нынешнего хана, или по каким либо непредвидимым замешательствам нашлось для нас невыгодным и вредным” [52]. Як пише В.Сергійчук, “важко сказати сьогодні, що підштовхувало Безбородька ... на цей крок – бажання назавжди усунути загрозу татарської небезпеки для свого народу, як і для всієї Росії, чи усвідомлення, що Крим буде поступово втягнутим в живе тіло українського територіально-господарського організму” [53]. Російська активність 70-х років ХVІІІ століття на кримському напрямку дала європейським дипломатам підстави вважати, що загарбання Криму є частиною експансіоністського плану Росії по завоюванню Османської імперії та відновлення на її уламках Грецької держави. З подачі англійського посланця в Петербурзі Джеймса Гарріса (лорда Мальмсбюрі) цей план отримав назву “грецького проекту” [54]. Радянська історіографія заперечувала наявність в Російської імперії будь-яких завойовницьких планів. Так, О. Маркова вважала, що розпалювання занепокоєння у європейських урядів з приводу існування в царського уряду “грецького проекту” та намірів його реалізувати, було вдалим маневром російської дипломатії для анексії Криму [55]. На думку сучасної дослідниці О. Єлісєєвої, “грецький проект”, який створювався спочатку як цілком самостійний політичний план, перетворився в прикриття для іншого, менш амбітного, але більш реалістичного проекту анексії Криму [56]. Очевидно, що в період найбільшої активності російської дипломатії в східному питанні, “грецький проект” був реальним зовнішньополітичним планом, оскільки Катерина ІІ не полишала ідеї “возвести Константина (онук Катерини ІІ Костянтин Павлович. – Б.К.) на престол Греческой восточной Империи.” Це прагнення імператриці відклалося в її заповіті [57]. Тим часом становище в Криму було напруженим. Восени 1782 року татари, обурені відверто проросійською політикою хана Шагін-Гірея, який фактично перетворився на маріонетку Петербургу, повстали і скинули його з ханського престолу. На підтримку хана до Криму були введені російські війська під командою генерала графа де Бальмена. В листопаді 1782 року повстання проти Шагін-Гірея було жорстоко придушене. 25 листопада де Бальмен повідомляв фельдмаршалу Румянцеву, що він, “вступя по Всевысочайшему Ея Императорского Величества соизволению в Крым для усмирения бунтовавших татар и утверждения Его Светлости Шагин – Гирея Хана на ханстве, совершил сие дело, покоря весь Крым власти Его Светлости, и все бунтовщики уже истреблены” [58]. За словами англійського посланця в Петербурзі Д. Гарріса, під час вступу до Криму російські війська не зустріли опору з боку татар. Гарріс, посилаючись на свого доброго знайомого, представника російського генералітету, описує, зокрема, такий епізод. Російський корпус, що рухався в напрямку Бахчисараю, зустрів на своєму шляху татарський загін. “Более 400 человек было убито совершенно напрасно, так как все они обращались в бегство, или бросали оружие после первых же выстрелов русских войск”. Більше того, наступного дня повіт, в якому знаходилися російські війська, прислав до росіян депутатів, які просили вибачення (!) та погодилися визнати владу поваленого хана Шагін-Гірея. За словами Гарріса, залякані татари масово корилися російським військам [59]. В грудні 1782 року в своїй записці Катерині ІІ князь Г. Потьомкін фактично схиляє імператрицю до анексії Криму. Дозволимо собі простору цитату з цього документу, аби зрозуміти те значення, яке потенційно мав Кримський півострів в стратегічних планах російського уряду: “Крым положением своим разрывает наши границы. Нужна ли осторожность с турками по Бугу или с стороны Кубанской – в обеих сих случаях и Крым на руках. Тут ясно видно, для чего Хан нынешний туркам неприятен: для того, что он не допустит их чрез Крым входить к нам, так сказать, в сердце. Положите ж теперь, что Крым Ваш и что нету уже сей бородавки на носу – вот вдруг положение границ прекрасное: по Бугу турки граничат с нами непосредственно, потому и дело должны иметь с нами прямо сами, а не под именем других. …Мореплавание по Черному морю свободное. …Приобретение Крыма ни усилить, ни обогатить Вас не может, а только покой доставит. …Поверьте, что Вы сим приобретением безсмертную славу получите и такую, какой ни один Государь в России еще не имел. Сия слава проложит дорогу еще к другой и большей славе: с Крымом достанется и господство на Черном море. От Вас зависеть будет запирать ход туркам и кормить их или морить с голоду. Хану пожалуйте в Персии, что хотите,- он будет рад. Вам он Крым поднесет нынешнюю зиму…” [60]. У лютому 1783 року хан Шагін-Гірей зрікся влади на користь Росії і був відправлений в Калугу. 8 квітня, нехтуючи усіма принципами міжнародного права, Катерина ІІ підписала маніфест про анексію Криму. Аби “исторгуть все поводы к распрям, за Татар произойти могущие”, а також “не меньше же и в замену и удовлетворение убытков Наших решилися мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Таман и всю Кубанскую сторону” [61]. Об’єктивну та вичерпну оцінку маніфесту 8 квітня 1783 року дав вже згадуваний В. Возгрін. За його словами, насправді мало місце пряме порушення міжнародного права, щонайменше через дві причини. По-перше, анексія була прямим результатом вторгнення російських військ на територію Криму, отже, порушення Кучук-Кайнарджийського трактату. По-друге, хан не підписав жодного офіційного документа про передачу Криму Росії. Тому, з точки зору тодішнього міжнародного права, акт анексії не міг набути законної сили і Крим залишався абсолютно незаконним володінням Росії [62]. Таким чином, тривала боротьба, яку вела Росія за оволодіння Кримом, завершилася наприкінці XVIII століття анексією Кримського ханства. В цьому відношенні варто зазначити роль Катерини ІІ в завоюванні Криму Російською імперією. Енергійна зовнішньополітична діяльність імператриці, з одного боку, та сприятлива міжнародна ситуація, серед факторів якої головним був політичний та військовий занепад Османської імперії, з іншого, дозволили російській імператриці здійснити те, про що могли лише мріяти її попередники на російському престолі, і “заветные желания Великого Петра о русском владычестве на Черном море осуществились” [63]. Проте, з приєднанням Криму до складу Російської імперії тяжке становище населення Кримського півострову лише ускладнилося. Наслідки російського завоювання Криму повною мірою стали відчутними вже в перші роки. На татар чекали еміграція і примусове виселення та пов’язане з цим катастрофічне падіння питомої частки татар в населенні півострову, занепад освіти та культури, традиційного укладу життя, релігійні утиски та тавро “народу-зрадника”. Список використаної літератури: 1.Скальковский А. Занятие Крыма в 1783 году // Памятная книга Таврической губернии / Под ред. К.В. Ханацкого / Вып. первый. – Симферополь, 1867. – С. 2 2. Крымское ханство // Советская историческая энциклопедия. – т. 8. Кошала – Мальта. – М., 1965. – Стлб. 209 3. Див.: Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією // Кримськотатарське питання. – 1999. - № 4. – С. 3 – 25; Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – 448 с.; Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – т. 1. История. Проблемы. Перспективы. – М.: РАН, Центр по изучению межнациональных отношений, 1992. – 331 с. 4. Похлебкин В.В. К вопросу о геополитическом и международно – правовом положении Крыма // Московский журнал международного права. – 1996. - № 2. – С. 171 – 173 5.Там само. – С. 173 6.Дашкевич Я. Українці в Криму (XVI – початок XVII століття) // Сучасність. – 1992. - № 4. – С. 98 7.Крым // Крымскотатарская энциклопедия. – т. 1. А – К. – Симферополь: Ватан, 1993. – С. 394 8.Дубровський В. Україна й Крим в історичних взаєминах. – Женева: на правах рукопису, 1946. – С.6 9.Кримський А. Мусулманство і його будучність: Минула доля ісляму, теперішнє становище іслямських народів, їх інтелігентність, їх відносини до европейської цівілїзації. – Львів, 1904. – С. 67 10.Шефов Н.А. Самые знаменитые войны и битвы России. – М: Вече, 1999. – С.87 11.Бережков М.Н. План завоевания Крыма, составленный в царствование государя Алексея Михайловича ученым славянином Юрием Крижаничем. – СПб, 1891. – С. 74 12.Там само. – С. 76 – 77 13.Там само. – С. 77 14.Лапицкая С. Завоевание и колонизация Крыма царизмом // Исторический журнал. – 1937. - № 7. – С. 42 15.Бахрушин С. Основные моменты истории Крымского ханства // История в школе. – 1936. - № 3. – С. 54 – 55 16.Марков Е.Л. Очерки Крыма: Картины крымской жизни, истории и природы. – Симферополь; Москва: Таврия: Культура, 1994. – С. 318 17.Кондараки В.Х. Универсальное описание Крыма. – Ч. 14. – СПб, 1885. – С. 67 18.Вольфсон Б. Присоединение Крыма к России в 1783 году // Исторический журнал. – 1941. - № 3. – С. 61 19.Марков Е.Л. Вказ. пр. – С. 318 20.Сергеев А. Доклад императрице Екатерине ІІ-й по вступлении ее на престол, изображающий систему крымских татар, их опасность для России и претензию на них. О Малой Татарии // Известия Таврической ученой архивной комиссии (далі – ИТУАК). – 1916. - № 53. – С. 191 21.Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією... - С. 4 22.Из бумаг графа Н.И. Панина // Русский Архив. – 1878. - № 12. – С. 451 23.Там само. – С. 458 24.Там само. – С. 451 – 482 25.Державний архів АР Крим (далі ДААРК). – Ф. 535. – Оп. 1. – Спр. 2460. – Арк. 1 – 15. Публікація: Вернадский Г.В. Записки о необходимости присоединения Крыма к России: Из Тавельского архива В.С. Попова // ИТУАК. - 1919 - № 56. – С. 111 - 126 26.ДААРК. – Ф. 535. – Оп. 1. – Спр. 2460. – Арк. 6 27.Лашков Ф. Шагин – Гирей, последний крымский хан. (Историческмй очерк). – К., 1886. – С. 3 28.Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією ... – С. 5 29.Там само. – С. 5 – 6 30.Лашков Ф. Вказ. пр. – С. 11 31.Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією ... – С. 6 32.Лашков Ф. Вказ. пр. – С. 11 33.Цит. за: Уляницкий В.А. Дарданеллы, Босфор и Черное море в XVIII веке. – М., 1883. – С. 406 34.Дейников Р.Т. От вассального ханства Османской империи до Таврической губернии в составе России // Отечественная история. – 1999. - № 2. – С. 81 35.Цит. за: Крисаченко В.С. Історія Криму: Кримське ханство: Навч. посібник. – К: Твім інтер, 2000. – С. 307 36.Там само. – С. 307 37.Бухаров Д. Россия и Турция. От возникновения между ними отношений до Лондонского трактата 13 / 25 марта 1871 года. (Включительно). Исторический очерк. – СПб., 1878. – С. 29 38.Заметки Екатерины Второй по Крымским делам // Русский Архив. – 1878. - № 7. – С. 281 39.Присоединение Крыма к России: Рескрипты, письма, реляции и донесения: В 4 т. / Под ред. Н. Дубровина. – т. 1. 1775 – 1777 гг. – СПб., 1885. – С. 49 40.Там само. – С. 54 – 57 41.Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією // Кримськотатарське питання. – 1999. - № 4. – С. 9 – 10 42.Араджиони М.А. О взаимоотношениях христианского и мусульманского населения полуострова в период Крымского ханства // V Сходознавчі читання А. Кримського: Тези доповідей міжнародної наукової конференції, м. Київ, 10 – 12 жовтня 2001 р. / НАН України. Ін -т сходознавства ім. А. Кримського. – К., 2001. – С. 8 – 10; Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією ... - № 4. – С. 12 – 13; Дражньовський О. Скити // Визвольний шлях. – 1982. – Кн. 8. – С. 986 – 987 43. Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією ... – С. 12 – 13 44.Хартахай Ф. Христианство в Крыму // Памятная книга Таврической губернии / Под ред. К.В. Ханацкого / Вып. первый. – Симферополь, 1867. – С. 107 45.Присоединение Крыма к России: Рескрипты, письма, реляции и донесения: В 4 т. / Под ред. Н. Дубровина. – т. 2. 1778г. – СПб., 1885. – С. 278 – 279 46.Суворов А.В. Письма / Подгот. В.С. Лопатин; Отв.ред. А.М. Самсонов. – М: Наука, 1986. – С. 45 47.Там само. – С. 44 48.Там само. – С. 44 49.Маркевич А. Краткий очерк деятельности генералисимуса А.В. Суворова в Крыму // Известия Таврической ученой архивной комиссии. – 1901. - № 31. – С. 15, 20 50.ДААРК. – Ф. 799. – Оп. 4. – Спр. 8. – Арк. 1 51.Григорович Н.И. Канцлер князь Безбородко. (Опыт разработки материалов для его биографии). Гл. V-VI // Русский Архив. – 1874. - № 11. – Стлб. 912 52.Григорович Н.И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени. Т. 1. 1747 – 1787 гг. // Сборник Императорского Русского Исторического Общества. – СПб., 1879. – т. 26. – С. 385 53.Сергійчук В. Український Крим. – К: Українська Видавнича Спілка, 2001. – С. 28 54.Елисеева О. “Разве мы кому спать помешали ?” “Греческий проект” Потемкина и Екатерины ІІ // Родина. – 1999. - № 5. – С. 46 55.Маркова О.П. О происхождении так называемого греческого проекта (80-е годы ХVІІІв.) // История СССР.- 1958.- №4. - С. 66 56.Елисеева О. Вказ. праця.- С. 52 57.Записки императрицы Екатерины Второй / Перевод с подлинника, изданного Императорскою Акад. Наук.- СПб., 1907. - С.720 58.Центральний державний історичний архів України у Києві. - Ф.206. - Оп.3. - Спр. 7865. - Арк. 2 59.Лорд Мальмсбюри (Гаррис ) о России в царствование Екатерины ІІ-й. 1781-1783 годы // Русский архив. - 1874.- № 11. - Стлб. 874 60.Екатерина ІІ и Г.А. Потемкин: Личная переписка 1769-1791 / В.С.Лопатин (подгот.); С.Г.Десятсков (ред.); РАН. - М.: Наука, 1986. - С. 155 61.Полное собрание законов Российской империи. – т. XXI. С 1778 по 1783. – СПб., 1830. – С. 898 62.Возгрін В. Анексія Криму Російською імперією // Кримськотатарське питання. – 1999. - № 4. – С. 23 – 24 63.Цит. за: Накропин А. Юбилей Крыма: Исторический очерк. – Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. 5. – Спр. 888. – Арк. 1 |
