Четверта сесія IV Курултаю визнала депортацію актом геноциду 9-11 грудня 2005 року в Сімферополі відбулася 4 сесія IV Курултаю кримськотатарського народу. Ця подія привернула до себе велику увагу як в Криму так і за його межами. Черговий з’їзд кримськотатарського народу має важливе значення для визначення майбутнього Криму та статусу самого народу в складі України. Вітання Курултаю направили Голова Кабінету міністрів Юрій Єхануров, Постійний Представник Президента України в Криму Володимир Куліш, Глава кримського уряду Анатолій Бурдюгов, міський Голова Києва Олександр Омельченко, народний депутат України Геннадій Удовенко, Голова об’єднання кримських татар Нью-Йорка Рустам Борлуджа, Глава кримськотатарської діаспори в Туреччині Ахмед Іхсан Киримли. Перед делегатами Курултаю з вітальними словами виступили Голова кримської організації політичної партії „Народний Союз „Наша Україна” Володимир Шкляр, Голова Держкомнацміграції України Сергій Рудик, Глава об’єднання кримських татар Стамбула Джелял Ічтен, керівник Асоціації національних общин України Йосип Зісельс, міжнародний координатор ПРІК ООН Олександр Грауманн тощо. Делегати Курултаю протягом трьох днів за доповіддю Голови Меджлісу кримськотатарського народу, народного депутата України Мустафи Джемілєва розглянули питання про політичне становище в Україні та ситуацію, в якій перебуває нині кримськотатарський народ, питання „Про стан прав та свобод кримських татар”, звіти про діяльність народних депутатів від кримських татар у Верховній Раді України, в Верховній Раді Криму, про підготовку до майбутніх виборів представницьких органів влади в Україні та участь в них кримських татар. Делегати Курултаю сформували список своїх представників для внесення в бюлетені по виборах Верховної Ради України, Верховної Ради Криму, місцевих рад. Курултай вперше розглянув питання „Про визнання масової депортації кримських татар 18 травня 1944 року, а також наступних десятиліть перебування народу у вигнанні – геноцидом кримськотатарського народу”. Питання було внесене в порядок дня Курултаю за ініціативою делегата Тімура Дагджі, воно передбачало також постановку питання про пошук шляхів та форм відшкодування кримськотатарському народові втрат громадського та особистого майна і власності, заподіяних депортацією. В той же час Курултай відмовився внести в порядок дня запропоноване представником радикального крила делегатів Енвером Шабановим питання „Про реалізацію Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу, прийнятої на I Курултаї в 1991 році”. Як заявив народний депутат України Мустафа Джемілєв, „не зважаючи на хвилю антитатарської пропаганди, яка піднята в Криму реакційними силами в зв’язку з виборами, ставлення кримських татар до України не міняється. Ми були разом з українським народом в усі часи, підтримували його, коли він створював свою державність, і думаю, що наші дружні стосунки збережуться назавжди”. Голова Всеукраїнської громадської організації „Наша Україна” Валерій Василюк вручив Голові Меджлісу Мустафі Джемілєву медаль „Видатний учасник помаранчевої революції”. Як сказав голова кримського відділення ВГО „Наша Україна” Валерій Пробий-Голова, ця медаль є головною нагородою від імені помаранчевої революції, її має також Президент України Віктор Ющенко. Загалом у всій Україні медалями помаранчевої революції нагороджені 154 визначних учасники подій грудня 2004—січня 2005 року. Голова Меджлісу Мустафа Джемілєв став першим кавалером цієї нагороди в Криму. Почесними відзнаками „Гвардія революції” нагороджені також заступник Голови Меджлісу кримськотатарського народу Ремзі Ільясов, член Меджлісу Зевджет Куртумеров. Два століття і 18 років... Проблема кримськотатарського народу в її нинішньому повному і системному розумінні як порушення прав народу через відсутність національної державності хоч в якій-небудь формі породжена більше 200 років тому: у 1783 році після тривалої серії російсько-турецьких воєн була ліквідована держава кримських татар - Кримське ханство, а в результаті цього п'ятьма хвилями еміграції приблизно 80 відсотків народу залишило густонаселений Крим, у якому тоді, за різними оцінками, проживало від 3 до 5 мільйонів чоловік. У 1921 році Крим пережив страшний голод, під час якого, за архівними даними, загинуло приблизно 40 відсотків кримських татар. А в 1944 році з півострова були вивезені всі інші - близько 190 тисяч жінок, людей старшого віку та дітей, в той же час з Радянської армії було демобілізовано більше 20 тисяч кримських татар, що залишилися живими з 60 тисяч призваних на фронт кримськими військкоматами ще до окупації Криму. Усі вони були примусово доставлені в Узбекистан на поселення, а також мобілізовані в трудармії (на шахти, рудники, на заводи) в Росію. В місцях поселення кримських татар діяв комендантський режим, вигнанцям заборонялося самовільно залишати визначену зону перебування. В перші роки депортації згідно даних самоперепису народу, проведеного національним рухом вже в 1974 році, від хвороб, непосильної праці, незадовільних умов життя загинули 46,2 відсотки нації. Кримська автономія, що існувала з 1921 року, була ліквідована. Збезлюднілий Крим був за так званим „оргнабором” заселений вихідцями переважно з Росії. Після майже 50 років вигнання кримські татари, що вижили, і нащадки депортованих почали повертатися на батьківщину, вже в Крим, що в 1954 році був переданий Центральною владою до складу України. Тому вирішувати всі проблеми, породжені цією складною історією, випало саме Україні... Репатріація кримських татар продовжується вже більше 18 років. У Крим повернулися більше 285 тисяч кримських татар. Вважається, що ще від 50 до 100 тисяч кримських татар залишаються в місцях висилки. В перші роки повернення, коли воно зустрічало запеклий опір радянської влади, ніхто не міг сказати, як довго триватиме цей процес. Сьогодні з Узбекистану в Крим переїжджають тільки окремі родини. Одні аналітики стверджують, що переселення закінчилося, інші - що воно буде тривати ще довго. Сам процес повернення набув багато складових характеристик і сьогодні його складність полягає не стільки в економічних відносинах, скільки в політико-правовій та гуманітарній сферах. Вартість повної репатріації народу за неофіційними даними оцінюється в 2 мільярди доларів, Україна уже витратила 1 мільярд гривень, ще близько на 15-17 млн. доларів надано кримським татарам у вигляді гуманітарної допомоги міжнародними донорськими організаціями. І хоча цих ресурсів вкрай недостатньо для вирішення незчисленних проблем облаштування, у кримських татар є розуміння того, що держава допомагає в такій мірі, наскільки це можливо в існуючих економічних умовах. Однак вражає нонсенс - не вирішено багато питань правового, політичного, культурного і гуманітарного характеру, які інколи навіть не вимагають серйозних затрат і при діловому підході мали б бути давно вирішені. Як у внутрішній так і в зовнішній політиці Україна раз по раз натикається на невирішеність кримських проблем. В силу цього кримськотатарська проблема стала для України важливою складовою всієї політики. Однак зрозуміло, що вона не може існувати вічно, рано чи пізно має бути вирішена тими чи іншими політиками, отже після того, як сплинули два десятиліття логічно хоча б прикинути, коли і як саме питання треба зняти з порядку денного? Дуже важливо як саме при цьому розуміти та трактувати кримськотатарську проблему. Самі кримські татари розуміють її не просто як повернення й облаштування народу на батьківщині в Криму, як території якогось невизначеного статусу, але як відновлення в Криму кримськотатарської національно-територіальної чи національно-культурної автономії в складі України, хоча б зразка 1921-1944 років, відшкодування політичної та матеріальної шкоди, заподіяної в результаті геноциду. Важливими складовими кримськотатарської проблеми є питання про забезпечення народу землею, як для приватної власності, так і для розвитку національної економіки і соціальної сфери, участь представників кримських татар в органах влади, організація насамперед початкової освіти національною мовою та надання їй статусу державної на території Криму, повернення мечетей, відновлення національного культурного середовища в Криму та його інфраструктури – бібліотек, клубів, інших закладів культури, повернення історичної топоніміки. Як відомо, кримські татари не погодилися з виказаним Президентом України думкою про необхідність внесення змін в Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, прийняту на першому Курултаї в 1991 році, відзначивши, що вона не тільки цілком відповідає міжнародним нормам, але й не несе жодної загрози територіальної цілісності та державному суверенітету Української держави. Отже, формат реалізації кримськотатарським народом свого права на самовизначення, згідно принциповим рішенням Курултаю кримськотатарського народу, визначений таким чином: національно-територіальна автономія на власній землі в рамках незалежної демократичної Української держави. Кримські татари і світ Проблема кримських татар набула світового значення давно, але воно особливо загострилося в 60-70 роки минулого століття, коли національний рух кримських татар достатньо поширився та зміцнів, й у СРСР почалися масові акції за повернення народу в Крим, а проти лідерів відкривалися все нові і нові кримінальні справи. Кримська татарка Айше Сейтмуратова, якій вдалося вирватися за кордони СРСР, стала кореспондентом „Голосу Америки” і розповідала усьому світу про судові процеси проти Мустафи Джемілєва, який, до речі, розділив долю політв'язня з В'ячеславом Чорноволом і іншими українськими борцями за незалежність, про процеси проти багатьох дисидентів того часу. Два сторіччя нещасть на батьківщині розігнали кримськотатарський народ по усьому світові, і тому кримськотатарська діаспора становить значні співтовариства в багатьох країнах: вважається, що приблизно 3 - 4 мільйони вихідців із Криму живуть у Туреччині, приблизно 30-40 тисяч - в Німеччині, близько 30 тисяч - в Румунії, 10-15 тисяч - в Росії, переважно „під боком у Криму”, в Краснодарському краї, де вони селилися через те, що при спробах облаштуватися в Криму, радянська влада викидала їх за його межі (аналогічно з тих же причин поселення кримських татар утворилися в Запорізькій та Херсонській областях України навколо Криму). Значне число кримських татар живе і в Москві, де активно працює їх земляцтво. Приблизно тисяч 5 кримських татар живуть у США. Від 50 до 100 тисяч, за різними джерелами, виселених кримських татар ще залишається в Узбекистані. Тому до світового співтовариства кримські татари апелюють давно і традиційно. Правові і практичні питання репатріації корінного народу Криму давно розробляються спеціалізованими організаціями ООН, їхні проблеми добре знайомі в ОБСЄ, у Раді Європи, у міжнародних тюркських і мусульманських організаціях. Програма розвитку й інтеграції Криму в ООН, що реалізується на півострові, спрямована в основному на проблеми репатріантів і допомагає реалізувати для них проекти по водопостачанню, облаштуванню, розвитку їх освіти і медичного обслуговування. Нарешті, кримські татари як кваліфіковані політики, вчені й експерти, беруть участь у роботі багатьох міжнародних організацій, аж до ООН, вони створили на півострові кілька важливих структур, що мають розгалужені контакти у світі, як, наприклад, Фонд досліджень і підтримки Криму, очолюваний Надиром Бекіровим і підтримуваний ООН. В Криму майже десять років реалізувалася спеціальна програма Фонду Сороса „Інтеграція в українське суспільство кримських татар, вірмен, греків, болгар та німців, що зазнали депортації”, на кошти якої було створено національну бібліотеку, видано підручники та проведено наукові дослідження, тощо. Як самі кримські татари, так і всі міжнародні організації намагаються вирішити проблеми репатріації й інтеграції депортованих за допомогою норм міжнародного права, авторитету світових структур. На додаток до вже існуючих міжнародних мусульманських і тюркських організацій пропонується також скликати Всесвітній конгрес кримських татар, на якому скоріше за все буде створена ще одна постійно діюча міжнародна організація на допомогу розв’язанню кримськотатарської проблеми в Україні. Кримські татари давно і впевнено говорять, що шлях України в міжнародні організації, зокрема в світову організацію торгівлі, в Європейський Союз і в НАТО повинен лежати через розв’язання кримськотатарської проблеми в Криму. Це значить, що, по суті, сьогодні кримськотатарська проблема - одна з головних болючих точок світу, якій багато уваги, як і раніше, приділяють світові ЗМІ. Вирішення ж її цілком залежить від влади України. Кримські татари й Україна Отже, значною мірою від того, наскільки скоро і успішно буде вирішена кримськотатарська проблема залежить авторитет України у світі. Проте, наша країна давно і надійно залишилася з нею віч-на-віч. Так звана Бішкекська угода країн СНД, відповідно до якої у вирішенні проблеми повинні брати участь і інші країни, не виконується, і ні Узбекистан, ні Росія, в економіки яких кримськотатарський народ вніс значну частку, не надають допомоги репатріантам. Але й для самої України Бішкекська угода не є керівництвом до дії, вона практично не слідує її важливим пунктам, зокрема положенням про те, що репатріанти повинні мати пільги в оподаткування, провозі майна через кордон тощо. Однак, якщо врахувати, що Бішкекська угода укладена в 1992 році терміном на 10 років, то очевидно, що сторони мали намір вирішити кримськотатарську проблему саме за такий термін, але і майже два десятиліття потому їй ще не видно кінця. І якщо раніше кримські татари говорили, що Україна це демократична держава, що успішно вирішує їхні проблеми, то сьогодні, коли проблема просто законсервована, вони все частіше говорять про дискримінацію народу з боку Української держави. Кримські татари пояснюють це тим, що навіть якщо не враховувати проблеми створення національно-територіальної автономії, Україна могла б вирішити багато інших, правових, гуманітарних питань, що не вимагають капітальних витрат – хоча б прийняти рішення про політичну реабілітацію депортованих, ужити заходів до того, щоб кримськотатарська мова одержала в автономії офіційний статус, щоб початкова освіта їхніх дітей здійснювалася рідною мовою, щоб кримські татари брали участь у владі адекватно їхній чисельності, можна було б відновити в Криму багато традиційних кримськотатарських топонімів тощо. Доповідач з земельного питання на Курултаї Ремзі Ільясов стверджував, що практика затягування з вирішенням земельної проблеми в Криму є „ретельно спланованою, цілеспрямованою, грубо проведеною в Криму дискримінаційною політикою”. Справа в тому, що кримські татари, половина яких жили на Південному березі, після повернення і розміщення за затвердженою ще Кримським обкомом партії схемою розселення, двома третинами були змушені поселиться в сільській місцевості і виключно всі в степовій частині Криму. На Південному березі змогли оселитися приблизно 5 відсотків репатріантів... Другий етап дискримінації, на думку Ремзі Ільясова, - аграрна реформа в Україні, яка згідно Указу Президента Леоніда Кучми не передбачила виділення землі для репатріантів, хоча до 1944 року більшість їх були членами колгоспів і добровільно ніколи не виходили з них. Тепер же більш 80 відсотків кримських татар, що проживають у сільській місцевості, виявились позбавлені права на одержання у власність земельного паю. Незважаючи на протести кримських татар, пізніше був прийнятий Земельний Кодекс України, що не враховує, безумовно, несправедливого становища кримських татар. За офіційними даними для будівництва індивідуального житла кримським татарам виділено 48231 земельна ділянка, що з урахуванням коефіцієнта сімейності 3,24 охоплює лише близько 150 тисяч чоловік. Чисельність же кримських татар, що проживають в автономії, становить більше 280 тисяч. Та й то, більшість цих ділянок - це 300 селищ-самобудів не наданих державою, а зайнятих самовільно, хоча і пізніше узаконених органами влади через очевидність правоти кримських татар. З початку повернення в Крим, у містах Алушта, Судак, Феодосія і Ялта кримським татарам виділено 6182 земельних ділянки, на яких проживає близько 15 тис. чоловік, тоді, як до депортації тут проживало 65 тисяч осіб. У Ялті живе не більше 2 тисяч кримських татар. Слід зауважити і той факт, що як на Південному березі, так і в цілому в Криму землі виділено різним особам і структурам, в тому числі закордонним, наприклад, з Росії, у кілька разів більше, ніж кримським татарам, хоча вважається, що проблеми депортованих повинні б вирішуватися якщо не в першу чергу, то нарівні з іншими. В таких умовах кримські татари використовують тактику самозахоплення землі. Цей кримський феномен потребує певного пояснення. По-перше, самі кримські татари називають цей процес як самоповернення землі, яка дійсно колись їм належала. По-друге, акти самоповернення землі з боку кримських татар є в більшій мірі акціями протесту, а не захопленнями ділянок для комерційного використання, вони, як правило, виконуються гучно, з прапорами, гаслами, мітингами, висуванням економічних і політичних вимог, переговорами з органами влади, а не таємно, як іншими, крім того більшість самозахоплень, як наприклад, так звані „Поляни протесту” в Ялті, найчастіше звільняються в ході переговорного процесу. І головне – за даними кримської прокуратури, обнародуваними в 2004 році, так звані кримськотатарські самозахоплення землі складають тільки п’яту частину від всіх незаконно чи самовільно зайнятих ділянок кримської землі, а серед „самозахоплювачів” - як приватні особи різного походження так і фізичні особи, що зареєстровані як в Україні, так і в Росії. Багатьом це може здатися дивним, адже всі ЗМІ говорять виключно про гучні татарські самозахоплення, і мовчать про приховане незаконне використання земель іншими суб’єктами, хоч саме воно є основним злом, хоч би тому, що становить від двох третин до чотирьох п’ятих від всього числа цих правопорушень... Досить гострими до цього часу залишаються соціальні проблеми репатріантів. Так, за даними Мустафи Джемілєва, більше третини селищ компактного проживання репатріантів не забезпечені водою, у 25-ти немає постійної електроенергії, рівень газифікації і забезпечення дорогами з твердим покриттям складає близько 5-8 відсотків від необхідного. Для повного забезпечення цих селищ водою й електрикою необхідно 60 кілометрів ліній електропередач і 300 кілометрів водогінних мереж. Далека від завершення проблема забезпечення кримських татар житлом. Протягом 14 років (1991-2004 роки) за рахунок коштів, виділених державою для вирішення соціальних проблем репатріантів, було побудовано 7 тисяч і викуплено 2100 квартир і індивідуальних будинків, що дозволило забезпечити житлом лише 12,5 відсотків співвітчизників, що повернулися на батьківщину. Ще близько 600 індивідуальних будинків викуплено меджлісом на кошти, виділені за згодою з Україною урядом Туреччини через Агентство Міжнародного Співробітництва і Розвитку (TІKA). Інші кримські татари свої житлові проблеми вирішували власними силами. В Криму зареєстровано 6100 родин, що стоять в черзі за одержанням житла, однак і це не всі, адже багато родин просто не оформляють свої черги, бо не сподіваються на поміч держави. Більш 16 тисяч сімей через відсутність коштів не можуть закінчити будівництво свого житла, і змушені жити в необладнаних тимчасових новобудовах. Серед кримських татар найнижчий рівень зайнятості. Всього різними видами праці в Криму зайняті близько 66 тисяч репатріантів, причому, лише трохи більше половини з них працює на підприємствах і в організаціях республіки. Інші ж, не маючи стабільної роботи, змушені займатися дрібним підприємництвом, переважно в сфері дрібної роздрібної торгівлі, громадського харчування, тощо. Особливо високий рівень безробіття в сільській місцевості, де проживає більше 70 відсотків репатріантів. Катастрофічно складаються обставини з освітою кримських татар рідною мовою. У 15-ти загальноосвітніх школах, де викладання ведеться переважно кримськотатарською мовою, навчаються лише 4170 дітей, тобто приблизно один з десяти. Інші навчаються в російськомовних школах, лише деякі з який мають класи з кримськотатарською мовою навчання, переважно у факультативній формі. Причому, більшість національних шкіл розміщено в непристосованих будинках, що вимагають реконструкції і ремонту, не оснащені необхідними технічними засобами, не мають підручників з більшості предметів. Для приведення цих шкіл у нормальний стан терміново потрібно, щонайменше, близько 6 мільйонів доларів. Проект державної програми по облаштуванню депортованих на 2006-2010 роки передбачає введення протягом наступних п'яти років додатково лише 4-х шкіл з кримськотатарською мовою навчання. Для повного ж охоплення дітей репатріантів системою освіти рідною мовою потрібно будівництво ще більше сотні шкіл. А якщо врахувати, що будівництво однієї нормальної середньої школи обходитися близько 3 мільйонів доларів, то вирішення цього завдання в є вкрай проблематичним. А без освіти рідною мовою постає трагічна перспектива повної асиміляції і зникнення самої нації... Слід сказати також, що не виправдалися надії кримських татар на „помаранчеву революцію”, яку вони активно підтримували. Замість демократизації відносин у міжнаціональній сфері, нова влада зажадали від Курултаю скасувати Декларацію про національний суверенітет 1991 року, хоч Меджлісу не коштувало великих зусиль довести, що вона відповідає міжнародному праву. Питання так і зависло в повітрі без будь-якого продовження. Виходить, що влада України знову зайняла дивну позицію: хоч гострота проблеми, що за всіма параметрами вже повинна була б бути вирішена, все назріває, але органи влади замість розв’язання проблем просто нічого не роблять... І тим голосніше й впевненіше в такій ситуації лунають голоси про негайне створення на півострові кримськотатарської автономії, щоб „наша державність нас захистила”. Однак при такій нерішучості влади навряд чи взагалі в Україні в найближчому майбутньому хто-небудь наважиться прийняти як позитивне так і негативне рішення з цього питання – як схвалити домагання кримських татар та заснувати кримськотатарську національно-територіальну автономію, так і офіційно відмовити їм. Однак, і не це головне: кримські татари не наполягають на формальній стороні автономії, важливо, щоб органи влади не відмежовувалися від вирішення реальних проблем... - Ми розуміємо складність вирішення питання нашої автономії в Криму, - сказав журналістам Рефат Чубаров. - Ми говоримо: давайте вести продуктивний діалог, давайте не стояти на місці, давайте знаходити взаємоприйнятні рішення. Наприклад, після багатьох спроб врегулювати правові питання статусу кримських татар Верховна Рада 380 голосами (!) прийняла закон про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. Цей закон вирішував багато проблем. У ньому акт депортації названий злочином, визначені параметри компенсації потерпілим, визначений шлях вирішення земельної проблеми – для ведення сільського господарства передбачалося забезпечення кримських татар землею в межах середнього паю, і залишало за ними право на повернення в ту місцевість, звідки вони були депортовані. Вирішувалися також проблеми національної школи і мови. Але колишній Президент наклав вето на цей закон, а нинішній не хоче виносити його на повторне обговорення, хоча його остаточне прийняття зняло б багато проблем і не тільки для кримських татар. Наприклад, вирішуючи проблеми кримськотатарської школи в Криму відповідно до цього закону, органи влади могли б паралельно вирішити і проблеми української школи в автономії, яка сьогодні тут знаходиться ще в гіршому становищі, ніж наша. Вирішуючи проблему землі для кримських татар, органи влади змогли б одночасно розв’язати проблеми корупції, незаконного розподілу землі і зловживань в цій сфері в Криму. Але мабуть ні старій, ні новій владі це не болить. Не хочуть визнавати очевидне, що ми, по-перше, - цілісний народ, що має свої права, які відрізняються від простих прав національних меншин, і, по-друге, що наші проблеми, у тому числі з забезпеченням землею, все рівно треба вирішувати... На жаль, в Україні дуже рідко зустрінеш в пресі кваліфікований аналіз кримськотатарської проблеми в усій її складності. Ще на більший жаль, надзвичайно низький рівень цієї критики задають саме провідні науково-дослідні інститути, створені . самою владою, неначе б то для глибокого аналізу соціальних проблем з метою їх правильного та скорішого вирішення. Багато з таких матеріалів настільки недолугі не тільки з історичного боку, але не витримують жодної критики з логічного, науково-методичного, соціологічного боку, що навіть дивно, як їх автори не бояться накликати на своє ім’я вічну ганьбу та тавро свідомих фальсифікаторів. Про це сьогодні можна було б і не говорити, але цю тему не можна оминути, оскільки такі публікації з’явилися саме в дні курултаю та зрозуміло, були приурочені саме до нього. Одна з них стаття з претензійно „аналітичною” назвою „Стратегия Меджлиса в контексте политической ситуации в АРК” за підписом „Виктор ПИРОЖЕНКО, государственный эксперт Национального института проблем международной безопасности СНБО” з’явилась в тижневику „2000”. Скажемо відразу, що досить сумнівно, щоб в РНБО настільки недолуге розуміння проблеми кримських татар, тому очевидно, що всі теоретичні, історичні, логічні, методологічні огріхи цієї статті слід покласти на її автора та її замовників, бо очевидно, що статті такого низького ґатунку не з’являються з-під пера „в творчому натхненні”. Давайте нарешті подивимось, як деякі автори на диво примітивно „аналізують” кримськотатарську проблему. Цитати з статті будемо приводити мовою оригіналу, щоб було зрозуміліше. Отже, автор на початку говорить: „Политическая нестабильность в Украине, возобновление темы сепаратизма в публичном дискурсе дают основания проанализировать ситуацию в АРК, где этот вопрос существует реально и обостряется накануне или во время важних политических событий. Основным фактором политической дестабилизации на полуострове является курс меджлиса на создание здесь крымскотатарской национально-этнической автономии с последующим получением полной независимости. К тому же сепаратистские тенденции зачастую осложняются и провоцируются нерешенными проблемами в межэтнических и межконфессиональных отношениях...” По-перше, ніхто, крім нашого автора, не додумався тему Курултаю пов’язати з темою сепаратизму, бо який там сепаратизм, коли кримські татари говорять про свою участь у виборах в Україні, участь в органах влади України, своє місце в політичній системі України. Але автор намагається спритно вийти з цієї ситуації, приписуючи від себе кримським татарам те, чого насправді нема. Ось твердження автора: „Основным фактором политической дестабилизации на полуострове является курс Меджлиса на создание здесь крымскотатарской национально-этнической автономии с последующим получением полной независимости” -- залишимо на совісті автора тільки йому відомий „термін” „национально-этнической”, це мабуть для того, щоб було незрозуміліше і страшніше! - і подивимось що тут є, а чого нема. Так, кримські татари говорять про необхідність відновлення національної автономії, і це зрозуміло, бо, по-перше, цілісний народ має право на самовизначення в тій формі, яку він сам обере, а, по-друге, вони мали її в період з 1921 до 1944 року, (до речі, вона нікому не заважала і нікому не шкодила), і втратили її не з своєї вини, а в результаті дій влади, які визнані злочинними, але оце - „с последующим получением полной независимости” – це вже не від кримських татар, а це „подарунок” їм особисто від самого Пироженка. Ніде в документах Меджлісу, ніде в промовах його лідерів нема й мови про таку нісенітницю як „полная независимость”. Бо, по-перше, „полная независимость” Криму сьогодні можлива тільки, може, в голові Пироженка, по-друге, кримські татари, які складають 11-12 відсотків населення Криму, до цього не прагнуть і ніде питання так не ставиться. Для чого автор просто обманює своїх читачів? Може для того, щоб приховати від них той факт, що „Російський фронт Севастополя” саме зараз розпочав нову, вже котру, кампанію за приєднання Криму і Севастополя до Росії, - а отже саме він, а не кримські татари є „основным фактором политической дестабилизации”, оскільки прямо вимагає порушення територіальної цілісності країни, що є кримінальним злочином, і саме він, а не Меджліс, є джерелом сепаратизму. Ця фраза – спроба перекласти вину з хворої голови на здорову, бо далі автор пише: „к тому же сепаратистские тенденции (фактор кримськотатарського сепаратизму тут навіть не піддається вже сумніву, а подається як незаперечна істина! А фактора російського сепаратизму наче й нема!) зачастую осложняются и провоцируются нерешенными проблемами в межэтнических и межконфессиональных отношениях...” Тобто видуманий сепаратизм кримських татар тут подається як причина невирішеності проблем в міжетнічній та міжконфесійній сферах, в той час, коли всі дії кримських татар – це боротьба саме за вирішення цих проблем, боротьба за цілісність України та відсіч російському сепаратизму. Читаємо далі: „Меджлис задался целью установить полное политическое доминирование в АРК...” Уявіть собі, що в Криму діє 121 регіональне відділення українських партій, чисельність яких в кілька разів перевищує чисельність всіх кримських татар, ще сотні інших громадських організацій, до складу багатьох з яких входять і кримські татари. Чи реально одній організації, хоч би вона називалась і меджліс, в таких умовах встановити „полное политическое доминирование”? Здається автор сам не знає що пише. І далі автор не розмірковує над проблемою, а гнівно звинувачує кримських татар в тому, що вони намагаються „ закрепить крымскотатарские культурные нормы, расширить политическое, идеологическое и религиозное влияние”, ведуть „проповедь этнической исключительности, противодействие распространению в АРК культурно-религиозных норм, отличающихся от исламских и крымскотатарских; курс на добровольную этническую сегрегацию; создание параллельных конституционным (АРК и Украины) органов власти, например Меджлиса и его региональных отделений...” Вся фальш цієї тиради стане очевидною, коли з’ясувати, що основною причиною того, що кримськотатарський національний рух ще існує, є те, що їх права не відновлені повністю, велика частка народу залишається без землі, без роботи, їх мова та культура не відновлені, в Криму недостатньо кримськотатарських шкіл, мечетей, не повернуто автентичні кримські топоніми. Отже, за логікою Пироженка виходить, що якщо ви боретесь за те, щоб відкрити ще кілька нових національних шкіл, бібліотеку, збудувати мечеть, яких не вистачає, – то це намагання „закрепить крымскотатарские культурные нормы, расширить политическое, идеологическое и религиозное влияние”. В той же час відновлення в Криму московським патріархатом помпезного собору Олександра Невського, будівництво нових церков та запекла боротьба за відкриття навіть не українських, а російських шкіл, як це було минулим літом! – це зовсім не намагання „закрепить иностранные российские культурные нормы, расширить политическое, идеологическое и религиозное (до речі і військове теж!) влияние соседнего государства”? Якщо ви висловлюєте зрозумілу і доведену всіма засобами логіки і права річ про те, що цілісний народ має інші права, ніж національна меншина – то це „проповедь этнической исключительности”. І так далі. Кримські татари говорять про те, що саме для зміцнення стабільності в Криму (а не для дестабілізації!) необхідно вирівняти свої права та можливості з правами та можливостями інших народностей в Криму, а у відповідь від пироженків чують звинувачення у „дестабілізації” та те, що „ви боретесь за національні привілеї”, хоч навіть за міжнародним правом особливі права та преференції для національних меншин не є привілеями. Далі автор цитованої нами статті досить некваліфіковано розмірковує про поняття „корінний народ”. „Меджлис хочет юридически закрепить за крымскотатарским населением статус «коренной народ» посредством принятия закона «О статусе крымскотатарского народа» (рег. №4098). При этом подразумевается, что данный статус автоматически предоставляет крымским татарам особые права во всех сферах жизни. Однако крымские татары не являются коренным народом в точном смысле этого термина. Представители меджлиса, очевидно, вкладывают в это понятие временной смысл, т.е. факт более длительного, чем у остального населения АРК, времени проживания крымскотатарского этноса на территории полуострова, и на этом основании претендуют на особые политические и прочие права. Но Конституция Украины провозглашает принцип равенства прав и свобод всех граждан независимо от разного рода признаков (ст. 21, 24). Поэтому статус «коренной народ» не может предоставлять какие-то особые политические права, а следовательно, претензии крымских татар на особое место в АРК и в Украине безосновательны...” Тут є все, крім правди. Вчені розглядають поняття „корінний народ” в політичному, демографічному, історичному сенсах. В світі статус „корінних” народів закріплюється за так званими аборигенами, народами, які в силу історичного розвитку чи малочисельності значно відстали від інших, а тому, щоб зберегти їх ідентичність і саме існування їм в різних випадках надається різна допомога для виживання, яка іншим народам не надається, але однак цю допомогу не можна вважати привілеєм, бо успішні народи її просто не потребують, а „корінні” без неї можуть просто вимерти. Зрозуміло, що кримські татари, хоч і є в Криму „аборигенами”, і пироженки з цим не сперечаються, однак під статус зовсім вже вимираючих не підпадають. Однак поряд з іншими значеннями терміну „корінний” Віктор Пироженко навіть і не сперечається з „временным” смислом цього слова і погоджується, вони є дійсно давнім в Криму народом. Отже, поняття „корінний народ”, крім іншого, має ще й просто філологічне значення, тобто це слово своїм змістом вказує на те, що цей народ виник і розвинувся саме на цій землі, що корені цього народу сформовані саме на цій, а не на іншій, території. А далі Пироженко починає просто блефувати. Дійсно, поняття „корінний народ” не надає нікому політичних привілеїв, більше того, Конституція України „провозглашает принцип равенства прав и свобод всех граждан независимо от разного рода признаков”, але це говорить тільки про те, що всі цілісні народи України мають рівне право на самовизначення. Але право на самовизначення де? Очевидно, що на тій території, де вони корінні, тобто там, де вони виникли та розвинулись. Український народ своє право на самовизначення реалізував там, де він є корінний, в формі самостійної суверенної держави Україна. Отже своє право на самовизначення в обраній ними формі національно-територіальної автономії кримські татари мають саме в Криму, де вони корінні, а не в Узбекистані, куди їх привезли. І росіяни, - саме з цієї ж причини! - які теж мають рівне з кримськотатарським народом право на самовизначення, такого права в Криму вже не мають, бо, по-перше, вони вже один раз реалізували своє право на самовизначення у формі самостійної суверенної держави Росія, де вони і є корінні, бо, по-друге, очевидно, що самовизначитися можна лише раз, як і бути корінними можна лише в одному, а не в двох місцях. Отже, інші народи своє право на самовизначення вже реалізували, а кримські татари – ще ні, а тому мають на це право, і саме в Криму, і воно через це є для них виключним і справедливим і не є привілеєм. Якщо говорити про всі депортовані народи, то вірмени реалізували його в Вірменії, німці – в Німеччині, болгари – в Болгарії, греки – в Греції, а у кримських татар іншої землі крім Криму нема. Хіба ви будете сперечатися з виключним правом німців бути корінними на території Німеччини та саме там реалізувати своє виключне право на самовизначення? А за Пироженком виходить, що це твердження є пропагандою «национальной исключительности»? То нехай Пироженко піде скаже це німцям, вірменам, грекам, болгарам, або ж росіянам та й українцям. Хіба українці не мають виключного права на самовизначення на території свого походження - в Україні? Росіяни – в Росії? І хіба це самовизначення колись шкодило проживати на цій території людям інших національностей? Отже, коли в Криму, деякі політики з росіян, збираючи підписи проти „створення державного утворення за національною ознакою”, кажуть, що кримські татари не мають права сформувати свою національно-територіальну автономію в Криму, бо „а нам же тоді що робити?” - то це питання, яке не потребує відповіді. По-перше, в кримськотатарській автономії 1921-1944 року росіяни і українці жили в Криму і це жодним чином не заважало їм ні в чому. По-друге, як це „що робити”? І росіяни, і українці „вже все зробили” - раніше за кримських татар реалізували своє право на самовизначення в формі самостійних держав, а це право надається народові лише один раз. Кримські татари просто відстали від нас. І, до речі, не з своєї вини. Хіба це не зрозуміло? Як бачимо висновок Пироженка про те, що „следовательно, претензии крымских татар на особое место в АРК и в Украине безосновательны...” -- щонайменше нелогічний. І не тому, що кримські татари мають більше прав за інших, а тому, що інші свої права вже реалізували в тих місцях, на які мали право, а право кримських татар є лише в Криму, і обрана ними форма самовизначення – національно-культурна автономія в складі України – не суперечить ні міжнародному, ні внутрішньому праву України. Отже претензії кримських татар тут не є безпідставні, хоч як би Пироженко це заперечував. Віктор Пироженко звинувачує кримських татар в тому, що вони, мовляв, переносять вину за депортацію і знищення своєї держави на росіян, хоч вони, з його точки зору не причетні до цього. Звісно, депортувала кримських татар держава, яка називалася СРСР, а не якийсь окремий народ. І, до відома Віктора Пироженка, саме такою є і позиція кримських татар, принаймні в їх офіційних документах, і вони, наскільки я пам’ятаю, не звинувачують в цьому окремі народи, тим більше тих їх представників, які нині мешкають в Криму. Однак, з іншого боку, чи не на злодієві шапка горить? Скажімо, зовсім недавно, „Крымская правда”, що позиціонує себе як „общественно-политическая независимая русская газета Украины”, і редактор якої вже має попередження від прокурора про недопустимість розпалювання міжнаціональної ворожнечі, погрожувала кримським татарам не менше як „повторною депортацією”? Жодна з інших національних газет Криму і України не опустилась до цього. А Віктор Пироженко, на жаль, був би почесним автором саме такої газети. Та ще „2000”... Завершимо на цьому критику його статті, бо його аргументи настільки слабкі, що просто не зручно „бити лежачого”. І справді, аналіз ситуації тут має бути більш глибоким, ніж звинувачення в прагненні до „національної виключності”, бо все, про що він пише, легко обертається проти опонентів: будують мечеть – прагнення до домінування релігійного, а якщо будують церкву – то це є лише відновленням справедливості? До того ж, свої аргументи Віктор Пироженко просто повторює вслід за мітинговими ораторами, які вже давно і по кілька разів висловили їх в Криму, і які в Криму ж вже давно і спростовані. Це просто не той рівень дискусії, якого вимагає така складна проблема. Теоретично розв’язання кримськотатарської проблеми дуже просте: слід на ділі зрівняти кримських татар в правах з іншими народами – надати їм стільки ж храмів, стільки ж шкіл, стільки ж прав на все, скільки є в інших народів. А вся проблема полягає в практичній площині, в тому, як саме це зробити на практиці... Кримські татари і вибори Кримськотатарський народ - важлива і дисциплінована частина електорату. У Криму виборці кримські татари складають більше 10 відсотків списку, а тому давно йде боротьба за їхні голоси. Традиційно, ще з часів В'ячеслава Чорновола, і зрозуміло чому, кримські татари йдуть у політичному блоці з Народним Рухом України, у тому числі і під час виборів. В перші роки репатріації народ мав квоту в 14 місць у кримському парламенті, але сьогодні її нема, вона ліквідована „комуністичною” конституцією Леоніда Грача, але завдяки діловим якостям кандидатів у парламент автономії діючого складу обрано 7 депутатів, а в середньому у радах усіх рівнів депутати від кримських татар складають уже 14 відсотків їхнього складу, найбільше їх обрано, приблизно на рівні чверті, в регіонах компактного проживання - у Білогірському і Бахчисарайському районах. Теоретично вважається, що кримські татари голосують так, як їх закликає голосувати Курултай, однак на практиці не все так однозначно. Наприклад, встановлено, що на минулих виборах немало кримських татар голосували і за альтернативного кандидата. І чим далі, тим середовище виборців кримських татар, як і в будь-якого народу, стає більш поліфонічним: хоча більшість довіряють Курултаю і Меджлісу, але є виборці, які віддають свої голоси і за кандидатів НДП, і за Російський блок, і за соціал-демократів, і навіть за комуністів, хоча якщо бути правдивим - це досить незначна частка. Зараз Курултай закликав народ голосувати знову за блок НРУ, але що все буде саме так немає ніякої гарантії, люди будуть визначатися самі. Проте, стверджують аналітики, в голосуванні кримських татар спостерігається тенденція до того, що чим менше держава вирішує їх питань, тим менше голосів одержує партія влади, тим сильніші протестні настрої, і тим сильніша тяга до власної автономії... В зв’язку з цим хотілось би глянути на ще одну особливість проблеми „кримські татари і вибори”. Не секрет, що проти кримськотатарського національного руху в його історії вже застосовано багато маніпулятивних технологій, і створення громадських, а то й політичних організацій на противагу національним утворенням не є таким вже новим винаходом. Звісно, теоретично можна сперечатися, чи є сенс створювати партії за національною чи навіть релігійною ознакою, однак в Криму вони досить відомі -- той же „Руський блок”, „Славянская партія”. Як не дивно, але з центром саме в Донецьку було створено так звану Мусульманську партію. Знову ж як не дивно, але в найбільш мусульманському регіоні - в Криму – вона і не набула авторитету та членства. Відбулося чотири з’їзди партії, на яких люди щось говорили, ставили якусь мету, прагнули до виконання певних політичних цілей, проводили певні акції, спрямовані на досягнення якоїсь мети, якоїсь програми. І ось новина, яка вразила своєю, як здалося, неадекватністю. „Делегати V з'їзду Партії мусульман України (ПМУ), що відбувся в Донецьку, одноголосно прийняли рішення про саморозпуск партії і вступ повним складом у Партію регіонів. Виступаючі на з'їзді відзначали, що „дії нової влади підсилили недовіру і розчарування серед населення”, а тому „усі розсудливі виборці, усвідомивши небезпеку „жовтогарячих” пріоритетів для України, готові взяти повноцінну участь у майбутніх виборах у парламент і місцеві ради для перемоги Партії регіонів, яка зуміє поліпшити життя всіх і кожного, у регіоні і країні”, - відзначалося в повідомленні прес-служби Донецького обласного відділення вмерлої Партії регіонів. (Звичайно, таке твердження на адресу саме „всіх розсудливих виборців” досить спірне, однак з „пісні регіоналів” слів не викинеш – авт.). Учасники з'їзду прийняли також Звернення до мусульман України, у якому головним завданням поставили активну участь у виборчій кампанії і підтримку Партії регіонів...” Отже за логікою регіоналів виходить, що якщо „дії нової влади” не задовольняють якусь політичну силу, то вона вирішує... знищити саму себе? Але ж сам сенс створення того чи іншого політичного руху, партії полягає в тому, що від самого початку дії офіційної влади не задовольняють той чи інший прошарок населення і вони гуртуються (а не саморозпускаються!) для того, щоб чинити вплив на владу. Партії створюються для того, щоб чинити тиск на владу і боротися за те, щоб взяти владу в свої руки. Чому ж ПМУ вирішила за краще вмерти, ніж боротися з владою? Прояснив ситуацію голова Кримської регіональної організації ПМУ Садик Берберов: „Наша партія запропонувала Партії регіонів створити блок, однак блок неможливий, тому що ця політична сила йде на вибори самостійно, - відзначив він у коментарі журналістам. - У цьому зв'язку я підтримую рішення з'їзду нашої партії про саморозпуск, хоча і вважаю його почасти вимушеним. За словами Берберова, з'їзд ПМУ рекомендував членам регіональних парторганізацій вступати в Партію регіонів. І хоч надто мало часу пройшло з часу партійного з'їзду, але ряд членів нашої організації вже подумує про вступ у Партію регіонів”, -- говорить Берберов. Виявляється, що формальне рішення однієї партії про намір іти на вибори самостійно виявилося сильнішим за право жити і діяти для зовсім іншої партійної організації? Але ж так не буває. Тим більше, що в сфері ідеології може бути спільного між мусульманами та партією якихось там регіонів? Ну чому, скажімо, „Народний блок Литвина” має саморозпуститися, якщо НДП, наприклад, або ж СДПУ (о), вирішила б іти на вибори самостійно? Цим рішенням ПМУ просто розкриває таємницю свого народження – Партія мусульман від самого початку була задумана та створена самою Партією Регіонів як свій сателіт, як технологічна схема для неусвідомленого залучення кримських татар в свою політичну течію, тобто фактично для залучення їх до себе обманним шляхом. І ось тепер стало зрозуміло, що сателітний проект виявися не ефективним і його „зарізали” такою ж байдужою рукою, як і створювали. От тільки тепер у всіх мусульман України виникає логічне питання: а чи варто в такій ситуації продовжувати підтримувати ту політичну силу, яка обманом хотіла заволодіти думами та бюлетенями мусульман? Чи варта вона цього? І чи не слід пошукати надійнішу, а головне, - справедливішу та правдивішу політичну силу? Кримські татари і... кримські татари Дійсно, раніше вважалося, що Курултай і Меджліс, як органи захисту національних інтересів кримських татар будуть існувати років десять, поки не будуть вирішені проблеми народу. Але і майже два десятиліття по тому доводиться визнавати, що і сьогодні національний рух кримських татар, створений у тоталітарному СРСР, усе ще продовжує існувати в демократичній, як ми думаємо, Україні. Однак він сильно змінився, і переживає, напевне, вже третій етап. Перший етап - це була боротьба з КДБ і радянським тоталітаризмом, під час якого рух зміцнів і придбав досвід як конспірації, так і відкритих і ненасильницьких методів боротьби за свої права у світовому масштабі, що визнано і підтримано світовим співтовариством. Другий етап - період безмежної віри в демократичність України, надія на те, що вона вирішить усі проблеми народу. Третій етап - період певного розчарування і нової мобілізації для боротьби з українськими чиновниками. Відкладаючи рішення проблем народу, намагаючись уникнути їх, недосвідчені українські органи влади часто просто не уявляють собі з явищем якого порядку і якої якості вони мають справу. Тому вже на третьому етапі зі складу Курултаю і Меджлісу виділилося радикальне крило учасників національного руху, що пред'являє органам влади усе більше претензій з приводу того, що проблеми народу просто консервуються. Сьогодні вони стверджують, що своїм ставленням до кримських татар Україна, по суті, не сильно відрізняється від ставлення Росії до чеченців, з тією лише різницею, що кримські татари не знищуються силою зброї. Підтверджується ця теза і тим, що новий глава кримського уряду Анатолій Бурдюгов через свою недосвідченість фінансиста в міжнаціональних проблемах, недавно проговорився про те, що поставлено завдання не інтегрувати, як проголошувалося раніше (хоч і з розумінням та трактуванням процесу інтеграції було багато непорозумінь та розбіжностей!), а просто асимілювати кримських татар. І хоча багато кримських татар уже сильно зросійщені, але все-таки, треба реально бачити, що асимілювати цей тюркський і мусульманський народів християнській і слов'янській Україні проблема, по-перше, непосильна не тільки для нинішнього кримського уряду, що, дай Боже, доживе лише до березня 2006 року, але і багатьом-багатьом іншим урядам, по-друге, незаконна у світлі міжнародного права щодо малих народів і навіть національних меншин, по-третє, просто несправедлива. Кримські татари, це майже єдина в Криму організована політична сила, що відкрито підтримує прогресивні демократичні зміни в Україні і її прагнення до інтеграції у світове співтовариство. Натомість Україні б, певно, на підставі двадцятирічного досвіду взаємин з кримськими татарами, після створення багатьох доволі чисельних мусульманських структур, в тому числі і зниклої з арени Мусульманської партії, варто було б не повторювати віковічну помилку Росії та ідентифікувати себе не тільки як християнську та слов’янську, але одночасно і як мусульманську та тюркську державу, що підтримує всі культури, адже слід реально бачити, що вони органічно влилися в повсякденне життя в Україні, особливо в Криму. Рано чи пізно ця проблема постане перед Україною з такою ж гостротою, як вона тепер стоїть в Росії. Наприклад, як повідомляє один ісламський сайт, на думку деяких російських ісламських діячів, з герба Росії необхідно прибрати хрести, ікону святого Георгія Побідоносця, корони та державу. Так, «Прихильники традиції та єдності», зокрема, пишуть: «Ми повністю підтримуємо ініціативу поважних муфтіїв, які запропонували змінити офіційну символіку Росії, виключивши з неї християнські елементи. Вважаємо цю пропозицію безумовно конструктивною і потрібною, оскільки Росія декларує себе як світську державу, і, відповідно, жодна з конфесій країни не повинна бути монопольно представлена в державній символіці країни. Ми переконані, що державні символи світської держави повинні мати релігійно нейтральний характер… І що для того, аби поліпшити становище мусульман у нашій країні та розрядити напружену міжконфесійну ситуацію, необхідний цілий комплекс заходів, спрямованих на реформування державно-суспільної системи Росії, внаслідок якого мусульмани могли б почуватися повноправними громадянами та господарями своєї країни… Ми також вважаємо за необхідне звернути увагу громадськості на неналежну і провокаційну поведінку окремих представників духовенства Російської православної церкви. Зокрема, протоієрей Чаплін (Московська патріархія) фактично закликав державу до репресій проти мусульманських публіцистів, а сумнозвісний диякон Кураєв ухитрився вимагати — в «кращих» традиціях радянського тоталітаризму — депортації з Росії її корінного громадянина шейха Аширова та позбавлення його російського громадянства. Вважаємо подібні прояви релігійного фанатизму і нетерпимості неприпустимими в толерантному плюралістичному суспільстві та закликаємо всі суспільні та релігійні групи вести діалог у коректній формі, як і належить багатоконфесійній державі». Деякі експерти вважають, що в недалекому майбутньому мусульмани можуть поставити питання про введення в Росії посади віце-президента, який представляє мусульманську общину країни. Динаміка зростання мусульманського населення в Росії — порівняно з православним — робить цей прогноз на найближчі роки досить вірогідним. Деякі московські оглядачі вважають, що вся кампанія з гербом є лише одним із проявів протесту проти книги Романа Силантьєва «Новітня історія ісламської спільноти Росії», яка нещодавно вийшла друком. Опубліковані російськими ЗМІ уривки з книги Силантьєва дають підстави припускати, що предметом «дослідження» автора були не справжні проблеми ісламу в Росії, а дискредитація його мусульманських діячів. Книга наробила багато галасу серед мусульман Росії, зокрема з тієї причини, що пан Силантьєв є співробітником Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, а також виконавчим секретарем Міжрелігійної ради Росії. Втім, останню посаду він уже, здається, втратив. (Як відомо, до цієї Ради входять представники чотирьох релігій — православні, буддисти, іудеї та мусульмани — з числа багатьох десятків зареєстрованих у Росії конфесій та релігій. — К.Г. ) Хоч як це дивно, але з мусульманською думкою про державну символіку погодився — зі своїх позицій — «головний герольдмейстер» Росії Георгій Вілінбахов — нещодавно він заявив, що хрест на гербі язичницький, а не християнський символ, і що замість Георгія Побідоносця на ньому зображено абстрактного вершника, який вражає списом дракона. Протести мусульман Росії проти державного герба привернули увагу й зарубіжної преси. Так, «Berliner Zeitung» вважає, що герб Росії справді надто християнський для представників ісламу, який є другою за чисельністю (після православ’я) релігією Росії — сьогодні в країні нараховується 10 млн. мусульман. Давно минули часи, пише німецька газета, коли Москва вважала себе Третім Римом, а відділення церкви від держави зафіксоване в російській конституції. Тому очевидно, що герб Росії суперечить конституції. (Цитується за текстом газети „День” – авт.) Україна в цьому плані вже створила свої власні недоречності. І хоч геральдичних проблем у нас нема, бо український тризуб є фактично теж саме, що кримськотатарська тамга, лише в перевернутому зверху вниз та дещо модифікованому вигляді, однак питання про ставлення офіційної держави до мусульманської частини свого населення стає і в нас все більш актуальним. Скажімо, Велике Різдво та Свята Пасха – вихідні дні для всіх громадян держави, в тому числі і для мусульман (?), а рівноцінне мусульманське свято Курбан Байрам – вихідний тільки для мусульман і то лише в Криму. Чому? Якщо ми говоримо про спорідненість релігій, і що Бог суть один і лише імена в нього різні, то чому християни не мають шанувати Курбан Байрам так же, як і мусульмани шанують за велінням Конституції Святу Пасху та Велике Різдво? Не краще з цивільними датами. День пам’яті жертв депортації 18 травня визнаний жалобним лише на території Криму, хоч колись був указ першого президента України про визнання його жалобним в усій Україні, однак він чомусь просто не виконується. Якщо в шахті, наприклад, загине, не дай Бог, кілька десятків людей, жалоба оголошується по всій країні, а тут ми маємо справу зі злочином, який не тільки торкнувся, але привів до загибелі сотень тисяч людей, а Україна 18 травня щороку до цього часу не справляє жалоби. Такій байдужості влади до сотень тисяч своїх громадян нема пояснень. Також жодне мусульманське та тюркське свято, які мають вікові походження, не відзначаються на державному рівні, хоч заслуговують того. Чому б Україні не пошанувати традиції сотень тисяч кримчан тюркського та мусульманського походження? Натомість вони більш шанобливо ставитимуться до України та українців... Українців часто залякують незрозумілими для них „ваххабітами” та прихильниками партії „Хизб ут-Тахрір”, і це, інколи, при недобросовісному підході, служить доказом шкідливості, неначе б то, всього ісламу. Це примітивний підхід. Навпаки, відкрите та професійне ставлення влади до українського мусульманства, зменшить загрозу від радикальних течій в цій релігії. Адже і Мустафа Джемілєв, як раніше, так і в доповіді на цьому Курултаї, і Муфтіят мусульман Криму жорстко критикують радикальні сектантські течії, хоч в Криму вони і малочисельні та не становлять реальної загрози. Так чи інакше, але влада Україна вже зараз повинна професійно та кваліфіковано освоювати нову для неї сферу мусульманського та тюркського світу і культури, а зробити це краще всього можна щиро вирішуючи всі проблеми, що стоять перед цими людьми, які повернулися на свою батьківщину, яку могутня держава намагалася з усіх сил зробити чужою для них... З іншого боку дивує примирливе ставлення влади до різних організацій, в тому числі партій, і засобів масової інформації в Криму, які публічно виступають проти природних прав кримськотатарського народу, в тому числі доходить справа до цілеспрямованого заперечення права народу на самовизначення та закликів до повторної депортації з півострова. Ці факти – пряме розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що є кримінальним злочином, однак влада автономії, в тому числі прокуратура, терпить явно незаконні дії політиків та журналістів. Чому і до якого часу? Адже це шкодить не тільки іміджу України, авторитету влади, але й погіршує міжнаціональні стосунки в суспільстві, породжує недовіру та ворожнечу, і якщо Україна сьогодні не зверне – рішучими зусиллями та діями органів влади - з цього хибного шляху, країна ризикує нажити соціальну виразку на своєму тілі на кшталт російських, які можуть за певних умов загостритися до жорстоких сутичок. Як показує практика, міжнаціональна та міжрелігійна ворожнеча мають знищуватись в зародку, тільки тоді вони не будуть становити загрози як нинішнім так і майбутнім поколінням народу. Всі ці ускладнення, що мають місце в Криму, є проявами сталінізму за нинішніх часів, спробою реанімувати людиноненависницьку політику „вождя всіх часів та народів”, який і заклав цю міну під Крим, і її, на жаль, навіть зараз ще не вдалося демонтувати та знешкодити. І зовсім незрозуміло, як може влада, що називає себе демократичною вже в ХХІ столітті, зживатися з проявами сталінізму та шовінізму... Природно, що в національному русі кримських татар, який відчуває тривалий „пасивний опір” України, з'явилися нові риси, породжені невдоволенням у середовищі кримських татар. До речі, саме це й є досить продуктивним середовищем для радикальних мусульманських течій. Черговий Курултай не просто визнав депортацію актом геноциду, але, по-перше, багато хто під час обговорення цього питання, підкреслював, що „геноцид продовжується і в Україні”. І це не просто слова.. Скажімо, міжнародним правом визнається актом геноциду заборона навчання дітей національної меншини рідною мовою. А в нас нехай і заборони нема, однак і реальної спроможності реалізувати цю вимогу також нема. В тому числі і для кримських українців. То ми хочемо, щоб знайшлися радикали, які заявлять про геноцид не тільки кримських татар, але й українців у Криму? Наша влада дочекається і цього! І навіть якщо депортація і наступні десятиліття не будуть поки певний час визнані актом геноциду органами влади в Україні, то в кримських татар, виходячи з приведених вище цифр, є всі шанси одержати підтримку в цьому питанні в міжнародних організаціях. По-друге, рано чи пізно, при спротиву української влади рішенню їхніх проблем кримські татари перейдуть від визнання їхньої депортації геноцидом до вимог реституції. Є багато, у тому числі й архівних даних, що свідчать про те, що влада вже неіснуючої країни, що, до речі, має своїх правонаступників, відібрала в народу, за різними даними, від 25 до 80 тисяч будинків, уже складено реєстр національних бібліотек, клубів, мечетей, колгоспів, ферм, цвинтарів, музеїв, азизів (священних об'єктів), які існували ще і в 1944 році, в архівних актах приймання майна, що залишилося в будинках кримських татар після насильницького виселення, перераховане усе, що залишалося в спустошених обійстях - кількість худоби, меблів, припасених овочів, фруктів, борошна, одягу, а також і антикваріату, коштовних і раритетних речей. Поки в Україні так чи інакше вирішувалися проблеми кримських татар, вони не говорили ні про національну державність, ні про реституцію, але коли все загальмувалося, природно, що народ мимо своєї волі згадує про усі свої права. Разом з тим, не можна вважати кримських татар сепаратистами - ніхто з них не бачить майбутнього Криму і своєї національної автономії поза Україною, природно, при дотриманні їхніх прав і демократичності країни, без повернення до чого-небудь подібного СРСР. Приєднання Криму до Туреччини, як і заяви про створення незалежної кримськотатарської держави, - міфи, не реальні ні з геополітичної, ні з економічної точки зору. З іншого боку, приєднання Криму до Росії - реальна погроза не тільки кримським татарам, але і всім українцям. І з цього погляду , як і з усіх інших, об'єктивно Україна зацікавлена в якнайшвидшому вирішенні проблем кримськотатарського народу. За два десятиліття навіть таку складну проблему можна було б якщо не повністю, то хоч би в основному, вирішити. Ніхто не вимагає від влади України рекламно-демонстративних кроків, постанов зі зміни статусу автономії, але рішення злободенних проблем народу, яким би він не був, - обов'язок влади. В тому, що кримськотатарська проблема буде вирішена, немає сумніву ні в кого в світі. Національний рух, який піввіку успішно протистояв могутньому тоталітаризму СРСР з його КДБ, безсумнівно, доможеться свого. Але ця проблема може бути вирішена двома шляхами: або завдяки волі влади України і з її допомогою, або усупереч волі влади України, і саме цей факт буде визначати в майбутньому ставлення кримських татар до України і до її корінного народу. Але Україна, як у консервній банці, ось уже 18 років зберігає проблему в замороженому статичному стані в надії, що вона сама розв’яжеться. „Українські органи влади просто не знають, як вирішити проблему кримських татар і бояться що-небудь почати”, - говорили на Курултаї. Однак час працює вже проти України і це ставить нас, як країну, у невигідне становище, в той час як навіть будь-яке, поступове і поступальне, вирішення проблем репатріантів буде усувати існуючі напругу і загрози. Післямова В цій статті ми свідомо не торкалися двох фактів, і компетентні спостерігачі можуть подумати, що стаття неповна і тут пропущена важлива сфера аналізу. По-перше, ми свідомо не стали копирсатися в політичних та ідеологічних розбіжностях в середовищі кримських татар, хоч вони, звичайно є, як і в нас, українців, як і в кожного іншого народу. Досить сказати, що як сам Курултай, так і Меджліс, є середовищем певних протиріч у підходах та оцінках методів вирішення тих чи інших проблем. На час Курултаю певні групи кримських татар, яких ми поважаємо в однаковій мірі з іншими, навіть видали кілька брошур, в яких відобразили та популяризували свою точку зору на ті чи інші проблеми. Інші групи створюють свої політичні угруповання та мають намір брати участь у виборах на свій розсуд. Ми не стали аналізувати їх, бо вважаємо, що в цьому плані представники інших національностей та народів мають проявити тактовність, витримати певний рівень толерантності, дати змогу самим кримським татарам вирішити проблеми з розбіжностями у своїх поглядах. Точнісінько так, як українці не бажають, щоб росіяни чи представники інших народів втручалися в їхнє внутрішнє національне життя та культуру, так само і кримські татари мають вирішити свої розбіжності, суперечки з приводу історії свого народу, чи історії національного руху самі, без стороннього втручання. І відстороненням від цього ми лише допоможемо кримським татарам краще зрозуміти один одного та швидше знайти спільну мову між собою, а від того і нам усім радість... Частково з цієї ж причини, а частково з міркувань вже міжнаціонального такту ми також не стали описувати тих антитатарських кроків та акцій, яких сьогодні, в передвиборчому ажіотажі вживають певні або ж відверто шовіністичні, або ж просто некваліфіковані в питаннях теорії і практики міжнаціональних та міжрелігійних відносин, заангажовані чи куплені, або ж керовані з-за кордону політичні сили в Криму. По-перше, ці акції відверто ворожі, а тому описувати їх – значить шкодити справі. По-друге, вони відверто нелогічні, надумані, не мають широкого соціального підґрунтя, або ж відверто фальсифіковані, а тому писати про них – це просто популяризувати відверто підривні акції, суть яких зрозуміла кримчанам і без того. Ми вважаємо, що пройде час і це розфарбоване пір’я з „бойового півня” шовіністичних партій впаде саме собою і покаже їх непривабливу голу сутність політичних жебраків. Правда завжди переможе. Історія кримських татар тому свідок. І цьому слід вчитися, а не вважати, що „моя хата скраю”. Заради майбутнього України, щоб злочини історії були засуджені та ніколи більше не повторилися. |
