Шановні учасники зібрання! 60 літ тому, у травні 1944 року - кримська земля раптово осиротіла. У неї було відібрано народ, який протягом століть любив і плекав її, будував і творив на ній, оспівував її у поезії і проливав за неї кров. Буквально за три дні було реалізовано спецоперацію з виселення з півострова кримських татар. Каральний вирок стосувався усієї - без винятку - національної спільноти: майже 200 тисяч чоловік сімдесятьма ешелонами були відправлені за тисячі кілометрів від землі пращурів. І на ній не залишилося жодної мечеті, жодної кримськотатарської школи, жодної книжки, написаної цією мовою. Знищено було 25-мільйонний книжковий фонд. Навіть мертві піддавалися репресіям: за наказом були зруйновані цвинтарі - аби ніщо не пов'язувало цю землю з затаврованим етносом. Уся багатовікова культурна спадщина корінного населення була викорінена, викреслена із суспільної свідомості. У сорокові роки силоміць були вивезені з Криму також німці, греки, вірмени, болгари, турки, курди, перси. Усього - понад 300 тисяч чоловік. У ці скорботні дні разом з представниками депортованих етносів сумує вся Україна. І не тільки тому, що з проголошенням Незалежності ті, хто повернулися в рідний край, стали невід'ємною частиною її народу. Українці розділяють цей нестерпний біль, бо, як ніхто інший, знають - що таке злодіяння сталінського режиму. Це і вигнання наших співвітчизників у Сибір та на Далекий Схід під час колективізації 30-х років, і зачистка від антирадянських елементів новоприєднаних областей у 1939 - 1941 роках. Кількість депортованих українців у радянські часи обчислюється мільйонами. Для кримського татарина слово депортація, мабуть, таке ж страшне, як для українця голодомор, які стали, по суті, проявами одного - прагнення комуністичного режиму поставити всі народи радянської імперії на коліна, тримати їх у страху і покорі. Депортація 1944 року стала найбільшою трагедією кримськотатарського народу за всі сім сторіч його історії, яка призвела - як це не гірко визнавати - до незворотних наслідків. Кримських татар, так само як українських селян, було відлучено від їхньої землі-годувальниці - одвічної основи буття народу. Тільки в Узбекистані у місцях спецпоселень в умовах так званого особливого режиму комендантського нагляду - тобто режиму голоду, епідемій, національного й громадянського безправ'я та сваволі - у перші півтора року загинула майже половина депортованих. Смертність у таборах виселенців у півтора рази перевищувала показники загибелі людей на фронтах Великої Вітчизняної війни. Утім, це теж була війна. Жорстока і цинічна. Війна, що велася імперськими силами проти нечисленного, але гордого народу, витоки якої сягають ще 18 століття. З народної пам'яті кримських татар не вивітрилися події 1736 року, коли московське військо зрівняло з землею найкращі будівлі ханської столиці - Бахчисараю, знищивши тисячі стародавніх творів мистецтва й літератури, повернути які вже не вдасться ніколи. Українців та кримських татар єднають дві сумні дати того періоду -1775 і 1783 роки. Перша дата - ліквідація Запорозької Січі, друга - державності кримськотатарського народу. Проте у багатовіковій історичній сув'язі спільними були не лише сумні події. У широких степах Півдня України гартувалася сила духу та прагнення свободи в обох народів. І хоч якими складними були відносини в різні часи, за різних гетьманів та ханів, історія добре пам'ятає приклади військового союзництва, взаємодопомоги та торговельного партнерства Козацької держави та Кримського ханства. Зокрема між Іваном Мазепою та Девлєт-Гіреєм, які об'єдналися проти спільного ворога. І пізніше, коли і Україна, і Кримська держава були розчавлені імперією, нас міцно єднали культурні та духовні зв'язки. Достатньо згадати, що саме великий українець Іван Франко відкрив для слов'янського світу кримську літературу. У 1915 році він написав статтю "Кримський хан Газі-Гірей та дещо з його віршів" і переклав їх на українську мову. Життю кримських татар присвятили чимало своїх творів Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Багато зробив для становлення і розвитку українсько-кримськотатарських культурних зв'язків український академік Агатангел Кримський, який завжди пам'ятав про батьківщину своїх предків - Крим. Незалежна Україна, яку щиро вітала і кримськотатарська громада, відкрила для депортованого народу шлях додому. Незважаючи на всі складнощі перехідного періоду, держава понесла весь тягар проблем, пов'язаних з облаштуванням переселенців на батьківській землі. Кримські татари повертаються в лоно України, інтегруються в українське суспільство, беруть активну участь у громадському житті. Сьогодні в структурах виконавчої влади Криму представники кримськотатарського народу займають 7 %, а в депутатському корпусі Автономії усіх рівнів - 14 %. Але нині вважати всі питання вирішеними - було б дуже великим перебільшенням. Хоча ви добре знаєте, що Українська держава, яка залишилася наодинці з цією проблемою, у міру своїх можливостей докладає всіх зусиль для відновлення історичної справедливості, повернення та облаштування депортованих. Шановні учасники зібрання! Історики виділять низку великих справ, якими Україна утвердилася у світі в перше десятиріччя незалежного існування. Першою з них була, безумовно, наша відмова від ядерної зброї. Україна - поки що єдина на Землі країна, яка добровільно обрала статус без'ядерної держави. Ми могли не роззброїтися і залишатися демократичною державою, як залишаються демократичними інші ядерні держави. Друга велика справа - розв'язання вузла кримських проблем, зокрема - щодо кримських татар. Української держави не було на світі, коли кримських татар видворили з їхньої землі. Тоді Крим навіть не був частиною Української Радянської Соціалістичної Республіки. Таким чином, нинішня незалежна держава Україна не мала жодного стосунку до вчинення цього зла. Жодної правової, жодної моральної спадкоємності та відповідальності на Україні у цій справі не лежить. Проблему кримських татар Україна почала розв'язувати виключно з гуманних, я б сказав, християнських спонукань. Головні з них - співчуття і прагнення до справедливості. Висилка, вигнання, примусове переселення народів - диявольський винахід не двадцятого століття. Друга світова війна лише оживила варварські звичаї давноминулих часів. Досі живе, досі дається взнаки то тут, то там дике уявлення про правомірність колективної відповідальності, про те, що за дійсні або уявні гріхи окремих представників того або іншого народу можна засудити, можна покарати весь народ. Тож будьмо пильні! Конституція демократичної України не ділить нас, наші права і обов'язки за кровною ознакою. Відповідно й Кримінальний кодекс України не поділяє наші гріхи за цією ознакою. Це найвагоміше завоювання сучасної цивілізації. Користуймося ж цим завоюванням у побуті, в особистих стосунках одне з одним. І спільними зусиллями во ім'я спільного блага будуймо в Україні одну велику націю - українську політичну націю! Що означає політичну, треба постійно пояснювати нашим людям, починаючи з дитячого садка. Політичну націю визначає не кров, не мова або релігія, а громадянство. Населення кожної з тих країн, де на ділі утвердилася єдина політична нація, - щасливе населення. Ми не досягнемо матеріального процвітання, ми не будемо повною мірою насолоджуватися плодами громадянського спокою, поки не відчуємо себе українцями в сучасному значенні слова: хтось - українцем російського походження, хтось - українцем татарського походження, а хтось - єврейського. Я хотів би, щоб усі ми пишалися тим, що за дванадцять років незалежного існування Україна не відзначилася жодним міжнаціональним зіткненням, що всі тертя усувалися так, що це не викликало занепокоєння у світі, який занадто втомився від подібних сутичок. Така гордість зміцнює політичну націю. У цей день скорботи ми вшановуємо гнаних і принижених тогочасним режимом. Тих, хто зазнав тортур та знущань, передчасно зустрів смерть, знайшовши вічний притулок у чужій землі. Ми схиляємося перед їхньою пам'яттю. Тих, хто проніс крізь морок поневірянь вогонь національної ідентичності, зберіг своє етнічне єство та вірність батьківським традиціям. Вони гідні високої поваги та співчуття. Нещодавно, у березні, я вітав найстаршу представницю кримськотатарського народу Тесліме Ібраїмову - із 107-ю річницею від дня народження. Ця жінка розділила зі своєю громадою горе втрат і вигнання. Та, незважаючи на всі незгоди, здійснила справжній подвиг - зростила й виховала дванадцятеро дітей. Це ще одне промовисте свідчення незнищенності народу, який - я переконаний - повернувшись у рідний дім, у вільну українську сім'ю, врешті-решт заживе заможним, щасливим життям. Сьогодні Україна пишається своїм етнокультурним капіталом, який забезпечує її неповторність та унікальність. В української нації, участь у формуванні якої взяли й кримські татари, немає старших та менших братів. Злагода та громадянський мир, вибудувані на мудрості народу, - найбільший, найцінніший здобуток. Саме він покликаний лягти в основу процвітання нашого спільного дому. Усі ми - і українці, і кримські татари - діти України. Нам її любити, творити її майбутнє і забезпечувати собі гідне життя у цьому світі. Як писав поет Абібулла Одабаш: Любов до отчої землі в душі своїй плекай, |
