ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ
(фрагмент інтерв'ю з Гомером Баєвим.
Сімферополь, червень 2003 року)

Після оприлюднення відомого Указу 1967 року Національний рух кримських татар вирішив активізувати свої зусилля щодо повернення кримських татар на свою Батьківщину. Ми виходили з того, що тільки тих, які захочуть негайно скористуватися положеннями Указу 1967 року і вже навесні 1968 року повернутися до Криму, буде понад 40 тисяч осіб.

Так, у Новоросійську, де я тоді мешкав, багато кримських татар попродавали житло, машини, звільнилися з роботи й потягнулися до Криму. Але в Криму ми одразу зіткнулися з протидіями місцевої влади. Такі дії для нас були дещо неочікуваними, оскільки ще раніш ми мали інформацію про те, що в Криму, за ініціативою саме влади були проведені так звані партгоспактиви, під час яких керівникам підприємств і головам колгоспів були дані чіткі вказівки щодо підготовки до облаштування кримських татар, які мають незабаром повернутися. Але щось змінилося в середині самої влади, у вищих її ешелонах. Я так думаю, що знову перемогли ті сили, котрі заперечували повернення кримських татар

І знову Кримом прокотилися партгоспактиви. Але тепер вже надавалися зовсім інші вказівки щодо кримських татар - не пускати, не прописувати, не приймати на роботу. Також "превентивні" міри здійснювалися на прикордонних з півостровом областях. Так, у Краснодарському краї у водіїв-кримських татар вилучили права, щоб вони не могли рухатися до Криму на своїх машинах.

Як би там не було, але навесні 1968 року сотні кримських татар прорвалися до Криму. Я і мої товариші, які прибули з Краснодарського краю, створили ініціативну групу. Почалися роз'їзди по всіх районах Кримської області у пошуках житла, яке продавалося. Але де б ми не знаходили такі будинки, як правило, їх власники відмовляли у продажу саме кримським татарам. Деякі з них розказували нам, що їх попередили представники КДБ і місцевої влади: "Продасте дім кримському татарину, будете покарані через суд". Тому люди боялися продавати будинки кримським татарам…

Тоді головою виконкому Кримської області був Чемодуров. Ми неодноразово зустрічались і з ним. Він, а також інші посадовці, робили вигляд, що ніби то немає жодних перепон щодо поселення кримських татар в Криму. Коли ми наводили численні приклади відмов у прийнятті на роботу (а це були часи, коли біля воріт кожного підприємства вивішувалися об'яви про вакантні посади), неоформлення придбаних будинків або непрописки, то вони просто посміхалися.

Ми зрозуміли, що треба змінювати форми нашої активності. Так розпочалися щоденні зібрання та демонстрації на площі біля будинку облвиконкому у місті Сімферополі. Вимоги з нашого боку були такі: "Повернення кримськотатарського народу, неперешкоджання у купівлі і оформленні будинків, прописка та прийом на роботу".

Почалися переслідування. Оскільки вже наступило літо і до Криму на відпочинок стали приїжджати різні московські начальники, іноді влада намагалася з нами домовлятися. У таких випадках до нас направляли підполковника Пазіна і начальника управління міліції Захарова, який до речі непогано розмовляв кримськотатарською. Але ми були незламні. Тоді і почалися суди - спочатку кримських татар притягували за "порушення паспортного режиму". Мене самого де кілька разів зобов'язували покинути Крим. Вже тоді я став відчувати, що по відношенню до мене готуються більш серйозні заходи. Саме тоді зі мною стався випадок, якому я не можу знайти пояснення й сьогодні. Одного дня до мене підійшов молодий чоловік (а ми всі здогадувалися, що він співробітник КДБ. Він завжди наглядав за нашими акціями) і тихо сказав: "Гомере, на тебе вже дуже багато зібрано матеріалів". Не знаю, можливо це був такий собі спосіб психологічного тиску з боку "контори". Але, чомусь мені здається, що це він зробив за власною ініціативою, тобто попередив мене.

У серпні 1968 року я з'їздив у Новоросійськ, побачився з батьками у передчутті арешту, і знову повернувся до Криму. Тут, у Сімферополі, напередодні річниці Указу 1967 року, ми мали разом з товаришами написати "ювілейну" інформацію. Чорновий варіант цієї інформації ми писали разом з Фікретом Халіловим. Потім Фікрет переписав текст власноручно. Вранці, біля Головпошти, де ми мали зустрітися з Чауш Пакізе, щоб передати потім їй документ для друку, мене заарештували два майори міліції. В руках я тримав папку з паперами. В мене попросили особисті документи. Я сказав, що оскільки живу у готелі "Україна", то і залишив документи у номері. Для мене головним було позбутися цієї папки. Мене відвезли до готелю, хоча це поруч з поштою. Зайшовши в приміщення готелю я одразу побіг до верхніх поверхів, міліціонери за мною. На третьому поверсі мені вдалося закинути папку на одне з крісел, які були розставлені у холі біля телевізору. Міліціонери цього не примітили. А сам піднявся на четвертий поверх і тут вже виймаю з задньої кишені паспорт. Міліціонери у галас: "Що ж ти нас за дурнів тримаєш?" Правда, не били і відвезли до Київського районного відділу міліції м. Сімферополя. Звідти при мені потелефонували до управління КДБ і сказали: "Ми його знайшли і заарештували".

Попросившись до туалету, я зустрів у дворі райвідділу двох юнаків. Запитав їх: "Ви звідки?" Вони сказали, що з Бітака, є такий район у Сімферополі. Тоді я їх попросив зайти до готелю "Україна", взяти на кріслі у холі третього поверху папку і передати її Умеру, який живе у гуртожитку, розташованому також у Бітаку. Вони погодилися. Однак, знайшовши папку з документами, ці юнаки привезли її в те саме відділення міліції, де мене тримали, і передали міліціонерам.

Через деякий час набігли працівники КДБ, запросили журналістів, розклали на столі всі документи, які зберігалися в папці, потім вивели мене, посадили за стіл і почали фотографувати ніби якогось там шпигуна. І сміх, і гріх… Після цього мене кинули у камеру, спочатку я знаходився у КПЗ, а потім мені висунули обвинувачення за ст. 62 УК УССР і ст. 70 УК РРФСР - "антирадянська агітація та пропаганда"

Так розпочалися мої нові "університети"...