Чверть століття тому, 23 червня 1978 року, відбулася трагічна подія в історії кримськотатарського Національного руху. На знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму Муса Мамут, якому загрожували повторним притягненням до суду, вчинив самоспалення. Історія кримськотатарського руху знає багато проявів самопожертв і героїзму, кожен з яких був кроком до довгого повернення на Батьківщину. Самоспалення Муси Мамута - один з яскравих прикладів у цьому ряду. Дуже справедливо написав академік Андрій Сахаров невдовзі після трагедії в Донському: "...Загибель Муси Мамута, ім'я якого буде жити вічно в пам'яті його співвітчизників і всіх чесних людей, повинна послужити відновленню справедливості, відновленню зневажених прав його народу". Подвиг Муси Мамута став апогеєм боротьби кримських татар за повернення в Крим і зробив Мамута символом цієї боротьби. Відомий правозахисник Григорій Александров присвятив цій трагічній події поему "Факел над Крымом", публіцистичні статті "Кто виноват" (1978) і "Через тринадцать лет" (1991). У 1986 році фондом "Крым" (Нью-Йорк) була видана книга "Живой факел. Самосожжение Мусы Мамута" (сост. - Решат Джемилев). До неї увійшли коротка біографічна довідка про Мусу Мамута, розповіді очевидців події - сина Муси Мамута Юнуса і сусіда Ридвана Чарухова, а також його друга Ніязі Меметова. У книгу також були включені звернення і заяви з приводу самоспалення Муси Мамута: Мустафи Джемілєва до світової громадськості, академіка Андрія Сахарова - до генерального секретаря ЦК КПРС Л.Брежнєва і міністра внутрішніх справ Н.Щолокова, дружини Муси Мамута Зекіє Абдуллаєвої до генерального прокурора Р.Руденка, Решата Джемілєва - до короля Саудівської Аравії і до Мохаммеда Алі та інших. Уривки з цієї книги ми пропонуємо читачеві. Дякуємо за допомогу в підготовці матеріалу співробітників НІПЦ "Меморіал" (Москва) Олені й Олександрові Паповяновим. Публікується за виданням: Живой факел. Самосожжение Мусы Мамута. Сб. документов (Сост. Решат Джемилев.) - Нью-Йорк. Фонд "Крым", 1986. С.63-95. Коротка біографія Муси Мамута Муса Мамут народився 20 лютого 1931 року в селі Узунджи /нині село Колгоспне/ Балаклавського району Криму в родині сільського пастуха Ягъї Мамута. У період виселення, тобто в 1944 році, родина Ягъї Мамута складалася з дев'яти осіб - батьки, 5 синів і дві дочки. Муса був третьою дитиною в сім’ї. З Криму родина Ягъї Мамута, як і кілька десятків родин кримських татар, була перевезена до 6-ого відділення радгоспу "Баяут" Мирзачульского району Ташкентської області. У перші ж роки вислання в "Баяуті" від голоду загинули два молодших брати й обидві сестри Муси. Батько Муси помер у 1961 році, проживши 66 років, мати - Асанова Хатідже, померла також у віці 66 років, у 1969 році. Муса почав працювати з 13-річного віку, був вантажником бавовнопункту, на роботі його часто били. Одного разу його побили до втрати свідомості, це зробив бригадир за вказівкою спецкоменданта за те, що хлопець спізнився на щомісячну реєстрацію кримських татар у комендатуру. 10 січня 1956 року Муса, маючи чотирикласну освіту, поступив в училище механізації сільського господарства. Закінчив курс училища 12 грудня 1957 року, був хорошистом і йому надали кваліфікацію тракториста-машиніста широкого профілю з правом працювати на всіх сільськогосподарських машинах. Працював трактористом у радгоспі. У 1958 році, після одруження з Абдуллаєвою Зекіє, переїхав у м. Янгіюль Ташкентської області і працював слюсарем до 1973 року. З 1973-го до 1975 року працював техніком в управлінні групи міжрайонних каналів правого берега річки Чирчик. У квітні 1975 року Муса з родиною переїхав у Крим і купив будинок у с. Беш-Терек /Донське/Сімферопольського району. Але під час нотаріального оформлення купленого будинку родині Муси Мамута було відмовлено в прописці, а потім проти нього і його дружини Абдуллаєвої Зекіє була порушена кримінальна справа за звинуваченням у порушенні паспортного режиму, тобто, за проживання без прописки - стаття 396 КК УРСР. 23 квітня 1976 року Муса був арештований. 13 травня 1976 року Сімферопольський районний суд засудив Мусу Мамута до двох років позбавлення волі в таборі загального режиму, а його дружину також до двох років позбавлення волі умовно, мотивуючи тим, що в неї на утриманні було троє неповнолітніх дітей. Відбував термін Муса Мамут у таборі м. Кременчук Полтавської області. Через кілька місяців Муса за сумлінне ставлення до роботи був звільнений умовно та направлений на вільне поселення і закріплений на роботу в БМУ "Нафтобуд" м. Кременчука. Через рік, за сумлінне ставлення до роботи і гарну поведінку, рішенням народного суду м. Кременчука від 18 липня 1977 року Муса Мамут був звільнений на 9 місяців раніше передбаченого вироком Сімферопольського суду терміну і повернувся до своєї родини в с. Беш-Терек. Але влада Криму знову відмовила йому в прописці і вимагала, аби він з родиною залишив територію Криму. Численні його звернення у вищі інстанції, у тому числі в ЦК КПРС і до уряду не дали позитивних результатів. 20 червня 1978 року проти Муси і його дружини була порушена нова кримінальна справа зі звинуваченням у порушенні паспортного режиму. Муса Мамут при оголошенні постанов про порушення нової кримінальної справи заявив, що він у руки карателів більше живим не дасться. 23 червня о 10 годині 30 хвилин ранку, коли дільничний міліціонер з'явився до нього в будинок, щоб доставити його до слідчого, Муса Мамут облив себе бензином і підпалив. Помер Муса Мамут 28 червня 1978 року в Сімферопольській міській лікарні від отриманих опіків у повній свідомості, не висловивши жалю про скоєне і заявив, що вчинив цей акт на знак протесту проти знущання над правами кримських татар. Поховано Мусу Мамута на цвинтарі с. Беш-Терек 30 червня 1978 року. Показання Юнуса Мамута 23 червня 1978 року мама пішла з дому збирати квіти приблизно о 10 годині ранку. Хвилин через 30 до нас додому прийшов дільничний міліціонер, старший лейтенант Соприкін. Напередодні тато сказав нам, тобто мені і моєму двоюрідному братові Диляверу, що гостював у нас, аби ми його через дрібниці не будили, а тим, хто прийде, сказати, що батька немає в будинку. Коли прийшов Соприкін, батько спав і на його питання: "Де тато і мама?", ми відповіли, що їх немає у будинку. Але міліціонер сам зайшов у будинок. Відсунувши фіранки на дверях, він побачив сплячого батька і велів нам розбудити його. Ми відповіли: "Нехай спить, він просив не тривожити його". Соприкін сказав: "Добре, буди, кажуть тобі!" Тоді я розбудив батька і сказав, що його чекає Соприкін. Тато встав і вийшов у вітальню, де очікував Соприкін. Він привітався з ним і запитав:"Навіщо прийшов?". Міліціонер відповів: "Тебе в сільраді чекає прокурор. Мені звеліли привести тебе туди". - Я нікуди не піду. Мені там нічого робити , - сказав батько. - Не мороч голову, збирайся і підемо! Якщо сам не підеш, я покличу дружинників. Ми зв'яжемо тобі руки і поведемо, - сказав Соприкін. - Йди і клич своїх дружинників, я їх не боюся, - відповів батько, а потім запитав: -Хто, все-таки, чекає мене там? - Прокурор. - Брешеш, прокуророві нема чого зі мною робити, - сказав батько. - Давай сперечатися! - відповів міліціонер, - Якщо прокурора там немає, то ти відразу повернешся додому. А якщо він там, то нам доведеться про дещо з тобою поговорити. Тоді батько попросив міліціонера вийти з будинку, пояснивши, що зараз переодягнеться і теж вийде. Соприкін вийшов і попрямував до хвіртки. Тато почав знімати старий одяг і одягати вихідний. У цей час біля нашого будинку зупинився автомобіль "Волга", що проїздив мимо і з нього вийшли Ридван-ага з Джемалетдіновим Айдер-агою. Ридван-ага підійшов до міліціонера і запитав: - У чому справа? - У сільраду викликають Мусу. Звеліли привести його, - відповів Соприкін. Поговоривши з міліціонером, Ридван-ага увійшов до тата, а Айдер-ага залишився в кухні. Тато в цей час одягав штани. - У чому справа, Муса? - запитав Ридван-ага. - Та ось, викликають у сільраду, - відповів батько. - Ну, ти не хвилюйся. Нічого вони з тобою не зроблять. Якщо викликають, треба йти, сказав Ридван-ага. - Добре! Ви виходьте і побудьте із Соприкіним, а я одягнуся і теж вийду, - відповів батько. Ридван-ага разом з Айдером-ага вийшли і пішли до міліціонера. Тато одягнувся і, звелівши мені і Диляверу сидіти в будинку і не виходити в двір, вийшов і пішов за будинок. Ми з братом відчули, який він схвильований і просили, щоб він поводився в сільраді спокійно. Через деякий час ми почули з вулиці якийсь шум і я, відсунувши фіранки на вікні, побачив, як тато вийшов із-за будинку весь мокрий і прямував у бік міліціонера. У руці в нього були сірники. Ми з братом вибігли йому назустріч. Від нього тхнуло бензином. Я кинувся до тата і хотів вихопити з його рук сірника, але він відкинув нас і провів сірником по коробці. Сірник не загорівся. Ми почали кликати на допомогу міліціонера, Айдера-ага і Ридвана-ага, що стояли збоку. Міліціонер продовжував стояти, обпершись на свій мотоцикл, а Ридван-ага і Айдер-ага кинулися до тата. Тато відбіг всередину двору і повторно тернув сірником. Сірник спалахнув і батька тієї ж миті охопило полум'я. Ридван-ага й Айдер - ага кинулися на нього і намагалися загасити вогонь руками, але їм це не вдавалося. Тоді Ридван-ага забіг у будинок і, схопивши покривало, побіг знову гасити тата. У цей час тато, охоплений полум'ям, побіг у бік міліціонера. Той кинувся тікати. Хтось зробив батькові підніжку і він упав. Підбіг Ридван-ага і накрив його покривалом. Тато страшно закричав. Я злякався й утік у глиб двору, а брат Дилявер продовжував залишатися там. Батька загасили і потім відкинули покривало. Брат покликав мене: "Юнус, іди! Тато живий! Юнус, не бійся". Я, плачучи, підійшов до батька. Він був ще живий. Побачивши мене, він щось прошепотів і похитав головою. Обличчя в нього було обгоріле, біля носа - цівка крові. Після того, як батька загасили, підійшов і міліціонер Соприкін. Батько щось сказав міліціонерові, але ми не розчули. Збіглися люди. З батька зняли штани, що жевріли, носки і віддерли майже цілком згорілу сорочку. Міліціонер сів на свій мотоцикл і від’їхав. Люди допомогли посадити батька на машину Ридвана-ага і його відвезли в лікарню. Показання мені прочитані, з моїх слів записані вірно: Підпис/Юнус Мамут/ Показання дані моїм сином у моїй присутності Маю доповнення до своїх показань: Я згадав, що коли міліціонер Соприкін підійшов до батька після того, як його загасили, батько сказав йому: "Ну що, взяли?" Показання Чарухова Ридвана 23 червня 1978 року я їхав на своїй машині з Джемалетдіновим Айдером у м. Бахчисарай, де збирався перефарбувати машину. Виїжджаючи із села Донське до Феодосійського шосе, я побачив дільничного міліціонера Соприкіна Сергія, що стояв біля хвіртки будинку Муси Мамута. Біля Соприкіна стояв його мотоцикл. Я знав, що Муса Мамут прибув у Крим - село Донське в 1975 році і дотепер не прописаний. З обвинуваченням у порушенні паспортного режиму його засуджували до позбавлення волі. Після звільнення він повернувся в Крим, але знову його не прописували і погрожували знову посадити до в'язниці, якщо він не залишить разом з родиною Крим. Тому візит міліціонера в його будинок викликав занепокоєння і у нас. Ми зупинилися біля будинку Муси і, вийшовши з машини, я звернувся до міліціонера: - У чому справа? Кого чекаєш? - Так, приїхав за Мусою. Його викликають у сільраду, - відповів він. - Якщо викликають у сільраду, то ти при чому? Він же не злочинець, може і сам, без тебе, дійти, - сказав я. - Мене послали за ним, - відповів Соприкін. Після розмови із Соприкіним ми з Айдером увійшли в будинок Муси. Він у цей час одягався. Привіталися. Зовні він був спокійний. - Як справи, Муса? - запитав я. - Та які можуть бути справи! Мене знову викликають у сільраду і, напевно, знову посадять. Я це відчуваю, - відповів він. - Не турбуйся, Муса. Тебе не заарештують, а швидше за все оштрафують і цим поки обмежаться. Ти не хвилюйся і не гарячися, поводься спокійно, - намагався заспокоїти його я, Потім ми вийшли і я знову звернувся до дільничного. - Серьожо, коли все це скінчиться? Скільки можна знущатися з людини? Один раз посадили, і родина його постраждала. - Та мені самому це набридло. У печінках усе це вже сидить! Приїхав у сільраду слідчий, капітан Пономарьов, і хоче на нього нову справу заводити, - сказав Соприкін. У цей час з-за рогу будинку вийшов Муса і, звертаючись до міліціонера, крикнув: “Іди звідси! Іди!” Але міліціонер продовжував сидіти на своєму мотоциклі. Ми з Айдером пішли назустріч Мусі. Наблизившись, я помітив: він мокрий. Я подумав, що він тільки-но вмився. Крім того, я помітив, як він щось тримав у руці. Підходячи до нього ближче, я кричав, щоб він викинув те, що тримає в руці. Я думав, що це камінь і він хоче вдарити ним міліціонера. - Муса, не роби цього! Кинь те, що тримаєш у руці! Заспокойся! - кричали ми йому. Нас він підпустив до себе приблизно на 2-3 метри, потім раптово відскочив убік і побіг усередину двору. Там він спалахнув яскравим полум'ям. Охоплений полум'ям, він повернув назад і побіг до міліціонера. Ми з Айдером намагалися схопити його, але нам не вдалося, тільки обпекли свої руки. Вирвавшись від нас, він продовжував бігти до дороги. Міліціонер Соприкін, кинувши свій мотоцикл, втікав з місця події. Айдер наздогнав Мусу, а я забіг у будинок, зірвав з ліжка покривало і знову направився у бік палаючого Муси. У цей час з продуктової машини, що стояла неподалік, №12-49 КРО, вискочив з халатом у руках шофер Володимир Суботін. Він зробив підніжку Мусі і звалив його на узбіччя дороги. Айдер, що підбіг, накрив Мусу своїм піджаком, а В. Суботін - своїм халатом. Підбіг і я з покривалом, але Суботін сказав: "Не треба, дядьку Романе, покривала." Ми усі почали гасити Мусу, притоптуючи руками палаючі ділянки. Після того, як загасили, ми підняли його і, посадивши на траву, відривали від тіла шматочки сорочки, яка ще жевріла. У цей час підбіг міліціонер Соприкін, сів на мотоцикл і поїхав до контори, щоб повідомити про те, що трапилося. З Мусою залишилися я, Айдер, Володя Суботін, що під'їхав, медсестра Воробйова, продавщиця Тоня Турчиніна і бабуся Меренчук, сусідка Муси. Вони порадили везти Мусу в 6-у Сімферопольську міську лікарню. Ми обережно посадили Мусу в мою машину і повезли в місто. Айдер сидів поруч з Мусою і підтримував його рукою. У дорозі Муса увесь час просив води. - Ридване, зроблене мною не пройде безслідно... Води дайте!... Я горю!... Я знаю, що помру... Дітей моїх не залишайте без уваги, допоможіть моїм дітям... - говорив він в дорозі. Ми привезли Мусу в лікарню №6 м. Сімферополя. До візка, що підкотили, Муса добрався на своїх ногах, ми тільки підтримували його. На тілі Муси не було жодного необгорілого місця, за котре можна було б підтримувати, не завдаючи нестерпного болю. Він весь був у пухирях, від рук і тіла одвисали шматки обгорілої шкіри. Поклавши Мусу в палату, ми повернулися на місце події. Там нас уже чекали дільничний міліціонер Соприкін і слідчий, капітан Пономарьов, що приїхав вранці у село, щоб вести слідство проти Муси Мамута і його дружини з обвинуваченням "порушення паспортного режиму". Вони запросили нас до окремої кімнати правління колгоспу і почали допит з приводу того, що сталося, хоча ст. лейтенант Соприкін був свідком і навіть учасником цієї події і, згідно закону, не мав права брати участі у розгляді обставин справи як слідчий. Капітан Пономарьов заявив раптом, що вчинити самоспалення Мусу нібито "умовили" я з Айдером. Подібні чутки пізніше були поширені серед російськомовного населення села Беш-Терек. В даний час "слідство" Пономарьова триває саме по цій "версії", яку він нам висловив. Показання мною прочитані, з моїх слів викладені вірно Показання Меметова Ніязі Мусу Мамута я знаю майже сорок років. У Криму до виселення нашого народу ми жили неподалік один від одного. Ми обоє з родинами переїхали в Крим на постійне проживання в 1975 році, тільки він - на кілька місяців раніше. Тут я спочатку влаштувався на квартиру, а пізніше купив будинок. Ми часто ходили один до одного. Муса був дуже товариською, доброю і працьовитою людиною. Ми ділилися один з одним своїми прикрощами і радощами, секретів у нас не було. Зустрічаючись, ми, переважно, говорили про новини, пов'язані з питаннями прописки, працевлаштування, про те, як знайти кошти, аби прогодувати наші родини. Це головна тема розмов усіх непрописаних кримських татар у Криму. Повідомляли один одному про відповіді з тих чи інших інстанцій на наші заяви щодо прописки. Ні його, ні мою родини не прописували. Незабаром і він, і я були засуджені за проживання без прописки. Мусу засудили до двох років позбавлення волі в таборах загального режиму, а мене до двох років позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці за межами Криму. У липні 1977 року Муса повернувся з місць позбавлення волі до своєї родини, я повернувся трохи пізніше. До моменту мого повернення моїй родині вдалося прописатися в Криму. Місяців через три після повернення вдалося прописатися до своєї родини і мені самому. Але Мусі і його родині усе ще продовжували відмовляти в прописці. Йому знову стали погрожувати в'язницею, якщо він не залишить Крим. Муса писав багато листів і заяв до вищих органів влади зі скаргами на місцеву адміністрацію. Але куди б він не писав, усі його листи поверталися в руки тих, на чию сваволю він скаржився. Мусу хвилювала не тільки доля своєї родини, але і долі всіх співвітчизників. Він часто переймався питанням, що ж потрібно зробити, аби сприяти рішенню нашого національного питання. Думка про самоспалення народилася в нього давно. Коли він починав розмову про це, я намагався переконати його, тому що знав його як людину рішучу, яка не кидає слів на вітер. Але Муса усе більше і більше переконував себе, що це необхідно, і зробити це він повинен сам. Останній раз я бачився з Мусою 22 червня 1978 року, тобто, за день до самоспалення. Він був дуже збуджений і говорив, що дні його пораховані. Муса сказав, що коли не сьогодні, те завтра його можуть заарештувати і додав: - Я їм у руки живим не дамся, я виконаю задумане. Я намагався заспокоїти його, просив подумати про дітей, що залишаться сиротами, але Муса відповів: - Я довго думав про це. Діти мої не залишаться одні. Про них, я впевнений, потурбується мій народ. Якщо ні я, ні інші не будемо жертвувати собою, то коли ж закінчаться знущання над нами? Я сподівався, що це рішення в нього не остаточне, що ми ще матимемо змогу поговорити і мені вдасться переконати його. Але я помилився. 23 червня Муса Мамут спалив себе. Показання мною прочитані, з моїх слів записані вірно: Підпис. /Меметов Ніязі/ Допитав: Підпис. /Решат Джемілєв/ ЗВЕРНЕННЯ І ЗАЯВИ З ПРИВОДУ САМОСПАЛЕННЯ МУСИ МАМУТА До світової громадськості 23 червня 1978 року в Криму - у селі Беш - Терек /нині с. Донське/ біля Сімферополя вчинив самоспалення мій співвітчизник Муса Мамут. Він спалив себе перед міліціонерами, які з'явилися в його будинок, щоб повести його в міліцію за проживання в Криму без прописки. Кримськотатарський народ, поголовно виселений зі своєї історичної Батьківщини в травні 1944 року відповідно до злочинної постанови радянського уряду, упродовж багатьох років домагається повернення на свою Батьківщину і відновлення своєї національної рівноправності. Радянський уряд, що декларує право на самовизначення і братерство всіх народів, що претендує на роль заступника і захисника національно-визвольних рухів за кордоном, у своїй країні, всупереч своїй же конституції, порушуючи підписані ним міжнародно-правові акти, продовжує відмовляти кримськотатарському народові в праві на Батьківщину, рівноправність і національне існування. У Криму знищені майже всі культурні цінності кримськотатарського народу, зруйновані мечеті, спаплюжені і понівечені цвинтарі. Знищена література кримських татар, постановою уряду перейменовані майже всі тюркські географічні назви в Криму, зникає усе, що нагадувало б у Криму про кримських татар; офіційна історіографія для виправдання виселення кримських татар із Криму фальсифікує історію народу, пропагує ненависть і зневагу до кримських татар. Учасники національного руху, а також громадяни інших національностей, що виступають за право кримських татар на повернення у Крим і відновлення їхньої національної автономії, жорстоко переслідуються. В'язницями і цькуванням відповідає влада на законні вимоги кримських татар. Позбавлений радянського громадянства мужній борець за права кримськотатарського народу Петро Григоренко. Засуджений до 7 років позбавлення волі і 5 років заслання керівник радянської Гельсінської групи Юрій Орлов, арештований і очікує суду Олександр Гінзбург, котрі також виступали на захист кримських татар. На витончені переслідування наражаються родини кримських татар, які виїхали на проживання в Крим. Їм відмовляють у прописці, працевлаштуванні, позбавляють їх засобів до існування, судять за свідомо безпідставними звинуваченнями у порушенні паспортного режиму, насильницьки виселяють. Будь-який дрібний чиновник адміністрації в Криму може безкарно знущатися з прав і людської гідності кримського татарина. Доля 46-літнього Муси Мамута, батька трьох дітей, що вирішив прийняти страшну смерть, аніж скоритися сваволі і залишити свою Батьківщину - красномовне свідчення трагічного становища кримських татар. Я звертаюся до світової громадськості, до своїх одновірців-мусульман, до глав держав, до керівників суспільних, політичних і релігійних організацій, до всіх людей доброї волі. Я закликаю надати всебічну допомогу кримськотатарському народові у його боротьбі за рівноправність і повернення Батьківщини. Мустафа Кримоглу /Джемілєв/ Королеві Саудівської Аравії Халеду ібн Абдул-Азіз ас-Сауду Я звертаюся до Вас, як до глави мусульманської держави і хоронителя наших мусульманських святинь, глибоко шанованих усіма мусульманськими народами світу. Я сподіваюся, що Вам будуть близькі і зрозумілі проблеми і страждання одного з мусульманських народів - кримських татар, що проживають в СРСР, і Ви надасте нашому народові посильну допомогу. До голосу хоронителя Священної Кааби повинен прислухатися ісламський світ, а це величезна сила. Торік я вже звертався до Вас. Може бути, що Ви не одержали мого звернення, або ж, зайнятий важливими державними справами, не могли приділити цьому зверненню достатньої уваги. Я живу в країні, де за подібні звернення платять волею і життям. Минулого разу я вцілів, хоча і не обійшлося без погроз і переслідувань з боку влади. Не знаю, чи збережу я волю і життя тепер. Але якщо я буду впевнений, що голос мій почутий Вами і це принесе користь моєму народові, мені буде легко пройти через усі земні страждання. Звернутися до Вас цього разу спонукала мене трагічна подія в Криму 23 червня 1978 року. У цей день перед радянськими міліціонерами заживо спалив себе кримський татарин, 46-річний батько трьох дітей Муса Мамут. Це не самогубство, заборонене Кораном. Я заявляю, що це убивство, скоєне радянською владою. Це вони змусили його прийняти страшну смерть численними судовими і позасудовими переслідуваннями, в'язницями і знущаннями над його почуттями, людською і національною гідністю. "Провина" ж Муси Мамута була тільки в тому, що він хотів мирно жити, працювати, ростити своїх дітей і вмерти на своїй рідній землі - у Криму. 34 роки тому, 18 травня 1944 року радянський уряд виселив весь кримськотатарський народ зі своєї Батьківщини, звинувативши всю націю у "зраді" більшовицькому режимові під час Другої світової війни і співробітництві з німцями, що окупували Крим. Це відбулося в той час, коли ще переважна частина дорослого чоловічого населення кримських татар проливала свою кров у лавах радянської армії. Мерзенне звинувачення проти цілого народу, навіть грудних немовлят, у "зраді", що не підлягає під жодні правові норми, якими керується цивілізоване суспільство, стало для радянської влади моральною основою взятого нею курсу на знищення кримських мусульман. Близько 195 тисяч моїх співвітчизників були доведені до смерті голодом, холодом і непосильною працею лише в перші роки після виселення в степах Уралу і Середньої Азії. Одночасно в Криму знищувалися всі наші святині і культурні цінності. Руйнували мечеті, переорювали мусульманські цвинтарі, а надгробні камені з висловами з Корану використовували як будівельний матеріал для своїх споруд, у тому числі для свинарників, спалювали книги на нашій мові, серед них - священні рукописи, перейменовували на російський лад мусульманські географічні назви. Після смерті глави держави Сталіна нові радянські керівники обіцяли поважати свої закони і відновити справедливість. Але ці обіцянки залишилися на папері. Як і раніше, кримським татарам забороняють переселятися на свою Батьківщину, відмовляються визнавати їхню національність, відмовляють у праві на відновлення своєї автономії і національних установ. Сотні кримських татар, що виступали за рівноправність свого народу, були кинуті до в'язниць, тисячі були побиті в облавах під час проведення мирних демонстрацій. Відомі випадки, коли учасників національного руху вбивали. У 1967 році в м. Янгіюлі був застрелений міліціонерами Алієв Фемі, у 1968 році вбитий у в'язниці м. Дніпропетровська батько 4-х дітей Сейдалієв Февзі і т.д. Сотні родин кримських татар, що переселилися в Крим, жорстоко переслідуються, їх принижують і ображають. Їм відмовляють у праві на проживання, не приймають на роботу, за допомогою надуманих обвинувачень у "порушенні паспортного режиму" кидають до в'язниць і відправляють на заслання, насильницькі виселяють. Постійно зневажаються права і тих декількох тисяч кримських татар, яким після багатьох років митарств вдалося прописатися в Криму. Яскравою ілюстрацією становища кримських татар у Криму може бути доля Муси Мамута. Він прибув у Крим з родиною навесні 1975 року і в селі Беш-Терек /нині с. Донське/ біля Сімферополя купив будинок. Але влада відмовилися оформити купівлю будинку і прописати його родину, тому що він - кримський татарин. Почалися попередження, штрафи і погрози репресіями, якщо він не залишить свою Батьківщину. Невдовзі він і його дружина Абдуллаєва Зекіє стали перед судом за обвинуваченням у порушенні паспортного режиму, тобто, за проживання на своїй Батьківщині без дозволу на те влади. Його засудили до двох років позбавлення волі, а його дружину на той же термін умовно. Після ув’язнення він знову повернувся на Батьківщину і знову почалися переслідування, цькування, наруга над його елементарними правами і фабрикація нової кримінальної справи. Доведений до розпачу, 23 червня, коли міліціонери з'явилися до нього, щоб доставити його в міліцію, Муса Мамут облив себе бензином, підпалив і вийшов назустріч міліціонерам. У жахливих муках він помер на п'ятий день у місцевій лікарні. Я не думаю, що живий смолоскип з тіла Муси Мамута розбудить совість більшовицьких керівників. Але я сподіваюся на допомогу і солідарність з боротьбою мого народу всіх чесних людей Землі й у першу чергу одновірців-мусульман. Я прошу також оголосити Мусу Мамута мучеником, що впав у боротьбі в ім'я віри, добра і справедливості. Решат Джемілєв 15 липня 1978 року Голові Президії Верховної Ради СРСР Брежнєву Л.І 23 червня в селі Донському Кримської області кримський татарин Муса Мамут у віці 46 років, батько трьох дітей, вчинив самоспалення, коли в будинок його намагалася увірватися міліція. Мамут протягом багатьох років домагався права жити в Криму. Йому, як і багатьом іншим кримським татарам, було відмовлено в прописці, і він відбув два роки ув’язнення за так зване порушення правил паспортного режиму. Після цього йому знову загрожувала в'язниця або заслання, і він зважився на трагічний крок. Незалежно від його конкретних обставин, самоспалення Муси Мамута породжене національною трагедією народу - кримських татар, який став у 1944 році жертвою страхітливого злочину Сталіна і його підручних, а в 1967-78 р., після реабілітації кримських татар Указом Президії Верховної Ради СРСР - знову став жертвою дискримінації і несправедливості, яка триває. Ця дискримінація проявляється у постійних відмовах кримським татарам у прописці на їхній історичній батьківщині, у відмовах оформлення куплених будинків, у незаконних висилках, нальотах, осудах, у руйнуванні будинків, що залишають старих і дітей під відкритим небом, у численних знущаннях влади. Звертаюся до Вас, тому що переконаний в нагальній потребі найрішучішого і широкого втручання вищих органів влади країни. Трагічна загибель Муси Мамута, ім'я якого буде жити вічно в пам'яті його співвітчизників і всіх чесних людей, повинна послужити відновленню справедливості, відновленню зневажених прав його народу. Я прошу Вас також сприяти призначенню гідних пенсій його вдові і дітям, розслідуванню конкретних обставин його загибелі. З повагою і надією Генеральному прокуророві СРСР Руденку від гр-ки Абдуллаєвої Зекіє - дружини Муси Мамута, кримського татарина, що вчинив самоспалення на знак протесту проти дискримінації. Проживає в с. Донське Сімферопольського р-ну Кримської області по вул. Комсомольській, будинок 136. Заява У квітні 1975 року наша родина в складі 5-ти чоловік, за національністю кримські татари, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР і Постанови Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року повернулися на Батьківщину в Крим для постійного проживання. У селі Донському Сімферопольського району ми придбали невеликий будиночок і поселилися. У нотаріальному оформленні договору купівлі-продажу будинку й у прописці нам відмовили, відкрито заявляючи, що громадянам СРСР - кримським татарам робити акти купівлі-продажу будинків і проживати на території Криму категорично забороняється, а якщо будинки вже придбані, то підлягають негайному поверненню і приведенню дій купівлі-продажу в початковий стан. Після повернення будинку колишній покупець - кримський татарин повинен негайно залишити територію Криму. Ми неодноразово в усній і письмовій формі зверталися до місцевих органів влади з проханням про працевлаштування і прописку нашої родини, але нас не тільки не прописали і не працевлаштували, а навпаки, почався безперервний терор нашої родини. З квітня 1975 року, тобто з моменту придбання будинку, нашу родину постійно переслідували. Почалися незаконні виклики, допити, погрози засудити, вислати, вимоги негайно залишити Крим і інші знущання. 23 квітня 1976 року прокуратура Сімферопольського району порушила кримінальну справу проти мого чоловіка Муси Мамута і мене - Абдуллаєвої Зекіє про притягнення нас до кримінальної відповідальності за ст. 196 КК УРСР, як злісних порушників паспортного режиму. Народний суд Сімферопольського району засудив 13 травня 1976 р. мого чоловіка Мусу Мамута до двох років позбавлення волі з відбуванням терміну покарання у виправно-трудових таборах, а мене - до двох років позбавлення волі умовно. 18 липня 1977 року чоловік був достроково звільнений за гарну роботу і зразкову поведінку /є характеристики/. Після звільнення чоловіка з табору ми постійно зверталися з проханням працевлаштувати і прописати нашу родину до голови Донської сільради Сімферопольського району, начальника паспортного стола Сафонова, начальника райміліції Денисова, колишнього голови райвиконкому Тарасюка і новообраного голови райвиконкому Цехли, прокурора району Зубарєва, голови облвиконкому Чемодурова та інших. Але на всі наші письмові заяви в місцеві органи влади відповідав начальник райміліції Денисов з погрозою порушення повторної кримінальної справи. Навіть на наші заяви на ім'я Генерального секретаря ЦК КПРС тов. Брежнєва і Генерального прокурора СРСР тов. Руденка, також відповідав начальник райміліції Денисов. У лютому 1976 року всім учням Донської середньої школи, яким виповнилося 16 років, вручали паспорти, а нашій дочці Мамут Дилярі, 1959 року народження, що теж навчалася в 10-му класі цієї школи, паспорт демонстративно не вручили, мотивуючи тим, що її батьки не прописані. Облвиконком письмово відмовив їй у документуванні паспортом з тієї ж причини. У червні 1976 року дочка вдруге звернулася в райвиконком щодо видачі паспорта. Згодом паспорт їй видали, а потім у березні 1978 року в паспорті поставили штамп про виписку, хоча вона взагалі ніде не була прописана. Таким чином, закінчивши 10-й клас, без прописки, вона нікуди не могла йти вчитися або працювати. Друга моя дочка - Мамут Сабріє, 1961 року народження, теж учениця 10-го класу. Надалі погрози нашій родині почастішали. У березні 1978 року я і мій чоловік Муса Мамут були на прийомі в голови райвиконкому Цехли з проханням працевлаштувати і прописати нашу родину, тому що ми перебували в дуже скрутному матеріальному становищі. Наші діти голодували. Відповідь голови райвиконкому була короткою: "Вас не тільки не пропишемо, а навпаки, з настанням тепла, виселимо". Обурений такою відповіддю голови райвиконкому Цехли, мій чоловік Муса Мамут заявив, що він приготував каністру бензину для здійснення самоспалення. Так просто він свою Батьківщину Крим і власний будинок не залишить. Надалі, знаходячись у скрутному матеріальному становищі, ми вирішили добровільно йти в колгосп попрацювати. Таким чином, чоловік і я три тижні збирали троянди. 20 червня 1978 року знову в наш будинок з'явився дільничний міліціонер Соприкін з вимогою, щоб чоловік негайно з'явився в сільраду, де його чекає слідчий - капітан міліції Пономарьов. Я і чоловік прийшли в сільраду, де слідчий Пономарьов допитував нас упродовж трьох годин і склав протокол допиту. Потім він оголосив мені і моєму чоловіку про порушення повторної кримінальної справи за ст. 196 КК УРСР нібито за злісне порушення нами паспортного режиму. Пономарьов навіть вважав за потрібне показати нам наказ начальника про порушення проти нас кримінальної справи. Прізвище і посаду цього начальника він не повідомив. Сказав тільки, що наказ був виданий владою. Пономарьов завзято і наполегливо вимагав від нас залишити Крим і виїхати. Ми категорично відмовилися, тому що приїхали на Батьківщину на постійне проживання і нікуди більше не збираємося їхати. Чоловік відкрито заявив Пономарьову, що вони його живим не візьмуть. Через три дні, тобто 23 травня 1978 року, дільничний міліціонер Соприкін знову на мотоциклі приїхав до нас і наказав, щоб чоловік негайно з'явився в сільраду до слідчого Пономарьова. Він більше туди не з'явився. Вкрай обурений необмеженістю, безкарністю насильства і свавіллям влади над долею і правами кримськотатарського народу, над долею і правами родини і громадянина СРСР - кримського татарина, повною відсутністю гарантій дієвості соціалістичної законності, він облив себе бензином, покінчив із життям самоспаленням. Це був гнівний акт протесту проти неприборканої національної дискримінації кримськотатарського народу. Дільничний міліціонер Соприкін холоднокровно за цим спостерігав, не намагаючись загасити палаючого, спокійно сів на свій мотоцикл і поїхав. Це, очевидно, відповідало планам злочинців, підлі дії яких привели до жахливої трагедії. Прямими винуватцями смерті мого чоловіка Муси Мамута, 1931 року народження, батька трьох дітей, є місцеві органи влади Криму і конкретні органи прокуратури і міліції. Це вони безправно травмували його і довели до крайнощів. Я прошу негайно розслідувати і притягти до кримінальної відповідальності винуватців самоспалення мого чоловіка за відповідними статтями карних законів УРСР і СРСР. Підпис /Аблуллаєва Зекіє/ 15 серпня 1978 року З документа під заголовком: ...Мусу привезли у лікарню в безнадійному стані, обгорілого на 85 відсотків. 27 червня Мамут Муса помер у лікарні від опіків. У день, коли його туди привезли, в лікарні був оголошений карантин, тобто, відвідування хворих заборонялося. Його родина - дружина і троє дітей залишилися без батька. 29 червня 1978 року в усіх районах Криму за наказом КДБ і прокуратури повістками викликали десятки представників кримськотатарського народу, щоб попередити про відповідальність за проведення похорону Муси Мамута. 30 червня кримські татари, які працювали на громадському транспорті були відсторонені від роботи. У всіх кримських татар, які мали особистий транспорт, були вилучені права водіїв, з автомобілів знімалися номери, аби не дати змоги потрапити на похорон. Усі підступи до села Донського контролювалися співробітниками ДАІ, які висаджували кримських татар, що їхали на похорон. Зупинка усіх видів транспорту в с. Донське була заборонена. Але незважаючи на всі утиски з боку КДБ, люди - і старі, і малі - добиралися до місця похорону пішки, за десятки кілометрів, щоб висловити співчуття родині і близьким Муси Мамута, а також провести в останню путь свого співвітчизника, що віддав життя боротьбі за свою Батьківщину - Крим, самопожертвою протестуючи проти сваволі і расової дискримінації. Похорон Мамута Муси відбувався під наглядом численних співробітників КДБ і міліції під керівництвом заступника начальника обласного УКДБ підполковника Петренка. Вся округа була заблокована посиленими нарядами міліції, "чорними воронками", пожежними машинами... Липень 1978 року, Крим. Зі скарги Сеітваапова Ебазера на адресу Генерального прокурора СРСР 30-го червня я хотів поїхати в с. Донське на похорон Мамута Муси, але чомусь ні на автостанції "Західній", ні на "Свободі" квитків до села Донське, Димитрове, Мазанка не продавали. Транзитні автобуси теж не брали, водії говорили, що в них є строгі вказівки не зупинятися саме в цих населених пунктах. 1-го липня ц.р. під час рейсу автобуса на маршруті Сімферополь-Трудове близько 16.00 години мене висадили неподалік посту ДАІ на шосе Сімферополь-Феодосія. На моє запитання, чому мене висадили, він /співробітник ДАІ/ відповів, що перевіряє документи. Насправді ж, документи перевіряли тільки в мене. Потім завели до приміщення, де двоє в цивільному почали ставити питання і обшукали /перевірили сумку, кишені, за пазухою/, і не то жартуючи, не то всерйоз сказали, що шукають зброю. На моє запитання, чому вони так роблять, відповіли, що розшукується небезпечний злочинець, для комедії вони портрет з мого паспорта порівнювали з фотографією якогось злочинця. На мої вимоги представитися, один з них вийняв з кишені червону книжку, розкрив і відразу сховав. За винятком того, що він старший лейтенант, я нічого не розібрав... Сеітвапов Ебазер, робітник міжколгоспбуду. 2 липня 1978 року Всенародне звернення кримських татар Трагічна подія в Криму змушує нас знову звернутися до тих, від кого залежить розв’язання нашого національного питання. 23 червня 1978 року в с. Беш-Терек /Донське/ Сімферопольського району покінчив життя самоспаленням наш співвітчизник Муса Мамут. Це був акт гнівного протесту проти кричущих порушень наших національних прав і в першу чергу - права жити на своїй Батьківщині. Указ від 5 вересня 1967 року, що дозволяє кримським татарам жити на всій території СРСР, у тому числі й у Криму, насправді виявився лише пропагандистською цидулкою, розрахованою на обман суспільної думки. Тисячі родин, що виїхали в Крим, були різними методами виселені зі своєї Батьківщини. Кримським татарам під усілякими приводами відмовляють у прописці, працевлаштуванні, позбавляють їх засобів до існування, а потім їх же судять за проживання без прописки. Але найчастіше офіційні особи в Криму і не приховують, що є спеціальні інструкції не прописувати кримських татар. Таким чином, не Конституція СРСР, не проголошені компартією СРСР принципи рівності всіх народів, а невідомі широкій громадськості інструкції є законом для адміністрації Криму. Результатами є відверта сваволя і наруга над елементарними правами кримських татар. Ми вимагаємо покласти край беззаконню, вимагаємо скасувати антиконституційні укази, постанови й інструкції у відношенні до кримських татар. Мученицька смерть 46-літнього Муси МАМУТА, батька трьох дітей, на совісті тих, хто думає "вирішити" кримськотатарське питання за допомогою погроз і терору. Відкритий лист Шановний пане Алі! Переді мною лежить журнал "За рубежем", який щотижня видається у СРСР, за номером 45/905/, 1978 року, де розміщена стаття журналістки видавництва "Нью Уорлд Ревью" Мирелін Бічтел. Пані Бічтел у своїй статті наводить досить докладні дані про Ваші враження від десятиденної поїздки в Радянський Союз на запрошення Комітету з фізичної культури і спорту. Ознайомившись з Вашими враженнями, у мене, як і в багатьох моїх співгромадян, з'явилися деякі сумніви щодо Вашої поінформованості і компетентності. Не думайте, що я Вас хочу звинуватити в упередженості. Ні! Але, як би там не було, я не можу залишатися простим читачем цієї статті і не поділитися своєю думкою про Ваші незабутні /як говориться в статті/ враження. Ви, очевидно, погодитеся зі мною, що життя в країні, де Ви провели усього десять днів, набагато краще знають громадяни, що народилися і виросли в цій країні, навіть у тому випадку, коли в ролі екскурсоводів виступали державні керівники. Ви, викладаючи свої враження, торкнулися дуже багатьох проблем і начебто намагаєтеся переконати не тільки громадськість Вашої країни і Заходу в правильності Ваших висновків, але запевнити в цьому і нас, радянських громадян, що з молоком матері увібрали "насолоду" "свободи слова і преси", "поваги до малих націй", "антирасизму", "відсутності заздрості і підозрілості" та інше. Я з Вами згодний у тому, що "це - країна з великою історією...". Але, щоб знати її історію, її треба вивчати. І вивчати не так, як вивчала її Анжела Девіс у 1972 році з вікна автомобіля, що мчався по вулицях міст і сіл на шаленій швидкості в супроводі міліції і співробітників КДБ, а так, щоб Ви могли вільно підійти до будь-якого громадянина, як це роблять радянські журналісти і кореспонденти у вас на Заході, і попросити відповісти на усі Ваші запитання без остраху і без оглядки, що його не підслухають та й не запроторять у в'язницю за "розголошення державної таємниці" або за "наклеп на Радянський державно-суспільний лад". Так, Ви праві, у цієї країни історія велика. У ній багато і пам'ятників старовини. Але Ви відвідайте Крим і подивіться, що там залишилося від колись квітучої Кримської держави! Відвідайте середньовічне місто Солхат, перейменоване у Старий Крим, де колись були споруджені 112 мечетей з їх гострими мінаретами, не говорячи про інші споруди. Чи знайдете Ви хоча б одну мечеть, нехай не для вознесіння молитов /куди там/, а хоча б як пам'ятник східного зодчества? Ви пройдіть по всьому Криму, чи знайдете Ви там хоча б один мусульманський цвинтар? Запевняю Вас, Ваші пошуки будуть марними... Ви говорите, що "Брежнєв... побажав зустрічі з простим хлопцем з Кентуккі, якимось боксером... Він привітався, обійняв і розцілував нас... Він чекав саме мене... Для людини, яка приїхала з Америки, бути так радо прийнятим у цьому кабінеті, усвідомлювати, що тебе поважають - почуття, ні з чим незрівнянне..". Ви, в силу того, що прийняли за чисту монету всі ці прийоми, поцілунки й обійми, усі поїздки по країні, весь той набір люб'язностей, яким Вас пригощали, словом, весь спектакль, мимоволі виявилися в ролі брехуна, стверджуючи, що СРСР - ледве не рай земний. Вас привела в захват "простота" Брежнєва, його готовність зустрітися з простим кентуккійським хлопцем. А чи зустрічається він так охоче з радянськими хлопцями? Чи відомо Вам, що для того, аби нам, радянським громадянам, потрапити на прийом до Брежнєва, треба було підняти весь народ, послати на його адресу сотні тисяч листів і колективних звернень, скріплених мільйонами підписів, посилати в Москву сотні і тисячі своїх представників упродовж 23-х років. А таки нікого не прийняв. Ми сподівалися на прийом, а нас виловлювали як злочинців, закидали у "воронки" і відправляли у в'язниці... Ви, напевно, думаєте, що про ці факти і сваволю, яка чиниться не знає той, хто настільки зачарував Вас. Якщо це так, то Ви глибоко помиляєтеся. Невдовзі після самоспалення Муси, Брежнєв поїхав у Крим відпочивати і там напрацював нові форми гонінь, зокрема, нову постанову /без публікації/ про посилення паспортного режиму в Криму, про заборону кримським татарам виїжджати з Узбекистану і про притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто агітує кримських татар виїхати в Крим. Після цього по Криму пройшла нова хвиля репресій над кримськими татарами. Чи цікавилися Ви, пане Алі, гостюючи у цього "славного старого", долею осиротілих дітей Муси і долею дітей кримських татар, що як те перекотиполе в себе на Батьківщині у пошуках притулку?!. Чи не здається Вам, що горезвісний прийом до Вашої честі є не що інше, як пил в очі Вам, а через Вас — в очі мільйонів наївних людей? Від Вас чекали виступів у пресі, на прес-конференціях і т.д. Саме так Ви і вчинили... Я Вас не хочу звинуватити в тому, що Ви приїхали і хочете ще раз приїхати в СРСР зі спеціальним наміром дезінформувати громадськість. Природно, за час, що Ви провели в СРСР, Ви ні в якому разі не змогли б розібратися в тих питаннях, що Ви зачепили у своєму інтерв'ю. Ви не змогли зрозуміти нічого з того, що хвилює нас - жителів цієї країни... Наприкінці свого листа до Вас, я дуже прошу Вас як організатора "Всесвітньої організації боротьби за право на гідне життя" під час Вашої спеціальної поїздки в СРСР /зі знімальною групою, тому що Ви хочете показати типову радянську родину/ відвідати родину Февзі Сейдалієва, якого, з мовчазної згоди "приємного" керівника, убили в Дніпропетровській в'язниці в 1968 році за те, що він з родиною поїхав жити на свою Батьківщину. У нього залишилися четверо осиротілих маленьких дітей. /Їхня адреса: Ташкентська область, Аккурганський район, радгосп Аккурган, центральне відділення/. Також відвідайте матір Фемі Алієва, убитого 1967 року міліціонерами. /Її адреса: Ташкентська область, Янгіюль/. І обов'язково, прошу Вас, відвідайте родину Муси Мамута, про якого я вже нагадував. Влада Криму після смерті батька сімейства навзамін прописки в Криму безсовісно вимагала письмового підтвердження того, що Муса в момент самоспалення нібито був у несамовитому стані. В Муси осиротіли троє дітей /Їхня адреса: Крим, Сімферопольський район, село Беш-Терек, нині село Донське/ Я Вас прошу також, побувайте в родинах сотень кримських татар, що нині проживають в Криму, візьміть у них інтерв'ю. Вони можуть розповісти Вам про спосіб життя простих радянських громадян і запевняю Вас, що цей справжній фільм вийде більш цікавим, аніж той, який Ви маєте намір знімати за сценарієм Вашого друга Брежнєва. [...]. Автор листа до Муххамеда Алі – Решат Джемілєв |
