Народився 7 листопада 1973 року у с. Корначівка Ярмолинецького р-ну Хмельницької області. У 1990 році закінчив середню школу №3 м. Алушта. З 1992 по 1996 роки навчався в Сімферопольському державному університеті ім. М.В.Фрунзе. У 1996 – 1999 роках – навчання в аспірантурі Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. В 2001 році у спеціалізованій Раді Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченко захистив дисертацію на тему “Політика радянської влади щодо Російської православної церкви у Криму (1921-1929 рр.). Викладацьку діяльність розпочав у 1998 році у Кримському Державному інженерно-педагогічному інституті на кафедрі соціально-гуманітарних дисциплін. З 2000 року до сьогодні працює в Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського (спочатку на кафедрі Українознавства, зараз - на кафедрі Історико-правових дисциплін та основ права).

З 2004 року  – докторант інституту джерелознавства та археографії ім. М.Грушевського НАНУ. Основна тематика досліджень – “Просвіта кримських татар в 1921–1941 рр.”.

Розвиток системи просвіти кримських татар у Кримській АРСР (1921-1941)
(нариси з наукового дослідження)

Конфесійна освіта кримських татар у роки радянської влади

Перебудова системи народної освіти Криму в умовах установлення радянської влади

Введення латиничного шрифту у кримськотатарську писемність

Введення кириличного шрифту у кримськотатарську писемність

Матеріально-технічне забезпечення шкільної освіти кримських татар

Забезпечення вчительськими кадрами кримськотатарських шкіл

Кількісні зміни в системі початкової і середньої народної освіти кримських татар

Якісний розвиток національної системи шкільної освіти

Кримські татари та розвиток системи середньо-спеціальної освіти

Навчання кримських татар у вищих навчальних закладах

Розвиток видавничої справи кримськотатарською мовою в Кримській АРСР у 1920-1941 роках

Розвиток кримськотатарської періодичної преси в 1920-1941 роках

1.1. Конфесійна освіта кримських татар у роки радянської влади

З огляду на те, що в дореволюційному Криму конфесійна освіта кримських татар займала першорядну позиції в справі народної освіти, тому цілком закономірним є дослідження низки питань пов'язаних зі спробами його відродження в Кримській АРСР. Виходячи з цього, необхідно дослідити основні складові політики радянської влади стосовно народів, що сповідують іслам на теренах СРСР взагалі й кримських татар зокрема, а також розглянути спроби мусульманської громади Криму (в особі НУРСМК) відродити викладання ісламського віровчення.

Приступаючи до розгляду поставленої проблеми, необхідно відзначити, що взаємини радянської влади та релігійних організацій, що діяли на території СРСР, сьогодні є темою значної кількості історичних досліджень. Сучасними дослідниками детально описані репресивні методи, які застосовувалися щодо різних віросповідань і представників їхнього духівництва, а також методи адміністративного, фінансового й політичного контролю, якими користувалися більшовики стосовно різних релігійних конфесій. Одним із методів зниження впливу релігійних організацій на населення з боку радянської влади, було відсторонення служителів релігійних культів від виховання нового покоління та ліквідація не тільки системи конфесійної освіти, але й підготовки кадрів самого духівництва.

 Основним документом у справі побудови взаємин між новою владою і релігійними конфесіями став “Декрет про відділення церкви від держави та школи від церкви”. Цей документ мав велике політичне значення для народів колишньої Російської імперії тому, що проголошував волю віросповідання, рівність усіх релігій перед законом, скасував, існуючий при монархії розділ конфесій на “пануючі”, “терпимі” і “гнані”. У той же час, вище згаданий декрет виділив релігійні організації в особливу категорію приватних товариств, позбавлених прав юридичної особи, і проголосив конфіскацію їхньої власності.

Однак політичний курс радянської влади в релігійному питанні в 1920-і роки не був однаково дискримінаційним і репресивним стосовно всіх релігійних конфесій. Зокрема політика щодо ісламського віровчення та представників її конфесії в середині 1920-х років відрізнялася великою гнучкістю й обережністю.

Радянське керівництво взяло до уваги той факт, що іслам не проводить різкого розмежування між світською та релігійною сферами, і тому релігійні норми регламентували практично всі сторони життя мусульманських народів. Через це директивні вказівки місцевим партійним і владним органам орієнтували їх на те, що вирішення будь-якого політичного завдання в регіонах поширення ісламу повинно супроводжуватися коректним ставленням до релігійної свідомості мас, духівництва й конфесійних організацій.

Ці установки були відбиті в спеціальному листі ЦК РКП(б) про роботу серед народів Сходу від 21 лютого 1920 р., у якому говорилося, що “релігійні забобони” серед мусульман особливо сильні тому, що перебувають у тісному зв'язку з цивільно-сімейним побутом, і тому боротися з ними необхідно “не прямим запереченням релігії, а її підточенням за допомогою поширення грамоти, відкриття шкіл, клубів, читалень, поширенням знань з історії землі та людини...” [1, с.147].

Становлення взаємин органів радянської влади і кримських мусульман, більшість яких складали кримські татари, у 1920-1922 роках відбувалося на тлі масового терору, жахливих соціально-економічних експериментів і голоду, що забрав тільки в регіоні понад сто тисяч життів. Мусульмани в цей період не мали своїх офіційних органів конфесійного управління тому, що останній муфтій емігрував разом з Білою армією, а приміщення Таврійського Мусульманського Духовного Правління новою владою було конфісковано [2, с.55].

Згідно з положенням декрету від 23 січня 1918 р. та виданим у його розвиток нормативним актам й інструкціям, конфесійні навчальні заклади були ліквідовані, а належні їм приміщення разом із усім майном передані Народному Комісаріату Просвіти Криму (далі – НКП) та місцевим радам. Релігійна освіта оголошувалася приватною справою та дозволялася тільки повнолітнім. Для осіб, що не досягли 18 років, дозволялося проводити окремі лекції, бесіди з питань релігії, але тільки з такою умовою, щоб це не надбало характеру систематичного шкільного навчання. Не визначеною поки що залишалась проблема організації спеціальних богословських курсів для підготовки служителів культу. Таким чином, традиційна система конфесійної освіти, що сторіччями існувала в кримських татар знищувалася, і тепер її відновлення залежало винятково від самоорганізації мусульман Криму і, само собою, тісно пов'язувалася з відновленням структури їх конфесійного устрою.

Незважаючи на це, уже з 1920 р. починається поступове відродження конфесійної освіти на місцях. Так нарком Просвіти Кримської АРСР К.Хамзін, зазначав, що в періоді з листопада 1920 р. по листопад 1921 р. було створено близько 500 кримськотатарських шкіл. Він вимагав їх закриття. Причина полягала в тому, що ці школи були конфесійними, а викладачами в них були представники духівництва – мулли і муедзини. Необхідно відзначити, що становище, яке склалося в регіоні, суперечило не тільки декрету, що вище згадувався, але й іншим рішенням радянської влади в сфері освіти. Так, наприклад, 12 березня 1920 р. Президія Центрального бюро комуністичних організацій народів Сходу на своєму засіданні обговорювала питання “про допущення муллів до викладання в мусульманських школах” і, приймаючи рішення, прийшла до висновку щодо “недопустимості обійняття особами з духовним званням посади вчителів радянських шкіл”. І лише як крайню міру, бюро в окремих випадках змушено було “визнати можливим допустити на посади осіб з колишнім духовним званням, а також осіб, що були готові відмовитися від нього”.

Зрозуміло, що Наркомпрос Криму не контролював діяльність цих шкіл. Не маловажну роль відіграло глибоке переконання К.Хамзіна в тому, що: “ця школа, за нашим глибоким переконанням шкідлива, тому що вона дискредитує в очах населення радянську владу своєю убогістю й антипедагогічною постановкою і не може бути провідником комуністичних ідей у народних масах” [12, с.387].

Якщо лейтмотиви щодо “антипедагогічності” й того, що конфесійні школи “не можуть бути провідником комуністичних ідей” цілком зрозумілі і закономірні для радянського наркома освіти, то питання стосовно “убогості” варто розглянути більш докладно. Справді, нарком указував, що  “... школи туляться в будинках, що скоріше нагадують курники, ніж шкільні приміщення... школи не обладнані меблями, не забезпечені ні підручниками, ні навчальними посібниками. Звичайно діти сидять на земляній підлозі, підстеливши під себе халат, пишуть на низеньких лавах, іноді пюпітром для аркуша служить коліно” [12, c.387]. Однак чи значно становище конфесійних шкіл відрізнялося від світських, радянських? Як вказують документи тієї епохи – ні. До того ж К.Хамзін, можливо “забув”, що громадянська війна, інтервенція, голод і розруха, торкнулися не тільки державної, світської системи освіти, але й конфесійної. Те, що ці школи відкрилися і працювали в найтяжчих умовах, уже саме по собі було громадянським подвигом їхніх творців і викладачів. А що стосується матеріально технічного забезпечення і правильної постановки педагогічної роботи цих навчальних закладів, доречним, мабуть, буде порівняння з радянською кримськотатарською школою довоєнного періоду.

Таким чином, подальше існування й збереження конфесійної освіти, тепер прямо залежало від мусульман регіону. Організаційне відновлення конфесійного управління мусульман відбулося тільки в 1923 р. Із 10 по 15 січня цього року було проведено 1-й з'їзд мусульман Криму, результатом діяльності якого стало створення Народного Управління Релігійними Справами Мусульман Криму (далі – НУРСМК). Новим муфтієм був обраний Ібраїм Тарпі [3, арк.6-6 об.].

5 лютого 1923 р. НКВС Криму зареєструвало статут мусульманського релігійного управління. І хоча прав юридичної особи воно не одержало, усе-таки сфера його діяльності була набагато ширша, ніж в аналогічних управлінських органів інших конфесій. Серед пріоритетних напрямків діяльності конфесійного управління стала організація релігійних навчальних закладів і розробка навчальних програм для них. Кошти релігійного управління, з урахуванням конфіскації радянською владою всього вакуфного майна, формувалися в цей період тільки за рахунок добровільних пожертв. Що, звичайно, суттєво знизило можливості НУРСМК.

Після проведення в 1923 р. в Уфі першого Всеросійського з'їзду мусульманського духівництва, у діяльності якого взяв участь і делегат від Криму І.Тарпі, партійне керівництво було змушене піти назустріч вимогам мусульман у справі початкової конфесійної освіти: дозволити викладання віровчення в мечетях дітям, що закінчили світську школу першого ступеня. Проект цієї постанови почав розроблятися комісією після завершення роботи з'їзду [4, с.428-429].

Слушний момент був використаний І.Тарпі, для звернення у ВЦВК із заявою про задоволення вимог кримських мусульман. Серед них були й такі, що мали безпосереднє відношення до відновлення сфери духовної освіти: по-перше, передати НУРСМК об'єкти нерухомості, що перебували у власності конфесійних організацій. По-друге, кримським вакуфам надати такий же правовий статус, як і вакуфам Туркестану. По-третє, передати муфтіату всі релігійні книги й бібліотеки (до речі, єдине, що і було взагалі зроблене) [5, арк.6].

Президія ВЦВК розглянула звернення кримського муфтія й у зв'язку з цим направила в липні 1923 р. у Кримський ЦВК відповідне розпорядження. У ньому пропонувалося зберегти правовий статус НУРСМК, згідно з зареєстрованим статутом, а розгляд інших питань відкласти до розробки загальних позицій щодо мусульман усього СРСР.

Із 1 по 5 вересня 1924 р. у Сімферополі пройшов 2-й з'їзд мусульман Криму, на якому також обговорювалися проблеми викладання віровчення серед кримських татар. У зв'язку з тим, що основні положення декрету “Про відділення церкви від держави й школи від церкви” забороняли викладання у світських навчальних закладах релігійних предметів, а також їх викладання особам, що не досягли визначеного віку, питання освіти для кримськотатарської молоді стояло особливо гостро.

Крім того, на з'їзді відбулися перевибори керівництва управління, новим муфтієм було обрано заступника Ібраїма Тарпі Муслядіна Халіля. При управлінні було створено Раду улемів. Крім того, вперше після громадянської війни в 1924 р. НУРСМК провело перепис духівництва. Усього було зареєстровано 347 служителів культу, з яких 149 за результатами спеціального іспиту підтвердили своє духовне звання. З них тільки 67 осіб одержали посвідчення на право викладати основи релігії [6, арк.170]. Таким чином, був зроблений ще один важливий крок на шляху відродження системи релігійної освіти кримських татар, хоча і під твердим контролем радянської влади.

У цей період, питання відновлення конфесійної освіти для мусульман колишньої Російської імперії набуло особливої гостроти. Так, наприклад, у Середній Азії ситуація настільки ускладнилася, що радянській владі довелося піти на важливі поступки в релігійному питанні для місцевого населення. Обумовлювалося це тим, що в регіоні розвивався могутній антирадянський збройний рух, що проголосив гасло релігійної війни й повного відновлення норм шаріату. Керівництво країни було змушено вжити заходів щодо відновлення системи духовної освіти в Туркестані, практично цілком ліквідованої на початку 1920-х років.

18 травня 1922 р. ЦК РКП(б) прийняв постанову “Про Туркестансько-Бухарські справи”, згідно з якою вакуфні землі знову були повернуті мечетям і медресе, а також легалізувалися конфесійні школи. Передбачалося, що отримані від використання вакуфів кошти будуть спрямовані на сплату державних податків, а головне, на утримання конфесійних навчальних закладів і самих учнів, організацію навчального процесу, фінансування служителів культу й обслуговуючого персоналу. При НКП Туркестану було створене Головне вакуфне управління, що займалося контролем за використанням вакуфного майна й організацією нових вакуфів.

Як уже відзначалося, у Криму, на відміну від Середньої Азії, сфера конфесійної освіти мусульман, також як і інших конфесій, була ліквідована, і численні випадки нелегального викладання віровчення рішуче припинялися в адміністративному порядку. Крім того, у 1924 р. місцеві органи влади провели інвентаризацію колишнього вакуфного майна. У ході цієї роботи вдалося з'ясувати, що частина земельних вакуфів перейшла у власність селян, а частина в державний земельний фонд. Але через те, що релігійний чинник не мав у Криму великого впливу, то питання про те, щоб повернути вакуфи релігійним організаціям навіть не розглядалося [7, арк.10].

9 червня 1924 р. президія ВЦВК видала постанову про дозвіл викладати мусульманське віровчення в мечетях дітям, що закінчили школу 1-го ступеня, або ж досягли віку 14 років. У розвиток цієї постанови 14 березня 1925 р. Центральне Адміністративне Управління при Кримському ЦВК (ЦАУ Криму) і республіканський НКП опублікували інструкцію “Про порядок викладання мусульманського віровчення на території Кр.РСР”. Цей документ містив два основних положення, по-перше, створення конфесійних шкіл тільки в мечетях. По-друге, викладання основ релігії заборонялося доповнювати загальноосвітніми дисциплінами, крім перекладу з арабської на кримськотатарську мову. Таким чином, новоутворені конфесійні школи рішуче відсторонялися від державної системи освіти й утрачали своє національно-релігійне значення.

Для одержання дозволу на навчання батьки учнів повинні були звернутися в місцевий райвиконком із заявою про бажання організувати навчальну групу. У цьому документі також надавався список дітей, місце занять, інформація про учителя і його адреса. Викладач пред'являв у райвиконком навчальний план із указівкою тривалості всього курсу, крім того він зобов'язувався завести книгу обліку учнів і повідомляти про всі зміни в їхньому складі. Приймати нових учнів у групу до їх реєстрації у виконкомі заборонялося. Школи могли утримуватися тільки за рахунок коштів батьків учнів. Крім того, місцеві органи влади могли дати дозвіл на організацію такої школи тільки після узгодження цього питання з ЦАУ, НКП і ДПУ Криму [8, арк.41].

3 вересня 1925 р. у Крим прийшла інструкція НКВС і НКП РРФСР “Про викладання мусульманського віровчення серед східних народностей, що сповідують мусульманське віровчення”, затверджена президією ВЦВК 27 серпня 1925 р. На її основі були розроблені доповнення до постанов, які вже існували, з питань регламентації відкриття конфесійних шкіл. У першу чергу, нововведення були спрямовані на посилення контролю з боку адміністративних органів за викладанням релігії. Мета цих доповнень зводилася до того, щоб не допустити посилення впливу духівництва, росту релігійного руху, і особливо відкриття спеціальних конфесійних шкіл.

Відповідно з новими вимогами, заяву про організацію мектебів повинна була пред'являти група віруючих, що орендували мечеть, де передбачалося вести заняття. Відповідальність за реєстрацію навчальних груп і вчителів покладалася на столи релігійних культів при райвиконкомах.

Аналізуючи розвиток ситуації в справі відродження конфесійної освіти кримських мусульман у цей період, необхідно відзначити, що хоча вони й домоглися поновлення викладання віровчення, однак ця перемога була неповною. Так, наприклад, установлювалися різні обмеження, що стосувалися віку учнів (з 14 років) чи їх освітнього цензу (далеко не всі кримськотатарські діти закінчували школу першого ступеня в повному обсязі). Додаткові вимоги висувалися щодо стану мечетей, у яких повинні були проходити заняття. Ретельному добору й анкетуванню піддавалися вчителі. Не знайшла також співчуття у влади й ідея відновлення медресе тощо.

Окремою проблемою до середини 1920-х років для кримських мусульман стало питання підготовки духівництва. Проведений НУРСМ Криму облік духівництва показав, що майже половина з них були обрані релігійними громадами протягом останніх декількох років. Як правило, це були селяни, що не мали спеціальної богословської освіти й тому, лише приблизно уявляли собі обов'язки служителя мусульманського культу. Деякі з них знаходилися в опозиції до нової влади і не розділяли новаторських ідей керівництва муфтіату. На думку муфтія, 90% мусульманського духівництва не відповідали своєму призначенню. І хоча дії консерваторів не носили характеру активного опору, проте, іноді шкодили взаєминам релігійних громад і радянської влади. Президія НУРСМ виказувала з цього приводу велику заклопотаність і вважала за необхідне в умовах, що створилися, організувати спеціальний навчальний заклад для духівництва. Крім того, такий навчальний заклад давав можливість не тільки створити новий корпус служителів культу, але і, з огляду на їх місце в справі відновлення конфесійної освіти, значно поліпшити як ідеологічно контингент учителів, так і їх професійну підготовку.

Необхідно відзначити, що в розв’язуванні цього питання фактично з перших років існування НУРСМ були досягнуті визначені результати. Так, наприклад, відповідно до затвердженого ЦАУ Криму від 3 жовтня 1924 р. статуту, НУРСМ Криму із дозволу влади, відкрив духовно-релігійні курси для підготовки хатибів, імамів, муедзинів і віроучителів. Курси були відкриті в Сімферополі з 1 травня по 15 червня 1924 р. при мечеті "Аджи-Курті". Велика увага приділялася питанню створення власної бібліотеки, були навіть отримані раніше конфісковані більшовиками книги з бібліотеки Зінджерлі-медресе, а також розпочалася активна підготовка до видання абетки для читання Корану [9, с.127]. Але для вирішення всіх проблем, що постали перед мусульманами Криму в царині конфесійної освіти, цього було явно недостатньо.

16 лютого 1925 р. президія НУРСМ звернулася в Кримський ЦВК із клопотанням про відкриття 1,5 місячних курсів для служителів культу “...з метою... підготовки відповідно духу часу служителів мусульманського культу: імамів, муедзинів і ін., підйом їхнього культурного рівня...” [6, арк.369]. Заняття передбачалося почати 1 травня 1925 р. у Сімферополі, усе в тій же мечеті приходу “Аджи-Курті”. Викладачами мали виступити шість членів президії НУРСМ Криму.

Проте, цього разу, управління наткнулося на деякі бюрократичні труднощі. Так ЦАУ Криму, почавши розглядати проблему відкриття курсів, запропонувало НУРСМ надати для розгляду їх навчальну програму. До червня 1925 р. програма була розроблена й пред'явлена, але ЦАУ зажадало підготувати більш докладний варіант. У відповідь на це, президія НУРСМ повідомила, що планує відкриття двох релігійних курсів: 1,5 місячних у квітні 1926 р. і 6 місячних восени 1926 р. Розширені навчальні програми передбачалося передати на розгляд відповідних органів до лютого 1926 р. До цього моменту також планувалося розробити проекти організації навчальних закладів за зразком медресе, але коштів для реалізації проекту не було. Вирішення цієї проблеми відклали до проведення III-го Всекримського з'їзду мусульман [2, с.127].

У процесі дослідження проблем взаємин мусульман Криму й радянської влади сучасні дослідники доходять висновку, що досить коректне та гнучке ставлення більшовиків до ісламу в цей період розвитку півострова, надання кримським татарам пільг і поступок у релігійній сфері на тлі жорстокої політики щодо Російської Православної церкви, породили в частини духівництва і віруючих ілюзії, що нова влада готова послідовно втілювати в життя принципи свободи совісті. Представники кримськотатарської інтелігенції, орієнтованої на іслам, думали, що це надасть можливість продовжити культосвітню роботу в дусі джадидистських перетворень [2, с.43]. У той же час, не можна не відзначити, що створення конфесійного управління з широкими повноваженнями і сферою діяльності дозволило організаційно упорядкувати релігійне життя мусульман Криму й приступити до здійснення наміченої програми відродження духовної освіти.

Серед іншого, у центрі уваги III-го з'їзду мусульман Криму, що проходив з 1 по 6 грудня 1925 р. у Сімферополі, постали питання відновлення занять у конфесійних навчальних закладах. У першу чергу обговорювалася необхідність створення релігійних курсів за типом медресе для підготовки служителів ісламського культу. Ці проблеми розглядали через призму того, що соціально-політичні зміни, що відбулися після революції, вимагали принципово нової ідейної підготовки мусульманського духівництва. Виходячи з цього, на розгляд з'їзду був представлений уже вище згадуваний проект організації двох видів релігійних курсів: на 1,5 місяця та 6 місяців. Кошторис витрат по першому медресе включав також заробітну платню викладачам й оренду опалювального приміщення, що в цілому склало суму в 1080 крб.

По другому типу медресе було запропоновано два варіанти. У першому випадку тільки з оплатою праці викладачам сума витрат складала 2820 карбованців, а в другому – з утриманням учнів – 4200 крб. [2, с.61]. Б.Фаік повідомив делегатам, що перші заходи щодо організації курсів були проведені ще в 1924 р.: підібраний викладацький склад, розроблені навчальні програми, подано заяву в органи влади про дозвіл на проведення занять. Паралельно з цією діяльністю НУРСМ продовжував займатися організацією фундаментальної релігійної бібліотеки. Управління звернулося за відповідним дозволом закупити релігійні книги в Туреччині, Єгипті й інших мусульманських країнах. Проте головною перешкодою знову стала відсутність коштів тому, що попередній з'їзд не обговорював питання про фінансування медресе та не визначив відповідної статті витрат.

З'їзд затвердив пропозиції Б.Фаіка і прийняв відповідну постанову про відкриття курсів за представленою програмою і кошторис, у цілому ж, витрати НУРСМ на 1926 р. були затверджені в кількості 25860 крб.

Крім проблеми відкриття курсів, III-й з'їзд мусульман Криму заслухав такі пропозиції про подальшу програму дій комісії з віровчення: по-перше, відкрити релігійні школи не тільки в мечетях, але й у найбільше придатних для цього приміщеннях. По-друге, залишити навчання арабською мовою й домогтися права її викладання. По-третє, домагатися дозволу на відкриття медресе. По-четверте, проводити заняття за рахунок часу навчання в радянських школах, але з вимогою допустити в конфесійні школи дітей молодших ніж 14 років. Усі положення отримали схвалення з'їзду і були затверджені.

З'їзд також запропонував президії муфтіату звернутися в РНК  Кримської АРСР із питань, рішення яких було необхідною умовою для відновлення системи духовної освіти: повернути будинки навчальних закладів, що побудовані до революції на кошти мусульман, а також забезпечити вільну підписку на закордонні періодичні видання й книги релігійного характеру. (Остання вимога мала велике значення, оскільки мектеби й медресе було необхідно забезпечити навчально-методичною літературою). Необхідно відзначити, що надалі муфтіат одержав можливість підписатися через “Внешторг” на закордонні релігійні видання, що його цікавили [2, с.62].

У січні 1926 р. президія релігійного управління звернулася в місцеві органи влади з клопотанням про виконання постанов з'їзду, що стосувалися питань релігійної освіти. Передбачені відомчими інструкціями правила про викладання віровчення були піддані критиці в спеціальній заяві, у якій були висунуті і вимоги, виконання яких пов’язувалося з оптимальною організацією навчального процесу: по-перше, зменшити віковий ценз для дітей, необхідний для проведення занять. По-друге, надати можливість проводити заняття в найбільш зручних для цього приміщеннях. Обумовлювалося це тим, що більшість мечетей не опалювалися, до того ж, у них неможливо було поставити парти, через те, що в будинку 5 разів протягом дня проводилися богослужіння. По-третє, дозволити викладання письма й читання, оскільки неграмотність серед дітей залишалася ще високою, а запропонована владою програма навчання для читання Корану та перекладу з арабської на кримськотатарську мову, на думку президії НУРСМ Криму, була не доречною. Підставою такої точки зору, було те, що ці дисципліни вивчалися тільки в медресе та духовних училищах, що займалися винятково підготовкою духівництва [6, арк. 226-226 об.].

ЦВК Криму передав ЦАУ і НКП Криму вимоги мусульман із метою внести зміни в існуючі інструкції. Із двох проектів розроблених цими структурами, Кримський ЦВК схвалив більш обмежений варіант, запропонований ЦАУ. Відповідно до нього, крім мечетей для проведення занять з релігії могли бути використані сторожки. 2 лютого 1926 р. центральна комісія зі справ релігійних культів затвердила цей проект як остаточний.

У лютому 1926 р. президія муфтіату, відповідно до попередніх постанов з'їзду, прийняла рішення відкрити 1,5 місячні релігійні курси в Сімферополі, завідувачем яких було обрано муфтія Аджі Муслядін Халіля. Спочатку пропонувалося набрати 60 учнів, крім того, попередньо був затверджений склад викладачів.

Оскільки до цього часу від представників місцевої влади не надійшло відповіді на запит про дозвіл початку роботи курсів, то пленум вирішив відрядити в Москву муфтія для узгодження цього питання у вищих органах влади. Уже 20 квітня 1926 р. А.М.Халіль повідомив, що на його клопотання була отримана позитивна відповідь. Президія взяла до відома його доповідь і ухвалила розпочати роботу курсів 15 травня 1926 р.

У той же час на розгляд адміністративного відділу ЦАУ Криму була надана найбільш докладна програма навчального курсу. Вона являла собою перелік дисциплін із тезовим викладом їхнього основного змісту. Серед них, у першу чергу, необхідно відзначити такі як “Богослів'я”, “Вивчення Корану”, “Хадіси”, “Мораль і етика”, “Відношення ісламу до життя”, “Методи проповіді”, “Обов'язки служителя релігійного культу”, “Мусульманське право (фікх)”, “Історія ісламу” [10, арк. 303, 304]. На викладання кожного з перерахованих предметів передбачалося по одній годині в день. Проект програми 6-ти місячних курсів був аналогічним, але мав ще дві дисципліни – гігієна та радянське законодавство. На них планувалося прийняти не більш 5-10 осіб.

Проте, місцеві органи влади, як і раніше, не давали свого дозволу. Адміністративний відділ ЦАУ Криму в квітні 1926 р. продовжував висувати претензії до змісту представленої навчальної програми медресе. Очевидно, щодо цього питання він керувався вказівками місцевого ДПУ. 29 квітня 1926 р. східний відділ секретно-оперативного управління ДПУ Криму повідомив ЦАУ, що НУРСМ необхідно надати не просто список навчальних дисциплін із назвою окремих лекцій, а й викласти конспективно кожну з них [6, арк. 394]. Президія НУРСМ виявилася не в змозі виконати ці вимоги, оскільки лекції ще знаходилися в процесі підготовки.

Подальші зміни у внутрішньополітичній сфері, що відбулися в 1927 р., унеможливили подальшу роботу щодо організації медресе у зв'язку з тим, що в цей період розпочалася уніфікація політики в релігійному питанні, що означало відмову від гнучкого й коректного ставлення до мусульманської конфесії. Проти духівництва та релігійних організацій усіх релігійних організацій розпочалося застосування засобів адміністративно-ідеологічного впливу з метою їх остаточної ліквідації.

У першу чергу вищевказані зміни стосувалися правового становища муфтіатів на території СРСР. У Криму питання про позбавлення муфтіату певних переваг перед конфесійними управліннями інших релігій порушило ДПУ. Почалося планове обмеження прав і сфери діяльності муфтіату, що зрештою закінчилося пропозицією керівника столу релігійних культів Е.Тавровського зняти статут НУРСМК із реєстрації. У результаті таких дій муфтіат припинив своє існування наприкінці 1927 р. [6, арк. 412].

Позбавившись підтримки з боку організованої частини мусульманського духівництва, яким був НУРСМК, мусульманська конфесійна освіта була приреченою. Уже 28 квітня 1929 р., немов у глузування над фактично знищеною конфесійною системою освіти, Всекримський з'їзд Рад у новій редакції Конституції Кримської АРСР увів положення, у якому вказувалося на необхідність проведення антирелігійного виховання навіть у дошкільних установах. Надалі, кримський обком партії через органи освіти фактично домігся заборони на професію вчителя чи одержання педагогічної освіти віруючими. Педагоги, що не відмовилися від своїх релігійних переконань, опинилися в неможливих умовах праці, причиною чого була цілеспрямована політика держави. Так, відомий діяч в області радянської освіти Н.К.Крупська писала в 1922 р.: “Якщо ти релігійний, вибирай собі іншу професію, але не професію вчителя” [11, с. 139].

20 липня 1928 р., адміністративно-організаційне управління ЦВК республіки і НКП Криму, на підставі секретної постанови президії ВЦВК, видало циркуляр “Про скасування права викладання мусульманського віровчення в мечетях”, у результаті чого конфесійна система освіти кримських татар фактично припинила своє існування. Згідно з певними даними, деякі мусульманські школи діяли в Криму ще у 1930-х рр., проте говорити про їх вагомий внесок у справу просвіти кримських татар у цей період не приходиться [13, с. 224-225].

Таким чином, історію існування конфесійної системи освіти кримських татар у розглянутий період, можна розбити на такі основні етапи – перший 1920-1923 р., у ході котрого будь-яке систематичне викладання основ релігії було заборонено. Другий етап включає 1923-1925 р., і характеризується законодавчим оформленням і дозволом з боку радянської влади на діяльність конфесійних навчальних закладів нижчого рівня – шкіл. Третій етап включає 1925-1927 р. У цей період відбувається власне часткове відновлення конфесійних шкіл при мечетях, однак не вдається розв’язати питання про відтворення медресе. І, нарешті, у 1928 р. відбувається остаточна ліквідація системи конфесійної освіти кримських мусульман.

У результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що політика органів радянської влади щодо мусульманської конфесії аж до кінця 1920-х років відрізнялася визначеною гнучкістю й обережністю. У той же час, незважаючи на деякі успіхи в справі поновлення конфесіонального навчання кримськотатарських дітей, дозвіл викладання основ релігії і відкриття у зв'язку з цим конфесійних шкіл при мечетях регіону, мабуть, не дає змогу говорити про повноцінне поновлення мусульманської конфесійної освіти в Криму. Базою такого твердження, служить те, що в повному обсязі (мектеби, медресе), система кримськотатарської конфесійної освіти в 1920-х роках так і не була відновлена.

¹Під час підготовки матеріалів до друку у "Кримських студіях" наукове дослідження "Нариси з історії розвитку системи освіти кримських татар"  у повному форматі було презентоване у Кримськотатарській республіканській бібліотеці імені Ісмаіла Гаспринського (м. Сімферополь).

Презентацію та обговорення дослідження було організовано Асоціацією кримськотатарських робітників освіти "Маарифчі".  "Кримські студії" друкують лише окремі розділі з даного дослідження, зберігши їх назви та порядок (нумерацію) розміщення в оригінальному тексті. – Ред.

Посилання:

1.КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК, т.ц.М.: Издательство политической литературы, 1970. – 147 с.

2.Ганкевич В.Ю. Крымскотатарские медресе (курс лекций). – Сімферополь: Доля, 2001. – 55 с.

3.ДААРК, ф. Р-1518, оп. 1, спр. 2. Постановления всесоюзного съезда мусульман. Постановления и конституция съездов мусульман. Собрания духовного Управления религиозными делами мусульман. 1923 г., 13 арк.

4.Архивы Кремля. В 2-х кн. / Кн.1. Политбюро и церковь. 1922-1925 гг. М. – Новосибирск: “Российская политическая энциклопедия”, “Сибирский хронограф”, 1997. – 597 с.

5.ДААРК, ф. Р-1518, оп. 1, спр. 5. Протоколы и резолюции народного управления религиозными делами мусульман. 15.01.1923 г. – 06.1923 г., 11 арк.

6.Там же, Р-663, оп. 10, спр. 823. Протокол Всекрымского съезда мусульман. Положения "О религиозной организации мусульман живущих в пределах КрымАССР", "О народном управлении религиозными делами мусульман КрымАССР". 2.02.1923 г. – 18.11.1928 г., 442 арк.

7.Там же, спр. 403. Циркуляры ЦАУ Крым АССР о порядке регистрации религиозных обществ, об изъятии изделий из ценных металлов из храмов, об учете церковного имущества, о ликвидации культовых учреждений. 19 декабря 1923 г.– 15 декабря 1924 г. 101 л.; Там же, д. 845. Сводка о работе церковного отдела НКВД КАССР за ноябрь 1924г. отчет о деятельности церковного стола ЦАУ Крым АССР за январь, февраль, апрель, июль 1924 г., 13 арк.

8.Там же, спр. 1114. Циркуляры ЦАУ КАССР по церковному столу. 15 декабря 1924 г. – 31 декабря 1925 г. 67 арк.; спр. 512, арк. 41.

9.Змерзлый Б.В. Деятельность Народного Управления Религиозными Делами мусульман Крыма (1923-1927гг.) // Ученые записки Таврического Национального университета им. В.И.Вернадского. – 2002. – Том 15 (54), №1.– С. 124-128.

10.ДААРК, ф. 663, оп. 1, спр. 1139. Протоколы заседания Крымского митрополитанского церковного управления. Анкеты членов Таврического епархиального управления. 11 июня 1924 г.– 11 января 1929 г., 409 арк.

11. Прохорчик М.В. Діяльність органів влади у сфері народної освіти в 20-і роки у Криму // Культура народов Причерноморья. – 1999. – №3. – С. 138-141.

12.Кондратюк Г.М. Школьное образование крымских татар: исторический опыт и современные перспективы // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. м. Київ, 13-14 травня 2004 р. – К.: Світогляд, 2004. – С. 386-388.

13.Богомолов О., Бубенок О., Данилов С., Радівілов Д. Мусульманское образование в Крыму (1917-1939 г.г.) // Кримські студії. – 2005. – №5-6 (25-28). – С. 212-229.

1.2. Перебудова системи народної освіти Криму в умовах установлення радянської влади

Із завершенням основних етапів громадянської війни й остаточним установленням на півострові в 1920 р. радянської влади, починається новий період в історії розвитку кримської й, у тому числі, кримськотатарської народної освіти. Тривалі роки революції, війни й інтервенцій завдали величезної шкоди не тільки заводам і підприємствам Криму, сільському господарству, але й зруйнували систему початкової та середньої освіти.

Відповідно однією з першочергових проблем ідеологічного характеру, що потрібно було розв’язати новій владі, стала організація нової системи освіти. Найважливішим принципом при дослідженні питання освіти кримських татар на даному етапі, є розуміння того, що цю проблему необхідно розглядати в контексті становлення та розвитку системи радянської освіти. Це пов’язано з тим, що етноконфесійна система освіти кримських татар у повному обсязі так не була відновлена, а недовгий період діяльності релігійних шкіл (1925-1928 рр.) не набув масового характеру. У кінцевому рахунку це призвело до зрушення акценту в народній освіті кримських татар від конфесійної системи освіти до державної світської, у даному випадку до радянської. До того ж, як відомо, відбулася ліквідація дореволюційної державної системи освіти кримських татар: Сімферопольської татарської вчительської школи (СТВШ) і Російсько-татарських міністерських училищ (РТМУ). Крім того, потрібно зважувати на той факт, що побудова більшовиками інтернаціональної, суто світської школи, викладання в якій найчастіше хоча і проводилося частіше на рідній, національній мові, все-таки було уніфіковано за допомогою єдиних навчальних програм і всього навчального процесу незалежно від національної та конфесіональної приналежності учнів. До того ж радянська державна система освіти, її управління, фінансування і стан узагалі, у зв'язку з одержавленням шкіл стала, в більшій чи меншій мірі, рівнозначним чинником у справі освіти всіх національностей, які проживали як на півострові, так і в СРСР.

Виходячи з вищесказаного, видається за необхідне, розглянути основні документи й законодавчі акти, що поклали початок створенню радянської, у тому числі національної школи в Криму, а також дослідити надалі створену систему освіти, її структурну будівлю, форми розвитку й повноваження окремих структур. Крім того, показати процес організації, реформування і функціонування основних державних структур, що займалися проблемами народної освіти в Кримські АРСР. Необхідно також з'ясувати систему управління в самих школах Криму, її еволюцію, рівень демократизму й ефективність. Важливим питанням є і система фінансування шкіл Криму в досліджуваний період. Окремим завданням у цьому дослідженні є вивчення основних перетворень і реформ у справі народної освіти в першій половині 1930-х років і їхніх основних наслідків. І, нарешті, для більш широкого висвітлення процесу розвитку кримськотатарської народної освіти, необхідно  розглянути еволюцію структури початкової та середньої школи в СРСР взагалі й у Кримські АРСР зокрема.

Керівними документами, що поклали початок соціалістичній перебудові народної освіти Криму стали постанова VIII з'їзду РКП(б), що відбувся в 1919 р., і декрет Ради народних комісарів (надалі – РНК) “Про ліквідацію безграмотності населення РРФСР” і про Робітфаки, що були опубліковані в 1920 році [3, с. 134]. У цих документах викладалися такі основні принципи організації народної освіти: по-перше, проведення безкоштовної й обов'язкової загальної політехнічної освіти для дітей обох статей до 17 років. По-друге, здійснення принципів єдиної трудової школи, що передбачали викладання рідною мовою, із загальним навчанням дітей обох статей, освіта безумовно світська, тобто, вільна від будь-якого релігійного впливу, також передбачався тісний зв'язок навчання з суспільно-продуктивною працею. По-третє, забезпечення всіх учнів харчуванням, одягом, взуттям і навчальними приналежностями за рахунок держави. По-четверте, підготовка нових кадрів освіти, що осягли б ідеї комунізму, і по-п'яте, залучення населення до активної участі в справі народної освіти.

Керуючись цими установками, Кримський військово-революційний комітет створив у листопаді 1920 р. губернський відділ народної освіти. В одному з перших наказів цієї установи були надані вказівки терміново відновити в повному обсязі навчальні заняття. Крім того, була прийнята постанова шкільного підвідділу Криму “Усім навчальним закладам Криму. Місцевим відділам Нарпросвіти”. У ньому проаналізовано стан освіти, відзначалися серйозні недоліки в роботі шкіл, окремих учителів, важкі побутові умови педагогів. У документі також визначалися міри відповідальності шкільних працівників тощо.

Тоді ж, у листопаді 1920 р. видано наказ Кримського відділу народної освіти про підготовку до шкільної реформи. Серед намічених заходів треба зазначити перепідпорядкування навчальних закладів органам народної освіти, відділення церкви від школи, вилучення з навчальних планів предметів релігійного циклу й ін. Синхронно вводилися нові предмети, школи соціалістичного типу [4, с. 79]. Завдяки проведеним заходам із першого ж року встановлення радянської влади в Криму відбулося значне збільшення кількості шкіл.

Особливу роль у справі розвитку народної освіти кримських татар у досліджуваний період, відіграло те, що їм надавалися значні привілеї в порівнянні з іншими національностями, які проживали в Криму. Кримськотатарська мова поряд з російською відповідно до Конституцій Автономної Кримський РСР 1921 р. стала державною [3, с. 139]. Таким чином, наприкінці 1920 – 1921 р. були прийняті фундаментальні законодавчі акти, що фактично знищили стару й поклали початок побудови нової, радянської системи народної освіти.

Робота з перебудови системи освіти населення регіону почалася з реорганізації структури державного управління освітою. У губернському комітеті партії був створений спеціальний підвідділ щодо роботи серед національних меншостей, до якого входила у тому числі і татарська секція. Незабаром вона була перетворена в татарське бюро (в інших документах – Татуправлінння) на правах відділу. На плечі працівників саме цієї структури на початку 1920-х рр. ліг основний тягар щодо створення і налагодження системи народної освіти кримських татар, у тому числі “у вигляді необхідності освіти і виховання народних мас у дусі основних принципів і вимог Радвлади”. Саме Татуправлінням були організовані в Тотакої педагогічні курси, що в подальшому переросли у відомий педагогічний технікум. Для цього технікуму та Жіночої Вчительської семінарії ним же були розроблені програми, а для кримськотатарських шкіл першого ступеня створені і видані перші за часів радянської влади підручники. При жіночій семінарії знову ж з ініціативи Татуправління була відкрита в Криму жіноча Акушерська школа [14, арк. 410-411]. Іншим важливим завданням Татуправління був підбір кандидатів із числа кримськотатарської молоді і їх направлення для навчання на різні факультети Кримського університету й інших вузів РРФСР. Це відіграло важливу роль у справі формування радянської кримськотатарської інтелігенції. Необхідно також відзначити, що у підпорядкуванні цього управління знаходилася значна кількість різних національних навчальних закладів.

Зміни відбулися й у кримському відділі народної освіти, де була створена спеціальна колегія щодо роботи серед кримських татар і спеціальні секції щодо роботи серед національних меншостей. Для ліквідації неграмотності серед дорослого населення в 1921 р. була створена Надзвичайна комісія з ліквідації неграмотності [4, с. 136].

Практично паралельно з цими змінами розпочалася підготовка до фундаментальної перебудови всієї системи освіти в регіоні. Одним із чинників, що відігравали важливу роль у цьому питанні, було те, що проблема нерозвиненості системи освіти доповнювалася низьким рівнем грамотності населення регіону. І хоча відповідно до перепису 1921 р. у Криму було 51,1% грамотного населення, що значно вище, ніж у цілому по країні, проте, якщо розглядати національний аспект, то найбільш високі показники грамотності виявилися в німців і євреїв, а найнижчий у кримських татар. На жаль, встановити наскільки дані переписи відповідали дійсності, сьогодні здається дуже складним. Однак те що їх не можна використовувати безапеляційно цілком очевидно. Так, якщо прийняти на віру дані перепису щодо низького рівня грамотності кримських татар, виникає цілком логічне запитання про кінцеві результати діяльності десятків медресе й мектебів, а також державних навчальних закладів, зі стін яких, і це цілком вірогідно відомо, виходили грамотні люди. Таким чином, стає очевидно, що рівень грамотності кримських татар, відповідно до перепису 1921 р. значно занижений від реалій, що існували, або ж, наведені дані щодо грамотності кримських татар російською мовою.

Багато в чому, крім сформованих історичних причин, на показники рівня грамотності, визначену роль відігравало місце розселення тих чи інших етносів. Так, наприклад, більшість євреїв проживало в містах, де відсоток грамотного населення складав 61, і до того ж відсоток інтелігенції серед них був найбільш високим. У той же час більшість кримських татар проживали в сільській місцевості, де середній відсоток грамотності складав 42,6. Тільки в Бахчисараї більшість населення міста складали кримські татари [2, с. 268].

Подальша практична діяльність партійних і радянських органів Криму в справі реорганізації просвітительських організацій і установ проводилася відповідно до рішень Пленуму ЦК РКП(б), що відбувся 26 січня 1921 р. На ньому зокрема обговорювалося “Положення про Народний Комісаріат просвіти” і створена спеціальна комісія з його реорганізації. Центральний комітет уніс проект постанови на розгляд РНК РРФСР. 11 лютого цього ж року РНК РРФСР затвердив нове положення “Про Народний Комісаріат освіти”. Відповідно до цього документу Комісаріат складався з Академічного центра, організаційного відділу та 4-х головних управлінь: Головного управління соціального виховання і політехнічної освіти дітей до 15 років; Головного управління політехнічних шкіл (з 15 років) і вищих навчальних закладів та інших [4, с. 79].

Дещо інша структура була затверджена для Кримського наркомату просвіти (далі – НКП). Очолювали Наркомат народний комісар, його заступник і колегія Наркомату, а також Рада народної освіти. У його структуру входили такі управління: організаційно-адміністративне, соціального виховання, політичної освіти, професійно-технічної освіти, з освіти кримськотатарського населення, а також дві ради: академічна й у справах національних меншостей. У 1922 р. структура Наркомату освіти Криму була змінена. Відповідно до Положення про Наркомат просвіти в його структурі кількість управлінь було скорочене до 4-х. У результаті залишилися такі управління: соціального виховання та політичної освіти, професійно-технічної освіти і вищих навчальних закладів, позашкільної освіти, державного видавництва. Крім того, до складу Наркомату ввійшли академічний і організаційний центри. Саме в такому структурному вигляді Наркомат очолив роботу з організації мережі народної освіти в Криму.

Рада народної освіти складалася з представників пролетарських і робітничих культосвітніх організацій, учителів і представників учнівських колективів. Основними напрямками її діяльності стали розробка проектів підготовки введення загальної обов'язкової безкоштовної освіти, ліквідація дореволюційних навчальних закладів, створення шкіл, що “відповідали б новим завданням радянської педагогіки”.

Відбулися також деякі зміни й у структурі міських, окружних і районних відділів народної освіти. Згідно новим положенням, вони одержали право, не чекаючи директивних указівок із “верху”, вносити пропозиції про перебудову своєї діяльності. Так, наприклад, Джанкойський окружний відділ освіти в доповідній записці Наркомату просвіти в березні 1922 р. повідомив про заходи щодо удосконалення діяльності апарата у зв'язку з перебудовою мережі освіти. Відповідно до цього документа, значно знижувалася роль підвідділів постачання, шкільного, дошкільного, позашкільного, захисту дітей із їхніми секціями та підсекціями. Основна робота зосереджувалася в підвідділі соціалістичного виховання. У записці також вказувалося на слабку організованість апарата, відсутність конкретних посадових обов'язків, підготовлених кадрів. В основному працівники відділу освіти тільки фіксували статистичні дані в діяльності шкіл і майже не впливали на стан навчальної роботи в них [3, с. 137].

Для виправлення становища, що створилося у 1922-1923 навчальному році, Наркомат робітничо-селянської інспекції перевірив діяльність усіх окружних відділів народної освіти Криму. Комісія цього відомства виявила серйозні недоліки в роботі Феодосійського окружного відділу народної освіти. Так, його співробітники завірили членів комісії, що вони не тільки контролюють навчальний процес у школах округу, але й систематично надають методичну та організаційну допомогу педагогам.

Комісія ж встановила, що працівники відділу не тільки не допомагають школам, а так, наприклад, один з інструкторів окружного відділу народної освіти не зміг навіть знайти одну зі шкіл міста Феодосії. Чи, скажемо, при перевірці роботи школи в с. Коктебель з'ясувалося, що інструктор окружного відділу народної освіти, перевіряючи школу, цікавився тільки виконанням договору між сільською громадою й педагогічним колективом. Комісія робітничо-селянської інспекції встановила, що обстеження роботи шкіл цього округу відділом народної освіти, що проводилося протягом 2-х місяців, було формальним і позитивно не вплинуло на стан навчального процесу.

У 1924 р. відбулися чергові структурні зміни в Наркоматі просвіти Кримської АРСР. У жовтні 1924 р. загальний і фінансово-матеріальний відділи НКП були приєднані до загального відділу РНК. Структура Наркомату освіти тепер виглядала таким чином: вищим органом НКП була колегія на чолі з Наркомом. До складу колегії входили всі завідувачі відділів, представник профспілки працівників освіти й уповноважений щодо освіти на транспорті. При колегії були створені Академічна й Інспекторська рада, а також такі відділи: відділ соціалістичного виховання зі штатним розкладом у 7 осіб; відділ фахової освіти зі штатним розкладом у 5 осіб; відділ політичної освіти зі штатним розкладом у 8 осіб; рада національних меншостей зі штатним розкладом у 2 особи; відділ охорони пам'ятників старовини й мистецтв, штат якого складав 2 особи [14, арк. 407]. Перебудова НКП Криму дала можливість підвищити ефективність усіх його ланок і більш істотно впливати на районні й міські відділи народної освіти та стан навчального процесу в школах.

Протягом 1924-1925 навчального року службами НКП були перевірені всі районні і міські відділи народної освіти, здійснені тематичні перевірки шкіл Джанкойського, Армянського й іншого районів. Проте це була далеко не остання структурна зміна НКП Криму. Важливим заходом у справі реорганізація шкільного будівництва в Криму став декрет ВЦВК і РНК РРФСР від 31 серпня 1925 р. “Про введення в РРФСР загальної початкової освіти й побудови шкільної мережі” [3, с. 135]. Відповідно до цього документа на початку жовтня 1925 р. було затверджено “Положення про Народний Комісаріат освіти РРФСР”, як керівний орган наукової, навчальної, політико-освітянської та культурної діяльності. Положення визначило сферу діяльності НКП, його структуру і функції управління, а також регламентувало діяльність Ученої ради. Відповідні структурні зміни відбулися й у Наркоматі освіти Криму.

Чергова реорганізація органів управління народної освіти Криму була проведена в 1927 р. У результаті відділи соціальної та професійної освіти були об'єднані в один відділ “Соцпроф”, а “Кримліт” і “Кримохріс” отримали статус інспектури. Також було розроблено нове положення про Академічну Раду, згідно з яким для Відділів НКП і Раймо вона стала директивним органом у програмно-методичному відношенні. Структура Академічної Ради також була змінена. Замість секцій за розділами роботи створювалися дві секції: науково-політична й програмно-методична. Остання секція складалася з постійних і тимчасових комісій. Крім того, при відділах НКП і під їх керівництвом діяли методичні комісії, метою яких було опрацьовувати окремі питання, що потім виносилися на затвердження Президії Академічної Ради [6, c. 84].

В сфері методичної роботи до середини 1920-х років необхідно відзначити роботу татарської секції Академічної Ради. Вона у свою чергу поділялася на кілька комісій: шкільна, педагогічна, суспільствознавча, лінгвістична, сільськогосподарська та з гігієни. Секцією розроблялися основні питання методичного характеру, а також велася підготовча робота з видання підручників кримськотатарською мовою.

Науково-методичним забезпеченням різних питань освіти кримських татар рідною мовою, крім татарської секції Академічної Ради, займався кримський науково-дослідний інститут національного будівництва НКП Кримської АРСР (пізніше науково-дослідний інститут мови і літератури ім. О.С.Пушкіна). За роки існування Кримської АРСР цією установою були розроблені та надійшли в друкарні  десятки підручників і навчальних посібників для російських і кримськотатарських шкіл, відповідна методична й наукова література, видавалися наукові і галузеві журнали.

 Як бачимо, працівники освіти Криму, відкинувши досвід минулого, прагнули створити нову, дієздатну й ефективну систему управління народною освітою. І хоча самі ці позитивні старання у кінцевому рахунку і привели до створення ефективної системи управління й контролю в галузі народної освіти, однак, як показують документи цього періоду, наслідки постійних реорганізацій систематично підривали роботу всієї системи освіти регіону, вносячи в її діяльність хаос і плутанину.

Дослідження устрою системи управління освітою в Криму, безумовно, займає важливе місце в справжньому дослідженні, однак не менш важливим є питання проте, як проводилося керівництво роботою самих шкіл. Адже від цього значною мірою залежав не тільки ступінь довіри місцевого населення до новоствореної радянської школи, але й загальний навчально-методичний і “ідейно-політичний” рівень її роботи. Це розуміло і керівництво країни. У вересні та листопаді 1921 р. ЦК РКП(б) направив спеціальні листи місцевим партійним організаціям, у яких звернув їх увагу на необхідність зміцнення керівництва народною освітою комуністами.

Також було змінено порядок управління школою. До цього часу школою керувала шкільна рада. Голова ради був виконавцем її рішень і майже не мав самостійності. Крім того, органи учнівського самоврядування часто підмінювали собою шкільну раду й голову шкільної ради.

У серпні 1922 р. Наркомат освіти РРФСР ввів інститут завідувачів школами. Було затверджено “Положення про управління навчально-виховними установами” [3, с. 135]. Кримські органи народної освіти, дещо пізніше, також розпочали реорганізацію управління школами. У січні та березні 1923 р. пройшли нові призначення завідувачів школами. Пропозиції на цю посаду вносили педагогічні колективи шкіл, а потім завідувачі затверджувалися відділами народної освіти. Але пізніше призначення завідувачів школами стало нормою, при цьому думка вчителів не враховувалася. Відбувалися й інші зміни. Шкільна рада стала дорадчим органом при завідувачі школи тому, що на нього була перекладена особиста відповідальність за якість навчально-виховного процесу. Були створені також ради надання допомоги школам у господарському будівництві.

Ще однією ланкою управління школами регіону стали Всекримські з'їзди завідуючих окружних відділів народної освіти. Перший з них відбувся 25 березня 1922 р. Однак, незважаючи на те, що хоча і з'їзди і вище описана система управління школами стала традиційною, їх дієвість швидко знижувалася. Аналізуючи протоколи цих з'їздів, сучасні дослідники доходять висновку, що вони прийняли форму апаратних нарад, втратили свою демократичність, а їх рішення майже не виконувалися [3, c. 136].

Головною причиною становища, що створилося, було те, що, незважаючи на передачу шкільної справи місцевим органам, професійним організаціям і населенню, управління школою цілком покладалося на НКП і його місцеві органи – окружні й районні відділи народної освіти. При цьому адміністративна форма управління була замінена адміністративним контролем і керівництвом шляхом упровадження центральної, губернської й повітової інспекції. Таким чином, була знайдена нова форма взаємодії між органами народної освіти та місцевими органами влади.

Із метою з'ясування об'єктивного стану справи народної освіти в республіці проводилися такі заходи як обстеження її стану і введення статистичної звітності. Перше обстеження було проведено в Криму в січні 1922 р., а вже через рік, відповідно до рішення 1-ї Всеросійської наради керівників обласних відділів, що відбулася на початку 1923 р., створювалася державна статистика народної освіти. Необхідно також відзначити, що на вище зазначеній нараді обговорювалися, по-перше, питання річної звітності навчальних закладів і підготовки до нового обстеження шкіл, що планувалося провести на початку 1924 р. По-друге, проблеми відображення статистики народної освіти в період проведення всеросійського перепису населення 1925 р. Законодавче оформлення й обов'язкове впровадження статистична звітність одержала в рішеннях 2-го Всесоюзного з'їзду завідувачів губернськими відділами народної освіти, що відбувся наприкінці листопада 1923 р. [3, с. 136 ]. Таким чином, можна відзначити, що створена система управління школами досить швидко втратила свою демократичність, у зв'язку з чим дія дорадчих органів, фактично ставала консультативною. Реальна ж влада й основні функції управління зосереджувалися в руках такої вертикалі: завідувач школи – окружні й районні відділи народної освіти – НКП.

Одним із найважливіших аспектів за всі часи існування будь-якої системи освіти були: матеріальний стан, джерела фінансування й заходи спрямовані на розвиток матеріально-технічної бази шкіл. Як відомо, до революції основна частина національних кримськотатарських навчальних закладів утримувалася за рахунок вакуфів. Однак із установленням радянської влади в Криму вакуфи, як і будівлі мектебів і медресе були націоналізовані, а фінансування органів народної освіти взяла на себе держава.

Після закінчення громадянської війни в Криму школи регіону виявилися в катастрофічному стані. Враховуючи брак коштів, радянська держава намагалася різними способами підтримати школи півострова. Так, наприклад, уже друга половина 1921 р. ознаменувалася черговою кампанією щодо зміцнення матеріальної бази шкіл Криму.  У листопаді 1921 р. був проведений тиждень допомоги школі. Офіційно терміни тижня були намічені з 20 по 27 листопада насправді він тривав значно довше. За цей час для шкіл й інших дитячих організацій Криму було завезено 12 тисяч сажнів дров, 11 тисяч пудів вугілля, 25 тисяч пудів торфу й ін.

Але в основному це були епізодичні заходи, що реально не змогли позитивно вплинути на загальну складну ситуацію в системі освіти загалом і, відповідно, кардинально змінити її до кращого. Тому питання стану народної освіти обговорювався на 5 з'їзді Рад, а також на повітових і волосних з'їздах Рад Криму.

Найбільш чітку організаційну та законодавчу спрямованість справа поліпшення матеріального стану шкільної справи республіки прийняла в зв'язку з проголошенням нової економічної політики. Ґрунтуючись на її принципах, Кримський революційний комітет (далі – Ревком) розвинув енергійну діяльність у галузі відновлення шкільної справи регіону. У вересні 1921 р. відбувся спеціальний пленум Кримського Ревкому, що затвердив проект наказу про участь сільського населення в забезпеченні господарських потреб сільських шкіл.

Крім того, частина шкіл Криму була прикріплена до різноманітних професійних організацій і підприємств, частина перейшла на місцеві джерела фінансування, тобто джерелом утримання цих шкіл стали кошти, зібрані волосними й сільськими виконкомами шляхом подушного чи подесятинного оподатковування населення волості та пришкільного села [7, с. 134]. Уводячи спеціальні податки для утримання шкіл, радянська влада не тільки відмовлялася від раніше проголошеного принципу безкоштовного загального навчання за державний рахунок, але й повертала становище, що існувало до революції, коли сільські громади своїм коштом утримували школи й учителів.

Згідно з наказом Кримського Ревкому під керівництвом відділу народної освіти залишилася вся навчально-виховна й адміністративна робота шкіл, призначення вчителів, виплата їм платні, постачання шкіл навчальними посібниками й канцелярськими товарами. Окружним і районним відділам освіти надавалося право ліквідувати школи, або ж переводити їх в іншу місцевість у випадку, якщо населення ухилялося від виконання покладених на нього обов'язків. Із огляду на скрутний фінансово-економічний стан, Ревком тимчасово скасував безкоштовне навчання для більшості учнів сільських шкіл Криму. Право безкоштовного навчання зберігалося лише за окремими категоріями населення, серед них: діти червоноармійців, інвалідів війни та праці, діти бідняків, робітників, службовців державних підприємств і організацій за окремим списком [3, с. 136].

Крім цього, Ревком увів додаткові обмеження на безкоштовне навчання. Загальна кількість учнів, що навчалися на безкоштовній основі, не мала перевищувати 50%. Установлювався й розмір оплати за навчання. Батьки платили за рік у молодших класах по 300 тис. карбованців (у грошових знаках 1921 р.) за 1 дитину, а в старших класах по 500 тис. крб. Переведення шкіл на місцевий бюджет і систему самооподаткування населення для підтримки матеріальної бази з боку заможної частини жителів спричинило і визначені негативні, на думку більшовиків, явища. Частина населення висувала вимоги до вчителів не тільки не викладати суспільно-політичні предмети, але навіть обов'язково викладати закон Божий.

Під погрозою залишитися без матеріальної підтримки деякі школи вели викладання за старими підручниками. Подібні факти були зафіксовані в містах Сімферополі та Керчі, Джанкойському повіті і т.д. ЦК РКП(б) у січні 1922 р. направив спеціальний лист усім партійним комітетам, у тому числі й кримському обкому партії, у якому ставилася мета “захистити школи від дрібнобуржуазної стихії”. ЦК ставив завдання вжити всіх необхідних заходів для того, “щоб педагог не потрапив у залежність від заможного обивателя”, що вносив свої кошти на утримання школи.

Аналіз архівних документів свідчить, що Кримський ОК РКП(б), окружні партійні комітети та радянські органи влади намагалися втручатися в цю проблему, але змінити радикально становище в школах вони не змогли. Більш того, значна частина сільських шкіл зовсім не мала підручників, і вчителі, змушені були використовувати дореволюційну літературу. Очевидно, однією з причин важкого матеріально становища народної освіти в республіці були не тільки розруха й голод, але і довгий період відсутності взаємозв'язку в проведенні нової економічної політики між усіма галузями народного господарства регіону. Якщо, як уже відзначалося, щодо системи народної освіти принципи Непу почали застосуються вже наприкінці 1921 р., то стосовно сільського населення регіону тільки в 1923 р. Таким чином, створювався визначений розрив у матеріальних потребах системи народної освіти і фінансовими можливостями сільських громад.

Перші кроки радянської влади в Криму, у питанні фінансування шкіл, характеризуються ще однією особливістю. Якщо в 1922 р. основним джерелом утримання шкіл був державний бюджет (для міст 94,3%, населених пунктів міського типу 73,5%, сільської місцевості – 73,8%), то вже в 1923 р. фінансування всіх шкіл було передано місцевому бюджету [3, с. 136]. Це були так звані договірні школи, тобто школи, передані в господарське володіння населенню на підставі договору, укладеного між сільською чи радою районним у містах, з одного боку, і відділом народної освіти з іншого. Проте, місцевий бюджет, як організаційна бюджетна одиниця, став затверджуватися лише наприкінці 1922 р. Унаслідок зняття основної частини шкіл з державного забезпечення, шкільна мережа на 1 січня 1923 р. у порівнянні з попереднім роком скоротилася майже на 15%.

У містах Сімферополі та Ялті значна частина міських шкіл якийсь час утримувалася за рахунок патронажних організацій і батьків учнів. Плата за навчання в школі здійснювалася у вигляді обкладання “нетрудового елемента” щомісячними внесками, що надходили у відділ народної освіти, а потім розподілялися по школах. Ця нелегальна оплата за навчання була легалізована лише в 1923 р.

Надалі, з поліпшенням фінансового стану держави, фінансування системи народної освіти було знову централізоване і велося з бюджетних коштів. Необхідно також відзначити, що витрати Кримської АРСР на проблеми освіти складали значну частину бюджету автономії. Так, наприклад, у 1928 р. 27% бюджетних коштів було спрямовано на освіту [7, арк. 60]. У грошовому еквіваленті також відомі такі цифри: у 1924 р. – 6,6 млн. крб.; у 1932 р. – 16,256 млн. крб.; 1933 р. – 19,712 млн. крб.; 1940 р. – 100 млн. крб. Зокрема бюджет шкіл Криму в 1940 р. досяг 57,8 мільйонів крб. [8,  c. 315]. У відсотковому співвідношенні на освіту в Кримські АРСР з місцевого бюджету в різні роки виділялося від 27 до 34% усіх коштів. І це притому, що значні кошти на фінансування системи освіти Кримської АРСР виділялися також і з бюджету РСФСР.

Вище наведені дані свідчать про значне збільшення фінансових коштів, що виділялися на проблеми освіти на початку 1930-х років. Багато в чому це пов'язано, по-перше, з економічним зростанням не тільки в Кримській АРСР, але і загальним бурхливим розвитком економіки СРСР на цьому етапі. По-друге, збільшенням кола завдань поставлених перед освітніми організаціями країни і, відповідно, їх полю діяльності. Це, у свою чергу зажадало значного розширення фінансування. Таким чином, необхідно відзначити, що після нетривалого періоду експериментів в сіері фінансування системи освіти за рахунок самих учнів (що багато в чому обумовлювалося економічною слабкістю держави), партійні і державні органи республіки повернулися до централізованого державного розподілу коштів між усіма суб'єктами системи освіти за допомогою спланованого бюджету НКП. Хоча, потрібно відзначити, що освіта так і не стала все ще цілком безкоштовною.

Новий етап реформування системи освіти радянська держава розпочала на початку 1930-х років, що було пов'язано не тільки зі зміцненням її політичного й економічного становища, але й нагальною потребою в освічених кадрах робітників і технічної інтелігенції. Причиною того, також була політика індустріалізації. Так, наприклад, з 1 січня 1931 р. всі організації НКП були переведені на 5 денний робочий тиждень. У зв'язку з цим була намічена така структура навчального року: початок занять – 1 вересня, осінні канікули 7 – 15 листопада, зимові канікули 21 – 27 січня, весняні канікули 1 – 7 квітня. Закінчувалися навчальні заняття – 15 липня. Таким чином, тривалість навчального року складала 203 днів. 1-ий ступінь починав навчання 25 серпня й закінчував 1 червня (199 днів); тривалість навчального року в школах підвищеного типу повинна була скласти до 215 днів (мінімум); у технікумах і вузах до 240 днів [9, с. 2].

Крім вище перерахованих змін у справі народної освіти у країні відбувалися й інші. Найбільш вагома з них освітянська реформа – уведення загального обов'язкового навчання. І хоча, сама ця ідея обговорювалася ще з першої половини 20-х років, а відповідний декрет був виданий у 1925 р., її практична реалізація розпочалася лише в 1930 р. Так, 26 серпня 1930 р. (відповідно до постанови ВЦИК СНК РСФСР від 10 серпня цього ж року) СНК Кримської АРСР прийняв рішення створити Комітет у справах загального обов'язкового навчання в Криму при СНК автономії з представників таких відомств і організацій: Самединов (голова Комітету); Р.М.Олександрович (НКП – зам. голови); І.У.Тархан (ОК ВКП(б)); В.Улаєв (ОК ВЛКСМ); Нашивочников (Держплан); Я.А.Мусаніф (Кр.Держвидав); Пічахчі (Кр.Колгоспсоюз); Шинкаревский (Кримсоюз); Советкін (Робітпрос); Русяєв (НКВС); Чемшеджі (КСПС). Комітету було доручено негайно приступити до роботи й намітити практичні заходи щодо реалізації рішень ВЦВК і РНК РРФСР.

У результаті роботи цього комітету, уже 6 вересня 1930 р. відбулася важлива подія в історії народної освіти Криму. ЦВК і РНК Кримської АРСР, прийняли постанову “Про введення загального обов'язкового початкового навчання”. У ній, зокрема, намічалися такі основні напрямки діяльності: загальне обов'язкове початкове навчання поширити на всю територію Кримської АРСР із 1930-1931 року в обсязі 4-річних шкіл для дітей у віці 8-11 років, а для “корінного населення й інших нацменшин” в обсязі 5-річної школи. У фабрично-заводських районах передбачалося ввести з 1930-1931 р. обов'язкове 7-річнє навчання для дітей, що закінчили в 1929-1930 р. школу 1-го ступеня.

Починаючи з 1930-1931 року, було вирішено охопити обов'язковим навчанням усіх неписьменних переростків від 11 до 15 років (як у містах, так і в сільській місцевості автономії). Основною формою роботи з цією категорією учнів передбачалася організація спеціальних груп, індивідуально-групове навчання, а також дворічні й однорічні курси.

НКФ ставилося в обов'язок доповісти РНК Криму 30 серпня про стан робіт із внесення в державні та місцеві бюджети кошторисних асигнувань, призначених для забезпечення проведення загального навчання й політехнізації шкіл у 1930-1931 навчальному році. Крім того, НКФ зобов'язувався передбачити в загальному кошторисі витрат, зокрема, витрати по навчанню безпритульних і круглих сиріт, що не перебували на утриманні кого б то не було.

НКП Криму разом із НКВС доручалося в десятиденний термін виявити по республіці всі шкільні будинки, що використовувалися не за прямим призначенням, і, відповідно, ужити термінових заходів до їх звільнення й передачі під школи. Крім того, передбачалося посилити темпи нового шкільного будівництва.

НКФ пропонувалося провести збільшення бюджетних асигнувань у 1930-1931 р. на надання матеріальної допомоги учням, дітям малозабезпечених робітників, батраків і бідноти, а також малозабезпеченим категоріям службовців безкоштовними навчальними посібниками, взуттям і одягом, транспортом і іншим.

НКП і його місцеві органи повинні били провести укомплектування існуючої мережі шкіл 1-го ступеня з таким розрахунком, щоб на одного учителя припадало не менше 42 учнів. Однак у цьому випадку, постанова допускала відступ від цієї кількості в бік  зменшення при неможливості укомплектування за умовами національного характеру й розпорошеності населення в районі окремих шкіл [10, с. 10-11].

У ході роботи щодо введення загальної обов'язкової освіти уряд Кримської АРСР, прийняв ще одну постанову з цього питання. Вона містила два основних положення. По-перше, організації, батьки, інші громадяни й особи, на утриманні яких ці діти перебували, зобов'язувалися надсилати їх у школи в усі навчальні дні, не допускаючи пропусків занять без поважних причин (хвороби, стихійні лиха й ін.). Крім того, на них покладалося забезпечення дітей взуттям, одягом, підручниками, зошитами і тощо, (у випадку, якщо діти не одержували їх у школі безкоштовно). По-друге, за відмову надсилати дітей у школу особи й організації підлягали адміністративній відповідальності, що накладалася РВК, міськрадами та сільрадами після представлення відповідних органів народної освіти: а) у містах – штрафу до 100 крб., чи з заміною на примусові роботи терміном до 1 місяця; б) у сільських місцевостях – штрафу до 5 крб. чи заміною примусовими роботами до 7 днів.

Не зважаючи на адміністративні методи проведення даної реформи, складно переоцінити важливість цих законодавчих актів і проведених у їхнє виконання заходів для подальшого поліпшення й розвитку справи народної освіти в Криму взагалі і кримських татар зокрема. У результаті введення початкового, а пізніше семирічного обов'язкового навчання за 1929-1932 р. було відкрито ще 210 шкіл 1-го ступеня по всій республіці.

Разом із цим також значно зросла мережа шкіл із кримськотатарською мовою навчання та шкіл національних меншостей (див. Додаток Б).

У цей період відбувається також і загальне збільшення кількості учнів, що навчалися в школах рідною мовою. На початку 1930-х років навчання в Криму велося 13 мовами. Загальне число учнів із введенням обов'язкового навчання зросло з 1929-1930 по 1932-1933 навчальні роки з 64,6 тис. до 96,6 тис. (тобто на 33%) осіб в школах першого ступеня й у школах другого ступеня з 12,8 тис. до 24,7 тис. осіб (тобто майже в 2 рази).

Що стосується кримськотатарських шкіл і шкіл національних меншостей, то і тут відбулися значні зміни. У кримськотатарських початкових школах навчалося в 1930-1931 навчальному році 25,5 тис. учнів, у 1932-1933 навчальному році вже 27,3 тис., тобто відбувся ріст чисельності учнів на 12,7%. У школах 2-го ступеня збільшення кількості учнів склало 58%.

Крім того, додатково було відкрито ще по одній школі 1-го ступеня, у яких навчання велося польською, естонською і караїмською мовами. До введення обов'язкового навчання діти цих національностей, у більшості випадків, навчалися в російськомовних  школах. Проте, незважаючи на прогресивні тенденції росту мережі національних шкіл, значна частина дітей національних меншостей у цей період, як і раніше навчалася в російськомовних школах. Особливо це стосується дітей старшого шкільного віку. Так, наприклад, у 1938-1939 навчальному році шкіл тільки з кримськотатарською мовою навчання нараховувалося – 402, у 1940-1941 навчальному році, нараховувалося вже 1268 різних шкіл із 191529 учнями (з них 35958 кримських татар), із двома мовами навчання 53, що навчалися в них кримськотатарською мовою 4641.

Суб'єктивних і об'єктивних причин для створення такого явища було більш, ніж достатньо, адже в справі розвитку національних шкіл у Криму існували серйозні проблеми і труднощі, що, як вказувалося в “Зведеній доповіді про стан загального навчання в Кримські АРСР”, “не переборені дотепер”. Серед них можна виділити три основні проблеми:

По-перше, розкиданість дрібними групами національного населення по всьому Криму, що не давало можливості при побудові мережі шкіл організовувати в рамках нормального шкільного радіуса школу чи клас для навчання дітей рідною мовою. У таких випадках створювалися міжсільські та міжрайонні школи з інтернатами для дітей. У 1932-1933 н.р. їх було 22. Не дивлячись на значне збільшення чисельності шкіл цього типу за останні 2 роки (8 шкіл у 1930-1931 н.р.), для кримського регіону усе-таки це було дуже мало. У той же час, створення мережі шкіл-інтернатів ускладнювалося відсутністю коштів на організацію гуртожитків, харчування і виховання дітей.

По-друге, багато батьків відмовлялися відправляти дітей в інтернати і віддавали в школи свого населеного пункту, не залежно від того, якою мовою там йшло викладання.

По-третє, для багатьох національних шкіл були відсутні підручники з усіх предметів. Через це вчителі змушені були користуватися відповідними російськими або кримськотатарськими підручниками. Так, наприклад, було в кримчакській та караїмській школах. Крім того, не дивлячись на розгортання широкої мережі педагогічних технікумів і роботу педагогічного інституту, учителів, що володіли б національними мовами, як і раніше було вкрай недостатньо. Тому в більшості випадків дефіцит викладачів спостерігався в школах національних меншостей, утім, як і в дореволюційний період. У цих школах найчастіше один учитель вів кілька предметів, при цьому він не завжди добре володів національною мовою, а іноді й зовсім її не знав [4, с. 79].

Таким чином, потрібно підкреслити, що реформи та перетворення, що проводилися в 1930-х роках у справі розвитку народної освіти, були важливими та значними. Їх основними цілями були, по-перше, упровадження загального початкового (а місцями і неповного середнього) обов'язкового навчання для всіх проживаючих у регіоні національностей. По-друге, упорядкування й уніфікація основних методичних і навчальних аспектів у діяльності всіх шкіл автономії не залежно від національної та релігійної приналежності учнів, а іноді і від їх бажання одержувати ту чи іншу освіту.

Звертаючись до розгляду еволюції структури початкової та середньої школи в СРСР взагалі й у Кримські АРСР зокрема, потрібно відзначити, що основна схема народної освіти, прийнята в РСФСР ще в 1918 р., була досить проста. Вона складалася з таких ланок: дошкільна освіта (дитячий сад), школа 1-го ступеня (1-4 групи), старші групи семирічки (5-7); над семирічкою стоїть або дворічна школа другого концентра 2 ступеня (8-9 групи), або технікум, над ними – вищі навчальні заклади. Технікуми і вузи були представниками спеціальної чи професійної освіти, готували фахівців, технікуми – середньої кваліфікації, вузи – вищої кваліфікації. Усі попередні вузи і технікуми ступені освіти являли собою єдину школу. Такою системою освіти більшовики прагнули підкреслити, що у вибудованій ними схемі, немає і не може бути паралельно різних типів шкіл з різною цільовою настановою, якими були, наприклад, у дореволюційній Росії класичні гімназії, з одного боку, реальні училища – з іншого. Крім того, звичайно, відкидалася можливість створення різних шкіл для окремих класів населення.

Однак зберегти цю систему в усіх деталях виявилося неможливим на тій господарській базі, на якій розпочиналося шкільне будівництво з приходом більшовиків до влади. У процесі подальшого розгляду організаційної структури народної освіти буде видно, на які компроміси пішла нова влада, результатом чого стала поява рівнобіжно існуючих шкіл з різною цільовою настановою (профшколи, ФЗУ, ШКМ і т.д.). Справді “єдиними” у СРСР до кінця 1920-х рр. залишилися тільки дошкільна освіта та школа 1-го ступеня [1, с. 178].

До середини 1920-х років у Кримській АРСР склалася досить складна система шкільної освіти, що у зв'язку з частими реорганізаціями, які проводили центральні органи народної освіти РРФСР аж до середини 1930-х років, продовжувала розвиватися та змінюватися. Зокрема, до 1925 р. існували школи з 3-х річним і навіть меншим терміном навчання, 4-и річні, 5-ти річні, 6-річки, 7 річки і 9 річки. Усі ці школи поділялися на дві основні групи – школи першого ступеня і школи другого ступеня. До шкіл підвищеного типу в РРФСР належали школи і класи вищі початкової 4-річної освіти, тобто школи 2-го ступеня, школи-семирічні, восьмирічні, дев'ятирічні (з 1929-1930 р. – десятилітки), ФЗС, ШКМ. У 1928-1929 р. усі ці школи іноді ще називали школами 2-го ступеня, а з 1930 до 1934 р. за ними міцно закріпилося найменування шкіл підвищеного типу.

Безумовно, найбільш серйозними відхиленнями від єдиної школи, відхиленнями, що намагалися приписати до особливостей господарського розвитку країни, була наявність, з одного боку, системи шкіл для підлітків, що працюють у промисловості (основний тип ФЗУ), з іншого боку – для підлітків і молоді, що працювали в сільському господарстві (основний тип ШКМ). Школа ФЗУ була одним із сурогатів політехнічної школи, притому трохи кращим, ніж професіоналізована у своїй верхівці загальноосвітня школа. ФЗУ: а) давала широку виробничу підготовку; б) широку технічну й технологічну підготовку; в) забезпечувала висування підготовленого нижчого техперсоналу промисловості; г) давала реальний шанс масі підлітків працевлаштуватися. На практиці досягнення цих цілей гальмувалося, по-перше, прагненням промислових підприємств вести справи з максимально можливою економією, а також застарілим обладнанням, тіснотою і непристосованістю приміщень тощо. На початку програми ФЗУ страждали перевантаженістю, особливо з боку загальноосвітніх предметів, частково й перевагою ремісництва. Спрощеним типом ФЗУ були школи бригадного учнівства, що охоплювали на деяких заводах майже всіх підлітків, які не потрапили в школу ФЗУ. Однак, загальноосвітня підготовка в них знаходилася на низькому рівні.

Система шкіл для села охоплювала: ШКМ денні з трьома роками навчання, сільські семилітки, дев'ятирічки та школи другого ступеня, старші групи яких підлягали поступовій реорганізації в ШКМ, і вечірні ШКМ (дво, чи навіть однорічні). ШКМ денна у силу своєї відносної дорожнечі, тривалого терміну навчання і т.п. змогла охопити лише незначну частину підліткового та юнацького віку в селі (діяло два типи ШКМ: для 12 і 16 літніх і для 14-18 літніх). Багато з тих, хто закінчили денні ШКМ продовжували далі навчатися [1, с. 181].

Одним із основних базових принципів, на яких будувалася школа в цей період, було поняття комплекту. Один комплект уключав 40 учнів у розрахунку на одного учителя. Нормальним типом школи 1-го ступеня вважалася чотири комплектна школа з 4 послідовними групами (класами), тобто з 160 учнями – по 40 осіб у кожній групі. Школа 1-го ступеня могла бути і двокомплектною з 80 учнями, і однокомплектною з 40 учнями. Школа підвищеного типу також будувалася за цим принципом.

Необхідно відзначити, що в різних республіках, не тільки СРСР, але і РРФСР досить довго існували різні типи шкіл, що, звичайно ж, вносило визначену плутанину.  Основною причиною такого явища, мабуть, був узятий партією й урядом курс на політехнізацію неповної середньої та середньої освіти. Політика політехнізації була закладена ще в затвердженому РНК РРФСР Статуті єдиної трудової (тобто сучасною термінологією, загальноосвітньої) школи. У ньому, зокрема, передбачалося, що робота школи “повинна спиратися на навколишню виробничу діяльність”, завданням же шкільної ради “є побудова навчального плану в тісному зв'язку з місцевим виробництвом” [12, c. 66]. Це, звичайно, сприяло кон’юктурним перебудовам, підривало принцип методичної єдності та єдності змісту навчального процесу. Восени 1924 р. сесія ВЦВК схвалила план реорганізації 7-річних загальноосвітніх шкіл і шкіл 2 ступеня в селі в школи селянської молоді (ШКМ), названі в іншому урядовому документі школами підвищеного типу “з яскраво вираженим сільськогосподарським нахилом”. У місті ж був узятий курс на створення так званих фабрично-заводських семиліток (ФЗС) як загальноосвітньої бази для ФЗУ. У них у цьому випадку передбачалося скорочення терміну навчання за рахунок загальноосвітніх дисциплін.

2-й концентр (старші класи) міських шкіл 2 ступеня реорганізовувалися для “підготовки учнів до трудової діяльності відповідно з потребами в працівниках районів (кооперативно-торгівельна, виробничо-технічна, адміністративно-господарська й культурно-просвітня установка школи)”. Зрозуміло, наміри тоді реалізовувалися на недостатньо високому рівні: більшість загальноосвітніх шкіл просто не мали можливості надати своїм випускникам необхідну професійну підготовку.

Необхідно відзначити, що школи ФЗС створювалися головним чином в індустріальних районах країни, тому їх діяльність менш за все торкнулася Криму. У постанові колегії НКП від 10 квітня 1930 р. ставилося завдання до початку 1930-1931 н.р. перетворити у ФЗС у фабричних районах і селищах 50% шкіл 2-го ступеня та школи 1-го ступеня, відкривши в них 5-і групи. Із 1930-1931 н.р. вводилося обов'язкове навчання у ФЗС дітей робітників у Москві, Ленінграді, районах розташування індустріальних підприємств-гігантів. Крім того, постанова колегії НКП, ЦК ВЛКСМ і Цекпросу від 10 травня 1930 р. поклала початок створенню такого “оригінального” типу міської семирічки, як школи комунальної семирічки (ШКС). ШКС повинні були використовувати як навчальний матеріал виробничу базу комунальних установ, що набували в умовах росту комунального господарства міст усе більше значення (водопроводу, електростанцій, фабрики-кухні, автомайстерні, міські залізничні майстерні, приміські городньо-садові підприємства). Фактично ж ШКС не були створені.

До кінця 1920-х рр. у ході посилення профтехнізації шкіл, виявилося ще одне небажане явище. Змішування функцій загальноосвітньої та професійно-технічної школи призвело до систематичного скорочення мережі нижчих профтехшкіл, що було небезпечно у зв’язку зі зростанням потреби в кадрах масових професій [12, c. 67].

Однак ліквідація тенденцій “професіоналізації” народної освіти наприкінці 1920-х років відбувалося на тлі її бурхливої експансії (розпочалася ліквідація загальної середньої освіти й перетворення других концентрів шкіл 2 ступеня, тобто 8-9 класів у технікуми, вилучення їх з підпорядкування НКП і передача господарським органам і т.д.).

Улітку 1930 р. школа ще критикувалася за те, що вона “все ще має проблеми через відрив від виробництва”, а на початку наступного (1931-1932) навчального року ЦК ВКП(б) приймає програмну постанову “Про початкову й середню школу”, у якій констатує, що “корінний недолік школи в даний момент полягає в тому, що навчання в школі не дає достатнього обсягу знань і незадовільно розв’язує завдання задачу підготовки для технікумів і вищої школи цілком грамотних людей, що добре володіють основами наук” [12, c. 70]. Цей курс був підтриманий і розвинутий постановою ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 р. “Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі”. Були переглянуті деякі колишні установки. Так, улітку 1930 р. намічена ліквідація 8 і 9 класів школи 2 ступеня (у той час загальна середня освіта була дев'ятирічною) у зв'язку з перетворенням їх у технікуми.

Улітку 1932 р. ЦК ВКП(б) підкреслив необхідність зміцнення середньої школи як засобу “розширення підготовлених контингентів для вищої школи”. У зв'язку з цим була почата реорганізація семирічки (нею обмежувалася загальна освіта після перетворення 8 і 9 класів у технікуми) у загальноосвітню школу – десятирічку. Остаточно ж, єдині типи шкіл в усьому СРСР були встановлені тільки в середині 1930-х років постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про структуру початкової та середньої школи в СРСР” від 15 травня 1934 р.: початкова (1-4 клас), неповна середня (1-7 класи) і середня школа (1-10 класи) [12, с. 71].

Підбиваючи підсумок потрібно відзначити, що в 1920-1930-х роках організація народної освіти серед населення Криму пройшла складний шлях від повної відмови від організаційних й ідеологічних форм старої системи освіти, будівля якої в такому поліетнічному регіоні як Крим була досить архаїчною та страждала від значного впливу різних релігійних конфесій, до створення чіткої системи світської шкільної освіти з єдиними науково-методичними програмами, уніфікованими підручниками, єдиною системою оцінки знань учнів, а також більш-менш пристойним централізованим апаратом постачання.

Керівництво шкільною мережею покладалося на НКП Криму, що, у свою чергу, був підпорядкований НКП РСФСР. До основних недоліків створеної системи народної освіти можна вважати її надмірну централізованість. Це фактично відкидало будь-яку ініціативу з боку педагогічних колективів, ставило їх у тверді рамки не завжди виправданих форм і методів ведення роботи та в залежність від ідеологічного партійного тиску та контролю.

З іншого боку, деякі аспекти національної політики радянської держави в цей період надавали можливість малим народам, система народної освіти яких у дореволюційний період знаходилася в досить скрутному становищі, вийти на один рівень із найбільш освіченими народами не тільки колишньої Російської імперії, але і світу. Так, наприклад, робота з національно-культурного будівництва була частиною політики коренізації, яка здійснювалася згідно з рішеннями ХІІ з'їзду ВКП(б) з національного питання. А оскільки корінним населенням півострова вважалися кримські татари, то політика коренізації реалізовувалася як політика форсованої татаризації. Уже в 1923-1924 р. по центральному управлінському апараті Народного Комісаріату Освіти: з 35 співробітників – татар було 7(20%). По райвно: з 14 завідувачів райвно – кримських татар 8 (53,3%) [11, арк. 49]. Крім того, як уже вище вказувалося, постійно зростала не тільки кількість кримськотатарських дітей у радянських школах, але й систематично збільшувався загальний відсоток кримськотатарських дітей у навчальних закладах республіки.

Посилання:

1. Покровский М.Н. Система народного образования РСФСР // Народное просвещение. Вопросы политики и организации народного просвещения. – 1929. – №3-4 март-апрель. – С. 200.

2. Господаренко Н.М. Государственное устройство Крыма, национальный и социальный состав населения полуострова в 20-е годы // Крымский Архив. – 2001. – №6. – С. 268-270.

3. Прохорчик М.В. Діяльність органів влади у сфері народної освіти в 20-і роки в Криму // Культура Народов Причерноморья. – 1998. – №4. – С. 134-137.

4. Прохорчик М.В. Национальные школы Крыма в 1920-1934гг. // Ученые записки СГУ. – 1999. – №6. – С. 78-80.

5. 10 лет советского Крыма 1920-1930 гг. – Симферополь: Крымское государственное издательство, 1930. – 426 с.

6. Хроника // Пути Коммунистического Просвещения. – 1927. – №5-6. – С. 84.

7. ДААРК, ф. 1, оп. 1, спр. 856. Протоколы №№1-7 заседаний бюро обкома партии и материалы к ним. Т.1, экз.1. 3.01.1929г. – 31.01.1929 г., 250 арк.

8. Советскому Крыму 20 лет.  – Симферополь: Крымское государственное издательство, 1940.– 315 с.

9. Бюллетень ЦИК и СНК Крымской АССР. – 1930. – №6,  1 января.

10. Бюллетень ЦИК и СНК Крымской АССР. – 1930. – №54, 6 сентября.

11. ДААРК, ф. 1, оп. 1, спр. 358. Протоколы заседаний секции и всекрымского совещания татар – коммунистов и материалы к ним. 21.01.1924г. – 24.10.1924 г., 56 арк.

12. Борисов Ю.С. Развитие государственной системы народного образования в СССР: совершенствование содержания обучения. "Из истории партийно-государственного руководства культурным строительством в СССР". Сборник статей. – М.: Наука, 1983. – 434 с.

13. ASANOF A. GЬRЬMDA UMUMIJ MEÇBURIJ IBTIDAIJ TAHSIL HAGGЬNDA. – SIMFEROPOL: GЬRЬMDEVNEŞR. 1930. – 52 s.

14. ДААРК, ф. 1932, оп. 1, спр. 44. Отчет Крым ЭКОСО о состоянии народного хозяйства за период с 1 апреля по 1 октября 1922 г. 1922 г., 494 арк.

1.3. Введення латиничного шрифту у кримськотатарську писемність

Для висвітлення проблеми такого складного і багатогранного процесу, як латинізація кримськотатарського алфавіту, необхідно розглянути такі основні аспекти цієї проблеми: передісторію введення нового тюркського алфавіту (далі – НТА); ухвалення рішення про введення НТА, а також створення й діяльність загальносоюзних органів, що займалися його введенням; роботу кримських громадських, партійних і державних організацій, що займалися впровадженням НТА; процес уведення НТА в Криму (у навчальних закладах, справочинстві, друкарстві, серед населення).

Як відомо, у народів, що сповідають ісламське віровчення, тривалий час у писемності використовувалася арабська буквена система. Із поширенням ісламу, коли у сферу мусульманського впливу стали включатися народи не семітської мовної родини, у багатьох із них виникла гостра мовно-фонетична проблема. Безсумнівно, арабська фонетична система була не зовсім зручною для інших мов, особливо з іншою, більш насиченою фонетичною палітрою. У першу чергу це стосувалося тюркських мов, що мають досить складну фонетику. Ця проблема найбільш гостро постала перед просвітителями тюркських народів у другій половині ХІХ ст. і залишалася не вирішеною до початку ХХ сторіччя. Хвилювала вона і представників такого громадсько-педагогічного руху як джадидизм. При існуючому арабському алфавіті, на думку деяких учених, було досить складно застосувати звукову систему навчання, оскільки в цьому алфавіті не вистачало букв, здатних відобразити більш багату фонетичну палітру тюркських мов.

Арабська абетка, що використовувалася в той час у тюркських мовах, була дуже незручною, але, освячена ісламом, у свідомості віруючих вона була недоторканним атрибутом “справжнього мусульманства”. Проте, до цього часу стало вже зовсім очевидно, що абетка вимагає серйозного реформування, а ситуація, що створилася, служила серйозною перешкодою в справі навчання з використанням нового методу [1, с. 214]. До того ж, використання старої алфавітної системи ускладнювало вивчення писемності, особливо механізму читання й написання в тюркських мовах. У такому складному становищі, було висунуто декілька пропозицій щодо необхідності реформування використовуваної мусульманськими народами абетки.

Наскільки відомо, першим діячем, що рішуче виступив із вимогою реформи арабського алфавіту в застосуванні до перської (а, почасти до арабської й турецької) мови і писемності був відомий політичний діяч і літератор Мірза Мельком-хан (1833/4 – 1908) [18, c. 10]. Він запропонував використовувати первинні форми літер, не пропускаючи голосних, що відтворювали звуки. Російський учений, член-кореспондент Санкт-Петербурзької Академії наук М.І.Ільмінський пропонував використовувати для тюркських народів, що не мали своєї писемності, кириличну абетку (ця ідея пізніше була реалізована радянською владою). Перський просвітитель мірза Реза хан вважав за доцільне перейти до використання латинських букв (його пропозиція також була реалізована в радянській Росії і Туреччині, а сьогодні вона знову відроджується в ряді тюркських мов).

Існували й досить екзотичні пропозиції. Так, наприклад, з'явилася “азбука Мамед Аги” (Г.Шахтахтінського). Він запропонував приголосні літери використовувати в їхній початковій формі, а замість голосних, яких не вистачало, увести в правопис зображення арабських цифр [2, с. 1].

Про необхідність термінової реформи абетки, принаймні для тюркських народів Російської імперії, редакція газети “Терджиман” неодноразово писала в 1880-х – 1890-х рр. На початку ХХ ст. почалася нова дискусія. Кримські джадидисти підтримували проект відомого казанського просвітителя мулли Ахмед Гаді ефенді Максюдова. Цікаво відзначити, що він, чудово знаючи народне становлення до “азбуки Коран”, розумів, що було б “непрактично йти проти симпатій народної маси” [2, с. 1]. А.Максюдов шукав шлях поліпшення та полегшення механізму читання й письма на основі існуючої арабської абетки. Позитивним у його пропозиції було те, що він докорінно нічого не відхиляв, запропоновані зміни зберігали базову основу арабської абетки. Так, А.Максюдов ввів існуючі голосні літери до рядка і запропонував 2-3 нові (але це теж викликало невдоволення у фанатичних мусульман). Таким чином, виходила досить зручна абетка, здатна відтворити більшість фонетичних особливостей тюркських мов.

Очевидно, підтримуючи “проект” А.Максюдова, І.Гаспринський розмістив на сторінках своєї газети кілька зразків запропонованої транскрипції. Видавець вважав, що такий варіант реформи має право на існування. На його думку, пропозиція А.Максюдова була найбільш практичною і менше за усі інші суперечила народним традиціям [2, с. 1].

У запропонованій джадидистами абетці кожній букві відповідав окремий звук. І, крім того, до звичайної арабської абетки додавалися окремі літери, що краще відображали фонетику, ніж це могло бути при використанні класичної арабської абетки. Уведення такої прогресивної методики привело до того, що термін навчання в початкових навчальних закладах мусульман скоротився в кілька разів [3, с. 53].

Таким чином, проблеми реформування арабського алфавіту довгі роки хвилювали видатних діячів освіти й культури тюрко-мусульманських народів. Причин для цього було більш ніж досить, і, очевидно, найважливіша з них, це те, що арабський алфавіт у тому вигляді, у якому він дожив до початку ХХ ст. перестав задовольняти зростаючі вимоги східних народів. Стало очевидно, що реформа арабського алфавіту в тому чи іншому вигляді ставала справою найближчого майбутнього, інше питання, наскільки кардинальною вона повинна була стати.

Із встановленням радянської влади розпочинається новий етап мовного будівництва на території колишньої Російської імперії й почався він з російської мови. Для початку, 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) був опублікований декрет Наркомпросу про введення нового правопису, а вже 10 жовтня 1918 р. РНК РРФСР прийняв декрет про введення нової орфографії [19, c. 165].

Після закінчення основних етапів громадянської війни, вслід за РРФСР на шлях удосконалювання орфографії, графіки, лексики стали інші національні республіки. У грудні 1920 р. постанову про спрощення татарського алфавіту прийняв РНК Татарської АРСР. У лютому 1922 р. питання орфографії узбецької мови стало предметом спеціального розгляду на з'їзді узбецьких працівників культури й освіти в Ташкенті. У березні того ж року РНК Вірменської РСР оприлюднив декрет про реформу правопису. За наказом Азербайджанського ЦВК від 20 жовтня 1923 р., новий (латинізований) алфавіт визнавався рівноправним із арабським, а згідно з декретом від 27 червня 1924 р. він ставав державним й обов'язковим [25, с. 67]. У січні – лютому 1925 р. на  2 з'їзді марійських учителів були складені основні правила марійської орфографії.

Найбільш трудомісткою й складною частиною мовного будівництва виявилося створення нових алфавітів для безписемних народів і розробка доступної графічної основи для тих, у кого вона надто ускладнена. На початковому етапі цієї роботи, владні органи спиралася, насамперед, на допомогу науки та її дані.

Для наукової розробки найбільш прийнятних основ графіки, що враховувала б особливості кожної конкретної мови, створювалися компетентні комісії: у 1918 р. при Центральному мусульманському комісаріаті, у 1921-1922 р. таджицька, киргизька, узбецька і туркменська при місцевих органах місцевої освіти, у 1923 р. – північнокавказьких, угро-фінських і тюркських народностей Росії при НКП РРФСР.

На початку 1920-х рр. у Криму мовна ситуація була надзвичайно складною, а досвід Азербайджану й інших тюркомовних республік далеко не завжди міг бути застосований і бездумно перенесений до існуючих в регіоні реалій. На думку професора Д.П.Урсу, у Кримській АРСР необхідно було паралельно вирішувати кілька завдань [41, с. 119]. Оголошена однією з державних при створенні автономної республіки, кримськотатарська мова, залишалася на периферії суспільно-політичного життя.

Інші труднощі полягали в недостатньому знанні рідної мови багатьма висуванцями з числа кримських татар, залучених у державний апарат управління. Окремою проблемою, що постала на шляху нормального розвитку національної освіти й культури кримських татар у цей період, стає невизначеність термінологічної бази кримськотатарської мови та безліч проблем в орфографії.

Потрібно сказати, що алфавітні реформи в кримськотатарській писемності на початку ХХ ст., у тому чи іншому вигляді, мали вже визначену історію. Так, першим реформував арабський лист стосовно до кримськотатарської мови видавець “Терджиману” І.Гаспринський. Арабська абетка піддавалася також реформуванню в Криму в 1921 і 1924 р. [45, с. 11].

У Криму про перехід до абсолютно нового алфавіту вперше заговорили на конференції, що була скликана Академічною радою Кримського НКП 20 жовтня 1924 р. Крім того, необхідно відзначити, що одним з перших питання про заміну застосовуваного кримськими татарами арабського алфавіту на латинський, поставив відомий театральний критик, суспільний і державний діяч, майбутній нарком освіти Кримської АРСР (березень 1928 – жовтень 1929) М.М.Недім. Він зробив із цьому питання доповідь на засіданні татарського бюро при окружному комітеті кримської організації РКП(б). За рішенням татарського бюро, дискусія щодо цього питання була розпочата на сторінках газети “Yeni dunya”, тираж якої до цього часу вже досягав 2000 примірників [4, арк. 42]. Саме М.М.Недім став головою Комітету Нового Алфавіту при Кримському ЦВК, створеного тоді ж у 1924 р.

Бурхлива діяльність різних громадських і державних організацій, що розгорнулась в першій половині 1920-х рр. у багатьох куточках багатонаціональної держави не була, цього разу чисто ідеологічною акцією більшовиків. Її обумовив цілий комплекс найрізноманітніших, але взаємозалежних причин. Основними з них були: по-перше, необхідність реформування (для народів з арабською системою письма) графіки; по-друге для народів, що не мали раніше своєї писемності, необхідно було створити нову графіку; по-четверте, з першими двома причинами тісно пов'язувався розпочатий процес,  національного державного будівництва. Адже його хід вимагав швидкого створення системи управління виключно з використанням національних мов і, зрозуміло, такої ж системи справочинства. Для деяких народів нашаровувалась проблема утворення літературної мови; і по-четверте, усі три вище перераховані причини органічно пов'язані з четвертою – бурхливим розвитком системи національної освіти в регіонах, що вимагало якнайшвидшого вирішення розв’язання трьох проблем.

Подібну точку зору висловлював і один з найбільш видатних прихильників латинізації С.А.Агамалі-огли (Агамаліогли), майбутній голова ВЦК НТА. Так, зокрема він відзначав, що: “Народи з арабською писемністю, не говорячи вже про ті республіки, що входять у кордони Союзу, не мали не тільки державного управління рідною мовою і писемності, але й ділового писемного виробництва на своїй мові”. С.А.Агамалі-огли, також відзначав, що подібні труднощі були притаманні також османському, афганському й іншим народам, що теж стали перед необхідністю ввести такі писемність та алфавіт, що задовольняють сучасним потребам освіти, науки і культури [5, с. 19]. У своїй агітації на користь нового алфавіту, він також посилався на приклад Туреччини, у якій ще з 1924 р. розпочався сильний рух на користь заміни старого арабського алфавіту, що не відповідав фонетиці турецької мови, новим – латинським. З іншого боку, необхідно відзначити, що в революційному пориві “вожді” як російської, так і турецької революцій, мабуть, виходячи з принципу “до основи, а потім...”, провели мовні реформи, що й досі оцінюються неоднозначно.

Таким чином, із установленням радянської влади в регіонах із переважним тюркським народонаселенням, на підставі національного державного будівництва, що розгорнулося, і спробою більшовиків підняти на якісно новий рівень освіту цих народів, проблема впровадження нового алфавіту вийшла на головне місце.

Головною трибуною і науково-ідеологічною базою для алфавітної реформи повинен був стати I-й Всесоюзний тюркологічний з'їзд, що проходив 26 лютого – 6 березня 1926 р. у Баку. У його роботі брали участь найвизначніші тюркологи СРСР, громадські й культурні діячі східних областей і республік, а також іноземні вчені – Юллиус Мессарош, Теодор Менцель, Пауль Віттек, Гйсейн-Заде, Радебольд, Кйопрюлю-Заде та інші. Серед організаторів з’їзду також були і видатні діячі кримськотатарської інтелігенції Б.В.Чобан-заде, А.С.Айвазов, А.А.Одабаш, Я.Кемаль і І.Н.Леманов. Вони взялии активну участь у його роботі. Так, наприклад, А.А.Одабаш виступив із доповіддю “Термінологія тюркськими мовами”, Б.В.Чобан-заде, виступив з доповідями “Взаємини тюрко-татарських мов” і “Принципи упорядкування наукової термінології на тюрко-татарських мовах”. До речі, після створення Всесоюзної організації друзів НТА, Б.В.Чобан-заде став головою його наукової ради.

Необхідно відзначити, що далеко не всі учасники цього високого зібрання готові були безапеляційно відкинути арабський алфавіт. Так, головним опонентом уведення латиниці стали представники Татарської АРСР Шафаров, Алфаров, Ібрагімов – голова татарського Академічного Центру, також заявив про “неприйнятність” для татар уведення нового алфавіту. Близьку до них позицію займав представник Казакськой республіки Байтурсон [20, с. 339-340]. Очевидно, основною причиною неприйняття нового алфавіту представниками Татарстану став той факт, що нещодавно проведені в цій республіці реформи арабського алфавіту, зробили його значно більш зручним для використання. У зв'язку з чим, значна частина культурної і творчої інтелігенції не бачила гострої необхідності подальших, а тим більше, кардинальних реформ алфавітної системи.

Незважаючи на величезний тиск із боку прихильників латинізації, резолюція з'їзду була більше компромісом, ніж їх перемогою. Відзначивши перевагу нового тюркського (латинського) алфавіту над арабським і реформованим арабським алфавітом, а також “величезне культурно-історичне значення й прогресивне значення нового алфавіту в порівнянні з арабським”, з'їзд, однак визнав “уведення нового алфавіту та метод його проведення в окремих республіках і областях справою кожної республіки та кожного народу” [20, с. 340]. З огляду на те, що керівництво СРСР уже давно визначило свою позицію щодо нового алфавіту, воно було явно не досить вдоволеним результатами з'їзду. Необхідна була демонстрація одностайного ухвалення рішення про введення нового алфавіту. У зв'язку з цим довелося провести в 1928 р. один із пленумів ВЦК НТА в оплоті прихильників збереження реформованого арабського алфавіту – Казані [6, с. 36].

Звертаючись до принципів історичної об'єктивності, необхідно відзначити, що альтернативою повній заміні алфавіту значна частина тюркологів, уважали різноманітні варіанти алфавітних реформ. Головним аргументом на користь цієї позиції потрібно визнати, що заміна одного алфавіту іншим, так чи інакше, практично автоматично перетворювала тюркомовні народи в абсолютно безграмотні і, фактично, позбавляла їх зв'язку зі спадщиною багатовікової національної літератури. Однак у 1926 р. керівництвом СРСР було зроблено багато в чому винятково за політичними мотивами остаточний вибір на користь нового алфавіту.

Упровадження нового алфавіту в СРСР йшло централізовано, що повинно було забезпечити його максимальну ефективність і швидкість. Проблемою впровадження НТА в загальносоюзному масштабі займалися різні партійні, державні, наукові й громадські організації. Керівна роль у цій роботі, як і в будь-якій іншій справі в часи існування СРСР, належала ВКП(б). У ході втілення НТА у життя, партійні органи різних рівнів традиційно втручалися в діяльність державних і громадських організацій, порушуючи систему підпорядкованості, а також вносячи в їх діяльність хаос і плутанину.

Наступною сходинкою у вертикалі управління впровадженням НТА була Президія Ради національностей ЦВК СРСР, під безпосереднім контролем якої знаходилася діяльність громадської організації – Всесоюзного Центрального Комітету Нового Тюркського Алфавіту (далі – ВЦК НТА, пізніше перейменовано на ВЦК НА), заснованого на початку 1927 р. і державної – НКП.

Необхідно відзначити, що складність процесу латинізації писемності тюркомовних народів і багатогранність цієї проблеми обумовили залучення різних державних і громадських структур для вирішення виникаючих проблем. Основними з них були: Державне видавництво (далі – Держвидав), що займався випуском необхідної для латинізації літератури в центрі і на місцях; Політпросвіт і товариство “Геть Неграмотність” (ТГН), що через свої відділення на місцях проводили безпосередню роботу з перенавчання населення на НТА і втілення його в життя.

Серед наукових установ і організацій найбільш активну участь у латинізації брав Інститут Сходознавства АН СРСР. Так, наприклад, у планах його роботи на 1932 р. намічалися три основні лінії: проблеми алфавіту, орфографії та наукової транскрипції; проблеми літературної мови; упорядкування національних граматик і словників [7, с. 21]. Пізніше, у зв'язку зі створенням у 1935 р. Центрального інституту мови та писемності народів СРСР, провідну роль у розв’язанні проблем перекладу тюркомовних народів на латинську, а потім і кириличну графіку були передані йому.

Після ухвалення принципового рішення про введення нового алфавіту, найважливішим питанням стала розробка і прийняття власне нових алфавітів для різних тюркомовних народів СРСР. На першому ж пленумі ЦК НТА в 1927 р. узяла верх тенденція уніфікації розроблених на місцях проектів нового латинізованого алфавіту. Принципи уніфікації, навколо яких об'єдналися представники майже всіх республік, були такими: по-перше, уніфікований алфавіт повинен бути побудований винятково на латинській основі. Для оригінальних звуків тюрко-татарських мов, для яких самостійні знаки в латинському письмі відсутні, створювати нові знаки, графічно подібні з основними знаками латинської системи. По-друге уникати надрядкових і підрядкових знаків. По-третє, фонетичну близькість звуків відбивати в графічно родинних зображеннях. По-четверте, для більш частих звуків прийняти більш прості зображення. По-п’яте, для загальних звуків тюрко-татарських мов прийняти загальні знаки. По-шосте, щодо накреслення специфічних звуків кожного окремого діалекту, представникам цих діалектів надати право, не відходячи від латинської системи вибирати придатні, на їхню думку, знаки. І, нарешті, по-сьоме, в основу уніфікації покласти новий тюркський алфавіт, що вироблений і діє в Азербайджані.

Азербайджанський алфавіт було піддано  деяким змінам. Ці зміни можна розділити на дві частини: 1 – графічні, 2 – зміна значення деяких букв. Графічно змінилися дві букви: "з" і "Ļ". У цій зміні основною причиною стала їх графічна невідповідність латинській системі письма. Знак "з", замінили знаком "ş" і знак "Ļ" – "ь". Останній зі знаків "ь" виведено зі знака "i" і таким чином досягнута графічна подібність між цими фонетично близькими звуками.

Інші зміни полягали в перестановці восьми парних букв: "з" і "?", "k" і "q", “g” і “ q“, “u” і “у”. У зміні шести букв прийнято до уваги наближення до основної латинської системи, а в зміні "з" і "?" – згаданий вище 4-й принцип, тобто наскільки часто і зрідка зустрічаються ці звуки.

Таким чином, виправлений азербайджанський алфавіт, із зовнішньої графічної і з внутрішньої – фонетичної сторони прийняв цілком латинський вигляд і, на думку професора Б.В.Чобан-Заде, став алфавітом, що достатньою мірою відповідав фонетичним особливостям різних тюрко-татарських мов.

Уніфікований алфавіт на 1-му ж пленумі було прийнято майже без змін Кримською, Дагестанською (для кумиків), Башкирською, Татарською республіками і тюрко-татарськими народами Північного Кавказу (балкарці і карачаївці). Слово “майже” стосується двох додаткових знаків для башкирського й одного знака для карачаївського алфавіту, крім того, кримчани, вважаючи зайвим для свого діалекту, відмовилися від знака "ә" [21, с. 20].

У Криму не тільки з величезною увагою й інтересом стежили за розвитком подій навколо НТА, але й, як уже відзначалося, багато кримськотатарських учених взяли надзвичайно активну участь у I-му Всесоюзному тюркологічному з'їзді. Місцеві газети регулярно публікували повідомлення ТАСС про бурхливі дискусії та прийнятих рішеннях. Особливий інтерес викликало питання про новий тюркський алфавіт, із наснагою були зустрінуті підсумки голосування про його введення. Повідомляючи про це, газета “Красный Крым” розмістила інтерв'ю з професором Азербайджанського університету, одним з головних ідеологів латинізації, Б.В.Чобан-Заде. Надаючи оцінку рішення щодо прийняття латинізованого алфавіту, учений зробив акцент на європеїзацію східних країн як історично прогресивний крок. Він, зокрема, заявив: “Саме життя вимагало заміни старої псевдокласичної тюркської мови новою, близькою народним масам. Життя вимагає також нового випробуваного розробленого шрифту культурних народів Європи. Таким шрифтом, звичайно, є латинський. Чудово, що новий шрифт прийнятий усіма тюрко-татарськими народами. З цього моменту ми можемо з упевненістю сказати, що тюркські народи ввійшли в культурну родину європейців. Володіючи європейськими засобами фіксування передачі думки, тюрко-татарські народи покликані будуть відіграти роль передавача культурно-революційних ідей СРСР на Сході” [41, с. 121].

Цілком розуміючи глобальне значення подій, що відбувались, Колегія кримського НКП, “з метою більш серйозного опрацювання рішень з'їзду” створила особливе тимчасове бюро, до складу якого було притягнуто 27 найбільш авторитетних у цій сфері кримськотатарських працівників різного рівня. У президію бюро ввійшли У.В.Баліч (голова), М.М.Недім (його заступник) і Я.І.Байрашевський (секретар). У складі Наукового Бюро утворено ряд комісій: для розробки алфавіту (голова А.С.Айвазов); для розробки термінології (голова А.Одабаш); для розробки орфографії (голова О.Азізов); етнографічна (голова О.Акчокракли); мови і літератури (І.Леманов і М.Недім) [26, с. 3].

У Криму для впровадження латинського алфавіту вже в цьому ж, 1926 р., президія Кримського ЦВК затвердила утворення Кримського Центрального Комітету НТА, у складі В.Ібраімова, У.Баліча, М.Недіма, С.Айвазова, В.Овсейчика і І.Лятіф-Заде. Остаточне юридичне оформлення комітету відбулося 27 липня 1927 р., коли особливою постановою Президії Кримського ЦВК було засновано Кримський ЦК нового алфавіту при Кримському ЦВК. Відповідно до цього документа, у його склад входило 13 осіб із представників партійних, комсомольських і професійних організацій, жінвідділу і товариства “Друзів Нового Алфавіту”, обласних і районних органів освіти, караїмського населення тощо [25, с. 97].

Ще до свого остаточного юридичного оформлення, комітет розробив кошторис і план роботи на кінець 1926 і початок 1927 р., приступив до розробки перспективного плану введення нового тюрко-латинського алфавіту в Криму. Передбачалося, що робота комітету буде проходити в контакті з НКП і товариством сприяння введенню тюркського алфавіту (так іноді в партійних документах називалося товариство “Друзів Нового Алфавіту”). Крім того, необхідно відзначити, що створену республіканську раду товариства Нового Тюркського Алфавіту очолював відомий мовознавець, подвижник упровадження латинізованого алфавіту А.С.Айвазов. Також її активними діячами стали А.А.Лятіф-заде (у 1927-1930 рр. секретар обласного комітету НТА) і Амді Гірайбай (Абдулафат Лятіфов), що приступив до роботи в раді з 1926 р.

Завдання, поставлені перед цією громадською організацією протягом її діяльності, змінювалися в залежності від внутрішньополітичних обставин. Так, наприклад, наприкінці 1920-х рр. на ЦК НТА Криму, крім пропаганди ідей упровадження НТА, у першу чергу покладалися проблеми розв’язання питань  упорядкування нового алфавіту. Необхідно відзначити, що якийсь час існувало навіть декілька проектів нового алфавіту, проте, Кримський комітет зупинився на уніфікованому. Позитивом було те, що з прийняттям уніфікованого алфавіту, по-перше, у чисто виробничому плані, Криму не довелося очікувати виливки для друкарень спеціального, властивому тільки кримськотатарському алфавіту знаків; по-друге, відпадали деякі суперечки навколо транскрипції окремих звуків, що, втім, аж ніяк не означало ослаблення уваги до цього питання. Скоріше навіть, навпаки, у порядку подальшого вивчення мовного матеріалу кримських татар в орфографічній і термінологічній комісіях Академічної ради Кримського НКП вивчалася як діалектологія, так і транскрипція кримськотатарської мови.

Товариство “Друзів Нового Алфавіту” у Криму розвивалося досить динамічно. Так, у березні 1928 р. у його рядах налічувалося 160 первинних осередків, що об’єднували більш 6000 осіб. А вже наприкінці цього ж року, у лавах товариства діяли 250 осередків і 10 районних відділень, загальною чисельністю 15000 осіб. [22, с. 71; 25, с. 105]. Для організаційного оформлення цих осередків, було проведено 10 районних та одна всекримська конференція товариства друзів нового алфавіту.

Як уже відзначалося, завдання й організаційні питання діяльності товариства друзів НТА цілком залежали від поточного політичного моменту в країні. Крім задекларованих цілей, на ці організації періодично покладалися і не зовсім властиві громадським організаціям функції. Так, наприклад, вважаючи, що арабський алфавіт є “класовим знаряддям гноблення мас трудящих у руках мусульманського духівництва і буржуазії”, ОК ВКП(б) Криму зобов'язав фракції “ТГН – НТА” вести “рішучу боротьбу з арабістами” [8, арк. 124].

Необхідно відзначити, що з проведенням основних компонентів алфавітної реформи в життя, необхідність подальшої діяльності місцевого комітету НА, виявилися під сумнівом. Саме таку точку зору зайняла створена за рішенням голови Кримського ЦВК Куваєва, спеціальна комісія (у складі К.Джемаледінов, М.А. Єдлін, Алі-Умеров, відповідальний секретар комітету А. Лятіф-Заде) щодо ліквідації апарата кримського комітету НТА. Зокрема, у її рішенні від 4 грудня 1930 р., указувалося на те, що організація комітету була у свій час викликана необхідністю: а) розробки всіх наукових і практичних проблем, пов'язаних із уведенням НТА; б) пропаганди і практичного впровадження його в республіці; в) підготовки і перепідготовки кадрів; г) сприяння створенню книг і періодичної преси; і що ці, що носили надзвичайний характер, завдання щодо здійснення реформи в основному виконані. Комісія відзначала, що подальше впровадження й поширення НТА “є звичайними функціями і завданнями відповідних органів в галузі культурного будівництва”.

Відповідно до цього передбачалося: 1) проблеми розробки питань наукового порядку, пов'язаних із упровадженням НТА, передати Академічній раді Кримського НКП; 2) завдання подальшого поглиблення грамотності на НТА ввести в загальну систему органів політпросвіти (тому що неграмотність на НТА вже була неграмотністю взагалі); 3) продовження та розширення видавничої роботи, розглядалося тепер як пряме завдання винятково Держвидаву, а регулювання й контроль видавничої діяльності взагалі, покладався на НКП [24, арк. 5].

У цей же день на основі висновків вищезгаданої комісії, Кримський ОК ВКП(б) прийняв рішення про злиття товариств “ГН” і “ДНТА” за назвою Товариство Друзів Нового Тюркського Алфавіту – Геть Неграмотність (ТДНТА – ДН). Фракціям цих організацій пропонувалося найближчим часом оформити злиття, шляхом скликання об'єднаних конференцій, “провівши попередньо широку роз'яснювальну кампанію про необхідність і завдання злиття”. Таким чином, кримський комітет НА припиняв своє існування як самостійна громадська організація, а діяльність його первинних організацій було переорієнтовано на ліквідацію неграмотності.

Проте виникає закономірне питання що до того, наскільки були досягнуті основні цілі не тільки самого товариства Друзів Нового Алфавіту, але і латинізації взагалі, якщо вже його подальша робота переводилася в площину ліквідації неграмотності. Як уже згадувалося, проблема латинізації тюркських мов  була однією зі складових величезної за своїми масштабами ленінської програми національного державного будівництва на руїнах колишньої Російської імперії, що відбувалося на початку 1920-х рр. У процесі створення й розвитку нових державних утворень, чи то союзні, чи автономні