Кримська преса періодично “видає на гора” результати різноманітних соціологічних опитувань, що мають засвідчити розчарування місцевим населенням підсумками незалежного розвитку України. Єхидство традиційно проросійськи налаштованих кримських газет з цього приводу можна зрозуміти. Не зрозуміло лише, чому досі кримські соціологи не звернулися до такої актуальної для регіону теми, як ставлення кримчан до автономії та їхні погляди на зміст цього утворення. Зараз же можна висувати суб’єктивні припущення, що абсолютна більшість кримчан у десяту річницю референдуму про відновлення Кримської автономії проголосувала б зовсім інакше, аніж у січні буремного 1991 року. Однак, це лише журналістський погляд. Втім, цей ювілей стараннями кримського спікера Леоніда Грача мав би стати ледь що не головним державним святом на території півострова. Але, чи ж є що святкувати? Чи виконує свою місію кримська автономія – цей своєрідний феномен у складі унітарної України? Судячи з настроїв пересічних кримчан, більшість з них розчарувалася і в незалежності України, і в автономії Криму, і в потужній колись “російській ідеї”. Ступінь політичної апатії мешканців регіону ілюструє вкрай низька активність виборців колись киплячого Симферополя на серпневих (2000 р. - Ред.) довиборах до Верховної Ради Криму. Соціологи тоді пояснили це розчаруванням симферопольців протистоянням двох ворогуючих політичних груп Л.Грача і С.Куніцина. Однак, дозволю собі стверджувати, що кримчани стомилися і від “особливого статусу” Криму та постійного нагадування їм про це частиною місцевої владної еліти. Судячи з усього, пересічний російськомовний симферополець, якщо він тільки не високопоставлений співробітник республіканської установи, нічого не виграв від перейменування Кримської області в Кримську АРСР, а потім – в Автономну Республіку Крим. А чи виграла владна еліта? Якщо мова йде про чиновників з численних республіканських установ, то “співробітник міністерства”, “член уряду”, “депутат Верховної Ради” звучить краще, аніж “заввідділом облвиконкому” чи “депутат обласної ради”. Правда, зарплата, як кажуть, та ж сама, та й штат не набагато чисельніший. Ото й усі радості. А проблем з кожним роком усе більше. Головна з них пов’язана з нестабільністю політичної ситуації. Оскільки Крим періодично штормить, то Київ “змушений” приділяти все більшу і більшу увагу неспокійному регіонові, перші особи якого раз по разу просять то грошей, то політичної підтримки. Події останніх років – протистояння з Києвом, внутрішні парламентські та урядові кризи, загострення проблем кримських татар тощо – призвели до того, що політична еліта автономії потрапила у суцільну залежність до Президентської Адміністрації і це дозволило Києву керувати Кримом ледь що не в ручному режимі. Найважливіші політичні, управлінські та економічні рішення Симферополем ухвалюються лише, питаючи дозволу чи оглядаючися на Печерські пагорби. Аргумент Києва при цьому – “залізний”: Крим – “особливий” регіон і там має бути “особливо” спокійно. Оскільки обурюватися діями Києва зараз на кримському політичному олімпі не модно, то в його надрах зріє крамольна і наївна думка про можливість ослаблення уваги київських дядьків за умов повернення півострову обласного статусу. Ще один аргумент на користь цієї думки – можлива зміна демографічної ситуації на півострові. Оскільки нинішня політична еліта Криму формувалася за радянських часів і, за невеликим винятком, й зараз керується принципами совково-радянського світогляду, то інтеграція в її лави кримських татар виглядає якоюсь серйозною загрозою для підвалин усієї владної системи в Криму. Серед чиновничого апарату татарофобія у різних формах – досить поширене явище. Звичайно, тут відіграє роль і боязнь конкуренції. А все разом – вимальовує “страшні” перспективи перетворення сучасної територіальної автономії в кримськотатарську національну у майбутньому. Але наскільки реальні такі перспективи? Не буду деталізувати причини, але знаючи демографічні тенденції у Криму, настрої верхів в Києві і Симферополі, неготовність більшої частини кримського населення взагалі ділитися чимось із репатріантами та інтереси на цьому фланзі нашого північно-східного стратегічного партнера, можна з великою мірою впевненості говорити про невисоку перспективність реалізації ідеї кримськотатарської автономії щонайменше у найближчі півстоліття. Зате спекулювати на цьому і залякувати забитий соціальними негараздами електорат – можна буде скільки завгодно. А що ж кримські татари, які першими поставили питання про відродження в Криму автономії? Правда, активісти Національного руху, коли за радянських часів говорили про “відродження ленінських принципів національної політики”, мали на увазі зовсім не цей “територіальний” (а насправді – номенклатурно-російський) принцип її наповнення. У 1991 році, коли проводився загальнокримський референдум, на батьківщину повернулося менше 100 тисяч кримських татар, тож рішення Організації кримськотатарського національного руху бойкотувати “акт всенародного волевиявлення” було зрозумілим. Мустафа Джемілев тоді говорив: “Це не наша автономія і не наш референдум”. Час, що пройшов, засвідчив, що властям автономії не вдалося (бо ні хотілося) в достатній мірі інтегрувати кримських татар ні у кримське суспільство, ні у владні структури. Як мовиться в офіційному звіті Кримського Центру незалежних політичних дослідників і журналістів за 2000 рік, “ситуація сприяла виходу проблеми на новий рівень, коли відсутність будь-яких конкретних рішень з боку офіційної влади сприяє зростанню загрози не лише соціально-економічній, але й політичній стабільності держави в цілому. Про це свідчать наступні факти: соціально-економічний стан і громадянський статус репатріантів залишається вкрай незадовільним:
Звичайно, подібна катастрофічна ситуація примушує людей вдаватися до крайніх заходів протесту, прикладом тому – масові демонстрації кримських татар, що відбулися в лютому та березні 1998р. в Симферополі і переросли у стихійні бійки та зіткнення з міліцією, та мітинги і заворушення в Симферополі (травень 1999р.), Бахчисараї (листопад-грудень 1999р.), Феодосії (грудень 1999р.), Джанкої, Нижньогірському (червень-липень 2000 р.), Сімферополі, Джанкої, Бахчисараї, Нижньогірському (грудень 2000 р.)”. Аналіз становища, що склалося, дозволяє припустити, що Крим наразі має два шляхи – або визрівання ситуації, яка дозволить безболісно повернути йому жаданий статус області, або ж урахування кримськотатарського фактору - поступове набирання кримською автономією елементів кримськотатарської. Обидва варіанти будуть позитивно сприйняті українським суспільством. А 10 років невизначеності, неспокою і протистоянь, прожиті кримчанами в автономії, допоможуть більшості з них з розумінням поставитися до можливих змін у статусі Криму. |
