Велике бачиться на відстані… Навряд чи ця проста істина підходить для того, щоб розпочати з неї замітки про десятиліття кримського референдуму. Як би не намагалися сьогодні “батьки” цього мертвонародженого дитяти епоху занепаду перебудови подати як діло рук своїх в якості видатної події новітньої кримської історії, реальність, в якій існує нині Автономна Республіка Крим, постає німим докором цим претендентам на лаври, фанфари і литаври. Я чітко пам'ятаю симферопольський вечір напередодні загальнокримського референдуму. Льодяний вітер зривав зі стін і гнав темними вулицями міста, якому судилося невдовзі стати столицею автономії, шматки плакатів і листівок, які декілька місяців підряд настирливо закликали жителів півострова проголосувати "за поновлення державності Криму". Тоді, на самому початку доленосного для СРСР дев'яносто першого року ще ніде ніщо не було зруйнованим, але нам настирливо пропонували "поновити". Ті, що пропонували, засіли у своєму штабі – Кримському обкомі компартії України, і саме вони, очевидно, розуміли, що лише негайне “поновлення” в Криму автономної республіки врятує номенклатуру від неминучого краху і хаосу при розпаді Союзу. А в тому, що цей розпад ось-ось станеться, добре інформовані партапаратчики вже не сумнівалися. Щоб повести за собою народ в потрібному його “слугам” напрямку, такий народ спочатку варто обдурити. Цей постулат компартійної історії, на жаль, характеризує не тільки методи більшовицької політики, але й якість того людського матеріалу, з яким “працювали” більшовики. “Ах, обмануть меня нетрудно, я сам обманываться рад!” – ці рядки великого поета цілком підходять до розуміння того стану, в якому знаходилися кримчани в січні 1991 року. Це сьогодні з подивом думаєш, чому, на якій такій підставі мешканці захудалої півострівної області, яка нічим не відрізняється від інших захудалих областей України, зненацька серйозно повірили у свою незвичайність? Та так повірили, що, розхоробрившися, стали повсюдно теревенити про необхідність “підвищення державного статусу Криму”. У свідомості кримчан це туманне формулювання, що родилося в кабінетах все того ж обкому, набирало відчутних обрисів у вигляді гордого кримського варіанту ....Нью-Васюків. Чим же так одурманили легковірних напівостроветян їх лукаві поводирі? Парадоксально, але факт – партійні боси 90-х використали для цього ті історичні діяння своїх попередників, які завжди викликали в суспільстві потаємну, але стійку неоднозначність чи навіть несприйняття. По-перше, це, звісно, сталінський акт виселення з Криму кримських татар та національних меншин, мотивуючи це їх масовою зрадою під час війни. Улюблений комуністами ще з часів Ілліча принцип колективної відповідальності, застосований партією у формі відкритого геноциду, в період “гласності і демократизації” був засуджений, а депортовані одержали можливість повернутися на батьківщину. Кримська комуністична верхівка була цим налякана і всіляко залякувала все суспільство. Пропонуючи “швиденько” утворити територіальну автономію кримські власті намагалися (серед іншого) ніби випередити кримських татар, які пов’язували своє повернення з поновленням національно-територіальної автономії. Це було зрозумілим затурканому обивателю і імпонувало тій частині населення, якій традиційно була властива ксенофобія і прояви великодержавного шовінізму. Другим номером цієї “програми” йшов одіозний хрущовський указ 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Цей, як зазначили б сьогодні, геополітичний кульбіт Микити Сергійовича нібито чекав свого часу. Але прийшла пора, і ідейні нащадки кукурудзяного вождя взялися підморгувати кримчанам. Мовляв, проголосуйте за автономію, а там, дивись, і махнемо до Росії-матінки всім півостровом. Ликом в рядок пішов і інший указ, але вже Сталіна, в 1945 році, яким було скасовано Кримську АРСР в складі РРФСР. Ось звідки пішло це словечко “поновити”. Згодився і тодішній політичний антураж. Повним ходом йшов процес створення нового Союзного Договору, цього так і не народженого плоду нерозділеного кохання Горбачова і керівників союзних республік. Щоб зняти напругу в російських національних окраїнах, Горбачов тоді обіцяв, що автономні утворення стануть суб’єктами нового Договору. На цьому й зіграли члени обласного оргкомітету по опрацюванню пропозицій щодо статусу Криму (був такий!), яким тоді керував секретар обкому партії Леонід Грач. Ним було сформульоване хитре питання референдуму, яке пропонувало громадянам висловити своє ставлення до поновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки в якості суб’єкта Союзного Договору. В залежності від своєї політичної поінформованості кожен кримчанин міг зрозуміти це питання по-своєму. Одні думали, що висловлюються за створення нової держави, інші – союзної республіки, треті сподівалися, що таким чином Крим повернеться у лоно Росії. І лише деякі здогадувалися, що відповідаючи позитивно на питання референдуму, вони допомагають номенклатурі будувати загородження від майбутніх політичних бурь. Серед цих небагатьох, як повідомлялося на той час у пресі, були Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР), Рух, Українська Республіканська партія (УРП), Народний фронт Криму, Клуб виборців та деякі інші. Доповідаючи на сесії обласної Ради підсумки референдуму, який відбувся 20 січня 1991 року, голова облради Микола Багров навів такі цифри: в списки для голосування були внесені 1770841 особа, отримали бюлетені – 1443260, взяли участь у голосуванні – 1441019, або 81,37% від внесених до списків, проголосувало “за” – 1343853 осіб, або 93,26% до тих, хто брав участь у голосуванні, “проти” – 81254 особи, або 5,64%. Кримські татари, які проживали на півострові, але в більшості випадків не мали прописки, і ті, хто все ще проживали на чужині в Середній Азії, не одержали права брати участь у референдумі. Більш того, на заклик ОКНР, практично всі кримські татари, які повернулися на той час на свою Батьківщину, бойкотували референдум. Але це організаторів “народного волевиявлення” ні скільки не збило з толку… Після десяти років, що минули, є підстави сказати, що багато мрій кримських номенклатурників початку 90-х років збулися. Всі вони тепер мають або мають можливість мати гучні посади прем’єрів, міністрів і навіть спікерів. А це і відповідні ранги держслужбовців, машини, квартири, охорона і перспектива особливої пенсії. І зовсім не є важливим те, що наш парламент зовсім не парламент, тому що непрофесійні депутати складають лише тло для групи функціонерів і закони тут не приймаються. А в Раді міністрів лише помінялися вивіски і збільшився фонд зарплати. В опереточній республіці тепер є і відповідна Конституція і навіть Гімн. Всі задоволені? На жаль, на жаль…. Київ все ще не забув свавілля Криму часів Мєшкова. Вся тодішня сепаратистська відсебенька, орієнтована, очевидно, не без зацікавленої участі російських “більшовиків” за команду першого і останнього кримського президента, створила у високих кабінетах столиці України образ ворога у вигляді автономії. Там все ще пам’ятають, як тяжко давалося рішення про відсторонення самого Мєшкова і ліквідацію інституту кримського президентства. В Києві не без підстав вважають, що дивне автономне територіальне утворення у складі унітарної держави не просто політологічний нонсенс, а шкідливий прецедент і поганий приклад для наслідування деяким традиційно волелюбним реґіонам країни. Додаткове джерело напруги – проблеми депортованих (і в першу чергу кримськотатарського народу), які в силу свого нерозв’язання, створюють постійну напругу в міжнаціональній сфері. Для Києва цілком є очевидним те, що кримські татари не приймають автономію в її теперішньому вигляді, а керівництво республіки не спроможне самостійно зняти болючі процеси в середовищі репатріантів. Не раз вибухонебезпечні ситуації часто були спровоковані минулим проросійським або нинішнім проросійськи-прокомуністичним керівництвом Верховної Ради АРК. Велику проблему, народжену створенням автономії, містить в собі і система взаємовідносин представницької і виконавчої влад в Криму. Вона особливо загострилася з приходом до влади в парламенті республіки Леоніда Грача. Саме він, який провів декілька довгих років в політичному небутті і, нарешті, отримав у свої руки те, ради чого, власне, і затівався референдум 20 січня, втілив у своїх нововведеннях всі сподівання номенклатурного класу, плоть від плоті якого він є. Грач не змирився і ніколи не змириться з тим, що поруч з ним буде діяти в якості самостійної гілки влади Рада міністрів автономії. Адже кримська Рада міністрів входить до системи виконавчої влади України, і ті “штурхани”, які регулярно відпускає “своєму” уряду Верховна Рада Криму, рикошетом б’ють і по державі. При цьому виборна посада керівника Верховної Ради Криму не дозволяла Києву адекватно відповісти на неконтрольовані вибрики “автономників”, що надто вже зарвалися. І не може не викликати глухого роздратування центральної влади. Не властивий реґіонам паралелізм і роздуті штати управлінського апарату створюють в автономії благодатний ґрунт для корупції і організованої злочинності. Ні в якій іншій з областей України не спостерігався такий стан кримінальної активності, як в Криму в перші сім-вісім років існування автономії. Тільки втручання київських правоохоронних структур поклало край автономному бандитському безправ’ю. Всі ці роки відмічені розчаруванням і для тих кримчан, хто пов’язував зі створенням автономії свої надії на економічне відродження півострова. Крим серед інших реґіонів України займає зовсім не краще місце по рівню соціально-економічного розвитку. Це цілком зрозуміло, адже саме присутність автономного статусу зовсім не передбачає якихось пільг чи вигод. А відсутність на півострові власних енергетичних ресурсів робить республіку повністю залежною від стану паливно-енергетичного комплексу країни. Курортно-рекреаційна сфера автономії, що затрималася у своєму розвитку на рівні 80-х років, не спроможна на конкурентну боротьбу з європейською індустрією відпочинку, і ніякий особливий статус півострова не сприятиме залученню сюди інвестицій при існуючому в цілому для країни податкового законодавства і хиткої політичної рівноваги в реґіонах. …Яким же буде наступне кримське десятиліття? Очевидно, що міжнародні зобов’язання України не дозволять центральній владі під тим чи іншим приводом відмінити автономний статус Криму. В той же час загальнополітичні реалії в державі і на півострові будуть перешкоджати намірам перевести автономію з територіальних на національні рейки. Але зміни все ж грядуть. Змінитися повинні ми самі. Перші десять років двадцять першого століття повинні, нарешті, відучити нас вірити міфам радянської епохи. Серед них і той, що щасливе життя може бути "введено в дію" шляхом голосування на виборах чи на референдумі. І відповідати нам прийдеться не на чужі питання в якому-небудь бюлетені, а на виклики нового часу, розраховуючи на власні руки, розум і душу. |
