ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОГО ВЧИТЕЛЯ
ІСМАЇЛ ГАСПРИНСЬКИЙ 21 березня. Саме в цей день 150 років тому на кримській землі народився Ісмаїл Гаспринський, видатний мислитель, просвітник і гуманіст, який все своє життя поклав на пошук шляхів зближення двох світів - слов’янського й тюркського. Віддати данину пам’яті видатному гуманісту 21 березня в Бахчисарай приїхали Президент України Леонід Кучма і віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський. Вже с самого ранку біля меморіального комплексу Зинджирли-медресе, на території якого похований Ісмаїл Гаспринський, зібралися кримські татари, мешканці міста. Перед зібранням людей виступили Голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України Мустафа Джемілев, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим Сергій Куніцин. Президент України Л.Кучма та інші офіційні особи поклали квіти на могилу Ісмаїла Гаспринського, а також взяли участь в церемонії урочистого відкриття меморіального будинку-музею І.Гаспринського в м. Бахчисараї. Ввечері цього ж дня в приміщенні Кримськотатарського музично-драматіческого театру були проведені урочисті збори, присвячені 150-річниці з дня народження видатного сина кримськотатарського народу Ісмаїла Гаспринського. На початку урочистого вечора постійний представник Президента України в АРК А. Корнійчук зачитав привітання Президента України учасникам урочистих зборів. ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ Учасникам урочистих зборів, Щиро вітаю поважне зібрання з ювілейною датою, під знаком якої відбуваються урочистості. Один з найславетніших синів кримськотатарського народу, якого сучасники шановливо називали вчителем вчителів, Ісмаїл-бей Гаспринський по праву посідає гідне місце серед мислителів світового масштабу. Подвижницька діяльність цієї визначної особистості – яскравий приклад служіння Вітчизні. Його невтомна видавнича, літературна, журналістська та громадсько-політична діяльність на рубежі XIX – XX століть справила потужний вплив на формування літературної мови і культури кримських татар, поширення ідей гуманізму і соціального прогресу. Неоціненним є внесок просвітителя, очолюваного ним педагогічного руху у створення стрункої системи національної освіти, яку наслідували інші мусульманські народи. Переконаний, що у незалежний Україні, що стала матір'ю для людей усіх національностей, які живуть на її землі, ідейна та творча спадщина видатного мислителя і гуманіста слугуватиме надійною основою духовного відродження кримськотатарського народу, його інтеграції в українське суспільство, миру і консолідації. Л.КУЧМА
“Я не пожертвував би жодної Ісмаїл Гаспринський, Нема сумніву, історія дійсно не має умовного способу дії. Історія була, є і завжди буде такою, якою вона є. З цього витікають, принаймні, два висновки: по-перше, історію нема сенсу фальсифікувати, бо вона все рівно відкине всі казки і повернеться до нащадків своїм правдивим боком та ще й зразково покарає фальсифікаторів. Інколи для цього треба надто великі проміжки часу, але це має значення для самої людини, життя якої – коротка мить в плині часу. Для самої історії це не має значення, бо вона усвідомлює, що правда вічна, а вигадки можуть жити доти, доки живуть ті люди, які хочуть їх підтримувати, або ж які хочуть їм вірити. Приклади ми вже маємо, хоч би в тому, що російська історія, яка завжди писалася як серія міфів, де поразки виставлялися перемогами, де героями часто виводилися люди, які ними не були, де кривда виставлялася правдою, де життя однієї людини не було варте нічого-і це призвело до того, що правдива російська історія ще й досі не написана. Великий народ, але... без власної держави та без власної історії. Чи не є це важкий хрест гріха – покарання від Кліо за всі міфи тисячолітнього "інтернаціоналізму"? По-друге, історія хоч і не має умовного способу дії, зате пізніші події яскраво показують значення попередніх. Жаль, що це інколи буває пізно для конкретних людей, але для самої історії, тобто для людей майбутніх поколінь, це прекрасна можливість хоч і опосередковано, зате істинно оцінити значення й історії, і сучасності – не тільки подій, що залишилися у минулому, але ще й тих, що тривають... 150-ліття з дня народження Великого Мислителя Ісмаїла Гаспринського в цьому сенсі дає велику можливість. Адже якщо подивитися уважно на все, що написане про нього, то весь масив творів можна розділити на дві частини. Перший – це грубі фальсифікації, породжені комуністичним інтелектуальним варварством, і ми їх відразу ж відкинемо. Другий- всі інші твори про нього, в яких осмислюється його життя та діяльність, торкаються лише періоду його життя, тобто закінчуються 1914 роком, і в жодному аналізі не поставлені питання, а щоб могло б бути далі, а як відносяться написане ним і події, що відбулися після нього? А питання, між іншим, дуже цікаві: по-перше, якщо припустити, що Ісмаїл Гаспринський міг би не закінчити життя 1914 роком (хай би Аллах дав йому таке здоров’я!), то якою була б його творчість в подальшій історії? Звичайно, легко уявити, як саме він брав би участь у I Курултаї 1917 року, у післяреволюційних подіях в Криму. Хотілося б припустити, що його б не спіткала доля Челебі Джихана, хоч в це важко віриться, - бо більшовики завжди в першу чергу знищували кращих. Можна б припустити, що створення КримАРСР в 1921 році Великий Оджа зустрів би як торжество саме своїх ідей “Російського мусульманства” і “Російсько-східної угоди”. Але вже ніяк ви не припустите, що він міг би пережити 1936-37 роки. Просто нікому з прогресивно мислячих діячів більшовизм як соціально-політичне явище такого шансу не залишив. Але, припустимо, що й це Ісмаїлу Гаспринскому якимось чудом вдалося б. Це ми робимо для того, щоб поставити перед читачем питання: а що б думав і що б писав Ісмаїл Гаспринський, якби став свідком “справи “Міллі-фірка”, знищення кримськотатарської інтелігенції, депортації народів Криму та Кавказу 1944 року, ліквідації КримАРСР та інших російських автономій, всього того геноциду радянської влади проти тюрків, в тому числі кримських татар, що розвернувся потім? А що б написав Ісмаїл Гаспринський, якби став свідком нової Чеченської війни? Якби він став писати “Російське мусульманство” чи “Російсько-східну угоду” не наприкінці XIX століття, а в кінці 40-х, чи кінці 90-х років ХХ століття, то чи написав би те ж саме, що написав в червні 1881 і в березні 1896 років? Чи реальна історія, яку він (на жаль, чи на щастя?) спостерігав не до кінця, не примусила б Гаспринського переглянути весь свій світогляд? І тепер скажіть, а що б саме було дійсною правдою, істиною в творчості Великого Оджа – написане ним в дійсності в минулому віці, чи те, що він міг би написати, осмислюючи теорію і практику більшовицької Росії, теорію і практику більшовицької і комуністичної Радянської влади в цілому? Цікаво також, а що б сказав Ісмаїл Гаспринський, осмислюючи більшовизм та совєтизм як явища взагалі, бо ж йому їх не довелося спізнати в повній мірі? Не менш цікаво продумати, яке б враження на нього справила і національна політика та практика в незалежній вже Україні? Не треба передчасно звинувачувати мене в умовності та суб’єктивізмі. Це навіть дуже дивно, що відзначаючи 150-ліття такого генія думки, ми відзначаємо його всесвітньо-історичне значення, але говоримо лише про його зв’язок з історією тих часів, в яких він жив. Хіба вплив і значення генія обмежуються його життям? Звичайно ні, а тоді чому штучно себе обмежуємо і не хочемо навіть зрозуміти, а щоб саме сказав Гаспринський про нас таких, як ми є насправді, якими через обмеженість людського життя він нас не знав? Екстраполяція думок та світоглядних позицій Ісмаїла Гаспринського на нашу пізнішу історію – це хоч, можливо, і гра, але не примха, вона далеко не примітивна і не марна. В такий спосіб ми можемо поглянути на себе збоку, очима людини іншого часу, звірити те, що було насправді, з певним ідеалом, з тим, як мало б бути згідно з Мріями Великого Мислителя, і ми краще зрозуміємо, що ж сталося в нашому сьогоденні. Головне – зрозуміти, чого треба не допустити надалі в нашому житті... В радянський час все любили порівнювати з думками Леніна. Так було треба. Але тепер ми знаємо, що замість справжнього Леніна комуністична пропаганда підсовувала нам ідеальний міф про чуйного, мудрого, доброго дідуся, який насправді був жорстоким і несправедливим, який призвів до громадянської війни, до кривавої бійні, яка обумовила загибель мільйонів. Насправді нас жорстоко дурили. Відносно Гаспринського нам пощастило більше – його намагалися замовчати, та сфальсифікувати вдалося тільки частково, і зараз маємо реальний образ живої мислячої людини, який сформувався перш за все з його власних творів. Думки Гаспринського – вищі за думки Леніна, бо він все своє життя закликав народи до єдності, до миру, не вимагав розстрілів, нікого не знищував "як клас", навіть соціалізм розумів хоч і теж фантастично, але реальніше – він відкидав ліквідацію приватної власності, а значить ні колективізації, ні гегемонії пролетаріату, ні класової боротьби за ідеологією Гаспринського не могло постати. Ленін не міг написати ні "Місто Сонця", ні подорож Молли Аббаса, але це не заслуга, а біда Леніна. Краще б він написав утопію, ніж "Квітневі тези". Гаспринський – це фігура масштабу зовсім не Леніна, це мислитель масштабу Льва Толстого, Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка, Лесі України, Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка. Він не рівня більшовицьким політикам, навіть найвидатнішим серед них, саме тому, що він був перш за все гуманістом, а політика саме в радянський час найперше втратила гуманізм і до цього часу ще не набула його в потрібній мірі. Ленін і Гаспринський, я думаю, відносяться один до одного як Великий Вбивця і Великий Гуманіст. Отже, в такому сенсі досить корисно подивитися і проаналізувати, а щоб саме було, якби... якби з позицій світогляду Гаспринського оцінити всю нашу історію. Та перш за все поглянемо, як саме світ оцінив Великого Мислителя через 150 років після його народження. 150-річчя Ісмаїла Гаспринського, світ і Крим 150-річчя Ісмаїла Гаспринського відзначав, без перебільшення, весь світ – заходи вшанування проводились в країнах СНД, США, Туреччині, Німеччині, Румунії, Прибалтиці. Власне, нема нічого дивного в тому, що в різних місцях цю велику річницю відзначали по-різному. Наприклад, в Ташкенті відбувся великий ювілейний вечір в залі республіканського інтернаціонального культурного центра, організований культурним центром кримських татар в Ташкенті "Авдет". З доповідями виступили заступник редактора журналу "Соглом авлос учун" письменник Сафтер Нагаєв, професор національного університету ім. Мірзо Улугбека, завідуючий кафедрою літератури національного відродження Регалі Касимов, доцент державного педагогічного університету ім. Нізамі Абдулла Балич. Перед учасниками зустрічі зі словами подяки виступила онука Ісмаїла Гаспринського Діляра Авджі, що мешкає в Ташкенті. Відбувся концерт Узбецького державного академічного Великого театру. На вечорі були присутні державні діячі, посли, діячі культури, науки, мистецтва. Та центром ювілею, безперечно, був Крим, де Мислитель і народився, і упокоївся навіки. 21 березня в Бахчисараї відбулися урочисті заходи, присвячені 150-річчю з дня народження відомого кримськотатарського просвітителя Ісмаїла Гаспринского. Віддати данину пам'яті великому просвітителю прибули Президент України Леонід Кучма, віце-прем'єр-міністр України Микола Жулинський, Постійний Представник Президента України в АРК Анатолій Корнійчук, глава кримського уряду Сергій Куніцин, народний депутат України, голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілев інші представники Меджлісу і Бахчисарайської райдержадміністрації. Виступаючи на урочистостях, Микола Жулинський заявив, що вважає за можливе введення в українських школах спецкурсу, що буде знайомити учнів з культурою, традиціями кримських татар, у тому числі і з діяльністю Ісмаїла Гаспринського. Учасники святкування відвідали культурно-історичний комплекс Зинджирли-медресе і місце поховання Ісмаїла Гаспринського, де відбулися урочисті збори, на яких говорилося про неоціненний внесок кримськотатарського просвітителя в культурне життя не тільки тюркських, але і слов'янських народів. За словами Сергія Куніцина, життя і діяльність Ісмаїла Гаспринського "повинні стати зразком побудови взаємин між людьми різних національностей". Леонід Кучма і представники уряду Криму поклали квіти до місця поховання кримськотатарського просвітителя. Після цього відбулося урочисте відкриття Будинку-музею Ісмаїла Гаспринського і засідання "круглого столу" за участю представників громадськості. Заходи, присвячені 150-річчю з дня народження відомого кримськотатарського просвітителя Ісмаїла Гаспринського, були продовжені в Києві, де було проведено урочистий вечір пам'яті Ісмаїла Гаспринського, засідання "круглого столу" за участю представників громадськості, а також організована виставка, пов'язана з життям і діяльністю кримськотатарського просвітителя. Разом з тим інформаційні агенції, зокрема КІА, 16 березня 2001 року, зазначали: “Чи байдужа влада до пам'яті Гаспринського? Представники кримськотатарської громадськості направили лист на ім’я Голови Ради міністрів АРК Сергія Куніцина, в якому виражене занепокоєння “байдужістю до пам’яті великого Гаспринського з боку влади Автономної Республіки Крим”. Автори листа з жалем відзначають, що, незважаючи на багаторазові звертання кримськотатарської громадськості в уряди АРК і України з пропозиціями по проведенню ювілейних заходів, постанова уряду АРК “Про проведення заходів, присвячених 150-річчю з дня народження Ісмаїла Гаспринського” була прийнята “з невиправданим запізненням” - 27 лютого 2001 року. “Ця постанова ніде не була опублікована, а оргкомітет, затверджений постановою, жодного разу не був зібраний, - говориться в листі, - відповідно план заходів і кошторис витрат не обговорювалися”. На закінчення листа його автори, серед яких - працівники кримськотатарських установ культури і мистецтва, представники громадських організацій, засобів масової інформації, Меджлісу кримськотатарського народу, заявляють про те, що мають намір проводити ювілейні заходи в рамках своїх можливостей і повідомити світову громадськість “про неповагу до імені великого просвітителя, до всього кримськотатарського народу й усього тюркомовного світу”. В іншому повідомленні говорилось про те, що "16 березня перший заступник голови Ради міністрів АРК Сергій Веліжанський зробив робочу поїздку в Бахчисарай, де ознайомився з ходом робіт з підготовки святкування 150-річчя з дня народження великого кримськотатарського просвітителя Ісмаїла Гаспринського. Його супроводжували керівники міністерств і відомств автономії, представники Бахчисарайської райдержадміністрації, а також оргкомітету по святкуванню ювілею. Делегація оглянула меморіальний комплекс "Зинджирли-медресе" і місце поховання Ісмаїла Гаспринського, Будинок-музей і експозицію в Музеї історії і культури кримських татар, присвячену великому просвітителю. Пізніше учасники поїздки проїхали в будинок Бахчисарайської райдержадміністрації, де відбулося обговорення заходів щодо проведення ювілею за участю народного депутата України, Голови Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемілева і представників кримськотатарської інтелігенції. Мустафа Джемілев відзначив, що підготовка заходів по святкуванню ювілею Ісмаїла Гаспринського "викликає тяжке враження". Зокрема, Голова Меджлісу звернув увагу на той факт, що в Симферополі дотепер не висить жодного плаката, присвяченого цій події. Сергій Веліжанський ходом підготовчих робіт у цілому залишився задоволений. "Особливих сумнівів у тім, що усі роботи буде закінчено вчасно, у мене нема", - сказав віце-прем'єр. Він відзначив гарну роботу Бахчисарайської райдержадміністрації і Міністерства освіти АРК. В той же час Сергій Веліжанський покритикував керівництво Республіканського комітету з охорони і використання пам'ятників історії і культури і Міністерства культури автономії, що дотепер не перерахувало кошти на підготовку ювілейних заходів. Відповіді міністра культури АРК Михайла Голубєва віце-прем'єр назвав "зовсім незрозумілими". "Я просто повинен відзначити, що ці керівники не справилися з підготовкою до святкування 150-річчя Ісмаїла Гаспринського", - сказав Сергій Веліжанський. (Бахчисарай, 16.03.01., КІА) Можна ще переповідати, як саме відзначали в світі ювілей Великого Мислителя, але на цьому фоні варто відзначити, очевидно, лише два моменти: по-перше, українська влада, нарешті, спромоглася усунути велике комуністичне хамство, яке було проявлене до пам’яті кримськотатарського народу і до пам’яті великих його діячів – з приміщення середньовічного університету під Бахчисараєм Зинджирли-медресе та розміщеного там кримськотатарського некрополя, де поховано в тому числі і Гаспринського, було перенесено психоневрологічний диспансер, який там було розміщено як більшовицька помста пам’яті депортованого народу. Це треба визнати як велике досягнення, бо і зараз, на початку XXI століття, в Криму з цього приводу лунали протести шовіністів - факт переселення психічно хворих людей в інше місце виставлявся як факт вандалізму та не гуманності до їх долі, начебто факт знищення пам’ятника цілого народу та наруга над могилами видатних геніїв не був комуністичним вандалізмом. По-друге, на жаль, практично ніхто не вдався до такого методу аналізу творчості Гаспринського як екстраполяція його вчення на сучасність – саме те, чого найбільше і потребує наше багатостраждальне постбільшовицьке суспільство. Характерною особливістю 150-ліття Гаспринського є те, що за останнє десятиріччя поступово все слабше звучать закиди йому в панісламізмі та пантюркізмі. В цьому році, на відміну від 140-річного та 145-річного ювілеїв, їх практично не було у відкритій пресі, хоч певні організації в Криму знову поширювали серед журналістів сумнівні копії якихось творів, стверджуючи, що це фрагменти з "Терджимана", в яких начебто пропагувалася зверхність ісламу та тюрків. Але вони так і не наважилися їх оприлюднити... Про нібито пантюркізм та панісламізм Ісмаїла Гаспринського вже багато написано, це взагалі стара тема і не хотілось би на ній детально зупинятися, але все ж треба колись на цьому поставити крапку. Слід сказати, що і до цього часу про світогляд Гаспринського написано багато в тому числі правдивого, але ідея знову і знову витягується на поверхню. Але саме зараз стало чітко видно, що суперечка про панісламізм та пантюркізм Гаспринського, нав'язана нам шовіністами та комуністами, не має сенсу тому, що не має предмета аналізу, як такого. Це зрозуміло з двох причин: по-перше, фальсифікація думок Гаспринського викликана намаганням комуністів сформувати негативне ставлення до Гаспринського хоч у кого-небудь, а тому будь-яке звинувачення хоч у панісламізмі хоч у націоналізмі їм тут до снаги - хіба комуністи турбувались про якість та доказовість своїх концепцій, а надто з національного питання? По-друге, це пояснюється викривленням комуністичною ідеологією самих понять панісламізм та пантюркізм. По-перше, пантюркізм Гаспринського, якщо навіть його знайти (може саме так можна витлумачити його намагання створити світовий мусульманський конгрес?), - це якість людини, яка так багато зробила для слов'яно-тюркської єдності, що говорити про нього стосовно саме Гаспринського навіть непристойно. А може йому закидають пантюркізм тому, що він твердив, що земля, на якій живуть народи, має бути саме їх землею? А з цього ж витікає, що свою землю мають не тільки тюрки, але й слов'яни, а комуністи хотіли, щоб у тюрків землі не було... По-друге, а ким же Гаспринскому – тюрку та мусульманину за походженням! – і бути, як не патріотом тюрків та відданим мусульманином? Думати інакше, було б настільки ж несерйозно, як і вимагати від росіянина, щоб він зрадив інтереси своєї нації та своєї віри. Справа в тому, що ні тюркський патріотизм, ні відданість ісламу в Гаспринського не мають негативних рис, по суті це є глибоко позитивні якості людини, якими б мав відзначатися також по-своєму і кожен слов’янин та християнин. Але ніхто зі слов’ян не зробив так багато,- якщо зробив хоч що-небудь взагалі! - саме для слов’яно-тюркської єдності, як Гаспринський. Почитаєш його турботи про благо Росії і думаєш: він скоріше панславіст, ніж пантюркіст... Думаю зрозуміло, що теоретичні побудови комуністів стосовно національного питання просто не витримали випробування часом, і зараз, в XXI столітті, мають бути просто відкинуті, як застарілі. Глибока байдужість – чи навіть теоретична незрілість комунізму, принаймі в царині національного питання, яке у них спирається на міф про інтернаціоналізм та твердження, що “пролетарі не мають батьківщини”! – полягає в тому, що комуністи поняттям з різко протилежним значення надавали однаково негативного забарвлення. Так, навіть не дивно, що комунізм вважає однаково негативними поняття “націоналіст” – тобто “патріот своєї нації”, об’єктивно поняття глибоко позитивне! - та “шовініст” – тобто “ворог інших (не своєї!) націй”, яке об’єктивно є глибоко негативним! Це зовсім не дивно саме тому, що наші комуністи, що лише для прикриття видумали собі безпредметне та беззмістовне поняття “інтернаціоналізм” – тобто людина безнаціональна, чого не буває! - як правило самі є націоналістами – але лише російськими націоналістами. В цьому прихована розгадка: тим самим комуністи визнають, що російський націоналіст і російський шовініст – це поняття практично завжди тотожні (винятки зустрічаються дуже рідко!), по-друге, це прийнятне саме для комуністів, бо наші комуністи саме російські за світосприйняттям, але будь-який інший націоналізм і будь який інший шовінізм для наших комуністів завжди ворожі – оскільки вони вже не російські!—і для них, комуністів, однаково негативні. Тому своє ставлення до неросійського націоналізму як і до неросійського шовінізму комуністи абсолютизують, вони їх навіть не розрізняють і переносять на саму суть цих понять. Для Москви дійсно нема більшого ворога, ніж націоналіст – грузинський, азербайджанський, татарський, український – однаково! – а також і шовініст, бо для росіян і для комуністів це практично одне й теж саме... Але характерною особливістю цього ювілею Великого Мислителя були також і нові форми перекручення його думок та висновків. Наприклад, лідер комуністів Криму Леонід Грач в одному з своїх компілятивних творів пише, що Гаспринський в “Російсько-східній угоді” розкрив механізм дії Європи проти нас: “Діючи то проти Росії, то проти мусульман, - цитує Леонід Грач Ісмаїла Гаспринського, - європейці і в тому і в іншому випадку отримують вигоду та йдуть вперед”. Ще сьогодні, але вже спираючися на Гаспринського, Грач доводить кримчанам і українцям ворожість Європи і Америки. В чому ж тут справа? Гаспринський дійсно писав, що “Заходу вигідно і він задоволений, якщо в Росії і на Сході знаходяться історичні, географічні чи теологічні мотиви до взаємної ворожнечі та недовіри...”, але це лише перша частина його думки, на якій Грач і зупинився. По-перше, він тут ігнорує дуже важливий фактор: Гаспринський пише про Росію, а сьогодні Грач уже НЕ в Росії, а в зовсім іншій країні. Це яскраво викриває той росієцентризм, який і досі панує в думках та ідеях комуністів. Не можна російські фактори бездумно переносити і в новий час і на інший грунт. До того ж у цитаті Гаспринського є продовження. Ось воно: “Але чи не буде краще пошукати в тій же історії і географії мотивів до взаємності та згоди? Я вважаю, що це буде краще, хоч Захід може дуже й дуже розсердитися за це і на росіян і на мусульман”. Всім смислом “Російсько-східної угоди” Гаспринський підкреслює те, що оскільки Росія вже не може мислити себе без середземноморських проток, що він вважає природнім, то чи не краще росіянам і мусульманам не воювати між собою, а домовитися. Гаспринський говорить про те, що в будь-якому випадку росіянам і Сходу (скоріше за все Гаспринський має на увазі Туреччину, але свідомо розширяє ці рамки однієї країни) краще діяти між собою не методом завоювань, а методом угоди. Геніальність Гаспринського і помилка Грача полягають в тому, що перший вже за своїх часів бачив прихід нової ери, коли суперництво і ворогування зміняться співробітництвом, а другий навіть за новіших часів все оцінює з позицій ворожнечі та суперництва. Росії потрібні протоки? (До речі, при чому тут Грач з його творами? При чому тут Україна і Крим?) То чому б їй про це не домовитися мирно. “Уявімо собі, що Росія ввійшла в дружні стосунки з Туреччиною і Персією... Весь мусульманський світ повернув би своє довір’я і симпатії до Росії. Понад протоками, що ведуть до південної Росії, стояли б тепер не просто турки, а друзі Росії... Забезпечення південноросійських кордонів Росії в Європі і Азії шляхом міцної угоди з суміжними мусульманськими царствами дало б дуже велику вигоду... Такої угоди легше досягнути згодою, ніж завоюванням цих царств...” – пише Гаспринський. Та ми бачимо, що навіть через століття ні СРСР, ні Росія не пішли цим шляхом. Сьогодні дії Росії – то вже її внутрішня справа. Тому все питання і проблема для українського політикуму зараз полягають в тому, а чи засвоїли цей урок Гаспринського політики нової незалежної України, наші багаточисельні партії і партійки? Зовні Україну штовхають на той же шлях стосовно Криму, яким пішла свого часу Росія по відношенню до своїх мусульман. Піти ним же – тобто ігнорувати потреби і культурні особливості великої маси людей! - для України це значить своїми руками сформувати в своїй “хаті” джерело напруженості. Отже лишається єдиний спосіб – виробити свій шлях і метод. Але про програму української політики стосовно Криму вже так довго говорять, що навіть дивно: чому її нема до цього часу?... Ісмаїл Гаспринський: сучасність, Росія і Україна Почуття дивної роздвоєності не полишає читача, який знайомиться з “Російським мусульманством” та “Російсько-східною угодою”: з одного боку Гаспринський бачить будь-яку (крім, звичайно, територіальної!) відсутність російсько-тюркської (слов’яно-тюркської, якщо хочете) єдності: “Придивляючись до відношення російської влади до підкорених і підкорюваних татарських племен, ми відзначаємо, що вона мало знайома з ґрунтом, на якому їй доводиться діяти, мало знає татар, їх внутрішній побут і устрій. Російське владарювання над татарами до цих пір, наскільки мені відомо, виражалось тільки в наступному: я володію, ви платите і живете як хочете. Це дуже просто, але вкрай беззмістовно...” – пише він. І далі: “Відсутність чітко окресленої, послідовної політики, натхненної високою ідеєю поширення цивілізації серед російського мусульманства відчувається до цих пір і принесло немало гірких плодів як для нас, російських мусульман, так і для нашої вітчизни. Так, наприклад, там, де можна було, ми кидали свої вогнища, святині, батьківщину і йшли Бог знає куди (кримці, бесараби, кавказці), а де піти було нікуди й не можна, ми відходили в тісний свій світ, віддаючись йому повністю і не бажаючи знати нічого, що не торкалось би близького нам світу і його вузьких інтересів (мусульмани внутрішніх губерній). Російське мусульманство не усвідомлює, не відчуває інтересів російської вітчизни, йому практично не знайомі його горе і радість, йому незрозумілі російські загальнодержавні устремління та ідеї. Не володіння російською мовою ізолює його від російської думки та літератури, не говорячи вже про повну ізольованість від загальнолюдської культури. Російське мусульманство пропадає в тісній, затхлій сфері своїх старих понять та забобонів, неначе б то відірване від всього іншого людства, і не має інакшої турботи, окрім турботи про щоденний кусень хліба, іншої ідеалу, окрім бажань свого шлунка...” І начебто висновок: “Чи не прикро насправді, що російське владарювання не веде мусульман до прогресу та цивілізації, що воно безсиле вдихнути нове життя, ідеї та устремління в область русько-татарської мертвечини, не кажучи вже про матеріальні злочини. Мало того – я з болем повинен констатувати, що при російському владарюванні занепали і ті засоби розумового розвитку татар, які виявлялись їх школами та писемністю. Тільки напівзруйновані, розвалені пам’ятники старовини з їх написами, деякі засалені, притрушені пилом книги свідчать, що колись і татари могли писати і говорити красиво, вміли задумуватись над речами, що вимагають думки, розуміли красу Гафіза, людяність Шейх-Сааді і сміливий політ думки Ібн-Сіни та інших арабських та перських письменників і філософів.” Але з іншого ж боку Гаспринський всіляко прославляє саме цю слов’яно-тюркську єдність, про відсутність якої так палко розповідав кількома абзацами вище. Наприклад: “спостереження та подорожі переконали мене в тому, що жоден народ так гуманно та чистосердечно не ставиться до підкореного, взагалі до чужого племені, як наші старші брати, руські”. Залишимо поки-що за дужками непоєднуваність понять “гуманність” та “підкорення”, “владарювання” та “братство”, якого чомусь “не бачить” Гаспринський. Адже в його роботі тут стоїть примітка, прочитаємо її: “Недавні сумні події побиття євреїв в Південній Росії, як такі, що мали спеціальні, особливі причини, не можуть похитнути наше переконання”. Бо по всьому видно, що й інші факти, якби їх згадав в ту мить Гаспринський, – навіть і побиття татар, яке легко припустити (а чи Гаспринський на той час не знав історію Шаміля? А чи він не вивчав історію Кримського ханства? Або ж історію російсько-турецьких воєн?), – не змогли б похитнути переконання Гаспринського, він і їм знайшов би “спеціальне” виправдання. Цей парадокс, роздвоєність в творчості Гаспринського, здається, не розгаданий до цього часу... Чому він з'явився? Чи тільки тому, що "500 років тому на Куликовому полі безповоротно було вирішене долею та історією питання про підпорядкованість північного та східного мусульманства, а, зокрема, тюрксько-татарського племені, племені руському"? - як він розпочинає свою роботу. Але ж це з військового боку, а з боку психологічного, соціального, національного, культурного – хіба ці проблеми вирішувалися на Куликовому полі, а не в книгах, не в школах, не в сім'ях, не в мечетях, не у вихованні? А справа в тому, що з одного боку Гаспринський бачить всю реальність, а другого боку дуже хоче, щоб російсько-тюркська єдність була насправді, щоб вона існувала реально. Його МРІЯ сильніша за реальність, яка його оточує. Саме це його ідеал, його хотіння, а тому він радий навіть відмежуватися на певний час від реальності і працювати, працювати задля того, щоб російсько-тюркська єдність хоч коли-небудь здійснилася. “Ну й що, що нема зараз? – неначебто думає Гаспринський – будемо думати і писати, що вона є, і вона згодом з’явиться!” Лише великі люди масштабу Гаспринського могли так думати, бо вони вважали, що життя прогресує, що воно має лише один визначений вектор шляху – до кращого стану суспільства. Гаспринський не міг навіть теоретично, навіть узагальнивши весь досвід російсько-тюркських відносин, припустити, що далі життя може розвиватись в бік варварства, що будуть депортації, що буде чеченська війна. І сьогодні в зв’язку з цими фактами треба думати: а взагалі, чи можна говорити про слов’яно-тюркську єдність (вірніше про російсько-тюркську) після депортацій 1944 року. І якщо можна говорити, що така єдність чи хоча б угода існує, то в чому саме, - крім територіального фактору! - і для чого саме? Звичайно, акція 1944 року перекреслила всю епоху Гаспринського, всі теорії про можливість слов’яно-тюркської любові на цілі століття вперед... В. Ганкевич, наприклад, пише, що Гаспринський був "за своїм світоглядом... ідеалістом, сповідуючи всю догматику ісламу. В той же час, віддаючи данину часу, він об'єктивно та свідомо виступав за синтез мусульманського віровчення та досягнень сучасної науки. Ісмаїлу Гаспринскому не були притаманні крайнощі ідеології панісламізму, нетерпимості до інших релігійних конфесій, та навіть і до чужих йому громадсько-політичних поглядів. Він являвся типовим представником буржуазного лібералізму національної інтелігенції Російської імперії, що вірив у велике майбутнє своєї держави. При цьому його погляди були пронизані гуманістичними ідеями просвітництва, яким він нерідко підпорядковував все інше. Просвітництво, за його уявленнями, мало бути основною рушійною силою соціального прогресу. В зв'язку з цим і в освіченій конституційній монархії він шукав можливості для реалізації ідеї гуманістичного союзу між слов'янськими та тюркськими народами". Ці слова аналітика можна було б зрозуміти, якби вони були написані до 1944 року – тобто, якби в його розпорядженні не було фактів остаточного соціального РЕГРЕСУ в сфері національної політики. А сьогодні, коли ці факти обминути неможна – твердження про віру в просвітництво звучать дуже наївно. Бо тоді в чому ж тут справа: чи сталінський режим, (а потім і єльцинсько-путінський?) виявилися менш освіченими, що саме вони довершили справу слов’яно-тюркського розбрату, який посіяно в Росії тепер на віки? Чи може влада в Україні теж недостатньо освічена, що вона ще й до цього часу не усвідомила, що Україна – це крім слов’яно-християнства, ще й мусульманська і тюркська країна і це є її – України – властивості, а не міфічна мусульманська чи тюркська загроза. Тому кожен свій крок треба звіряти з цією умовою... Справа в тому, що, на мою думку, Гаспринський ніколи (принаймні в нашому теоретичному і практичному соціальному просторі) не був зрозумілий своїми співвітчизникам до кінця, Гаспринського взагалі практично ніколи не розуміли адекватно! В ньому бачили те, що кожен хотів бачити. Один – панісламізм і пантюркізм, інший просто націоналізм, ще інший – любов до просвітництва. Практично ніхто не бачив (бо не хотів бачити!) болю і страждань Гаспринського, який, з одного боку бачив страждання свого народу, а з другого боку не хотів це бачити і, як і належить генію, сіяв навкруги віру в майбутнє, віру в силу просвітництва, яке здатне замінити світ, але чи змінить його коли-небудь, ось в чому питання? Всі дослідники чомусь дуже бояться визнати той дійсний факт, що з часів Гаспринського, тобто, практично все ХХ століття, яке недавно закінчилося, суспільний розвиток в сфері національних відносин на території однієї шостої частини світу, а особливо в сфері російсько-тюркських та російсько-мусульманських стосунків, був відзначений не прогресом, а реакцією, розвитком не вперед, від гіршого до кращого стану, але назад – від поганого до ще гіршого стану! Від витіснення кримських татар в еміграцію – до повної їх депортації, від переводу писемності на кирилицю до придушення освіти взагалі, від ліквідації автономій – до цілковитого воєнного винищення Чечні. Частковою причиною цього є панування комуністичної людиноненависницької ідеології, нездатної виробити адекватну теорію національного розвитку, але головним чином -- механізми імперського ставлення одних націй до інших. Краса дійсно може врятувати світ, але ж чому вона так довго його не рятує? Так і з освітою та гуманізмом. Особливо з освітою тоталітарних режимів. Просвітництво не може привести тоталітарний режим до усвідомлення своєї безперспективності. Яскравий приклад того, що в сфері детально проаналізованій Гаспринським, спостерігається не прогрес, а регрес, знаходимо в Криму. “Там, де французи або ж німці, - пише Гаспринський, - влаштували б багато символічних, демонстративних процесій і факельцугів, натворили б багато розумних і нерозумних фраз, росіянин обмежується міцним задушевним потиском руки, молитвою в храмі, а то й просто – зніме шапку та перехреститься. Наприклад, недавно Росія і росіяни відсвяткували день 500-ліття Куликовської битви, день – один з найважливіших в історії Русі. І що ж? Ні шуму, ні гаму, ні штучних декорацій, ні екзальтованих демонстрацій і речей...” Мені здається, що Гаспринскому, авторові цих слів, було б корисно подивитись з якою “помпою” недавно – демонстраціями, походами, мітингами, промовами, презентаціями, виставками, конференціями, концертами, покладенням квітів, салютами, народними гуляннями і так далі! - в Криму стали відзначати роковини (зараз якраз оголошено святкування 218-річниці!) “возз’єднання (?) Криму з Росією”. Комуністичні “Крымские известия” оголосили 19 квітня -- день підписання Катериною II маніфесту як день “восстановления национальных традиций (читай – відновлення національних традицій завоювань? - Авт.), сбережения исторической памяти (чи не про постійні війни в Чорному морі? –Авт.), воспитания национального самосознания (самоусвідомлення рівності народів чи національної зверхності ? –Авт.), и сохранения верности завету, изложенному в Манифесте Екатерины Великой, с равными правами принимавшей под свою державу народы, которые благодаря этому(?—Авт.), выросли и окрепли в единстве (хай знає Європа, наскільки вона відстала від Росії! –Авт.), в единстве сохранили свою свободу и самобытность (зберегли свободу і самобутність? –Авт.)…” Звичайно, якби Ісмаїл Гаспринський дожив до 18 травня 1944 року, то не дивлячися на всі його заслуги, він теж був би вивезений з Криму. Припустимо, що він в депортації вижив би і в кінці 90-х повернувся в Крим, знайшов у своєму будинку інших жителів. І тут він би побачив, припустимо, цю замітку в “Крымских известиях», - чи згадав би він свої рядки про святкування 500-річчя Куликовської битви? Цікаво - а чи “пожертвував би” він зараз “хоч краплину чорнил, для своїх заміток”, якби не “вірив”, а достеменно знав яке “блискуче майбутнє” нашої вітчизни і її мусульманства? “Так, люб’язні співвітчизники росіяни, - писав в 1881 році Гаспринський, - нам треба знання та світло: так займіться ж серйозно і дайте нам світла та знань, знань та світла, інакше влада ваша, як влада заради влади, стане нижче китайської, бо ж відомо, що у них мистецтво влади доведене до досконалості і механізм її впевнено і розмірено рухається навкруги однієї і тієї ж точки протягом тисячоліть...” Отже, всіх, хто має світло та знання, знання та світло на початку III тисячоліття, прошу підняти руку! Чому ж вас так мало?... Гаспринський негативно оцінює практику асиміляційної політики Росії, він пише, що не гріх би вибрати кращі, більш прогресивні варіанти життя з національними меншостями. Він їх знає і називає: “Звертаючися до іншої системи політики, яка б витікала з поваги до національності і всебічної рівності племен, які населяють державу, ми помічаємо, що вона, відмінно слугуючи справі державної єдності, в той же час сприяє освіті, прогресу, утворенню кращих форм праці та життя, як система, що має за собою правду та справедливість, вона приваблююча та діє серед більшості цивілізованих країн світу” Це так, але це мрія Гаспринського, і де ж вона зараз, та краща система політики, чому не настала навіть через 120 років після опублікування його статті? Для України сьогодні актуально звучать рядки Гаспринського: “Чому ж ви хочете, щоб людина з зав’язаними очима пізнала іншу людину і, не знаючи її, співчувала, зближувалася з нею? Якщо російська літературна мова виявилась нездатною як орган початкової освіти серед руських же в Малоросії, то очевидно, що відносно татар вона придатна ще менше... Якби для виховання і просвіти ввести в російських народних школах викладання німецькою мовою замість рідної російської, то чи можна чекати практичних результатів і швидкої просвіти російського мужика? Якщо ні, то будьте певні, що російська мова має в інородчесько-мусульманській школі ще менше значення”. Мені дуже хочеться, щоб Гаспринський міг почитати нинішні статті в газеті “Крымское время”, в яких на початку XXI століття (коли в Криму з більше 500 шкіл лише 10 - з кримськотатарською мовою навчання і тільки 4 школи з українською) на повному серйозі доводиться, що школи з українською мовою навчання не мають права на існування, бо рівень їх мови дуже низький. Постає справедливе питання: а чи була взагалі російсько-мусульманська угода як така, як явище духовного і соціального життя, а не як мрія Гаспринського і, очевидно, близьких йому освічених талантів та геніїв того часу? Якщо й була - то для інтелігентів, для гуманістів. А для політиків? А для військових? Питання майже не має сенсу: бо знову ж треба самим себе спитати - хіба Гаспринський не знав історію Шаміля? Куди він дивився, про що думав, коли вивчав історію Кримського ханства? Іншими словами – чи правильно, що Гаспринський бачить Росію християнську та Росію мусульманську ЯК ОДНУ Й ТУ Ж КРАЇНУ, як один і той же однорідний суб’єкт історії не розділений навпіл? Справа в тому, що Гаспринський хоч і ідеаліст, як вважає Ганкевич, та, очевидно, не тому, що написав “Російське мусульманство” та “Російсько-східну угоду” (хоч ці твори теж ідеалістичні), але можливо більше тому, що зміг написати твори про Моллу Аббаса (а хто з ідеалістів не написав свого “Міста Сонця”?). “Російське мусульманство” – це хоч і мрія Гаспринського, але мрія реальна, однак така, якій не судилося зреалізуватися, принаймні протягом уже двох століть! Причому не судилося зреалізуватися не через вину чи помилку самого Гаспринського, а через те, що навіть його геній не зміг передбачити такого викривлення природного розвитку людського суспільства на 1/6 частини світу, зорганізованого комуністами. Наприклад, він пише, що “для єднання російських мусульман з росіянами, для морального їх обрусіння, якщо можна так сказати, слід сміло та прямо застосувати їхні ж навчальні засоби і їх же власну мову”. А чи багато ви знайдете чиновників, про яких тоді говорив Гаспринський (і не тільки в Росії), які б володіли тюркськими мовами? Зате чи знайдете ви зараз когось з тюрків, який би не володів російською мовою? То може це панрусизм? Останнім часом з’явилося багато новітніх теорій, які певне створені для того, щоб своїм привабливим зовнішнім виглядом замінити старі концепції імперіалізму та асиміляції, що вже віджили своє. Одна з таких концепцій, це теорія існування так званого “Російського світу” (“Русский мир”), до якого його творці відносять і тюрків, зокрема, кримських татар. Не будемо вникати в глибину цієї штучно створеної концепції, яка на наш погляд, не може претендувати на істинність, лише зробимо одне зауваження. Мустафа Джемілев любить повторювати, що є один достовірний спосіб випробувати істинність та справедливість суспільних концепцій – поміняти в них місцями їх складові частини, і якщо концепція і надалі буде працювати, якщо не будуть виникати конфлікти, значить вона справедлива і життєздатна. Виходячи з того, що російський і тюркський світи живуть давно в стані дифузії, взаємопроникнення від півночі до півдня і від сходу до заходу Європи, Азії і навіть Африки, давайте оголосимо якийсь умовний “тюркський світ” на тих же територіальних правах, на яких оголошено “російський світ”. Чи росіяни згодні з тим, що вони живуть у тюркському світі? А якщо поміняти місцями їх суспільні ролі і становище хоча б в останні 500 років? Чи вони не запротестують? Якщо ні – тоді все справедливо і нормально... 1Тут і далі переклад з російської автора статті. |
