Агатангел КРИМСЬКИЙ
академік

ЛІТЕРАТУРА КРИМСЬКИХ ТАТАР^*

І. Дещо про літературне життя в Криму за часів Золотої Орди

Під літературою кримських татар розуміють тую, що вона виробилася за часів Кримського ханства, за династії Гіреїв, васально-залежних од Османської Туреччини, та далі розвивалася вже під російським пануванням у XIX в.

Що правда, було в Криму певне літературне життя ще й перед періодом ханства Гіреїв, ще за тих часів XIII — поч. XV в., коли Крим увіходив у склад великої Золотоординської держави. Столиця Золотої або Кипчакської орди Сарай лежала на Волзі, і територія держави розкидалася своєю масою на схід і на захiд од Волги - таки; але належали до Золотої Орди ще й Крим, і північний Кавказ (часом і надкаспійська частина Закавказзя), і середньоазийський Харезм (Хіва), що й надавав головного культурного тону внутрішньому життю Золотої орди. В початку XIV в. державною релігією стався тут скрізъ іслям, і з ним прийшла загально-іслямська література в священній мові арабській, та ще в перській, бо перська література, забарвлена суфійством, мала тоді за монгольських часів в усіх іслямських краях Азії велику силу. Отаких золотоординських пам’ятників з тієї епохи, що часто повиходили з-під пера людей захожих, заціліло до наших днів не так i мало, чи то в середній Азії, чи на Волзі, чи навіть і в Криму¹. Та розвилося тоді в Золотоординський державі письменство і в мові тюркській, з такими темами, які жили тоді у всемогутній літературі перській. Над їх викриттям і дослідом найбільше заслуживсь царгородський професор Мех. Ф. Кьoпрюлю-заде². Виявлено їх, поки що, не гурт, а все ж самий факт, що вони й досі є перед нами, наочно свідчить: золотоординська література в мові тюркській безперечно існувала, може навіть (як гадає проф. Кьопрюлю-заде) процвітала. І Крим не стояв од того літературного руху геть-осторонь; принаймні декотрі з зацілілих золотоординських пам’ятників територіяльно можна зв’язувати саме з Кримом³.

Тільки ж поки все золотоординське письменство ХIIІ — поч. XV в. залишається ще маловиясненим і поки участь Крима в нім вияснено ще менше, починати історію кримсько-татарської літератури доводиться допіро з часів ханства Гіреїв, з XV віку.

II. Література кримського ханства Гіреїв

Тая кримська література, з самого ж таки первопочатку, являється лиш частиною або галуззю літератури османської, з її перськими впливами. Письменники-кримчаки, з такими прізвищами, як от “Кефелі” чи “Кефеві” (з Кафи, тобто з теперішньої Теодосії), густо-часто входять безпосередньо в історію літератури османської, вважаються за її невіднятну частину. І це — тим нормальніш, що й мовою вони писали близькою до османської, тією, яка й досі чується на південнім березі Крима і чимало одрізняється од тюркської мови середини Кримського півострова або його північної, степової частини. Кримсько-ханські письменники, замість розводити “татарщину” (“татарлама”), здебільша воліли наближатися до мови письменства османського, що в ХV-ХVI в. саме переживало свій золотий період — од часів султана Мехеммеда II. Завойовника до часів султана Сулеймана І Пишного.

Разом з тим одначе був у кримчаків свій місцевий літературний патріотизм, який дозволяв їм відчувати, що їхня кримська літературна творчість становить собою щось ціле, своє. В літописах Кримського ханства, у Криму й писаних, подавалися зразки місцевої поетичної творчости, особливо коли поетами бували владущі особи. Складалися й спеціяльні антології-вибірки з творчості самих - одних кримських віршописів. Для прикладу можна вказати на таку (друком ще неопубліковану) антологічну збірку поч. XVIII в., де подаються й біографічні звiстки про поетів-кримчакiв, і зразки їхньої творчості; ця “тезкиратна” збiрка — складена в Кафі (Теодосії) року 1024-го (=1615 по Р.X.), рік перед тим, як на Кафу, на цю резиденцію османського беглербега, налетів з козацькими чайками гетьман Сагайдачний⁴. На підставі навіть самих отаких джерел, не турбуючися тим, що головна маса кримських літературних пам’яток Гіреївського періоду залишається не тільки не опублiкована, бо навiть ніде не занотована, можна й тепер скласти більше-менше виразну картину кримського письменства ХV-ХVІІІ вв.

Як і в Туреччині, як і в инших тодішніх мусулманських краях, меценатами для поетів і инших письменників були переважно хани або значні достойники, iлітература носила двірську печатку. Таке становище поясняється здебільше тим, що тодішній літератор не міг здобувати літературного заробітка од широкої публіки, як воно робиться тепер — через літературний гонорар у журнала, через продаж друкованих книжок і т. и. Такого як тепер літературного заробітку тоді не було, і письменник мусів для себе шукати індивідуальних багатих меценатів, і знаходив їх в особі владущих людей: ханів та їхнього двірського кола. Це було тим лекше, що й самі хани - Гіреї (як і османські султани) охоче бралися за письменське перо, складали вірші, бували іноді зовсім-таки непоганими письменниками. Навіть такі суворі, войовничі хани як Менглі-Гірей ХV-ХVI в., були поетами. Менглі-Гірей писав навіть дуже ніжні вірші про розлуку, притім мовою чисто-татарською⁵а у Газі-Гірея II Вихра XVIв. ми бачимо і гімни війні, і мирні, гуманні, ліричні теми, з певною меланхолією, як от у його безперечно талановитій поезії: “Млинове колесо”. Часом кримські хани, у своїх віршівничих надпоривах, листувалися віршами із своїми сюзеренами, османськими султанами, або вдавалися з маніфестами до своїх людей теж віршами, а не “чесною” прозою (коли говорити словами Гайне). Приклад — віршовані військові реляції того самого Газі-Гірея, з віршованою обіцянкою, що він нарешті подасть султанові військову допомогу; або його ж таки віршована нагана своїм вельможам за те, що під час ворожого нападу вони сиділи інертно (“хапали хабарі та купалися в морі заливного пияцтва”) і не пособляли ханові одігнати гяурів. Була й поетеса серед гіреївської династії — Хан-заде-ханум, жінка хана Бегадур-Гірея (1636-1641).Не диво, що при таких поетичних здібностях і поетичних симпатіях у кримських володарів — могли охоче пнутися до їх двору всякі поети.

Цікава річ: й у ханському Криму ми постерігаємо те саме явище, що в султанській Туреччині. I османські султани, і кримськi хани нераз охітніш пускали до свого двiрського кола вiршівнікiв захожих, а не природних своїх підданців — турків та татар. З історії султана Мехеммеда II Завойовника (1451-1481)ми знаємо, що поет Ляалiй, аби здобути доступ до султанського двору, заявив, ніби вiн перс; але, як потім викрилося, що Ляалій не перс, а турок, його ганебно вигнали, і вiн написав сатирично-жалісні вірші на тему, що тільки арабам та персам добре в Туреччині живеться⁶. Більше-менше те саме сталося в Криму з поетом Хильмієм-кримчаком. У своїх “Жалях кримчака” Хильмій мусів плакатися, що “коли ти, Хильмію, шукаєш пошани од кримських володарів, то приходь з Европи, з Арабщини, або з Персії”, тільки кримським татарином не будь.

В повнім обсягу — ми це зазначали — кримської літератури ханського періоду ми не знаємо. Котрі рукописи заціліли до наших днів, вони залишаються неописані; ба здебільша ніхто й не знає, де й що заціліло. Переховуються вони в приватних руках; безперечно чимало чого повивозили кримські емігранти до Туреччини. А які відкриття, які інтересні сюрпрізи ще можуть тут статися, найкраще показує поема XVIIв. про українську Хмельниччину. У Тугай-бея, що так багацько пособляв гетьманові Богданові Хмельницькому боротися проти поляків, був зять-поет Джан-Мухаммед-ефенді, і він склав довгу віршовану поему про похід хана Еслям-Гiрея II та Хмельницького (“Мелініскі”) вкупі із поетовим тестем Тугай-беєм, обмальовуючи подію за подією, подаючи розділ за розділом. Рукопис ізнайшовсь у однім надбережнім селі (тепер він уже в Ялті, в Східньому Музеї); Осм. Акчокракли зробив з оригінала копію, і незабаром ця прецікава для українців кримська поема, що вийшла з-під пера учасника Хмельниччини, могтиме вже побачити світ⁷.

Звичайно, що кримська література ХV-ХVIII в. мала й прозаїчних істориків, або літописців, і вони ще довго читатимуться з великою користю для тих, хто студіє кримське минуле. Їхні писання часом бувають присвячені спеціально місцевим кримським подіям, а часом вони обмальовують історію Кримського ханства на загальному тлі історії османської. Бува так, що автори й писали в османській столиці, а не в Криму; через те на їх часто дивляться як на витвори історіографії османської⁸.

Один з найстаріщих зацілiлих пам’ятників кримської історіографії — то похвальна біографія Сахиб-Гірея (1533-1550),що її залишив нам його приятель-астроном (чи астролог) Реммаль-ходжа (Кайсуні-заде Недаі-ефенді)⁹. Події 1638-59рр. описано в осман. “Історії” Хюсейна Веджігія; історію хана Еслям-Гірея за рр. 1644-1650дав хадджі Мехмед Сенаій; літопис подій 1683-1703 рр. дав Мехмед-Гірей¹⁰. Найкращу всезбірку-огляд кримських подій, з первопочатку історії ханства, склав сейїд Мехмед Риза: “Ас-саб’ ас-сіййар” фі ахбар малюк татар” =“Семеро планет що-до звісток про історiю татар”, закінч. 1737р.¹¹ Є й укорочення “Семерох планет”, з деякими змінами, що поробив Хурремі-челебі¹². Великої популярности зажив Халім-Гірей ХVIII в. (пом. 1823), склавши стислий загальний нарис кримського ханства під квітчастим перським заголовком: “Гюльбюн-и ханан” = “Рожевий квітник ханів”; цей нарис полюбляють читати і османські турки¹³.

З инших явищ кримської історіографії ханського періоду слід згадати всесвітню (або принаймні всемусулманську) історію, яку працьовито склав хадджі Абдульгаффар Кримський року 1157=1744. Автор ерудитно використав арабські, перські і османські історичні всезбірки, не забув і про кримську історію і дав оцій своїй всезбірці назву “Омдет ет-теваріх ве ль-ехбар” = “Підпора літописей і історичних звісток”. Царгородський професор Кьопрюлю-заде, знайшовши рукопис Абдульгаффарової “Омде” в однім із рясних царгородських книгосховищ, гадав, що той рукопис Абдульгаффарової всезбірки є унік, і вчитав він на ньому, що автор жив у Кан-су¹⁴. Але Якуб Кемаль, що завідує ялтинським Східнім Музеєм, натрапив у Криму на ще один список цієї Абдульгаффарової “Омдет ель-ехбар”¹⁵ —і на ньому виразно зазначено, що дієпис—не з якогось-там "Кан-су", ба з дуже відомого Кара-су (тепер —Карасу-базар, мабуть чи не найважливіще чисто-татарське місто в Криму після Бахчесарая).

III. Кінець старому кримському письменству. Початки нової татарської
літератури в XIX в. Діяльність Ісмаїла Гаспринського (1851-1911)
з його органом “Терджиман”

Кінець процвітанню кримсько-татарської літератури ХV-ХVIII в. поклало російське завоювання Криму. Не стало ханів — не стало меценатів, не стало тих, хто-б далі підтримував отую двірську літературу,—літературна продукція припинилася. Та й число читачів зменшилося. Для широких, народніх мас Крима двірська література була й давніш чужа й невідома; за російської влади відоміщою вона, живовидячки, не сталася. А серед инших, вищих, клас число читачів сильно поменшало через масову еміграцію кримських татар до Туреччини. Таким-от побутом тая давня література завмерла та й — колиговорити про ширші кола — потроху почала й зовсім забуватися. Обрусіння теж робило свою роботу, — і в середині XIX в. або в 1860-их рр. зовсім легко було зустріти освіченого кримчака, надто з мурзацьких (дворянських) родів, що, скінчивши російську школу або попросту послуживши довший час на російській урядовій службі цивільній чи військовій, виходив швидше російським інтелігентом, ніж татарином.

“Татарство” — коли виключити простий люд—зберігалося найбільше в колах напівінтелігентних або духовних. Для цієї публіки, наскільки їй треба було щось читати, обихідним i трохи чи не рідним письменством було в XIX столітті османське, та й то здебільше схоластично-клерикальне. Воно, по суті, не дуже й одрізнялося в 1-ій половині XIX в. од давнього кримського псевдокласичного письменства XVIII в. і, в певній мірі, було для кримчаків ніби сурогатним продовженням своєї давньої літературної традиції. Коли хто йцікавивсь у 1-ій полов. XIX віку старовинним кримським письменством Гіреївських часів та переховував старі рукописи, так це були найбільше мулли, духовники, старанники мусулманської освіти. Траплялося, що декотрі з них, для кращої схоластичної науки, їздили вчитися до османського Царгороду, а як декотрі — то йще далі, до Єгипту, до каїрської медреси Азгар, тієї славної на цілий iслямський світ духовної академії¹⁶; звичайно, що вони тут не тільки богословія навчалися, ба й узагалі певного культурно-консервативного обличчя набиралися. Иноді з-посеред таких муллів або інших близьких до них консервативних кримчаків з’являлися люди, що намагалися дещо й писати, не тільки богословське, ба й літературне, в дусі консервативного османського письменства, по давньому літературному способу; складали приміром вірші перестарілої форми й перестарілого напряму. Та все те не було настільки сильне, щоб можна було поважно говорити про справжнє життя татарсько-кримського письменства протягом більшої частини XIXв.

В руках у цих консерваторів-клерикалів була й духовна школа вищого ступіня — медресе Зенджірлі в Бахчесараї, середньовікового типу (заснував її Менглі-Гiрей бл. 1500 р.), і вони-ж завідували цілою низкою початкових дитячих шкіл. “мектебів”, де навчання грамоти провадилося так само архаїчним середньовіковим способом, який дитину швидше затуркував, ніж навчав.

Отак стояла письменська справа в Криму до 1880-их рр., коли почалася епохальна просвітньо-письменська діяльність Ісмаїла Гаспринського, освіченого, передового педагога та літератора.

Ісмаїл Гаспринський (народ. 1851, пом. 1914) родом був мурза (дворянин) і не вчивсь у схоластичній мусулманській школі. Освіту він здобув у Москві, у Парижі: (1871-1874). Царгородi (1874-1875). Року 1883-го (саме в столітню річницю російського завоювання Криму) він заснував двома мовами у Бахчесараї російсько-татарську газету “Терджиман” (з паралельним наголовком: “Переводчикъ”), і вона, протягом багатьох літ, систематично пропагувала нові, доцільні методи в шкільній науці для татар і нові передові ідеї в мусулманському житті. Зразкову новометодну школу Гаспринський навіть завів був і сам на якийсь час у Бахчесараї: але для цієї справи легко знайшлися й инші діячі; головну-ж свою енергію Гаспринський оддав газеті, “Терджиманові”, що редагував він її аж до смерті, більше як трицятеро літ. Газета згуртувала коло себе місцеві культурні сили, які змогли знайтися. Знайшлося їх одначе, нема де правди діти, не гурт, і важкий тягар редагування здебільша завсіди лежав на самому-одному Гаспринському; то вже хіба, за останніх років бували у Гаспринського путящі співредактори для “Терджимана” — такі, як Iсм. Леманов, Осм. Акчокракли, С. Айвазов. Грошового зиску “Терджиман” видавцеві не давав, але кошти видання покривалися прибутками з друкарні й літографії, що заклав Гаспринський у Бахчесараї¹⁷.

Щоб з’ілюструвати, хоч трохи, талановиті газетні статті Ісм. Гаспринського, наведемо невеличкий, але характеристичний уривок з його статті:

“Шярq ве тарб” (=Схід і Захід”):¹⁸

“Схід — то країна великої вселюдної застої, і ото вам скількись рельєфних паралелів із життя Сходу та Заходу. Західні люди і самі переїздять і свої товари перевозять залізницями та пароплавами; східні люди ще й досі гойдаються на спинах у верблюдів. На Заході для кожного діла є своя спеціяльна наука, спеціяльна школа; на Сході нема ніяких шкіл окрім релігійних, та йу тих ученики не стільки вчаться, скільки справляють усяку хатню роботу своєму “професорові” (“устасына”). На Заході кожну річ, хоч і добру, силуються зробити ще кращою, ще луччою, щоб усе виходило ліпшим, ніж було у батьків, у дідів; а на Сході кажуть, що старовина — найкращий учитель, і силуються робити все так, як робилося давніш. Захід і дивиться і йде наперед. Схід оглядається назад і не йде; Захід поновляється й свіжіє. Схід старіється і висихає. На Заході писання і книжки всіх націй перекладаються на инші мови, читаються і служать на науку; на Сході думають, що брати собі за приклад науку і знаття чужих народів —не годиться, ба навіть гріх. На Заході кожен навчивсь у школі і читати і писати i рахувати, на Сході читати вміє один на сто; ба й таких, що шанують науку, дуже мало. Вчена людина західня прислухається навіть до дитячої мови, а східня людина, що вважає себе за вчену, не хоче бачити, не хоче чути, як ревуть могутні бурхливі потоки життя цілих народiв. На Заході всі про все розмовляють, пишуть, міркують; на Сході думають, що мовчання—найліпша окраса людини. Захід, хоч так багато знає і-так багатовмiє, думає, що він iще мало знає і мало вміє; а на Сході, коли в кого є каламар, де й чорнило вже пересохло, то він думає, що з нього Ифлатун або ибн-Сіна¹⁹. Дак от який Схід, а який—Захід, і от чому сталося так, що одна західня людина є пан чотирьох східніх людей”.

Для того, щоб цензурна й адміністративна підзорливість не добачала в таких “Терджиманових” статтях чогось ворожого російській владі і росiйській народності, доводилося Гаспринському бути аж надто обережним і дипломатичним, доводилося зручно лавірувати сюди й туди і — чи щиро?—запевняти росіян, що татарська освіта, яку вiн проповідує, не йде проти русскості, ба навіть, мовляв, ще й веде татар до русскості. Про це він заявляв не так у “Терджимані” перед своїми татарами, як в усних розмовах перед російськими письменниками, а ті часом пускали його заяви в друк у своїх книжках. Надзвичайно типове з цього погляду — те, що ми читаємо в книжці С. Філіппова: “По Крыму” (М. 1889):²⁰

“Вы не знаете, какого труда мне стоило убедить моихь единоверцевъ въ томъ, что у меня не было никакой задней мысли, когда я ратовалъ въ своей газете о просвещеніи въ строгой связи съ обще-отечественными, т. е. русскими интересами. Меня обвиняли въ измене моей народности, чуть ли не въ измене исламу. Нашлись даже такіе, которые назвали меня болеє русскимъ, чемъ москвичи. Тогда я категорически заявилъ, что я русскій, оставаясь въ то же время мусульманиномъ и татариномъ, потому что, въ моемъ убежденіи, интересы русскихъ мусульманъ тесно связаны съ интересами общерусскими”.

Важко сказати, в якій мірі оці Гаспринського слова були щирими²¹, але не всі росіяни ладні були їм вірити, видно з листу відомого місіонера-тюрколога Н. Г. Ільмінського до обер-прокурора найсвятішого Синоду К. П. Побєдоносцева, який за царя Олександра III мав величезну силу. Про “Терджиман” Ісм. Гаспринського Ільмінський написав: “Все это—облака, изъ которыхъ впослъдствіи можетъ скопиться густая туча”²².

За довгий час свого виходу в світ газета Ісм. Гаспринського надбала собі вагу не вузько-кримську, ба спільно-тюркську, розходячися геть-далеко поза кордонами російської імперії (навіть в Індії). А в Росії, аж доки не настала революція 1905 р., “Терджиман” понад два десятки років був єдина (або трохи чи не єдина) мусулманська газета, з величезним увпливом на всіх тюрків; і через те, приміром, казанські татари вносять Ісмаїла Гаспринського, як велике ім’я, в свою власну історію письменства²³. Мовою друкувавсь бахчесарайський “Терджиман” не тією середньо-кримською, яка чується в Бахчесараї, ба більше-менше османського, що її полюбляють в усіх тюркський краях. Можна б мову “Терджимана”' назвати й “кримською”, тільки південно-береговою - (бо на південному березі Криму чується говірка, близька до османської); але сам Гаспринський ні од кого не таїв своїх поглядів на велику всетюркську вагу саме-іменно наріччя османського, а не якого-іншого.

З Ісмаїла Гаспринського був не тільки талановитий журналіст і педагог, ба й белетристичний письменник. Иноді він публікував белетристичні переклади (“Робінзон Крузо”), иноді давав самостійні писання. Любив він форму “подорожніх листів” — ніби з подорожі “мулли Аббаса Французького”; частина їх склала собою утопічну повість “Дар-ур-рахат” (=”Край вічного блаженства”) про ідеальну мусулманську висококультурну i високопоступову державу, що вона начеб то заціліла в недосяжно-неприступних горах південної Еспанії, як зостанок од тієї Гранади, яку в кінці XVв. еспанці зруйнували²⁴. Роман Гаспринського “Кюн догду”, друкований в серединi 1890-их рр. у фельєтонах “Терджимана” носить характер автобіографічний.

Після революції 1905 року Гаспринський, окрім “Терджимана”, заходивсь іще коло инших видань. На зразок російських політично-сатиричних тижневиків, що тоді густою масою виходили в російській столиці Петербурзі (“Бич”, “Выстрел”, “Пулемет” “Сигнал”, “Шквал”, “Бурелом” i т. и.), почав він друкувати в Бахчесараї своє сатиричне “Ха-ха-ха!”, із лагідним титлом, не таким кричущим, як російські сатиричні листки; з художньо-сатиричного погляду це “Ха-ха-ха!” не могло рівнятися до бакинського “Молли Насреддіна”, що його теж викликала на світ революція 1905 року. Заснував він для культурних інтересів мусулманського жіноцтва журнал “Жіночий світ” (блідненького змісту), а для хлопців — “Хлоп’ячий світ” = “Алем ус-сыбйан”, важливий для історика татарського письменства через те, що в нім уперше виступили декотрі молодi письменські сили, якi потiм виробилися на значних татарських письменникiв (прим. Лятiф-заде, народ. 1890). Поїхав Гаспринський до Петербургу щоб там узяти участь у заснуванні органа думських депутатів-мусулман (“Миллет” = “Нація”); виступав на політичних всеросійських з’їздах російських мусульман, і т. п. Тільки ж публіцистична Гаспринського діяльність після революції 1905р. явно втратила велику частину своєї давньої всетюркської ваги. “Терджиман” перестав бути єдиним органом мусулманської преси в російській імперії. Воля друку після 1905 р. дала місце багатьом иншим “мусулманським” (тобто тюрко-татарським) газетам. Навіть у Криму з’явивсь окрім Бахчесарая инший розумово-печатний центр — Карасу-базар (“Карасу-Париж” як його тоді жартобливо прозвали)²⁵, і в ньому Абдуррешiд Мегдiєв (пом. 1912), депутат 2-ої Державної Думи, почав видавати конкурентну для “Терджимана” другу кримську газету: “Ватан хадимі” (="Слуга батьківщині"); Мегдієва газета, правда, виходила з світ недовго; але ж і без неї, по инших тюрко-татарських містах російської імперії, позасновувалося багато тюркомовних періодичних органів, і декотрі з них дивилися вперед геть-далі і в ширший перспективі, ніж Ісмаїл Гаспринський, що ціле своє життя звик у своєму провінціяльному Бахчесараї писати лиш у підцензурному, аж надто обережному дусі. У Гаспринського політичні ідеали ніколи не йшли понад програму конституцiйно-демократичної партії; лівіші течії серед татар — його лякали: він усе побоювався, а що то може для татар з того вийти? чи не заведуть радикали російське мусулманство в безвихідну, сліпу вуличку? Ворожі Гаспринському люди, з-серед лівої татарської iнтелігенції, іронічно говорили, що проти радикальних татарських напрямів Гаспринський ладен собі на підмогу навіть адміністративну російську владу кликати; а дехто запевняв (на жаль, сам я таке од них чув), ніби Гаспринський так таки й чинив, тишком-нишком. Остання сплітка, звичайно, не мала за собою i тіни правди; але самий факт, що хтось міг таке про Гаспринського думати, свідчить про його тодішню старечу поміркованість, для всіх несумнівну. Правіщі мусулманські течії, натурально, й тоді високо шанували Гаспринського. 25-літній юбілей “Терджимана” випав дуже врочисто й велично, в мусулманській фракції Державної Думи голос Гаспринського мав не аби-яку вагу, і т. и., iт. и. Але сторонній історик міг уже й тоді бачити, що головна заслуга “Терджимана” й його редактора —в минулому, в культурно-просвітнім розбудженні татарської нації за реакційних часів царського панування Олександра III.

IV. Письменники, що погуртувалися коло "Терджимана" за першої доби його
існування; Хабібулла-eфенді, Леманов, Акчокракли, Айвазов.
Початки кримсько-татарського театра (1901)

“Терджиман”, коли виключити численних кореспондентів з усіх сторін мусулманського світу, згуртував коло себе діяльних співробітників-однодумців не так і багато, і ми це зазначали були. То вже аж потім, у XX столітті, після 1905 року, їх побільшало, а за перших двох десятків літ свого існування “Терджиман” їх мав не гурт. З тих Гаспринського сподвижників попереду слід назвати освіченого улема Хабібуллу-ефенді та мабуть і педагога А. Боданинського.

Що правда, про якусь сильну допомогу Ісм. Гаспринському од Алія Боданинського звичайно ніхто згадати не може; спiльними одначе для них обох були їхній загально-просвітній напрямок та пошана до російської культури й письменства, яку вони обидва пропагували серед земляків; Боданинський (1890) переклав “Носъ” Гоголя. Тільки ж у кожнім разi не був він для Гаспринського тим, чим був хадджі Хабібулла-ефенді, старший приятель Гаспринського (пом. 1895). Хабібулла—церковник-улем, але з передових, з поступовців; відомий він найбільше з того, що поробив певні реформи у вищій духовній школі в Бахчесараї — в старовинній Зенджірлійській медресі XVI в. Впливова людина, він для Гаспринського являвсь підпорою серед земляків в його просвітньо-культурних заходах; дехто з-поміж старих бахчесарайців запевняє, що Хабібулла просто-таки аж стимулював Гаспринського, був — як вони кажуть — “товкачем” в його діяльності. Літературні вподобання в Хабібулли були, одначе, архаїчні; був з нього поет-лірик, але типу давнього, турецько-псевдокласичного. Про те Гаспринський охоче давав його поезіям місце у своїм “Терджимані”.

До зовсім інакшого типу людей, з гурту співробітників Гаспринського, належить освічений педагог Ісмаіл Леманов, молодший од Гаспринського років понад двадцятеро (народ. 1871). Леманов чимало попоїздив по світах; жив і в арабських країнах, де добре вивчив літературну арабську мову. Російська ж мова йому, напевне, не менше рідна, ніж була й для Гаспринського; у бахчесарайській Зенджірлійській медресі Леманов її викладав софтам (семінаристам, чи студентам-богословам). До порядків у тій медресі, до схоластичної її педагогіки, Леманов одначе ставивсь дуже іронічно. Пам’ятаю, як на провесні 1905 р. побував я в Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не говорити з софтами або з ким ані по-російські, ані по-татарські тільки по класично-арабськи: що з того вийде. Вийшло те, що жоден із софіів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені відповіди, скільки-небудь грамотної: силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало-що їм щастило. А тимчасом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову розмову, обмінювалися вражіннями і т. и. З того Леманов був дуже задоволений: “Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана гяури тямлять краще, ніж вони. А через шо?—через те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим середньовіковим!” Мав Леманов у Бахчесараї свою новометодну вищу початкову школу для татарських дітей, та не довго. Найбільше він пособляв Гаспринському в “Терджимані”, допомагав редагувати, не раз і заступав редактора. Написав він для “Терджимана”, ще 1898 р., довгеньку працю: “Йені табаqа татар едіблері” = “Татарські літератори нової формації”, та довго після того її обробляв. Допіро 1903-1906 рр. побачили з неї світ у “Терджимані” окремі розділи: про казансько-татарського заслуженого письменника Мерджані, про азербейджанського історика літератури Фрідун-бека Кочарлінського та азербайджанського нового белетриста Нариманова, і ин. Потім, за скількись літ після революції 1905 року, Леманов переїхав до Петербургу. Там він секретарював у мусулманській фракції депутатiв Державної Думи, редагував (1910-1912) їхню газету “Миллет” (=“Нація”).

Поруч підстаршого Леманова, почасти на заміну йому, придбав Гаспринський у Бахчесараї дуже доброго молодшого співробітника, що потім теж редакторував у “Терджимані”. Це письменник Осман Акчокракли. А окрім нього, для тих самих завдань, придавсь Гаспринському инший молодший письменник (тепер — уже зовсім не молодий), одноліток Османа Акчокракли Сабрі Айвазов.

Народивсь Осман Акчокракли року 1879-го і вчивсь для кращої освіти в бахчесарайській медресі Зенджірлі (в 1890-их рр.). Тут виявилося, між иншим, що з Акчокракли дуже гарний каліграф, "хаттат", знавець мусулманських почерків, і петербурська татарсько-арабська літографія Ільяса-мурзи Бораганського спровадила молодого Османа Акчокракли до себе на службу в Петербург. Наслідком було видання; "Образцы мусульманскихъ письменъ" (Спб. 1900), дуже корисне для молодих орієнталiстів. Там, у російській столиці, з'явилися й перші белетристичні спроби Османа Акчокракли, писані під сильним увпливом російської літератури. Звідти Акчокракли поїхав учитися в османську столицю—Царгород, а потім знов приїхав до Петербургу. Гаспринський запрохав його в Бахчесарай — вести "Терджиман" (1906). Двома роками пізніш, Османа Акчокракли закликали в Оренбург, де виходив солідний татарський журнал "Шура" (="Рада"); він там попрацював 1908-1910 р. Нарешті знов опинивсь у ріднім Криму. Найпершою белетристичною річчю у Акчокракли було оповідання про те, як він одвідав могилу-мавзолей золотоординської принцеси Ненеке-джан-анум під Бахчесараєм у Чуфут-кале: "Хикаєт—Ненеке-джан-ханум тюрбе-сі" (Спб. 1899, з друкарні Бораганського; 45 ст., гарно й гоже видана книжечка, ще й з малюнком Ненеке-джаниного мавзолея)²⁶. І того самого року надрукував Акчокракли теж у Бораганського свої віршовані переклади з Пушкіна, двома текстами і з двома заголовками: "Бахчесарай чешме-сі ве Тилисм" = "Бахчисарайскій фонтанъ и Талисманъ", соч. А. С.Пушкина, съ переводомъ на татарскій языкъ крымскаго наречія" (Спб. 1899). Під "татарским языком крымского наречия" перекладач розумів таку мову, як у "Терджимані" Гаспринського, тобто по суті османську. Характеристична — присвята на цій брошюрі:

“Въ память столетней годовщины великаго русскаго поэта А. С. Пушкина 26 мая 1899г.- (і те саме -по тюркськи): Акчокракли виявляв виразну тенденцію—одгукуватися, як татарин, на явища російського письменства і наближати його до татар. З російського ж, для шкільних потреб, спеціально для народніх татарських шкіл, обробив тоді Акчокракли десять байок Крилова (Спб.1901). З Гоголя він переклав і видав комедію “Женитьба” =“Евленмекь” (Спб. 1903).Та Пушкін зостававсь з-поміж російських поетів чи не найближчим - для серця Акчокракли; переклав він уривки з “Євгенія Онегина”, переклав він “Желанье” і ин. Вибірки свої з Пушкiна, додавши ще дещо з інших російських письменникiв, вмістив Осм. Акчокракли у своїй збірці: “Qрым ончалары” =“Пуп’яхи з кримських квітів (Оренб.1905); тут, окрім Пушкiна, бачимо звiршованi уривки з кримської повісти В. Шуфа та переклад поезії Данилевського “Йосафатова Долина” (коло Чуфут-кале, де караїмське давнє кладовище). Пізніш, як побачимо далі, зиявив себе Осман Акчокракли драматургом, і одна його музикальна драма — писана на тему “Бахчесарайський фонтан”.

Його товариш, немало одноліток, Хафиз Сабрі Айвазов (народ. 1878), що теж бував редактором бахчесарайського “Терджимана”, являється переважно критиком та публіцистом. Заразом він — перекладач з росiйського письменства не менше жвавий, ніж Акчокракли. Перекладав Айвазов із Тургєнєва уривки з романа: “Отцы и дети”; з Чехова — чимало дрібних його оповідань: “Супруга”, “Радость”, “Мыслитель”, “Нервный” і ин., щось аж двацятеро; з Боборикіна — оповідання “Али”, з Толстого— “Не могу молчать” і ин. Перекладаючи знов-таки з мови російської, знайомив Айвазов своїх земляків-татар і з художніми писаннями західньо-європейськими: драмою “Тайфун” Ленгієля, “Під півмісяцем” Кнута Гамсуна, то що.

Перекладарською діяльністю захоплювалися тоді, на припочатках ХХ в., ще й чимало инших кримчаків. Саме тоді як Акчоракли друкував свої переробки “басенъ” Крилова у Петербурзі, надрукував у Бахчесараї 8 криловських байок Абдульгаффар Шейх-заде (1901);до перекладу додано й життєпис славнозвісного російського байкаря. Шейх-заде, писав і самостійні вірші, ліричного напряму, з філософською закраскою. Ахмед Мидхат Рефатов дав переклад комедії Горкого “Мещане” (пис. 1903) та Гоголевого “Тараса Бульбы” — початок; з Толстого він переклав “О жизни”, “Смерть”. “Хозяинъ и работникъ”, драму, “Живой трупъ”. Осман 3аатов, той що його росіяни знають найбільше через короткий підручник татарської мови “для русскихъ” та через російсько-татарський його словник, дав переклад драматичних сцен з Пушкіна: “Скупой рыцарь” (1905);в Заатівському перекладі пієса “Скупой рыцарь” нераз виставлялася на сцені в Бахчесараї, в аматорських спектаклях, і набула собі чималої популярности серед татарської публіки.

Тут нагода — згадати про початки драматичного письменства у кримських татар. Першим кримо-татарським драматургом був Абдулла Озенбашли, що видав у Бахчесараї, у Гаспринського, свою драму: “Оладжага чаре алмаз” (1901); цей заголовок добре перекласти російським прислів’ям: “Чему быть, тому не миновать’. Дата "1901" вважається за початкову еру для кримського театра²⁷. Переклади драматичних пієс з мови російської (от як згадані вище “Скупой рыцарь”, “Мещане”, “Живой трупъ”, “Тайфунъ”, то що) збагатили театральний татарський репертуар; та з’явилися й окрім Озенбашли свої татарські драматургії (Меїнов; як згадувано—Акчокракли, і ин.).

V.
Нові молоді літературні сили в Криму після 1905 року. Питання про літературну мову; приклад од инших
тюрків, гурток “Учкун” Меінова. Народник ногаєць Куртієв. Націоналіст Тохтар-Газі. Повістяр Хильмі. Инші
з плеяди 1910-их рр.: Озенбашли, Одабаш. Видавці “Алтин йарык”: Чобан-заде, Челебієв. Дві слові про
передреволюційні літературні спроби Лятіфа-заде

Після 1905 року літературний рух сильно розбуркавсь по всіх країнах російської імперії, де тільки жила тюркська людність; побільшало число молодих татарських літературних сил. Побільшало їх число і в Криму. І повстало перед молодими письменниками важливе практичне питання — про літературну мову.

Гаспринський, як знаємо, був принциповий ворог літературизації місцевих наріччів і говірок. Він обстоював єдину, “спільно-тюркську” літературну мову—і нею була для нього османська, хіба що очищена од царгородських довжелезних заплутаних періодів та од повені арабсько-перських елементів. Мав він однодумців і серед инших татарських племін, де не одному iз старших (або й не старших) письменників теж здавалося річчю небажаною — плодити багато тюркських літератур, розбиваюча тим національну тюркську єдність. Тільки ж, живе життя татарських країв, з пекучими практичними потребами, погнало татар після 1905 р. здебільша на инший шлях, - інтелігенти бажали писати як-найзрозуміліше для широких, народніх мас. Ця тенденція виявила себе і в Криму. У Бахчесараї, на очах Гаспринського, заснувавсь 1906 року літературний гурток “Учqун” = “Іскра” що вирішив писати по місцевому. На чолі того молодого гуртка став Джеляль Меінов (точніш—Абдуль Муін)²⁸ Меінов, як ми вище вже зазначали, був побільше письменник драматичний, автор пієс "Qан qарышты" = "Кровомiшанина", та ін. Драматург, може виразніш ніж який инший побутовий письменник, міг скласти ціну живій народній мові в літературній обихідці.

Але згодитися на голий принцип про літературізацію живої народньої мови — то ще не значило вирішити й на практиці цеє дуже складнеє питання способом принятним для цілого Крима. Адже в Криму — татарських говірок є скількись; в кожнім разі можна говорити не менше, як про три групі. Коли на південнім березі, коло моря, татари балакають більше-менше так, як в османській Туреччині (і цей факт був на руку Гаспринському), то одходячи од моря на північ у середню смугу чуємо ми вже інакше наріччя, а ще далі на північ, у степовій смузі, чуються ще своєрідніші наріччя й говірки (навіть ногайські), що наближаються до мови поволзьких татар (або й киргизів). То чи всіма тими живими діялектами випадало писати? чи може слід було вибрати якусь одну говірку, посередню?

Не бракувало й таких татарських письменників у Криму, котрі ладні були писати навіть північно-кримськими, степовими говірками. І до таких письменників належав талановитий поет-народник Хасан Чергiїв. Ногайський мурза, гордий своїм родом, він не вважав за потрібне одцуратися своєї рідної говірки. Року 1909-го, у Джанкої, видрукував він невелику поему (12 стор.): “Эшид, мевта не севлеюр!” (=“Послухай, що кажуть мерці!”), російськими буквами: а російські букви, звісно, краще віддають діялектичні звукові відтінки, ніж арабські. Підписавсь тут Чергiїв псевдонімом: “Бильгисиз”, тобто "Безвісний", або “Прихований у собі”. В цій Чергієва поемі мертвяк встає з могили літає по Криму і робить сумні спостереження над сумною татарською дійсністю. В дальших своїх писаннях Чергіїв тримавсь уже альфабету арабського, який значно знівелював його ногайщину на лад инших татарських наріччів Крима. Теми його — побутові: малює він, як татари-харпаки—бідують, а серед татар-багатирів панують ненормальні відносини: от, приміром, батьки-багатирі продають свою дочку заміж за багатиря-ж-таки, наче яку худобину, і безталанна дівчина-багатирівна гірко плаче, розглядаючи перед весіллям своє дороге віно. Инший письменник початку 1910-их рр., що разом з Чергієвим виявив велику симпатію до ногайщини в літературній мові, то доктор Мустафа Куртіїв. Він белетрист, автор оповідань з побуту селянського, хоч не цурається він оповідати й про життя инших клас. Найбільше виспів його талан уже пізніш, та перші його літературні спроби друкувалися ще в “Терджимані”. Мова в Куртієва цікава не тільки своею степовістю, ба й чистотою од нетюркських елементів: він силується втікати од арабізмів і персіянізмів.

Прихильники степовости в літературній мові становили одначе значну меншість. Переважна більшина кримських письменників після 1905 р. вибрала собі в мові середній шлях, мову середньої смуги, “орта йола”²⁹. Не одбіг од цього напряму, не вважаючи навіть на свій дуже сильний ухил в напрямку до мови південно-берегової (себто й османської), талановитий поет-націоналіст Хюсейн-Шамиль Тохтар-газі³⁰, автор ліричної, дуже вславленої збірки: “Лемент Крима”, друкованої 1910 року в Карасу-базарі. (Теє місто, як знаємо, саме тоді сильно й висунулося з культурно-національного погляду). Сильне вражіння справляє Тохтаргазієва поезія з заголовним запитом: “Хто це?” і рефреновою відповіддю: “То татари, свої кримські люди! То ми, сини цього рідного краю!” Коли хто в Криму живе серед лісу, а не має поліна дров, щоб вогонь запалити; коли хто в Криму сіє хліб, а не мав чого їсти, окрім хіба повітря, то то ми, татари, свої кримські люди! Коли хто в Криму шукає науки, а не має грошей заплатити в школу, то то ми, татари, свої кримські люди!” — На жаль, цей талановитий поет рано помер.

Рівночасно, бл. 1910 р, звернув на себе увагу молодий белетрист родом з-під Бахчесарая (із с. Ескі-ель) Абдуль-хакім Хильмі. По вищу освіту він їздив до Царгороду, має спеціяльність — історію, але белетристика — то найхарактерніша для нього річ. Звичайно, що в Царгороді міг Хильмі ближче ознайомитися і з новітньою белетристикою османською; тільки ж найбільше сплідно на ньому вплив од літератури російської. Не дурно ж він менші Тургенєва оповідання й сам перекладав на татарське. Найсильніші його писання — ті, які він публікує вже аж за наших часів.

Плеяда татарських молодих письменників початку 1910-их рр. настільки численна, що декотрих доводиться перейти тут, хіба, коротенькою згадкою. Із старших Абдулла Озенбашли (автор першої кримської драми 1901) видав свою віршовану збірку під трохи кур’озним заголовком: "Фонограф-и хаqаіq" = “Фонограф істин”). Другий — А. Одабаш (народ. 1887) що почав тоді свою письменську кар’єру віршами, а потроху перейшов на філологію). Цікавіша — трійця молодиків Челебієв (Челебі-джан Номан) Чобан-заде та Бекір Сидкі, що випустили в Царгороді 1911р. віршовану збірку під архаїчно-літературним заголовком: “Алтын ярыq” =“Золотий бляск”. Як відомо, так зветься одна буддійська сутра, що її старотюркський (уйгурський) переклад знайдено через археологічні експедиції в східньому Туркестані. Вибір такого археологічного заголовка "Алтын ярыq" для своїх новітніх віршувань іде, мабуть, не од кого, як од Чобан-заде (народ. 1893), що вже очевидячки й тоді, 1911 року, вісімнадять усього літ мавши, виявляв інтереси до історії старотюркського письменства (потім він заспецiялізувавсь на науці). Але науковість не перебила Чобановi-заде бути йпутящим поетом, з тонкими, інтелігентними переживаннями; приміром, Чобан-заде з тонкою чутливістю обмальовує спрітливi свої настрої, коли згадує покійну матір. А його літературний спільник Челебiів (Челебi-джан), в народньому дусi пишучи, подавав своїми вiршами дуже великі надії, що з нього виробиться сильний і видатний татарський поет. Тільки ж надії тії не справдилися, бо в вирі революцiї Челебіїв загинув (1918).

1910 року, в органах Гаспринського “Терджиман” та “Алем-ус-сыбйан” виступив, як початкуючий літератор, Лятіф-заде (народ. 1890). Саме тоді повернув він з Туреччини, перебував під поетичними чарами османського лірика Фикрета та політичними—пантюркістів. Тільки ж пізніш одбулася в душі Лятіфа-заде така грунтовна психологічна зміна, що про нього доводиться казати вже в дальшому розділові, присвяченому письменникам періода радянського.

VI. Письменство останнього десятиріччя. Становище старших літераторів
у радянських умовах: щира їхня праця на користь Кримської Радянської Республіки. Рішучий перехід
молодших на платформу жовтня: Одабаш, Чобан-заде, Хильми. Нова поезія у Лятіфа-заде. Омер Іпчі,
“Ал Кедай” - лірик, новеліст і драматург

Трохи чи не всі оті письменники живі до наших днів. Вони бачили революцiю 1917 року, перебули епоху Тимчасового Уряду і довгенької громадянської війни (кiнець-кінцем аж до 1922 р.) — і дожили до радянських часів, коли Крим ставсь радянська автономна республіка, а Сімферопiль (Ак-месджид) — не тільки осередок радянської адміністрації, ба й культурного життя. Тут у Сімферополі є університет, із східнім факультетом тут працює Державне видавництво (“Крымгосиздат”), що випускав книжки i російською i татарською мовою; тут виходить у світ i газетно-журнальна преса.

Декотрих письменників з плеяди 1910-их років одначе вже не стало. Талановитий поет-націоналіст Тохтар-газі, що вславив був своє ім’я збірською “Кримський лемент” (1910) — він помер давніш. Другий з дуже надійних поетів Челебіїв загинув 1918 р. Третій значний поет у цій плеяді ногайський мурзак-народник Чергіїв —замовк. Якийсь час, у 1923-1924 р., писав він був дрібнi комедійки (і навіть сам виступав як актор), — потім i це припинилося. Висунувсь був на початку революції поет-націоналіст Джемiль Керменчiклi, i теж більше не пише.

Всі ж инші татарські письменники не перестають працювати. Сприйняли вони радянську владу спокійно ба й iз симпатією, і допомагають їй своїм культурним співробітництвом: одні, котрі старші — працюють як “попутчики”, другі ж зовсім органічно-перейнялися ідеями жовтневої революції.

Всі три живiї редактори колишнього “Терджимана” Леманов, Акчокракли та Айвазов перебувають на державній службі у Симферополі. З них Ісмаїл Леманов має дуже вiдповідальну посаду в редакційному відділі “Крымгосиздат”; в симферопільському ж університеті викладає він арабську мову. Осман Акчокракли в університеті викладає східню історію і друкує, мовою правда російською, історично-археологічні розвідки з давнього минулого своєї батьківщини (про отузькі написи XIIIв., про археологічні зостанки в Чуфут-кале, то що). Ми мали нагоду зазначити, що для Української Академії Наук він, мабуть, дасть розвідку про поему з часів Хмельницького, яку склав зять Тугай-бея Джан-Мухаммед. Не припиняє він і поетичної творчості. 1923-го року написав Осм. Акчокракли музичну драму “Чора-батир” з історії казанської оборони проти московського царя Йвана IV Грізного, а 1926 року - теж музичну, драму “Бахчесарайський фонтан”. Обидві ще чекають видання.

З-поміж “підстарших” давніх письменників А. Одабаш (народ. 1887) оддався за радянських часів найбільше педагогіці та практичній філології. То він складає читанки для шкіл, то видає кримсько- татарськi дитячі пісні з нотами і з перекладами на російську мову (1926, спільно з 3.Бахаревичем), то, для потреб росіян, щоб вони вивчали мову місцевої татарської людності, складав вкупі з караїмом Кая російсько-татарський словник та “Руководство для обучения крымско-татарскому языку” (1-ше вид. 1924, 3-тє 1926). Наріччя тут у підручниках подається середньої смуги, тобто приміром для “я сиджу” подається форма “отурам”, а не “отура-мын” (як по ногайськи) і не “отуруйор-ум” (як по османськи).

Ширшою науковою дорогою пiшов Б.Чобан-заде (народ. 1893). Він перейшов на професуру в Закавказчину в Баку і там працює над історією тюркських мов і літератур. Дає розвідки й про сучасну тюркську діялектологію, студіює мову північно-кавказьких кумиків, то що. З рідним Кримом одначе Чобан-заде не пориває звязків, надсилає до ак-месджидських (симферопільських) наукових татарських журналів свої критичні студії про нову кримську літературу (є й окрема вiдбитка 1928),часом друкує в Криму й плоди своєї музи, нещедрої правда. Року 1928 кримське Державне видавництво артистично опублікувало з авторовим портретом невеличку (55ст.) збірочку його віршів: “Боран” = “Завірюха”. Здебiльша тут містяться не нові, а давні поезії Чобана-заде, писані року 1914 (в Одесі), 1916-1919 (в Будапешті), 1921-1922 (в Ак-месджиді, або Симферополі). Але дві поезії датовано 1926 роком. Одна, “На березі Балтицького моря” (= “Балтыq йалысында”) писалася в Ленінграді, друга — в Баку; це жвава побутова сценка з народньої каварні, тобто східнього клубу.

Повістярів татарське письменство має взагалі обмаль, і тому втішно нам зазначити, що Абдульхакім Хильмі, почавши писати на припочатку 1910-их рр., тепер не тільки не замовк і не геть виписавсь, ба навпаки - за радянських часів дав він чи не найкращі свої речі. Безперечне враження справляють оповiдання: “Аджлыq хатирелерi” = “Спомини про голод”, друковані в журналi “Iлерi” позаторiк.

Хто з-поміж давніших, передреволюцiйних письменникiв найбільше належить жовтневі, так це Аб. Лятіф-заде, дарма що перші його літературні спроби 1910 р., друкованнi в “Терджимані”, найменше це могли віщувати.

Тепер Лятіф-заде має безмаль 40 років. Народивсь він 1890 р. в Симферополі, де батько його вчителював. Та далі перейшов його батько на службу в Перекопський повіт, і через те Лятіф-заде чув тамошню степову говірку з дитячих літ. Поглядів тримавсь батько старосвітських, і як настало хлопцеві 13 літ, батько оддав його (1903) вчитися до мусулманської медреси в Симферополі. Вчителі були там поганенькі, схоластично-рутинерського типа, і молодий “сохта” все прохав батька, щоб він його краще пустив до школи російської. Батько на те не пристав, а пообіцяв вирядити його по науку в Туреччину, в Царгород (1905), та не зробив того, бо добрі люди одраяли пускати п’ятнацятилітнього парубчака в далеку чужу сторону. Натомість він оддав його в “рушдiйє” симферопільського мусулманського благодійного товариства. Тут учили краще ніж у медресі, тільки ж 1903 р. юного Лятіфа-заде з “рушдiйє” вигнали “за бунтарство”. Допiро тодi змiг вiн поїхати до Царгороду (1909), і його прийняли до “идадійе”. Вчивсь він там лиш до 1910 р., бо батько вмер, і довелося парубкові вернутися на батьківщину. Перебуваючи в Царгороді, сильно зацікавивсь Лятіф-заде новим османським письменством. Особливо його захопив собою тонкий лірик Фикрет, світило всієї нової османської поезії, автор меланхолійної, гожої збірки “Розбита зурна” (=”Ребаб-и шикесте”); Фикретове “Сіс” = “Туман” Лятіф-заде знав на пам’ять. Добре познайомивсь він у Царгороді і з пантюркістами i засвоїв їхні ідеї. Повернувшися до Криму, Лятіф-заде почав з 1910 р. друкувати свої поезії в бахчесарайських органах Ісмаїла Гаспринського: “Терджиман” та “Алем ус-сыбйан” (= “Хлоп’ячий світ”) і державсь він тодi мови османської³¹. Та як настала світова війна 1914 р., довелося 1915 р. піти Лятіфові заде служити в російській армії, простим рядовим москалем. I отут, на військовій службi, обертаючися серед гарматнаго мняса російської, татарської чи іншої національности, передумуючи про весь жах тієї війни, відчув Лятіф-заде у своїйдуші повний перелім: чи пантюркізм, чи панславізм — все однаково зробилося йому чуже. А як настала революція 1917 р. та як після неї прийшла в Крим радянська влада, Лятіф-заде свідомо пішов разом з нею. Друкувавсь він за революційних часів у симферопільському “Qрым уджаqы” 1918 р. (за радянського ж періоду він був і редактором того органа), друкувався в радянських “Йаны чолпан”, в “Iлері”. Взагалі одначе написав він поезій не гурт, ї навіть принципово вiн висловлюється проти безпереривної письменникової продукції³². Урядова його ж праця переходила головним чином на службі в Комісаріяті Народньої Освіти; тепер він там голова комісії нового (латинського) альфабету для татарських книг.

Торік Назар’ян-Iранцов, у своїй поверховній і малопродуманій замітці “Літературний Крим”³³, присвятив Лятіфові-заде два рядки, з такою плутаною характеристикою: “По земному прості, що дихають силою й радістю, вірші Лятіф-заде”. І тільки. Міг би хтось подумати, що з Лятіфа-заде — особистий поет-гедонік, який оспівує індивідуальні “радощі життя”. На правду ж, уся поезія Лятіфа-заде то громадські теми, овіяні народницьким духом. Пам’ятаю, в розмові з Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: “Він у свою лірику вносить громадські настрої”.— “А я”, перебив мене Лятіф-заде, “роблю навпаки: в громадські теми вношу лірику”. Непогано один татарський інтелігент захарактеризував мені всеньку творчість Лятіфа-заде двома словами: “соціяльна лірика”. З художнього погляду найкраще вийшли у Лятіфа-заде його поезії з народницьким духом (що ріднить їх з творчістю Чергiєва), які носять на собі дату: 1923рік. І саме їх найбільше й уміщено в збірці “Йаны саз” = “Нова музика”, що вийшла в світ торік (Ак-месджид 1928; 60ст.). Та єсть у тій збірці і давніщі Лятіфа-заде вірші (навіть з 1910 р.), а трапляються (небагацько їх) пізнішi. Серед них — плач-елегія: “Ленін ольдю!” = “Ленін помер!” (1924), яка кінчається одначе бадьорою вірою, що за те залишилося на світі ленінство (“ленінджілік”), бойове залізно-сталеве ленінство³⁴,- ідея, що раз-у-раз повторюється і у всіх інших кримських “червоних” поетів.

Групу тих революційних письменників червоного Крима, котрі почали писати ще перед революцією, ще за царського режиму, замикає собою наймолодший з них, дуже різнобірний автор (лірик, почасти новеліст, особливо ж драматург) Омер Іпчі, з характеристичним літератературним псевдонімом “Ал-кедай”, тобто “червоний кобзар” або “червоний минстрель”³⁵. На вигляд можна Омерові Іпчі дати років 33-35, — отже кожному навіч видко, що народивсь він живовидячки ще в XIX столітті, на прикінці віку. Року 1915-го написав він найпершу свою поезію “Медресе”³⁶; в ній влучно обмальовано тісну, темну, неохайну мусулманську медресе, з бурсою для задурених семінарістів “сохтів”. Це було в розгарі світової війна. За два роки спалахнула революція 1917 р., настало “Тимчасове Правительство” — і тоді молодий Омер Іпчi звернув на себе увагу такими своїми віршами, як “Солдат-революціонер” й ин. А як прийшла радянська влада, він зробивсь її бардом. У характері “червоного барда”, “ал кедай”. Омер Іпчі охоче одгукується на всякі злоби дня — і значні і навіть менше значні. От, з нагоди Жовтневої річниці, вилилися з-під його пера (1923) вірші з приспівом: “Ал октабр гене Гельці” (= “3нов прийшов червовий Жовтень!”). На смерть Леніна — вірші “Ленін ольдю!” = “Ленін помер!” (1924), з висновком: Ленін не вмре! бо залишилася залiзна комуністична партія. А на другу річницю Ленінової смерті у Іпчівірші: "Хаят-куреш" (= “Життя-боротьба”): — Маркс сказав: “Мiльйарди (бідаків), єднайтеся!” - нагадує Іпчі: а Ленін наказав боротися за нове життя — на заводах, на фабриках, на шляхах, у степах, на землі і на небі — проти капіталістів, проти імперіялістів, проти поміщиків, проти усіх-усіх: “Хай земля тремтить, хай небо стогне, хай не зостається каміня на каміні, а в буржуя — ані голови, ані ока, ані брови!”

Йер тітресін,
Кьок інлесін!
Таш устюнде таш,
Буржуйда баш,
Кьoз ве каш
Qалмасын!

Для двацятих роковин кривавого 9-госічня пише Іпчі (1925) довгу поезію "1905, йанвар 9” — оповідає про те, як робітники вірили, що “цар, наш батечко” нічого не знає про народню кривду; пішли вони до “царя-батечка” з іконами, з хрестом, - i їх розстріляли. Та настав 1917-ий рік, здобули люди волю, тільки ж без ікон і без хрестів: “Кров за кров! капіталові й цареві смерть!” Одгукується Ал-кедаєва муза і на скарання американських робітників Сакко і Ванцетті (1927). Зберуться дівчата-комсомолки — і їм од Ал-кедая привіт. Іде червоне військо — його Іпчі вітає: це військо — з робітників і селян, воно йде й співа: “Хто несе грізну загибіль капіталові — то то ми! Qапіталyа еджель-oлюм кьoтюрген— о бізлер міз!" (1928). Запроваджується новий альфабет для татарської мови, латинський замість арабського — і на те у Ал-кедая поезія: “Йаны еліф-ба”, привіт новому альфабетові, потрібному для розвою індустрії (1928).

Ми бачили, що і проф. Чобан-заде і Лятіф-заде торкаються таких самих тем, як і Іпчі. Безперечно, їхні вірші — тонкіші, в них сильніша — рефлексія, і завсіди з-поза неї визирає фізіономія інтелігента, що кличе инших інтелігентів працювати для простих, бідних мас у дусі ідеалів радянського жовтня. Не те у Іпчі: у своїх злободенних віршах він просто вдається до народних мас, або навіть ніби сам вигукує з-посеред народньої гущі. Допомагає цій ілюзії легкий, розмовний стиль його віршування. Там речення — короткі, вони часто перериваються вдатними цезурами, і віршування у Іпчі через те виходить — як каже москаль — “отчеканенным”, сильно ефектним, а для агітаційної мети — що-найпридатнішим.

Можна бути дуже неоднакової думки про поетичну надхненість Ал-кедаєвої поезії, про її естетичну художність, але не відчути в його віршах ефектності, одмовити їм звучності і влучності — цього вже не можна аж нiяк. Трапляється у Омера Iпчі лірика й особиста, ніби з суб’єктивною рефлексією; тільки ж і вона легко переводиться в нього на агітацію. От, одвідав він у Бахчесараї палати давніх кримських ханів (в-осени 1926). У татарина-націоналіста були б з’явилися елегійні думки-згадки про ті часи, коли існувало самостійне Кримське ханство; у Омера Іпчі навпаки: “Таріх текрар дегіль дір! = Історія не повторюється: надає він заголовок своїм поетичним рефлексіям після огляду ханських палат. І воно добре — каже він — що історія не повторюється, не повертає назад. Бо якби повернула назад, то встали б хани та були б косили наші голови, а беї з мурзами гнітили б люд. Ні! Ми, дякуючи Жовтневі, маємо тепер іншу історію й твердо ідемо надійним Леніна шляхом. Отак і ці ліричні-вірші обернулися у Іпчі в “агітку”.

Для агітації користується Ал-кедай Іпчі і прозаїчною белетристичною формою (є збірочка здебільше трагічних оповiдань, 1927; 80ст.). Але де він найсильніший —дак се в царині драматургії. Чималий: сценичний успiх випав його драмі: “Фахише, йахуд бір кьойлюнюн башына геленлер” (=“Повія, або які пригоди впали на голову одного селянина", Ак-месдж. 1926; 52ст.); тут Іпчі в усій наготі обмальовує картину того соціяльного лиха-проституцiї, за яке вина спадає найбільше на багаті класи громадянства. Протягом театрального зiмового сезона 1925-1926 р. пієса виставлялася в Симферополі (двічі), в Бахчесараї, в Карасу-базарі: окрім того вона ввійшла в репертуар і инших татарських країв — принаймні в лютому 1926 р. я в Баку бачив афішу про виставу “Фахише”. Для сільської сцени написав Іпчі дуже агiтаційну пієсу “Азад халq” (=”Визволений люд”; Ак-месджид 1927; 35ст.) — про те, як сільські татари під покровом радянської влади щасливо перебудовують своє життя. Кінчається “Визволений люд” ефектною промовою червоноармійця Мустафи: “Товариші! Хай згинуть кулаки та багатирі! хай живе єднання бідноти³⁷. Хай живе єднання харпаків, робітників і середняків! Хай живе десята річниця жовтневої революції! Хай живе шлях, що показав Ленін! Хай загинуть Чемберлени, Балдвіни, Пiлсудські і всі вороги радянської влади! Хай живе наш червоний прапор і всесвітня революція! Вперед, товариші!” У відповідь на це, і артисти на сцені і вся публіка в залі гучно співають Інтернаціонал — і аж тоді завіса падає. — Для кінематографа написав Іпчі сценарії двох пієс: “Халім айдамаq”³⁸ та “Ненеке-джан”; сценарій для “Ненеке-джан” склав Омер Іпчі за допомогою Османа Акчокракли, що являється найкращим дослідником історії й легенди про тую принцесу. Ясно, що й у кінематографічній пієсі Іпчі виявив бездоганну червонiсть (“аллыq”, як висловлюється Махмуд Недім).³⁹

VII. Найновіше літературне покоління: Джавтобелі, Джаманакли, Шемі-заде.
Практичний напрям татарської поезії, трохи чи не цілковитий брак художньої прози; оповідання Дж. Гаффарова

З останнього п’ятиліття заявили себе в радянсько-татарських журналах зовсім уже нові сили, молоді поети, що в передреволюційну добу нічого не писали, а повисувалися вже за часу радянської влади, за панування жовтневих ідей.

Велику організаційну ролю тут одіграв політично-літературно-науковий радянський журнал-місячник “Йаны чолпан” = “Нова зірниця”, що почав виходити в Симферополi (Ак-месджидi) з весни 1923 року за редакцiєю публіциста й критика Махмуд Недіма. Це був щось ніби наш “Червоний шлях”. В ньому взяли участь і старші пісьменські сили, почасти навіть з-поза меж Криму (як от Зекі). В перших-таки числах ми знаходимо окрім провідних політичних статей (прим. про революцію на сході — Насиха Мухйiддінова, про аграрне питання в Криму — редактора Махмуда Недіма і т. н.) статті з філології та історії письменства, як от Чобан-заде: “Вступ до тюрко-татарської мові”, Акчокракли: “До літературної історії татар казанських”, Зекі: “Національна справа в Росiї і її розв’язання”; або про педагогіку — Байбуртли: “Нова (тобто Гаспринського) метода в татарських школах”, то що. А молоде покоління одгукнулося цiлою хмарою віршування, намагаючися писати в чисто-пролетарському дусі. Знайшли вони собі місце не тільки в “Йаны чолпан” (а потiм у журналі “Ілері” = “Вперед” за редакцiєю того самого Махмуда Недіма”, ба й у органах, призначених тісніш для юнацтва: "Кьоз айдын" = "Радісна звістка", “Йаш qуввет” = “Молода сила”. Теми їхнів віршів — червоний прапор ("ал байраq" або, як у Джавтобелі, "qызыл байраq"), клич до боротьби з капіталізмом та імперіялізмом, хвала вільній праці на заводах і фабриках (остання тема — побільше не з натури, бо заводів і фабрик саме й не стає Кримові, країнi хліборобській та курортній). Навряд чи ми дуже помилимося, коли скажемо, що джерело свого надхнення вони — окрім, звичайно, радянських політичних статей та гасл, “політ-грамоти” — мають у поезії московського пролетарського письменника Дем’яна Бєдного. Ворожити, уві що виллються їхні первоцвітки, тепер іще не легко, всі ж бо вони дуже ще молоді, здебільша вчаться по школах, дехто не скінчив ще навіть середньої. Тому враження од них дуже не виразне, — важко передбачати, хто з-поміж зеленої молоді виб’ється на шлях оригінальної творчості, а хто й зовсім одпаде. Можна тільки сказати, що потрібнеє радянсько-громадянськеє діло вони йтепер роблять. Сильні вони не кожен зокрема, а всi вкупі своєю масою, своїм гуртом, iа тієї гуртової літературної маси дехто повинен-таки буде виписатися на справжнього письменника.

Найбільше розголосу має безперечно З.Менлі-Азіз Джавтобелі, що його поезії вийшли вже й окремою збірочкою : “Инqилябi ши’рляр” = “Революційні вірші” (Ак-месджид 1927; 63 ст.). Вийшли вони коштом Кримського Державного Видавництва, в серії “Нефіс едебіййат кютюб-ханесі” (по російськи вона зветься: “Библиотечка художественной литературы”), ще й портрет юного автора додано (Це взагалі у Криму є звичка для поетів — друкуючи збірочку, подавати свою парсуну). Під портретом — віршований вступ, де автор повідомляє, що народивсь він у селі Джавтобе⁴⁰, з бідного татарського роду; його батько й дід — плугатарі, все інше — їм чуже:

Джавтобе дір тоyан кьойюм,
Джарлы татар аслы сойум.
Бабам, дедем сабанджы дыр,
Гайры бізе йабанджы дыр.

Далі йде сама збірочка. Одчиняє її Джавтобелі гiмном російському пролетаріятові, що царський уряд мордував його, розстрілював 9-госічня, розстрілював на ленських золотих добувальнях; а тепер, пролетаріят учинивши революцію, може сам будувати своє життя. Тоді йдуть поезії “На шляху нового життя”, “Червоний прапор”, “Зірниця” (“Чолпан”; з символiстичним малюнком, до зірка має п’ять ріжків) і вірші на революцiйнi свята “1-шого травня”, “Жовтневе свято” (“Oктабр байрамы”) — інакше “Азад шарq” = “Вільний схід”, той схід що досі жив під півмісяцем, а незабаром житиме під повним сонцем. Натурально, що не забуто у Джавтобелі червоне військо. Чимало поезій присвячено у Джавтобелі жіноцтву; на малюнкові (ст. 18) намальовано, як молода дівчина-пiонерка, показуючи рукою в вікно на піонерську процесію, тягне старих, завуальованих жінок до новітнього життя. Звичайно, що не проминув Джавтобелі і юних ленінців-комсомольців; єелегійні вірші для них на смерть Леніна 12 січня: “Бу кюн ольдю!” = “Сьогодні він помер!” Найоригінальнiші вірші — з дитячого побуту, про сирітську долю, то що, або коли й не про сирітську, то все ж гірку; дитина, приміром, прохає батька: “Тату! не пий”, або “Тату! учися читати й знати!” Цікаві — мініятюрні віршовані сценки з селянського побуту: хлібороб на праці, хлібороб на весіллі, і т. н.

Поруч Менлі Азіза Джавтобелi дехто ворожить поетичну славу молодому степовому ногаєві Керімові Джаманакли. Йому 24роки (народ. 1905, в Евпаторійському районі), і вже має він видану збірку віршів: “Азадлыq йырлары” = “Пісні волі” (Бахчесарай 1927; 58ст. іn 16⁰), - теж у серії “Бібліотечка красного письменства” теж, натурально з портретом юного віршівника. Теми у Керіма Джаманакли - такі, які в Джавтобелi, тільки тон трохи ніби наївніший, і вражіннів од природи виспiвує Джаманакли більше. — Передбачають - казав Лятіф-заде, — найбільше перспектив у иншого ногайця, що почав писати років тому якихсь троє, але вже виявляє шукання ширших тем, трактує їх глибше, виблискує не аби-якою поетичною іскрою. Це Эшреф Шем’i-заде. Йому трохи більше ніж 20 років. Народивсь він в Евпаторії 1908р., учивсь у рушдійє, а перша друкована його поезія заявилася в грудні 1926 р. в журналі “Ілері” = “Вперед”. Тая поезія — “Ленінге”, присвячена Ленінові. В ній мова — ногайська; але потім Шем’і заде перейшов на мову середньої смуги, “орта йолаq”, хоч поодиноких рідних ногаїзмів не перестав в свої вірші ввертати: це вже навмисне, задля кольоритності. Окрім політики, муза Шем’і-заде любить і лірику серця, домішуючи одначе й сюди громадянські мотиви. Загальним тоном свого віршування Шем’ї-заде не раз нагадує Лятіфа-заде. Характеристична річ, що, в супротивність Лятіфові-заде, Шем’i-заде малообізнаний з літературою османською. Навіть уславлену нову сенсаційну повість Халіде-едіб “Вогненна сорочка”, що облетіла цілий свiт, прочитав Шем’і-заде — так він мені казав — у російському перекладі (1927), не в османському первописі.

Довелося мені чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй скромності він не виключав і самого себе): “Уся наша поезія — дуже практична, утилітарна. Наші вiрші—ніби трактати з публіцистичними iдеями. Увага ця справедлива, i торкається вона не тiльки кримчакiв, ба й инших тюрків б. Росії. Приміром, коли ми візьмемо класичного поета киргиз-казаків М. Я. Дулатова, то ще й перед революцією знайдемо в його віршах публіцистичні трактати. — “Вже й тепер нема нам - казакам де кочувати із своіми чередами, а що з нами буде, коли за новим проєктом дадуть кожному для кочування лиш по п’ятнацять десятин землі!” трагічно співав він, і хоч оця його пісня знаходила живий відгук у серцях його земляків, але ж це не більше як віршована проза. В порівнянні з нею кримсько-татарські вірші можуть здаватися ще й за верх художньо-поетичного надхнення.

Велика хиба кримсько-татарського письменства — брак повістярської прози. Великих романів зовсім ніхто не пише, ба й маленьких новельок або коротеньких оповідань — теж не гурт. Ми мали нагоду зазначити оповідання Хильмі, Куртієва, Омера Іпчі; додати можемо молодшого побутовця Джафера Гаффарова;⁴¹ тільки ж цієї продукції аж надто обмаль, а всі инші волять писати лиш короткі ліричні вірші. А що тюрки з природи добрі майстри оповідати, то брак прозаїчної белетристики у кримських татар здається аж ненормальним. На сумний цей факт татарська критика не перестав звертати увагу і шукати його причин. Голова причина живовидячки тая, що нечисленна татарська інтелігенція геть переобтяжена щоденною працею на посадах, і в неї не залишається вільного часу для писання якоїсь довгої речи, для прозаїчної белетристики. Друга причина — ще важливіша: брак належної підготовки. Чобан-заде в своїх критично-літературних статтях зовсім справедливо вказує: щоб бути повiстярем, треба знати життя, мати добрий запас спостережень, знати психологію, уміти аналізувати і людей i життєві явища. Всього цього нема в молоді, i вона, коли хоче писати, охотнiш кидається до короткого ліричного віршування, бо то — легша річ.

VIII. Дві слові про наукове татарське письменство. Журналістика.

За революційних часів Сімферополь зміг заснувати у себе університет; заступлено там і орієнталістику. Але виклади ведуться там мовою російською, і видання друкуються по російські. Узагалі все найкращеє про Крим, про його історію, давнину, друкується по-російські, в Сімферополі, і наукові татарські сили беруть у російських виданнях жваву участь, прим. в “Известиях Таврического Ученого Общества Истории, Археологии и Этнографии”. Надсилають вони свої праці в російській мовi—i до орiєнталiстичних органів Ленінграда або й до нашої Української Академії Наук (як, от, мій учень Якуб Кемаль, що завідує Східнім Музеєм у Ялті, або Осман Акчокракли). Все ж царина наукової літератури i в рідній мові татарськiй иноді дає тепер цінні публікації; прим. звернула на себе увагу книга Ахмеда Озенбашли:⁴² “Чарлыq хакимієтінде фаджиасы, йахуд Татар hиджретлері” = “Кримська трагедія в період царизма, або татарськi емiграції” (Симф. 1925; ст. 119 та 81) -про те, як татари систематично виселялися з Криму із своєї батьківщини. Дрібніші наукові статті трапляються в газетах і журналах.

Число татарських газет і журналів не велике, а все ж останніми роками ця справа посунулася наперед. Давній “Терджиман” старого Гаспринського замовк незабаром після його смерті, з натомість, за Тимчасового уряду (1917),виходили були газети “Миллет” (=“Нація”) 1917-1920 та “Qрым уджауы” (=”Кримське огнище”) 1918. Тепер видаються газети радянські, як от “Йаны дюнйа” (=”Новий світ”), та й журнали радянські. Ми мали нагоду зазначити, що за редакцiєю Махмуда Недіма виходив літературно-політичний місячник “Йаны чолпан” (= “Нова зірниця”), а після того виходить “Ілері” (=“Вперед”); тут трапляються ціннi історико-літературні розвiдки. Багато дає мiсця науковим статтям орган народнього комiсаріяту освіти Крима: "Оqуішлері" (=“Справи освіти”), що виходить з 1924року; це журнал-мiсячник, громадсько-політичний і педагогічний.

IX. Бібліографічні вказівки

Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів сотворити народ, який налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорталася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року, здавна знайомий я був з патрiярхом кримського письменстваIсмаiлом Гаспринським i його спiльниками, далі з великою симпатією пiдтримував і підтримую особисті знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім iсторичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб’єктивності, не міг чогось недооцінити. Та щоб читачеві легше було де-в-чім скоригувати мене, подам ще й бібліографію того, що писали инші про кримське письменство. Тільки-ж не багацько її, і головним чином — у татарській мові:

1) Брошюри Ісм. Гаспринського: а) Русское мусульманство (1881); б) Проблески культурнаго движенія татаръ, татарская книга, школа, учащiеся, женщина, театръ, благотворенiе, типографіи й изданiя (приложеніе къ 40-му номеру “Терджимана” за 1901).

2) П. Меліоранський у своїй статті (1902): “Турецкiя наречія и литературы”, в 67-ім полутомі петербурського “Энциклопедического Словаря - Брокгавса та Ефрона, про всеньку кримську літературу подав лиш от що: “Успешно идетъ изданіе баъчисарайской газеты Переводчикъ (Тэрджуманъ). Русскіе писатели очень мало переводятся на турецкіе языки; укажемъ на переводы изъ Пушкина и Крылова крымско-караимскаго поэта Эрака и Акъ-Чокраклы” (ст. 163). І більше — нічого; навіть Гаспринського ім’я не згадано!

3)У збірці “Литература востока” (Спб. 1919, вип. I, ст. 47). А.Н.Самойлович (наступник П. Мелiоранського на катедрі присвятив 1/2 сторінки кримсько-татарському письменству:17 рядків Гаспринському, 9 рядків усім іншим літераторам.

4) Осм. Акчокраклы: Qрым тюрк-татар эдебіййатнын qысqаджа тарiхче-сі (=Коротенька історійка кримсько-татарського письменства) - в “Миллет” 1919 (№№ 40-50) та (№№ 6-14). В основі цiєї змістовної татарської статті заслуженого літературного діяча лежить російська стаття, що її Осм. Акчокракли заготував був у розгарі світової війни для збірки “Отечество. Пути и достижения национальныхъ литературъ Россіи. Національный вопросъ вид. М. В. Попової. Революція 1917 р. перебила збірці “Отечество” вийти у свiт; але Осм. Акчокракли увiчливо дав мені перечитати й тую свою російську статтю, в рукописi. Там ціннi — переклади татарських віршiв на російську мову.

5) Хюс. Балiч (наркомпрос Крима): Qрым татар миллі меденійєтінiн тарiхi муqаддараты (Бахчесарай 1926) = Тези для історії кримсько-татарської національної цивілізації. В цій брошюрі ми фактів з історії кримського письменства не знайдемо; але знайдемо соціяльно-економічну схему для збудування культурної історії Криму. А це й для історика письменства цікаво.

6) Б. Чобан-заде: Сон девр Qрым татар едебіййаты. Тенqід теджрюбе-сі (=Кримськортатарське письменство останнього періоду. Критична спроба), Ак-месджид 1928; ст. 102 (іn 16°). Це 1-й № серії "Ілерi едебійат кютюб хане-сi "=“Літературна бібліотека Ілері”. Критика дуже продумана; а вступ починає Чобан-заде (побіжно) ще од орхонських написів VII в. та (трохи ширше) од старої літератури ханського перiода. Частками публiкувалася праця Чобана-заде й раніш.

7) Абд. Лятіф-заде: а) Короткий огляд кримської татарської літератури - в харкiвському мiсячнику “Червоний шлях” 1927 листопад (ст. 196-201). В цій короткій і сухій статейці автор намагавсь на п’ятьох сторінках - зробити “основні натяки етапів, що перейшла кримська татарська література” — починаючи з VII віку по Р. X., як і у Чобана-заде, і згадуючи, що “у вивченні і розробці історії кримської літератури ми дуже багато мусимо завдячити працям проф. Чобан-заде”. Уваги Лятіфа-заде про старе письменство не мають великого інтересу⁴³, а цікаві — його-літератора короткі уваги про найновіших літераторів; б) Він таки: Qрым татар едебіййатынын сон-кі деврі хаqqында = Про останнiй період кримсько-татарської лiтератури — в органі кримського наркомпроса: “Оqу ішлері” 1928,№ 4-5 (ст. 29-44). Те, що в попередній своїй статті Лятіф-заде лиш позначив-намітив, він тут в “Оqу ішлері” розвив ширше.

8) Х.Сабрі Айвазов: Мей’ус шаирлеріміз (=Наші одчайні поети) — в “Оqу ішлері” 1928, №4-5 (ст. 20-28). Сувора критика нових поетів, що страждають на мегаломанію.

9) Назар'ян-Iранцев: Літературний Крим — дуже коротка й поверховна (і з фактичними помилками) статейка в київськім двотижневику "Літературна газета", 21 червня 1928 р., № 12 (30), ст. 3.

10) Моя стаття про кримське письменство в 41 томі (1930) московського “Энциклопедического Словаря Русского Библиографического Института Гранат” — то лиш укорочення з цiєї української статті, яка отут друкується.

Додаток

Невелика антологія з кримсько-татарських поетів

Переклади, що я нижче подаю, немало всі поробив Осман Ак-чокракли; тільки дві поезії Газi-Гірея Вихра переклав наш слухач О.Я. Олесницький⁴⁴. Іноді в ці перекладі я зносив деякі стилістичнi виправки в дусі української мови; при тім я мав перед очима татарський текст.

А) З письменства ханських часів.

І.

Хан Газі-Гірей Вихор (“Бора”, 1588-1594).

І) Слава війні

До військового прапора хилимося ми, а не до чарівного дівочого стану.
Бунчук ми покохали, ане пахучi закрученi кучері.
Палкую пристрасть до стріл і лука нізащо не витіснять із серця
Стріли бистрих очей чепурливої красуні та її лукуваті брови.
Наша втiха, наша насолода — щоб коло боку був раз-у-раз залізний меч,
А не срібне тiло вродливої коханки.
Нам серце звязали волосянi окраси на шиї чудового коня-скакуна,
А не її коси та кучерявi локонички.
Нам любий — благородний кінь, що мчиться як легкий вітрець,
А не тая ідолка, що обличчя як у перії, а очі як у серни.
Ми серце оддали війні за віру, в ній —царська краса⁴⁵,
Краща ніж тих милих, що мають щоки мов ясен місяченько, та обличчя (як у перій)
Багато мук приносить похід, але ми щиро захоплюємося ним,
А не тими стражданнями, що їх приносить любов до жорстокої вродливиці.
Присягаємося, що всією душею прагнемо ми священної війни,
І загасимо вашу спрагу не водою, а кров’ю ворога нашої землі.

[О. X.Акчокраклы, на підставi своїх джерел, надписав цю поезію ім’ям Менглі-Гiрея (1469-1474, 1478-1515). Тільки ж у “Гюльбюн-и ханан” Халім-Гірея ХVIII в. (див. царгор. видання 1327=1909, ст. 66) автором названо Газі-Гірея; та навіть і стиль ціеї газелі, чисто османський, чужий будь-яких татаризмів пiдходить саме до стилю Газі-гіреєвого, а не Менглi-гiреєвого. Загальною своєю iдеєю ця газель дуже нагадув відомi перські войовничi вірші останього бухарського емiра-саманiда Абу-Ибрагiма Монтасира (уб. 1005 р.), що їх можна прочитати в українскiм вiршованiм перекладi в моїй антологiї перських поетiв “Пальмове гилля”, част. III (К. 1922) ст. 19).

2) Колесо водяного млина (“Долаб”)
(Газі-гіреєве “месневі”)

Їдучи шляхом-дорогою, натрапив я на водяний млин, де крутилося колесо.
І сказав я: “Нащо ти трешся обличчям своїм об воду?
“Та здірявіло, геть погнулося.
I сльози падають на твої ноги.
“Чи та закохане? чи ти в розлуцi?
За ким ти нудишся на чужині?
“Отак минають і дні і ночі.
А тобі нема волі вільної?
“Через що ти отакечки ридаєш?
Став твій iзігнувсь, на лук обернувсь.
“Ти плачеш раз-у-раз, ти стогнеш.
А ніхто не знає тайни твоїх страждань. —
Учуло колесо, як я до нього вдавсь,
І своєю мовою от що мені одказало:
Не знаєш ти, сину людський, що сталося!
Не питай, як і через що! так уже судилося.
Високі гори були колись притулком моїм,
Була в мене сила, була міць.
Росла я сильна деревина, ноги мої спускалися до джерела
З усіх боків мала я руки-гилля.
Коло стіп моїх стелилася зелена поросль,
На голові моїй спінали всякi пташки-щебетушки.
Круг мене квіти росли-процвітали,
А моя одіж часом була зелена, часом кармазинова.
В осени з мене падало-сипалося золото,
Весною фіялки кивали своїми голівками вправоруч-вліворуч.
Молоді мої пагінки виростали рівнесенькі.
Тюльпани радісно наставляли свої келихи.
Роса відволожувала землю.
Очі нарцисові вночі не спали.
Провадив там свою розмову й виноград...
Та дмухнув вітер-смерть, — і я впала,
І зрозуміла я, що життя мені перетято.
Доти про таке я йне гадала була!
Звалилася я, сила пропала;
Заразісінько обрубали мені моє гилля, мої руки.
Щоб волокти мене, просверлували мою ногу.
Шию обкрутили мені віжками.
Збагнула я, що нема вже мені волі-долi, і слід загув...
Де ви, мої пташки! де ви, тюльпани!
Звалили, поволокли мене по землі.
То я стогнала, то я ридала...
Минуло скількись років, посхло моє тіло,
Зчорніло моє зелене вбрання, перегнило.
Тоді мов Захарiю (Предтечиного батька) мене розрізала пилою, —
Ой, слухай, щоб ти знав, що зо мною вчинили!
Наробили з мене дошок, повбивали в мене цвяхи,
Все зібравши до купи, пустили в воду.
Одтоді та й аж до цього часу я крутюся.
Знай, що люта доля коїть усе лихе.
Колись Іову робаки з’їли й серце.
Скажи: яка порада, який спосіб проти долі!
Отож і ти, хане, вважай, що я скажу:
Всі ви в цій тлінній оселі —гості.
Гляди, не заносься високо перед світом:
Адже ж і я чимало була сміялася з безсилих.
Доля — то семиголовий гад-дракон.
Скільки вже люду пішло йому на поживу!
Скількох пророків напоїла доля своєю отрутою!
Скільки сот тисяч святих вона підманула!
Скільки на світі бувало царів-шахів, що вона їм давала “мат”!
Жадного “коня” на шаховій дошці цього світу та не пустиш так, як би сам хотів,
Гарно сказав ось які вірші один майстер (хай його дух вічно радіє!):
Диви не вір підступному цьому світові!
Багатьох левів він-нечестивий потрощив,
Не живи недбало, в тебе ще є воля.
Коли ти хочеш досягти вивершення,
Уповай усьому на всесильного Бога.
Коли ти хочеш і на цім і на тім світі спокою.
Проливай сльози та покоряйсь Богові.
Ну, годі, Газаі, кінчай свою мову,
Покірно прохай ласки у Бога.
Задовольняйся з усього, що тобі нашле доля,
Бо, знай, усе — од Бога, усе — од Бога, усе — од Бога.

Дальші дві поезії хана Газi-Гiрея подаємо в перекладі не О. X.Акчокракли, а нашого слухача О.Я.Олесницького, ще 1909 року. Вiн перекладав з рукопису, що належав старенькому моеззинові села Дере-кой (під Ялтою), а діставсь моеззинові од покійного батька, як спадщина. Того рукописа одкупив од моеззина Сабрі Айвазов iдозволив О. Олесницькому зробити собі копію. Я мав перед очима татарський текст і в тій копiї О. Олесницького, і в друкованому “Гюльбюн-и ханан” (ст. 67-б8 вид. 1327=1909р.), де є дуже значні варіянти. Окрім того знайшовсь іще текст, теж із своїми варіянтами, в рукописній книгозбірні Осм. X. Акчокракли в Сімферополі, i господар увічливо дозволив мені покористуватися ним. Спираючися на всі три татарські тексти, я повносив у переклад О. Олесницького чималі зміни:

3)Віршована військова реляція од хана Газі-Гірея до турецького султана

Ми —твої раби, готові боротися за віру, і жертвуємо своє тіло й душу.
Володарю мій! Що я маю казати? Незабаром ти сам здобудеш певну звістку.
Ми не з тих, що тікають од ворожих стріл та сокир, подвизаючися на шляху віри.
А коли вийшло щось не так, хай усенька вина спадає лиш на мою шию.
Ми й самі пнемося посуватися-таки наперед.
Знай справжній юнак не стане залишатися позаду.
Коли б я захтів тобі вияснити всі ті лихі пригоди, що нам на поході трапилися.
То й послухати про них - це тяжкий сум.
Султане мій! Я йду в похід, я вирядивсь на священну війну,
Помолися, щоб Бог на це дав благословення твоєму рабові,

4)Повна грізної догани газель⁴⁶, що послав її хан Газі-Гірей декотрим своїм
везірам⁴⁷, перебуваючи в кріпості Забур

Коли нам так гірко на душі, то хіба де диво? Погляньте лишень, до чого ми дійшли!
Бо їй Богу, аж носом нам вилізає гірка Забурська вода!
Нечестивий ворог чинить шкоду землям іслямського люду, —
А ви Господа не боїтеся, берете собі хабарі та спокійненько сидите!
Ми — на бойовому герці, кров проливаємо, кров’ю плачемо, —
А ви собі любісінько сидите в долині п’яних бенькетів та п’єте насолоду з винової чаші.
Коли не буде негайних заходів проти цього лиха, то державі нашій—кінець!
Мені не вірите—усіх сусід перепитайте!
Ох ви, мізерні, що завсіди воюєтеся окроме од батьківщини!
Хоч з біди натягніть-но тятива, пускайте стріли!
Надто вже довго був безладдям законний державний лад.
То, хоч раз, покажіть себе добрими правителями, подбайте за нього!
Хан-Газі склав оцього наказа-грамоту по щирій правді.
Коли ж вона не правдиве слово, то женіть його з Забура!

II. Хильмі Кримчак.

Татарський текст, яким користувавсь для свого перекладу Осм. Акчокракли, це той, що знаходиться в кримській рукописній історії Хурремi ХVIII в. (Хурремi ж, знов укорочував “Сім світил” Мохаммеда Ризи ХVIII в.).

5) “Кримчакові скарги” Хильмі Кримчака.

Чи ти, серце, забудеш світову скорботу і прийдеш од (чарівної всевідущої)
“Джемшідової чаші”,
Чи ти оддасися радощам-веселощам, чи пройдеш із побожного монастиря шейха
святої Мекки, —
То, хоч би ти власним ротом умів хапати птахів щастя, а коли, ти кримчак,
Дак ти вже не людина! приходь хоч із чудового раю!
Привітаєшся — привітання твого не приймуть, не скажуть: “а! прохаємо!”, адже
ти кримчак,
Хоч би прийшов ти до них од пречистої гробниці пресвятого Пророка.
Раз із тебе кримчак — не спитають у тебе про благодать райських вод,
Хоч би прийшов ти з садів вишнього раю, чи з едема.
Якщо ти хочеш, Хильмі, щоб тебе вшанували кримські володарі,
То приходь із краю франків, або од арабів, або од персів.

Б) З новіщого кримського письменства.

III. Осман Ак-Чокракли (народ. 1879).

6) Що думає татарка.

Навкруги нас —стіни та стіни,
І вікна — очима на подвір’я.
Що-дня сонце сходить й заходить,
А наше лихо — не меншає, більшає.
Зачинено за нами двері, геть і кожну продушину; баркани — височенні;
А в садку над вами вільно літають вільні пташки!
Та сонячне світло світить на небі,
Та хмарини набігають й одбігають...
Ані стіни, ані баркани не розуміють,
Як бідують-сумують татарки, оті пташки в неволі.
Мордуються вони так, що й плакати не сила.
Терплять вони, терплять — аж поки згинуть.

IV. Абдульгаффар Шейх-заде.

7). Розбіжність

Не второпаю я людей сього світу:
Природу їм дано святу, а звичаї — не такі, як каже природа.
Ох, чи не добре б було, коли б не було тієї неприродности?
Коли б не було розбіжності між природою йзвичаями?
Якщо, Абді, ці твої слова мають силу хоч над тобою самим,
То соромся на догоду звичаям іти проти природи.
Вісімнадцять літ тягнеться моя боротьба проти світових норовів,
Аж тіло моє ослабло, не стало силь й снаги.

V. Хюс. Шамиль Тохтар-Газі (автор збірки "Кримський лемент" 1910).

8) Хто це вонитакі?

Живуть серед, лісів, а нема в них і поліна дров, чим затопити.
Живуть коло води, а щодня буває так, що й води напитися не можна.
Хлібороби вони, сіють хліб, а нема борошна, чим погодуватися...
То — татари, свої кримські люди,
То — ми, сини цього рідного краю!
Треба знаття-науки, а нема грошей на науку,
Язика зв’язано, говорити не можуть.
Нема в них з чого жити, хіба що з повітря...
То — татари, свої кримські люди,
То — ми, сини цього рідного краю! Була в них колись чимала земелька, та не стало її.
Було їм колись право жити, та вже тому праву край!
Голодненька в них тепер, а колись були добрі достатки...
То — татари, свої кримські люди.
То — ми, сини цього рідного краю!
Було їх тут колись мільйон та й ще півмільйона;
Теперечки їх обмаль, добре як тисяч з двісті.
Та й тим здебільша нема де притулатися...
То — татари, свої кримські люди.
То — ми, сини цього рідного краю!

VI. Хасан-Мурза Чергієв.

9) “Так судилося”.

Швидко линуть хмари понад дахом однієї високої оселі.
Ніч. Вогні вже згасли. Усе поснуло.
Місячне світло не пада на землю. Скрізь чорні хмари.
Чуючи негоду, зацвірінькали пташки в саді.
Тут багатирева оселя. Навкруги — огорожа.
Там люди животіють: родяться в безталанній неволі, помирають у неволі.
Уся хата поспалася. Не чути голосів і людської ходи,
Тільки в Есми, багатиревої доньки, ще світиться.
В’ються чорні кучері дівочі. Золото на фесі-шапочці грає-льщиться.
Це вчора тато привіз з міста, покупив на віно.
Капають сльози з її очей. Похилила вона голову.
Каже: “Не судилося мені од бога бути в гурті його улюблених рабів.
“Продають тебе, не питають, а ти будь покірна!
Кажуть: так судилося, так тобі на роду написано.
“Не звичай це, а кара! Продають вас, мов худобу,
“Нема на світі чоловіка, щоб уважав вас за рівню собі.
“Ой, мій Боже! Ти ж і нас сотворив людьми, такими як і чоловіків!
Та всі вигоди надав Ти чоловікові, а нам-безталанним не можна й язика поворухнути!

VII. Бекір Чобан-Заде (народ. 1893).

10) Де твоя мати? (Уривок з поезії: “Татарським сиротам”).

Темно було. Нудна ніч розстелилася навкруг:
Ніде віщо ані дихне, ані шелесне.
Думи, глибокі думи мене обгортали;
Та от за моїм вікном учув я ніжний-лагідний голос.
Моє серце несвідомо обізвалося.
І ніби тихо-тихо прошепотіло: "Підведися!"
Я миттю підвівсь, о моїй хаті, темній як небуття.,
Ходив я та й роздумував.
Передо мною довго мрів ясний образ моєї матери.
Коло вікна — легеньке шелестіння і ледве чутний, боязкий голос.
Ненастанно стукає в шибку і щось нашіптує.
Про щось питає своєю-власною мовою, та розібрати не можна.
Серед бурхливої ночі міркував я, що ж хоче сказати отой моїм вухам любий голос,
І допіро пізніш розміркував я, де моя мати.

VIII. Афуз Омер Самі.

11) Зімовий вечір (з дитячої літератури).

Не можна було б терпіти муки од зими,
Коли б не було втіхи коло огнища.
Навкруги сніг падає платинками,
Земля наче оповивається в біле простирало.
Сусіди взімку охоче захожають один до одного,
Сидять та балачками тішаться,
Споживають садовину, п’ють каву та чай;
Хто—чита, хто—крає та шиє.
Прийшов до нас у-вечері мій товариш.
Вчили ми те, що загадав учитель; балакали, сидячи коліном до коліна.
Бабуся моя потім оповідала нам казок
Та й скількись годин отак-о нас бавила.
Далі—сказала, щоб ми голосно читали, а сама слухала
І жалкувала, чом її не вчено.

^*Друкується по: Студії з Криму. Київ, 1930. В статті збережено особливості правопису оригіналу та авторські примітки.—Ред.

¹Пор. статтю Як. Кемаля про арабський суфійский рукопис 2-гої пол. XIII в., у Криму знайдений – у XXVI кн. “Зап. Iст.-Філол. Відд.” Або в наших “Студіях з Криму” вип. I (1929), ст. 159-164.

²Див. велику працю Кьопрюлю-заде: "Тюрк едебіййатында ільк мутассаввифлер" (Царг. 1918-1919) про початки тюркського письменства. Або див. стисле резюме того його реферату, що він виголосив на "Первом всесоюзном Тюркологическом с’езде 1926” (Баку, ст. 325-326), повне зрештою грубих друкарських помилок.

³У распорядженні Як. Кемаля (що завідує Східнім Музеєм у Ялті) є скількись таких, у Криму знайдених, рукописів, які він уважає за пам’ятники епохи перед - Гіреївської. Про них він готує розвідку.

⁴Той кафський "тезкиратний" збірник 1024-1615 р. належить тепер муллі Алі-єфендію в Орні (орн – село за Алуштою). Якуб Кемаль в Ялті має знього копію.

⁵Див. прим. зразок у стислій історичній збірці “Гюльбюн-и ханан” XVIII в., Царгор. Видання 1327=1910 року, ст. 20.

⁶“Еджемін hер бірі-кі Рума гелір – Йа визарет, йа санджак ома гелір” – див. в “Тезкере-йи Лятіфі” XVI в. (Царг. 1314=1897) ст. 289-290.

⁷мабуть у виданнях Української Академії Наук, в серії публікацій Кабінета арабо-іранскої філології та тюркології. Кримський Наркомпрос дав на це згоду.

⁸I через те звістки про їх авторів та бібліографічні вказівки про рукописи можна буває знайти у Бабінгера: Die Geschichtsschreiber der Osmanen undihre Werke. Ляйпц. 1927.

⁹Ремалля-ходжу не аби-як спопуляризував своїими витягами з нього Ф. Хартахай у статті "Историч. судьба крымскихъ татаръ" в "Вестн. Европы" 1866, №2 (ст. 182-236).

¹⁰Про Веджігіїв "Таріх" див. У Гаммера: Histoire de I'empire Ottoman, т. IX (Пар. 1837), ст. IV Бабінгер, ст. 208; про Сенаія – Rieu, в описі тюркських рукописів Британського музея (Л. 1888), ст. 250. Про кримську історію Мехмед-Гірея – Бабінгер ст. 235-236.

¹¹Видав "Семеро планет" Мехмеда Ризи А. Казембек (Каз. 1832); по рос. вступ "Казан. Вестн." 1831, I (ст. 26-69); стаття в "Журн. Мин. Нар. Просв.” 1835. VI (ст. 344-374); Смирнов “Крымское ханство” (1887, ст. IX-XIV; Бабінгер (1927) ст. 281.

¹²Рукопис історії Криму Хурремі-челебі є в симферопольському Музеї Тавриди. Бабінгер (ст. 281) на каірському списку прочитав авторове ім’я, як “Джезмі-челебі”.

¹³В Царгороді друковано "Гюльбюн-и ханан" двічі: року 1287=1870 та 1327=1910 (тут видавець-редактор поробив у нотатках чимало додатків та пояснінь). Про рукописи – див. у Бабінгера: Geschichtsschreiber (1927), ст. 343.

¹⁴Мех. Ф. Кьопрюлю-заде: “Тюрк едебіййатінда ільк мутасаввифлер” (Царг. 1919), ст. 410-411, § 141. Уривки про Крим – видрукувано: див. у Бабінгера, ст. 280.

¹⁵Слів "ет-теваріх" нема на заголовку цього списку.

¹⁶Про Азгарський схоластичний університет див. наше видання: “Вища освіта уарабів” (К. 1928), ст. 52-82.

¹⁷Прибутковою статею було літографування коранів. Цю священну свою книжку купує кожен мусулманин, і літографія "Терджимана" на коранах заробляла.

¹⁸Див. “Терджиман” 1319 (=1902) № 12, ст. 45-46. Колись я був цитував цей уступ у своїм “Мусулманстві і яка його доля жде” (Львів, 2-ге вид. 1904), ст. 75-76.

¹⁹“Ифлатун” – це так у схидніх мовах звучить ім’я відомого грецького філософа Платона. “Ибн-Сіна” – це персо-арабський філософ і лікар (X в.), що його й Европа високо шанувала під ім’ям “Авіценна”.

²⁰Ст. 74. Цю вказівку я завдячую Османові Акчокракли. (Так само йвижче – виписку з листу Н. Iльмінського зробив Осм. Акчокракли).

²¹В розмовах зо мною, свідомим українцем, Гаспринський себе ніколи "русским" не називав.

²²Письма Н.И. Ильминского, Казань 1895, ст. 53.

²³Див. Дж. Валідов: “Очерк истории образованности и литературы татар до революции 1917 года”, М. 1923, стр. 50-54 і 85. Валідов, до речі сказати, мав у руках автобіографічний лист од самого Гаспринського.

²⁴Окреме видання “Дар-ур-рахат” 1891.

²⁵Це згадує Осм. Акчокракли.

²⁶Трицятьма роками пізніш не хто, як сам Осм. Акчокракли, довів, що принцесине ім’я треба читати “Джанке” або “Ханке”, а не “Ненеке-джан”. Див, нашу статтю про Чуфут-кале, ст. 9.

²⁷Згідно з нею, 1926 року святковано для кримсько-татарського театра двадцятип’ятилітній юбілей.

²⁸“До гуртка “Учкун” увійшли Хафуз Омер, Ях’я Байбуртли, Хюсейн Балічіїв, Абдурахман Хюсні, Сулейман Бадракли, Якуб Давидович (з Литовських татар) та ще дехто. Заходилися перекладати з російської мови оповідання для дітей. Переклали з півсотні оповідань; надрукували п’ять” (Iз статті Акчокракли).

²⁹“Бахчесарай – Симферопіль – Карасу-базар – то віхи тієї смуги (Акчокракли).

³⁰Пишеться його прізвище “Тоqтар”, а вимовляється оте “q” близько до “х”.

³¹Див. прим. зовсім османські вірші Лятіфа-заде 1910 р., передруковані в його збірці "Йаны саз" (Симф. 1928, ст. 39) – про те як він дививсь на життя крізь рожеві окуляри, а життя прийшло й болюче тріпонуло його своєю залізною рукою.

³²Див. передмову до “Йаны саз”, ст. 3.

³³в київський “Літературній Газеті” 1928, №12(30), од 21 червня, ст.3.

³⁴“Йаны саз”, ст. 43-44.

³⁵Дословно "ал-кедай" значить “червоний бідак-харпак”, Але на сході, через історично-побутові умови, поплуталися терміни “шаир” (поет) “ашыq” (бродячий співець про кохання) та оте “кеда” чи “кедай” (точніша перська вимова - “геда”; = “жебрак” “бідак”). Спеціяльніш “кедай” - то співак-імпровізатор, експромтист.

³⁶Див. збірку віршіз Омера Iпчі “Куреш ічюн” (= “Для боротьби!” Ак-месджид 1928, ст.40) де Іпчі точно зазначив, що “Медресе” то “бірінджі мензумем”, “найперше моє віршування”.

³⁷Для оріенталіста трохи ніяково читати, що російський термін “кулак” (=куркуль) залишивсь у татарській промові червоноармійця Мустафи без перекладу: теж “кулак”, - дарма що в татарській мові слово “кулак” значить “вухо”!

³⁸Ми зимовляємо це слово з придихом: “гайдамака”.

³⁹Див. передмову М.Недіма до “Фахише” (Ак-месдж. 1926), ст.1.

⁴⁰Це мабуть те є, що між Теодосією та Керчем.

⁴¹Збірка оповідань Гаффарова (84 ст.) вийшла в світ 1927.

⁴²Це син найпершого кримського драматурга.

⁴³Не можемо не зазначити дуже прикрого його недогляду: в рубриці про літературу Кримського ханства, він каже (ст. 198), що “а найвидатнійших поетів цього періоду треба відзначити Ходжа Ахмета Єсеві (XVII вік)”. Але ж цей поет жив на півтисячі літ передше! Та він поет і не Кримського ханства, а Середньої Азії.

⁴⁴О.Я. Олесницький - відомий, як автор збірки: “Песни крымскихъ турокъ (себто татар). Текстъ, переводъ и музыка”, Москва 1910 = (22-ий випуск “Трудовъ Лазаревскаго Института Восточныхъ языковъ”).

⁴⁵Очевидячки, в тексті, що ним користувавсь О.Акчокракли, читається “шаh-зіба”. В “Гюльзюн-и ханан” маємо читання “шаhид-зіба” = “янгольська краса”.

⁴⁶Так, - надписано, що це є “газель”, дарма що зміст не газельний

⁴⁷Очевидячки, беям