ЕТНОПЕДАГОГІКА: ПРИЙШОВ ЧАС УКРАЇНСЬКОГО НЕОДЖАДІДІЗМУ?

Відсутність національної освіти в багатьох регіонах України – особливий різновид гуманітарної катастрофи, проти якої виступають широкі прошарки прогресивної інтелігенції...

Довідка: Джадідізм (від арабск. джадід – новий) – культурно-реформаторський, просвітницький та загально-політичний рух мусульманської інтелігенції Поволжя, Криму та Середньої Азії наприкінці 19 - початку 20 століття. В основі джадідізму – введення в мусульманських школах “нового методу” навчання читанню, низки світських предметів. Джадіди виступали за розвиток національного мистецтва і літератури, рівноправності жінок, реорганізацію діяльності духовенства, викладання у школах національними мовами, під час революції 1905-07 рр. - за реформи політичного устрою країни. Відігравали провідну роль в партії “Іттіфак-аль-муслімін”, після Лютневої революції створили партії “Шураїн-іслам” у Середній Азії та “Мілли Фірка” в Криму. Частина джадідів визнали радянську владу, інші співробітничали з білим рухом і басмачами, потім емігрували”.

Із “Большого энциклопедического словаря”.

“Але той зміст, який ми вкладаємо в гасло
“Усуль Джадід”, дуже й дуже далекий від сухого
терміну “новий метод”. Для нас “Усуль Джадід” – це
ОБ`ЯВА ВІЙНИ ШЛЯХОМ ШКОЛИ усьому тому, що
всмокталося в тіло російського мусульманства, паралізувало його та
призвело деяких членів його до атрофації”
Рашід МЕДІЄВ,
видавець газети “Ватан хадімі” (“Слуга отечества”),
міський голова Карасубазара, депутат Державної
Думи Російської Імперії від Таврійської губернії.

Ідея цієї статті виникла у зв’язку із пропозицією кримськотатарської просвітницької асоціації "Мааріфчі", деяких членів Меджлісу кримськотатарського народу, а також активістів українських національно-культурних установ Криму створити у Міністерстві освіти України спеціальне управління з організації шкіл, де б навчання відбувалося рідною мовою. Проблема національної освіти -- така гостра для Криму! – обговорювалася останнім часом протягом багатьох дискусій, у тому числі на міжнародних “круглих столах” - “Соціально-економічні аспекти інтеграції кримських татар” і "Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу до українського суспільства". Цій проблемі було присвячено заходи програми “Кримські татари: проблеми інтеграції до українського суспільства”. В ході інших багатьох акцій, які здійснюють кілька міжнародних та українських установ, їй також було приділено належну увагу. За своєю суттю ця проблема набагато ширше від проблеми освіти одного народу, загалом вона стоїть як багаторівнева проблема національної освіти в Україні в цілому. Тому її не можна розв’язати, не привернувши ягомога більше уваги суспільства до суті процесу становлення людини, яка зрозуміла своє геополітичне місце у світі. Фактично ми маємо справу з формуванням широкого руху української і кримськотатарської інтелігенції за розширення сфери застосування національних мов, реформування системи освіти в бік її декомунізації і дерусифікації, що нагадують рух джадідів у Російській імперії кінця 19-го початку 20 століття. Загальна складність проблеми полягає не тільки в тому, що досі не вирішено питання національної освіти кримських татар та інших народів, але й міститься у невирішенні, - а у Криму, в першу чергу! – проблеми національної освіти самих українців! Ці два аспекти дуже ускладнюють процес інтеграції в українське суспільство не тільки кримських татар, але роблять складним і сам процес консолідації українського суспільства загалом. Більше того, проблеми етнопедагогіки, до яких закликає звернутися автор цієї статті, як виявилося, мають велике соціальне і політичне значення в сучасній Україні. Воно визначається не тільки з точки зору організації освіти, але й з точки зору самої педагогіки як науки. З точки зору перспектив українського суспільства: саме від рішення цієї проблеми залежатиме формування в ньому суспільної психології - чи буде вона відрізнятися утвердженням соціального партнерства усіх верств суспільства, або ж навпаки – станом недовіри, а то й ворожості між ними. Ця проблема здається нам настільки актуальною, що заслуговує на широку суспільну розмову, участь в ній найширшого кола авторів, а у підсумку – на висновки і здійснення різних заходів на найвищих управлінському - парламентському, президентському, урядовому - рівнях…

Нещодавно я був свідком страшної розмови. Розмовляли діти, ще малі, які навряд чи повною мірою розуміли те, про що говорять. Один з них сказав: "Найближчим часом ми будемо вивозити росіян із Криму, як вони колись нас!"... І не треба говорити, що це погано виховані діти, що їх зомбували, що їм не прищеплювали поваги до інших народів і таке інше. Справа у тому, що подібне мислення походить не стільки від виховання, воно пов`язане з історичнимими подіями. Причому рівно настільки, наскільки ці історичні події природно по`язані з тим, що відбувається навколо нас у дійсності. Отже, сьогодні подивишся навколо все російське. - Школи, газети, телебачення, мова. А з Москви ще лунають новини про те, що не можна "защемляти" росіян і поширювати сферу застосування української мови. Тому приховано, навіть у дітей, виникає питання: а чому так, а ми - кримські татари або українці навіть на своїй батьківщині не маємо права на свою мову, на свої школи, на свою культуру? Кажуть, що шовінізм породжує тільки одну відповідну реакцію - ще більший етнічний протест, ще більшу національну ненависть, тому навряд чи Москва своїми останніми заявами досягла чогось корисного, крім нової порції духовного протесту й несприйняття такої ідеології.

Щоб зрозуміти всю серйозність проблеми достатньо проаналізувати статистичні дані. На сьогодні в Криму нараховується 583 школи. З них тільки 4 школи з українською мовою навчання, в яких навчаються 912 учнів. Крім того, засновано 76 класів з українською мовою навчання у різних школах, де навчається ще майже 1000 учнів. Усього освіту українською мовою в Криму здобувають тільки 0,5 відсотка учнів середніх шкіл. На півострові функціонує також усього 9 шкіл з кримськотатарською мовою навчання, а ще 9 т. з. "двомовних" шкіл, де діти мають змогу вивчати кримськотатарську мову. В цих 18 школах навчається в цілому близько 5 тисяч кримськотатарських дітей. За даними кримськотатарського просвітницького товариства "Мааріфчі" (у перекладі "Просвітник" - організація, яка приблизно відповідає українській "Просвіті", але більш е займається проблемами практичної освіти), у період з 1988 до 1999 р.р. в Криму видано всього 12 підручників і навчальних посібників для кримськотатарських шкіл за умов, що не вистачає підручників 78 найменувань. Відсутні великі термінологічні, орфографічні, тлумачні словники, науково-методична література. Це тільки кількісні характеристики. Якість уроків української мови, літератури, кримськотатарської мови і літератури, як необов’язкових, на порядок нижча за якість викладання інших предметів. Учням часто доводиться вивчати їх без підручників, за скороченою програмою, без відповідної вимогливості й поспіхом. Після закінчення курсу, вони так достатньою мірою й не володіють мовою, не знають літератури і своєї історії. Голова "Мааріфчі" Сафуре Каджаметова розповідає, що, незважаючи на всі зусилля, клопотання перед урядами Криму та України, листи і звернення до Президента, інших гілок влади, в Криму й досі не розпочато підготовку вчителів - предметників для навчання кримськотатарською мовою, хоч саме для цього створювався в Сімферополі Кримський індустріально-педагогічний інститут. У Криму також катастрофічно мало наукових досліджень та робіт у галузі історії, теорії, методики, практики освіти як кримськотатарською, так й українською та іншими національними мовами. Скоротилися прийом та навчання студентів за спеціальністю вчителів для кримськотатарських шкіл у Таврійському національному університеті, торік припинено прийом учнів до кримськотатарських груп педагогічного училища, яке створено на кошти Державного комітету України із справ національностей і міграції саме під програму повернення та облаштування кримськотатарського народу. Сьогодні майже втричі скоротилася кількість кримськотатарських груп у дитячих садках, хоча народжуваність у кримських татар збільшується. В 206 місцях компактного проживания кримських татар взагалі відсутні школи, дитячі садки, бібліотеки. У сотнях сіл, які колись називалися українськими, де жили і живуть переважно українці, ніколи й не було українських садків, шкіл, бібліотек. Наслідки можна побачити неозброєним оком - сьогодні українські села, які мали в 30-40 роках яскраво виражений національний колорит, культуру, мову, побут, - не відрізнити від російських селищ - в усіх мова являє собою щось на кшталт середньо-українського "воляпка", така ж культура, загублено взагалі будь-який національний колорит. Вочевидь, що від процесу "усереднення" мов і культур не виграли ані росіяни, ані українці – обидві мови й обидві культури виявилися в цій ситуації постраждалими. Це наслідок інтернаціональної політики КПРС у колишньому Радянському Союзі. Але справа в тому, що немає вже ані СРСР, ані КПРС, а політика відносно шкіл, мови, культури залишилася тією ж. Парадокс чи злочин? Хто в цьому винний - Міністерство освіти Криму, Міністерство освіти України або Верховні Ради України й Криму? Чи усі потроху?

На жаль, сьогодні ми змушені говорити про те, що в Україні для національної освіти і розвитку етнічних культур не закладено навіть відповідних наукових і методичних принципів. Загальновідомо, що безнаціональна педагогіка не може бути взагалі ефективною, що нормальна педагогіка не може бути ніякою іншою, окрим етнічної, – різних етносів і націй. Загальновизнано також, що людина будь-якої національності повинна початкову освіту - хоча б дитячий садок і початкову школу, - здобути рідною мовою. У такому разі легше сприймаються теоретичні знання, рідна та інші мови, різні форми людської культурі. Вважається також істиною, що поза етносу - немає педагогіки, поза народу - немає історії, традицій, немає національної культури. Але всім це відомо з теорії. А на практиці й Міністерство освіти Криму, й окремо у містах і районах півостріву, де засіли свідомі й несвідомі комуністи, у більшості випадків приховано, а часто й відкрито, з впертістю, яку не можна осягнути, чиниться опір вивченню та введенню національних мов, прийомів навчання, традицій. Весь учбовий та учбово-виховний процес у школах до неможливого русифіковано, незважаючи на те, що в них часто навчаються діти 5-6, а то й більше національностей. Іноді русифікація проводиться в дуже примітивних формах, оскільки окремих учителів, а тим більше у сільських школах, не назвеш майстрами своєї справи.

До цього часу не затверджена й не працює Концепція освіти в Криму рідними мовами, яку було підготовлено ще в 1996 році й внесено Міністерством освіти АРК до парламенту. Вочевидь, що голови депутатських комісій Верховної Ради автономії, які відповідають за освіту, Яков Слонімський та Ганна Саєнко, є супротивниками рішення проблеми національної освіти. Вони не брали участь в республіканській конференції "Освіта кримськотатарською мовою: стан і перспективи", здається, їм це непотрібно. Можливо тому й розроблену ними Концепцію освіти в Криму рідними мовами досконалою назвати важко. Вона фактично готувалася без участі національних педагогів і тому має чимало недоліків. На думку "Мааріфчі", в проекті концепції не віддзеркалено ані положення про школу (клас, групу) з рідною мовою навчання, ані положення про школу з двома мовами навчання, вона не має програми з оптимізації шляхів і методів переходу до навчання рідними мовами, як і програми підготовки і перепідготовки, підвищення кваліфікації педагогічних кадрів для шкіл з рідною мовою навчання. Можна сказати, що концепція, розроблена міністерськими чиновниками, які виховані у радянській системі російськомовної усередненої освіти і не уявляють собі іншої, крім радянської, педагогіки, складена без урахування інтересів українського населення, раніш депортованих й інших народів Криму, чия культура, рідна мова знаходяться на межі зникнення.

І це не перебільшення: 95% українських дітей, 85% кримськотатарських дітей, - а стосовно інших народів статистичних даних взагалі не існує, навчаються в Криму не рідною мовою, позбавлені можливості під час навчання засвоювати рідну культуру. Це - гуманітарна катастрофа, інтелектуальна трагедія, оскільки надійного засвоєння російської культури і російської мови через усередненість освіти, переважно сільської, така освіта теж не надає.

І цього року Міністерство освіти України (це вже дев’ятий рік в незалежній Україні!) дозволило випускникам кримських шкіл писати на випускному екзамені переказ російською мовою з російської літератури. У цьому факті, як у краплині води, відображується сьогоднішній стан освіти, її загальний рівень: вивчаючи для форми українську мову і літературу, 95-98% кримських школярів не в змозі написати випускний твір з української літератури українською мовою. Виникає питання: як вони будуть вступати до українських вищих навчальних закладів? Без знання державної мови, історії, літератури кримські випускники фактично є неконкурентоспроможними. Через цю скрутну ситуацію вони, в основній масі, приречені на те, щоб скрізь програвати, щоб у майбутньому «підганяти» національне життя цієї держави під свій примітивний рівень.

Зусиллями Москви у Севастополі створюється філія МГУ. Проте, плани створення філій провідних українських вузів у Криму з успіхом провалено. Рік тому йшлося про створення філії Києво-Могилянської Академії на базі Сімферопольського університету, але чомусь філія була створена на базі маленького приватного інституту, що призвело не до українізації освіти кримських студентів, а лише надало приватному, фактично російському навчальному закладу, гучне ім’я української академії.

Велику роль в освітніх процесах грає статус мови. Однак, проголошення Кримською Конституцією української мови як державної, зовсім не змінило її стану і ролі у процесах освіти. І це не видається дивним, - українській мові в Основному Законі Криму присвячено одну статтю, у той час, як недержавній російській мові – чотири. Слід зазначити, що з затвердженням нової комуністичної Конституції Криму, кримськотатарська мова втратила статус державної мови в автономії, хоча він існував у попередніх редакціях конституцій. Це, крім усього іншого, призвело до того, що кількість годин кримськотатарської мови у навчальних закладах лише скоротилася. Вивчення української і кримськотатарської мови у кримських школах місцеві вчителі, які звикли до навчання єдиною мовою, переважно вважають зайвим тягарем. Тому іноді викладання зводиться до такого низького рівня, що учні, позбавленні будь-якого задоволення від подібного навчання, вимушені навіть відмовлятися від вивчення мов. Більш того, існують рекомендації й пояснювальна записка Міністерства освіти Криму, в якій йдеться про те, що у випадку, якщо уроки варіативних курсів не застосовуються, їх замінюють уроками обов’язкових курсів. На практиці це призводить до того, що шкільний розклад складається таким чином, що замість невикористаних уроків національних мов і літератур проводяться уроки... з обов’язкової російської мови (літератури) або з математики. Крім того, у 95% шкіл створено тотальне російськомовне середовище, в якому національні мови звучать лише на спеціальних уроках, що створює у дітей ілюзію другорядності національних мов. Інакше, як профанацією національної освіти, такий стан справ і не назвеш. Недивно, що у селищах Мазанка, Партизани, Сімферопольського району, а також у багатьох селищах Красногвардійського, Ленінського, Сакського, Джанкойського районів, і в інших містах відбулися виступи-протести батьків, які невдоволені такою організацією освіти. Однак кримське Міністерство освіти на це не реагує – шкільний розклад залишається без будь-яких змін.

Звичайно, слова про те, що в Криму вже створено новий рух, подібний джадідізму – мрія, деяке перебільшення. Однак, загальні настрої й у «Просвіти», й у «Маарифчі» не такі вже і далекі від цього руху. Необхідність джадідізму викликає саме життя і поведінка чиновників від освіти тому що реально ми маємо ситуацію, яка не відповідає жодним розумним критеріям або потребам суспільства. Більш за те, ця нелогічна ситуація призводить до розладу суспільної свідомості, деградації освіти. І якщо ця животрепетна проблема й надалі сприйматиметься чиновниками з такою байдужістю і опором, то суспільно-культурний рух буде перетворюватися у політичний. На сьогодні можна лише зазначити дві його особливості: по-перше, рух за поширення освіти національною мовою в жодному разі не носить антиросійського характеру, він, перш за все, викликаний ігноруванням існуючих потреб національної культури, потреб розвитку національних мов в Україні. По–друге, рух викликано схвильованістю батьків, передової інтелігенції щодо низької якості освіти кримських школярів. А однією з причин цієї низької якості є недоліки у вивченні національних мов і культур в умовах сурогатних, усереднених російсько-української та інших сумішей мов, що формуються в усталеному побутовому середовищі.

Разом з тим, як про це свідчить спроба Москви «прикрикнути» на України у зв`язку із потребою розширення сфери застосування української мови, національна освіта українською мовою і національними мовами є питанням політичним, яке має бути розв`язане саме політичними методами – вольовим державним рішенням щодо обов`язковості освіти українською і національними мовами, форм і обсягів цього навчання. Не існує жодних сумнівів відносно того, що належне місце має бути визначене і для вивчення російської мови як важливої національної мови, але поруч з іншими аналогічними мовами, без жодних проявів дискримінації, без будь-яких невиправданих привілеїв. Усі росіяни, без виключення, повинні мати загальну та легкодосяжну можливість для здобуття освіти рідною російською мовою. Поруч з цим правилом, яке є зрозумілим, має залишатися обов`язкове вивчення української мови і літератури, історії України як обов`язкових предметів у нашій державі. Але таке ж право і можливість повинні мати і легко реалізоваувати українці, які мешкають в усіх регіонах, кримські татари у себе вдома, інші народності, для яких Україна стала домом. Українська держава для того і створювалася, щоб поруч з підвищенням добробуту народу, не тільки звільнити від тотальної русифікації свою культуру і свою мову, але й допомогти вільному розвиткові мов інших національностей, які зазнали невиправданих утисків і звуження меж застосування. І доки цю проблему не буде вирішено, не можна впевнено стверджувати, що Українська держава, державні органи виконали своє призначення. В цьому ромінні проблема національної освіти – не є чимось іншим, ніж проблемою національної безпеки, оскільки русифікація, яка існує, в цілому загрожує сутності багатонаціональної Української держави і підриває її інтелектуальні, гуманітарні, культурні, психологічні, історичні основи.

Питання мови ще й тому є питанням політичним, що саме воно буде визначати відношення до держави всіх національних груп, які мешкають в Україні. І вважати своєю цю державу вони будуть лише тоді, коли держава не буде ігнорувати потреби різних національностей щодо розвитку культури і мови. Тоді представники різних етносів, які мешкають в Україні, будуть справжніми патріотами і законослухняними громадянами. Однак держава, яка вперто ігнорує їх потреби (зрозуміло, потреби нормальні, а не гіпертрофовані), буде сприйматися як чужа і навіть ворожа. І це, певною мірою, може вмотивовувати поведінку. Поки Україна не дійшла до рівня відносин Росії і Чечні, слід не протиставляти, не підкреслювати різницю, не шукати ворожості між слов’янським (перш за все українським) і тюркським народами, між християнським і мусульманським віросповідуванням, а шукати спільне, знаходити реальні можливості для збалансованого задоволення потреб і запитів. Це - складно. Однак історичний досвід говорить нам про те, що це є можливим.