РОЛЬ О.Є. КОСТЕРІНА У КРИМСЬКОТАТАРСЬКОМУ РУСІ ЗА ПОВЕРНЕННЯ У КРИМ

У 1998 році виповнилося 30 років від дня смерті Олексія Євграфовича Костеріна.

Кілька років тому я мав нагоду досконало займатися тією частиною архіву Костеріна, яка потрапила після смерті Олексія Євграфовича у КДБ і була повернена його онукові Олексію Смірнову в 1993 році. Ці документи Смірнов передав на постійне зберігання в архів Товариства “Меморіал”, де вони зараз і знаходяться. Після того, як архів Костеріна поступив у “Меморіал”, я декілька місяців займався його вивченням і описанням. І, зрозуміло, не міг не замислитися над посмертною долею цієї людини.

Костерін одним із перших підняв свій голос на захист “малих і забутих”, репресованих Сталіним народів. У 1967-1968 р.р. він був достатньо відомою особою серед московських інакомислячих. Достатньо зазначити, що його похорони і панахида по ньому перетворилися в мітинг (причому проходило це восени 1968 року).

Нині ж ім’я Олексія Євграфовича майже забуте. Безперечно, старше покоління активістів кримськотатарського руху пам’ятає Костеріна, пам’ятає його і старше покоління московських правозахисників. Але за межами цих соціальних груп мало хто чітко уявляє собі роль цієї людини в історії обох згаданих вище громадських рухів.

О.Є. Костерін, більшовик, встановлював радянську владу на північному Кавказі.

Чеченці врятували його від білих.

Після громадянської війни став журналістом, письменником.

В 1938 році потрапив за грати.

В’язень Севвостлага, звільнений у 1943 році.

Реабілітований в 1955 році , повернувся до Москви, поновлений кандидатом в члени партії і в Спілці письменників. Але Костерін не заспокоївся. В другій половині 1950-х років, він звернувся у вищі партійні інстанції з листами і заявами з різкою критикою тогочасного партійного керівництва Чечено-Інгушетії стосовно засланців-поселенців, які повернулися. Його лист Хрущову, написаний восени 1957 року, був масово розповсюджений серед інгушів і чеченців. Відзначимо, що вже тоді він звертає увагу ЦК на потенційно гостру ситуацію, що виникла навколо проблеми Пригородного району. Врешті, ця проблема вибухнула першою громадянською війною на території Російської Федерації.

Весною 1958 року Костерін бере участь в складанні сімдесятисторінкової “доповіді в ЦК КПРС з чечено-інгушського питання”, підписаного Сергієм Петровичем Писарєвим.

Писарєв – це особистість, яка заслуговує на окрему розповідь. В 1953 році він хоробро виступив проти “справи лікарів”, після смерті Сталіна став одним із перших борців з каральною психіатрією.

За наводкою КДБ Писарєва і Костеріна починають переслідувати. Влітку 1958 року до Костеріна в первинній партійній організації вжили виховних заходів. Краснопресненський РК КПРС виключив його з кандидатів партії. Пізніше це рішення було скасоване, ймовірно тому, що хвилювання в Грозному в серпні 1958 року підтвердили правоту Костеріна, коли розслідування грозненських подій призвели до засудження невинних. В 1959 році у них проводяться обшуки, у Костеріна вилучають лист з чечено-інгушського питання, їх викликають на допити. Але на нове кримінальне переслідування старих комуністів і колишніх сталінських зеків не наважилися. Як писав Костерін, “на прохання КДБ СРСР проти <...> нас розпочалося партійне слідство в КПК при ЦК КПРС”, що продовжувалося з 1960 по 1962 р.р.

В середині 1960-х років в полі зору Костеріна знаходяться проблеми і інших репресованих народів: німців і кримських татар. На питання – коли і як виникла зацікавленість Костеріна до кримських татар, матеріали фонду, що зберігаються в архіві “Меморіалу”, і література відповіді не дають. Можна лише передбачати, що інтерес Олексія Євграфовича до проблем “покараних народів” північно-кавказького регіону, з яким він був пов’язаний своєю революційною біографією, природно розповсюдився на інші народи з трагічною долею.

До цього часу залишається нез’ясованим як, де і коли відбувся перший безпосередній контакт Костеріна з активістами кримськотатарського руху.

В 1967 р. була написана популярна і широковживана серед кримських татар стаття Костеріна “Про малих і забутих”.

Олексій Євграфович беріг листи від них з проханням вислати цю статтю і з подякою за неї, в тому числі від 19 школярів (лютий 1968 р.), яким автор написав: “Мою статтю <...> попитайте у старших. Ви її легко знайдете.”

Про високий авторитет Костеріна, вдячність, з якою ставилися до нього кримські татари, свідчить банкет на честь його 72-річчя, влаштований весною 1968 року кримськими татарами в ресторані московського готелю “Алтай”. Хвороба завадила Костеріну бути присутнім на банкеті. Його друг П.Г. Григоренко виступив на ньому з промовою, яку зустріли з овацією.

В 1967 – на початку 1968 р.р. Костерін виступає не тільки з проблем кримських татар – він бере участь в епістолярній кампанії з трьох основних її тем: ресталінізації, процесу над А. Гінзбургом і Ю. Галансковим, підтримці Празької весни, демонстрації на Красній площі проти вторгнення в ЧССР. Навколо нього і Григоренка формується щось на зразок “Марксистської” фракції. В лютому чи в березні 1968 р. на дачі, яку Костеріни знімали під Москвою, відбулася зустріч відомих активістів-правозахисників, на якій обговорювалося питання про випуск періодичного інформаційного бюлетеня. Не виключено, що одним із взірців для задуманого видання послужили кримськотатарські інформації, про існування яких вже було відомо москвичам. Саме цю зустріч багато хто з її учасників запам’ятали як таку, що вирішила питання про виникнення “Хроніки поточних подій”.

“За антипартійну діяльність” в жовтні 1968 р. Костеріна виключають з КПРС і Спілки письменників. В листопаді 1968 р. Костерін помер.

Дозволимо собі передбачити, що незначна кількість даних пов’язана з так званою інформаційною лакуною. Природа цього явища заслуговує на увагу, оскільки, на мій погляд, дозволяє робити висновки про деякі закономірності раннього етапу історії інакомислячих.

Контакт кримських татар з московськими правозахисниками (в першу чергу з П. Григоренком) нарешті допоміг прорвати своєрідну ізоляцію, інформаційну блокаду, адже саме в таких умовах існував і діяв кримськотатарський рух до цього. Саме про це йдеться у розділі “Кримськотатарський рух за повернення в Крим” з книги Л. Алексєєвої, де на особливу увагу заслуговує таке спостереження: в архіві Самвидаву, та і загалом на заході цілком відсутні документи кримськотатарського руху за 1954-1966 роки. Перші матеріали, які потрапили на захід, датовані вже 1967 роком, і тут варто завдячувати московським правозахисникам. Звідси, власне, і починається якісно новий хронологічний рубіж, який характеризує не лише базу даних, першоджерел, що на той час були доступні лише Л. Алексєєвій, а і особливості інформаційного процесу на той час.

В світлі цього проаналізуємо документи О.Є.Костеріна, що зареєстровані Архівом Самвидаву Радіо “Свобода”. З дев’яти документів безпосередньо перу Костеріна належать чотири, з них лише один лист присвячений кримським татарам. Вісім документів із дев’яти стосуються 1968 р., єдиний документ, датований 1967 р., не зачіпає проблеми, що цікавить нас. Два листи, під якими стоїть підпис Костеріна, адресовані за кордон, до Наради компартій в Будапешті, комуністам ЧССР і чехословацькому народу. Примітно, що в першому варіанті звернення до Будапештської наради, під яким ще не було підпису Костеріна, немає і згадки про дискримінацію малих націй. Воно з’являється в тексті звернення разом з його підписом.

Стаття ж “Про малих і забутих”, така популярна серед кримських татар, за кордон, вочевидь, не потрапила. В Архіві Самвидаву Радіо “Свобода” вона не зареєстрована.

Тут варто зазначити, що в той час направлення суспільно значимих текстів за кордон ще не стало звичайною справою. Достатньо пригадати, наприклад, про сильний резонанс, який викликало на початку 1968 р. звернення Л. Богораз і П. Литвинова до світової громадської думки – перший текст з подібним зверненням, що набув широку гласність.¹

Останній рік життя Костеріна – 1968 – рік бурхливих подій в історії вітчизняного інакомислія. Ці процеси наклали відбиток і на останні тексти Костеріна – в них майже рівноправно співіснують відбиття прихильності комуністичним ідеалам і посилання на загальну декларацію прав людини. Незадовго до смерті він пішов на розрив з КПРС, але не з комуністичною ідеєю, за яку в одному з посмертних листів обіцяв боротися “до останнього подиху”. Смерть назавжди залишила його в історії неординарною постаттю.

Погляди Костеріна можуть бути віднесені, за кваліфікацією В.В. Іофе, до внутрішнього типу ідеології, тобто, заснованій на офіційно декларованих цінностях. Саме такий тип був визначальним для інакомислія 1950-х – початку 1960-х років. Навіть для підпілля – більшість відомих нам підпільних груп того часу – марксистські. Для тих, хто діяв відкрито це була фактично єдина форма для висловлення своїх поглядів. Апеляція до офіційних цінностей була характерною і для раннього етапу кримськотатарського руху.

На цьому етапі розуміння меж між легальним протестом і нелегальною діяльністю було зовсім іншим, ніж в 1960-і. Легальна критика влади була строго сегментована “окремими” недоліками або конкретними несправедливостями і адресувалася тій же владі. Той же, хто хотів більшого, усвідомлював себе борцем і злочинцем і намагався конспірувати свою діяльність. Як приклад можна назвати діяльність того ж Григоренка в 1963-1964 р.р.

Розповсюдження текстів, що виникали “у підпіллі” (листівок, програм), мало свою специфіку: намагання їх тиражування були, але первинний акт не мав самвидавчого продовження. Самвидав як явище ще тільки формувався в напівлегальну альтернативну інформаційну систему.

Для людей, які бачили альтернативу режиму в поверненні до ленінських норм (а саме таким був антисталінець Костерін, природнім адресатом протесту залишалася влада, правда, до певного часу. В архіві Олексія Євграфовича є матеріали, в яких є цікава рефлексія у зв’язку з розповсюдженням його листа Хрущову серед чеченців і інгушів. Костерін, який звинувачувався в зловмисному розповсюдженні листа з чечено-інгушського питання, в своїх поясненнях до різних інстанцій досить переконливо доводив, що не міг передбачити такого масового розповсюдження цього документу. І все ж, у черговому поясненні Костерін, вживаючи необхідні реверанси, навіть свій лист, що заучувався чеченцями і інгушами, називав “поганим”, зауважує: “Пояснюється просто, я сам не чекав, що комуністи – чечени сприймуть цей лист, як пісню, як витвір мистецтва. Не чекав, що весь народ підхопить цей лист. Але з факту стрімкого розповсюдження листа також треба робити об’єктивні висновки. Якби вчасно прислухалися до сигналів ряду комуністів, якби лист не переслідувався органами КДБ, він би залишився для історії малозначимим фактом, а не заучувався би на пам’ять”.

Інакше кажучи, Костерін вже розуміє, що циркуляція цього листа – симптом його суспільної значимості. Оскільки Самвидав ще не став альтернативною формою розповсюдження інформації, Олексій Євграфович вражений (а може і задоволений) тим, що сталося з його текстом, все ж таки сприймає те, що сталося, як щось аномальне. В 1968 р. у відповіді кримськотатарським школярам він вже зовсім з іншою інтонацією пише про розповсюдження серед кримських татар статті “Про малих і забутих”, але це вже в 1968 р. На цей час Самвидав став повітрям епохи і сприймався вже як щось само собою значуще.

Однак події розвивалися так швидко, що стаття “Про малих і забутих” до 1968 р. практично випала з московського Самвидаву. Серед кримських татар вона, вірогідно, розповсюджувалася і пізніше, але “Хроніка поточних подій”, яка виходила з квітня 1968 р., вже не проанонсувала її. Схоже, що стаття застаріла – не стільки ідеологічно (нам відомі тексти такої ж комуністичної орієнтації, що голосно звучали в переломному 1968 році), скільки фразеологічно, інтонаційно. У сприйнятті московським читачем 1968-го їй, можливо, не вистачало певної відчуженості від влади.

Отже, стаття “Про малих і забутих” та інші були ранніми текстами О.Є. Костеріна, вони випали з суспільної думки. Це не означає, що цей та інші попередні тексти авторів ранньосамвидавницької епохи та їх історія щезли безповоротно. Їх треба шукати в архівах. Перш за все, в фондах партійно-державних установ і особистих архівах, багато з яких, вкриті пилом, лежать на полицях відомств держбезпеки. На щастя, особистий архів Костеріна доступний для дослідників в “Меморіалі”. Матеріали цього фонду немов би документують окреслену вище проблему і безпосередньо свідчать про те, що “внутрішня” ідеологія мала вплив на побутування текстів.

А тепер поглянемо на більш ранні згадки проблеми кримських татар у фонді Костеріна.

Як зазначалося вище, до 1967 р. в документах, де явно визначено чи без сумніву встановлено авторство самого Костеріна, яких-небудь широких спогадів про цю проблему не зустрічалося. Найбільш раннім документом, який порушує цю проблему, у фонді Костеріна знаходиться лист С.П. Писарєва до Л.І. Брежнєва, датований січнем 1965 р.

Інший цікавий документ на цю тему, написаний в той же час, лист до Косигіна. Він є більш різкий і є реакцією на заяву Косигіна, який сказав у Парижі, що всі нації в нашій країна мають рівні права. Автори вказують Косигіну на проблему кримських татар, стосовно яких справедливість до цього часу не поновлена. Під цим документом немає підпису, але, на відміну від листа Писарєва, він написаний від першої особи множини. Можна зі значною часткою впевненості стверджувати, що С.П. Писарєв був одним із авторів і цього звернення. І передбачити, що співавтором або людиною, якій, можливо, пропонували поставити під цим документом свій підпис, був О.Є.Костерін. Підстави для цього передбачення є. По-перше, сам Костерін в одному з своїх текстів 1968 року стверджує, що “з усіх цих питань (дискримінація малих націй) я вже намагався виступити в пресі, звертався до Голови Ради Міністрів Косигіна”.

По-друге, в листі А. Ібрагімова до Костеріна від 13 березня 1968 р. йдеться: “[3] Вашими листами, що стосуються питання повернення кримських татар до себе на батьківщину, я знайомий, окрім листа [,] адресованого М.О.Косигіну.³”.

Чи були ці два документи відправлені адресатам? Абсолютної впевненості немає, особливо стосовно другого листа. Щодо першого ймовірність вища, оскільки він оформлений з дотриманням усіх формальностей, з якими зазвичай вели переписку з вищими інстанціями О.Є.Костерін і С.П. Писарєв (у фонді багато подібних посилань).

З першого листа ми дізнаємося, що Писарєв неодноразово порушував кримськотатарське питання в своїх посланнях значно раніше (він пише про звернення до Хрущова з проханнями про реабілітацію кримських татар напередодні XXII з’їзду КПРС - 1961). Очевидно, він звертався до Хрущова особисто, в документах самого Костеріна подібні факти не знайдені⁴ Побічним підтвердженням “пріоритету” Писарєва може слугувати те, що в біографії Костеріна немає обставин, які пов’язували б його з Кримом безпосередньо, тоді як Писарєв служив політкомісаром в 30-ті роки на флоті в Севастополі. Візьмемо до уваги і те, що більшість документів, які стосуються власне кримськотатарського руху і опинилися у фонді Костеріна (в тому числі і знамениті “Інформації”), відносяться до 1967-1968 р.р.

Те, що про ці виступи Писарєва взагалі практично нічого не було відомо – є явною ілюстрацією того, до чого призводила “внутрішня” самоцензура.

* * *

Таким чином, окреслюється можливість побудувати якусь гіпотетичну естафету від Писарєва до Костеріна, який в останні роки свого життя встиг передати кримськотатарську проблему московським правозахисникам – в першу чергу П.Г. Григоренку і І.Я.Габаю. Надалі відомо: ця проблематика стала однією з центральних тем радянського правозахисного руху.

Зазначимо в дужках: закономірно, що в побудованому нами ланцюжку Писарєв-Костерін-Григоренко, кожну ланку представляв переконаний комуніст, який пережив переоцінку цінностей, і кожен наступний – більш радикальну, ніж попередній.

Все сказане аніскільки не є намаганням вибудувати якусь ієрархію заслуг московських правозахисників перед кримськотатарським рухом або оцінити рівень їх сміливості і радикалізму. 1967-1968 роках писати про кримських татар та їх долю було не більш комфортно, ніж в 1961-му. І не турбота історика – віддавати перевагу тим чи іншим особистостям залежно від їх ідеології. Я намагався показати не стільки особливості тих чи інших історичних фігур, пов’язаних з наданням кримськотатарській проблемі громадянського звучання, скільки зміну парадигм поведінки, тісно пов’язаних зі зміною епох. І ще я намагався підкреслити своє розуміння О.Є.Костеріна – людини, яка жила на зламі часів.

¹Незвичними вони були і для більшості учасників епістолярної компанії (адресатами яких були ЦК та інші вищі органи влади). Тактика захисту “підписантів” під час різного роду проробок шаблонно опиралася на твердження, що немає нічого кримінального у зверненні громадян в “свої” інстанції, а те, як попали ці листи за кордон, “підписантам” невідомо. Тим самим, вони визнавали “кримінальність” винесення сміття з хати” – звернень до Заходу і публікацій там. Цей психологічний бар’єр не був остаточно подоланий і до 1969р. В 2-му пункті знаменитого першого листа Ініціативної групи в ООН на 6 рядках роз’яснювалося, що звернення до ООН викликане тим, що немає відповіді від внутрішніх інстанцій; тоді як іншому аспекту адресування – “захист людських прав є святим обов’язком” ООН – вистачило і двох рядків.

²ст. 6, арк. 131

³ ст. 15, арк. 90-90 (об)

⁴Хоча у збірнику “Пам’яті О.Є. Костеріна”, в промові Писарєва стверджується: “Про поновлення національної автономії цих народів О.Є. ставив питання перед двома з’їздами, але так як матеріали збірника були вилучені під час обшуку і потім поновлені по пам’яті, то тут може вкрастися похибка.