СТЕРЕОТИПИ РАДЯНСЬКОГО ЧАСУ ТА ЇХ РЕТРАНСЛЯЦІЯ У ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ1

Від автора

Приводом для написання цієї статті стала публікація архівних документів про колабораціонізм народів СРСР в російському тижневику “Коммерсант–власть”. Спочатку задум статті був дуже скромний - відповісти на непорядну і не зовсім якісну з точки зору археографії публікацію. Глибинність проблеми змінила попередній задум, що врешті-решт дозволило мені поміркувати про проблеми інтерпретацій участі кримських татар у війні в радянські часи і в сучасних російських мас-медіа. Дана стаття, однак, не претендує на вичерпний історіографічний аналіз радянського і пострадянського дискурсу про кримських татар. Це скоріше марґіналії історика на полях інформаційного простору, намагання уловити якісь загальні тенденції і зміни у часі, мотиви ідеологічного дискурсу і частково здатність його деміфологізації.

Інтерес читачів до публікації архівних документів за останні десятиліття значний як ніколи. Закритість інформації, недоступність в радянські часи до багатьох архівних фондів виробило у сучасного читача підвищений пієтет до відомостей, які знаходяться в архівних документах. Та й професійний дослідник в архіві (історик, філолог, журналіст і т.д.) частіше нагадує азартного шукача золота, ніж сухаря-вченого. Недивно, що за таких підходів інформація, що міститься в документах, набуває статусу істини в останній інстанції.

Регулярно публікує на своїх шпальтах архівні документи і популярний російський тижневик “Коммерсант-власть”. В №№ 29-31 за 2001 рік у рубриці “Архів” в ньому були видрукувані документи під назвою “На окупованих територіях”. Публікація розпочинається наступним литом: “Від радянських громадян десятиліттями приховувався факт, що в 1941 році значне число наших співвітчизників дуже тепло зустріли солдатів вермахту”. Оглядач “Власти” Євгеній Жирнов знайшов документи, які свідчать про те, що “німецьких визволителів” дуже радісно зустрічали в різних частинах СРСР”.

Проілюструвати цю тезу читачеві пропонується на прикладі кримських татар, білорусів, українців.

Сам акт публікації документів ставить перед публікатором завдання донести до читача два типи інформації - інформацію про документи (час видання, своєрідність історичного буття документу, тощо) і інформацію самого документу. Правда, популярні видання не завжди дотримуються цього правила, часто обмежуючись лише відтворенням тексту документу. Публікація в “Коммерсанте” змусила пригадати, здавалось би, минулі часи “архівного буму”, що захопив професійних дослідників і журналістів. З’явився навіть іронічний термін - ксероксна археографія, -настільки коротким став шлях документу з архіву на сторінки преси. Зрозуміло, що при таких підходах на передмову і коментарі у авторів або бракує часу, або редакція обумовлює обсяги друку.

В конкретному випадку, очевидно, редакція не обмежувала автора в обсязі, надавши для текстів документів цілих 3 номери. І все - таки опубліковані вони були без будь-яких коментарів. А шкода – деякі пояснення варто було зробити.

Тема колабораціонізму довгий час відносилася до заборонених сюжетів радянської історіографії. Колабораціонізм в роки Другої Світової війни був явищем розповсюдженим і мав місце практично в кожній окупованій країні. Щоб зрозуміти суть цього явища в кожному конкретному випадку, слід з’ясувати політичні, військові обставини, історичні реалії, намагатися зрозуміти психологічні причини, з якими зіткнулося населення, змушене контактувати з ворогом. В публікації, здійсненій “Коммерсантом” не має й натяку на подібний підхід: дуже коротеньку вставку, процитовану вище, назвати передмовою або якимсь іншим поясненням , ніяк не можна. Немає і всього того, що повинно бути присутнім в публікації – даних про фонд і джерела, точних архівних посилань, коментарів.

Сьогодні, коли в російському суспільстві відбувається процес побудови толерантного, демократичного суспільства, публікувати документи з такої делікатної теми так, як це робить “Коммерсант-власть”, виглядає досить дивним. Коли ж йдеться про колабораціонізм народів, звинувачених сталінським режимом в поголовному співробітництві з ворогом і депортованих з своїх історичних земель, такі публікації апелюють ще й до таких тонких матерій, як національні почуття і міжнаціональні відносини. Завуальована ксенофобська інтенція цієї публікації змусила мене замислитися над рівнем історичної рефлексії, про формування в нових політичних і соціальних реаліях сучасних уявлень про один із народів, стосовно якого влада впродовж багатьох десятиліть культивувала образ “чужого”, “ворога”, “зрадника” – про кримських татар.

Звинувачення “багатьох кримських татар” в зраді Батьківщини, дезертирстві з частин Червоної Армії, переходи на бік противника, формування “добровольчих татарських військових частин”, ”жорстоких розправах стосовно радянських партизан”, створення “татарських національних комітетів”, допомоги “німецьким окупантам в організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство” тощо, було сформульоване в Постанові ДКО № 5859 від 11 травня 1944 року, на основі якого кримські татари були повністю, як єдиний етнос, виселені з Криму.

Подив і протест з приводу факту депортації і безпідставного звинувачення народу звучав уже в перших листах у вищі органи влади від тих кримських татар, які повернулись з фронту . Після ХХ з’їзду КПРС і зняття режиму спецпоселень петиції у вищі інстанції з приводу несправедливості стосовно кримських татар, набули масового характеру. В одному з таких листів І. Меметов із Янгіюля писав з приводу книг А. Первенцева “В горах Криму” і І. Коілова “В кримському підпіллі” (остання була удостоєна Сталінської премії за 1947 рік): “Автори цих книг звели наклеп на цілий народ народу – кримських татар, безсовісно називаючи десятки тисяч учасників Вітчизняної війни і партизан - кримських татар зрадниками Батьківщини. В цих книгах не згадано жодного прізвища членів і керівників підпільних груп і бійців, командирів партизанських загонів - кримських татар, тоді як багато з цих товаришів мають посвідчення про їх участь в підпільній і партизанській діяльності за підписом самого товариша Козлова, який після звільнення Криму виконував обов’язки заступника голови Комісії у Справах підпільних організацій Криму. Таке викривлення історії “Великої Вітчизняної війни та історії підпільно-партизанського руху в Криму і до цього часу сприяють породженню національної ворожнечі”.² (Див. також архівний документ наприкінці цієї статті).

У середині 1960-х років активісти кримськотатарського руху за повернення у Крим зверталися до вищих органи влади з проханням увічнити пам’ять героїв війни – кримських татар. У відділі нагород Верховної Ради збереглося звернення 24 активістів руху до Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу Аліме Абденнановій, керівнику підпільної групи села Джермай-Кашик і Абдуллі Дагджі, одному з керівників Сімферопольського підпілля.³

Відрізані від офіційних засобів масової інформації, не маючи можливості писати власну історію і професійно її вивчати (окрім таємничої заборони на вивчення кримськотатарської історії, існували обмеження на прийом кримських татар у вузи на спеціальності з гуманітарним ухилом – історію, юриспруденцію, журналістику тощо), кримські татари, попри можливі репресії, займаються власними історичними дослідженнями. Так, в 1965-1966 роках активісти кримськотатарського руху розпочали збирати дані про втрати в ході депортації і в місцях заселення (згідно “народного” перепису, під час переселення і в перші роки заслання загинули 46,2% кримських татар). В програмних документах руху, які надсилалися у вищі органи влади, тема війни була домінуючою. З одного боку, в них висвітлювалися участь та роль кримських татар у війні, а з іншого - заперечувалися численні факти фальсифікації історії партизанського руху в Криму і їх участі у війні.

Щоб “достукатися” до керівництва країни з цією проблемою, довелось докласти неймовірних зусиль. У підготовчих документах до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року “Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму”, прийнятих під великим тиском різноманітних акцій національного руху, знаходимо офіційну відповідь на одне з найбільш болючих питань: “В період Великої Вітчизняної війни багато кримських татар активно співпрацювали з гітлерівськими загарбниками, при цьому основна маса татарського населення не чинила зрадникам протидії”. Вимоги татар про зняття таких звинувачень називалися безпідставними, оскільки “факти зради, що мали місце в роки Великої Вітчизняної війни, нічим не спростовані” ⁴. Дійсно, публічно спростувати такі звинувачення практично було неможливо, оскільки влада всіляко не допускала (навіщо це їй?, адже проти себе!) обнародування будь-якої інформації на цю тему.

І все ж таки непрофесійна, “катакомбна” кримськотатарська історіографія, що існувала у самвидавницьких “Інформаціях” кримськотатарського руху, зверненнях в партійно-управлінські органи, була альтернативною офіційному дискурсу. Є всі підстави вважати, що впертість, з якою активісти руху намагалися донести до влади звичайну думку про те, що “народ не може бути зрадником”, зіграла свою позитивну роль при винесенні рішення про зняття безпідставних звинувачень у зраді в Указі від 5 вересня 1967 року.

Однак, культивування міфу про якусь особливу провину кримських татар у Другій світовій війні продовжувалась і в 1970-80 роках, що цілком відповідало духові і логіці часу: офіційний і історіографічний дискурс про кримських татар слугував ідеологічним виправданням політики щодо всього комплексу проблем, пов’язаних із поновленням прав кримськотатарського народу (масове повернення народу в Крим, відновлення автономії, реабілітація).

На початку 1990-х, після тривалої боротьби кримських татар за повернення на Батьківщину, почався процес репатріації у Крим. В 1989 році була прийнята Декларація Верховної Ради СРСР “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які були насильно переселені, і забезпечення їх прав”. Постанова Верховної Ради СРСР від 7.03.1991 р. у зв’язку з прийняттям цього документу відмінила акти вищих органів влади, що стали основою для протиправного насильницького переселення народів, обмеження прав цих народів і незаконної ліквідації їх національно-державних утворень.

В нині чинному Карному кодексі Російської Федерації навіть є стаття “Геноцид (ст.357), якою передбачене покарання за “дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової релігійної групи шляхом вбивства членів цієї групи, нанесення тяжкої шкоди їх здоров’ю, насильницької протидії дітонародження, примусової передачі дітей, насильницького переселення або іншого створення життєвих умов, розрахованих на знищення членів цієї групи”.

Здавалось би, помітні кроки в сфері законодавства на шляху перетворення тоталітарної держави у правову повинно було б супроводжуватися підвищенням рівня правової свідомості, зміною громадських уявлень про такі потворні явища радянського минулого, якими були депортація недомінуючих груп населення і “провинних” народів. У дослідників з’явилася можливість вивчити сюжети, пов’язані з історією репресованих народів, у новій системі координат, в усій її повноті і складності, без огляду на жорсткі установки партійних органів, без необхідності виносити звинувачувальні вироки.

Але ні - знову і знову з’ясування міри провини кримських татар у війні, імпліцитне намагання перегляду навіть тих прийнятих владою документів, які визнавали факт депортації, проте не відновлювали права депортованих—улюблене заняття багатьох авторів.

Показовою є стаття “За що Сталін виселяв народи”⁵ анонімного автора на сайті: http//stalinism.narod.ru загальний пафос якої – довести, що, мовляв, Сталін мав за що виселити кримських татар, чеченців, інгушів, представників інших виселених народів, читаємо: “Вже з початку Великої Вітчизняної війни багато кримських татар були призвані до Червоної Армії. Однак служба їх була недовгою. Процитуємо доповідну записку заступника наркома безпеки СРСР Б.З.Кобулова і заступника наркома внутрішніх справ СРСР І.А.Сєрова на ім’я Л.П.Берії, датованої 22 квітня 1944 року: “Всі призвані до Червоної Армії складали 90 тис. осіб, в тому числі 20 тис. кримських татар… 20 тис. кримських татар стали дезертирами в 1941 році з 51-ої армії при її відступі з Криму…”

Автора статті не турбує і не насторожує безглуздість формулювання – “20 тис. призваних – 20 тис. дезертирів”. У нього навіть не виникає думки поставити питання: як воювала 51-а армія в 1941 році, які вона при цьому понесла втрати і як сталося, що радянські воєначальники здали Кримський півострів на кілька довгих років окупації, переклавши опісля всю вину на “народи-зрадники” (нагадаймо, що окрім кримських татар за звинуваченням у сприянні ворогові були депортовані “потенційні”, в розумінні влади, супутники фашистів – німці і італійці). Не вказує він і на те, що в записці Б.Кобулова і І.Сєрова є посилання на відсутність точних даних про чисельність татарського населення в Криму - виконавці карної акції лише приблизно подавали порядок цифр кримськотатарського населення, яке підлягало депортації.

Доктор соціологічних наук П.Хрієнко у статті, опублікованій у “Крымской правде”⁶також порушує питання: “Що ж таке вчинили” багато кримських татар”, за що їх ДКО СРСР усіх виселив з Криму?” Ним також порушується питання про дезертирство: “Щодо цього опубліковано ряд офіційних документів, статистичних і аналітичних даних.

Зокрема, у спеціальному донесенні Сталіну наркома внутрішніх справ СРСР говориться, що “з частин Червоної Армії в 1941 р. дезертирували понад 20 тисяч татар, які зрадили Батьківщину, перейшли на службу до німців і зі зброєю в руках боролися проти Червоної Армії”. П.Хрієнко не вказує походження цитованого документу, в його статті відсутній довідковий апарат. Однак, очевидно, що між цитованим документом і доповідною запискою Кобулова і Сєрова від 22 квітня є тісний зв’язок.

Читачеві повідомимо, що автор цитує доповідну записку Берії Сталіну від 10 травня 1944 року. Додатком до неї є проект постанови Державного Комітету Оборони “Про кримських татар”, згідно якої і виселили кримських татар.⁷ В документі від 10 травня фігурує цифра – 20000 дезертирів, взята, очевидно, з документу від 22 квітня, однак, посилання на 51-у армію в другому документі відсутнє. Як бачимо, цифра з першого документу, достовірність якої викликає сумніви, перекочувала в другий документ. Другий документ від 10 травня - узагальнюючого плану, але від цього в ньому цифра не стала більш достовірною.⁸

Відмітимо, що автор не звертає уваги (або навмисно приховує) на те, що в даному випадку йдеться про взаємопов’язані документи, що являють собою комплекс підготовлених документів наступної депортації кримських татар - документів явно пропагандистського характеру, що виправдовують дії влади.

Дивує не тільки некритичний підхід деяких авторів до змісту даних, що мають місце в документах, але й та легкість, з якою сучасні автори “роздають” оцінки людям, які потрапили у по-справжньому екстраординарні, екстремальні умови війни. Героїчний міф про Велику Вітчизняну війну , створений радянською історіографією, багато років зображував її у монохромних - чорно-білих тонах, сформувавши величезну кількість стереотипів. “Людський фактор” в радянській історіографії війни був дуже обмежений. Я хочу частково поповнити цю прогалину, подавши читачеві не безликий образ “солдата 51-ої армії”, а історію цілком конкретної людини, мого власного діда, учителя і історика Абдурахмана Барієва (1899-1970), в архіві якого зберігся рукопис “Спогади про воєнні роки. 1941-1945 (“Дженк йыллари хатиралары”. 1941-1945.Ч.1 23.І… . 1941-15…. 1942)⁹. Це спогади “рядової” людини на війні, простого писаря, “бійця” 476-го полку 51-і армії. Ось так описує він події першого етапу боротьби за Крим (24 вересня – 16 листопада 1941 року), що надають можливість уявити, в яких умовах опинилися люди, що були кинуті у молох війни: “У батальйоні всім придатним до роботи роздали 18 гвинтівок. Решта 700 солдат батальйону стояли перед німцями з лопатою і киркою. Міномети і кулемети були поламані і непридатні… Опір був марним. Німецькі сили, техніка в декілька разів була сильніша від нашої. Коли розпочалася мобілізація, у багатьох солдат не було гвинтівок. Багато їх не були навчені військовій справі. Із солдат мало хто вмів стріляти. На Кримському фронті радянська армія розсипалася. Солдати або гинули, або потрапляли в полон. Або втікали в бік Севастополя. Деякі втікали у Феодосію і в Керч, далі через море на Кавказ. Незначна частина перейшла у ліс до партизан … Після того, як був наказ: “Нехай кожен йде куди хоче, тільки рятує свою голову” – кожен турбувався про себе, … інакше попаде в полон до ворога” (стор.49). У листопаді 1941 в Крим увійшли німці, як і багато інших, дід опинився у німецькому полоні.

В результаті Керченсько-Феодосійської десантної операції, проведеної з 25 грудня 1941 року до 2 січня 1942 року, що завершилося захопленням важливого плацдарму, радянські війська повернулися на Керченський півострів. Ось як А.Барієв описує повернення “наших” у січні 1942 року: “Переписують скотину, яку було евакуйовано, забирають ту, що залишилась у людей. До такого народ давно вже звик і згоден залишитись голодним, звик віддавати і продовжує віддавати. Зате справи, які коять солдати Особливого відділу – облави, лови, ув’язнення в тюрми, допити - викликають у людей жах і наводять на роздуми… (стор. 142).

На заході району ще йшли бої, бомбардують літаки. У районному центрі в будинках живе значна кількість солдат.

В кожному селі—голод. Населення в тяжкому стані, ніби-то на фронті і в огні.

Із міст і сіл в тюрму посадили дуже багато людей за те, що працювали у німців, отже, їм співчували. Військовополонених, що побували у полоні і втекли з таборів, тих червоноармійців , які відступили в кримських боях, ловили, змушували працювати і мучили як римських рабів (есирів), допитували як контрреволюціонерів і диверсантів… То в чому ж був винний народ і безсилий неозброєний солдат, який не зміг протистояти сильному, озброєному до зубів ворогу? Хіба не винне було все керівництво, яке повтікало (командири і комісари, які залишили солдат) за наказом: “Рятуйся, хто може...” (стор.144)

Утікаючи з німецького полону, Барієв опинився у радянському фільтраційному таборі: “Хто утікав з полону, (того) заключали в спецтабори… В спецтабори прийшли сотні слідчих, кожного полоненого допитували окремо, заповнювали на нього анкету, складали акти, допитували не один, а багато-багато разів. Якщо відповідь на одному з допитів не співпадала з відповіддю на іншому, то забирали в КПУ (камеру попереднього ув’язнення — Ред.) як зрадника Батьківщини” (стор. 160).

Дідові “повезло”, його перекинули на Кубань. Війна для нього продовжувалася, а своїх рідних він знайшов вже після її закінчення в місцях спецпоселень у Середній Азії.

Цей епізод життя реальної, а не вигаданої людини, тієї, що у статистиці числиться серед “20000 дезертирів – кримських татар 51-ї армії”. Цій війні, напевне, більше пасують епітети “справжня”, “реальна”, ніж “героїчна” або” переможна”. Але вважаю, що прочитавши ці нехитрі рядки (“непередбачувані свідчення”, як називав подібні документи особистого походження один історик), вже не хочеться давати прості відповіді і виносити суворі вироки людям, які опинилися “між молотом і кувадлом”, між чужоземним ворогом і власною злочинною владою.

Деякі автори, що культивували міф про особливу провину кримських татар, чомусь не звертають увагу на те, що депортація татар була зовсім не поодиноким фактом. Репресії, що почалися з 1920 –х років і були спрямовані на різні групи населення, в період війни набрали безпрецедентного масового характеру – тепер уже проти цілих народів. Систематичний характер репресій дає всі підстави стверджувати, що постійний пошук винних, “ворогів”, “антирадянщиків” був однією з основних характеристик комуністичного режиму. Кримські татари були не першими і не останніми, кого Сталін звинуватив у неблагонадійності, так що повторювати розповсюджений радянський міф про поголовну зраду кримських татар - означає виправдати не тільки сам злочинний акт депортації, але й всю репресивну політику Сталіна.

Режим шукав винних – і він їх знаходив. Непрямим підтвердженням цієї думки є те, що на території Криму в період окупації існували не тільки так звані мусульманські комітети, але й створена німецьким командуванням “Партія істинно руських людей” (створена 1942 року), філії “Національно - трудового Союзу нового покоління” (створена 1943 року), “Український національний комітет” (створений 1943 року.), і все ж таки, для одних народів наявність антирадянських і профашистськи налаштованих організацій (а ще належить дослідити, якими були реальні мета і завдання цих організацій) стало вироком, а для інших - ні. Достатньо погортати сторінки газети “Голос Криму”, що виходила в період окупації в Криму, щоб побачити етнічний склад авторів та редакції і зрозуміти, що окупаційна влада знаходила підтримку у різних етнічних груп півострова.

Причини депортації кримських татар, очевидно, були більш глибокими і ґрунтовнішими, ніж намагаються представити окремі автори. Колабораціонізм частини татарського населення був одним із факторів або приводів, що дозволили Сталіну очистити Крим від корінного населення та інших “неблагонадійних етносів”. Без сумніву, що комплексне історичне дослідження цієї проблеми проллє світло на величезну кількість до цього часу невідомих деталей тих трагічних подій. На жаль, підготовчі документи до депортації – як і раніше - секретні (або знищені) – зокрема, більша частина документів ДКО і багато разів згадувана в записках Берії “Особлива папка по Криму”, де, очевидно, концентрувалася інформація, пов’язана з Кримом.

Що ж до теми “покараних народів”, заслуговує на увагу позиція автора одного з новітніх досліджень з історії примусових міграцій в СРСР Павла Поляна: “Несправедливість (…) у самому прецеденті “покарання народів”, що підмінило судовий розгляд проти конкретних осіб. Незалежно від всілякої статистики приписування колективної вини (тут і далі виділене П. Поляном – Г.Б.) і застосування колективного покарання за ознакою етнічної приналежності є серйозним злочином проти людяності, нарівні з взяттям і розстрілом заручників.¹⁰

Повертаючись до колабораціонізму в пострадянській історіографії, відмітимо як позитивний факт появу серйозних науково-історичних досліджень цієї теми, бо це також частина “справжньої”, неприкрашеної війни.¹¹ Це, наприклад,роботи І. Гіллязова “На другому боці. Колабораціоністи поволзько-приуральських татар в роки другої світової війни” (Казань, 1998), С.Дробязко “Друга світова війна. 1939-1945. Східні легіони і козацькі частини у вермахті” (Москва, 1999), М. Семиряги “Колабораціонізм. Природа, типологія і прояви в роки другої світової війни” (Москва, 2000) та інші.

Намагання виваженого, незаполітизованого дослідження кримськотатарського колабораціонізму є в статті українських дослідників А.Бобкова і М.Царенка “Кримськотатарські формування в складі збройних сил третього рейху”. В названих роботах колабораціонізм розглядається як надзвичайно багатоаспектне і зовсім не маргінальне явище, пов’язане з недостойною поведінкою окремих осіб чи народів. Автори намагаються осмислити це явище в контексті заплутаних історичних перипетій, з застосуванням сучасного теоретико - методологічного інструментарію.

Історики нової генерації в пострадянський час нарешті позбавилися від сервільних стосовно влади функцій. Однак, концептуальні підходи, висновки і узагальнення вчених поки що, на жаль, слабо екстраполюються на шпальтах мас-медіа, а, отже, явно недостатньо діють на суспільну свідомість (історичний “бум” перших перебудовних років, коли історики були справжніми володарями дум, вже минув).

Без сумніву, тема колабораціонізму, в тому числі кримського і кримськотатарського, має таке ж право на розробку, як і всіляка інша. Вивчення даного сюжету неможлививе без взаємопов’язаного розв’язання питань про поразку Кримського фронту і з’ясування причин труднощів у розгортанні партизанського руху в Криму, нарешті, коректної історичної рефлексії про історичні, соціально-політичні, психологічні причини, що зумовили колабораціонізм частини кримчан, в тому числі кримських татар. Детально мають бути проаналізовані цифрові дані з джерел різного походження, співставлення яких і може дати коректні статистичні відомості. Однак, якою б не була статистика, актуалізація міри вини того чи іншого народу в якості своєрідного політичного інструментарію при розв’язанні сучасних проблем, є хибною і безперспективною.

Як відомо, зворотною стороною комплексу вини, є комплекс агресії, то ж чи мають право гуманітарії вносити розбрат і в без того хисткий мир на Кримському півострові?

***

В радянські часи ставлення до кримськотатарської проблеми визначалася двома основними тенденціями: вона всіляко замовчувалася, а коли це ставало неможливим висвітлювалася суто негативно. Сучасна російська журналістика у висвітленні історії кримських татар недавнього минулого, а також подій останнього десятиліття за їх участю - пішла шляхом радянських попередників. І знову, як і в недалекому минулому, політичні фактори визначають дискурс про Крим і кримських татар.

Проголошення Україною незалежності було зустрінуто надзвичайно хворобливо не тільки представниками російської політичної еліти, але й значною частиною журналістів.

Саме тому в російській пресі 90-х років будь - які події в Україні, як правило, інтерпретувалися у формі повчання “нерозумного сусіда”. На превеликий жаль, часто-густо у засобах масової інформації використовувалися брудні технології, спрямовані на внесення етнічного та релігійного розбрату в українське суспільство.

Самостійність України, яка сприймається багатьма в Росії як втрата частини своєї території, супроводжується проявами гострої ностальгії за Кримом – раєм, який тепер “втрачений безповоротно”. Як тонко відмітив російський культуролог Андрій Зорін: “В довгому переліку відокремлених провінцій є одна, втрата якої, здається, все ще ранить нашу суспільну свідомість. Без сумніву, кожному зрозуміло, що йдеться про Крим… За всіма… поясненнями лежить глибинний, а тому мало відрефлектований історико-культурний пласт, дрімають уявлення про те, що саме володіння Кримом, складає вінець історичної місії Росії, її цивілізоване призначення”.¹²

Що стосується кримських татар, то їх повернення на Батьківщину відбувалося в тяжких економічних умовах 1990-х років без участі Росії, яка після розпаду СРСР відсторонилася від будь якої участі в облаштуванні кримських татар. Деякі активісти кримськотатарського національного руху пов’язують небажання Росії допомагати кримським татарам через послідовність кримських татар у підтримці української незалежності, і зокрема, посилення позицій української влади на півострові.

Москва визначила для себе українсько-кримськотатарський альянс образливим. Таким було підґрунтя таємної “інформаційної” війни, яку розгорнули російські ЗМІ в 1990-х роках, час від часу пропонуючи російському читачеві (глядачеві) цілком очевидні фальсифіковані репрезентації сучасної ситуації в Криму, в яких кримським татарам відводилася завідомо негативна роль.

Про кримських татар в російських ЗМІ дуже мало неупереджених, правдивих повідомлень. Інформаційний простір кримськотатарської проблеми в Росії (а я маю на увазі не лише друковані ЗМІ, але й російський Інтернет і ТБ) надмірно лакунізований, він складається із фраґментарних, добре відібраних даних, спрямованих на те, щоб представити кримських татар у винятково негативному світлі (час від часу ретранслюється сюжети про зраду, розповсюджуються міфи про турецьку загрозу, тощо). В продукції російських мас-медіа немає згадок ні про довготривалу і наполегливу боротьбу кримськотатарського народу за повернення на Батьківщину, ні про десятиріччя заслання та репресій, ні про спотворення кримськотатарської історії у підручниках і популярних виданнях, ні про справжню історію національного руху (в кращому випадку читачеві (глядачеві) повідомлять, що це щось подібне до тоталітарної секти), ні про принизливі процедури та повторні депортації, з якими стикалися кримські татари під час намагання повернутися до Криму вже після реабілітаційних Указів 1967 і 1974 років.

Основна мета російської телепродукції про Крим і кримських татар – насадження у свідомість і підсвідомість російського глядача негативних міфологем та штампів. Візуальний ряд добре підібраний і змонтований. Крім старих, можна сказати, заскорузлих, образів (“кримські татари – зрадники”; “ Кримське ханство – розбійницька держава” тощо), творяться нові міфологеми – “кримські татари - оплот вакхабізму в Криму”, “Меджліс - інструмент турецької … і натівської інтриги” (Г.Джемаль), “Російське населення Криму розглядає Меджліс як реальну загрозу (К. Затулін); “Через тридцять - п’ятдесят років суб’єктом переговорів (про Крим – Г.Б.) в першу чергу буде Туреччина” (М.Леонтьєв). Химерно переплітаючись, старі і нові “страшилки” продовжують поширювати в нових умовах російської дійсності звичний за радянських часів негативний етностереотип кримського татарина.

Є в цьому “спектаклі” і головні дійові особи. Наприклад, директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін. Його ключова ідея: “Крим – російська земля” (Севастополь – місто російської слави”; “в боротьбі за Крим Російська імперія, Радянський Союз за 200 років втратили півтора мільйони російських людей”¹³). Затулін є ідеологом концепції “російського” Криму в сучасній її модифікації. Концепція ця почала формуватися з середини 1940-х, коли Крим був очищений від “надмірного етнічного розмаїття”¹⁴. Не випадково затулінські формулювання іноді буквально співпадають з закріпленими в масовій пресі і історіографії 1940-х формулами П.Павленка і П.Надінського. Ретрансляція цієї концепції у новій, пострадянській Росії дає підстави вважати, що російські ідеологи були б не проти повернути “золоті” сталінські часи перших повоєнних років. Очевидно, симптоматично сказане Затуліним в кулуарах популярного ток-шоу “Свобода слова” автору цих рядків: “Вас (кримських татар – Г.Б.) виселили за співробітництво з німцями… Незрозуміло, навіщо вас повернули”. Неможливо передбачити, щоб директор Інституту країн СНД нічого не чув про те, що на боці Німеччини зі зброєю в руках або в різних допоміжних військах служили майже 300 тисяч росіян, біля 250 тисяч українців, 70 тисяч білорусів і інші. Наявний подвійний стандарт стосовно проблеми колабораціонізму на теренах колишнього СРСР.

А ось уже не кулуарний сюжет про те, “навіщо повернули татар у Крим. Він у відомого московського знавця “кримських справ” один із провідних, а саме: “Масове повернення було ініційоване кримськотатарськими “націонал-екстремістами” і здійснювалося виключно під тиском цих сил:”… Чи треба було їх (кримських татар – Г.Б.) таким чином через 40-50 років збуджувати, щоб вони, піднявшись з обжитих місць, масово, в ході кампанії, поверталися у Крим, створювали собі і іншим в цьому відношенні проблеми? Далеко не всі з них хотіли туди повертатися, на них здійснили тиск, щоб вони поїхали” ¹⁵.

Боюсь, жодні аргументи не доведуть К. Затуліну очевидну для кожного кримського татарина істину, що тільки в Криму він є у себе на Батьківщині, тому й “підняти” татар було не важко – вони всі ці роки “сиділи на валізах” і чекали повернення додому. А деякі з них вдавалися до відчайдушних кроків повернутися на Батьківщину, за що були повторно репресовані, тому, власне, і одержали ярлик “націонал-екстремістів” (а дещо раніше - “автономістів” і “націоналістів”). Важко уявити, що ці факти не були відомі такому визнаному експерту кримських проблем, як пан Затулін. А, отже, приховувати деякі факти від широкої аудиторії йому для чогось потрібно.

Відомий російський політтехнолог Гліб Павловський стверджує, що для нього Крим – це перш за все питання російської економіки. Він перед багатомільйонною аудиторією проголошує наступне: “Економіку Криму фінансує російський турист… А російський турист буде їх (гроші – Г.Б.) залишати кримським татарам?”

Явно риторичне запитання розраховане і на непоінформованість аудиторії, і на те, що вже не раз повідомлялось росіянам: “Крим - небезпечна зона, щось подібне до “нашої Чечні” і що Україна має своїх чеченців – кримських татар”. А що може бути жахливішим для сучасного росіянина, ніж зустріч зі “злим чеченцем”, з яким так “вдало” асоціюють кримського татарина? Можна, безперечно, порадити пану Павловському перечитати на ніч численні спогади російських мандрівників ХІХ століття, які з насолодою відвідували татарський Крим і які залишили такі зворушливі свідчення про кримських татар. Можна, нарешті, порадити йому з’їздити у Крим і без особливих побоювань за власне життя поспілкуватися з кримськими татарами. Ось лише діалог панові Павловському ні до чого. Та й хто ж не розуміє, що кремлівський політтехнолог на роботі!

Слід зазначити, що російські ідеологи і політологи взагалі дуже люблять обговорити зі звичної для них позиції “старшого брата” найрізноманітніші проблеми - інтереси Росії в Криму, “несправедливість” під час останніх виборів у кримський парламент стосовно до “нашої людини” в Криму Леоніда Грача, взагалі обговорити “скалки в чужому оці”. Але чомусь, коли я бачу таке чергове “зібрання”, пригадується старий анекдот:

– У вас, лікарю, така ж недуга, як і в мене, а ви їсте і п’єте без обмеження. Мені ж усе забороняється.
- Між нами, дорогий, велика різниця.
- Яка ж?
- Ви лікуєтеся, а мені це і в голову не приходило.

Деякі російські політологи дуже нагадують мені цього лікаря. Тільки дуже вже хочеться сказати сакраментальне: “Вилікуйтеся самі!”. Може це ще й тому, що “маленька переможна війна” з Чечнею давно вже перетворилася в “безкінечну війну”, а розгул ксенофобії у Москві та в інших російських регіонах такий, якого немає в жодній пострадянській країні.

Можна, безперечно, стати на позицію всезнаючого “лікаря” і не лікувати власні “болячки” - спокійно відвернутися від сучасних проблем “малих і забутих”¹⁶, так і не усвідомивши своєї провини перед ними, та й ще складати всілякі байки. Можна, як і упродовж десятиліть радянського панування, ставити інтересі держави вище демократичних і загальнолюдських. Але на що тоді очікує Росія? Чи не на те, про що пророче понад 170 років тому писав відомий філософ П. Чаадаєв (мовою оригіналу): “Мы так удивительно шествуем по времени, что по мере движения вперед, пережитое пропадает для нас безвозвратно... Народы - существа нравственные, точно так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей воспитывают годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в род человеческий, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру”?

Історія, як писав інший великий російський мислитель В. Ключевський, не вчить, вона лише карає тих, хто не хоче вчитися. Історія ХХ століття показала з усією очевидністю, що “неподолане” минуле – зародок майбутніх конфліктів і катаклізмів.

Нижче ми наводимо один з архівних документів за радянські часи, який, незважаючи на те, що його автори наполегливо підкреслюють свою прихильність ленінської ідеології, по суті є яскравим свідченням злочинів комуністичного режиму СРСР.

Обращение бывших военнослужащих-крымских татар к первому секретарю ЦК КПСС Н.С.Хрущеву, Председателю Совета Министров СССР Н.А.Булганину Председателю Президиума Верховного Совета СССР К.Е. Ворошилову, Министру обороны СССР Г.К.Жукову о положении крымскотатарского народа и с просьбой о встрече¹⁷

Никите Сергеевичу ХРУЩЕВУ¹⁸

Николаю Александровичу БУЛГАНИНУ¹⁹

Клименту Ефремовичу ВОРОШИЛОВУ²⁰

Георгию Константиновичу ЖУКОВУ²¹

Дорогие товарищи!

К Вас обращаются бывшие солдаты, матросы, офицеры - участники Великой Отечественной войны 1941-1945 гг., и просят Вас лично ознакомиться с данным письмом.

Сознаем, что отвлекаем Вас от серьезных государственных дел, но тревога за судьбы нашего народа, за судьбы десятков тысяч бывших солдат, матросов и офицеров - воинов Отчизны из крымских татар вынуждает нас обратиться к Вам, нашим старшим боевым товарищам.

Сегодня взоры всех бывших солдат, матросов, офицеров, взоры детей, жен, отцов, матерей, погибших воинов, отдавших свою жизнь за счастье, за светлое будущее советского народа на полях сражений, обращены к Вам, их боевым руководителям.

Бессмертный Ленин говорил: “Ни один гражданин России без различия пола и вероисповедования, не может быть ограничен в политических и вообще каких бы то ни было правах на основании его происхождения или принадлежности к какой бы то ни было национальности”. (Ленин, т.20, с.154).

А вот что случилось с крымско-татарским народом.

По первому зову нашей партии вместе с многонациональным народом Советского Союза поднялись на защиту своей Родины и мы, сыны, дочери крымско-татарского народа.

Одни ушли на фронт в действующие армию и флот, другие остались в горах и лесах Крыма партизанить, а часть по заданию партии перешла на подпольную работу.

Десятки тысяч из нас, защищавшие Родину-мать под Вашим командованием, других маршалов и генералов, честно выполнили свой долг перед Родиной, перед партией.

Многие тысячи отдали свою жизнь за счастье советского народа, многие остались без рук и без ног.

Оставшиеся в живых свой боевой путь прошли от Москвы до Берлина, от Сталинграда до Порт-Артура, неся знамя Победы над врагами, некоторые по сей день честно служат в Советской Армии: полковники Амзаев, Сеферов, Умеров, капитаны первого ранга Чолбаш Эмир Усеин, Рамазанов Ибрагим, подполковники Халитов Реза, Эмиров, Асанов, Джелялов, Кайтазов, майоры Хиярджи Кадыр, Ваапов Муслядин и многие другие.

Героизм воинов крымско-татарского народа отмечен заслуженными наградами Советского правительства. Абдул Тейфук, Решидов Абдураим, Сеит Велиев, Сеит Нафе, Абдураманов Узеир и другие стали Героями Советского Союза, а летчик Аметхан Султан удостоен звания дважды Героя Советского Союза.

Кончилась война, отнявшая и у многих тысяч крымских татар кормильцев - отцов, матерей, сыновей и дочерей. Отгремели пушки, возвестившие всему миру славную победу советского народа. Настал день прощания с боевыми друзьями: русскими, украинцами, белорусами и другими, которые делились на полях сражения последним куском хлеба, воевали дружно и победили. Теперь каждый мечтал вернуться в родной дом, к родному очагу.

Возвращались с победой и воины - крымские татары: кто в Севастополь-Бахчисарай, кто в Симферополь-Джанкой, кто в Ялту, Керчь, Феодосию - все мечтали вернуться в родной Крым, начать жизнь снова, восстановить сожженные и разрушенные города и деревни, сады и виноградники, возродить былую славу крымских овощей и фруктов, превратить Крым снова в цветущий край.

Этой мечте воинов крымских татар не пришлось осуществиться. Нас не пустили в родной дом, в родной Крым, хотя многие из нас были самыми непосредственными участниками освобождения Крыма.

Причиной такого невыразимого, унизительного, оскорбительного отношения к нам оказалось то, что мы являемся крымскими татарами, и что наши дети, жены, отцы и матери, якобы, оказались изменниками и в ночь на 18.V.1944 были высланы из Крыма.

Как видно, не разбирались, что отец ребенка или муж, сын старика, старухи-татарки в эту ночь, в эти трагические часы их жизни с оружием в руках честно сражаются в степях Украины, Белоруссии, неся освобождение от фашистского ига русским, украинцам, белорусам и другим, не разбирая их национальность, отдавая жизнь за их счастье.

Мы вынуждены были скитаться по своей стране, разыскивая родных, близких, высланных в Узбекистан, Казахстан, Молотовскую область, Марийскую республику и другие места.

Многие в этой трагедии, потеряв детей, семью, родных, близких (добиться точного места их высылки было невозможно) поселились там, где они могли поселиться, отдельные лица из нас, во избежание могущих быть ограничений, были вынуждены присвоить себе при оформлении документов на жительство другую национальность - так судьба разбросала нас по всему Советскому Союзу.

Но разве мы, воины-сыны, дочери крымско-татарского народа, отдавшие все силы, знания, свои жизни за победу над фашизмом были виновны в чем-либо перед Родиной? Разве мы не честно отнеслись к своему долгу перед Родиной, перед партией?

Разве мы осквернили звание гражданина Советского Союза, звание солдата, матроса, офицера Советского Армии? Неужели мы, воины, коммунисты, комсомольцы заслужили такое унижение и оскорбление?

В чем же дело?

1. В начале войны на руководство партизанским движением в Крыму были поставлены Мокроусов (командир), Мартынов (комиссар); люди, оказавшиеся неспособными в современных условиях организовать и возглавлять партизанское движение в Крыму. Не учитывался национальный состав остававшегося населения в оккупированном Крыму.

Эти руководители партизанского движения в Крыму вместо того, чтобы сплачивать оказавшихся в оккупации жителей Крыма - русских, татар, украинцев, евреев, болгар и других, и поднимать их на священную борьбу с фашистскими извергами, повели неправильную, ничем не оправданную политику разжигания вражды между русскими, татарами, украинцами и другими.

Дело дошло до того, что Мокроусов и Мартынов дали указание расстреливать всех татар, появившихся в лесу, кто бы они ни были, выгоняли из леса татар-партизан, не доверяя им службу по защите Родины.

Вследствие такой политики по отношению к татарам-партизанам из леса были выгнаны председатель Верховного Совета Крым[кой] АССР Абдурафи Сейт-Яяев, директор винзавода Асан Сеферов и многие другие. Эти коммунисты, патриоты советской Родины, попав в лапы фашистских захватчиков> были расстреляны.

Бюро Крымского обкома ВКП(б) своим решением от 18.ХI.1942 года вынуждено было признать эту ошибку и снять командующего партизанским движением Крыма Мокроусова и направить в леса Крыма работников из коренных жителей татар.

Но то, что сделали Мокроусов и Мартынов с татарским населением в течение своего пребывания у руководства партизанским движением, было только на руку фашистским захватчикам и они, как видно, воспользовались такой представившейся возможностью, “услугой” Мокроусова и Мартынова, отдавших своими руками часть татарского населения в руки фашистам: тактика фашистских оккупантов, стремившихся противопоставить местное население партизанам, с помощью Мокроусова и Мартынова была частично достигнута.

Вследствие этого вред, нанесенный Мокроусовым и Мартыновым партизанскому движению в Крыму и в проведении в жизнь ленинской национальной политики нашей коммунистической партии в столь ответственный момент жизни народов Советского Союза велик и его последствия трагичны.

2. Действительно, и среди татарского населения Крыма нашлись отдельные предатели и изменники, которые стали на службу врагу: Гжик Аппас, террорист, сыновья бывших кулаков Февзи Аблай, Аджиев Эмир Усеин и единицы других. Эти изменники во всех своих злодеяниях поддерживали оккупантов, предавали и убивали честных советских людей, в том числе и татар, разжигали национальную рознь.

В силу этих обстоятельств было создано преувеличенное и предвзятое мнение о якобы измене всех крымских татар общему делу.

Вместо того, чтобы осудить Мокроусова и Мартынова за организацию и разжигание национальной вражды, за расстрелянных фашистами татар-коммунистов, выгнанных из леса и отданных тем самым в руки фашистам, -были осуждены на выселение ни в чем не повинные дети, старики, партизаны и партизанки, участники подполья, солдаты, матросы, офицеры и их семьи.

Разве это справедливо? - Нет! Кучка изменников ни есть весь крымско-татарский народ.

В докладной записке германского дипломата Дитмана Типпельскриха от 5.VIII.42 г. пункт 2 (документы Министерства иностранных дел Германии, выпуск 2, 1946, стр.87, изд. Архивного Управления Министерства иностранных дел СССР) говорится следующее: “Что касается крымских татар, то насколько мне известно уже решено не представлять им права на самоуправление. Примерно три недели тому назад существовало даже мнение о том, что татар следует выселить из Крыма и сделать его чисто немецкой областью. От этого плана отказались прежде всего ввиду технических трудностей, связанных с его проведением”.

Как видите фашистские руководители хотели выселить татар из Крыма и сделать Крым чисто немецкой областью, но план не был осуществлен не потому, что татары стали покорными немецким захватчикам, а “ввиду технических трудностей, связанных с его проведением”.

Народ не может быть предателем. И наш многострадальный народ не предавал Родины, а мужественно боролся за ее освобождение, за разгром фашизма.

Передовая статья газеты “Красный Крым” № 49 от 16.02. 1942 г. рассказывает о самоотверженности и мужестве крымско-татарского народа, сражающегося в рядах Красной Армии и флота, о храбрости военкома Караева, старшего политрука Решидова, бойца Алимова.

В газете “Известия” № 149 от 27 июня 1942 г. рассказывается о героизме летчика-истребителя из крымских татар Аметхан Султана из Алупки, который на высоте семь тысяч метров протаранил и сбил фашистский самолет Ю-88. Командир эскадрильи Герой Советского Союза Морозов был доволен своим воспитанником.

Заведующий партийным архивом Крымского обкома (ВКП/б) товарищ Мирошниченко в письме за номером 304-п от 30.IX.47 г. подтверждает, что Чапчакчи Хатидже Азизовна, 1911 года рождения, член ВКП(б) в период временной фашистской оккупации Крыма состояла членом Симферопольской подпольной патриотической организации с октября 1942 года, в июне м-це 1943 года была арестована гестапо и расстреляна.

Газета “Красный Крым” от 24.08.43 г. сообщает, что немцы безжалостно расстреливают русских, украинцев, татар. В течение 45 дней фашисты пытали советского служащего Умерова и потом зверски убили его.

Газета “Красный Крым” (№ 26 от 26.01.42 г., № 97 от 07.04. 1942 г.) сообщает об отважных связистах Семединове, Абкадырове, Сакаеве и других. Сакаев погиб в этом бою.

В передовой статье газеты “Красный Крым” от 02.07.43 г. сообщается о славных сынах крымско-татарского народа, о героических делах подполковника Муратова Бейтуллы, подполковника Сеферова, майора Ирсмамбетова, капитана Сеттарова Кязима, капитана Меджитова, командира тральщика Муратова, старшего лейтенанта Муртазаева, старшего лейтенанта Джемилева, лейтенанта Апазова и о героизме молодого бойца-снайпера Халилова, истребившего еще в 1942 г. 242 фашиста.

Газета “Московский большевик” № 18 от 21.01.47 г. в статье “Одна семья” рассказывает о татарской семье Эсмы Сейдаметовой, в которой 8 сыновей участвовали в Великой Отечественной войне, двое из них погибли в боях.

В этой семье 8 коммунистов. В общей сложности эта семья имела 35 правительственных наград. Эсма Сейдаметова - мать-героиня, в одном из писем своему сыну на фронт писала в стихах:

Врага-фашиста свалим!
И опять построим лучшие дома.
Лучшие дороги и лучшие мосты.
Настанет день праздника
И в Москве, и в Сталинграде, и в Киеве.
Снова озарит нас счастливая заря,
И мой сын со своей любимой
Будут снова сидеть в родном саду.

Однако сыну ее не пришлось сидеть с любимой в родном саду, как мечтала мать.

В газете “Красный Крым” № 162 от 11.VII.41 г. поэт Мефаев в стихотворении “Севастопольская ночь” призвал воинов, тружеников к защите города:

О, Севастополь мой!
О, Родина моя!
Земля отцов
Тебя мы грудью защитим
Мы отстоим тебя!
Прославленный в боях
О, город мой, рази врага
Мы победим!

И мы видим, как бывшая колхозница Асанова Найле, работая на Н-ском заводе слесарем, выполняет 2-3 нормы, а к 31-й годовщине Красной Армии взялась выполнить 4 нормы. (“Красный Крым” от 02.02.1942г.).

Комсомолка-стахановка Н-ского завода Ислямия Абузарова на сборке гранат выполняет 3 нормы (“Красный Крым” от 01.IV.1942 г.).

Электрики сетевого района Крымэнерго всю свою работу полностью подчинили интересам обеспечения бесперебойной подачи электроэнергии оборонным объектам. Товарищ Асанов, начальник участка, секретарь парторганизации своей настойчивой, упорной работой увеличил мощность подачи переменного тока (газета “Красный Крым” № 21 от 21.I.42 г.).

Многие сыны крымско-татарского народа за образцовое выполнение заданий командования по защите Севастополя постановлением Севастопольского городского комитета Обороны и приказом командующего Черноморского флота были награждены. Вот их имена: Бахтулов, Зарядинов, Сеид Мемет, Фейзулаев, Сеитова, Асанов, Джелиль и другие (“Красный Крым” от 5.III.42 г. и 26.III.42 г.)

Тысячи крымских татар, рабочие заводов, воины Советской Армии, партийные и советские работники отдали жизнь, защищая героически родной Севастополь.

Тысячи преданных Родине подпольщиков, партизан-крымских татар погибли во славу Родины: Абдулла Дагджи (дядя Володя по роману Козлова “В крымском подполье”) - один из руководителей подпольной патриотической организации крымских татар в Симферополе, Сервер Усеинов, Амет Бекиров, Тагиров, Ильяс Османов, Шаип Умеров, Аблязиз Османов, Мустафа Сарана и его жена, Усейн Еналиев, Осман Кумаляк, Керим Беляшов и многие другие.

Командир 300-й штурмовой авиадивизии полковник Ковалев не забыл героическую смерть своего воспитанника, командира эскадрильи - крымского татарина, товарища Али из деревни Дуванкой Бахчисарайского района, который, вылетев с аэродрома Демблин, во второй раз на бомбежку мотомехчастей фашистов на дороге Родом-Опочка, будучи подбитым, на горящем самолете врезался в колонну фашистов, уничтожив большое количество техники и живой силы противника и сам героически погиб, повторив бессмертный подвиг Героя Советского Союва капитана Гастелло.

Командир 393-го отдельного батальона морской пехоты Герой Советского Союза капитан-лейтенант товарищ Боталев не забудет своего воспитанника - крымского татарина Тантана Сабита из деревни Партенит Ялтинского района, геройски погибшего в ночь на 12 сентября 1943 г. при освобождении Новороссийска.

Таких героических примеров подвигов сынов и дочерей крымско-татарского народа можно привести очень много.

В результате необъективной информации о действительном положении дел в Крыму в период с ноября 1941 г: по март 1944 г., благодаря такому ложному мнению из какого-то предвзятого предубеждения, в июне 1944 года, после выселения татар из Крыма, часть рядового сержантского состава, честно и преданно воевавшего на фронтах Отечественной войны, коммунисты и комсомольцы были изъяты из действующих армии и флота, переведены на трудовые работы в леса и на заводы Вологодской, Ярославской и Горьковской областей.

Некоторая часть солдат и офицеров, участников освобождения Крыма, находившихся в отпусках, представленных им командованием частей и оказавшихся в ночь на 18 мая 1944 г. у родных, были обезоружены органами МВД и высланы из Крыма вместе со всем народом. Какое это было унижение и оскорбление для воинов Красной Армии может представить себе только тот, кто испытал это.

В местах высылки ужасам и издевательствам не было конца. Честные и заслуженные советские солдаты и офицеры с орденами и медалями на груди, с погонами на плечах, оскорбленные и униженные бродили в новых местах жительства.

К этому неслыханному и ничем не заслуженному нами унижению, добавились и шовинистические произведения писателей А.Первенцева “Честь смолоду”, Овчаренко “Путь победы” и др.

Если советский писатель Сергей Смирнов в результате честного, кропотливого труда разыскал бессмертных героев Брестской крепости, удостоверившись в их невиновности, принял горячее участие в их реабилитации, а некоторым [помог] восстановиться в рядах коммунистической партии, то писатель Первенцев, не задумываясь, не разбираясь, потеряв совесть советского писателя, в угоду культа личности, одним росчерком пера превратил в “изменников” сотни, тысячи коммунистов, комсомольцев, пионеров, детей, отцов, матерей, солдат и офицеров и стал на путь разжигания ненависти и вражды ко всему крымско-татарскому народу. А ведь он был личным свидетелем того, как геройски сражались, трудились и гибли в Севастополе сыны и дочери крымско-татарского народа, где он был военным кopрecпондентом.

На его глазах происходило трагическое выселение в ночь на 18 мая 1944г. крымских татар, болгар, армян, греков; ни в чем не повинных детей, стариков, матерей, отцы и сыновья которых в эти трагические часы их жизни с оружием в руках продолжали освобождать Родину.

Первенцев не нашел в себе мужества написать правду. Если бы Первенцев задался благородной целью, он мог быпомочь разобраться в истине, он мог бы отличить честного воина, честного партизана от действительного изменника, но для этого прежде всего надо было ему усердно и кропотливо трудиться. Он легко нашел единственного партизана из крымских татар в партизанских соединениях Крыма, какого то Фатиха, который впоследствии оказался изменником, а о десятках тысяч фронтовиков, партизанах, подпольщиках Первенцев думать не хочет, ему, задавшемуся целью оскорбить, очернить весь крымско-татарский народ, не выгодно было замечать этих патриотов, отдавших свою жизнь. Вот группа патриотов подпольщиков из деревни Джармай Кашык Ленинского района, расстрелянных в марте месяце 1944 года:

1. Баталов Абдурахим, 1907 г. рождения, бывший председатель колхоза “Красная Звезда”.
2. Мамаджанов Хайрулла, 1916 года рождения, бывший бухгалтер колхоза “Красная Звезда”.
3. Меннанов Джафат, 1928 года рождения.
4. Менаннов Сейфедин, 1914 года рождения.
5. Баталова Наджибе, 1916 года рождения, учительница.
6. Абденнанова Алиме, 1918 года рождения (была переброшена в Крым из Краснодара для выполнения спецзадания).
7. Умерова Васфие, 1918 г. рождения, медсестра.

Мало того, немецкие оккупанты за поддержку партизан сожгли сотни татарских деревень. Некоторые деревни были сожжены вместе с жителями.

Трагическая судьба деревень Аджи Кой, Улу-Сала, Айлянма, Чермалык, Бещуй, Казанлы, Керменчик и многие другие свидетельствуют о непокорности крымских татар фашистам.

В деревне Улу - Сала, например, были сожжены вместе с домом отец, мать, дед и бабушка офицера советской армии, коммуниста т.Кадырова Ибраима.

Писатель Первенцев нашел в восточном соединении некоего комиссара Логунова, но он не хотел увидеть там комиссара Рефата Мустафаева, бывшего секретаря подпольного обкома партии, комиссаров Селимова, Асан Эмирова, Хайрулаева в других соединениях. Ему не пришлось бы затратить много усилий, чтобы найти лучших разведчиков-партизан татар-коммунистов Османова Бекира, Мурадасылова Абдурамана; прославленных партизан, награжденных орденами Красного Знамени, Велиева Исмаила, Aппaзова Мемета; партизан Мемета Молочникова, Сеферова, Ибраима Аметова, Нафе Беляла, награжденных орденами и медалями и многих других.

Ведь Первенцев прекрасно знал, что в рядах партизан и подпольщиков, наряду с русскими и другими, было также немало татар, многие из которых погибли в самоотверженной борьбе против фашистов, ведь многие оставшиеся в живых партизан и подпольщиков-татар лично знакомы с Первенцевым.

Почему и для чего он умолчал и продолжает умалчивать об их подвигах по защите Родины? Не потому ли, что они татары?

Если Первенцев не желает знать о трагической судьбе его товарищей по перу, крымских поэтов, журналистов, то мы с глубокой болью в сердцах сообщаем Вам о них. Совесть этих погибших товарищей чище, чем совесть Первенцева. Вот их имена:

Осман Батыров, журналист. За подпольную деятельность заточенный гитлеровцами в застенок гестапо, перед казнью на стенах камеры он написал слова, что честно умирает за Советскую Родину.

Талантливый поэт Осман Амит, подпольщик, был пойман гестапо и зверски убит.

Смертью храбрых погибли на фронтах Отечественной войны писатели Амди Алим, Эннан Алимов, Меннан Джаманаклы, Бекир Ваап, Таир Усеин, Мамут Дибаг и многие другие.

Композитор Абдула Коври. За подпольную работу был заточен фашистами в тюрьму и расстрелян.

Талантливый артист крымско-татарского театра Решат Асанов - бесстрашный разведчик-партизан - погиб смертью храбрых.

Али Теминдар, режиссер и заслуженный артист крымского театра был расстрелян фашистами и труп его был брошен в колодец.

Уважаемые всеми учительницы - татарки Аджер Айбедин, Муртазаева Фахрия, Зекие Ирих за подпольную работу были расстреляны.

Талантливый поэт, сын крымско-татарского народа Иргат Кадыр (Кадыров Халил), старший лейтенант, командир стрелковой роты, кавалер ордена Отечественной войны, геройски погиб 26.I.45 г. в районе Кенигсберга.

Зверски была замучена одна из активных участниц подпольной патриотической организации Симферополя Софу Гульзаде.

Бывший руководитель одной из подпольных патриотических организаций города Симферополя тов. Григоров Михаил Васильевич, проживающий сейчас там же по улице Калинина, д.5, кв.3 в своем письме сообщает, что Софу Гульзаде была членом руководимой им подпольной патриотической группы, выполняла задания и поручения с любовью, как подобает патриоту Родины. Сначала Софу была осуждена на заключение в концлагерь - “это обстоятельство, - как пишет тов. Григоров, говорит о том, что она не призналась на следствии в своей причастности к патриотической группе и не выдала своих товарищей”.

Если у Первенцева еще хоть немножко сохранились честь и совесть коммуниста, советского писателя, он должен:

Но впоследствии 27.10. 1943 г. в числе 2000 политзаключенных она была расстреляна в совхозе “Красный”. Светлая память об этих героях вечно будет жить в сердцах нашего народа. Таких патриотов у нас было много. Но почему-то их подвиги держатся в секрете и соответствующие документы хранятся в архивах Крым[ского] обкома КП Украины и не опубликовываются.

Как видно, эти факты были невыгодны Первенцеву: он не смог бы тогда стать лауреатом Сталинской премии. Он решил облить черной грязью весь народ. Такое отношение к описанию истории не может способствовать правильному проведению в жизнь ленинской национальной политики, такое положение не может укреплять дружбу народов, наоборот, эта книга продолжает по сей день сеять семена вражды.

Мы, бывшие воины Великой Отечественной войны, и сегодня еще лишены некоторых прав граждан Советского Союза, подвергаемся оскорблениям и унижениям за свою национальную принадлежность.

В Крым приезжают отдыхать без санаторной путевки с детьми сотни тысяч представителей различных национальностей из разных мест Советского Союза, их временно прописывают на жительство, но, если приехавший на отдых оказывается крымским татарином, его не только не прописывают, а предлагают в течение 24 часов выехать из пределов Крыма. Какое это унижение для нас, бывших участников Отечественной войны, какое оскорбление для советского человека.

Мы с большой радостью узнали об Указе Президиума Верховного Совете СССР от 9.I.1957 года, в котором полностью исправляются ошибки, допущенные по отношению балкарского, чеченского, ингушского, калмыцкого, карачаевского народов. Нашему народу особо чувствительна радость этих народов, их возврат на прежние места жительства и восстановления их республик и областей.

Но радость крымских татар за счастье этих народов омрачена тем, что в Указе Президиума Верховного Совета СССР не учтены их желания и просьбы о возвращении их на прежние места жительства в Крым.

Теперь общественное положение нашего народа еще более ухудшилось. Нам говорят: “Вы не реабилитированы, вы виноваты, а потому и остаетесь на прежних местах высылки”.

Это вызывает беспокойство у нашего народа за свое будущее.

Оставление нашего народа на местах высылки некоторые объясняют, как например, возражение со стороны украинских руководителей возврата в Крым крымских татар, а также якобы Крым переполнен и там нет места для новых поселенцев.

Совершенно очевидно, что такие аргументы только дискредитируют ленинскую национальную политику нашей партии, принцип которой должен быть направлен на развитие дружбы наших народов.

Почему украинский народ должен возражать против возвращения в Крым его коренных жителей крымских татар? Разве мы оскорбили чем либо украинский народ, обидели их семьи, их детей, или намеревались против них что то сделать недоброе?

Почему украинский народ должен отнестись к нам, сынам, дочерям крымско-татарского народа, воинам Великой Отечественной войны враждебно?

Разве не известно, что доблестному сыну крымско-татарского народа гвардии-капитану т.Абдулле Тейфуку из деревни Партенит Ялтинского района, командиру стрелкового батальона 20 декабря 1943 г. было присвоено звание Героя Советского Союза за героические подвиги, за освобождение украинского народа от немецкого ига?

Наверное жители Шульговки, Яковлевки Днепропетровской области помнят сентябрьские дни 1943 г., бойцов - их освободителей - батальона гвардии-капитана Абдуллы Тейфука.

Если посмотреть боевой путь тысячи воинов, сынов и дочерей крымско-татарского народа в Великой Отечественной войне, станет ясно, что большее количество их воевало именно на территории Украины, освобождая ее от фашистского ига. Многие отдали свою жизнь за счастье украинского народа.

Разве этими героическими подвигами, они заслужили ненависть украинского народа? То спрашивается, по какой же причине украинский народ должен ненавидеть сегодня сынов и дочерей крымско-татарского народа и препятствовать его возвращению на родную землю?

Разве может существовать в наше время мысль о ненависти, вражде одной социалистической нации к другой? Разве этому учит нас наша Ленинская коммунистическая партия, разве этому учит нас ленинизм?

2. Заполненность Крыма и отсутствие там места для обратного переселения в Крым крымских татар.

В статье газеты “Правда” от 7 октября 1956 года № 281 “Превратить Крым в область садов и виноградников” говорится, что предварительные подсчеты показывают, что для выполнения намеченного плана работ по садоводчеству и виноградарству, начиная с 1957 г. область должна будет ежегодно принимать не менее 8-9 тысяч семей переселенцев, в связи с этим необходимо всячески форсировать строительство жилых домов. Пленум принял развернутое решение о досрочном выполнений десятилетнего плана развития садоводства и виноградарства в Крыму.

В газете “Крымская Правда” от 12.II.1957 г. № 30 “Быстро и хорошо строить дома для колхозников переселенцев”, где говорится: “Большая и ответственная задача по дальнейшему развитию всех отраслей сельского хозяйства Крымской области стоит перед тружениками колхозов, совхозов и МТС. Они должны резко увеличить производство мяса, молока, шерсти, яиц, добиться новых успехов в полеводстве и овцеводстве. Превратить Крым в область садов и виноградников.

Решение этих важных задач во многом зависит от пополнения колхозов рабочей силой за счет переселения семей колхозников из других областей.

Достаточно сказать, что в ближайшие 4 года в Крымскую область переселятся 30 тысяч семей. Каждую семью переселенцев следует заботливо встретить, создать для нее хорошие жилищно-бытовые условия.

В текущем году перед сельскими и городскими строителями поставлена еще более ответственная задача: предстоит соорудить 5200 домов для колхозников-переселенцев. При этом 2800 домов должны построить подрядчики: областной трест, Севастопольский трест № 38 и Керчисталлургстрой (так в оригинале - Ред.), а 2400 домов - колхозы собственными силами”.

В Крым продолжают и будут продолжать прибывать переселенцы-колхозники ряда областей Украины. Более 3000 семей уже приехало с начала нынешнего года из Волынской, Ровенской, Дрогобычской, Полтавской, Станиславской, Львовской, Тернопольской, Черниговской областей; в эти дни в западных областях Украины оформляют документы на переселение еще 3000 колхозных семей, изъявивших желание переехать на постоянное жительство в Крым. (Газета “Крымская Правда” № 59 от 24.III.1957 года).

Такова истинная правда о якобы так называемой перенаселенности Крыма и отсутствие там места для новых поселенцев.

Разве это обстоятельство не доказывает, что сейчас есть все необходимое для быстрейшего, справедливого решения вопроса о возврате в Крым его исконных тружеников, специалистов, знатоков садоводства, виноградарства, табаководства, полеводства - крымских татар, болгар, греков, армян. Оно явилось бы большим политическим актом в нашей жизни и экономически выгодным делом с государственной точки зрения. И оно оправдалось бы сторицей, кропотливым, честным трудом этих народов.

Чем объяснить еще такой факт:

1. Когда в номерах газеты “Крымская Правда” за 1957г. можно видеть объявления о потребности на постоянную работу опытных бригадиров овощеводов, инженеров-строителей, агрономов, врачей, сестер и др. специалистов, но в Крыму не прописывают участника Великой Отечественной войны, врача, гвардии-майора медслужбы запаca т.Аблаева Энвера, переведенного по приказу Министерства здравоохранения СССР № 1769 от 2.VIII.1956 года на работу в Крым, лишь потому, что он татарин.
2. Когда говорим о потребности в агрономах, то странным кажется отказ в прописке в г. Симферополе жены коммуниста Вотякова Александра Макаровича, проживающего в г.Симферополе на ул.Карла Маркса, 18, кв.8 - коммунистки Вотяковой Фатимы Сафаровны, быв[шего] старшего агронома Бахчисарайской МТС, из-за ее происхождения из крымских татар, несмотря на то, что она взята на партийный учет и имеются указания Главного Управления милиции СССР о прописке.
3. Бывший командир стрелкового батальона 1023 полка 307 стрелковой дивизии 50 армии, капитан, кавалер орденов “Красного Знамени” и “Красной Звезда” из Алупки Ялтинского района, член КПСС Молла Абдурахман, демобилизовавшись из советской армии в Сумской области, поженившись на украинке, не может ехать жить в Крым с семьей потому, что он татарин и поэтому в прописке в Крыму ему отказано. Таких фактов много.

Нам кажется сегодня такое отношение к решению столь жизненно важного вопроса о судьбе одной социалистической нации несправедливо и не отвечает требованиям ленинской национальной политики в нашей стране.

Нельзя смотреть на одно только название татарин, а надо смотреть на содержание этого татарина, на пройденный им путь в наше советское время и, особенно, в период Великой Отечественной войны, где проверялись все его качества.

В суровых боях, в испытаниях, в лишениях, мы перенесли невзгоды, остались навсегда верными великому знамени Ленина, партии, стране, стали первыми в труде у мартеновских печей Беговата, трудом прославились на шахтах Ангрена, Алмалыка, честным трудом на хлопковых полях Узбекистана мы внесли свой вклад в три миллиона тонн хлопка.

Руки, что привыкли трудиться во имя свободы, счастья, не могли бездействовать.

Мы, участники Великой Отечественной войны из крымских татар, обращаемся к Вам, к старшим нашим боевым товарищам, не ради жалости к нам, бывшим солдатам, матросам и офицерам, партизанам и партизанкам, участникам подполья, всем честным гражданам, высланным из Крыма татар, греков, болгар, армян, а ради торжества справедливости и восстановления ленинской национальной политики и, по отношению их, разобраться в этом трагическом вопросе.

Для этого сейчас есть все возможности. Ведь сейчас не война. Можно спокойно собрать всех участников, создавших эту трагедию и по-ленински вскрыть причины, породившие эти события, определить степень виновности каждого и невиновных реабилитировать, вернуть в родные места, к родному очагу, в родной Крым. Дать нам возможность строить коммунизм вместе с русскими, украинцами и др. народами, населяющими сейчас Крым, как прежде мы вместе строили социализм и заслужили одной из первых республик награждение Крыма орденом Ленина (1934 год).

Прекратить практику выселения в 24 часа приезжающих в Крым на отдых крымских татар, если даже нет у них санаторной путевки.

Мы живем уже сорок лет в Советской стране, воспитываемся и воспитываем нашу молодежь, наш народ в духе коммунизма, в духе дружбы народов, в духе преданности Родине, в духе преданности нашей Ленинской коммунистической партии.

В.И.Ленин указывал: “что только громадная внимательность к интересам различных наций устраняет почву для конфликтов, устраняет взаимное недоверие”. (Соч., том 33, стр.349).

Настало время положить конец атмосфере недоверия, подозрительности, оскорблению национальной чести и унижения человеческого достоинства честных, преданных крымских татар, граждан Советского Союза.

Мы просим и надеемся, что Вы измените положение крымско-татарского народа и приложите усилия к скорейшему возвращению его на родную землю - в Крым.

Просим Вас уделить нам несколько минут внимания и принять нас для личного изложения дополнительных фактов по данному вопросу.

С уважением искренне преданные Вам, ваши бывшие воины, ныне запасники:

"..."..............1957

Халилов Сулейман Хайбуллаевич[подпись] командир 198 гв[ардейского] мострелкового] полка гв[ардии майор]²³

Халилов Халил Мустафаевич [подпись] пом[ощник] начальника 5-го отдела штаба 109 ст[релковой] дивизии, агент по заготовкам армии.

Молла Абдураман Абдуллаевич [подпись] командир 1-го б-на 1023 стр[елкового] полка 307 стр[елковой] дивизии 50 армии

Гафаров Басыр Гафарович [подпись] капитан, старший агитатор полка

Асанов Сулейман Османович [подпись] пом. начальника штаба артиллерии 5 гв Кенигсбергского корпуса 39 армии, гв. капитан.

Ресулев С-Вели Джелилович [подпись] командир роты 117 ОДСБ 13 армии Украинского фронта, инженер-капитан

Сейдаметов Рефат Аметович [подпись] Днепровская флотилия, матрос, рулевой-сигнальщик

Сейдаметов Фуат Аметович [подпись] старший оператор радиотехнических станций, сержант

Кумулов Осман Мустафа, командир взвода 7 Морской бригады, главстаршина флота

Селимов Мидат Абдураманович [подпись] врач 718 ВГ, майор м/с запаса

Алиев Шинаси [подпись] ком[андир] санитарного] взвода 3 батальона 1185 стрелкового полка 365 дивизии, инвалид Отечественной войны, военфельдшер

Аблаев Энвер Мустафаевич [подпись] начальник медслужбы 18 гвардейского [тяж?] минометной бригады, гвардии майор м/с

Эмиров Сервер Сеитхалиль [подпись] нач[альник] штаба 2 танкового б[атальо]на 2 танковой [?] бригады 17 армии, старший лейтенант.

¹Статья написана при финансовой поддержке Фонда Джона Д и Кэтрин Макартуров в рамках работы над проектом "Political Projects Aimed at Resolving the Problem of Crimean Tatars in the USSR (1950s-1980s): Power and Ethnicity" № 02-73282-000-GSS выделен по Программе индивидуальных исследовательских проектов Фонда.

²Витяги з цього листа збереглися у “Зведенні листів-відгуків на Постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків” від 22.07.1956, за підписом заступника редактора головного партійного органу країни “Правди” І.Кірющкіної, направленому ЦК КПРС // РДАНІ, ф.5, оп.30, с.140

³ДАРФ, ф. 7523, оп.1, с.2836. (28 березня 1967 р.).

⁴ДАРФ, ф.7523, оп.101, с.640, л.7.

⁵“За что Сталин выселял народы” (http://stalinism.narod.ru).

⁶Стаття П.Хрієнка “Татари Криму: три проблеми парадигми репатріації”. - “Крымская правда”, жовтень 2000 року.http:www.kp.crimea.ua

⁷Документ зберігся у Державному архіві Російської Федерації (Москва) у фонді “Особлива папка Сталіна” (с..65, стор.41-52), в склад якої включена різноманітна документація, що надходила з НКВС-МВС СРСР на ім'я , Сталіна, Молотова, Берії, Маленкова.

⁸Дивує, який гіпнотичний вплив мають на деяких авторів цифри і статистичні дані, зафіксовані в архівних документах. Очевидно, такий пієтет—це не тільки результат тривалого панування позитивізму в радянський історичний науці по відношенню до документів радянської епохи. Треба розуміти й те, що будь який авторитарний режим намагається так приховати свої злочинні дії, особливо при оформленні державних документів, щоб уникнути звинувачень у скоєні ними злочинів проти власного народу. Тому доводити сьогодні правомірність сталінських рішень щодо депортацій народів тільки за допомогою офіційних документів того часу, підготовлених з метою політичного прикриття нелюдських акцій—це, щонайменше, є методологічним анахронізмом. Щодо сталінської статистики... Тільки один приклад. За даними анульованого (репресованого) перепису 1937 року в Кримській АРСР проживало 994 798 осіб. Однак вже за переписом 1939 року, який, очевидно, задовольняв правлячу верхівку, населення Криму налічувало 1 126 429 осіб, в тому числи 218879 (19,4%) кримських татар. Зрозуміло, що дані обох переписів не можуть не викликати сумнівів, на які вказують Р.Хаялі та інші дослідники. Дійсно, хіба за два роки населення Криму могло збільшитися на 120000 осіб? Ми дуже докладно зупинились на цьому сюжеті для того, щоб продемонструвати неправдивість даних таких офіційних документів, створення яких мало обслуговувати політичні, а в даному випадку ще й злочинні, акції діючого режиму. Саме так і слід ставитися до цифр, наведених Берією щодо дезертирства кримських татар.

⁹Рукопис зберігся в архіві автора статті. Це дві бухгалтерські книги обсягом майже 370 сторінок, написані розбірливими , майже друкованими, літерами, кримськотатарською мовою, кирилицею, чорнилом.

¹⁰Полян П. Не по своей воле... История и география принудительных миграций в СССР. - М., 2001. С.104.

¹¹Зарубіжна історіографія теми значно ширше. Ось лише де які роботи: Beher H. Erinnerungen an den Sonderverband, drei Bataillone und an die Kameradschaft Bermann. Krailling 1983; Benzing, Ionannes. Die turkvolker der Sowjetunion, in: Der Orient in deutscher Forchung.Vortrage der Berliner Orientalistagung, Herbst 1942; Bollmus R. Das Amt Rosenberg und seine Gegner. Stittgart 1970; Dallin A. Deutscher Herrschaft in Ru&land. 1941-1945. Dusseldorf 1958; Gehlen, Reinhardt. Der Dienst. Erinnerungen 1942-1971. Mainz-Wiesbaden 1971; Glasneck, Iohannes; Kircheisen, Inge. Turkei und Afghanistan - Brendpunkte der Orienpolitik im Zweiten Weltkrieg. Berlin (Ost) 1968; Heiber, Hellmut (Hrsg.). Hitlers Lagebesprechungen. Die Protokolframente seiner militarischen Konferenzen. 1942-1945. Stuttgart 1962, S.73-74; Hoffmann I. Die Ostlegionen. 1941-1943. Turkotataren, Kaukasier und Wolgafinen im deutschen Heer. Freiburg 1976; Hoffman I. Kaukasisien 1942/1943. Das deutsche Heer die Orienvolker der Sowjetunion. Freiburg, 1991; von Mende, Gerhard. Erfahrungen mit Freiwilligen in der deutschen Wehrmaht wahrend des Zweiten Weltkrieges, in: Vielvolkerheere und Koalitionskriege. Darmstadt 1952; von Mende Gerhard. Volkstumfragen im Osten, in: Ostaufgaben der Wissenschaften. Vortrage auf der Osttagung deutscher Wissenschaftler. Munchen 1943, S.80-91; von zur Muhlen, Patrik. Zwischen Hakenkreuz und Sowjetstern. Der Nationalismus der Sowjetischen Orienvolker im Zweiten Weltkrieg. Dusseldorf 1971; Krecker, Lothar. Deutscland und die Turkei im Zweiten Weltkrieg. Frankfurt/ Main 1964; Neulen H.W. An Deutscher Seite. Internationale Freiwillige von Wehrmaht und Waffen-SS. Munchen 1985; Reitlinger, Gerald. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Rußland. 1941-1944.

¹²Зорин А. Крым в истории русского самосознания // Новое литературное обозрение. 1998. №31. С.123.

¹³Див:http://materik.ru

¹⁴ Цитата А.Зорина.

¹⁵Див:http://postman.ru

¹⁶“Про малих і забутих” - так називалася стаття російського інтелігента Олексія Костеріна про долю висланих народів, написана ним у 1967 році

¹⁷Заголовок публикатора. Документ сохранился в Российском государственном архиве новейшей истории в Москве (РГАНИ. ф.5, оп. 31, д.56, л.180-206). Подчеркивания воспроизводятся так, как в тексте документа (сделаны, очевидно, одним из адресатов). Описки и грамматические ошибки исправлены, стилистика текста сохранена.

¹⁸Хрущев Н.С. (1894-1971) - член Политбюро (Президиума) ЦК ВКП(б) - КПСС в 1939-1964. В 1938-1947, 1947-1949 - первый секретарь МК МГК ВКП(б), в 1947-1949 - первый секретарь ЦК КП(б Украины), одновременно в 1944-1947 - председатель СНК (СМ) УССР, в 1949-1953 - секретарь ЦК КПСС, одновременно в 1949-1953 - первый секретарь МК партии, 1953-1964 - первый секретарь ЦК КПСС, одновременно с 1958 председатель СМ СССР и с 1956 - председатель Бюро ЦК КПСС по РСФСР, с 1964 на пенсии.

¹⁹Булганин Н.А. (1895-1975) - член Политбюро (Президиума) ЦК КПСС в 1948-1958. В 1931-1937 - председатель исполкома Моссовета, в 1937-1938 - председатель СНК РСФСР, в 1938-1941, 1947-1953 - заместитель председателя СНК (СМ) СССР, в 1941-1943 член военных советов ряда фронтов, в 1944-1947 - заместитель наркома обороны (министра Вооруженных Сил) СССР, в 1947-1949, 1953-1955 - Министр Вооруженных Сил (обороны) СССР, в 1953-1955 - первый заместитель председателя, а 1955-1958 - председатель СМ СССР. С 1960 - на пенсии.

²⁰Ворошилов К.Е. (1881-1969) - член Политбюро (Президиума) ЦК ВКП(б) - КПСС в 1926-1960.В 1925-1940 нарком по военным и морским делам (нарком обороны) СССР, в 1940-1953 заместитель председателя СНК (СМ) СССР, одновременно в 1941-1945 член ГКО, в 1941 главнокомандующий войсками Северо-Западного направления, командующий Ленинградским фронтом, в 1953-1960 председатель Президиума Верховного Совета СССР, в 1960-1969 - член Президиума Верховного Совета СССР.

²¹Жуков Г.К. (1896-1974) - член Президиума ЦК КПСС в июне-октябре 1957. В 1941-1945 - заместитель наркома, первый заместитель наркома обороны СССР, одновременно в 1941 начальник Генштаба Красной Армии, в 1942-1945 - заместитель Верховного главнокомандующего. В 1953-1955 первый заместитель министра, в 1955-1957 - министр обороны СССР. В октябре 1957 снят с работы, выведен из Президиума ЦК и ЦК КПСС. С 1958 в отставке.

²²Выделенный публикатором отрывок по смыслу относится к отрывку о А.Первенцеве. После этого отрывка продолжается повествование авторов о Софу Гульзаде.

²³Все подписи собственноручные, сделаны чернилами.