НАЦІОНАЛЬНІ, ЕТНІЧНІ ТА РЕЛІГІЙНІ МЕНШИНИ. ХАРАКТЕРИСТИКА І ВІДМІННОСТІ

Короткий огляд міжнародних документів з прав меншин

Права меншин протягом останнього десятиріччя привертають все більше уваги як урядів окремих країн, особливо посткомуністичного світу, так і впливових міжнародних – міжурядових і неурядових - організацій. Посилений наголос на правах меншин в сучасному світі обумовлений не тільки загрозою загострення вже існуючих і потенційних етнополітичних конфліктів, які часто виникають внаслідок реальної чи уявної дискримінації меншин, а й через зростаюче прагнення відродження та створення надійних умов і гарантій для розвитку (групової) етнокультурної ідентичності, яке вважають, зокрема, своєрідною реакцією на певні загрози процесу глобалізації.

Незважаючи на такі тенденції, що вже позначилися і на досить інтенсивному розвиткові міжнародного права саме в цій галузі (дещо загальмованого в період після Другої світової війни і зникнення Ліги Націй, правонаступниця якої, Організація Об’єднаних Націй, наголошувала переважно на індивідуальних правах людини), досі не існує не тільки універсально прийнятних визначень щодо категорії “меншина” або “меншини”, а й навіть узгодженої термінології, яка була б загальноприйнятою якщо не в усьому світі, то принаймні в європейському регіоні. Так, наприклад, серед міжнародних документів стосовно прав меншин мирно співіснують Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, стаття 27-ма якого згадує про держави, в яких є “етнічні, релігійні або мовні меншини”, і головний юридично зобов’язуючий документ Ради Європи, сама назва якого – Рамкова конвенція про захист національних меншин¹ –свідчить, що поняття “меншини” в європейському контексті можна звести і виключно до “національних” меншин. Характерно, що в жодному з цих документів, так само як і в Декларації Генеральної асамблеї ООН 1992 року², не міститься визначень, які саме групи або категорії підпадають під дію цих документів. Визначення цього терміну відсутнє і в інших документах Ради Європи, тобто Європейській Хартії про місцеві мови або мови меншин³ і в нещодавно прийнятому Протоколі № 12 (про недискримінацію) до Європейської Конвенції про права людини, який був відкритий для підпису та ратифікації 4 листопада 2000 року.

Неможливість домовитися про єдине загальноприйняте визначення поняття “меншина” і згадана відсутність такого визначення у найважливіших документах міжнародного права змушують дослідників і громадських діячів ще й досі користуватися так званими “поясненнями”, зокрема, запропонованим у 1991 році експертом ООН Франческо Капоротті. Згідно з цим роз’ясненням, меншини - це групи, які “кількісно поступаються більшості населення (даної) Держави, перебувають у недомінантному становищі, члени яких – будучи громадянами Держави – мають етнічні, релігійні або мовні характеристики, які відрізняються від таких у решти населення, і які виявляють, навіть неявно, почуття солідарності, спрямованої на збереження своєї культури, традиції, релігії або мови”.⁴

Але, оскільки відмінні у різних країнах Європи уявлення про меншини та ситуації, в яких перебувають самі меншин, все ж таки значно ближчі між собою, ніж, скажімо, у порівнянні з країнами так званого Нового Світу (Північна, Центральна та Південна Америки) чи у пост-колоніальних державах Африканського континенту, відбувалися спроби розробити визначення груп меншин для кодифікації їхніх прав саме у загальноєвропейському масштабі.

Зокрема, така спроба була здійснена в 1993 році, і запропоноване визначення увійшло до тексту знаменитої Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАСЄ) 1201 (1993) щодо додаткового протоколу про права національних меншин до Європейської Конвенції про права і основні свободи людини.

Визначення сформульовано наступним чином: “… термін “національна меншина” стосується таких груп осіб у державі, які:

Відомо, що Рекомендація 1201 протягом багатьох років залишалася лише рекомендацією, і замість Додаткового протоколу, завдяки енергійному спротиву багатьох європейських держав, був прийнятий значно слабший документ - Рамкова Конвенція про захист національних меншин. Цим документом запропоновані лише мінімальні стандарти, яких мусять дотримуватися держави – члени Ради Європи - в галузі забезпечення прав меншин. Але намір все ж таки розробити й ухвалити більш дійовий інструмент захисту меншин, тобто додатковий протокол, не втратив своєї актуальності, і в робочих документах Ради Європи, зокрема, у доповіді “Права національних меншин”, представленій в січні 2001 року Комітетом РЄ з правових питань і прав людини⁵, обговорюється бажаність і навіть необхідність повернутися до розробки Додаткового протоколу до Європейської Конвенції з прав людини, в основу якої мають бути покладені основні принципи й позиції, які містяться в Рекомендації 1201.

Незважаючи на існування таких, здавалося б, широких і всебічних тлумачень категорії “меншина”, варто згадати, що Макс Ван дер Стул, Верховний Комісар ОБСЄ з питань національних меншин, у своєму виступі у Варшаві 24-го травня 1993 року щиро зізнався, що навіть він неспроможний дати визначення меншини (тим самим підкресливши труднощі вироблення загальноприйнятного тлумачення), але разом з тим, він зауважив, що може “впізнати меншину, коли бачить її”.⁶

Відсутність загальноєвропейського порозуміння щодо того, які саме групи підпадають під категорію “меншин”, неминуче призвело до ситуації, коли кожна окрема країна – член РЄ - у своєму національному законодавстві використовує власне тлумачення, а також різну термінологію (наприклад, у Чехії нещодавно був прийнятий новий закон про “етнічні меншини”, в Австрійському законодавстві застосовується термін “етнічні групи”, в Македонії – просто “національності” і т. ін.)

Крім того, це дало підстави європейським країнам, що підписували та ратифікували Рамкову Конвенцію, в супроводжуючих документах - деклараціях і застереженнях - самостійно визначати, які саме групи меншин, проживаючих на їхній території, підпадають під дію цього юридичного інструменту.Так, наприклад, Данія проголосила, що під дію конвенції підпадає виключно німецька меншина Південної Ютландії; Німеччина визначила датчан, сорбів, фрізів, також традиційно проживаючих і ромів; Словенія - автохтонних італійців та угорців і ромів, Швеція - саамів, фіннів, торнедальців, ромів і євреїв, Македонія - албанців, турків, влахів, ромів і сербів. Разом з тим, три держави - Ліхтенштейн, Люксембург і Мальта - задекларували відсутність на їхніх територіях будь-яких “національних меншин”, і вважають приєднання до Рамкової Конвенції актом солідарності та підтримки цілей, на досягнення яких спрямований цей документ.⁷

Права меншин у національному законодавстві України

Першим документом в галузі етнополітики, ухваленим після здобуття Україною державної незалежності, була Декларація прав національностей України (прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 року). Хоча, як і усі інші декларації, цей документ не передбачав якихось юридичних механізмів його імплементації, проголошені цією Декларацією принципи та головні засади були надзвичайно важливою ознакою намірів і прагнень новоствореної держави гарантувати рівні права “всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території” (стаття 1). Треба, проте, зауважити, що деякі з цих намірів (наприклад, забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, ст. 2) не були здійснені і не знайшли подальшого розвитку в наступних нормативно-правових актах. Зокрема, в цій Декларації начебто визнається існування в Україні, поруч з “національними групами”, також “народів”, але вже наступного року, відповідно до Закону про національні меншини в Україні, всі громадяни неукраїнського етнічного походження були віднесені до категорії національних меншин.⁸ Так, згідно з наведеним визначенням (ст. 3), “до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою”. (У певному протиріччі з таким тлумаченням, у статті 10 згадуються “представники депортованих народів”, хоча жодного пояснення стосовно різниці між “меншиною” і “народом” не наведено. Можна припустити, що термін “депортовані народи” з’явився внаслідок постанови ВР від 17 квітня 1991 року про введення в дію закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні. Пунктом 4 цієї постанови було зазначено, що під дію найважливіших статей закону про реабілітацію не підпадають репресовані народи, тобто депортовані за національною ознакою кримські татари, вірмени, німці, болгари тощо).

Схоже визначення міститься і в статті 3 законопроекту “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні” від 02.03.1999 року (автор – Кабінет Міністрів України). Згідно з цією статтею, “до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, менші за чисельністю, ніж українці, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і готові добровільно зберігати й розвивати свою етнокультурну самобутність”.

Порівняння цих визначень з наведеними у попередньому розділі, а також з присутніми в національних законодавствах інших європейських країн свідчить про те, що широко розповсюджена тенденція юридично закріпленого врахування відмінності автохтонних меншин або меншин, які традиційно проживають на території даної держави, від етнічних спільнот іммігрантського походження, не була взята до уваги під час розробки Закону України “Про національні меншини” і законопроекту щодо внесення змін у вищезгаданий закон. І хоча саме це, можливо, давало підстави вважати український закон найбільш ліберальним і прогресивним, якщо цю статтю залишити без певних змін чи доповнень, можна очікувати створення для нашої не дуже багатої країни додаткових фінансових та економічних проблем (принаймні, теоретично). Крім того, такий підхід до забезпечення прав меншин створює ситуацію, коли Україна залишається осторонь загальноєвропейської тенденції (визнаної, зокрема, і Радою Європи), яка відрізняє “традиційні” меншини від “нових”, тобто груп мігрантів, біженців тощо, наявність яких на території даної держави обумовлена зовсім іншими процесами. ⁹.

На відміну від згаданих документів, Основний Закон - Конституція України (прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.), проголосивши, що український народ складається з громадян України всіх національностей, в статті 11 визначає головні структурні компоненти українського суспільства: українську націю, (тобто етнічних українців), національні меншини і корінні народи. “Корінні народи” згадуються в Конституції ще двічі – в статті 92, п.3, і в статті 119, п.3, причому передбачається, що права корінних народів будуть врегульовані окремими правовими актами національного законодавства. (Відомо, що головним “претендентом” на статус корінного народу під час обговорення статей Конституції завжди вважався кримськотатарський народ, і те, що він не був вказаний як такий, було компромісом між лівими фракціями парламенту, які категорично заперечували - і продовжують заперечувати - доцільність законодавчого забезпечення прав кримських татар саме як корінного народу, і депутатами правоцентристського спрямування, що були ініціаторами введення в Конституцію України поняття “корінні народи”).

На жаль, зареєстрований ВР законопроект про статус кримськотатарського народу, поданий народним депутатом Романом Безсмертним, ще й досі не розглянутий навіть в першому читанні. Тому в інших законопроектах продовжується беззастережно використання терміну “національні меншини”, до яких віднесені й кримські татари. Це стосується, насамперед, проекту закону, внесеного Кабінетом Міністрів України “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”, зареєстрованому і обговореному у 2000 році (другий законопроект, поданий депутатом О.Кучеренком, схожий з вищезгаданим, але в ньому йдеться про “…осіб з числа етнічних груп…”, тобто, виникла ще одна назва, відсутня в законодавчому просторі України). В останньому варіанті законопроекту, розробленому Державним Комітетом України у справах національностей та міграції, мабуть, з метою “обійти” ці ускладнення, вжито формулювання “особи, яких було репресовано за національною ознакою”.

В той же час, в деяких документах виконавчої влади, а також в назві парламентських слухань, проведених 5 квітня 2000 року, і в прийнятій по цих слуханнях резолюції, йдеться про права “кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну”.

Таким чином, в галузі етнополітики в Україні можна окреслити принаймні дві серйозні проблеми. По-перше, існує неузгодженість між Конституцією і чинними законами та законопроектами, бо в останніх відсутня така категорія, як “корінні народи”. По-друге, деякою мірою ігноруються європейські підходи до законодавчого вирішення проблем меншин. Якщо ж порівняти загальноукраїнське законодавство з деякими статтями Конституції Автономної Республіки Крим, неузгодженість та невідповідність окремих її положень національним правовим нормам ще більше загострює цю колізію.

Так, згідно з Конституцією Автономної Республіки Крим, прийнятою другою сесією Верховної Ради АРК 21 жовтня 1998 року і затвердженою Верховною Радою України 24 грудня 1998 року, її населення називається “кримчанами” (керуючись інтересами яких, згідно з преамбулою, і була розроблена й ухвалена ця конституція). Суб’єктами ж користування правами і свободами визнані виключно “людина та громадянин” (ця трохи дивна формула повторюється в різних статтях Конституції АРК 4 рази (тобто. в ст. 3, п.1: Основні принципи і гарантії Автономної Республіки Крим; ст. 4, п.5 щодо нормативно-правових актів АРК, і ст. 9, пп. 1 і 3) без урахування прав будь-яких категорій меншин чи навіть посилань на їх існування.

Крім подібного акцентування виключно індивідуальних прав людини, в тексті Конституції АРК знаходимо категорію “національності”, (зокрема, назва глави 3: “Забезпечення прав і свобод громадян України, прав національностей в Автономній Республіці Крим”), також “іноземці та особи без громадянства” (ст. 6 п.6). Цікаво, що про права останніх не йдеться, згадується лише їхня “відповідальність за порушення…”

Таким чином, виходячи з правових норм, закладених у Конституції Автономної Республіки Крим, створюється враження, що на відміну від решти території України, в Криму не існують ані національні меншини, ані корінні народи. Це само по собі може вважатися ще одним свідченням певних політично вмотивованих тенденцій, притаманних регіональним органам влади, і необхідності серйозної роботи щодо внесення відповідних змін в конституцію та нормативно-правові акти АРК з метою гармонізації та узгодження їх з загальнонаціональним законодавством.

Питання про етнографічні групи або субетноси в Україні

Ще одним спірним питанням, пов’язаним з поліетнічністю українського суспільства, є питання українських субетносів. Формування деяких субетнічних груп відбувалося внаслідок особливостей історичного процесу, зокрема під впливом різних держав та імперій, під юрисдикцією яких перебували такі групи протягом певних періодів історії, та завдяки специфічним географічним та регіональним умовам, які сприяли розвиткові дещо відмінних традицій, звичаїв, обрядів, своєрідних говірок або діалектів тощо. Серед найбільш відомих в Україні й світі субетнічних груп можна назвати гуцулів, бойків, лемків Карпатського регіону, поліщуків Полісся. Але це, здавалося б, суто етнокультурологічне й академічне питання часами набуває суттєвого загострення у зв’язку з невиправданою, штучною його політизацією, інколи спровокованою свідомими діями урядів сусідніх держав, на території яких проживають такі субетнічні групи. Зокрема, можна назвати так звану русинську проблему, яку активно роздмухує досить потужна діаспора (США, Канада, Словаччина, Угорщина, Чехія, Балканські країни). Її лідери, також окремі представники русинських організацій Прикарпаття протиставляють русинів українській нації і проголошують їх не субетносом, а окремим народом або принаймні окремою етнічною групою, і тому вимагають забезпечення своїх політичних, мовних, освітніх, культурних та інших потреб згідно з правом націй на самовизначення або виходячи з позицій забезпечення прав (національних) меншин. Подібні вимоги лідерів русинського руху користуються підтримкою не тільки відповідних діаспор і урядів деяких із сусідніх країн, а й певним лобіюванням з боку низки міжнародних неурядових організацій, спрямованих на захист прав меншин та народів, що не мають власної державності (зокрема, Європейського Центру з питань меншин, Федеративного Союзу Європейських Національностей, Організації непредставлених націй і народів тощо¹⁰). Внаслідок суттєвого внутрішнього і зовнішнього тиску, під час останнього перепису населення у грудні 2001 року русини були включені в список офіційно існуючих національностей та етнічних груп України. Ця проблема потребує спеціального висвітлення та обговорення, неможливого в рамках відведеного часу, тому зупинюся лише на кількох важливих моментах, необхідних для розуміння складнощів русинської проблеми. По-перше, сама назва “русини” є старовинною назвою українців, яка ще й досі зустрічається в деяких дослідженнях; по-друге, широко розповсюджені твердження про наявність біля 700 000 русинів Закарпаття, та біля 1,2 млн русинів у світі віддзеркалюють, ймовірно, уявлення про те, що всі українці цього регіону та їхні нащадки, в тому числі в діаспорі, є саме русинами, а не українцями. Це суперечить даним соціологічних опитувань, проведених в цьому регіоні, в тому числі під час максимального піднесення руху “політичного русинства”.¹¹ Більш реальну й достовірну інформацію з цього приводу можна сподіватися отримати після оприлюднення результатів перепису населення 2001 року, яке можна очікувати восени 2002 року.

До цього можна додати, що на відміну від більш-менш гіпотетично існуючих русинів, така етнографічна група як лемки (яких, до речі, в Польщі також чомусь відносять до русинів), має значно чіткіше вираженіетнокультурні характеристики, і члени цієї групи прагнуть їхнього збереження, зокрема, за допомогою власних громадських і культурницьких організацій. Поруч з тим, ані лемки, ані інші групи не ставили і не ставлять за мету визнання їх окремою нацією чи окремою меншиною, а не складовою українського етносу.

Проте, саме лемки з досить трагічною історією примусового переселення з їхніх етнічних земель на території Польщі до Радянського Союзу в період з 1944 по 1946 роки можуть, без усякої власної провини чи бажання, виявитися причиною чергового загострення етнополітичної ситуації в Україні. Річ у тім, що абсолютно справедливо беручи до уваги скоєний стосовно цієї групи злочин, який можна назвати депортацією – тобто, примусовим позасудовим переселенням з місць постійного проживання – Міжвідомчою робочою групою, створеною за дорученням уряду, розроблений законопроект “Про визнання депортованими осіб, примусово переселених у 1944-1946 рр. з території Польщі в Україну”. Цим проектом, вже переданим на розгляд Кабінету Міністрів України, передбачена, зокрема, компенсація матеріальних та моральних збитків, завданих депортацією, тобто сказано, що такі збитки підлягають відшкодуванню.¹² У зв’язку з тим, що жоден з варіантів законопроектів стосовно реабілітації кримськотатарського народу та інших раніше депортованих меншин не був ухвалений Верховною Радою, і головною причиною цього називають саме неможливість забезпечення відшкодування спричинених депортацією збитків, можна передбачити, що в разі прийняття такого закону стосовно лемків і подальшого ігнорування ще й досі офіційно не реабілітованих кримськотатарського народу та національних меншин, може виникнути досить серйозний конфлікт, якого необхідно уникнути. З метою запобігання такого розвитку подій, доцільно було б узгодити положення обох законопроектів і в подальшому розглядати їх “пакетом”, тим самим позбавившись можливих звинувачень у дискримінації або меншин, або груп, що належать до титульної нації.

В галузі української етнополітики не можна також не згадати необхідність вироблення більш чітких юридичних норм стосовно прав так званої “меншини в меншині”, або, згідно з нещодавно запропонованою термінологією, “регіональних недомінуючих титульних народів”.¹³ Про це сказано, зокрема, і в статті 13 розділу 4 Проекту Додаткого Протоколу до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рекомендація 1201 (1993)). Безумовно, до такої категорії належать українці Криму, чиї культурні, мовні, освітні права далеко не забезпечені. Про це свідчить, зокрема, той факт, що на сьогодні в АРК функціонують лише 4 українських школи - всі в непристосованих приміщеннях, і водночас, в українську гімназію в м. Сімферополі конкурс складає 3 учні на одне місце.

Сучасні тенденції і концептуальні підходи щодо категорій “меншин”

Сучасні наукові та експертні розробки в цій галузі можна вважати узагальненими в документі під назвою “Права меншин: Декларація прав етнокультурних та національних меншин та корінних народів”.¹⁴

Згідно з цією Декларацією, “…різні ситуації та умови, в яких перебувають меншини, вимагають різних рішень. Тому ця Декларація розглядає права трьох категорій меншин, які не завжди бувають традиційно присутніми в концепції “меншин”:

По-перше, це етнокультурні меншини. Такі меншини часто складаються з імігрантів і біженців та їхніх нащадків, які проживають, на більш ніж просто тимчасових засадах, не в тих країнах, з яких вони походять. Ця категорія включає також внутрішньо переміщених осіб. У більшості сучасних дискусій щодо проблем меншин такі групи не розглядаються, оскільки вони не є загальновизнаними меншинами в класичному сенсі цього терміну. Але, незважаючи на те, що ця Декларація не має наміру втручатися в будь-які диспути стосовно юридичних або політичних визначень, ми просто відзначаємо той незаперечний факт, що ми живемо в часи широкомасштабної міграції, і що пов’язані з цим проблеми вимагають розв’язання. Незважаючи на те, що іммігранти та біженці очевидно не можуть претендувати на всі права, які мають бути визнаними стосовно “класичних” меншин або корінних народів, вони також мають свої права, і тому одна з цілей даної Декларації полягає в тому, щоб визначити, якими саме ці права мають бути. Ця категорія включає також групи, які відрізняються від більшості певними характеристиками, - такими, як раса або релігія; історичне коріння таких відмінностей часто походить з міграцій минулого.

Друга категорія меншин – це національні меншини, тобто, історично усталені спільноти, які мають свою власну мову та/або культуру чи релігію. Дуже часто вони стають меншинами в результаті змін міжнародних кордонів і передачі територій їхнього проживання від однієї країни до іншої; або ж вони є такими етнічними групами, які, з тих чи інших причин, не досягли створення власної державності, і замість того складають частину однієї чи кількох більших країн. Безумовно, це є “класична” ситуація тих меншин, на захист яких спрямована більшість існуючих інструментів міжнародного права та національних законодавств.

Третя категорія меншин – це корінні народи. Вони мають всі характеристики, притаманні національним меншинам, але їхні додаткові характеристики і відмінності полягають в тому, що вони заселяли відповідні землі раніше, ніж нинішня більшість населення, і стали меншиною в результаті підкорення та/або колонізації. Фактично вони є “першими націями” в своїх країнах; вони вважали ці землі своїми значно раніше за тих, хто витіснив їх звідти, - як правило, шляхом завоювання. Зважаючи на вищезгадані аргументи, корінні народи мусять бути наділеними специфічними правами.

Хоча ми вважаємо за доцільне структурувати цю Декларацію відповідно до зазначених трьох базових категорій меншин, ми розуміємо, що реалії життя значно складніші, ніж ті, що їх може відбивати будь-яка “компартменталізація”. Тому треба мати на увазі, що ситуації деяких меншин не завжди можуть повністю підпадати під одну з цих категорій, і що кожний конкретний випадок має розглядатися і вирішуватися з урахуванням специфічних обставин. Проте, незалежно від цієї диференціації, існують права, обов’язки та правила, які можуть бути застосовані до всіх або принаймні кількох типів ситуацій стосовно меншин…”

Підсумовуючи цей короткий огляд проблем, пов’язаних із законодавчим забезпеченням прав різних категорій меншин в Україні і в Європі, необхідно підкреслити по-перше, нагальну потребу розробки цілісного національного законодавства, в основу якого має бути покладена Концепція етнополітики в Україні (робота над такою концепцію проводиться вже близько десяти років, але вона ще й досі не завершена). По-друге, при створенні нових законів і законодавчих актів в галузі етнополітики бажано детально вивчати і використовувати досвід інших європейських країн і сучасні тенденції в міжнародному праві. По-третє, ефективність та успішність вирішення цих проблем значною мірою залежатиме від встановлення не лише задекларованої, а й реальної співпраці офіційних суб’єктів законодавчої ініціативи з широким колом науковців, незалежних експертів, неурядових організацій, в першу чергу, створених самими меншинами – тобто, взаємодії і співробітництва з структурами того самого громадянського суспільства, про розбудову якого, як необхідну умову європейської інтеграції, так люблять говорити представники всіх гілок та рівнів влади.

¹Прийнята 1 лютого 1995 р., набула чинності 1 лютого 1998 р.

²Резолюція і Декларація генеральної асамблеї (ООН) стосовно прав осіб, що належать до етнічних, релігійних або мовних меншин, ухвалена 18 грудня 1992 року.

³Прийнята у 1992 р., набула чинності 1 березня 1998 р.

⁴F. Caporotti, Study on the Rights of Persons Belonging to Ethnic, Religious and Linguistic Minorities (Geneva, United Nations Centre for Human Rights, 1991), UN Doc.E/CN.4/Sub.2/384/Add.1-7.

⁵Rights of National Minorities, Doc. 8920, 29 January 2001 revised, Rapporteur Rudolf Bindig, http://stars.coe.fr/doc/doc01/EDOC8920.htm

⁶OSCE Human Dimension Seminar on “Case Studies on National Minority Issues: Positive Results”, Warsaw 24 May 1993. Повний текст промови (англ.) можна знайти на веб-сайті http://www.osce.org.hcnm/speeches/1993/24may93.html.

⁷List of declarations made with respect to treaty no. 157 Framework Convention for the Protection of National Minorities, Complete chronology on: 08/06.02. http://conventions.coe.int.treaty/EN/DeclareList.ist.asp?NT=157&CM=&DE

⁸Набув чинності 25 червня 1992 року.

⁹Див., наприклад, п. 34 доповіді “Rights of National Minorities Doc. 8920,http://stars.coe.fr/doc/doc01/EDOC8920.htm

¹⁰Див., наприклад, “The Ukraine and the Ethnic and National Minorities by J. v. Komlassy, FUEN Vice President, Budapest, January 2001, http://www.riga.lv/minelres/count/ukraine/FUEN_Ukraine.htm.

¹¹Див. також: “The Ruthenium Communities in Poland, Slovakia and Ukraine” by Natalia Belitser, Dagmar Kusa and Kazimierz Krzysztofek, in: “Towards Shared Security: 7-Nation Perspectives”, Margriet Drent, David Greenwood, Peter Volten, Eds.; Harmonie Papers 14, October 2001, pp. 36-50. Publication by the Centre for European Security Studies (CESS), The Netherlands.

¹²Резниченко, заступник начальника управління Державного комітету України у справах національностей та міграції: “Депортація лемків з території Польщі в Україну в період з 1944 по 1946 роки”, “Злагода”, № 2(10), травень 2002 р.

¹³“Regionally non-dominant titular peoples: the next phase in minority rights?” by Tim Potier, Journal on Ethnopolitics and Minority Issues in Europe, July, 2001.

¹⁴Коротка історія створення цього документу, також повний текст оригіналу англійською мовою та переклад українською опубліковані в журналі “Кримські студії”, № 1 (7), 2001, стор.75-86 і 172-185.