Ернест КУДДУСОВ Голова правління Земляцтва кримських татар, вчений, письменник КРИМСЬКІ ТАТАРИ НАПЕРЕДОДНІ І В ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НАРИС

Передмова

Приступаючи до описання подій, пов’язаних з участю кримськотатарського народу у Другій світовій війні, необхідно перш за все висвітити історичну ситуацію, що передувала початку війни. Це зробити варто хоча б для того, щоб зрозуміти, по-перше, якими були причини виникнення Другої світової війни, що забрала десятки мільйонів ні в чому не повинних людей, а по-друге, щоб пояснити ізувірства комуністів після закінчення війни над власним народом. Як не дивно, але явища ці тісно взаємопов’язані, особливо розглядаючи їх у світлі останніх історіографічних досліджень.

Геополітична ситуація після Першої світової війни.
Виникнення двох мілітаристських імперій з тоталітарним режимом – комуністичним і фашистським

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Однак підготовка до неї велася задовго до її початку, мабуть, зразу ж після завершення Першої світової війни. І знову зародилася вона в Європі. Тільки на цей раз замість одного вогнища утворилися два, які кінець кінцем і спровокували світову бойню.

Вогнищами цими стали, по-перше, комуністичний Радянський Союз – держава, що з’явилася на місці Російської імперії після закінчення Першої світової війни, а по-друге, фашистська Німеччина, що також виникла на місці кайзерівської Німеччини після її поразки у війні.

Короткому історичному аналізу цих двох державних новоутворень, що кардинально вплинули на життя всієї планети, і присвячена ця глава.

Отже, найголовнішим результатом Першої світової війни слід на наш погляд вважати появу держави, що проголосила створення нової суспільної формації – комунізму в окремо взятій країні, але спрямованій на світову революцію. Не більше не менше. І хоча подібний експеримент уже був одного разу у світовій практиці у невгамовній Франції, однак він навчив уму-розуму лише французів, які переконалися на власному гіркому досвіді, що побудова ідеального соціального суспільства можлива лише тільки у запальному розумі таких французів-утопістів як Томас Мор, Кампанелла та їм подібних мрійників.

І все ж таки думка про створення “справедливого” суспільства, що хвилювала екзальтовані уми освіченого людства вже понад півстоліття, раптом знову набула матеріальних форм, але вже на іншому кінці Європи. На цей раз вогонь революції охопив неграмотну і відсталу Росію, яка давно намагалася вирватися з феодально-кріпосницького застою, що занурив її у поголовну безграмотність і безпробудну злиденність. Тоненький прошарок російської ліберальної інтелігенції не в силах був переконати самодержавство піти на кардинальні реформи. Тому серед цієї інтелігенції розпочалися чвари, що на кінець дев’ятнадцятого і на початок двадцятого століть привели до появи радикально налаштованої студентської молоді, яка бачила вихід з безнадійного становища в радикальних заходах: терорі або революції. До Першої світової війни було і те і друге. Однак єдиним результатом цих акцій було їх жорстоке подавлення. А хоча, ні. Зміни у внутрішній політиці кінець кінцем розпочалися. І найзначущими з них слід визнати столипінські реформи. Але Столипіна застрелили терористи, а розпочата війна звела нанівець всі його починання. Таким чином, проблеми залишилися, а війна лише погіршила становище. За цих обставин позиція власть імущих стала дуже хиткою, що залежала буквально від випадковостей. Тому революціонери не змогли нею не скористатися.

Лютнева революція повалила самодержавство. Здавалося б після цього сам Господь велить йти по шляху, протореному Західною Європою ще декілька століть тому. Аж ні. Росію після жовтневого перевороту повели по тупиковому шляху, уже у свій час викинутого Францією. А в якості провідної теорії був взятий марксизм, незріла і неапробована гіпотеза, розроблена Карлом Марксом і його другом Фрідріхом Енгельсом.

Незрілість і недоопрацьованість їх комуністичної гіпотези, яку ще більш незрілі її адепти поспішили назвати теорією, з позиції сучасного погляду настільки очевидна, що викликає подив, як ті адепти не побачили кричущих дурниць. Ну, наприклад, взяти хоча б один із основоположних постулатів марксизму – створення безкласового суспільства. Таке може прийти в голову людині, яка абсолютно не розбирається в біологічній природі людини і взагалі тварин, до яких без усякого сумніву належить і людина. Ну, насправді, хіба можна серйозно говорити про створення безкласового суспільства, коли сама класова неоднорідність людства основується на біологічній неоднаковості всіх тваринних індивідуумів!Тепер навіть дитині відомо, що люди від народження вже різні, з різними задатками і можливостями, а значить і з різними амбіціями. І це не тільки серед людей. Так існує весь тваринний світ. Біологічна передумова створює нерівність в будь-якій тваринній групі, будь-якому стадові, будь-якому співтоваристві – чи то левовий прайд, собача свора чи співтовариство приматів. Ця біологічна нерівність зразу виділяє в групі вожака і наступну ієрархічну розпорошеність цієї групи, де найбільш обдаровані природою особи з часом займають те соціальне місце, яке їм дарувала природа. А звідси всього один крок до розуміння класового суспільства. Тому безкласове суспільство в житті існувати не може. Зачепитися на цей гачок могли лише безграмотні і неосвічені люди, які нічого не знають про закони природи, або недоучки, без належного життєвого досвіду. Тому недивно, що марксизм прижився саме в неграмотній Росії, де 90% населення не знали грамоти, а у революційної молоді були відсутні системні погляди щодо розвитку суспільства та важливості розуміння всіма складовими суспільства необхідності проведення політичних реформ, на які дійсно чекала Росія.

Більш розвинені і освічені країни марксизм не прийняли. Або ось іще одна з умов існування “щасливого” комуністичного суспільства – це заперечення приватної власності, хоча почуття власності притаманне всім високоорганізованим видам тваринного світу. Навіть у менш організованих тваринних співтовариствах, ніж людське, і то почуття власності є переважаючим у їх видовому існуванні. Чому ж у людини воно повинно бути відсутнім? Хіба людина – не тварина? Тварина, і ще й яка!

Ось чому те комуністичне суспільство, про яке мріяли гуманісти – мислителі, стосовно живої природи людини приречене на поразку. Навіть в теоретичному плані.

Чому ж тоді в супереч здоровому глузду воно все ж з’явилося і при цьому проіснувало понад 70 років?

Вище вже було зазначено, чому марксизм знайшов животворний грунт в Росії, а не в розвинутій Європі. До сказаного можна було б додати і ще ряд моментів, що сприяли жовтневому перевороту.

Перш за все це безрезультатність війни, що затягнулася. В розумінні простого народу війна повинна бути переможною, або ніякою. Однак, Тимчасовий уряд, що прийшов на зміну самодержавному, нічого в цьому напрямку не вжив, продовжуючи непопулярну війну. Цим і скористалися радикальні комуністи, які називалися більшовиками, і які не увійшли до складу Тимчасового уряду. Вони закликали солдат до революційного братання з ворогом і дезертирству з армії. В армії почався розбрат. Поряд з випадками братання мало місце і повальне дезертирство. Уряд оголосив більшовиків поза законом. Але більшовики, вгадуючи настрій більшості солдат, які були призвані в армію з сільських просторів Росії і які давно тужили за мирною сільською працею, пішли в наступ проти Тимчасового уряду з гаслом: “Земля - селянам, мир - народам”, чим і привабили до себе наївних селян. В той революційний час народ йшов за тими, хто більше обіцяв. За більшовиками народ пішов тому, що поняття не мав про сутність марксової доктрини, яка повністю відкидала передачу землі в приватну власність. Розбиратися в тонкощах марксизму неграмотний російський мужик не тільки не міг, але й не хотів. Саме така довірливість і погубила російський народ, втягнувши його на довгі десятиліття знову у феодальні стосунки, з яких він вийшов всього півстоліття по тому і в яких перебував до цього століттями.

Таким чином, більшовики фактично реанімували старі порядки, що так важко були зруйновані протягом півстоліття прогресивними ліберальними демократами самодержавної Росії.

То невже тільки безсоромним обманом вдалося купці марксистів завоювати владу і потім утримувати її протягом десятиліть? Безперечно, ні. У більшовиків були свої прихильники з певних верств населення Росії. Ось про них слід сказати дещо детальніше.

На початок XX століття в Росії після реформ Олександра II, які звільнили людей від кріпосної залежності, утворилася величезна армія тих, які не знайшли собі місця в житті. З одного боку, це були люди, що дійсно обійдені природою здібностями і тому їм важко було адаптуватися до швидкоплинних умов нового буржуазного суспільства. З іншого – це просто невдахи, які стали жертвами жорсткої станової системи, що дісталася в спадщину від феодального устрою Російської імперії. Адже станова приналежність приклеювалася до людини з часу її народження. Перейти в інший стан було надзвичайно складно. І якщо який-небудь дворянин грою природи народжувався бездарним і нікчемним, він все ж не міг опинитися на дні суспільства, тому що його підтримував стан. Ну, а якщо ставалося зворотне: у нижчому стані народжувався талант, геній? А таке бувало нерідко, тому що природа непідвладна соціології. Генетика – це чиста біологія. Долю цього таланту в Росії передбачити було не складно: талант або так і вмирав у людині, або приймав потворні форми, оскільки виховання в нижчих станах було цілком певним. Іншими словами, і бездар і талант, що виросли в цих станах, перетворювалися в злобливих звірів. Один – тому що ображений природою, другий – тому що затиснутий становими лещатами.

Коротко, в Росії панував жорсткий режим в соціальній системі. Станові межі в царській Росії настільки жорстко охоронялися, що для їх знищення потрібна була озброєна революція.

Але найстрашніше це те, що цю революцію здійснили озлоблені до озвіріння люди. А пусковим гачком послужила Перша світова війна, яка і надала зброю цим людям. І почалася вакханалія. Озлоблені люди з нижчих станів – озброєні і організовані в бойові загони, повернули свій гнів у громадянській війні не стільки на злам державної системи, скільки на людей, які були кращими за них.

Ось на кого опиралися більшовики. У громадянській війні вони перемогли. Тепер належало утримати владу у мирному суспільстві. Однак досвід Установчих зборів красномовно показав, що завойовану владу в умовах демократичних порядків, тобто, при вільному волевиявленні, більшовикам ні за яких обставин не втримати. Тому з демократією було покінчено раз і назавжди. Встановлюючи свою диктатуру, більшовики знову ж взяли в союзники все ж тих недоумків і невдах, озлоблених на весь світ. З цією армією безпощадних на розправу опричників вожді комунізму перетворили всю країну у великий концтабір, де наглядачами стали безмозгі бездарі, які вміють лише бездумно підкорятися вождям. Із них саме і складалася в основному комуністична партія Радянського Союзу, що стала привілейованою в країні. Так був утворений устрій, у якому державою керували не найрозумніші, а найжостокіші.

Щоб утримати владу за умов такого надприродного стану, духовно убогим правителям приходилося, з одного боку, фізично знищувати всіх обдарованих природою людей, які не бажали підкорятися диктату безнадійних невігласів; а решту, заляканих безглуздою розправою, примусити підкоритися силі. Іншого виходу у людей не було. Такою диктатурою, що встановилася в країні, більшовики знищили у власній країні напередодні Другої світової війни мільйони осіб. Так було досягнуто тотального однодумства.

Це так зване однодумство дозволило комуністам, що узурпували владу, перетворити країну у величезний військовий табір, де все було спрямоване на наступну війну. Про це постійно твердила пропаганда, яка вселяла в людей думку, що вони оточені ворогами, які тільки і чекають, щоб напасти на їх батьківщину і знищити завоювання пролетаріату. А щоб такого не сталося, треба збільшувати лави Червоної Армії і зміцнювати бойову міць країни, створюючи і сучасне озброєння. При цьому пропаганда настирливо переконувала обивателя, що радянські люди найщасливіші на всій планеті.

В дійсності ж політика комуністичного режиму будувалася на концепції зрівняння людей за принципом “прокрустова ложа”. Суть її коротко можна викласти так. Переважна більшість людей народжується з помірними природними здібностями. Але деяких людей природа одарює неабиякими здібностями, які дозволяють таким людям користуватися цим незаслуженим даром. Це несправедливо, тому що в цьому заслуга не їх, а випадку. Тому, щоб установити порушену природою справедливість, слід зламати звичні традиції, коли обдаровані люди в житті мають більше, ніж необдаровані. А оскільки частіше всього талановиті діти, народжені в сім’ях класових ворогів пролетаріату, мають більші умови для свого розвитку, ніж діти з бідних сімей, то участь їх – служити інтересам пролетаріату, постійно пам’ятаючи при цьому свою вину перед народом за своє походження. Таким чином, класове походження в новій комуністичній державі для одних було тавром, а для інших, навпаки, орденом якщо їхнє походження від пролетарів або бідних селян.

На такому селективному відношенні до своїх підданих пролетарські вожді побудували систему, коли обдаровані природою люди вважали за щастя віддавати свій талант і творчу працю на благо безталанної більшості, отримуючи за свою працю таку ж грошову винагороду, яку отримує чорноробочий за свою некваліфіковану працю. І все це звалося соціально справедливим розподілом (для обивателів). Насправді ж такою витонченою системою комуністичні правителі заставляли (не за совість, а за страх) талановитих людей за копійки творити для системи, що узурпувала їх матеріальні і духовні цінності.

Саме такою пропагандистсько-примусовою системою і досягла комуністична держава певної конкурентноздатності в протистоянні капіталістичному світові.

Вожді комунізму при цьому добре розуміли, що такий режим може зберігатися тільки в закритому суспільстві, коли населення країни поняття не має, що робиться за межами їх держави. Тому вільне спілкування з закордоном було заборонене під страхом жорстоких репресій. Люди про зовнішній світ знали тільки те, що вважали потрібним їм повідати правителі. Ганьбити західний світ вважалося гарантією благонадійності. Висловити симпатію, навпаки, розцінювалося підписанням собі смертної кари. Часті показові суди проти так званих “ворогів народу” утверджували в людях цю свідомість.

Ось такий комунізм був побудований в окремо взятій країні на більшій частині колишньої Російської імперії. Мрія комуністичних вождів про Світову революцію стала нездійсненною і СРСР опинився в ізоляції. Так існувати можна було довго, але не вічно, особливо в умовах бурхливо розвиваючого XX століття. І це правителі Радянського Союзу добре розуміли. Ізольована від світу окрема держава неминуче стане економічно недієвою. Гарантією довговічності може стати тільки розширення її просторового ареалу. Зрозуміло, якщо не сталася світова революція, значить треба завоювати силою цей простір. Ось чому майже з перших років існування комуністичної держави її вожді поставили мету перед державою – розширення її кордонів. Для цього необхідно мати непохитну армію з міцним військово-промисловим комплексом, а по-друге, шукати причини для розв’язання війни. Переможна війна – ось умова продовження існування комуністичної держави, тієї держави, яка виникла після Першої світової війни. Про це було сказано ще при утворенні СРСР. Декларація про утворення СРСР проголошувала, що СРСР – це тільки перший вирішальний крок у створенні Всесвітньої Радянської Соціалістичної Республіки: передбачалося кількість республік збільшувати до того часу поки весь світ не увійде до складу СРСР. Таким чином, Декларація про утворення СРСР – це офіційний документ про головну мету новоствореної держави: зруйнувати і підпорядкувати решту держав світу. А це досягається не лише війною.

Ось чому комуністичний Радянський Союз був головним ініціатором розв’язання Другої світової війни. Між іншим, ця позиція ні від кого не приховувалася, вона декларувалася відкрито. В 1920 році Ленін заявив: “Ми закінчили одну полосу воєн, ми повинні готуватися до другої”. Іншими словами: мир – це перепочинок для війни.

Тепер після короткого і досить схематичного розгляду першого вогнища Другої світової війни – новоутвореної комуністичної держави – перейдемо до показу другого вогнища – фашистської Німеччини, також зацікавленої у розв’язанні нової війни.

Кайзерівська Німеччина, як відомо, була повалена Антантою і підписала в 1919 році ганебний Версальський мирний договір, за яким Франції передавали Ельзас-Лотарінгію, Бельгії – округи Мальмеді і Ельпен, Польщі – Познань, частину Помор’я і Прусії, а також частину Верхньої Сілезії. При цьому Данціг (Гданськ) став вільним містом, а Мемель (Клайпеда) відійшов до Литви. Данія також одержала частину Шлезвіга, а Саар взяла під свій протекторат Ліга Націй. Колонії Німеччини також були поділені між країнами – переможницями. Крім того Німеччина була зобов’язана відшкодувати збитки, які понесли країни Атланти в результаті воєнних дій. Накінець, їй заборонялося мати міцну армію і наступальне озброєння, включаючи танки, важку артилерію, бойові літаки.

Це було більше, ніж поразка. Імперія Гогенцоллерів пала. До влади прийшли соціал-демократи. 31 липня 1919 року Веймарські Установчі збори прийняли Веймарську конституцію, яка зафіксувала ліквідацію монархії і встановлення буржуазної республіки (Веймарська Республіка). Для німецької нації прийшли найтяжчі часи. Економіка була знищена. Розпочалися хвилювання, очолювані комуністами. В розпал жорстокої економічної кризи в березні 1920 року Німеччину потряс загальний страйк, в якому, за деякими даними, брали участь 12 мільйонів осіб. Для світового комунізму це був останній шанс. Потрібна була військова допомога. Але на шляху червоних легіонів – незалежна Польща. “Між Радянською Росією і Німеччиною немає спільного кордону. Щоб розпалити вогнище революції, потрібно повалити бар’єр – вільну, незалежну Польщу. На біду комуністів, на чолі радянських військ опинився командир, який не розумів суті стратегії, - М.Н. Тухачевський. Армії Тухачевського були розбиті під Варшавою і ганебно втікали”¹.

Ескалація революції не вдалася, виною цьому стала Польща. Таке їй радянські комуністи не вибачили, відомстивши в 1939 році, коли окупували Польщу разом з фашистською Німеччиною і взяли в полон цвіт польського офіцерства, який і розстріляли поспішно в 1940 році в Катині. Всіх 22,5 тис. осіб. Жорстока і безглузда розправа, але в дусі більшовизму.

Як зазначалося вище, комунізм в Західній Європі не прижився, навіть на батьківщині марксизму. Більш того, він був задавлений, що цілком природно, враховуючи незрілість теорії і явну її абсурдність. Зате для розвитку ідей фашизму повоєнна Європа була прекрасним ґрунтом. Особливо в країнах, які постраждали у війні, де реваншисти стали грати на почуттях національної гідності народу. І чим більше був принижений народ, тим з більшим ентузіазмом він сприймав ідеї власної національної винятковості. А попит породжує пропозицію. З’явилися вожді фашизму: в Німеччині – Адольф Гітлер (Шікльгрубер), в Португалії – Антоніу Солодар, в Іспанії – Баамонде Франко та ін.

Але найбільш крайні форми фашизму проявилися саме в Німеччині, країні нереалізованих глобальних амбіцій. В недалекому минулому одна з розвинутих та процвітаючих країн Європи і навіть світу, Німеччина враз опинилася переможеною і знищеною. З цим німці змиритися ніяк не бажали і тому буквально, як мовиться, прихилилися до фашизму. Отже Гітлер зі своїми маячними ідеями арійського расизму прийшовся на час і до речі. Ухопившись за ідею арійської виключності, він переконував обивателя, що арійське походження піднімає його над усіма, хто живе на землі. А раз так, то німці – нація панівна, а решті сам Бог велів їм прислужувати. Талановитий оратор, Гітлер буквально зачаровував своїми емоційними виступами багатотисячні натовпи слухачів, доводячи їх своїми запальними промовами до екстазу. Тому не дивно, що він був обраний в 1933 році рейхсканцлером. І президент Гінденбург нічого вдіяти не зміг.

В 1934 році після смерті Гінденбурга Гітлер об’єднав посаду голови уряду з посадою президента, став таким чином повновладним правителем Німеччини, залишаючись при цьому вождем (фюрером) націонал-соціалістичної партії.

В усіх країнах, де влада перейшла до фашистів, комуністи були проголошені поза законом. Така непримиренність фашистів до комуністів мала місце не стільки через ідеологічні розбіжності, скільки завдяки розумінню кожної сторони того, що вони виступають конкурентами один проти одного в їхньому намаганні підпорядкувати собі інші країни світу. Зрозуміло, що про це не говорилося відверто, навпаки сторонами використовувалися зовсім інші аргументи, які мали метою прикрити їхні справжні устремління. До речі, в передвоєнний період фашистській Німеччини вдалося, використовуючи маніакальну підозрілість Сталіна щодо свого оточення, нанести суттєві поразки військовій та економічний обороноздатності СРСР. Але це вже тема іншого дослідження.

Таким чином, обидва ідейних противники до пори до часу вели лише ідеологічну війну, зберігаючи зовнішню дипломатичну коректність. Більш того, Сталін з деяких пір став сприяти відродженню військової міці фашистської Німеччини. Віктор Суворов у своїй книзі пише: “…після Першої світової війни Німеччина втратила право мати міцну армію і наступальну зброю, включаючи танки, важку артилерію, бойові літаки. На своїй власній території

німецькі командири втратили можливість готуватися до ведення агресивних воєн. Німецькі командири не порушували цих заборон до певного часу і не готувалися до агресивних воєн на своїх полігонах, вони робили це … на території Радянського Союзу. Сталін надав німецьким командирам все те, чого вони не мали права мати: танки, важку артилерію, бойові літаки. Сталін виділив німецьким командирам навчальні класи, полігони, стрільбища. Сталін відкрив доступ німецьким командирам на найбільш міцні у світі радянські танкові заводи: дивіться, запам’ятовуйте, переймайте.

Якби Сталін прагнув до миру, то він повинен був би всіляко заважати відродженню ударної міцінімецького мілітаризму: адже тоді Німеччина залишилася б у військовому відношенні слабою країною… Але Сталін з якоюсь метою не жалів коштів, сил і часу на відродження німецької ударної міці. Навіщо? Проти кого? Безперечно, не проти самого себе! Тоді проти кого? Відповідь одна: проти решти Європи.

Але відродити міцну армію в Німеччині і настільки ж міцну військову промисловість – це половина справи. Навіть найагресивніша армія сама воєн не розпочинає. Потрібен крім всього іншого фанатичний, божевільний лідер, готовий розпочати війну. І Сталін створив Гітлера, допоміг йому захопити владу і укріпитися. А нацистів, що прийшли до влади, Сталін вперто і настирливо штовхав до війни. Вершиною цих зусиль є пакт Молотова-Ріббентропа. Цим пактом Сталін гарантував Гітлеру свободу дій у Європі і по суті відкрив шлюзи Другій світовій війні. Коли ми недобрим словом згадуємо пса, що покусав пів-Європи, давайте не забудемо і Сталіна, який виростив пса, а потім і спустив його з ланцюга…

Блискавичними війнами Гітлер звалив західні демократії. “Криголам Революції” (таким таємним титулом нарекли лідери Гітлера) здійснював великі злодіяння проти світу і людства і своїми діями дав Сталіну моральне право у будь-який момент оголосити себе Визволителем Європи, замінивши коричневі концтабори червоними.

Сталін розумів, що війну виграє не той, хто розпочне її перший, а той, хто вступає останнім, і люб’язно уступив Гітлеру ганебне право бути призвідником війни, а сам терпляче чекав часу, “коли капіталісти перегризуться між собою” (Сталін, промова 3 грудня 1927 року)”.

Цією цитатою з роботи Віктора Суворова ми і закінчуємо короткий аналіз політичної ситуаціїв Європі в канун Другої світової війни.

СРСР в перші роки Другої світової війни

Отже, Німеччина, що так довго готувалася до реваншу і заручилася підтримкою комуністичного Радянського Союзу, почала, накінець, здійснювати заповітну мрію – 1 вересня 1939 року вона вторглася у Польщу. Услід за цим пішла відповідь союзників Польщі – Франції і Великобританії, що оголосили війну Німеччині. Однак слідом за цією заявою не були вчинені ніякі заходи: Британія не мала міцної сухопутної армії, а Франція, захоплена створенням так званої Лінії Мажино, так забарикадувалася, що вже нездатна була вести наступальну війну. Тому Гітлер спокійно розправився з Польщею, благо його союзник СРСР взяв саму активну участь у прискоренні перемоги, зламавши 17 вересня того ж року польсько-радянський кордон і націлившись зі сходу на об’єднання з німецькими військами. Таким чином дуже скоро переможці в переможеному польському Бресті навіть влаштували парад, де чіткими красивими рядами, змінюючи один одного, йшли частини Червоної Армії і Вермахта, частини СС і НКВС.

Після такої швидкої тріумфальної перемоги Гітлер звернув свій погляд на захід. 9 квітня 1940 року він напав на Данію і Норвегію, в травні – вторгся в Нідерланди, Бельгію і Люксембург, а через них 22 червня увійшов у Францію, залишивши у себе за спиною недоступну “французьку китайську стіну” – Лінію Мажино.

А тим часом на Сході Радянський Союз не дрімав. Натхнений розділом Польщі, Сталін надумався прорубати не вікно, а цілі двері в Європу, приєднавши до комуністичної держави іншого союзника Антанти – Фінляндію. Для створення Фінської Радянської Соціалістичної Республіки був підготовлений навіть уряд в повному складі на чолі з Куусіненом, який буквально на валізах чекав, коли ж можна буде в’їхати у “звільнений” Гельсінкі і проголосити, що “збулася вікова мрія фінського народу”. Для цього була вже готова “фінська Червона Армія”, до завдань якої входило заявити всьому світові, що це не інтервенція з боку Радянського Союзу, а внутрішня справа фінів. Залишалося найпростіше – увійти у Фінляндію. Але на відміну від Гітлера Сталін не став шукати обхідних шляхів, а пішов прямо через так звану Лінію Маннергейма і … застряг у ній. За сто п’ять воєнних днів фіни загубили 27 тисяч осіб, а Червона Армія – 300 тисяч. Це була Піррова перемога, якщо рахувати перемогою просування фронту всього на декілька десятків кілометрів. Насправді ж для Сталіна це був повний провал, тому що Фінляндія так і не стала соціалістичною республікою. Однак ця поразка одночасно продемонструвала й непрофесійність вищих військовослужбовців Червоної Армії того часу. Вони не справилися з елементарним тактичним завданням, зірвавши тим самим грандіозний стратегічний план по совєтизації Європи, а потім і всього світу. Проте, тут винити Сталін міг тільки самого себе, оскільки сам же і влаштував руками Єжова чистку комскладу армії, знищивши тільки в 1937-1938 рр. 36 761 командира РСЧА і понад три тисяч командирів військово-морського флоту.

Ці так звані чистки були в дусі більшовиків і генетично були закладені в існуючу систему, про що сказано вище. Вони вели до деградації нації, але й обійтися без них було неможливим, тому що зберігали існуючу владу, владу убогих дегенератів, які перевернули світ з ніг на голову. “Надто розумних” в радянській країні не любили, їх боялися як потенційних руйнівників системи. Тому час від часу їм зносили голови, придумуючи для цього неіснуючі змови.

Але стратегічний план глобальної совєтизації все одно треба було здійснювати. Не відбулося з Фінляндією, зате повинно статися з Естонією, Латвією, Литвою. І дійсно, влітку, 1940 року ці території були приєднані до Радянського Союзу. Діяли по добре відпрацьованій системі. Агенти з НКВС спочатку готували у визначеній країні виступи пролетаріату, а потім на допомогу “братньому народу” поспішали частини НКВС. До їх завдань входило проводити чистку. В чому вона проявлялася? Звернімося знову до В. Суворова. “1940 рік – це рік Катині. Але польських офіцерів знищували не лише в Катині, а ще в двох інших місцях, причому жертв було не менше, ніж в Катині. Але ж і литовських офіцерів також знищували, і латвійських і естонських. І не тільки офіцерів, але й вчителів, священиків, поліцейських, письменників, юристів, журналістів, трудолюбивих селян, підприємців та інші верстви населення, так само, як і під час червоного терору проти російського народу”².

Діючи в союзі з Гітлером по захопленню Європи, Сталін при цьому готував давно виношений ним план по раптовому знищенню свого заклятого союзника. Слід було лише дочекатися зручного моменту. І цей момент був не за горами. Адже Гітлер уже повернувся до Сталіна спиною, кинувши свої дивізії на захід і південь. На цей час Сталін спішно розпочав знищувати власну оборонну систему і перебудовувати армію на розв’язання наступальних завдань. “Робітничо-Селянська Червона Армія буде найбільш нападаючою з усіх, коли-небудь нападаючих армій”, - було записано у Польовому статуті РСЧА в 1939 році. Все було підпорядковане наступальній стратегії і тактиці. Друга світова війна буде вестись лише на

території противника. Ця думка декларувалася цілком відкрито. На початок Другої світової війни, тобто, на 1939 рік, Радянський Союз нараховував понад мільйон відмінно підготовлених десантників-парашутистів. Це майже у 200 разів більше, ніж всі країни світу разом взяті, включаючи і Німеччину. А ВДВ – це суто наступальний рід військ, але ніяк не оборонний. Взагалі в країні вирував парашутний психоз – майже кожна молода людина мріяла стати льотчиком або десантником-парашутистом.

Притупивши пильність Гітлера пактом Молотова-Ріббентропа, Сталін все-таки допустив помилку, коли приєднав в червні 1940 року до СРСР Бессарабію. А Румунія для Гітлера була головним постачальником нафти. Нафта ж – це кров війни.

Тому наблизившись до головної нафтової артерії Німеччини, Сталін викликав у Гітлера серйозну стурбованість. Якщо тепер Гітлер зробить ще один крок на захід в Британію, то де гарантія того, що Жуков за наказом Сталіна не зробить ще один крок у тій же Румунії, крок всього у сто кілометрів, який буде для Німеччини смертельним?

Гітлер попросив главу радянського уряду відвести радянську загрозу від нафтового серця Німеччини. Але Сталін проігнорував це прохання, чим примусив Гітлера подивитися іншим поглядом на ситуацію, що склалася. А вона не обіцяла Гітлеру нічого доброго. Британія не підкорена, вішістський уряд Франції не зміг заставити генерала Де Голя скласти зброю, а східний союзник насправді виявився зовсім не союзником, коли став претендувати на територію сателітів Німеччини. В такій ситуації Гітлер приймає рішення вдарити по Радянському Союзу, не дочікуючись, коли він це зробить раніше.

Ось тут Сталін і зробив неприпустиму помилку, яка обійшлася радянському народу у 30 мільйонів загублених життів. “Великий стратег” заплутався у елементарній шаховій задачці. Треба було або зразу захопити нафтове джерело Німеччини (або знищити його), або, якщо не готовий до гігантського наступу на захід, піти з Бессарабії, ніби погодившись з доказами дорогого союзника. Але Сталін не зробив ні того, ні другого, надавши можливість Гітлеру спокійно перегрупувати війська і тим самим перехопити ініціативу. Ця вічна омана недалеких людей думати, що противник дурніший за тебе. Сталін недооцінив Гітлера.

Ось чому радянська історія отримала так звану “Велику Вітчизняну війну” замість запланованої Другої світової з палаючою Західною Європою і недоторканою Східною Європою.

Кримські татари на полях Другої світової війни

На початок Другої світової війни в СРСР під зброєю стояло п’ять мільйонів осіб. Серед них були і кримські татари. Тому на рівні з усіма вони брали участь і в польській і у фінській кампанії.

Крим до війни був відомий окрім всього іншого і як центр по підготовці льотних кадрів. Ось, наприклад, свідчення безпосереднього очевидця і учасника Другої світової війни Андрія Васильовича Христюкова, якій народився в селі Такил Дживанак Сімферопольського району. “У ті далекі часи, на початку 20-х років, проживало в селі біля сотні кримськотатарських сімей, а ще 10-15 сімей були російські, грецькі, німецькі. Жили мирно, дружно, однією сім’єю. Андрій Васильович розповідає, що тоді всі хлопчики мріяли стати льотчиками, розвідниками. Всі намагалися навчитися стріляти. Займалися спортом, здавали нормативи, екзамени по протихімічній обороні. У них була одна мета – стати захисниками батьківщини. Так і наш герой, зовсім ще юний Андрій поступив у Сімферопольський авіаклуб, де й познайомився з Амет-Ханом Султаном (майбутній двічі Герой Радянського Союзу).Вони швидко здружилися, ця дружба ще не один раз зводила їх разом. Після закінчення курсів в авіаклубі Амет-Хан поступив у Качинське училище (недалеко від Бахчисарая), а Андрій попав до Челябінська у військове училище штурманів, в якому на той час навчалося ще 10 кримських татар”.³ Цей короткий спогад бойового штурмана, що пройшов всю війну, досить повно характеризує загальний мілітаристський дух тих років і, водночас, загальне залучення кримськотатарської молоді у військові сфери. Комуністична пропаганда робила свою справу.

Однак причину прагнення чоловіків у армію в ті роки слід шукати не лише в ідеологічній пропаганді. Пропаганда – це лише видима частина айсберга, що відображала економічну і політичну концепцію держави комуністів. Ця концепція будувалася на викоріненні приватної власності на засоби виробництва. Адже власник, який володіє виробництвом, стає незалежною людиною і ним керувати дуже важко. Якщо ж у нього забрали право на володіння приватним виробництвом, то він стає повністю залежним від держави, яка до того ж регламентує його зарплату на свій розсуд. Зробивши таким чином підданого держави повністю залежним від неї, державі стало легко маніпулювати нею, створюючи престижні і непрестижні професії. Так ось і військова професія в ті роки стала престижною. І молоді люди, в тому числі й кримські татари, валом повалили в Червону Армію.

Згідно деяких досліджень, проведених в останні роки, вияснилося, що майже кожен четвертий кримський татарин брав участь у війні в лавах збройних сил СРСР, включаючи партизан і підпільників. Це великий відсоток. Більше половини з них, а саме 55 592 кримських татарина, загинули.

В перші місяці реалізації “Плану Барбаросси” в полоні у німців опинилися майже чотири мільйони червоноармійців. Це три четвертих складу Червоної Армії, яка готувалася здійснити кидок на захід. Без усякого сумніву серед полонених і перших загиблих були і кримські татари. “Їх заганяли у наспіх сколочені табори, де вони без їжі, води піддавалися приниженням і знущанням з боку охорони; гинули. Десятки тисяч військовополонених просто розстрілювалися гітлерівцями”⁴. Взагалі за всю війну в гітлерівських таборах загинули 3 мільйони 222 тисячі військовополонених. Згідно останніх досліджень, взагалі у полоні у німців, загинули 4 мільйони радянських військовополонених⁵.

Свою бездарність і недієздатність керівництво країни стало перекладати на людей, які самі стали жертвами головотяпства верховної влади. “В ті дні з’являється наказ, в існування якого багато хто відмовляється вірити й сьогодні, - пише письменник В. Поляков. – Я приведу тільки заключну його частину:

                                                      Наказ № 270
                                          від 16 серпня 1941 року

НАКАЗУЮ


1. Командирів і політпрацівників, які під час бою зривають з себе
   знаки відзнак і дезертують в тил чи які ЗДАЮТЬСЯ В ПОЛОН ВОРОГУ,
   вважати злісними дезертирами, сім’ї яких підлягають  арешту як
   сім’ї  тих, хто  порушив  присягу  і зрадив  свою  батьківщину
   дезертирів.

2.  ...  СІМ’Ї ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, ЯКІ ЗДАЛИСЯ В ПОЛОН,  залишити без
   державної підтримки і допомоги.


   
   

Саме цей наказ породив безвихідь у сотень тисяч радянських полонених і послужив поштовхом до масового вступу радянських військовополонених в частини Російської визвольної армії генерала Власова і різні національні формування”⁶.

Безпорадність і непрофесіоналізм командирів Червоної Армії на першому етапі війни вели до невиправданих жертв особистого складу під час відкритих зіткнень. ”Найстрашнішим наслідком розправи над власною армією (репресії НКВС), було, на мій погляд, - пише В. Поляков, - те, що воля командного складу була фактично паралізована. Ініціатива і самостійність були втрачені повністю. На вчинок були здатні чи не одиниці із вищого керівництва. …Не дивлячись на очевидність нападу, ніяких заходів вжито не було: війська до готовності не приводилися. Командири чудово розуміли, що будь-який несанкціонований крок буде розцінено як зрада, шкідництво і так далі з самими жахливими наслідками”.

Насправді ж бездіяльність збройних сил СРСР пояснювалася елементарно просто: до Сталіна ніяк не могло дійти, що Гітлер його розкусив і стався набагато розумнішим “Великого керманича”. А коли зрозумів, то його охопив жах. Час же йшов. Всі чекали вказівок Сталіна в той час, коли він настільки розгубився, що втратив здатністьтверезомислити. “Розгубленість і сум’яття радянського військово-політичного керівництва посилювались ФАКТИЧНИМ ДЕЗЕРТИРСТВОМ Й.В. Сталіна, який в перші дні війни закрився на своїй дачі (на цілих одинадцять днів!) і фактично усунувся від керівництва”⁷.

Гітлер на це і розраховував, домігшись в перші дні війни ініціативи, яка і забезпечила йому розвиток успіху на полях війни.

Карколомні успіхи в літній кампанії настільки переконали Гітлера у швидкій і нищівній перемозі над недавнім союзником, що він відмовився від будь-яких переговорів, які Сталін намагався таємно восени 1941 року розпочати через болгарського посла. Але Гітлера погубила не стільки самовпевненість, скільки нахабний шовінізм і расизм, які не могли додати симпатій німцям, що ніби прийшли звільняти людей від червоної зарази.

Дійсно, в багатьох місцях немало людей зустрічали німців як визволителів від комуністичної тиранії. Але протверезіння прийшло дуже швидко. Німецький новий порядок, введений окупантами, виявився ще більше нестерпним за комуністичний режим. Довгоочікуваної свободи фашисти не принесли. Навпаки до безправ’я додався відкритий і безмежний расизм. В окупованих містах стали нормою облави на людей з наступним шовіністичнимсортуванням на першосортних і другосортних. Останніх безцеремонно запихали в теплушки і відправляли як рабську силу на примусові роботи в Німеччину. Тотальне знищення німцями на окупованих територіях євреїв та циган, а також масові репресії проти мирного населення одразу відвернули від окупантів більшість цивільного населення.

Такі порядки шокували навіть радянських людей, які здавалось би, звикли до репресій НКВС. Люди у своїй більшості відмовлялися сприймати расизм як норму. Нехай не всі могли протестувати, але в душі більшість негативно сприймали цей порядок. Особливо це стосувалося Криму, де спокон віку, протягом не тільки століть, але й тисячоліть на цьому невеличкому шматочку землі спокійно і мирно уживалися десятки етносів.

Тому, коли фашисти стали безцеремонно піддавати репресіям караїмів і кримчаків, кримські татари це сприйняли як початок репресій і проти себе, оскільки вони відрізняються від караїмів і кримчаків тільки релігією. В усьому ж іншому ці люди були об’єднанні з кримськими татарами єдиною мовою і спільною культурою. Як до речі, саме кримські татари відверто заявили про спорідненість тисячівмісцевих циган-мусульман з кримськими татарами, врятувавши цим їх від знищення німцями. Релігійна та етнічна терпимість у довоєнному Криму, незважаючи на всі спроби більшовиків на протязі 1920-1930 років протипоставити місцеве населення один проти одного, дякуючи особливостям історичного розвитку півострова, залишалася високою. Ось чому фашизм в середовищі кримських татар не знайшов будь-якої значної підтримки. І хоча ідеї комунізму для кримських татар теж були чужими (жовтневий переворот вони не підтримали і довгий час протидіяли більшовизму), але фашизм для них не був неприйнятнийорганічно. Ось чому кримські татари в окупованому Криму активно включилися в партизанський рух, не дивлячись на те, що спочатку чимало хто з них сприйняли прихід німців як визволення від червоної чуми, що поставила націю на грань деградації. Тому партизанський рух кримських татар, і не тільки кримських татар, слід сприймати як протест проти фашизму, але не як захист комуністичних порядків. По іншому й не могло бути, оскільки вже за радянські часи, в наслідок голодомору 1921-1922 рр. і колективізації на початку 1930-х років, за офіційними даними в Криму було знищено понад 100 тисяч кримських татар. Цей нюанс завжди треба мати на увазі, коли йдеться про кримськотатарський опір в період окупації. Менталітету кримських татар не властивий як комунізм, так і фашизм.

В той же час, як і на всіх інших окупованих територіях СРСР, німцями в Криму були сформовані так звані добровільні військові підрозділи, в які були включені представники різних національностей, в тому числі й кримські татари. Саме цей факт став привидом для звинувачення в подальшому кримськотатарського народу в зрадництві (кого? комуністів?) та його насильницької депортації у травні 1944 року.

Зрозуміло, що дійсні причини “очищення” Криму від його корінних жителів полягали зовсім в іншому. З перших днів завоювання Криму Катериною II витиснення кримських татар з півострова залишилася головним завданням можновладців Російської імперії. Менталітету росіян, що звикли жити при кріпацтві, незрозумілим був менталітет людей, які ніколи не знали ні рабства, ні кріпацтва. Тому завоювавши Крим, росіяни, подібно до американських колоністів, які зрозуміли, що з аборигенів-індіанців не зробиш слухняних рабів, також вирішили позбавитися від корінних жителів Криму, які відмовлялися розуміти звичні для росіян форми спілкування: вони ніколи не знали рабської слухняності. Не розібравшись з особливостями менталітету підкореного народу, росіяни для своєї зручності вирішили затаврувати складний для розуміння народ, як “здатний на зраду”. І з цим визначенням стали проводити політику геноциду корінного народу Криму.

Спадкоємці царизму – комуністи в силу своєї безграмотності і ще більшого примітивізму, також не задумувалися над питанням, чому ж кримські татари не хочуть жити, як живуть російські комуністи. Хоча що ж тут мудрого? Якщо комунізм можливий для значної частини російського народу, то це зовсім не означає, що комунізм - це добре для всіх. Для кримськотатарського народу комунізм – це погано. Так само, як і фашизм. Але робити звідси парадоксальний висновок, що кримські татари - зрадники, значить взагалі нічого не розуміти ні в психології, ні в етнології. По суті так само і відбувалося. Адже сильний – це не значить – розумний. Росія підкорила кримських татар, але зрозуміти душу підкореного народу – це було вище її можливостей. Тому і почала від нього звільнятися фізично. Так було при царизмі, так продовжувалося і при комунізмі.

Взагалі комуністи абсолютно не рахувалися з інтересами не тільки окремих людей, але й цілих народів. Показовим прикладом в цьому відношенні стала і історія зі створенням Єврейської автономної республіки. Оскільки до територій, які розглядалися в свій час як такі, де можна було б утворити автономію радянських євреїв, керівництво СРСР віднесло і кримський півострів. Розглянемо коротко передісторію цього питання.

Перші ідеї щодо створення національної єврейської держави на території колишньої Російської імперії з’явилися ще в перші роки революції. Спочатку планувалося утворити її в межах “лінії осідлості”, тобто, на території Білорусії і прилеглих районів України. Але громадянська війна розладнала ці плани, оскільки західні області Білорусії та України відійшли до Польщі, тобто, опинилися за межами державних кордонів радянської республіки. Тоді виникла ідея переселити решту євреїв (2,5 млн.) на береги Чорного моря. Ідея ця сподобалася не лише функціонерам ВКП(б), але і була підтримана низкою міжнародних єврейських організацій, зокрема, у США. Справа в тому, що під час голоду 1921-1922 років у Криму загинуло понад 80 тисяч кримських татар. Для спасіння голодуючого населення у Крим надходила допомога з-за кордону, в тому числі із США, каналами “Американської організації допомоги” і благодійної єврейської організації “Джойнт”. До речі, допомога була своєчасною і досить значною, що врятувала від гибелі тисячі людей, особливо у містах. Так ось в цей час “із Америки прибув один із керівників “Джойнта”, виходець із Росії Розен, який настійно переконував Голову КримЦВК Гавена в обмін на фінансову і технічну допомогу виділити в якості експерименту незайняті землі кримських татар, які загинули від голоду, для переселення 1000 сімей євреїв. Катастрофічна ситуація в Криму після голоду, відсутність будь-яких надій на допомогу Центру не залишали керівникам Криму можливостей для вибору”, - пише історик С.А. Усов.⁸.

Пізніше був опрацьований проект створення єврейської державної автономії, що охопила б великий район, починаючи від Одеси, на Херсон, потім північний Крим, далі по узбережжю Чорного моря до кордонів Абхазії, включаючи Сочі. Прихильниками “Кримського проекту” були Троцький, Камєнєв, Зінов’єв, Бухарін, Риков, Цюрупа, Сосновський, Чичерін та ін., а в Америці – лідери Всесвітньої сіоністської організації і 200 найбагатших людей Америки, які стали ініціаторами збору коштів на “Кримський проект”.

Однак з реалізацією проекту по різних причинах не поспішали. В ході неодноразових обговорень на засіданнях політбюро акцент поступово змістився на територію Криму, де міжнаціональні конфлікти ніколи не набували трагічних форм. “В січні 1924 року йшлося про “автономний єврейський уряд, федерирований з Росією”, був підготовлений проект декрету про створення в північній частині Криму Єврейської Автономної РСР”⁹.

Але найцікавіше, що в Криму про ці плани не тільки не знали, але навіть і не підозрювали. З 1921 року тут існувала Кримська автономна республіка, діяла конституція, поступово переборювалися наслідки голоду. Про плани не знав і надісланий із Москви секретар Кримського обкому партії Петропавловський, настільки таємною була ситуація, в якій приймалося рішення по Криму.

Але невдовзі таємне стало явним. Ситуація в Криму відразу загострилися. Проти “Кримського проекту” виступили кримськотатарські комуністи на чолі з Головою КримЦВК Велі Ібраімовим, а також кримські німці. Велі Ібраімова, який фактично саботував вказівки

Москви про виділення євреям-переселенцям землі у степовій частині Криму, підтримала національна інтелігенція, що раніше входила у партію “Міллі-Фірка”. Ібраімов ставав все більш самостійним, одержуючи широку популярність.

Кінець кінцем Москва вирішила відсторонити його. На початку 1928 року Велі Ібраімова заарештували, його безпідставно звинуватили у кримінальних злочинах в роки громадянської війни і через три дні розстріляли. А потім під особистим контролем Менжинського ГПУ сфабрикувало закритий “процес 63”, за яким за протидію намірам Москви вислали на Соловки і там розстріляли цвіт кримськотатарської національної інтелігенції. Жорстоко були подавлені і хвилювання серед кримських німців, хоча біля тисячі осіб “штурмом” покинули СРСР.

І хоча населення Криму того часу, в тому числі і кримські татари, виступили не проти євреїв, а проти безсоромного втручання в їх побут зовнішнього диктату, що повністю ігнорував їхні інтереси, деякі історики і сьогодні намагаються безпідставно приписувати кримському суспільству довоєнних часів певний антисемітизм.

Зрозуміло, що справжньою метою московської влади було аж ніяк не вирішення єврейської проблеми – треба було спровокувати найбільш активних кримських татар і, знищивши, їх послабити опір кримськотатарської спільноти в протистоянні антинародним діям більшовистської влади. Визнаємо, що більшовикам це вдалося.

Діючи за принципом – хто сильний, той і правий, Центр поспішно видав спеціальний закон, що визнавав північнокримські фонди землями всесоюзного значення, а не місцевих органів влади. Одночасно на Урал вислали 30 тисяч кримських татар під виглядом розкуркулювання, знявши їх з земельних ділянок. Більша частина цих нещасних загинула на лісоповалах півночі. Зате були вилучені землі, на які планувалося переселити 100 тисяч євреїв і проголосити республіку.

Всі ці дії більшовиків отверезили навіть тих кримських татар, які були ще лояльними до існуючої влади.

Зате такі рішучі кроки Москви переконали практичних американців перейти від окремих вкладів до масштабних акцій, за якими СРСР одержав від “Джойнт” на “Кримський проект” 20 млн. доларів в цінах того часу. Ось в що оцінили більшовики корінне населення Кримського півострова. Доля народу для справжнього комуніста ніщо у порівнянні з торжеством комуністичної ідеї. За ідею вони готові покласти хоч усе населення світу.

І це не гіпербола. Невдовзі ті самі євреї, про яких нібито так турбувалися радянські вожді, теж стали жертвами більшовиків. Як свідчить все той же С.Усов, “Роздратування Сталіна викликала відмова американців до повного виконання договору заключити нову угоду про нову позику. Тому замість єврейської республіки в Криму оголосили про створення двох єврейських районів, а автономну область, “для того, щоб випустити пар”, створили на Далекому Сході в Біробіджані. Під прапором боротьби з ворогами народу були знищені всі, хто брав участь в проекті єврейської республіки в Криму в 20-30 роки”. Дуже характерний і показовий приклад вчинків більшовиків. Правда, з початком війни Сталіну знову прийшлося змінити своє ставлення до євреїв, щоб завоювати симпатії Америки і одержати нові фінансові подачки. Але це вже було чисто єврейське питання і до кримських татар відношення не мало.

Тому, повертаючись до симпатій і антипатій кримських татар в період Другої світової війни, слід відверто сказати, що ні до комуністів ні до фашистів у кримських татар особливої симпатії не було. І будь на те воля Бога, то вони не брали б участі у війні на жодному боці. Однак, опинившись за покликом долі на боці комуністів, вони змушені були воювати з їх ворогами, добре, що ворог вартий був того, щоб його знищити.

Ось з такими складними почуттями і воювали кримські татари на фронтах Другої світової війни.

У травні 1994 року були нарешті опубліковані таємні відомості про участь кримських татар у так званій “Великій вітчизняній війні”. Наводжу уривок з повідомлення, опублікованого в газеті “Авдет”, дослівно. Цифри, наведені там, вражають, особливо беручи до уваги, що чисельність народу на початок війни не перевищувала 240 тисяч осіб (за переписом населення 1939 року в Криму було всього 1126,5 тисяч осіб, із яких 218,2 тисячі осіб складали кримські татари).

“Всього із 32 керівників підпільних організацій Криму 25 були кримські татари. Під час окупації фашисти розстріляли 12 тисяч кримських татар. За зв’язок з партизанами фашисти спалили на півострові 127 сіл, із них – 105 – кримськотатарських. Серед кримських татар 7 Героїв Радянського Союзу. Один цього звання удостоєний двічі. Героєм Польщі став кримський татарин Адаманов. Серед кримських татар під час війни було 4 генерали, 85 полковників, 100 підполковників. 35 кримських татар стали кавалерами ордена Слави, в тому числі 34 – першого ступеня. 50 тисяч кримських татар під час війни були удостоєні державних нагород. Всього ж на фронтах війни, в партизанських загонах, у підпіллі загинули 55 592 кримських татар”¹⁰..

Всі ці відомості ретельно замовчувалися комуністичним режимом. І це зрозуміло, бо як можна оголосити народ зрадником, коли у нього стільки героїв?

Тут варто задати зовсім інше питання: чому ж все-таки у народу, органічно не налаштованого до сприйняття комунізму, стало стільки відважних бійців, переважна кількість яких так і не повернулася з поля битви?

Це питання не давало спокою багатьом дітям загиблих батьків кримськотатарської національності. Воно, це питання, не могло не виникати у дітей репресованого народу. Невже наші батьки були настільки обдурені пропагандою, що не знали, який режим вони захищають? Адже навіть за своїм менталітетом кримські татари не можуть бути та й не були носіями ідей комунізму! А воювали героїчно! В чому ж тут справа?

Я, автор цих рядків, довго ламав голову над цим питанням. Кінець кінцем відповідь знайшов. Для цього потрібно було тільки уявити себе на місці батька і відповідь опинилася на поверхні.

Мій батько, Абдураїм Куддусович Куддусов народився в 1903 році в сім’ї потомственого мулли з відомого роду Куддусів. Його батько, Куддус-ефенді, будучи муллою кримськотатарського кавалерійського полку, в якому імператор Микола II рахувався почесним рядовим, ніколи не приховував своєї опозиції до царського режиму. Будучи, не дивлячись на сан, світською людиною в побуті, він направив своїх трьох синів одержати освіту в російську гімназію. Але, перед цим він відстояв перед дирекцією гімназії право, щоб його діти замість гімназичного кашкету носили кримськотатарські шапки. Це був своєрідний пасивний протест проти засилля чужих звичаїв.

Коли грянула лютнева революція, перед Куддусовими не стояло питання, на чий бік перейти. Проти царизму – за демократію! Але революція в Росії несподівано набула складної, двоступеневої форми. Не встигли розправитися з монархією, як стали розбиратися між собою. Так що моєму батькові прийшлося воювати з білими як на боці зелених, так і на боці червоних. Але не воювати він не міг. А коли закінчилася громадянська війна, то прояснилося, що даремне воював, тому що його, героя громадянської війни, раптом свої ж прилучили до класового ворожих елементів. Прийшлося ретельно приховувати своє походження, що в умовах Криму рівнозначно було тому, щоб ховати шило в мішку. Абдураїм був людиною непересічною і різносторонньо обдарованою. Тому, того небажаючи, опинився на виду і в перших лавах. Природно, як активний противник і борець проти царського режиму, він був прийнятий у партію більшовиків. А як людина освічена, був залучений до відання юридичною стороною революційного процесу. Для цього він закінчив в 20-х роках XX століття в Сімферополі дворічні курси юристів. Однак робота прокурора не відповідала його натурі і він від неї позбавився. Тоді його призначили головою профкому металургійного комбінату в Керчі. А коли комуністи задумали на початку 30-х років організувати новий голод у сільській місцевості, то його в числі двадцятип’ятитисячників направили в село головою колгоспу, сподіваючись, щоб він там одночасно руйнував село під виглядом викорінення куркульства. І ось тут він зрозумів остаточно, що робить зовсім не те, що слід робити. Він не міг втілювати нелюдські плани партії і не став експлуатувати свій організаторський талант в угоду партійній кар’єрі. Розплата швидко прийшла. За викривлення лінії партії батька спочатку виключили з лав ВКП(б), потім, дізнавшись про його походження, вирішили розстріляти як “ворога народу”. Це було в 1934 році.

Знаючи, що чекає його і його сім’ю, Абдураїм мобілізував всі свої знання і природні дані, довів свою правоту і безальтернативність дій в тій конкретній ситуації, чим врятував себе і сім’ю від несправедливого жорстокого суду. Його випустили, але не для того, щоб реабілітувати. Просто він опинився розумнішим від своїх сусідів. Однак, не бажаючи більше спокушувати долю, покинув поспішно Крим і втік до Москви. В Москві він переховувався декілька років, працюючи … юрисконсультом у відомому Музеї Революції. Але у Абдураїма була своя “Ахіллесова п’ята” – він дуже любив свою сім’ю і не міг жити без неї. Він знову повернувся у Крим, поступив на роботу в колегію адвокатів в Сімферополі. Непересічні здібності і ерудиція дуже швидко висунули його до числа кращих адвокатів Криму. У ті довоєнні роки судові процеси викликали у людей щирий інтерес і відвідувалися як вистави. Зали засідань ніколи не були пустими. Слухати промови знаменитих адвокатів приходили великими групами. Абдураїм Куддусов швидко завоював широку популярність. В середовищі кримських татар його називали “наш захисник”. На початку війни він потрапив у Казань, куди раніше на работу в оперний театр була запрошена його дружина Шафіка Куддусова. Тут він також працював якийсь час в колегії адвокатів. Восени, коли війна охопила Крим і стала підступати до Москви, набравши загрожуючих масштабів, пішов добровольцем на фронт. Рішення це було усвідомленим і не спонтанним. Його ж ніхто до цього не примушував. На цьому ґрунті з моєю матір’ю у батька стався конфлікт, оскільки в Казані ми були на положенні біженців (виїхали з Криму всього на два літніх місяці) і допомога мужчини в сім’ї була в тих умовах більш ніж необхідною. Але аргументи батька були настільки переконливими, а за своєю необхідністю настільки страшними, що мати у відповідь тільки розридалася. В цей день він виніс вирок – віддати себе в жертву сім’ї.

Так, він знав, що розлучається з сім’єю, яка для нього є найдорожчою за саме життя, назавжди. Він так і сказав: “Я йду, щоб померти героєм. Тільки ця ціна може забезпечити вам благополучне життя без дорікань на ваше непролетарське походження. Я очевидно загину у цій страшній війні, але загину геройськи. Тільки геройська смерть стане для вас кращим захистом від усіх грядущих незгод”.

Все сталося саме так, як він говорив. Він зміг заглянути наперед настільки, наскільки ми і уявити собі не могли. Мені було на той час шість років, але як син загиблого “смертю хоробрих”, я протягом дванадцяти років одержував від держави пенсію, що підтримувала нас в тяжкі повоєнні роки¹¹. А в період репресій, що лягли на всіх кримських татар, геройська смерть батька захищала нас від огульних звинувачень, примушуючи замовкати тих, хто нас обвинувачував.

І ось тепер, коли я задумався про причини відваги кримських татар в цій жахливій війні, я зрозумів, що доля і вчинок мого батька надто типові для більшості кримських татар взагалі. Всі вони знали про наказ № 270 і у більшості з них був вироблений комплекс вини перед комуністичним режимом. І щоб позбавитися від нього, мужчини взяли на себе місію реабілітації перед режимом в ім’я блага своїх сімей і потомства. Мужчини віддали себе на загибель цьому режиму, примирившись з тяготами долі, слідуючи духу Корана.

Пожертвувати собою задля спасіння своїх близьких – це так притаманне для кримських татар. Забігаючи на десятки років вперед, не можу не згадати Мусу Мамута, якій спалив себе на очах своєї дружини і дітей, коли в черговий раз до їхньої оселі прийшли міліціонери щоб силою вислати їх за межи Криму¹².

Таким чином, дії кримських татар, які були по той бік фронту, були передбаченими і цілком обґрунтованими. Але ось у тих, хто опинився по той бік фронту, в тилу у інтервентів, - були не такими однозначними. Німці, що прийшли до Криму, повели себе так, як уже зазначалося вище, не як визволителі, а як окупанти. Природно, реакція населення стала цілком адекватною і люди зразу зрозуміли, з ким мають справу. Тому, коли розпочалися репресії на караїмів, кримчаків і циган, кримські татари мовчки стали ховати у себе нещасних, видаючи їх за своїх рідних.

Як не дивно, але в кращому положенні із цих трьох етносів опинилися кримськотатарські цигани. Цей етнос, попавши у Крим в середньовіччя, чомусь осів у Криму, відмовившись від кочового способу життя. А в період кримського ханства, кримські цигани, на той час досить сильно отуречені, тому що Крим на той час говорив в основному на тюркських діалектах, стали приймати Іслам. Процес ісламізації Криму, слід сказати, проходив неспішно, тому що це не було політикою держави, багатонаціональної і багатоконфесійної. Простонаселення Криму, здавна розрізнене, об’єднавшись в єдину державу, переживало потребу в консолідації. А так як творці Кримського ханства сповідували Іслам, то Іслам прийняти було престижним явищем. Та частина населення Криму, яка прийняла Іслам, автоматично стала називатися татарами: адже тюркомовне населення Криму тільки за релігійною належністю може розрізнятися між собою. Приналежність до Ісламу, релігії правителів Криму, робило всіх, хто прийняв мусульманство, частиною цього привілейованого стану суспільства. Очевидно, саме тому найбільш багата частина кримських циган теж прийняла Іслам, назвавши себе татарами. Хоча в самому середовищі татар-мусульман етнічне походження таких циган не було таємницею. Вони називали себе чингене. Але це, як мовиться, тільки для “внутрішнього користування”. А для решти вони були татарами. Ось чому німці не посміли зачепити циган-мусульман, що називалися кримськими татарами. Решту ж циган, які не були мусульманами, інтернували, а потім розстрілювали.

Така ж доля спіткала і кримчаків – кримських тюркомовних іудеїв. Спаслися від розстрілів тільки ті, хто встиг закомуфлюватися під кримських татар.

“Судячи з німецьких документів, - пише А. Некрич, - з жовтня 1941 року і по квітень 1942 року в Криму були знищені 91 678 осіб, тобто, десята частина населення. Розпочате знищення малочисельної етнічної групи караїмів було призупинене, дякуючи мужньому втручанню духовного і світського глави караїмів всього світу, кохана караїмського Хаджи-Сарая Шамшала, чия резиденція тоді знаходилася в Литві”. За порадою якогось полковника СС зі штабу “Остланд”, знавця східної культури, Шамшал, вчасно попереджений ним про підготовку до знищення караїмів, звернувся до Розенберга з меморандумом, в якому виклав історію свого народу, де показав, що караїми – чистокровні тюрки і що від решти тюрків їх відрізняє лише релігія, близька до іудейської, але також відрізняється від неї.

В результаті цих акцій була створена особлива комісія, яка провела наукові дослідження з детальними антропометричними вимірами, за якими караїмів кінець кінцем “реабілітували” перед фашистами і відмінили щодо них репресії.

Як пише А. Некрич, порівняно з росіянами кримськотатарському населенню були надані деякі пільги, що пояснювалося виключно утилітарними і пропагандистськими цілями, як свідчили ті ж німецькі документи. Все зводилося до загравання з Туреччиною, що зберігала впродовж Другої світової війни нейтралітет, але недвозначно постійно вказувала, що їй небайдужа доля тюркських мусульманських народів, які опинилися під владою фашистів. Намагаючись втягнути Туреччину у війну на своєму боці, німці і демонстрували перед нею свою ніби то особливу симпатію до кримських татар. Насправді ж при розробці плану Барбаросси доля і майбутнє Криму та його населення неодноразово обговорювалося німецьким верховним керівництвом. І в цьому питанні Гітлер (з Гіммлером) займали досить послідовну расистську позицію, що полягала у повній германізації Криму з приєднанням його безпосередньо до рейху. За цим планом передбачалося виселення з Криму всіх без винятку “національно-чуждих елементів” – росіян, українців, татар. За розробкою відомства Гіммлера Крим передбачалося перетворити у місце відпочинку і пенсійного проживання для заслужених есесівців. За іронією долі історія розсудила інакше: Крим після війни став місцем заслуженого відпочинку не есесівців, а їх ворогів – партійних функціонерів комуністичного режиму. Решта ж була збережена: “національно-ворожі елементи” були виселені (кримські татари, кримські німці, греки, болгари, вірмени тощо) в товарних вагонах, як сміття.

Здійсненню далекоглядних фашистських планів заважала еволюція воєнних дій, а також все зростаючий опір народів, які відчули на собі тягар нового режиму. До цього варто віднести і насильницьке вивезення в Німеччину здорових людей обох статей як дешеву робочу силу. Наприклад, в 1942-1943 рр. з Криму було депортовано декілька тисяч кримських татар як “східних робітників”, які нещадно експлуатувалися, подібно до радянських громадян інших національностей, гнаних у рейх. І лише в 1944 році, боячись бунту такого “вибухонебезпечного елементу, яким були іноземні робітники” неросійським робітникам, в тому числі і кримським татарам, був наданий статус “західних робітників”, яким передбачалися відносно кращі умови роботи і життя.

В моєму архіві є свідчення декількох (ще, на щастя, живих) свідків, які були насильно вивезені до Німеччини в якості дешевої робочої сили. Ось свідчення одного з них.

Абдураїм Деміраяк народився в 1927 році в селищі Таракташ Судакського району. Окупація його захопила 14-літнім хлопчиком. А в 1943 році, коли йому було неповних 16 років, він несподівано попав в облаву. До цього в Судаку облави проводилися двічі в 1942 році. Людей ловили, як зайців, заганяючи безцеремонно у відстійники і не рахуючись ні з віком, ні зі статтю. Потім ці люди безслідно счезали. Але населення знало, що людей вивозять на каторжні роботи до Німеччини. На цей раз сталося те ж саме.

В числі тисяч виловлених в цій акції нових рабів, Абдураїм був відправлений в трюмі сухогруза морем спочатку до Констанци, а потім в товарняках до Німеччини. Той місяць депортації поки вони добиралися до Нордхаузена запам’ятався йому до кінця його днів. Конвоїри з людьми обходилися гірше, ніж зі скотиною. В трюми людей набили так, що вони могли тільки стояти. Ні про які туалети мови не йшло: люди спорожнялись, стоячи, під себе, поки не прибули до Констанци. Про їжу не згадували цілий тиждень

Майже два роки Абдураїм працював каторжником на фабриці. Відчувши крах фашистської Німеччини, радянські каторжники, серед яких був Абдураїм Деміраяк, повстали проти своїх рабовласників і рушили … ні не на схід, а на південь в Італію, яка вже не воювала. Абдураїм разом зі 150 кримськими татарами добрався до Ватікану. Тут протягом трьох місяців вони відсиджувалися під охороною монахів, ховаючись від окупаційних властей, тому що вже знали про те, що їх чекає на батьківщині. Пізніше із Ватикану вони емігрували в Туреччину.

В 1963 році Абдураїм за російською квотою був прийнятий в якості політичного емігранта-біженця в США, де живе до цих пір. Але до цього часу, пам’ятаючи про минуле, залишається активним політичним діячем, представляючи кримських татар в “Меморіальному музеї” в Вашингтоні, а також щорічно відвідує Крим з гуманітарною метою. Зокрема, за його допомогою був споруджений пам’ятник жертвам депортації з Криму в 1944 році, поставлений в Судаку, на батьківщині Абдураїма Деміраяка, в п’ятидесяту річницю цієї трагічної ї страшної події.

Таким чином, повертаючись до теми опору народів, хотілось би підкреслити, що, і фашисти і комуністи однаково марили в мріях про завоювання шляхом насильства всього світу. Завоювати світ силою теоретично можливо, а ось утримати завойоване насильством практично надовго неможливо. Історія людства це підтверджувала неодноразово.

Слід сказати і про те, що партизанська війна взагалі – є однією з форм воєнних операцій. І будь-яка держава, що веде затяжну війну, завжди планує в тилу залишених територій формування озброєних загонів, які ведуть диверсійну діяльність. В Криму також при відсутності Червоної Армії були залишені люди, які одержали завдання вести підпільну підривну роботу, а також створити активно діючі партизанські загони. Зброя і продовольство були залишені на спеціально підготовлених базах. Все це входить до планування стратегії війни. Однак ефективність ведення партизанської війни дуже залежить від настроїв і підтримки місцевого мирного населення. А симпатії до себе від населення окупаційні власті отримати не могли, оскільки своєю жорстокістю, расистським ставленням до населення, окупанти відрізнялися в гірший бік майже від влади комуністів.

Продовжуємо цитувати А Некрича: “Тяжке економічне положення, особливо в містах, голод, жорстке раціонування продовольства, вивіз майже всіх сільськогосподарських продуктів посилювали невдоволення кримчан. Німецькі окупаційні власті зберегли в Криму колгоспи і радгоспи як господарські одиниці для більш успішного вилучення продовольства і сировини у сільськогосподарського населення. Ті, хто розраховував, що німці відмінять колгоспи і відновлять приватну власність на землю, були розчаровані. Гітлерівці не збиралися повертати і церковне майно.

Ріст партизанського руху і боязнь, що Крим в результаті опиниться відрізаним від основних сил німецької армії, зробили більш жорсткими каральні дії німецьких властей, а це неминуче приводило до розширення партизанської боротьби.

Татари, які проживали в селах зі змішаним населенням, особливо в гірській частині Криму, негативно ставилися до служби в “загонах самооборони” і ухилялися від неї. СД виявляло тих, хто ухилявся, і знищувало їх. Відповідно, як правило, було посилення підтримки партизан. Так було, наприклад, в селах біля Бахчисарая. Вплив партизанського руху зростав. В партизанських таборах створювалися татарські підрозділи, майже чи не в кожному татарському селі і в кожному “загоні самооборони” перебували представники партизан. СД разом з німецькими армійськими частинами почало знищувати як татарські, так і не татарські села біля партизанської зони. У відповідь населення сіл переходило в гори, до партизан. В одному із таємних положень СД зазначалося, що ціла татарська рота “самооборони” приєдналась до партизан. Навіть такий прислужник гітлерівців, як Кирималь, визнає, що багато кримських татар стали жертвами “акцій СД”. Вже на кінець окупації Криму, в грудні 1944 рр. німці спалили і знищили 123 гірських села південного і північного Криму. Тисячі кримських татар, втративши все своє майно, були змушені переселитися в степові райони Криму. В січні 1944 року жителі спалених німцями кримськотатарських сіл – Аргин, Баксон, Казал разом з жителями спалених російських сіл – Ефендикой, Кутур, Нейман пішли в гори до партизан. В таємному повідомленні ОКВ міністерству “східних територій” від 28 лютого 1944 р. вказувалося, що татари останнім часом проявляють “відкрите невдоволення”.

Генерал-фельдмаршал фон Манштейн, командувач південною групою, писав не без гіркоти про провал планів використання проти радянської влади неросійських народів окупованих частин Радянського Союзу…”

Тут я змушений перервати цитату, щоб зробити деяке пояснення до зауваження Манштейна. Справа в тому, що у німецького керівництва не було єдності в поглядах щодо ставлення до завойованих народів. Зокрема, в армійських колах, до яких належав і Манштейн, пропонувалося створити в окупаційних зонах органи самоуправління, сформовані за національною ознакою, так званий місцевий уряд. Однак була і інша думка, що походила від фашистських партійних кіл, які у відповідності з фашистською ідеологією вкрай негативно ставилися до виникнення будь-яких форм місцевої влади, особливо на національній основі. Армійці свою позицію відстоювали з практичних міркувань, пропонуючи таким чином залучити населення на свій бік і рекрутувати додаткові військові формування на допомогу німецькій армії”. В Криму дебати на цю тему велись найбільш гостро в першій половині 1942 року, про що свідчать таємні матеріали міністерства закордонних справ Німеччини. Результатом цих довгих дебатів була кінець кінцем відмова надати кримським татарам яку-небудь форму самоуправління.

Так що Манштейн, висловлюючи жаль щодо провалу планів створення татарських військових об’єднань, в записці, датованій травнем 1943 року, недвозначно кидає камінь в город своїх опонентів з фашистських партійних кіл. Так, вермахту не вдалося сформувати військове ополчення з кримських татар кількістю до 20 тисяч, на що вони дуже розраховували. Замість цієї цифри вони набрали всього 1632 особи, з яких і сформували 14 рот і шість батальйонів. В подальшому ці, так звані, “загони самооборони” поповнювалися “добровольцями” з числа військовополонених, добровільність служби яких була надзвичайно сумнівною, як зазначає А. Некрич. Багато рекрутів йшли на службу до фашистів вимушено: хотілось залишитися в живих, дотягнути до кінця війни, не загинути від табірного життя. Ті ж, хто йшов служити з політичних міркувань, на думку ряду істориків керувався неприйняттям “крайніх форм колективізації і антирелігійними заходами” (за даними Конквеста з Криму під час колективізації були вислані від 30 до 40 тисяч татар).

Що ж стосується органів самоуправління, то фашисти все-таки були змушені піти на деякий компроміс, дозволивши створити так звані “мусульманські комітети”, яким були передані функції регулювання культурного і релігійного життя татар. Але все це перебувало під жорстким контролем окупаційних властей, тобто, і самі комітети і релігійне життя. В таємних інструкціях, крім того, для німецького командування пропонувалося ні в якому разі не допускати співробітництва “мусульманських комітетів” з “загонами самооборони”.

“У будь-якому випадку протидіяти створенню центрального татарського керівництва і проведенню татарської політики”, - так писалось в одній з інструкцій фашистів.

Вираженням цієї політики стала заборона відродження партії “Міллі фірка” (“Національної партії”, що виступала завжди за відродження національної держави в Криму), яка була в Криму заборонена ще комуністами. Так що фашисти постійно підтверджували свою ідентичність з комуністичним режимом своїм ставленням до кримських татар, що ніяк не додавало їм симпатій з боку останніх. З цієї життєвої практики кримським татарам в окупації приходилося робити філософський висновок, що “ворог мого ворога – ще не є мій друг”. Ось чому під час Другої світової війни одні кримські татари воювали проти фашистів, інші – йшли на війну проти комуністів. Правда останні, як свідчить статистика, складали лише один відсоток. Але за трагічним збігом обставин саме від комуністів кримськотатарський народ поніс найбільші втрати. І не допоміг ніякий героїзм 90%, які самовіддано прислуговували узурпатору.

Висновок або післямова

Друга світова війна нанесла кримськотатарському народу жорстокі втрати. Але катастрофічними за своїми наслідками стали тотальна депортація кримськотатарського народу з своєї батьківщини та насильницьке утримання його в місцях вислання протягом майже півстоліття. З крахом комуністичної системи та розпадом СРСР і становленням незалежної України стало можливим повернення багатостраждального народу на свої землі. Однак й сьогодні іноді доводиться чути про те, що, мовляв, вислання кримськотатарського народу, було викликане обставинами воєнного часу. І не хочуть люди, що розділяють такій підхід, задуматися над тим, що Друга світова війна закінчилася ще у 1945 році, а кримські татари ще десятиріччя вели з комуністичним режимом СРСР боротьбу за повернення на свою батьківщину

Якщо хтось вважає, що причиною бід кримських татар було недостатньо палке служіння комуністичному режиму, то він просто наївний дурень. Комуністи, що оголосили кримських татар зрадниками, насправді лише скористалися війною, щоб завершити розпочатий ще царським режимом процес вигнання корінного народу Криму з його історичної батьківщини. Для розуміння цієї простої істини, достатньо прослідкувати історію Криму, починаючи з його завоювань царською Росією, тобто, з 1783 року. Імперська політика з того часу не мінялася, хоча за цей час одна імперія замінила іншу. Але помінялися лише господарі імперії. Все ж інше збереглося без змін. Наступність геноциду була дуже послідовною. А війна тільки прискорила цей процес. В мирних умовах депортацію небажаного народу здійснити було б набагато складніше: прийшлось би окрім колективізації придумати ще що-небудь. А тут достатньо лише оголосити народ зрадником, і все пішло, як по маслу. У війні завжди простіше вирішуються будь-які складні питання, тому що війна, як продовження політики, здійснює її не витонченістю розуму, а грубою силою. Ось чому, коли в мирних умовах для розв’язування деяких питань не вистачає розуму, починають воювати, тобто, приміняти грубу силу. Отже, чим менше розуму, тим частіше звертаються до сили.

А звідси питання: чи можливо було уникнути Другої світової війни?

Ні, не можливо. Чому? Комуністи Радянського Союзу з перших днів свого існування як державного режиму взяли курс на знищення своїх конкурентів насильницьким шляхом, розуміючи, що змагатися мирними методами вони не здатні. Тому тільки всесвітня переможна війна давала можливість до існування комуністичної системи.

Однак здійснення цього завдання шляхом світової революції не вдалося. Ось тоді-то Сталін і скористався національно-патріотичним настроєм ображеної німецької нації, вигодувавши в її середовищі фашизм, і заохотив його на завоювання країн Заходу, щоб потім несподіваним ударом підкорити ослаблених війною противників і встановити свій режим.

Гітлер розкрив плани Сталіна і сплутав задуманий сценарій, кинувши всю воєнну міць Третього рейху, вигодувану не без участі Радянського Союзу, на свого ж противника.

Однак Гітлер сам опинився у положенні заручника і став жертвою власної расистської “теорії”, перетворивши війну армій у війну народів. До нього так і не дійшло, що арміями можна перемагати лише армії, але неможливо армією, навіть дуже сильною, перемогти народ. Своїм расизмом Гітлер відштовхнув від себе і від німців всі народи світу, і тому одержав нищівну поразку.

Але й комуністам не вдалося підкорити світ, тому що їх бузувірський план був досить легко розгаданий фашистами. У безсильній злобі Сталін почав мститися за власний провал своїм же підданим. Одними з них були кримські татари.

ЛІТЕРАТУРА

Возгин В.Е. Империя и Крым – долгий путь к геноциду. - Бахчисарай, 1994 г.

Некрич А. Наказанные народы. - Нью-Йорк, изд-во “Хроника”, 1978 г.

Поляков В. Крым: судьбы народов и людей. - Симферополь, 1998 г.

Судоплатов П. Для чего выслали татар из Крыма? - “Кубанские новости”, 13 февраля 1998 г., № 47.

Суворов В. Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну? - Москва, 1992 г.

Усов С.А. Как Россия потеряла Крым. - “Независимая газета”, 20 марта 1998 г.

¹ Суворов В. Ледокол. – М.: 1992, С. 19.

² Суворов В. Ледокол. – М.: 1992, С. 19.

³ Керімова Г. Тоді мріяли стати льотчиками. – “Авдет”, № 6, 2000 р.

⁴ Некрич А. Наказанные народы. – Нью-Йорк, “Хроника”, 1978, С. 8.

⁵ Там же.

⁶ Поляков В. Крым: судьбы народов и людей. – Симферополь, 1998.

⁷ Некрич А. Наказанные народы. – Нью-Йорк, “Хроника”, 1978.

⁸ Усов С. Как Россия потеряла Крым. – “Независимая газета”, 20 марта 1998 года.

⁹ Там же.

¹⁰ Мустафаев А. Со слезами на глазах. – “Авдет”, 5 травня 1994 року.

¹¹ На час депортації кримськотатарського народу в травні 1944 року автор цієї статті разом з матір’ю проживав у Казані. Тому йому вдалося не тільки уникнути статусу спецпоселенця, але й скористатися деякими пільгами, встановленими для дітей, батьки яких загинули на фронті. – Ред.

¹² 23 червня 1978 року в Криму, в селі Беш-Терек (Донське), вчинив акт самоспалення 46-річний столяр Муса Мамут. Протягом двох років місцеві органи влади не надавали йому та його родині прописки (це закривало шлях, щоб отримати роботу). Він облився бензином i підпалив себе після повідомлення, що проти нього відкрито кримінальну справу "за порушення паспортного режиму". – Ред.