ДОСВІД І ПОМИЛКИ КРИМСЬКОЇ ПРЕСИ ПІД ЧАС ФОРМУВАННЯ, РОЗВИТКУ ТА УСУНЕННЯ НАПРУЖЕНИХ КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ У СФЕРІ МІЖЕТНІЧНИХ І МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН (1995-2002 РОКИ)1

Два шляхи розвитку соціуму.
Формування в Криму поліетнічної ситуації на різних етапах його історії.
Виникнення кількох центрів міжнаціональної напруженості.

Здавна Крим є поліетнічним регіоном. Однак параметри його поліетнічності за різних історичних часів були різними. Скажімо, в період існування Кримського ханства (XIV—XVIII століття) на теренах Таврії мирно співіснували процвітаючі в ті часи специфічно кримські народності — караїми, кримчаки, кримські татари, а також представники етносів, що вважалися осілими тут чужинцями, — греки, турки, генуезці, українці та росіяни, які різними шляхами проникали на півострів, — чи то осідали після походів, чи то оселялися як бранці, раби, або ясир, чи то добровільно приходили в пошуках кращої долі². Кримська історія знає багато прикладів і війн, і тісного співробітництва, взаємовиручки, взаємодопомоги людей без зважання на расу та віру. Деякі історики вважають, що в ті часи населення Криму сягало 5 мільйонів. І. Медведєв стверджує, що після приєднання в 1783 році Криму до Росії населення півострова становило 4 мільйони душ³. Половина з них евакуювалась до Туреччини. Для нинішнього рівня заселеності півострова (2,3—2,5 мільйона) — це величезне число, яке говорить про те, що справжніх можливостей півострова стосовно меж народонаселення та масштабів господарської діяльності ми, можливо, й досі собі не уявляємо.

Історія знає два шляхи формування спільнот на теренах певного регіону: природний і штучний. Штучний на відміну від природного відбувається не шляхом стихійного саморозвитку, але шляхом насильних вигнань та примусових міграцій. Різниця між ними полягає не тільки в специфіці самого соціуму, а й у сукупності та особливостях наявних проблем і суперечностей. У ході природного розвитку, коли діють такі чинники, як самоуправління, саморозвиток та самозахист соціуму, суперечності, що виникають на тому чи іншому етапі, поступово самі ж і знімаються чи розв’язуються. Можна сказати, що самокероване суспільство не переходить до наступного етапу розвитку, доки не розв’яже суперечностей попереднього етапу. В разі ж насильного, або штучного, формування соціуму під час переселень та міграцій, до яких примушують за допомогою сили чи адміністративної влади, суперечності накопичуються і згодом можуть зумовлювати виникнення напружених конфліктів. У таких випадках потенційні суперечності можуть бути певний час приховані, але зрештою ті чи інші обставини можуть призвестися до їх загострення і вони переростуть у конфлікт.

Природним шляхом кримський соціум формувався тільки в певні проміжки часу — до початку кримських російсько-турецьких воєн та ліквідації Кримського ханства, а також уже після розпаду СРСР. Натомість починаючи з XVIII і до кінця XX століття в Криму штучно формувався той соціум, який успадкувала незалежна Україна. У результаті в ньому накопичилася маса нерозв’язаних протиріч та суперечностей, потенційно готових перерости в соціальні, економічні, кримінальні і навіть воєнні конфлікти.

Якісно інша міжетнічна ситуація виникла на півострові після кримських російсько-турецьких воєн, укладення Кючук-Кайнарджийського миру та приєднання Криму до Російської імперії. Масове (в кілька потоків) переселення корінного тюркського населення в Туреччину, Румунію, Німеччину, Польщу практично перетворило Крим на покинуту землю.

Максиміліан Волошин так описує етнічну історію Криму: “Будучи тільки крайнім щупальцем грецької культури, він протягом двох тисяч років витримує весь прибій Дикого Поля й одну за одною еллінизує раси, що навалюються й осідають у Криму. Скіфи, сармати, алани, готи, гуни, угри, варяги, слов'яни, печеніги, хазари, половці, татари, турки... усі по черзі століть з'являються в його стінах із своїми прісними.

Але в XVIII столітті Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно і довгостроково, тому що ці варвари — росіяни, за їхньою спиною не хисткі й текучі води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт-Петербурзької імперії. Зовнішній агонії Криму відповідає внутрішня. Основа всякого південного господарства — вода. Татари й турки були великими майстрами зрошення. Вони вміли вловити найдрібніший струмок грунтової води, направити її по глиняних трубах у великі водоймища... <...> Це значить, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом. Увесь цей рай Магомета знищений дочиста. Замість пишних міст із “Тисячі й однієї ночі” росіяни побудували кілька вбогих повітових містечок за російськими трафаретами і почасти в силу потьомкінського романтизму, почасти для єкатерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами — Севастополів, Сімферополів, Євпаторій. Давня Готія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та публічних будинків і готелями в стилі імператорських палаців”.

Просимо читача вибачити за досить розлогу цитату, однак цей шматок тексту авторитетного автора, для якого життя в Криму не було чужим та незвіданим, яскраво свідчить про тогочасну ситуацію та про процеси, які тут відбувалися. Дуже цінним у цьому тексті є авторська оцінка історичного значення подій XVIII століття. Тож коли певне коло дослідників закидає сьогодні, що нинішні фахівці дають неправомірно негативну оцінку ролі Російської імперії, варто звернути їхню увагу на те, як оцінювали її такі авторитети, як Максиміліан Волошин або М. Саркізов-Саразині⁴, яких аж ніяк не можна запідозрити в “українському буржуазному націоналізмі”. Історик С. Кащенко пише, що “протест татар проти ліквідації ханства проявився у формі масової міграції з півострова на території Османської держави. Катерина II під час своєї поїздки в Крим у 1787 р. намагалася переконати австрійського імператора, французького й англійського послів, які супроводжували її, в тому, що Кримське ханство нею ліквідовано заледве не на бажання місцевих жителів. Однак незважаючи на всі старання Г. Потьомкіна переконати їх у цьому імператриці не вдалося. “Татари, — підкреслив у своєму листі з Карасубазара у Відень австрійський імператор, — дуже незадоволені... І ті деякі жителі, які ще залишилися, теж збираються бігти... По дорозі до Кафи (зі Старого Криму) імператриці подано більше ста прохань, усі від бажаючих виселитися. Вона дуже розлютилася і хоче... випровадити всіх їх геть звідси”...⁵

Уже згаданий автор путівника по півострову  наводить статистичні дані про динаміку населення Криму: “За переписом населення 1921 р. загальний склад людності Криму дорівнював 720426 чол. (згадайте про нещодавні 4 мільйони! — М. С.), у тому числі 393340 чол. (54,60%) у сільських місцевостях і 327088 чол. (45,4%) у містах. Такий величезний відсоток міського населення порівняно з населенням сільських місцевостей характерний для Криму. За 24 роки, що минули між двома загальними переписами, 1897 і 1921 років, населення Криму зросло на 31,8%, причому населення міст зросло на 43,2%, а сільських місцевостей — на 23,6%.

За кількістю та розмаїттям народів, що населяють півострів, Крим дуже нагадує Кавказ з його різноплемінними і різномовними мешканцями. У Криму зустрічаються представники двадцяти двох національностей: росіяни, татари, німці, греки, вірмени, болгари, євреї, караїми, кримчаки, поляки, чехи, молдавани, турки, цигани, італійці, естонці, вихідці із Франції, Швейцарії, Італії, Німеччини, Персії, Греції, Туреччини та інших східних і західних країн. Така кількість народів, що мешкають у Криму, пояснюється його історичним минулим, його багатством, його розташуванням на великому транзитному шляху, що з'єднував колись Європу з Азією: через Крим проходив найкоротший караванний шлях, що прямував у багату Індію (а також, додамо від себе, пролягала й телеграфна лінія Лондон—Делі! — М. С.)...

...Але з того моменту, як важкий чобіт єкатерининського солдата пройшовся по безбережних степах Тавриди, а над столітнім ханським палацом здійнявся прапор із чорним силуетом орла, фізіономія краю швидко змінюється. Горді нащадки колись могутньої орди, перед якою завмирали і Русь, і Литва, і Польща, налякані чутками про хрещення..., у панічному страху кидають міста, села, гробниці батьків і біжать у єдиновірну Туреччину. <...> Штучне заселення державними селянами і щедра роздача земель розпусною імператрицею князям та дворянам не можуть врятувати Крим від запустіння. За словами вченого Палласа, число татар, що виселились, у 1790 році сягнуло 80000 чоловік із 140000 тих, хто мешкав у краї. Під час кримської війни число татар, що емігрували, дійшло до 180000. <...> Одночасно з еміграцією татар російський уряд прагнув поселити замість них відставних солдат, вільновідпущених. У Криму ж були розселені болгари і греки, вихідці з Туреччини. У 1804—1805 рр. на півострів прибули переселенці із Швейцарії (Цюрихський кантон), Вюртемберга та Бадена. Вони утворили три колонії у Феодосійському повіті і чотири — в Сімферопольському. Після кримської війни в степових повітах постали колонії естонців і чехів...”⁶

Таким чином, унаслідок російської колонізації на півострові з часом створюється штучна мультинаціональна ситуація, яка характеризується посиленим припливом слов’янського населення, переважно росіян, а також колоністів-болгар, німців, естонців, яким російський уряд надає небачені на ті часи пільги для вкорінення на новій землі. Так завершився перший етап штучного заселення Криму.

Другим етапом саме цієї лінії національної політики російського уряду стали роки після більшовицької революції 1917 року, коли було: 1) придушено природні прагнення кримських татар та українців до утворення власних національних автономій та національної державності; навзамін у 1921 році зверху — декретом Леніна — було штучно створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку і розпочався процес примусового утворення небачених досі національних колгоспів — кримськотатарських, німецьких, болгарських, естонських і так далі; 2) було пригнічено, а зрештою й знищено неросійський національний культурний елемент — освіту, релігію, культуру; 3) було винищено національну інтелігенцію (згадаємо тут справу Велі Ібраїмова та партії “Міллі Фірка”). Усе це стало головним ударом російської комуністичної диктатури по національних структурах в імперії. Саме тоді були знищені досить лояльні до російської влади національні утворення, для чого їх спочатку затаврували як націоналістичні. Уже в самому цьому криється разючий алогізм: націоналістичні татарські сили були винищені, а націоналістичні російські (які чомусь отримали ярлик безнаціональних!) — приведені до панування. Слід пам’ятати, що поширення тогочасного російського імперіалізму в його комуністичній формі владою, яка на словах декларувала інтернаціоналізм, зовсім не зробило його безнаціональним, але натомість розвинуло в нім безприкладну агресивно-наступальну енергію та надало можливість нехтувати національним потребами й особливостями інших народів.

Що ж з огляду на це важила КримАРСР як національна автономія? Реально дуже мало...

Однак із плином літ настає третій етап установлення в Криму гегемонії слов’янського національного складника, що було свідомою і цілеспрямованою політичною лінією, — тож і КримАРСР була знищена в 1944 році — після депортації німців, кримських татар, вірмен, болгар, греків. Комуністична національна політика СРСР сягнула свого апогею — в переважно тюркському колись Криму не залишилося жодного тюрка, в мусульманському колись краї не лишилося жодного мусульманина. Крим знову спустів.

Отож щоб пожвавити його життя, застосовується знову вже знайома міграційна політика — за допомогою так званого “оргнабору” на півострів переселяють росіян переважно з Курщини, Воронежа, Підмосков’я, Краснодарського краю, а пізніше Крим передається для господарського “впорядкування” УРСР й додатково заселяється дозованим оргнабором робочої сили з України.

Ось що пише про ті часи Володимир Сергійчук у книзі “Український Крим”, всюди посилаючись виключно на дані архівів: “Однак плану щодо переселенців до Криму Москва не зменшила, хоча й сама Україна, спустошена гітлерівською окупацією, відчувала гостру нестачу робочих рук, особливо в південних регіонах. А тому з Києва змушені були спустити на місця план: Вінницька область мала відправити 600 господарств, Кам'янець-Подільська — 600, Житомирська — 500, Київська — 400, Чернігівська — 350, Сумська — 350, Полтавська — 200. Це завдання Україна перевиконала: до Криму було переселено 3023 сім'ї, в яких налічувалося 10379 осіб, у тому числі 6260 працездатних.

До речі, серед них налічувалося 45 голів колгоспів, 35 — сільських рад, 44 вчителі, 5 лікарів, 4 механіки, 11 агрономів, 6 зоотехніків.

Але коли вони прибули на місце призначення, то не всім було куди вселитися, про що попереджували київські власті Москву. І тоді 700 українських родин, які не змогли розміститися в Куйбишевському районі, перекинули в інші райони півострова невеликими групами (ДААРК. Ф. 652, оп. 24, спр. 27, арк. 70).

Остаточне розселення прибулих до Криму в 1944 році в південних районах мало такий вигляд:

Алуштинський — 2349 родин з Краснодарського краю;

Балаклавський — 2015 з Воронезької області;

Бахчисарайський — 2146 з Брянської та Орловської областей;

Білогірський — 1556 з Курської і Тамбовської областей;

Куйбишевський — 2349 з Української РСР;

Старокримський — 1268 з Ростовської, Тамбовської та Курської областей;

Ялтинський — 35 з Ростовської області.

Що стосується степових районів Криму, то переселенці були розподілені в них так:

Азовський — 162 родини з Житомирської області;

Джанкойський — 27 із Кам'янець-Подільської та Київської областей;

Євпаторійський — 150 з Кам'янець-Подільської та Київської областей;

Зуйський — 212 з Ростовської, Київської та Вінницької областей;

Кіровський — 428 з Тамбовської області;

Нижньогірський — 320 з Тамбовської області;

Октябрьський — 57 з Вінницької та Київської областей;

Приморський — 204 з Тамбовської області;

Сімферопольський — 216 з Вінницької області;

Совєтський — 180 з Тамбовської області.

<...> Украй критичне становище, що склалося на півострові й продовжувало загострюватися, особливо в сільськогосподарському виробництві, змусило Москву знову повернутися до переселення українських селян до Криму. І на 1950 рік УРСР отримала план про направлення туди тисячі родин — по триста з Вінницької та Сумської і по двісті — з Кам'янець-Подільської та Київської областей. Агітаційну роботу у зв'язку із цим почали вести з перших днів нового року. Скажімо, станом на середину січня в Дрогобицькій області вже було подано 25 заяв. Але з ідеологічних мотивів, очевидно, західні області УРСР для переселення на півострів не залучались, оскільки з документів бачимо, що цей процес пов'язувався із східними, які більшовицькою владою вважалися більш “благонадійними”. Станом на 3 липня 1950 року до Криму вже було переселено 972 українські родини: 200 — з Кам'янець-Подільської, 292 — з Вінницької, 184 — Київської та 296 — Сумської області. Усього ж їх того року переїхало до Криму 987 родин.

Із регіонів Російської Федерації виїхала така кількість: Владимирська область — 304 родини, Горьківська — 291, Пензенська — 513, Московська — 205, Ставропольський край — 94, Краснодарський — 100, Чуваська АРСР — 106.

Однак, як і в перші повоєнні роки, кримська влада не вживала дієвих заходів для створення нормальних умов життя й праці переселенців, а тому чимало їх покидали півострів і поверталися в рідні місця. У зв’язку із цим начальник головного переселенського управління при Раді Міністрів СРСР С. Черьомушкін, звертаючи 9 березня 1951 року увагу свого підлеглого в Києві на те, що багато сімей, переселених до Криму в 1950 році, покинули півострів, пропонував ужити заходів щодо виявлення таких та проведення серед них “роз’яснювальної роботи щодо повернення в райони вселення” (ЦДАВОВУ. Ф. 4626, п. 1, спр. 105, арк. 4).

Річний план був перевиконаний — до Криму з областей УРСР переселили 1426 колгоспних родин: з Чернігівської — 452, Сумської — 434, Житомирської — 215, Хмельницької — 229, Київської — 246 (ЦДАВОВУ. Ф. 4626, оп. 1, спр. 27, арк. 93).

Це вже майже наблизилося до показника РРФСР, звідки того року до Криму переїхало 308 родин з Курської області, 447 — Воронезької, 252 — Рязанської, 202 — Московської, 102 — Ростовської.

А 1953 року вперше до Криму прибуло більше організованих переселенців з України, ніж із Росії. Так, Воронезька (320), Курська (309) і Рязанська (375) області відправили на півострів тільки 1004 родини, тоді як Сумська (617) і Чернігівська (518) — 1135 (ЦДАВОВУ. Ф. 4626, оп. 1, спр. 27, арк. 94). А всього в Крим того року переселилися 1285 родин з України.

За 1944 і 1950—1953 роки з України до Криму було відправлено 7903 родини при плані 7800. З Вінницької області переїхало 1657 сімей, Житомирської — 715, Київської — 838, Сумської — 2128, Хмельницької — 1037, Чернігівської — 1328 і Полтавської — 200 (ЦДАВОВУ. Ф. 4626, оп. 1, спр. 273, арк. 3).

Питома вага українських переселенців серед тих, хто переїжджав на постійне місце проживання до Криму, повсякчас зростала. Якщо в 1944 році частка переселенців з УРСР становила менше п’ятої загалу, то на початку 50-х років це співвідношення, як бачимо, почало змінюватися на користь України”⁷.

Ось такими шляхами протягом двох віків і сформувалась штучно створена міжнаціональна та міжетнічна ситуація — практично однорелігійний, виключно християнський Крим (понад те, згодом його буде оголошено “колискою християнства на Русі”) з його доконечно одноманітною національною картиною: росіян — 70—80%, українців — 15—20%, решта 5—10% — представники інших націй (проте й за цього підкреслюється, що в Криму проживають “майже 100 націй та народностей, як і в усьому СРСР”, або ж твердиться про наявність у Криму 80 націй, що, звісно, інакше як фікцією назвати не можна, бо кілька десятків чи навіть сотня представників тієї чи іншої нації, дисперсне розселених по всьому півострову, не в змозі розвивати свої культурні особливості, що формували б загальні риси єдиного мультинаціонального цілого).

Нарешті, на межі 80—90-х років розпочинається четвертий етап — у Крим повертаються колись депортовані з нього народи та національні групи: кримські татари, вірмени, болгари, німці, а водночас зростає прагнення до етнічної самоідентифікації у кримчаків та караїмів.

Різниця між цим і попередніми етапами полягає в тому, що практично більш ніж через 200 років у Криму відновився природний метод формування національної розмаїтості населення. Адже хвороблива вада всіх попередніх соціумів, що існували в Криму впродовж оцих 200 років, полягала в тому, що вони були сформовані під дією примусових факторів — насильних депортацій, вигнання, штучних міграцій, а тому не були природними, а відтак не були й оптимальними, сформованими за законами самої природи.

Отож у генетично штучний кримський соціум починає повертатися той природний для Криму національний та релігійний елемент — кримські татари, а також і вірмени, греки, болгари, німці. Та замість того, щоб привітати колись депортованих й поздоровити їх із поверненням додому, ще наскрізь радянська кримська влада тієї пори зустрічає їх вороже, не збираючись надавати землю, житло, роботу, інші соціальні блага. Таким чином, конфлікти, що накопичувалися в Криму протягом двох століть, починають спалахувати навдивовижу швидко (всього за рік-два) і масово (адже поряд із 2,5 мільйона місцевого слов’янського та християнського населення концентрується близько 300 тисяч колишніх депортованих, 250—280 тисяч з яких кримські татари, тобто тюрки і мусульмани!). Конфлікти підігріваються імперськими амбіціями певних політичних кіл Росії, які зазіхають на Крим, — отож наїзди на півострів Лужкова та Затуліна надовго лишили рубці та шрами неприязні одних людей до інших.

Невдалий вибір населенням Криму президента автономії, яким став малоосвічений та малопрофесійний, за свідченням колишніх його колег-юристів, випускник Московського державного університету Юрій Мєшков, посилює конфліктний потенціал ситуації. Прихід до влади спочатку представників кримінальних кіл, а згодом заміна їх Леонідом Грачем з його комуністичними імпровізаціями затримують розвиток Криму як автономії та як злагодженого соціуму. Неправомірне збереження в Криму російської за духом і буквою автономії, ігнорування українською владою історичної потреби в перетворенні кримської автономії на національно-культурну кримськотатарську за характером призводять до консервування прихованого конфлікту.

Отже, “маємо те, що маємо”. Видно, саме цей спосіб формування кримського соціуму призвівся до формування кількох центрів напруженості, а саме: 1) в галузі державного будівництва — через різні погляди на утворення, характер та роль кримської автономії в Україні; 2) в галузі культури — з огляду на різне бачення процесу функціонування та статусу мов (російської, української, кримськотатарської); 3) в галузі освіти — з приводу змісту та структури освіти в Криму; 4) в галузі економіки — через відмінні підходи до вимог стосовно відновлення історичної справедливості, а саме щодо повернення колишнім депортованим землі, майна, житла, компактного розселення їх на території півострова; 5) в галузі релігійних відносин — через незбіжність позицій стосовно ролі і становища релігійних конфесій — християн Московського та Київського патріархату, мусульманської общини; 6) в галузі соціального планування і прогнозування — з огляду на суперечки щодо ролі в житті Криму Москви та Києва і напрямку майбутнього розвитку півострова: чи прямувати йому до Європи разом з Україною, чи ж тягнути за собою всю Україну до азіатчини; 7) в галузі військової справи — через недовирішеність питань військової організації в Криму, зокрема щодо статусу українських військових частин та Чорноморського флоту, а також питання про вступ України до НАТО.

А що ж кримська преса?

Преса і конфліктні ситуації.
Тональність преси і реінтеграція кримських татар у кримське суспільство

Що становить собою кримська преса, чи, власне, кримський інформаційний простір?

Після ліквідації Компартії в 1991 році кількість видань і ринок преси в Криму розвивалися прямо-таки вибуховими темпами. По-перше, впала партійна система формування ЗМІ та цензурного контролю за поширенням інформації. Частина колишніх партійних газет стали незалежними. Поставала національна преса. В Криму почали виходити національні газети — вірменська “Голуб Масиса”, болгарська “Ізвор”, єврейська “Шолом”, кримськотатарські “Голос Крыма”, “Достлук”, “Авдет”, “Арекет”, україномовна “Кримська світлиця” — та багато інших видань. Якщо компартійна преса про дії кримських татар писала переважно з осудом, то нові газети виявляли розуміння ситуації.

Велику стабілізаційну роль в об’єктивному висвітленні проблем кримських татар відіграє бюлетень “Кримськотатарське питання” (починаючи з 1998 року вийшло загалом близько трьох десятків номерів), який у цей складний період кримської історії став видавати Кримський незалежний центр політичних дослідників та журналістів (керівник Володимир Притула). Бюлетень уміщує документи, ухвалені Кримськотатарським національним рухом та Курултаєм, історичні, аналітичні й дослідницькі розвідки, матеріали “круглих столів” тощо. Головні достоїнства бюлетеня — використання безпристрасної мови документів, толерантність і відсутність звичної для Криму емоційності, що великою мірою шкодить справі.

Великою популярністю серед серйозних кримських аналітиків, політиків, соціологів користується і бюлетень Центру інформації та документації кримських татар “Кримські студії”, який почав виходити в Києві в 2000 році. Можна сказати, що саме ці два бюлетені внесли в раніше хаотичну, емоціонально-аматорську дискусію з національного питання науковість та опору на беззаперечні історичні факти, виважені соціологічні дані.

Перший конфліктний період у Криму припадає на момент найперших же контактів кримських татар, які потоком поверталися в Крим, з органами влади. Тоді відразу ж переселенці зіткнулися з відмовою органів влади надавати їм земельні ділянки і були змушені самовільно селитися на вже засіяних землях. Конфлікти виявилися доволі напруженими. Урешті-решт вони виливалися у гострісутички, оскільки кримська влада кілька разів руйнувала тракторами поселення репатріантів, тож коли міліція в черговий раз зібралася знищити поселення кримських татар біля села Красний Рай, що неподалік від Алушти, вона стикнулася зі спротивом і їй довелося заарештувати кілька десятків поселенців. У свою чергу, кримські татари влаштували загальнокримський мітинг у Сімферополі, вдавшись до погрому будинку Верховної Ради, і тоді міліцейські органи змушені були звільнити арештантів.

В одних газетах — наприклад, у “Крымской правде”, процес самозаселення називали “самозахопленням” (російською мовою “самозахват”), в той час як інші газети писали про це як про “самоповернення” (“самовозврат”). Уже навіть на цьому лексичному рівні відчувалася різниця оцінок: компартійні та проросійські газети одностайно засуджували дії кримських татар, а демократичні газети писали, що іншого шляху для повернення і поселення депортованих кримських татар на рідних землях нема. З трибуни чергової Всесоюзної наради Національного руху кримських татар (НРКТ), що відбулась у приміщенні колишнього Будинку політосвіти обкому партії (нині будинок Апеляційного суду Криму), учасник цього Руху Рустем Воєнний кричав Леонідові Грачу, який сидів у залі: “Віддайте нашу землю! Нам ніде селитися!” Окремі загальнополітичні газети Криму пробували ставитися з розумінням до проблем кримських татар і намагалися надавати їм слово для поширення своїх думок. Сімферопольська районна газета “Ленинец” (нині “Сельский труженик”) опублікувала низку статей Юрія Османова, в яких той розповідав про НРКТ та історію кримських татар, знайомив з концепціями Ісмаїла Гаспринського. Охоче надавала слово кримським татарам білогірська районна газета та інші. Це знімало напругу в ідеологічній сфері: поволі кримські татари отримували доступ до публіцистичної трибуни для висловлення своїх думок щодо повернення до Криму та оприлюднення спогадів про депортацію, що дало змогу місцевому населенню відчути їхній біль і збагнути їхні проблеми. Кримчани стали бачити: кримські татари такі ж люди, в них немає кривих ножів, вони не ріжуть людей, не їдять дітей, уміють працювати, багато знають про Крим такого, про що вони навіть не здогадувалися. Виключно з кримськотатарських письменників та журналістів було сформовано редакцію газети “Достлук” (“Дружба”), яка зробила значний внесок у пропаганду толерантності та в справу стримування конфліктів.

Натомість інша частина тогочасної преси публікувала матеріали про “колабораціонізм” кримських татар, намагаючись затаврувати їх, заплямувати фактами співробітництва з німцями. “Голос Крыма” у відповідь на це розміщував на своїх сторінках матеріали про участь кримських татар у партизанському русі в Криму, спогади партизан, підпільників, воїнів Радянської Армії, що билися на фронтах, а також оповіді про депортацію, поневіряння на засланні.

Наприкінці 1990–початку 1991 років за ініціативою Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР), головою якої бувМустафа Джемілєв, були проведені вибори до національного з’їзду кримськотатарського народу – Курултаю. ІІ Курултай було скликано у червні 1991 року (І Курултай відбувся в Криму в 1917 році).

На цьому зібранні було ухвалено документи, що викликали великий резонанс, а серед них і Декларацію про суверенітет кримських татар, яка піддається критиці і зараз через те, що в ній Крим було проголошено місцем суверенітету кримськотатарського народу, а землю і надра півострова — його власністю. Видання “Крымская правда”, згодом “Крымское время”, а потім і “Русский Крым” та “Русский мир”, що були створені ще пізніше, висловлювали й висловлюють своє негативне ставлення до цього документа, що нібито проголошує землю Криму виключно власністю саме кримських татар. Відтак із того часу Курултай кримськотатарського народу, а також Меджліс, якій обирається на його засіданнях і місцеві органи національного самоуправління кримських татар, газети “Крымская правда”, “Крымское время” та низка інших видань називають не інакше як “так званий курултай-меджліс”. Воднораз газета “Кримська світлиця” з розумінням поставилась до цього, витлумачивши рішення ІІ Курултаю як прогресивні політичні акти, а декларацію — як документ, що відновлює історичну справедливість стосовно автохтонного народу, проголошуючи таку власність народу на землю, яка не є виключною, однак це зобов’язує владу в майбутньому остерігатися будь-яких дій із кримською землею, на які не буде згоди кримськотатарського народу.

Існують й інші нюанси. З 2000 року, коли в Криму почалась організовані гоніння на так званий “вахабізм”, “Крымская правда” заводить колонку, автори якої підписуються промовистим псевдонімом “Дмитрій Куликов” (у пам’ять про Куликовську битву), вміщуючи тут статті різко негативного характеру про “вахабізм”, кримських татар, рішення Курултаю, дії Меджлісу, а згодом і про роботу Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України, до складу якої ввійшли члени Меджлісу на чолі з Мустафою Джемілєвим. Після появи в парламенті АРК депутата Олега Родивілова з його подачі в кримській пресі ввійшов в обіг термін “організоване злочинне угруповання курултай-меджліс”. “Крымское время” називає це “злочинне угруповання” до того ж і “незареєстрованим підпільним (нелегальним)” тощо. Ще в жовтні 2002 року на сесії Верховної Ради Криму Олег Родивілов, який претендує на статус одного з лідерів Російського руху Криму, поставив прокуророві АРК Олександру Доброрізу запитання стосовно того, коли ж “буде покінчено з діяльністю ОЗУ (організованого злочинного угруповання. — Ред.) курултай-меджліс”, на що той відповів, що він такого ОЗУ не знає.

Ці ж газети виключно негативно оцінювали роль фракції “Курултай” у кримському парламенті скликання 1994-1998 років, змальовуючи її як екстремістську, націлену на загострення політичної ситуації. Натомість видання “Кримська світлиця”, “Крымская газета”, “Авдет”, “Голос Крыма” та інші вказували на стабілізуючу роль фракції “Курултай”, твердячи про те, що вона відстоює інтереси кримських татар парламентськими засобами, а до того ж багато разів запобігала тому, щоб кримські татари виходили на вулиці. Саме кримськотатарські парламентарі поширювали концепцію ненасильницьких дій кримськотатарського народу, що давало змогу знімати напругу в суспільстві. На відміну від них, писали ці газети, представники блоку “Росія” вдаються, по суті, до сепаратистських дій, багато роблячи спочатку для пропаганди на користь Президента Мєшкова, а потім — для загострення відносин між Кримом і Києвом та для розколу...

У ці часи у кримській пресі велися гарячі суперечки з приводу характеру кримської автономії, в яких кожне видання гнуло свою лінію. Так, частина газет тлумачать акти 1921 року та історію Кримської АРСР до 1944 року таким чином, що тогочасна автономія не була кримськотатарською національною, і навіть вводять в обіг новий термін “територіальна автономія”, що його пізніше підхоплює та широко рекламує в своїх “творах” Леонід Грач. Ці видання виступають проти відновлення у Криму шкіл з рідними мовами навчання, оскільки це приводить до скорочення шкіл с російською мовою навчання. Вони активно пропагують діяльність у цьому напрямку депутата кримської ВР Марії Піддубної, яка за підтримки Російського руху Криму проводить специфічні, м’яко кажучи, опитування батьків, які практично поголовно висловлюються, за її твердженням, проти вивчення кримськотатарської та української мов та проти переходу на них системи освіти взагалі...

На жаль, таких само позицій ці газети дотримуються й досі. Приміром, “Крымская правда” винайшла та широко експлуатує вислів “повзуча українізація”. Пам’ятний усім  виступ цієї газети проти міністра економіки Криму Арсена Яценюка, який видав розпорядження, що зобов’язує всіх працівників міністерства виконувати закон про державну службу — вивчати українську мову та користуватися нею в діловодстві. За це від видання міністр отримує “тавро” “економіста-українізатора”. Така лінія “Крымской правды” значно посилилася в серпні-вересні 2002 року, коли її редактор Михайло Бахарев услід за Леонідом Грачем балотувався в депутати кримського парламенту по “комуністичному” 25-му округу. Газета частенько виходила і виходить під уже типовою для неї антиукраїнською “шапкою” — наприклад, “Захистимо російську мову та наших дітей від українізації!” тощо.

Таку стратегію видання підтримував колишній спікер парламенту комуніст Леонід Грач. Однак, слід визнати, що ця позиція сформована зовсім не з огляду на “настрої влади” і є доконечно твердою: газета не змінює її навіть під тиском реальних обставин. Так, невдовзі після обрання спікером кримського парламенту Борис Дейч дав газеті інтерв’ю, в якому говорив: “Тут я готовий вступити у дискусію з тією жорсткою позицією, яку зайняла газета відносно статусу російської мови в Криму. Тема насправді, як ви відмітили в запитанні, “теоретична”, адже крім політиків та журналістів більше ніким не порушується. За всю мою працю депутатом, заступником голови ВР АРК і сьогодні — головою Верховної Ради Автономної Республіки Криму — в мене не було жодного звернення від виборців, мешканців Криму у зв’язку з конкретними утисками їхнього права спілкуватися російською мовою. Українською, татарською — були, російською — ні. Давайте будемо чесними — якщо ми чуємо в своєму оточенні українську мову, то на 99% — це турист чи приїжджий із материкової частини України, а за цього ми забуваємо, що в Криму проживає майже 30% українців, і будемо відверті — ми мало що зробили для створення умов, за яких ця чимала частина населення Криму могла б спілкуватися рідною мовою⁸. Однак і в цьому само номері газета називає українців, що виступають за реабілітацію воїнів УПА, “неофашистами”, в наступному, від 16 жовтня, інформує про підтримку прагнень російської діаспори в Україні мером Москви Лужковим, що якраз навідався до Києва, а також публікує виступ того ж таки Леоніда Грача “Зневажання Алексія ІІ — ганьба для України”, де той знову трактує державницькі позиції як націоналістичні.

Очевидно, журналісти не до кінця усвідомлюють, що їхня позиція може викликати і викликає напругу в суспільстві. Показовою була нещодавня суперечка між газетами. “Крымское время”, яке звинуватили в розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної напруги, в тому ж само звинуватило “Голос Крыма”, “Кримську світлицю” тощо. Мовляв, вони теж розпалюють напругу, але зі свого боку. Чи відповідає така позиція дійсності? Чи рівнозначні дії газет цих двох таборів?

Корені цієї суперечки слід шукати глибоко в історії та політиці. У кожний історичний період існують прогресивні та реакційні політичні і соціальні течії. Для ХХІ століття фактично прогресивними процесами є відновлення історичної справедливості, утвердження демократії, в тому числі в національних та міжконфесійних відносинах, розвій національної освіти та культури, а надто відновлення колись пригноблених культур. Саме ці процеси повертають колись імперську землю в лоно сучасної демократії. Відтак зрозуміло, що рештки проімперських сил чинитимуть спротив розвитку демократичних процесів та намагатимуться зберегти завойовані імперською силою позиції. Робота преси, налаштована на висвітлення процесів повернення раніше депортованих народів на батьківщину, поновлення їхніх національних прав, розвиток культури, мови, освіти, є прогресивною тенденцією і не є розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. Адже рівність прав та становища різних народів є обов’язковою рисою демократичних суспільств. А відтак слід визнати, що міжнаціональний розбрат сіють якраз ті видання, які намагаються зберегти національну нерівність, пригноблення якихось культур, нерівність національних мов, а також релігій тощо. Це реакційні тенденції...

Свого часу, в 70—80-х роках минулого століття (звичайно, за умов партійної цензури), газета “Крымская правда” вважалася високопрофесійним і високоякісним виданням у кримському інформаційному просторі, та й справді тоді вона вирізнялася своїми висококваліфікованими кадрами та ґрунтовними аналітичними матеріалами⁹. Усі без винятку кримські журналісти вважали за честь надрукуватись у “Крымской правде”. Однак із часом видання фактично стало комерціалізованим придатком до колишнього партійного видавництва “Таврида”. Сьогодні “Крымская правда”, очолювана Михайлом Бахаревим, є єдиною в Криму трибуною для звітів, публіцистичних екзерсисів та проросійських закликів Леоніда Грача, та й сама вона посідає жорстку, непримиренну позицію. У статті “Ми повернемося до тебе, Батьківщина”, опублікованій 27 жовтня 2001 року, головний редактор стверджує, що не існує ні українського народу, ані української мови, і закликає до повернення Криму в лоно Росії¹⁰. Звісно, людина, здатна реалістично й адекватно оцінювати події та обставини, такого написати не може. У пізнішому телеінтерв’ю М. Бахарев роз’яснив, що це він особисто так вважає. Але ж пресове видання, якщо це засіб масової інформації, не можна робити трибуною для одної сторони, яка виступає з таких спірних, а тим паче висококонфліктних позицій. Яким би не було видання за своїм характером, його функції не можна зводити до ролі бойового листка.

Редакція “Крымской правды” взяла шефство над одним із кораблів російського Чорноморського флоту, відновила на своєму логотипі радянські нагороди. Тираж газети з кількох сотень тисяч упав до 60 тисяч.

Водночас для кримської преси існували й інші шляхи розвитку. Про це свідчить приклад роботи аналогічного згаданому вище і колись рівнозначного йому партійного видання — “Крымской газеты”. Колишня ялтинська компартійна газета, котра змінила кілька назв, звичайно, теж могла рушити тим шляхом, яким попрямувала “Крымская правда”. Але журналісти знайшли інших засновників — уряд Криму та власний трудовий колектив — і стали писати про кримське життя, про Україну і Росію, про кримських татар, про проблеми розвитку демократії та парламентаризму в автономії реалістично і нетенденційно. А відтак із вузькокурортної газета перетворилася на загальнокримське громадсько-політичне видання, яке успішно наростило тираж, знайшло рекламодавців і користується авторитетом та довірою в читачів.

Що ж представляє собою сьогодні кримська преса загалом? Ось кілька таблиць, складених за даними Кримського республіканського комітету у справах інформаційної політики, які характеризують нинішній інформаційний простір півострова.