"ЧАСТІШАЮТЬ ЗВІСТКИ ПРО ЗАГИБЕЛЬ РОДИН І ВЖЕ ГЛУХЕ РЕМСТВО ПАНУЄ СЕРЕД НАС..." (Епізод 1944 року)

До питання про зародження опозиційних настроїв серед кримських татар¹

Минають перші десять років з часу розпаду СРСР, і вже з’являється органічна потреба узагальнити наші уявлення про ті часи, зрозуміти їх "до основи, до коренів, до серцевини". Усвідомити, як сталося, що шляхетна мета створення досконалого, морально бездоганного суспільства одержала прямо протилежне втілення. Осмислити, як прожили ці сімдесят років кілька поколінь людей, яких доля безжально кинула у вир драматичних історичних подій.

З легкої руки філософа Олександра Зинов'єва в культурний побут увійшло позначення радянської людини - homo sovieticus (у народі - просто "совок").

Знаменитий французький письменник румунського походження Ежен Іонеско у статті 1976 року "Если бы мир стал советизированным" охарактеризував homo sovieticus як конформіста, обивателя нового типу, для якого "марксизм -<...> ключ, що відмикає двері соціальної ієрархії <...>. Бути на очах, бути моторним і старанним. Підкорятися. Проблема істини не виникає <...>. Помічають не найкращого, досягає успіху не здібний, а посередній, тупий, дисциплінований <...> відбувається зворотна селекція"².

Неможливо не розділити пафосу письменника, що сприймав долю СРСР і Румунії, як загальну ганьбу: багато хто пам’ятає не такі далекі 1970-і, коли всі буквально задихалися від неправди і двозначності.

Однак, відійшовши від емоційних оцінок, порушимо питання, як еволюціонувала радянська людина, чи так вже однозначно було стратифіковане радянське суспільство, нарешті, чи таким вже примітивним був homo sovieticus"³ (як пояснити, наприклад, такі амбівалентні прояви, як нездоланний потяг до "сильної руки" і до найбільш лиховісних його правителів, з одного боку, і на рідкість зневажливе ставлення до режиму, що проявилось у величезній кількості анекдотів, частівок, слухів, з іншого)⁴.

Ця суперечливість, важковловима нерозтлінність свідомості конкретної людини зумовили складність інтерпретації суспільної свідомості радянського періоду. Відсутність незалежних робіт з даної теми в радянській історіографії, так само як і недоступність більшості архівних документів партійно-урядових органів для західних дослідників спричинили побутування численних міфологем і стереотипів з приводу ментальності радянської людини. Аж ніяк не скасовуючи вірності викривальних характеристик і інтуїтивних здогадів письменників, публіцистів, радянологів, відзначимо, що ця проблематика ще чекає ґрунтовного наукового вивчення і порушення безлічі питань, пов'язаних з її розробкою.

Однією з побічних галузей досліджень радянського соціуму є вивчення великих груп людей, у відношенні яких упродовж багатьох десятиліть влада застосовувала неартикульовану стратифікаційну політику.

Репресії проти різних категорій населення (куркулів, аристократів, учених, націоналістів і т.д.), які викликали підозру і визнаних ворожими більшовицькій ідеології, стали невід'ємною частиною радянського режиму з перших років його існування.

Під час війни 1941-1945 років у благонадійності і патріотизмі режимом було відмовлено цілим народам, виселеним з територій їхнього споконвічного проживання в ті райони, де, за представленням "вождя всіх часів і народів", вони становили меншу небезпеку для “радянської Батьківщини”.

Депортації народів носили звинувачувальний і каральний характер і здійснювалися державою або як превентивний акт, що випереджає, з погляду режиму, можливу їх «зраду» (як це трапилось з депортаціями 1941-1942 років радянських німців, фінів, румун - на думку влади, потенційних супутників фашистів), або як акт "відплати" за ніби то зроблене зрадництво (депортації 1943-1944 р. - карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар і ін.).

Зрозуміло, самі депортовані народи здійснювану проти них нелюдську акцію сприйняли як несправедливу (у кращому випадку, помилкову, оскільки, мовляв, Сталін про це не знав!) - практично з кожної родини хтось воював на фронті.

Численні усні свідчення, що є, за висловом французького історика Марка Ферро, контрісторією, альтернативою макроісторичним дослідженням (зосередженим на історії Держави і державних інституцій, і, найчастіше, знеособленим), - дозволяють упевнено говорити про те, що ті, хто входив у ці ешелони і пережив шлях на чужину, режим спецпоселень із усіма його мірами карального характеру - пережили найтяжчу психологічну травму.

Дотепер на травму депортації адекватно не відреагували ті, хто її одержав і пережив⁵, так само, як не зрозумілі наслідки цих подій тим, хто цього ніколи не відчував.

У 1956 році при першому підході до розгляду проблем депортованих народів керівництво СРСР застосувало диференційований принцип, у результаті якого одним з них «милостиво» дозволили повернутися на Батьківщину, а інші — яким у такому праві відмовили, - на багато десятиліть стали об'єктами маніпуляційної політики влади, спрямованої на їхню етнічну і соціальну маргіналізацію.

Фактично нереабілітовані народи - кримські татари, німці, турки-месхетинці й інші - за кілька десятиліть боротьби за повернення на місця колишнього проживання повною мірою відчули на собі єзуїтство й обман влади, що привело до серйозних психологічних деформацій. Еволюція ментальних структур національної свідомості цих народів, посттравматичний синдром, пережитий ними, недостатньо вивчені сучасною гуманітаристикою, залишаються невідрефлектованими нашою суспільною свідомістю⁶ і явно недостатньо враховуються сучасними політиками і посадовими особами-практиками при розв’язанні сучасних проблем цих етносів.

Безсумнівним є те, що ставлення згаданих народів до радянського режиму розвивалося за іншим сценарієм, аніж в етносів з більш благополучною національною долею.

Колишні "покарані народи", не повернуті на їхні історичні батьківщини, що стали на багато років заручниками політичних ігор, інтересів і амбіцій різних угруповань центральної і регіональної влади, на десятиліття опинилися в ситуації завзятого відстоювання власної національної ідентичності.

Не дивно, що під впливом єзуїтської політики влади, ресурс їхньої довіри до неї згодом був вичерпаний, а спочатку несміливі прояви невдоволення модифікувалися у виражені форми протесту й у "антирадянські" виступи. Як визнає один з тих, хто багато років був причетним до тих чи інших рішень, пов’язаних з кримськотатарською проблемою, генерал-полковник КДБ Пилип Бобков у своїх спогадах, опублікованих у постперебудовні роки (1995), після Указу 1967 року, який так і не розв’язав кримськотатарської проблеми, "довіра кримських татар до влади остаточно втратилося"⁷.

Ці міркування виникли в мене при ознайомленні з документом 1944 року, виявленим в Державному архіві Російської Федерації у фонді №9479 "4-й спецвідділ МВС СРСР", - "Випискою з доповідної записки про роботу оперативно-чекістського відділу Волгобуду". Цей офіційний за формальними ознаками документ, датований 21 листопада 1944 року, очевидно, не привернув би особливої уваги, якби в його канву не були вплетені "документи життя"⁸ - цитати з листів кримських татар, які незадовго до цього опинилися в місцях депортації і повідомляють про своє трагічне становище родичам, мобілізованим на роботу в табір Волгобуд.

За багато років роботи з архівними справами радянського періоду в різних сховищах авторові цих рядків уперше потрапив до рук документ, у якому зафіксована інформація про тяжке становище і високу смертність серед кримськотатарських спецпереселенців у приватному листуванні того же часу.

Епістолярні джерела особистого походження практично відсутні у держархівах⁹ і, очевидно, - за давністю років і численними пертурбаціями більшості кримськотатарських родин за минулі шістдесят років, - не так вже й багато їх збереглося в приватних архівах.

А тим часом, довгі роки історія депортацій народів СРСР була своєрідним табу для радянської історіографії і маловідома широкій громадськості. Цифри втрат серед виселених, факти їх масової смертності ретельно ховалися і спростовувалися високими радянськими інстанціями і правоохоронними органами. Тому таку цінність здобувають сьогодні ці написані по гарячих слідах, буквально кров'ю, рядки, повні безвиході, - лемент розпачу людей, приречених на вірну смерть. І, що особливо цінне у світлі вищесказаного, - документ зафіксував владну реакцію, що також не є типовим: влада воліла ретельно ховати свої дії навіть у документах, призначених для "внутрішнього" користування, позначених грифом "цілком таємно", справедливо вважаючи, що згодом "усе таємне стає явним". З повідомлень інформаторів ми довідуємося і про реакцію трудармійців на листи про масову загибель їхніх близьких у місцях висилки, і їхні настрої, близькі до бунту.

Більш як півстоліття по тому до нас дійшов документ, у якому в максимально концентрованій формі відбита історія взаємин рядових громадян, поставлених у граничну ситуацію, їхня безпорадність і розпач перед явним беззаконням з боку безжалісної Держави і злочинної Влади. Одночасно, це й сторінки з історії найдраматичніших часів кримськотатарського народу, який опинився - у буквальному, а не метафоричному змісті - за гранню виживання.

Отже, пропонуємо читачеві познайомитися з цим, без перебільшення, унікальним документом. Текст відтворений цілком, у максимально автентичному вигляді мовою оригіналу (збережені підкреслення, як у тексті документу, зроблені, очевидно, його адресатом - одним з керівників ОСП НКВД, куди був направлений документ; орфографія і стилістика, як в оригіналі, збережені; виділення прописними літерами наведені так, як у тексті документу).

Уривки з листів татар і уривки з повідомлень про настрої трудармійців виділені курсивом.

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

ВЫПИСКА
из докладной записки о работе оперативно-чекистского отдела
Волгостроя НКВД №4848 за октябрь 1944 г.

В отчетном месяце среди татар выявлен ряд ярко отрицательных настроений, связанных с получением некоторых данных о неудовлетворительных бытовых условиях их семей по месту нового поселения. Начиная с первых чисел октября и особенно в последние дни татары получают большое количество писем о смерти их родственников в местах высылки, в основном Узбекской ССР. Приводим выдержки из отдельных писем:

"... Рабочим дают 300 грамм хлеба, иждивенцам 150 грамм. Все что было продали и теперь не знаем, что делать. СЕРВЕР, ВИЛЯДА, ЛЕНАР И ГУЛЬНАРА УМЕРЛИ. Мама лежит в больнице, у нее опухли ноги, я и Мария болеем малярией, ЛИЛЯ с поносом... Из нашей деревни умерло 50 человек. Папа! Если дядя СЕТАР там, то передай, что у них умерли ФАЗЫЛ, НУРИС и ЯКУБ, а жена нездорова..."

(Из письма СУЛЕЙМАНОВУ Халилю от своего сына МУСЫ из Узбекской ССР, Наманганской области, ст.Кугай, Хлопко-совхоз Нарын № 7, отделение №5).

АСАНОВУ Ильясу сообщает его родственница АБЛАЕВА Лиля из Андижанской области, Аим. Райисполком:

..."Из нашей деревни умерло 26 человек, также и в других деревнях. Из колхоза почти ничего не дают, государственную помощь тоже перестали давать... Не знаем, что делать будем. Квартиры очень плохие, от дождя не защищены. Скоро нас всех, наверное, не будет. Посылаю список умерших: 1). АДЖИ-АЛИМ, 2). ДЖЕЛИЛЯ, мать Шевкета, 3). АСАНЖОКАЙ - отец Эсма... (далее перечисляется в письме еще 16 человек). (Письмо АСАНОВА конфисковано).

САДЛАЕВ Номан (Узбекская Самаркандская область ст.Зирабулак, Хортынгинский район, Кировский сельсовет, колхоз "Правда") пишет своему сыну НОМАНОВУ Абдураману:

..."Твоя мать и тетя Капие умерли от малярии, я тоже болел долго, но выздоровел. У некоторых умерли отец и мать, остались одни дети. На днях скончалась АСАНОВА Зейнеб, они конечно умерли от голода. Фатьма, Изоре тоже умерли"...

Некая РЕФАТОВА Хотидже (Узбекская ССР Самаркандаская область) сообщает МЕТОВУ Сулейману, что из числа высланных из Крыма в Узбекистан людей уже умерло до 70 тысяч человек, при этом добавляет, что "если раньше снабжали хотя бы рисом, то теперь и его перестали давать"...

Судя по агентурным данным аналогичных писем поступило в стройотряд значительное количество. Они становятся немедленно достоянием всего отряда и вызывают возбужденные, панические разговоры, переходящие в открытые антисоветские суждения.

Мы принимаем зависящие от нас меры к конфискации и цензорской корректировке такой переписки, однако это ни в какой степени не обеспечивает от просачивания корреспонденции в отряд по другим каналам. Много трудмобилизованных, особенно пользующихся правом свободного выхода за зону, установили знакомство с местным населением, которое на почве коммерческих и интимных отношений разрешают вести переписку по своим домашним адресам. Часть корреспонденции через нас почти не проходит, а отправляется самими трудмобилизованными через почтовые ящики поселка "Аббакумово", установив с татарами связь (одна из сотрудниц сожительствует с татарином), беспрепятственно проводят для них почтовые операции, минуя почто-посылочную часть, принимают от них заказные письма и выдают им такие же, несмотря на отсутствие у них удостоверений личности, без чего формально такая выдача не разрешается. (Путем информации Начальника Облуправления НКВД принимаем меры к недопущению в дальнейшем аналогичных операций почтовых работников Аббакумово).

Отрицательные настроения татар характеризуются нижеследующими высказываниями:

..." Цель Советской власти в отношении татар сводится к тому, чтобы их совсем ликвидировать вместе с семьями, чтобы татары никогда не могли окрепнуть, возобновить существование своей нации. Еше когда погнали немцев от Сталинграда, то для нас уже построили бараки на севере России. И мы, и наши дети пропадем, Советская власть сделает все для этого и достигнет своей цели "...

(ТОПУЗОВ Джемиль в беседе с односельчанином КАТЯРОВЫМ и АДАМАНОВЫМ).

..."Дело не в письмах, это мелочь. На вещи нужно смотреть шире, сейчас речь идет о том, что мы все погибнем. Так хочет Советская власть. Мы и наши семьи поставлены в такие условия, что не выдержим, все это делается специально"...

(МУСТАФАЕВ Али)

МУЕДИНОВ Эбульсувут 25/Х в расчетной части отряда, рассказывая о полученном им письме, извещающем о смерти 4-х его родственников, заявил:

..." Там они умирают от голодной смерти... Лучше бы Советское правительство расстреляло нас всех, чтобы мы не мучились, как это делали немцы с евреями "...

Татарин БАТЫРОВ Наман, характеризуя настроение татар в стройотряде заявляет:

..."Настроение у татар резко ухудшились. Все учащаются вести о гибели семей и уже глухой ропот царит среди нас. Учащаются случаи протестов, пока еще в мелочах: не заправляют постелей, не дают стричь волос и т.д. и одновременно с этим люди совершенно не хотят работать, не хотят и думать о работе. Дневальный нашего барака заявляет: "Если мы не нужны здесь, то пусть Сталин передаст нас другому государству. Ведь не все государства по типу нашего являются тюрьмой для народа"...

"Выселение из Крыма татар есть негласное их убийство. Зачем расстреливать, когда можно людей работой, работой и условиями довести так, что они перемрут ". (Бригадир КАДЫРОВ Бенсеит).

"Если бы мне дали право, то я этих советских бойцов колол бы всех по одиночке. Они нас мучают здесь, в то время когда наши семьи умирают где-то с голоду"... (АБСЕТАРОВ Сеит Абла).

Зафиксированные нами антисоветские настроения других трудмобилизованных аналогичны вышеуказанным. За всеми этими лицами ведется систематическое агентурное наблюдение.

За последнее время, в связи с получением многими трудмобилизованными писем о неудовлетворительных бытовых условиях их семей, начали принимать распространенный характер тенденций к дезертирству из отряда, причем в последнюю декаду они стали еще значительнее. Агентурные данные свидетельствуют о том, что побеговым настроениям способствует еще и то обстоятельство, что несмотря на неоднократные обещания о помощи в восстановлении связи с семьями это обещание не выполняется:

...."Татарин АМЕТОВ Мевлют собирается совершить побег, для чего занимается приобретением фальшивых документов, что по его данным можно сделать в г.Рыбинске уплатив "одному человеку" 2000 рублей.

Татарин АБЛАЕВ Абибула заявил источнику, что собирается бежать. В разговоре он указал, что поедет не в Крым, как это делают другие, а иное место. Собирается он бежать с группой единомышленников, занимающихся сейчас изысканием средств для расходов в пути.

Болгарин ЦЕНОВ Леонтий собирается бежать из отряда, для чего подыскивает квартиру, где можно было бы некоторое время перепрятаться.

Нами приняты меры для агентурного повседневного наблюдения за пытающимися бежать, с целью предотвращения побегов.

Как и в прошлом месяце, физическая деградация среди трудмобилизованных не возрастает. В связи с пребыванием на Волгострое, по предложению Зам. наркома тов.ЧЕРНЫШОВА, Начальника Отдела Главпромстроя тов. РЫЖОВА, специально выезжавшего для ознакомления с бытовыми условиями и состоянием режима среди трудмобилизованных, - руководством Волгостроя принимаются меры к налаживанию режима.

21 ноября 1944 г.

(ГАРФ, ф.9479, оп.1с, д.156, л.345-346об.).

* * *

Подальші події цієї історії, яка сталася на Волгобуді в другій половині 1944 - березні 1945 років, я спробувала реконструювати з інших документів Відділу спецпоселень НКВД СРСР (ДАРФ, ф.9479, on. l таємна.).

Нагадаємо, що Волгобуд (або Виправно-трудовий табір Волгобуду, Волзький виправно-трудовий табір, Волголаг) був організований 26 лютого 1944 року у результаті об'єднання Керівництва будівництва гідротехнічних вузлів на р. Волга "Волгобуд" НКВД і Рибінського ІТЛ¹⁰. Існував він і раніше, перетерпівши ряд організаційних змін.

От яким запам'ятався Волгобуд у 1938 році одному з ув'язнених - Натану Крулевецкому, що залишив після себе повні драматизму спогади: "Вишикувавши рядами, нас повели пішки в табір. Дорога була довга і на кожнім кроці зустрічалися вивіски складів, установ і підприємств. Мене вразило, що власником скрізь значився "Волгобуд-Волголаг". У моєму розумінні в'язниця завжди займала досить обмежене місце в житті суспільства, а тут вона розкинулася на десятки кілометрів і загрожувала проковтнути все місто і всі простори за містом <...>. Табори дійсно проковтнули великі простори країни і стали могутньою господарською організацією¹¹.

Сюди для роботи на будівництві були прислані близько 2000 трудмобілізованих кримських татар, греків, вірмен, болгар, що проживали в Криму до депортацій травня-червня 1944 року.

Так звана "трудармія" являла собою воєнізовані робочі формування, що сполучили елементи військової організації (мобілізація через військкомати, структурні підрозділи, внутрішній розпорядок, єдиноначалля, централізація органів керівництва), виробничої сфери (робота на виробництві, норма виробітку) і табірного режиму ("зона", охорона, адміністративний режим, норми постачання)¹².

Основним контингентом "трудової армії" під час війни були радянські німці, депортовані з місць їхнього проживання ще в 1941 році. До кінця війни, у міру виселення інших народів, кількість трудармійців збільшилася. Більшість сучасних дослідників сходяться на думці, що інститут трудармії був особливою формою репресій за національною ознакою, оскільки туди, як правило, потрапляли радянські громадяни тих національностей, що були офіційно визнані "ворожими радянському народові¹³.

Дозволю собі відступ особистого характеру. Мій батько, який опинився у 18 років в трудармії казахстанського міста Гур'єва, і згодом побував "у шкірі" спецпереселенця в Узбекистані і засланий до Якутії (за те, що вчасно не зареєструвався в комендатурі - такою була доля багатьох непокірних спецпереселенців, що не бажали проходити принизливі процедури оцінки в комендатурі), найважчим періодом свого життя називав саме кілька місяців у трудармії.

Повернемося, однак, до загону волгобудівців-кримчан.

У листі начальника Головпромбуду СРСР Комаровського заступникові наркома внутрішніх справ В. Чернишову від 12 листопада 1944 року - документові більш ранньому, ніж опублікована вище "Виписка...", - повідомляється, що у вересні 1944 року відзначалися факти недисциплінованості, самовільного залишення робіт, розкрадань дров і будматеріалів, порушень режиму в загоні, "однак вони не носили масового характеру і не були домінуючими для загальної оцінки стану загону мобілізованих татар". У перші місяці спостерігалася деградація фізичного стану контингенту, вона була призупинена в серпні, а у вересні і жовтні відзначається подальше поліпшення фізичного стану".

Тут же Комаровський вказує, що "проти порушників трудової дисципліни і режиму, - деякі міри приймалися; засуджено 26 чоловік і притягнуто до адміністративної відповідальності 113 чоловік", "для усунення і попередження, що мали місце повторення значимих фактів порушення режиму і трудової дисципліни" прийнято цілий комплекс заходів ("обов'язкова участь на розводі начальника загону і його заступників <...>, що одержують робсилу, і які супроводжують людей до місця роботи", "введення строю при розводі на роботи і поверненні після роботи; введення пропусків через вахту і "звільнювальних записок" на відпустки з розташування загону", "введення загальних для всіх сигналів-гудків перед початком, закінченням робіт і в перервах", "підвищення відповідальності бригадирів, начальників колон і виконробів за присутність людей на роботі і в строю при проходженні на виробництво і поверненні в загін; "негайне реагування на усі випадки порушення дисципліни і режиму з оголошенням відповідних наказів начальника району перед ладом на ранкових розводах" і др.). На думку Комаровського, їх "буде досить у всіх відносинах"¹⁴.

Однак, як випливає з "Виписки...", надії начальника Головпромбуду на поліпшення морально-політичного клімату в загоні не виправдалися, або лист від 12 листопада носив відверто дезінформаційний характер, будучи формою "відписки" для вищих органів. Так чи інакше, але документ від 21 листопада характеризує обстановку серед трудмобілізованих татар скоріше як вибухонебезпечну, близьку до заколоту. І головна причина, що ініціювала таку ситуацію, - не поневіряння особистого становища волгобудівців, а моральні страждання з приводу стану їх рідних у місцях висилки, відкіля надходять нові і нові листи про загибель близьких... Судячи з агентурним даних, "ці листи <...> стають негайно надбанням усього загону і викликають збуджені, панічні розмови, що переходять у відкриті антирадянські судження".

Тут варто знову зробити невеликий відступ.

Коли знайомишся з матеріалами судових процесів 1950-1970-х років за сумнозвісною 58-ю статтею, часом дивуєшся, з яких незначних приводів - анекдот про чергового вождя або необережну репліку "у п'яній справі" на адресу найкращої у світі країни - одержували люди "свої" 5, 7, 10 років ув’язнення. І це називалося "антирадянськими проявами" і "антирадянськими виступами"?..

Однак випадок з волгобудівцями-татарами явно інший.

Для країни, де такі цінності демократії, як свобода слова і свобода преси, начисто були відсутні, подібні висловлювання, звичайно, були по-справжньому крамольними і злочинними:

"Виселення з Криму татар є негласним їх убивством. Навіщо розстрілювати, коли можна людей роботою й умовами довести так, що вони вимруть";

"Мета Радянської влади у ставленні до татар зводиться до того, щоб їх зовсім ліквідувати разом з родинами.. І ми, і наші діти пропадемо, Радянська влада зробить усе для цього і досягне своєї мети";

"Там вони умирають голодною смертю... Краще б Радянський уряд розстріляв нас усіх, щоб ми не мучилися, як це робили німці з євреями";

"Якщо ми не потрібні тут, те нехай Сталін передасть нас іншій державі. Адже не всі держави по типу нашої є в'язницею для народу".

І навряд чи для "правоохоронців" було так вже важливо, що подібні думки "яскравого антирадянського" змісту були зовсім природною реакцією людей на смерть рідних і близьких.

Як можна судити, відновлюючи картину подій далі, незважаючи на всі "заходи до конфіскації і цензорського коректування" переписки з рідними і "заходу щодо налагодження режиму" вибухонебезпечна ситуація серед трудармійців не врегулюється ні в листопаді, ні в грудні 1944 року.

У січні 1945 року у Волголаг виїжджає заступник начальника відділу спецпоселень НКВД Остапов - тепер уже, очевидно, щоб вирішити проблему кардинально. У листі заступнику наркома внутрішніх справ Чернишову від 26 січня 1945 року він повідомляє точну чисельність заколотного "спецконтингенту" (кримських татар - 1465; болгар - 409; греків - 305; вірменів -141; інших національностей - 60, усього: 2380)¹⁵ і пропонує: "Кримських татар у кількості 950 чоловік, придатних до фізичної праці, направити для трудового використання на уранові копальні, інших 515 чоловік, які знають про місцезнаходження своїх родин, направити в розпорядження НКВД Узбецької РСР (м. Ташкент); болгар, греків і вірмен направити за місцем поселення їхніх родин, тих, хто не знає місць поселення своїх родин, направити в розпорядження УНКВД Свердловської області (м.Свердловськ) <...>".¹⁶

Однак, за місяць по тому, розпорядження змінюється, і в березні 1945 року "900 чоловік кримських татар, придатних до важкої фізичної праці" направляються в розпорядження Ферганського гірничо-хімічного комбінату НКВД CCCP".¹⁷

Отже, заходи для налагодження режиму прийняті, ситуація врегульована. Сліди заколотного загону трудармійців у документах фонду більше не зустрічаються...

Ми не знаємо, як склалися долі цих людей, скільки їх опинилося на уранових копальнях, скільки - на гірничо-хімічному комбінаті в Узбекистані, скільки загинуло на шляху проходження до нових місць або померло в перші роки життя на висилці. На ці питання документи офіційних радянських органів відповідей не дають. Відповісти на них можуть тільки самі очевидці цих подій, їхні особисті історії.

Однак, офіційні документи проливають світло на обставини зародження і визрівання опозиційних настроїв серед найширших груп кримськотатарського народу і на те, як ці події набували інших відтінків у владних інтерпретаціях.

Такі документи показують, що "антирадянськість" кримських татар була виплекана і викохана самим режимом. Описаний нами епізод з життя кримських татар – “волгобудівців” - дає представлення про першопричини виникнення національно-визвольного руху кримських татар. Стихійні бунти розпачу перших років депортації під впливом послідовно антигуманної політики влади згодом набували більш осмислених форм протесту, викристалізовувалися нові методи апеляції режимові; не завжди ефективні, однак саме вони сприяли інституціоналізації самого руху і в кінцевому підсумку - консолідації кримськотатарського етносу.

Примітки:

¹ Стаття написана за підтримки Фонду Дж. Д. і Кетрін Т. Макартуров у рамках роботи над проектом "Political Projects Aimed at Resolving the Problem of Crimean Tatars in the USSR (1950s-80s): Power and Ethnicity".

² У кн.: Іонеско Э. Противоядия. М., 1992. С.172.

³ Відомий вислів Олександра Зинов'єва я використовую без усякого зневажливого або іронічного відтінку. У відношенні "homo sovieticus" я солідарна з позицією Віктора Кагана: "Мене <...> радянська людина цікавить як поняття психологічне <...> Це комплекс психологічних особливостей, що змальовують сприйняття себе, світу і свого місця в ньому, систему цінностей і побудову відносин. Причому комплекс, що існує практично в кожного, кого достатнім чином торкнувся подих радянської системи модифікації людини ". (В.Каган. Листа про російську еміграцію (http://www.lebed.com)

⁴ Тут, звичайно ж, не все так однозначно. Згадаємо відзняті кінохронікою юрби людей, що прийшли хоронити Сталіна, і численні розповіді про те, як "усі плакали". На моє наївне дитяче питання батькові: "Ти теж плакав?", я почула відповідь, сказану з неприхованою зловтіхою: "Ще чого! Ми раділи. Здох, собака". Звичайно, його ставлення до Сталіна багато в чому визначалося трагедією його народу и його особистою долею. Але скільки мільйонів таких же  зламаних людських доль на рахунку одного з найлиховісніших тиранів усіх часів і народів? Так звідкіля ж цей всенародний плач?

⁵ За останні п'ятнадцять років з’явилися книги, автори яких намагаються осмислити події депортації, що свідчить, на мій погляд, про досить позитивне явище - початок вивільнення, психічного одужання від цієї, безсумнівно, важкої колективної травми.

⁶ Автор має на увазі суспільну свідомість сучасного російського соціуму.

⁷ Бобков Ф. КГБ и власть. Москва, 1995. С. 303.

⁸ Визначення американського соціолога Кена Пламера.

⁹ Виключення складають "листи до влади" - звернення, заяви громадян у різні радянські інстанції з найрізноманітніших причин. Їх не злічити як у державних, так і у відомчих архівних установах.

¹⁰ Закритий 29 квітня 1946 р. (Виправно-трудовий табір Волгобуду виділений у самостійний табір з підпорядкуванням ГУЛАГу, він отримав назву "Волзький виправно-трудовий табір МВС"). Чисельність: на 1 березня 1944 -24.844 чоловік, на 1 січня 1945 - 21.200, на 1.червня 1946 - 13.857. (Сигачев С. Из справочника «Система исправительно-трудовых лагерей в СССР», книга опублікована на сайті Московського "Меморіалу" http://www.memo.ru.)

¹¹ Крулевецкий Н. Под пятой сталинского произвола, или Хождение по тюрьмам. (Жизнеописание). (Див. розділ "Страна Бушландия" на сайті http://www.memorial.krsk.ru)

¹² Курочкин А.Н. Трудармейские формирования из граждан СССР немецкой национальности в годы Великой Отечественной войны (1941-1945): Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук. Саратов, 1998. С.5.

¹³ Суслов А. Трудовая мобилизация советских немцев в годы Великой Отечественной войны (на примере Пермской области)/http://memo.perm.ru)

¹⁴ ДАРФ. Ф.9479, оп.1таємно, справа 245, л.л.41-43

¹⁵ ДАРФ. Ф.9479,оп.1 таємна, справа 209, л.26

¹⁶ Там же.

¹⁷ ДАРФ. Ф.9479, оп.1 таємна, справа 209, л.28.