БРІДСЬКИЙ МАРШРУТ АРМІЇ КРИМСЬКОГО ХАНА ІСЛАМА ГІРЕЯ III ДО БЕРЕСТЕЧКА

Серед досі невивчених питань періоду Хмельниччини є проблема маршрутів руху військ в цілому і зокрема кримськотатарської армії на чолі із ханом Іслам Гіреєм ІІІ на поле Берестецької битви.

Проведений автором цих рядків аналіз документальних джерел дав несподіваний результат – із-під Збаража на Берестечко кримськотатарські війська йшли не через Вишнівець разом із військом Б.Хмельницького, як про це стверджувалося, а цілком самостійно і окремим маршрутом через Підкамінь – повз Броди і переправи на Солонівці біля Сестратина та у Лешневі. Татарські війська штурмом здобули фортифікації Лешнева і замок в Корсові. Ці події відбулися між 25 і 28 червня 1651 року  Однак в літературі вони не відображені жодним чином. Це головний висновок дослідження; про його деталі мова йде далі.

1. Історіографія питання

В історичній літературі немає відомостей ні про маршрут татарських військ через Броди-Лешнів, ні про здобуття ними Лешнева. Більше того – серед праць істориків існують взаємовиключні погляди щодо самої можливості руху татарського війська на Лешнів та його маршрут. У цілому ця проблема, як і багато інших пов’язаних із воєнними діями періоду національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, є наслідком недостатності вивчення воєнного минулого України.

Відомий український історик Гурій Бухало відзначив: “Зараз дуже важко точно визначити шляхи, якими йшли українське військо і татари під Берестечко”¹. Подібним чином висловився дослідних воєнної історії Хмельниччини Юрій Тис-Крохмалюк: “Якими шляхами й які маршрути виконував Хмельницький, мабуть назавжди залишиться не виясненим”².  Подібне читаємо у монографії видатного дослідника поля Берестецької битви І.К.Свєшнікова: “Письмові дані про маршрут на Берестечко козацько-селянської армії та татарських військ відсутні”.³ У словах зазначених істориків відзеркалено суть проблеми – маршрути руху українських і татарських військ під Берестечко нез’ясовані.

Отже, серед завдань воєнної історії України важливе значення мають дослідження питань походів військ та їх маршрутів. Адже при їх вивченні виявляється маса нових даних, немало цікавого та повчального з нашого далекого минулого. До подібних проблем слід віднести і питання щодо походу у червні 1651 року військ на чолі із союзником Б.Хмельницького кримським ханом Ісламом Гіреєм ІІІ під Берестечко. Ні в українській, ні у польській літературі немає окремих досліджень цього питання. Навіть у монографіях та збірниках присвячених національно-визвольній війні українського народу 1648-1657 років воно висвітлено надто фрагментарно.

У ґрунтовній монографії М.Н.Петровського “Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі” немає жодних відомостей про похід під Берестечко ні української армії, ні татарського війська^4.  Не відображені ці питання і у спеціальних працях присвячених ходу визвольної війни І.Д.Бойка⁵, В.А.Голобуцького⁶, Н.Е.Подорожнього⁷ та інших істориків.⁸ А в такому ж дослідженні Д.І.Мишка лише коротко написано: “Приєднавши до своєї армії татар, Богдан Хмельницький вирушив з усіма силами з-під Вишнівця до Берестечка”⁹. Подібне знаходимо і  в А.Ярошенка: “В червні 1651 року, після прибуття татарської орди, Хмельницький з об’єднаними козацько-татарськими військами вирушив з-під Збаража в напрямі міста Берестечка”¹⁰. Видатний український історик Михайло Грушевський у першій книзі дев’ятого тому фундаментальної праці “Історія України-Руси” зазначив: “28 червня ... передовий татарський полк приступив під польський табір”¹¹. Однак він не пояснює, що це був за полк і звідкіля він прибув під Берестечко, вже не кажучи про більш докладний маршрут походу татарських військ. Академік Іван Крип’якевич у монографії “Богдан Хмельницький” теж не приділив уваги походам військ та їх маршрутам на місцевості перед Берестецького битвою - він висловився вкрай коротко: “Ян Казимир не пішов звичним шляхом на Зборів,а з-під Соколя повернув на Дубно. Тоді й Хмельницький повів військо на Волинь через Вишівець. Обидві армії зустрілися під Берестечком”¹². Про татарські війська І.П.Крип’якевич не згадує. Про рух козацьких військ Б.Хмельницького на Берестечко через Вишівець написано у монографіях В.В.Грабовецького¹³ і П.В.Михайлини.¹⁴ У зазначених вище працях відсутні дати руху військ, не позначено їх маршрути, а лише вказано загальний напрямок – на Берестечко через Вишнівець.

Чіткіше і точніше написали В.А.Смолій і В.С.Степанков: “Після зустрічі близько 20-21 червня з 30-40 тис. ордою Б.Хмельницький подався до Берестечка”¹⁵. У книзі Богдан Хмельницький згадані автори більш ширше описали зазначене питання: “Ймовірно 15 чи 16 червня (за старим стилем – Д.Ч.), українсько-татарське військо залишило свій табір. В авангарді йшло кілька десятків тисяч козацької і татарської кінноти, а позаду – обоз з піхотою. Вони проминули Вишнівець, а далі Хмельницький послав із 15-тисячним корпусом кінноти Богуна до с. Горинки, щоб узяти під свій контроль шлях, а сам поспішно рухався у напрямі Козина. Кілька козацьких і татарських полків було відправлено попереду до Перенятина, а хан з основними силами йшов за ними до Лешнева”¹⁶. Хоча В.А.Смолій і В.С.Степанков суттєво уточнили питання щодо походу військ з-під Збаража до Берестечка, але і вони не вказали їхніх маршрутів.

Вихідною точкою для вирішення проблеми датування походів і маршрутів української й татарської армій під Берестечко є табір союзників на полях між Вишнівцем – Збаражем, де вони зосереджувалися наприкінці  травня – аж до  20-х чисел червня 1651 року. То не було лише одне Колодненське поле, як про це інколи пишуть у різноманітних книгах і брошурах краєзнавчого характеру. Армія Б.Хмельницького нараховувала понад 100 тисяч чоловік. У таборі під Збаражем-Вишнівцем до її лав приймали лише кінних, тих, хто прибув пішки відправляли назад. Вже цей факт свідчить про перевантаженість армії Б.Хмельницького та перенасиченість місцевості військами. Табір Б.Хмельницького невпинно розширював територію і у 20-х числах червня 1651 року війська стояли не лише під Вишнівцем і Збаражем, а й під Тернополем, Зборовим і Заложцями¹⁷. Сам Б.Хмельницький із військом тривалий час перебував аж у Золочеві¹⁸, що у 40-а км західніше Збаража. Козацькі війська перебували і під Заложцями¹⁹ і навіть у Топорівському лісі, поблизу Буська²⁰. Тобто театр розміщених військ за масштабами був грандіозним. І це зрозуміло, бо так багато озброєних українців в одному місці ще ніколи не збиралося, тому щодо їх чисельності до сьогодні немає єдиної думки – називають цифри у 100²¹, 150²², 200²³ тисяч. Крім українців, у таборі Б.Хмельницького коло Вишнівця-Збаража ще з травня 1651 року перебували загони ногайських і буджакських татарів, 5-6 тисячний корпус  нураддин-султана Кази Гіреєя з Криму²⁴. Татарські війська теж не стояли всі разом, а очевидно у різних місцевостях. Такий висновок випливає з того, що розвідувальні роз’їзди, які виїжджали із стану союзників у різних місцевостях, як правило складалися із двох козацьких сотень і однієї татарської – саме так було під час бою на переправі під Бродами 3 червня 1651 р.²⁵. Мабуть кожне татарське військо – ногайці, буджакці і кримці нураддин-султана ставали окремими кошами.  І хоча під Вишнівцем-Збаражем зібралось величезне українське військо, Б.Хмельницький рушив армію проти короля лише після приходу основних сил орди на чолі з Іслам Гіреєм ІІІ. Це випливає із багатьох джерел, зокрема і “Літопису самовидця”, де стверджується, що Б.Хмельницький стояв у таборі “покуля хан з Криму з ордами притягнул, а скоро хан з Криму наспешин з ордами, того ж часу Хмелницкий зо всіми потугами пойшов против короля его милости. А король стоял под Берестечком.”²⁶

Вихідною точкою руху української і татарської армій на Берестечко були Колоденські поля між Вишнівцем і Збаражем, де проходив Великий український тракт²⁷. Цим шляхом очевидно було зручно збирати війська з України, але звідси на Берестечко вони мусили йти багатьма маршрутами.

2. Про брідський маршрут кримськотатарських військ

В історичній літературі немає єдиної думки про те, куди саме до Б.Хмельницького прибув із Криму Іслам Гірей із своїм військом. Однак поставимо себе на місце хана. Куди він мав вести 40-а тисячну орду найкоротшим шляхом до стану Б.Хмельницького під Вишнівцем-Збаражем? Найзручніше було просуватися у межиріччі Південного Бугу і Дністра, так званим Кучманським шляхом, який татари добре знали. На цьому шляху було обмаль рік, через які потрібно було переправлятися. Саме на цей шлях вказує і автор “Історії Русів”.  Він пише: “Хан Кримський із своєю двадцятитисячною армією, йдучи над Дністром вгору, зійшовся із армією Хмельницького за день шляху від ріки Стиру”²⁸. Подібні добре задокументовані свідчення дали полонені татари під час допиту під Берестечком. 27 червня 1651 року кримський татарин Куніас сказав: “Минув вже місяць, як хан вийшов із Криму. Із Хмельницьким з’єдналися під Збаражем тому днів п’ять-шість”²⁹. Аналогічно свідчив татарин Сертлян-Мурзин: “Прийшов з ханом. Днів 30-32, як вийшли із Криму. Зійшлися (з козаками – Д.Ч.) днів 4-5 тому. Прийшли всі татарські орди аж до черкес”³⁰. Якщо керуватися цими свідченнями, то хан прибув під Збараж числа 22-23 червня. Це практично збігається із висновками В.А.Смолія та В.С.Степанкова, які визначають час приходу хана між 10 і 13 червня за старим стилем, що у ХVІІ ст. відповідало 20-23 червня³¹. Тобто, хан прибув під Збараж на чолі 40-а тисячної орди³². Але тут слід взяти до уваги ще одну обставину. Як стверджував М.Костомаров, кожен татарин їхав верхи і “неодмінно вів із собою запасного коня або й два”³³. Про те, що у поході кожен татарин вів із собою “двох коней аби їхати навперемінки, чи везти свою здобич і харчі” писав і П’єр Шевальє³⁴. Гійом Боплан написав майже аналогічно: “Кожен татарин... веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу”³⁵.

Отже, коней лише у кримськотатарському війську, очолюваного  самим ханом, було не менше 100 тисяч. М.Костомаров навіть вважав, що їх було 250 тисяч³⁶.

На жаль, у названих працях українських істориків навіть не згадано про рух українських союзників – татарських військ і найбільшого серед них, очолюваного кримським ханом Іслам Гіреєм ІІІ.

Тут слід наголосити на одній суттєвій обставині - Б.Хмельницький не залишав табір під Збаражем-Вишнівцем доти, поки не прийшли головні сили татарів на чолі з ханом. Для цього у нього були дуже поважні причини. “Союз козаків з татарами, - писав брацлавський воєвода Адам Кисіль, - такий страшний, що заледве може Річ Посполита протистояти йому власними силами”³⁷. Слова А.Киселя прекрасно ілюструють справу – союзу українців з татарами страшенно боялася польська шляхта. Це добре розумів Б.Хмельницький і прагнув використати ситуацію з максимальною користю для України. Військо, яке привів до Б.Хмельницького Іслам Гірей, нараховувало не менше 40 тисяч озброєних вершників. Як стверджували на допитах у польському таборі під Берестечком полонені татари, такою чисельністю вони ще ніколи в похід не ходили, бо у самому Криму мало хто із тих, що здатний носити зброю залишився, а з мурз – майже ніхто³⁸.

А тепер поставимо просте запитання яким чином не менш як стотисячна українська армія із десятками тисяч возів і до сотні тисяч коней могла йти однією дорогою з татарами до Берестечка через Вишнівець? Окрім цього, коні мусять пастися. Якби татарське військо йшло слідом за козацьким (а саме у такому порядку вони мусили рухатися через Вишнівець, оскільки татари підійшли до Збаража, що значно південніше стану Б.Хмельницького), то його коні мусили б з голоду падати, бо передні війська випасли б і викосили все навкруги. Вже ця одна обставина начисто відкидає саму можливість вважати, що українське і татарське війська рухалися разом і одним маршрутом. Це перше.

І друге, козацьким  військам, які стояли у Вишнівці можна було рухатися на Берестечко повз Почаїв, та й то не одним маршрутом; найзручнішими були напрямки на Козин, Крупець і Радзивилів. Довжина цих маршрутів від Вишнівця складала біля 80 км. А із Збаража не було жодної потреби прямувати в обхід на Вишнівець і робити додатковий гак у понад 30 км, коли звідти на Берестечко лежав значно пряміший і коротший шлях – через Заложці – Підкамінь – Броди –Лешнів.

Ні українське, ні татарське війська у такій величезній кількості не могли просуватися однією дорогою. Кожне з них мало свій напрямок із кінцевою метою – Берестечко, але йти вони мусили кількома шляхами кожен. Основна маса українського війська йшла через Вишнівець, а головна татарська орда на чолі з ханом із Збаража пішла на Броди-Лешнів. І цьому є переконливі докази. Але перш ніж їх викласти потрібно обов’язково розв’язати вузол протиріч із двох монографій  дуже поважних вчених – І.К.Свешнікова та І.С.Стороженка саме щодо маршруту походу під Берестечко кримських татарів на чолі із ханом Іслам Гіреєм ІІІ.

3. Полеміка двох істориків

Очевидно виходячи із усталеної точки зору, відомий історик та видатний дослідник поля Берестецької битви Ігор Кирилович Свешніков припускав, що маршрут татарських військ до Берестечка міг пролягати через Перенятин-Радзивинів-Крупець-Лешнів³⁹. Це припущення І.К.Свешніков зробив через відсутність письмових даних “про маршрут на Берестечко козацько-селянської армії та татарських військ”⁴⁰. Такий маршрут він вивів “на підставі шляхетських повідомлень про те, що татари йшли через Перенятин і першими прибули під Берестечко”⁴¹. Звідси І.К. Свешніков й припустив, що “Хмельницький вислав татарів вперед по  шляху з Колодного поблизу Почаєва, через Перенятин, Радзивинів і Крупець до Лешнева⁴². Мабуть, це припущення історик вивів із факту появи татарів під королівським табором коло Берестечка саме із боку Лежнева, хоча на то й не посилається. Прихід татарів під Берестечко з боку Лешнева не викликає сумніву ні в кого. А ось щодо Перенятина, то тут виникають запитання. Але спершу прояснимо ситуацію. Перенятин – це село, яке знаходиться у 35 км на південний схід від Берестечка. Через Перенятин пролягав шлях із Лідихова і Почаєва (10 км на південний схід) до містечка Крупця (8 км на північний захід) і Радивинова (8 км на захід).  Тобто, Перенятин лежав на шляху із Вишнівця до Берестечка. Перед світанком 27 червня 1651 року обози королівського війська вирушили з Берестечка у напрямку Дубна. Готувалось до походу і саме військо. Аж тут прийшла відомість від козака – зрадника Забузького, що козаки і татари йдуть прямо на польське військо⁴³. На таку звістку король наказав повернути обози назад. "Тільки вони повернулися до табору, - пише очевидець битви француз П’єр Шевальє, - як розвідники доповіли, що наближається все козацьке і татарське військо від села Перенятина, яке лежить недалеко від Берестечка”⁴⁴. На Перенятин, як місце де виявлено козацьке і татарське військо, вказують Д.Н.Бантиш-Каменський із посиланням на Пасторія⁴⁵, М.Маркевич⁴⁶ і М.І.Костомаров⁴⁷.  Останній уточнив: інформацію про те що козаки і татари перебувають у Перенятині та наближаються до Берестечка приніс у королівський табір роз’їзд Я.Вишневецького, який вступив у бій із передовими частинами противника під Радзивиловом⁴⁸. Очевидно, що саме про цю сутичку писав і С.Освенцім: “Противник... затримався у півтори милі від наших і через дві переправи почав військо і табір з вівторка на середу переправляти, де заскочивши в одному місці роз’їзд князя Вишневецького, яким керував п[ан] Бейговський, цілий був знесений і від тих найпевніша про них прийшла відомість⁴⁹. І хоча С.Освенцім не зазначив місце цієї сутички, порівняльний аналіз свідчить, що йдеться про одні і ті ж події – сутичку на переправі коло Радзивилова. Якщо козацьке і татарське війська у великій кількості переходили переправу коло Радзивилова, то стає зрозумілою згадка про Перенятин – під Радзивилів можна було прийти саме звідти – відстань між ними складає 8 км. І якщо козацьке військо йшло з Перенятина на Берестечко через Радзивилів, то на їх шляху тут були дві невеличкі річки – Баранська і Ситенка, очевидно біля якоїсь із них козаки погромили роз’їзд князя Вишневецького. Ймовірно, що й полякам вдалося захопити язика, який і повідомив, що прямують вони з Перенятина.

У цілому інформація про рух якоїсь частини козацьких і татарських військ на Берестечко із Перенятина напевно відповідає дійсності. Однак, висновок щодо руху цим маршрутом головних сил орди на чолі із кримським ханом є нічим необґрунтованим та невірним. Ця явна помилка ґрунтується на розвідувальних даних роз’їзду Вишневецького, жовніри якого бачили величезну кількість козаків і татарів, що коло Радзивилова переходили аж двома переправами, були ними розгромлені та із переляку вважали, що за ними йдуть Б.Хмельницький і хан саме з боку Перенятина.

 Відштовхнувшись від цієї інформації та добре знаючи із літератури, що татари з’явилися на Берестецькому полі з боку Лешнева, І.К.Свешніков, очевидно їх поєднав і  і побудував своє припущення про рух татарів із Перенятина на Крупець-Лешнів.

Версію І.К.Свешнікова заперечив відомий історик воєнного мистецтва І.С.Стороженко: “Припущення, що кримськотатарське військо рухалось від Колодного до Лешнева окремим маршрутом не може бути прийняте і ось чому⁵⁰. Він називає три причини неможливості руху татарського війська, суть яких зводиться до наступного:

1. Такий рух порушив би оперативно-тактичне поєднання татарської кінноти з козацькою піхотою, завдяки чому створювалася перевага над ударною силою польської кавалерії.

2. Татарська кіннота мусила рухатись із швидкістю обозу, дотримуючись встановленої відстані від головних сил армії, що складало 15-20 км.

3. Рух татарських загонів мав би бути паралельним основному⁵¹.

Ми не маємо наміру аналізувати аргументи І.С.Стороженка щодо неможливості руху татарських військ окремо від козацьких, лиш зауважимо, що згадані принципи можна було би застосувати до самої битви, але аж ніяк не до ситуації, яка склалася у стані союзників між Збаражем і Вишнівцем 24-25 червня 1651 року. Після прибуття туди кримського хана на чолі із 40-тисячною армією головне завдання полягало у стрімкій атаці польської армії у таборі під Берестечком, або під час її переходу до Дубна, на що тоді явно сподівався Б.Хмельницький. Вже ця обставина вимагала швидкого руху, що неможливо було зробити 300-тисячному українсько-татарському війську, рухаючись однією колоною через Вишнівець-Перенятин. Така велика кількість військ, коней і возів могла оперативно подолати
80-100 км лише при умові руху багатьма маршрутами в одному напрямку – на Берестечко.

І хоча аргументи І.С.Стороженка у даній ситуації важко визнати вірними, це аж ніяк не означає, що ми погоджуємось із припущенням І.К.Свешнікова щодо маршруту походу кримськотатарського війська з Колодного через Перенятин, Радзвивилів, Крупець – до Лешнева.

Насамперед уточнимо – ми маємо на увазі лише основну кримськотатарську силу – не менш як 40-а тисячну загін на чолі з ханом Іслам Гіреєм ІІІ. Однак варто не забувати, що з  весни в Україні перебували й інші татарські війська, зокрема з буджакської, ногайської  орд, 6-и тисячний корпус нуреддин-султана: кожне з них могло рухатися і через Перенятин. Однак їм було би дуже важко із Перенятина через Крупець потрапити до Лешнева, як про то написав І.К.Свешніков.

На схемі походу військ із згаданої книги І.К.Свешнікова рух татарів із Колодного показало до Перенятина, а потім вздовж правого берега річки Солонівки – правої притоки Стиру⁵². Однак такий маршрут  не є вірнім.

По-перше. Прямої дороги із Крупця до Лешнева ніколи не існувало з огляду на величезну заболочену місцевість у долині річки Солонівки та її приток, які знаходиться між цими населеними пунктами.

 По-друге. Вздовж правового берега Солонівки, як то показано на схемі І.К.Свешнікова, ніколи не було і не могло бути жодної дороги – там до проведення у 60-х роках ХХ століття меліоративних робіт знаходились лише великі заплави і болота, а тепер – важкопрохідні сіножаті. Таким чином, цей напрямок руху  татарської орди, який припускав І.К.Свешніков, слід відхилити. У цьому випадку виникає закономірне запитання: як саме на місцевості пролягав маршрут татарських військ до Лешнева?

4. Похід татарів на Берестечко через Броди

Вихідною точкою для розв’язання цього питання служить сам Лешнів, звідки татарське військо прибуло під Берестечко. Містечко знаходиться майже посередині відстані між Бродами та Берестечком і лежить на правому березі Солонівки – правої притоки Стиру. У ХVІІ столітті його захищали досить поважні фортифікації із земляних валів та ровів, які оточували місто у формі чотирикутника, на вістрях якого знаходились вежі. Крізь містечко проходила давня дорога з Бродів до Луцька. У 10 км на північ від Лешнева на цій дорозі знаходилось Берестечко, а у 18 км на південь – місто Броди. Із самого Лешнева виходило ще два шляхи - до містечка Щуровичі (5 км на захід), - села і замку Корсова (3 км на схід). З півдня до містечка прилягав великий став і дуже заболочена заплава річки. Між ставом і заплавою пролягала гребля, по якій проходив давній шлях, названий в описі границі Польського королівства і Великого князівства Литовського 1546 року “великою дорогою з Олеська до Луцька” ⁵³. Гребля одночасно служила переправою через Солонівку. Тобто, містечко Лешнів контролювало переправу через Солонівку на головній дорозі з Луцька і Берестечка до Бродів. У цій місцевості аби проїхати до Берестечка, можна було скористатися ще двома переправами – коло Вижиск (3 км на схід від Лешнівської греблі) і біля Сестратина (10 км у тому ж напрямку). Але згадані переправи знаходились у сильно заболоченій місцевості, тому для проходження через них великої кількості військ вони були непридатні. Інших переправ на шляху з Бродів до Берестечка на річці Солонівці не було. Отже, аби війська тут пройшли, вони у літній час могли продуктивно скористатися тільки Лешнівською греблею.

З багатьох писемних джерел відомо, що татари з’явилися перед польським табором під Берестечком першими і прийшли вони туди із Лешнева⁵⁴. Звідти ж прибув з загоном і сам хан Іслам Гірей⁵⁵. Виникає запитання: яким маршрутом вони потрапили у Лешнів?

Через брак джерел щодо напрямку руху татарських військ під Берестечко їх маршрут можна встановити іншим чином – уважно проаналізувавши наявну інформацію та співставивши її із ситуацією та подіями на місцевості, зокрема добре відомими дорогами ХVІІ ст. під Бродами.

У першій половині червня 1651 року основні сили української армії і кримськотатарського війська зосередились між Вишнівцем і Збаражем, тобто у 50-60 км на південний схід від Бродів. Цю відстань кінне військо могло подолати протягом одного дня.

На просторі між Збаражем і Вишнівцем зібралося не менше 200 тисяч українських і татарських військ та ще більша кількість коней – основної тяглової сили цього часу. Тривалий час стояти на одному місці таке велике військо не могло передусім через брак кормів для коней. Не могло воно і йти одною дорогою на Берестечко, бо це означало би розтягнути армію однією колоною більш як на сто кілометрів, що обмежило б її не лише тактичні, а й стратегічні можливості, погіршувало оперативне управління військами та створювало би величезні труднощі щодо забезпечення кормами коней. Там, де пройшло два десятки тисяч коней обабіч шляху на кілька кілометрів не залишалося зелені, все випасалося, викошувалося і витоптувалося. Що говорити тоді про 200 тисяч людей і коней – перших 50 тисяч може б ще якось пройшло, але решта мусила б зійти із голої землі та податися за пошуками паші для коней. Прогодувати на одній дорозі 200 тисяч коней було неможливо. А в українській і татарській арміях їх було значно більше.

Але і це ще не все. В українському війську було не менше 40 тисяч возів. Кожен віз із запряженими кіньми мав довжину 7-8 метрів. Рухатися вози мусили дорогами, які у ці часи були вузькими. Дорогами вози мали рухатися один за другим зберігаючи інтервал хоча б  4 метри. Отже, один віз займав 12 метрів шляху, а 40 тисяч відповідно 480 кілометрів, навіть якби вози рухалися колоною по двоє – відстань була б 240 кілометрів, що втричі перевищувало відстань від Вишнівця до Берестечка. А, крім возів, в українській армії були й вершники, піхота, гармати. Із вищесказаного випливає, що саме українське військо не могло йти із Вишнівця на Берестечко однією дорогою, тільки – багатьма. Цей висновок важко заперечити. І коли українська армія мала проблеми щодо пересування у напрямку до Берестечка, то як разом з нею могла йти одним маршрутом ще й 40-а тисячне військо Іслам Гірея із не менш як 100-тисячним табуном коней?

Про те, що навіть татарське військо рухалось до Берестечка кількома дорогами, чітко видно із свідчень, які дав 27 чи 28 червня 1651 року полонений поляками татарин Коси-мурза: “Велике, незчисленне татарське військо йшло з усіх сторін” ⁵⁶. Ці слова, мабуть, слід розуміти, що рухаючись на Берестечко, вони йшли різними дорогами. Подібне твердив на іншому допиті і Мурза Нітшох: “Повинні були йти по тим напрямкам”⁵⁷. Видається, що тут сказано або перекладено поляками більш точно – татарські війська рухались певними напрямками, бо навіть величезний за чисельністю людей і коней загін на чолі з ханом теж не міг рухатися лише однією дорогою.

Не могли йти однією дорогою й українські війська – вони мусили, як і татари, обирати більш-менш паралельні маршрути. І якщо татари прийшли на Берестецьке поле з Лешнева (10 км на південь від Берестечка) то козаки – із боку Козина (16 км на схід від поля битви).Звичайно, що до Лешнева можна потрапити і з Козина (по прямій – 26 км). Але таке могло статися лише у разі якби козаки і татари йшли разом і одним маршрутом, причому татарське військо - попереду.

Вважаємо за неможливе, щоб обидва війська – 150 тисячне українське і 40-а тисячне татарське – йшли однією дорогою через Козин. На наш погляд, татарське військо з-під Збаража йшло під Берестечко окремим напрямком південніше шляху, яким рухалися українські козаки. На це вказує і той факт, що вони зайняли південний фланг союзних військ під Берестечком, тобто, місцевість з боку Лешнева. Загальний напрям руху татарського війська під Берестечко найімовірніше пролягав за маршрутом: Збараж-Підкамінь-Броди-Лешнів. Це мусив бути лише напрямок, вздовж якого татари рухалися різними дорогами і полями. Про те, що перед Берестецькою битвою татари побували у Бродах, тобто рухались повз нього свідчать покази полоненого кримського татарина із Мангулі про те, що під Берестечко “він прийшов зі своїм мурзою опівдні, побувавши раніше у Бродах. Та інші татарські мурзи раніше там були”⁵⁸. Із цих слів випливає, що татари прибули під Берестечко з боку Бродів, тобто, міста, яке лежить на найкоротшому і найзручнішому шляху із Збаража до Лешнева і Берестечка (воно знаходиться у 18 км південніше Лешнева і у 60-и км на північний захід від Збаража).  Слова татарина що до його загону у Бродах вже побували й інші татарські мурзи, тобто, знатні татари – керівники загонів, свідчить про пересування через Броди та їх околиці татарських військ. Отже, в Лешнів татари прибули із Бродів, а відповідно в Броди – із Збаража. У залежності від того, де саме під Збаражем знаходився загін кримського хана залежить і маршрут на Броди. Але він теж не міг бути одним. Швидше за все, що із Збаража більша частина війська йшла старою і добре второваною дорогою через Іванчани-Нишківці-Підкамінь-Броди. Саме про цей шлях пише С.Освенцім у щоденнику за 1644 рік. На кареті у супроводі вершників, у спокійній  обстановці його долали за два дні⁵⁹. Кіннота Іслам Гірея відзначалася стрімкістю своїх переходів, тому мала би подолати цей шлях теж максиму за два дні. Був ще один шлях із Збаража – через Заложці-Підкамінь. Очевидно, що татари йшли у напрямку Бродів обома маршрутами – так було зручніше і швидше.

Найбільшою перешкодою для татарів на шляху із Збаража до Лешнева безумовно були Броди з їх потужними фортифікаціями.  І хоча полонені татари давали свідчення, що до Лешнева вони побували у Бродах. Мабуть, тут йдеться лише про їх передмістя – Старі Броди, Фільварки Великі та Юридику. На здобуття брідських фортифікацій у них не було часу та й це не входило у їхні плани.  У свою чергу невеликий гарнізон Бродів не міг залишити укріплення і вчинити якусь шкоду татарам – сили були не співмірні.  Тому виглядає на те, що татари пішли на Лешнів повз Броди теж кількома маршрутами польовими дорогами через Дітківці, Старі Броди, Фільварки Великі.

Цікавий запис щодо червневих подій 1651 року знаходимо у Садока Баронча: “Гонився тоді простуючи коло Бродів суворий противник, однак до самої фортеці вторгнутися не посмів”⁶⁰. Із цих слів чітко видно, що у червні 1651 року, в околицях Бродів проходив “суворий неприятель”, загони якого “гонилися” місцевістю, мабуть, у пошуках здобичі. Але місто-фортецю Броди вони не насмілилися здобувати. Що це був за неприятель С.Баронч не пояснює, однак, крім татарського війська, яке прямувало із Збаража до Берестечка, тут не могло тоді бути більш нікого. Отже, і в С.Баронча знаходимо непрямий доказ переходу біля Бродів татарського війська на чолі з ханом.

Минувши Броди з півдня у якихось 3-5 км від міських фортифікацій, кримськотатарське військо вийшло на битий шлях – Луцьку або Лешнівську дорогу, яка тоді пролягала у напрямку Шнирева. На цьому шляху до самого Берестечка (30 км на північ) у них була лише одна природна перешкода – річка Солонівка, права притока ріки Стир. Солонівка бере початок у Лідитові, коло Почаєва, і несе свої води через, вже згадані, Перенятин – Немирів – Радзивилів – Опарипси – Сестратин – Вижиска – Піски, де біля присілка Лісові впадає у Стир. Через Солонівку у напрямку Берестечка татари могли переправлятися лише на ділянці від Сестратина до Пісків. Там було три переправи – у Сестратині, Вижисках і Пісках. Перші дві знаходились у багнистій місцевості, третя у Пісках була найкращою – це гребля Лешнівського ставу, по якій і пролягав давній шлях із Бродів на Лешнів – Берестечко – Луцьк.

Переправи у багнистій місцевості коло Вижиск і Сестратина використовувались місцевими селянами у господарських потребах, вони явно не підходили для переходу великої кількості людей, коней, тому війська тут відчували великі незручності. При переході військ через такі переправи протягом короткого часу біля них утворювалося болотне місиво, де стрягли вози, ломилися колеса. Тому й не дивно, що полонений татарин з Мангулі на допиті 27 и 28 червня 1651 року сказав: “Говорять, що та переправа, якою вони (татари – Д.Ч.) переправилися сюди, до нас (у сторону польського табору – Д.Ч.) погана”⁶¹.

 Тут слід звернути увагу на дві обставини. Перша: переправа була такою поганою, що татари її добре запам’ятали і говорили про це поміж себе – мабуть, ділилися прикрими  враженнями. Друга: татарин говорив на допиті лише про своїх одноплемінників і нічого про козаків; звідси й випливає, що цією переправою йшли лише татари.

Поганими у розумінні полоненого татарина, тобто, важкопрохідними переправами через річку Солонівка у напрямку Лешнева могли бути лише дві – біля Сестратина та коло Вижиск. Переправа коло Вижиск проходила у сильно заболоченій місцевості заплави Солонівки шириною біля 1 км, на протилежному боці якої знаходився Корсівський замок. Йти через болото на замок, з якого вели гарматний і рушничний вогонь, було небезпечно та й у цьому не було доконечної потреби, бо у 6-и км на південний схід від Вижиск знаходилася значно зручніша переправа біля Сестратина, яка, що важливо, ніким не охоронялася. До того ж вона була розташована у якихось 2-х км на схід від старої дороги з Бродів до Лешнева-Берестечка. Якраз недалеко від Сестратинської переправи ця дорога повертала на захід і вздовж берега Солонівки прямувала до села Піски, де починалася Лешнівська гребля, що вела у Брідську браму Лешнева. Очевидно, що татарське військо спочатку переправилося саме коло Сестратина – іншого шляху, аби обійти Лешнів у них тут не було.

Є ще одне цікаве повідомлення, яке підтверджує висновок про брідський маршрут татарського війська з-під Збаража на Берестечко. Про рух великої кількості кінноти поблизу Підкаменя розповів 27 червня 1651 року у королівському таборі під Берестечком невідомий шляхтич: “Я йшов з Підкаменя, - сказав він, - там один Промисел врятував мене. Коли я переходив ліс, то бачив зламані кущі і свіжі сліди кінських копит – безперечна ознака, що вороже військо недалеко”⁶². Мабуть, що кількість кінських слідів та поламаних кущів були такі великі, що у шляхтича не залишалося сумніву у тому, що то йшло ціле військо, а не який-небудь розвідувальний загін.

Підкамінь знаходиться на шляху із Збаража на Броди за 50 км від Берестечка. Оскільки шляхтич дав покази у королівському таборі у першій половині дня 27 червня 1651 року і назвав  сліди “свіжими”, то він їх бачив вранці цього ж дня. А той факт, що шляхтич неушкодженим дістався Берестечка, свідчить про те що  очевидно він йшов біля Підкаменя вже після переходу кінного війська. У цій стороні на шляху із Збаража до Бродів  тоді проходили саме татарські війська. 27 червня передові загони татарів з’явилися перед королівським табором і напали на пасовища де захопили польські коні і челядь⁶³. Отже, на цей час їх переправилось через річку Солонівку цілком достатньо для ведення воєнних дій. Переправа татарів 27 червня через Солонівку ще тривала. Очевидно шляхтич йшов біля Підкаменя вже після того, як цей шлях минули татари – у цей час вони концентрувалися вздовж обидвох берегів Солонівки. А шляхтич у Берестечко мусив дістатися іншим шляхом – повз Броди він пішов на переправу через Стир біля Станіславчика (18 км на північний захід від Бродів), а звідти – до Берестечка (ще 20 км), де ні татарів, ні поляків не було.

Розповідь невідомого шляхтича підтверджує факт руху великої кількості кінного війська із Збаража, повз Підкамінь до Бродів. Іншого війська, окрім татарської орди, там тоді не могло бути. А шлях із Бродів до Берестечка пролягав через Лешнів, де була єдина добре переправа, через яку могли проїхати, вози, карети, гармати. З огляду на ці обставини татари не мали іншого виходу як здобувати фортифікації Лешнева та відкривати собі шлях до Берестечка.

5. Здобуття татарами Лешнева

Про здобуття і спалення татарами Лешнева повідомляє кілька джерел. Взятий поляками у полон татарин із слов’янським прізвищем Креслінський дав свідчення: “Хан рушить сюди завтра і буде тут опівдні, але може змінити свій план. Військо повинно переправлятися під Лешневом. Містечко це тепер підпалили”⁶⁴. Дату підпалу Лешнева вказав Станіслав Освенцім – 28 червня він записав у своєму щоденнику, що цього дня біля дев’ятої години ранку “прийшла на наших кіннота татарська і трохи козаків поміж ними, навколишні села, панські маєтки і місто Лешнів запаливши, димом і вогнем наших страхаючи, де челяді нашої і коней, які були на пасовищі, заскочивши немало набрано”⁶⁵. В реляції невідомого автора про битву під Берестечком теж записано, що 28 червня “намагаючись нас залякати (татари – Д.Ч.), підпалили по своєму звичаю панські маєтки, так що далеко навкруги було видно дим пожеж” ⁶⁶.

Ця пожежа трапилася після того, як до польського табору під Берестечком підійшли великі сили татарів, які й захопили багато челяді і коней на пасовиську. Татари під’їжджали близько до польського табору, вели себе зухвало і викликали поляків до бою. Так продовжувалось із 9 години ранку до 5 години пополудні. Не стерпівши цього нахабного зухвальства та образ, коронний хорунжий О. Конєцпольський випросив у коронного гетьмана Миколи Потоцького  дозвіл дати бій татарам, чисельність яких поляки визначили у 12 тисяч осіб⁶⁷. На допомогу полку О. Конєцпольського відряджено ще й полк маршалка коронного Юрія Любомирського та декілька хоругвів воєводи руського Яреми Вишневецького і Стефана Чарнецького – поручника великого коронного гетьмана; посилено цей корпус і якоюсь гусарською ротою.

Біля п’ятої години пополудні польське військо вишикувалось і  розпочало атаку позицій татарів.  Однак татари бій не прийняли і почали відступати з великою швидкістю у напрямку Лешнева. О.Освенцім пише, що вони ганебно втікали і поляки їх не могли наздогнати. Переслідування тривало цілу милю але безрезультатно і поляки повернулися назад у свій табір⁶⁸. С.Освенцім відзначає, що зазнавши великої конфузії противник “вогнем і димом, який вночі було видно, сором свій та втечу покривав”⁶⁹. Із слів С.Освенціма видно, що пожежа в Лешневі розпочалася після того, як польське військо на чолі із О.Конєцпольським, Ю.Любомирським та С.Чернецьким повернулося назад під Берестечко, де їх зустріли як тріумфаторів⁷⁰. Під час переслідування татарського війська відбувалися і сутички, у ході яких  поляки захопили в полон кільканадцять кримців , а всього загинуло їх понад сто⁷¹. Але і для поляків ця виправа не видалася простою та звитяжною, як то урочисто оповідав про неї С.Освенцім. Його радісний тон та вихваляння С.Конєцпольського,  мабуть, слід пояснити намаганнями слуги догодити панові, у якого перебував на службі⁷².

Дещо по іншому писав про цей епізод німецький офіцер Йоган Хартунг: “28-го кілька наших загонів було послано знову, але вони знову повернулися з втратами”⁷³. Загибель вояків польського корпусу під час переслідування татарів очевидно стала і як наслідком сутичок, так і результатом обстрілу татарами із луків атакуючих. Таку тактику ведення бою добре описав П’єр Шевальє: “Відступаючи, татари так влучно відстрілюються стрілами, що часто досягають ними своїх переслідувачів більше як за двісті кроків” ⁷⁴.

На нашу думку, втеча татарського війська з під – Берестечка була її імітацією, та добре продуманим тактичним планом, аби заманити поляків у пастку. Підійшовши близько до польського табору у кількості біля 10 тисяч осіб та поводячи себе зухвало, татари провокували поляків до бою. Це тривало з 9-ої години ранку до приблизно 17-ої – коли розпочалася польська атака. Перед польським табором татари з’явилися з боку Лешнева і туди ж втікали ⁷⁵.

Цей факт свідчив, що вони прийшли сюди через Сестратинську переправу – очевидно саме ту погану про яку говорив полонений татарин⁷⁶. Можливо, вони її полагодили, а може й влаштували поруч кілька нових мостів. На нашу думку, під час атаки польського корпусу за переправами річки Солонівки на її правому березі зосередилося не менше 20 тисяч татарів. Аби перевести усе військо їм потрібно було здобути Лешнівську греблю. На перешкоді стояли Лешнівські фортифікації. Гарнізон Лешнева очевидно не прийняв умови про здачу – це видно із факту пожежі містечка. У ці часи міста горіли, якщо самі не здавалися. Перш ніж штурмувати Лешнів, татари переправили через Сестратинську переправу значну кількість свої сил і оточили Лешнів з усіх боків.  Тоді вони відправили 10-и тисячне татарське військо до Берестечка, аби спровокувати частину польського війська до атаки. Цілком зрозуміло, що вся польська армія на чолі з королем не могла залишити табір і гнатися за 10-а тисячами татарів. У цей час продовжувалася переправа татарів коло Сестратина і їх військо під Лешневом щогодини збільшувалося. Місцевість сприяла татарами, щоб заманити поляків у пастку. З боку Берестечка за 6 км від Лешнева тягнеться довге пасмо похилого пагорба висотою 220 метрів від рівня моря. Рівень поверхні перед ним і з боку Берестечка і з боку Лешнева становить 200 м. Тобто, різниця складає 20 км внаслідок чого це високе пасмо домінує над місцевістю. З  боку Берестечка поляки просто не могли бачити, що відбувається за похилим пагорбом. Цей пагорб має ширину біля одного кілометра і простягається на 12 км у довжину – від долини ріки Стир на заході, до лісу коло села Кізя. Кращого місця для влаштування тут засідки годі й придумати. Поза сумнівом, що 28 червня 1651 року татари влаштували тут засідку для польських військ. Саме тому татарський відділ під Берестечком майже цілий день на очах у короля вів себе зухвало, викликав на бій, але його не прийняв і кинувся швидко відступати саме у напрямку Лешнева і згаданого похилого пагорбу. Якби польський корпус сягнув вершини пагорба він би побачив за ним на всю його довжину незліченні війська татарів, які миттєво б його оточили.

Але поляки очевидно щось запідозрили, а може хтось із них добре знав цю місцевість, бо  ще задовго до пагорба польське військо припинило переслідування татарів і повернуло назад у королівський табір. Ця частина татарського плану не вдалася, але вийшла інша.

Коли польське військо повернулося назад у Берестечко татари зрозуміли, що воно вже не повернеться й розпочали штурм фортифікацій Лежнева, під час якого він і загорівся.

Здійснити умовну реконструкцію загальної картини здобуття татарами Лешнева, виходячи із наявної інформації, не так вже й складно. Почнемо із самого містечка. Його оточував земляний вал із ровами у формі прямокутника, на рогах якого знаходились вежі. Місто мало чотири в’їздні брами, назви яких збігалися із назвою доріг, які від них прямували. Із сходу дорога вела до Корсова і далі на Хотин-Козин, із півночі – до Берестечка (12 км), з півдня – до Бродів (18 км), а на заході – до містечка Щуровичі (5 км). У Щуровичах  був міст через річку Стир. Тобто, із заходу Стир закривав лешнівські поля від можливої атаки поляків. Біля мосту достатньо було тримати невеликий дозор аби він повідомив про можливу небезпеку. Подібна варта мала стояти і на високому пагорбі з боку Берестечка, про який йшлося вище. Північну частину Лешнева прикривала сильно заболочена заплава річки Солонівки і став, який прилягав до самого містечка. Лешнів можна було штурмувати із сходу, півночі і заходу, а також із півдня через вузьку греблю, яка вела до Брідської брами містечка.

Після відступу поляків, які переслідували татарське військо, татарам нічого було остерігатися. На цей час вони вже мусили знати, що козаки якраз переходять через переправи коло Радзивилова на річці Баранській, куди вони прийшли з Перенятина і коло Козина на річці Пляшівці, куди вони прибули з Почаєва. Тобто, татарам ніщо не загрожувало ні звідки. Тоді ж мали б закінчитися і переговори із гарнізонами Корсівського замку та містечка Лешнів. Відступ поляків у Берестечко був сигналом до початку штурму. Його пору дня теж можна вирахувати. Вихідним є час початку атаки польського корпусу під керівництвом О.Конєцпольського, Ю.Лянцкоронського і С.Чарнецького передових татарських сил – це було біля п’ятої години по полудні⁷⁷. Особливістю атаки була її стрімкість, адже татарська кіннота неслася так швидко, що польські вершники її не могли наздогнати⁷⁸. Відстань від польського табору до пасма пагорбу перед Лешневом – 7 км. Поляки до нього не доїхали, отже, вони переслідували татарів не більше 5 км. Цей висновок практично збігається із польськими документальними джерелами: “Наші переслідували (татарів – Д.Ч.) добру милю” ⁷⁹. У цей час величина милі коливалася від 8 до 12 км⁸⁰.  Якщо взяти до уваги, що поляки намагалися прикрасити свої дії, то розбіжність не є суттєвою.

При швидкій їзді на конях 5 км мали би подолати швидше ніж за 30 хв. Повернення в табір під Берестечком могло розтягнутися надовше. Жовніри мусили дати коням перепочити та напастися. Отже, татарським розвідникам вже біля 18 години стало ясно, що поляки відступили остаточно. Саме тоді й розпочався штурм. Це було біля 18 години за середньоєвропейським часом, яким тоді користувалися поляки. Сонце стояло високо, а день у червні триває довго – у цій місцевості добре видно ще у 21 годині. Отже, у татарів було вдосталь часу аби стрімким і несподіваним штурмом оволодіти Лешневом.

Залишивши якусь частину татарських військ у полі перед пагорбом та виставивши на ньому варту, кримці розпочали штурм Лешнева практично з усіх сторін одночасно. Безумовно, що із земляних валів Лешнева та мурів католицького монастиря, який з півночі і сходу прилягав до оборонного валу, лешнівський гарнізон вів вогонь із гармат та рушниць по татарах; серед них мусили бути і вбиті, і поранені. Але сили були явно нерівні. Такої потуги тамтешній гарнізон не міг витримати і протягом години. Пожежа в Лешневі спалахнула ще за дня, бо дим було видно за 12 км під Берестечком⁸¹. Очевидно, що одночасно татари здобули і замок у Корсові та його теж спалили. Дим і заграву спостерігали у таборі короля під Берестечком саме з пожарищ у Лешневі і Корсові – інших населених пунктів, крім села Кізя, у цій стороні до річки Солонівки тоді не було. А Кізю татарам не було потреби нищити. Крім цього, як писав польський історик Ізидор Хрщопщ, у Б.Хмельницького з Іслам Гіреєм ІІІ була угода, за умовами якої татари не мали брати посполитого люду до неволі і робити шкоду аж до Вісли⁸². За іншими даними, татари мали залишати русинів у спокої і вільно могли грабувати та брати у полон поляків та євреїв⁸³. Виходячи з цього, українське населення краю, яке проживало тут у переважній більшості не повинно було надто потерпіти під час переходу татарів. Однак, мусили потрапити у татарський полон поляки і євреї Лешнева. Очевидно, розуміючи таку перспективу, вони добровільно й не здавали Лешнів татарам і пробували його боронити.

Здобувши Лешнів, татари пограбували та підпалили католицький монастир, який прилягав до оборонного валу з півночі та сходу і мури якого використовувалися для ведення вогню. Для оборонних цілей була пристосована і висока вежа костелу, судячи із напису на підпружній арці склепіння, збудованого у 1636 році.

Німими свідками цих далеких подій у Лешневі є земляні оборонні вали з ровами, гребля, руїни костелу та залишки досить широкого мурованого підземного ходу, який за місцевою легендою, записаною краєзнавцем Лукою Дмитровичем Кондратюком, вів із монастиря аж до ставу. Це біля 500 метрів, що видається малоймовірним. Однак, те, що монастир являв собою своєрідну цитадель є безперечним. Він теж був обнесений високою мурованою стіною  із бійницями. Бої за Лешнів та монастир очевидно були вперті але нетривалі і безуспішні для його захисників.

Мабуть, що здобуттям Лешнева керував один із найзначніших воєначальників Криму Тугай Бей, особистий приятель Б.Хмельницького, який завжди йшов попереду татарського війська.

Із здобуттям Лешнева перед головним татарським військом відкривалася пряма дорога на Берестечко, а головне – вони здобули добру переправу через Солонівку,  –  греблю, яка брала початок біля села Піски і тягнулася майже на 7 км до Брідської брами Лешнева. Цю переправу Іслам Гірей мусив взяти ще й тому, аби забезпечити собі надійні тили та можливий шлях для відступу напередодні великої битви.

6. У світлі показів полонених татарів.

Під час атаки поляками передового загону татарів 20 з них було захоплено в полон. На допиті вони розповіли, що хан перебуває у Лешневі⁸⁴. Якщо цього дня 10-и тисячний загін татарів близько підійшов до королівського табору під Берестечком, то з ханом у Лешневі мали знаходитись набагато більші сили, які очевидно стояли у засідці. Їх мало бути не менше як вдвічі-втричі більше чисельності передового загону, тобто, ще 20-30 тисяч. На цей час татари продовжували переправлятися через Солонівку. А після здобуття Лешнівської греблі ще більша їх кількість перейшла на простір майбутньої битви. Це випливає із свідчень багатьох полонених татарів.

Аналіз протоколів допитів татарів дозволяє прояснити деякі обставини переправи військ хана Іслам Гірея ІІІ. Так, кримський татарин із Мангулі  сказав: “Та переправа, якою вони переправлялися сюди, до нас (поляків – Д.Ч.) погана. Неприятель повинен був би прийти тою, близькою переправою, яка знаходиться поблизу нашого табору”⁸⁵. Тобто, на момент полонення татарів під час атаки О.Конєцпольського переправа татарського війська ще не закінчилася і він мав перейти ще й переправою, яка є ближчою до королівського табору. А найближчою була якраз переправа у Лешневі, що у 12 км на південь від польського табору, а поганою – Сестратинська у 20 км на південний схід від Берестечка на тій же річці Солонівці. Про те, що головні сили татар мали переправлятися через Лешнівську переправу чітко сказав татарин Креслінський: “Військо має переправлятися під Лешневом” ⁸⁶.

У день походу до королівського табору під Берестечком полонені татари бачили хана і повідомили, що він стояв недалеко, “так що вийшовши вранці із місця стоянки, він прибув сюди під час сніданку⁸⁷. Під визначенням “сюди” слід мабуть розуміти місце, звідки передовий загін татарів пішов до Берестечка, а оскільки він з’явився з боку Лешнева, то очевидно, що саме туди прибув хан.

Троє татарів із семи дали покази, що хан завтра, тобто, наступного дня після того коли татари давали покази (28 червня), має прибути під Берестечко. Знатний ногаєць, який мав свій прапор, сказав: “Хан буде тут (тобто під Берестечком– Д.Ч.) завтра до полудня, або ще й до сніданку”⁸⁸. Ногаєць  Каси мурза повідомив подібне: “Хан якщо захоче, може бути завтра вранці”⁸⁹. Подібне сказав і татарин Креслінський: “Хан рушить сюди завтра і буде тут до полудня”⁹⁰.

Наступні події підтвердили, що дійсно наступного дня кримський хан Іслам Гірей ІІІ з усіма своїми військами підійшов на Берестецьке поле і став на пагорбах ліворуч козацького табору навпроти правого флангу польського війська короля Яна Казимира⁹¹. Це, у свою чергу, свідчить про добру обізнаність полонених татарів, серед яких було двоє мурзів.

Із свідчень полонених видно, що хан був зовсім близько від Берестечка, раз він мав прийти до нього до полудня, або ще й вранці. Усе це дає достатньо підстав стверджувати, що хан перебував під Лешневом. Про його перебування там прямо вказав інший полонений татарин: “Хан знаходиться у Лешневі” ⁹².

Таким чином даних про перебування кримського хана Іслам Гірея ІІІ у Лешневі цілком достатньо, аби підтвердити, що очолюване ним військо прийшло на поле Берестецької битви через річку Солонівку, тобто із Збаража воно рухалося брідським маршрутом.

А той факт, що виславши передовий 10-и тисячний загін татарів до королівського табору, хан залишався під Лешневом свідчив, що з ним залишалось набагато більше військ. З цього випливає, що татарів було значно більше офіційно прийнятої в українських історичних працях цифри – 40 тисяч. І цьому не слід дивуватися, бо самі полонені татари свідчили, що вони такою кількістю у походи ще не ходили ⁹³.

Якщо під час польської атаки хан перебував під Лешневом на чолі переважаючих сил орди, то тоді зрозуміло, що шляхту тут чекав повний розгром. Безумовно, що така перемога підняла би престиж Іслам Гірея і значно посилила його позиції, як в очах Б.Хмельницького, так і Яна Казиміра. І лише обачність керівників польського корпусу переслідування перешкодила здійсненню задуму татарів розбити великий польський відділ і тим деморалізувати ворога перед вирішальною битвою.

7. Про деякі особливості переходу військ

В дослідженнях, які торкаються проблем Битви під Берестечком, домінує думка, що українська та татарська армії йшли до Берестечка одним маршрутом і переправлялися на лівий берег річки Пляшівки через переправу у Козині. Першим, хто відійшов від цієї схеми, був Ігор Кирилович Свешніков – у монографії “Битва під Берестечком” він вірно вказав, що татарське військо йшло через Лешнів⁹⁴. На жаль, цей видатний дослідник не зовсім точно позначив маршрут їх руху. Але і висновок І.К.Свешнікова був заперечений І.С.Стороженком⁹⁵.  Безумовно, що І.С.Стороженко зробив найбільше з істориків України у плані воєнно-історичних досліджень періоду Хмельниччини; його перу належать праці з історії українського козацтва, битви на Жовтих Водах, а особливо – воєнного мистецтва середини ХVІІ століття⁹⁶. Фактично І.С.Стороженко підняв на якісно новий рівень військово-історичні дослідження національно-визвольної війни українського народу⁹⁷. Із аргументами та висновками І.С.Стороженка, щодо маршруту і способу руху українських і татарських військ під Берестечком ми не погодились, про що написано вище. Але сам факт заперечення та висловлені І.С.Стороженком аргументи спонукали до пошуку істини та вирішення проблеми.

Сам по собі рух української та татарської армій одним маршрутом та ще й через одну переправу в одному Козині був неможливий. Цей висновок випливає із елементарних розрахунків переходу через переправу – міст чи брід. Ширина мосту у ці часи була такою, що по ньому міг проїхати один віз або карета лише в одному напрямку, або максимум три вершники в ряд. Швидкість переходу військ по мосту мусила бути повільною, бо інакше він би розвалився. Якщо довжина мосту складала 12 метрів, то за 1 хвилину по ньому могли переправитися максимум три вози, або пройти 20 вершників чи 50 піхотинців. Наголошую – це по максимуму. А тепер ці показники помножимо і вийде, що за годину через такий міст проїде 180 возів, або пройде 1200 вершників чи 3000 піхотинців, відповідно за добу ці цифри складатимуть 4320 возів, або 28 тисяч вершників чи 72 тисячі піхотинців. Якщо погодитись з усталеною тезою про спільний рух українських і татарських військ під Берестечко через Козин, то слід виходити із їх загальної кількості. Тут беремо по мінімуму: 50 тисяч козацької піхоти, 50 тисяч піхоти і 40 тисяч возів плюс 100 тисяч коней у татарів разом з вершниками. Для переходу всіх вершників-українських і татарських разом з кіньми, тобто 150 тисяч, потрібно 5 з половиною діб, для 50 тисяч піхотинців – майже доба, для переїзду 40 тисяч возів – понад 9 діб. Тобто, всі українські і татарські війська могли перейти на лівий берег Пияшівки по одній переправі під Козином мінімум за 15 днів. Навіть якби там було дві переправи – то все рівно 7 днів явно забагато для такої спішної справи. При цьому ми порахували мінімальну кількість військ, найменшу довжину переправ і їх максимальні пропускні можливості. Все говорить, що переправити таке велике військо лише під Козином було неможливо навіть по двох переправах.

Аби краще зрозуміти порядок руху і маршрути українських і татарських військ із-під Вишнівця – Збаража до Берестечка, коротенько зупинимось на особливостях руху польської армії туди ж із Соколя. Труднощі з якими зустрілися поляки і які ними задокументовані, були дуже подібними до тих проблем, що мусили вирішувати і козаки й татари, але письмові свідчення про яких не збереглися.

На шляху просування усіх військ великими перешкодами були річки, які пересікали дороги; навіть невеликі струмки сильно сповільнювали рух. Тому маршрути пересування військ обирали у межиріччі, або там де було найменше водних перепон;  відповідно і намагалися йти по дорогах з добрими переправами – місцями для зручного переходу на протилежний берег. Такими у ХVІІ столітті були броди і дерев’яні мости.

Переправа на протилежний берег великої кількості військ забирала багато часу. Наприклад польська армія з-під Соколя йшла на Берестечко, як писав С.Освенцім, “трьома гостинцями” ⁹⁸.

Ось як описує перехід із-під Соколя у Берестечко п’ятого обозу (тобто, п’ятої колони армії короля, яка вирушила на п’ятий день після початку руху) галицький стольник А.Мястківський: “Руху його (війська - Д.Ч.) перешкоджає лише нескінченна кількість возів, можу сказати, небачена в пам’яті людства. Нескінченним здається військо, дуже багато людей, коней, худоби. Коли ми розташовуємося табором уже в новому місці, інші ще і не рушають з місця нічлігу. Будь-яка невелика переправа сповільнює рух такої маси війська”⁹⁹. Подібне, очевидно, спостерігалося і на двох інших маршрутах руху польського війська із Соколя до Берестечка.

 Через Стир польське військо під Берестечком переправлялося по чотирьох мостах¹⁰⁰. А почали вони переходити на правий берег Стиру ще перед  21 червня 1651 року. Це випливає із змісту листа шляхтича Войші до королевича датованого саме цим числом: “Ми перейшли мости разом з возами, яких понад 40 тисяч і які знаходяться на рівнині і потратили на переправу два дні і дві ночі”¹⁰¹. Виходить, що армія короля почала переправлятися 19 червня, тобто, одразу ж після прибуття туди передових частин із-під Соколя. 23 червня через Стир переправився король Ян Казимир¹⁰². 24 червня, згаданий вже пан Войша писав: “Тільки що пройшло наймане військо, а посполите рушення лише через кілька днів переправиться, тому що дуже важка переправа”¹⁰³.

Останні загони посполитого рушення із Холмського і Добжинського повітів прибули у королівський табір щойно 29 червня після чого король наказав зруйнувати мости через Стир¹⁰⁴. Із зруйнуванням мостів закінчилася переправа польських військ через Стир. Виходить, що на переправу через Стир по чотирьох мостах польська армія витратила 10 діб. І це не тому, що поляки йшли ліньки – пропускна можливість мостів не дозволяла пришвидшити процес, який і так тривав цілодобово. Отже, переправа через Стир для польської армії не була простою справою.

Подібне відбувалося і в стані української армії – 29 червня 1651 року все ще тривала переправа козацьких військ у Козині. Не завершилася вона і 30 червня. З цього приводу М.Грушевський писав, що коли на нічній нараді з 29 на 30 червня король Ян Казимир вирішив дати бій наступного дня “козаки ще тільки переправляли й розташовували свій табір і не були готові розгорнути свої сили¹⁰⁵. Немає сумніву, що козаки продовжували переходити річки і на інших переправах, бо не могли ж усі чекати на одній переправі у Козині, коли поблизу були інші.

Із вищесказаного стає зрозуміло, що ні українські, ні татарські війська не могли йти до Берестечка лише через Козин. Оперативність, з якою Б.Хмельницький прийшов до королівського табору під Берестечком, свідчила, що військо мусило сюди прямувати по всіх можливих переправах, які дозволяли вийти на простір перед Берестечком.

Із  вищенаведеного випливає, що українська армія переправлялася на поле Берестецької битви не лише із Козина, а і з усіх інших переправ на річці Пляшівці. Через Пляшівку переправлялися козацькі полки, які прийшли до Козина. На всій течії Пляшівки від Козина до села Острів, де Б.Хмельницький влаштував табір, а це 20 км, було кільканадцять переправ. По всіх них і переправлялися козаки. Завдяки тільки цьому вони змогли з’явитися перед польським табором одночасно і у великій кількості. Але не лише через Пляшівку переправлялися козаки, а й через переправи на річках Баранській і Ситенці –  саме бій на цих переправах під Радзивиловом згадує І.Костомаров¹⁰⁶ і пише С.Освенцім¹⁰⁷. Тут переправлялися козаки, які прибули у Радзивилів із Перенятина¹⁰⁸. Але з Перенятина на Берестечко була ще коротша дорога – через Крупець, куди безумовно теж мали йти війська. Документальних підтверджень щодо переходу козаків через Крупець не виявлено, однак поза будь-яким сумнівом – там теж переправлялися через річку Баранську і Ситеньку.

Якби 40-а тисячне військо Іслам Гірея із понад 100-тисячною кількістю коней пішло із Збаража одним шляхом із козаками, то це лише б затримало надовго просування військ до переправ через річки на схід від Берестечка.

Документальних доказів руху татарського війська кримського хана Іслам Гінея ІІІ через Лешнів, хоч і мало, але цілком достатньо, аби стверджувати про його достовірність. Однак уважний аналіз усієї наявної інформації та вивчення картографічних джерел і особливостей місцевості переконливо свідчить на користь брідського маршруту армії володаря Криму, її переправи через Солонівку, здобуття нею фортифікацій містечка Лешнів і вихід через нього на оперативний простір поля Берестецької битви.

8. Похід кримськотатарського війська з Лешнева до Берестечка

Військова справа для кримських татарів була їх рідною стихією, а пристрасть до коня, стріл і лука цінувалися понад усе. “Багато мук приносить похід - писав хан Газі Герей – але ми щиро захоплюємося ним.”¹⁰⁹  У татарів історично склалися певні традиції, щодо пересування по місцевості; їхній похід – це грайлива і швидка їзда верхи на конях; їхати повільним кроком за козацьким обозом суперечило їх традиціям. До того у XVII столітті хан був повноправний повелитель Криму і вважав себе рівним іншим монархом Європи та міг сам вирішувати не лише тактичні, а й стратегічні завдання. Вже у силу цих обставин кримськотатарське військо на чолі з Іслам Гіреєм ІІІ не могло прямувати услід за козацьким військом – воно йшло цілком самостійно.

Цілком самостійно кримці подолали переправи через Солонівку, здобули містечко Лешнів і замок у Корсові. Мабуть, ще ввечері 28 червня хан Іслам Гірей провів під Лешневом нараду із своїми головними воєначальниками. Там мусили знати про наближення армії Б.Хмельницького, адже відстань до основних переправ у Козині, Радзивилові і Крупці складала всього біля 20 км. Про те, що союзники узгоджували між собою не лише маршрути, але й час руху видно із факту їх майже одночасної появи під Берестечком – козаків з боку Козина, а татарів – з боку Лешнева. Така синхронність дій не була б можливою без наперед узгодженого плану дій. Те, що військо Іслам Гірея зайняло лівий фланг союзних військ, теж не було випадковим, адже згідно орієнтації по сторонах світу він знаходився південніше козацького табору, тобто, з боку річки Солонівки, містечка Лешнева і села Корсова – звідки й прийшли татари.

Під вечір 28 червня 1651 року мала завершитися переправа решти кримськотатарського війська на правий берег Солонівки через щойно здобуту Лешнівську і стару Сестратинську переправи. Татари зайняли весь простір від Лешнева до села Кізя. Тут вони відпочивали, вечеряли випасали коней, і готувались до завтрашнього переходу під Берестечко. Концентрація значних кримськотатарських сил вимагала обережності, тому на вершині згаданого високого пасма, що простягалося від Стиру до околиць села Кізя мусила стояти варта. Очевидно, що за своєю звичкою татари заходили і далі – ближче до королівського табору. І.К.Свешніков зазначав, що “татарська кіннота зайняла ще звечора
28 червня поля на північний схід від села Митниці.”¹¹⁰  Слід відзначити, що у 1651 році цього села ще не було, а місце, де воно виникло знаходиться на північному схилі вже описаного високого пасма, яке тепер називають горою Високою.¹¹¹ Тобто, І.К.Свєшніков локалізує концентрацію кримськотатарських військ на просторі, що знаходився між заплавою річки Солонівки на півдні та горою Високою на півночі.

Вранці 29 червня на полях між Лешневом, Корсовом і Кізею вишикувалось 40-а тисячне кримськотатарське військо. Хан мусив провести тут військовий огляд, як це завжди практикується перед вирішальною битвою. Він подякував війську за звитяги попереднього дня, віддав шану полеглим та виголосив бойову промову.

Як свідчили полонені татари 29 червня 1651 року, “хан мав на панцирі чорну сорочку, а також вишневу чи пурпурову опанчу і сидів на вороному іноземному скакунові.”¹¹²  Саме так він був одягнутий цього дня у Лешневі та їхав звідти до Берестечка.

Під Берестечком, серед іншого добра і трофеїв, поляки захопили ханський прапор, намет, велике дзеркало, коня та оббиту червоною атласною тканиною карету.¹¹³  Ці речі явно було важко переправити через сильно заболочену переправу на Солонівці коло Сестратина – їх мусили перевезти лише через греблю у Лешневі. Очевидно, з Лешнева до Берестечка кримський хан Іслам Гірей ІІІ і їхав у згаданій кареті, у якій були його різноманітні особисті та військові речі – булава, годинник, скриня із їжею та пляшки із кумисом – все це поляки захопили 30 червня 1651 року.¹¹⁴ Попереду карети мусили верхи везти великий білий прапор і бунчук хана – ознаки його держаної і військової влади.

Загальний напрям руху кримськотатарської армії з-під Лешнева до Берестечка був відомий – у 10 км на північ розташувався табір польського короля Яна Казимира. Татарські війська мали би розташуватися на полях вздовж заплави правого берега Солонівки від Лешнева до села Кізя (4 км на схід від Лешнева). Із цих місць на північ вели дві дороги – добре вторований гостинець Лешнів-Берестечко (12 км) і звичайна польова дорога з Кізі на Рідків та Острів (12 км). Відстань між цими дорогами, які простягалися майже паралельно складала 5 км. Очевидно, що татарські війська мали йти і дорогами, і полями поміж обома згаданими дорогами, аби забезпечити себе від будь-яких випадковості на марші. Основне військо на чолі з ханом напевно прямувало через Рідків прямо на село Острів, де тоді перебував штаб Б.Хмельницького. Про те як рухався головний татарський загін по місцевості, чудово описав Гійом Левассер де Боплан: “Татари пересуваються по 100 коней у ряді, а фактично по 300, оскільки кожен татарин, як ми вже говорили раніше, веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу. Їхній передній ряд може займати вшир від 800 до 1000 кроків, а в глиб вони мають десь від 800 до 100 коней і займають понад 3, навіть 4 великих льє, якщо тримаються тісними рядами, бо інакше вони розтягнуться більш, як на десять льє. Для того, хто цього не бачив, це буде дивне видовище, оскільки 80 тисяч татарів ведуть 200 тисяч коней, не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у степу. Коли бачиш їх здаля, то здається, що це на обрії піднімається якась хмара, яка зростає в міру наближення, і це наповнює страхом найсміливіших людей.”¹¹⁵

Поява під Берестечком усього кримськотатарського війська справила сильне враження у королівському таборі. Невідомий шляхтич у листі до краківського єпископа писав про це так: “В четвер (29 червня –Д.Ч.) з‘явився сам хан з усією ордою і з козацькою кіннотою, показавши на горі велику потугу свого табору і своїх військ.”¹¹⁶ Подібний запис зробив і П‘єр Шевальє: “Хан з усім своїм військом підкріпленим кількома добірними козацькими загонами, зайняв позицію на пагорбі, так, що поляки його бачили.”¹¹⁷ Саме на цих пагорбах, які знаходились ліворуч від табору козаків кримський хан Іслам Гірей ІІІ розташував своє військо окремим табором.¹¹⁸

9. Чи мала місце зрада?

Опис ходу Берестецької битви та участі у ній кримських татарів виходить за межі теми цього дослідження, однак є одна важлива обставина, яку важко оминути – це тема так званої зради кримських татарів під Берестечком. З огляду на важливість та недостатню вивченість цієї проблеми подаємо і власну точку зору, яка обґрунтована матеріалами дослідження.

Раптове залишення кримськотатарським військом на чолі з ханом Іслам Гіреєм поля Берестецької битви, що мало місце 30 червня 1651 року та його відступ, який перетворився на справжню втечу дуже часто трактується як зрада союзника Богдану Хмельницькому та українському війську. Саме так кваліфікується ця подія у переважній більшості вітчизняних досліджень історії України, які висвітлюють події періоду Хмельниччини,¹¹⁹ підручниках історії,¹²⁰  краєзнавчих виданнях,¹²¹ енциклопедіях і довідниках.¹²²  Звертає увагу і такий факт: коли М.Грушевський говорив про зраду як можливу версію, то наступні історики вже сміливо це стверджували, а у краєзнавчих виданнях відступ татарів безапеляційно тлумачився як зрада, наслідком чого і стала поразка української армії під Берестечком. Це надто спрощене пояснення, така категоричність по відношенні до татарів спостерігається в історичних дослідженнях вже після 1953 року і, мабуть, є наслідком стереотипів радянської цензури та пропаганди, щодо кримськотатарського народу, по відношенні до якого тоді творилася політика відвертого геноциду якраз під прикриттям гасел про зраду. Показовим тут є постать видатного українського історика І.П.Крип‘якевича, у довоєнних працях якого відсутні терміни “зрада”, наприклад у відповідному розділі з книги “Історія українського війська.”¹²³

У більшості історичних праць, які висвітлюють хід Берестецької битви, раптовий відступ татарського війська визначають все-таки не зрадою, а  “панічним відступом”¹²⁴  “втечею”¹²⁵  “залишенням поля бою”,¹²⁶ або “відступом.”¹²⁷

Як бачимо, в українській історичній науці немає одностайності в оцінці самого факту відступу кримськотатарського війська з поля Берестецької битви 30 червня 1651 року. Ця обставина свідчить про недостатність вивчення питання, а, отже, і поспішність щодо кваліфікації дій кримського хана та його війська як зраду. Більше того, на сьогодні, таке визначення необґрунтоване жодними документальними доказами, а тому є безпідставним припущенням. З цього приводу дуже слушно зауважили В.А.Смолій і В.С.Степанков: “Очевидно, що для остаточного з’ясування проблеми (відступу татарів з-під Берестечка – Д.Ч.) потрібен пошук нових джерел.”¹²⁸

Питання щодо раптового залишення кримськотатарським військом на чолі з ханом Іслам Гіреєм ІІІ поля Берестецької битви виходить за межі нашого дослідження, однак цілком поділяючи думку В.А. Смолія та В.С.Степанкова щодо потреби пошуку нових джерел, а отже і їх вивчення з метою встановлення істини, ми хочемо з цього приводу висловити і свої аргументи.

З наявної інформації ми прийшли до висновку про те, що для звинувачень кримськотатарського війська у зраді під Берестечком немає жодних підстав. Це підтверджується наступними добре відомими фактами.

1. Іслам Гірей ІІІ прийшов під Берестечко з такою чисельністю військ, з якою татари з Криму мабуть ніколи не виходили. У виведенні такого великого війська з метою зради союзника не було жодного сенсу.

2. Факт виведення Іслам Гіреєм ІІІ величезного татарського війська на війну з поляками свідчив, що хан ставив перед собою вирішення якихось глобальних завдань у разі спільної з козаками Б.Хмельницького перемоги над шляхетською Польщею.

3. Всі дії кримськотатарського війська напередодні Берестецької битви свідчили про налаштованість татарів саме на перемогу, більше того – у перші дні Берестецької битви саме татари проявляли найбільшу активність та взяли на себе оперативно-тактичну ініціативу, зокрема:

а) татари першими прибули під Берестечко і вже ввечері 27 червня 1651 року захопили велику кількість челяді та табуни польських коней на пасовищі, серед яких було два скакуни, що належали королеві Польщі,¹²⁹

б) з ранку 28 червня до п’ятої години пополудні саме татарська кіннота, наблизившись до королівського табору у кількості 10-12 тисяч, змусила шляхетські війська кріпити табір і фактично не дала можливості полякам перешкодити переправам через Пляшівку, Ситенку і Баранську – української армії, а через Солонівку – татарської. Одночасно 10-и тисячний загін татарської кінноти заманював поляків у пастку за горою Високою поблизу Лешнева,

в) татарське військо ввечері 28 червня здобуло фортифікації Лешнева і Корсівського замку, таким чином, забезпечивши союзників напередодні Берестецької битви,

г) 29 червня татарське військо атакувало польську армію, у ході чого загинули видний татарський воєначальник і родич Іслам Гірея калга султан Мехмет Гірей, комендант фортеці Феррах-кермен (Перекоп) та вірний друг Б.Хмельницького Тугай Бей, в полон потрапив Муфрах-мурза.¹³⁰

Тобто, 29 червня 1651 року татари зазнали відчутних втрат, серед яких були відомі вожді та воєначальники. У їх союзників – козаків тоді не загинув жоден полковник чи хоча б відомий старшина.

Про масштаб татарських втрат свідчить факт загибелі Тугай-бея – знатного татарського вельможі із ширинської, тобто ханської лінії Гіреїв – володарів Криму. Ширінський бей, за твердженням Тунманна, був найважливішою і видною особою в Кримському ханстві після самого хана.¹³¹  “На державних засіданнях (дивану – Д.Ч.) голос ширинського бея, - писав Тунманн, - має найбільшу вагу, і його воля має зазвичай більше значення, ніж воля самого хана.”¹³²  Смерть Тугай- бея, стала великою втратою не лише для татарів, а й для Б.Хмельницького, адже саме за його підтримки козацьке військо здобуло блискучі перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Тугай бей проявив себе як мудрий і хоробрий воїн. Слава про нього ще за життя гриміла у Криму та за його межами. На його честь татарські поети складали вірші і поеми. – “Тугай був воїн незрівнянний” – писав кримськотатарський поет XVII століття Джан Мухамед.¹³³  А татарський літописець Хаджи Махмед Сенаї назвав його “хоробрим левом”.¹³⁴  Між іншим, за словами С.Освенціма, шабля Тугай-бея дісталася Маркові Собеському, братові майбутнього польського короля Яна ІІІ Собеського.¹³⁵ Очевидно, що Тугай-бея смертельно поранило, бо він, за словами Джан Мухамеда, встиг висловити заповіт, яким передав добрі побажання ханові, візирові, дружині і малолітній дочці.¹³⁶ Союз козаків з татарами виник завдяки Тугай-беєві, його особистий внесок у перемоги союзних українсько-татарських військ впродовж 1648-1651 р. важко переоцінити. І якщо на полі Берестецької битви буде створена галерея героїв національно-визвольної війни українського народу, то поза будь-яким сумнівом, серед великих лицарів України має бути і пам’ятник Тугай-беєві, полеглому на Берестецькому полі за Україну.

Сам факт загибелі великої кількості татарів, а особливо Тугай-бея та родича хана Мухамед Гірея 29 червня 1651 року є неспростовними доказами відсутності у цей день будь-яких мотивів та спонукань щодо зради у керівництві кримськотатарського війська.

Не було таких мотивів та спонукань і 30 червня 1651 року Незважаючи на значні втрати попереднього дня та велике мусульманське свято, татари і в цей день вели бій з поляками.

На нашу думку, раптовий відступ татарського війська, який трапився у другій половині дня 30 червня 1651 року став наслідком сильного артилерійського вогню із застосуванням стрільби розривними ядрами із шрапнелю, від чого загинуло багато татарів у тому числі і знатних. На очах хана було смертельно поранено його брата Амурада. Зайнявши після відступу татарів, пагорб на якому вони стояли, поляки захопили стікаючого кров’ю Амурада, його перевезли у Берестечко під опіку королівських лікарів, але він там і помер.¹³⁷

Якраз під час артилерійського обстрілу татарського війська у його стані виникла паніка і татари стали без команди відступати. Кинувся за ними і хан, але охоплені жахом війська годі було зупинити.

Причини, які спонукали татарів до раптового залишення поля бою та відступу, що перетворився на неконтрольовану втечу до сьогодні невідомі. З цього приводу існує кілька версій. Однак є одна суттєва обставина, яка проливає світло на поведінку татарів 30 червня 1651 року.  Ввечері, 29 червня, на зустрічі Іслам Гірея з Б.Хмельницьким хан сказав йому, що у татарів  свято - байрам і тому битися не можна.¹³⁸ Як встановив І.С.Стороженко, дійсно тоді у мусульман було велике релігійне свято – Курбан-байрам, воно тривало з 27 по 30 червня. 30 червня була п’ятниця, а п’ятниця у мусульман теж святковий день.¹³⁹ Отже, Іслам Гірей говорив правду. “Це дає підставу зробити висновок, - стверджує І.С.Стороженко, - що дні, які визначені були для проведення Берестецької битви не влаштовували воїнів кримськотатарського війська, тому що з боку його командування відбулося свідоме порушення релігійних заборон. Останнє створило сприятливий грунт для морально-психологічної напруги, в основі якої лежав страх перед Божою карою.”¹⁴⁰

Згодом у Посольському приказі у Москві полковник Семен Савич, розповів, що коли Б.Хмельницький все ж таки наздогнав татарів, то “хан усіляко божився, що він не втікав, а лиш гнався за своїми, аби їх зупинити і назад повернути до козацького табору.”¹⁴¹ Після цього хан повернув все військо назад до Берестечка, а Б.Хмельницький вислав у табір до козаків полковника Івана Лукіяна з універсалом, аби військо було готове до бою на вівторок на 10 годину дня.¹⁴² Під час повернення татарів до Берестечка вони вже підійшли близько до козацького табору, але розпочалася сильна і тривала злива, все військо татарське перемокло. Як розповів С.Савич: “І стали вони поміж себе і хану говорити: бачиш, що нам Бог не велить йти і дощ на нас спустив, куди ж нам тепер мокрим і в болоті йти на бій з поляками – самі мокрі і коні перевтомлені і голодні. Й так наговоривши хану, що знову повернули назад, а вже були підійшли близько до українського табору. А коли повернули, побігли, один другого не очікуючи і всі свої пожитки на дорозі метаючи – такий них страх найшов”.¹⁴³ Про цей епізод – повернення татарського війська до Берестечка та його другу втечу згадує і Самовидець: “Бо тилко пришовши до Пляшеви ріки, болше милі от войска (від козацького табору – Д.Ч.) и вернулися. З котрими ити мусил и Хмельницький.”¹⁴⁴ Під час другої втечі татарське військо зупинилося аж у Старому Костянтинові, там хан сказав Б.Хмельницькому: “Сам собі не придумаю, який на них страх найшов, може на них поляки відьомство наслали.”¹⁴⁵

Із вищенаведеного документу чітко видно, що про жодну зраду тут не йдеться – втеча з поля бою пояснюється страхом, причини якого невідомі й самому хану, тому він навіть висловив припущення, що то справа відьомства. Таке уповні відповідало рівню тогочасного розуміння справи та вірою у різноманітні надприродні явища і містику.

Якби татари залишили поле бою з метою зради, то вони безумовно спланували б свої дії, але жодного підтвердження цьому немає – навпаки все свідчить, що то не була запланована дія. Цьому є багато доказів, серед яких найкрасномовнішим є факт залишення на полі бою навіть брата хана Іслам Гірея – Амурада.¹⁴⁶ По дорозі татари кидали все, що заважало їх втечі: вози, кожухи, сідла і навіть вбитих і поранених. Як правило, татари забирали тіла мертвих, вважаючи жахливим залишати їх у руках християн.¹⁴⁷ У даному випадку не лише вбитих і поранених залишено на полі битви, а й нечуване – прапор і булаву Іслам Гірея ІІІ,  інші атрибути його влади та особисті речі.¹⁴⁸ Безперечно, що вищеназвані факти свідчить про раптовість і незапланованість відступу, а отже і відсутність підстав для звинувачень у зраді. То був ніким не передбачуваний раптовий відступ, що через паніку із незрозумілих спонукань перетворився на втечу.

Тут варто наголосити, що втеча війська з поля битви була непоодиноким явищем. Наприклад, в ніч на 23 вересня 1648 року стотисячне польське військо під Пилявцями розпочало втечу без будь-яких поважних для цього підстав і так втікало, що деякий час Б.Хмельницький не дозволяв своєму війську переслідувати втікачів, остерігаючись пастки. Подібна ситуація сталася з татарами 30 червня 1651 року під Берестечком, але розпочали вони втечу після сильного артилерійського обстрілу їх позицій. Аналогічне явище трапилося 10 липня 1651 року у козацькому таборі під тим самим Берестечком, коли раптово почалася паніка серед українців і вони нараз, без жодного пострілу з боку поляків кинулися до переправ через Пляшівку. Втеча українців 10 липня 1651 року також стала несподіваною і незрозумілою полякам – король Ян Казимір теж, остерігаючись засідки, заборонив своєму війську переслідувати козаків.¹⁴⁹ Так, що паніка, що відбулася  у стані татарів і їх втеча з поля бою під Берестечком 30 червня 1651 року, не була для тих часів ні першою, ні останньою. Причини втеч величезних за чисельністю військ з поля битв історики, мабуть, зможуть розв’язати лише разом із фахівцями у галузі суспільної психології мас.

Є ще одна обставина, яка нівелює версію про зраду кримськотатарського війська. Кримський хан Іслам Гірей ІІІ став першим серед повелителів Криму, який впродовж 10 років проводив незалежну від Стамбула зовнішню політику і навіть вдавався до погроз Порті та нападав на підвладні їй території.¹⁵⁰  Він проводив інтенсивні зносини із казанськими та астраханськими татарами, про що було відомо Москві. 4 серпня 1651 року путивльський воєвода С.Прозоровський повідомляв московського царя: “Казанские и  астраханские татарове с крымскими татары ссылаются и хотят тебе, государю, изменить.”¹⁵¹ 

Про зносини Іслам Гірея ІІІ із казанськими та астраханськими татарами добре знали Б.Хмельницький та І.Виговський.¹⁵¹ Метою цих зносин було відновлення Астраханського татарського царства(ханства). Цей висновок випливає із слів Іслам Гірея ІІІ, сказаних ним під час зустрічі з Б.Хмельницьким у 20-х числах червня 1651 р. під Збаражем. Ось як про це записано в Історії Русів: “Хан прийняв Хмельницького з удаваною ласкою, домагався, від нього клятви на підтвердження обіцянки сказаної Нагай беку у міркуваннях про Царство Астраханське, і не зводив із нього очей зауважуючи найменші його міни.”¹⁵³

Нагай бек – це очевидно ногайський бей, яким тоді був Тугай-бей – друг і соратник Б.Хмельницького. Що вони міркували з ним про Астраханське царство - можна лише припускати. Але факт обговорення ними цього питання є беззаперечний. Б.Хмельницький уклав із Іслам Гіреєм ІІІ союзний договір. Хоч дослідники й називають його вимушеним, але у тій ситуації і єдино можливим.¹⁵⁴  А у будь-якому союзному договорі кожна сторона має свій інтерес. Інтерес Іслам Гірея ІІІ і його правої руки – Тугай-бея не міг полягати у банальних грабежах та полоненні поляків і євреїв, як то часто побутує у літературі. Як у державних мужів їх інтерес був значно вищий. Оскільки Іслам Гірей домагався у Б.Хмельницького клятви щодо Астраханського татарського царства, то у чому полягала її суть стане видно із відповіді на запитання: “Чого найбільше міг сподіватися від Б.Хмельницького Іслам Гірей ІІІ взамін за свою допомогу?” Окрім великого козацького війська – нічого. Про те, що така обіцянка була дана під присягою випливає із свідчень полоненого ханського канцеляриста Абдилфета Челебі.¹⁵⁵ Коли його запитали, яка мета зв’язку Хмельницького з ханом, він відповів: “Хмельницький поклявся хану в дружбі та співпраці [в готовності йти] на будь-яку [війну] проти кожного хто порушує мир.”¹⁵⁶ Із слів Б.Хмельницького випливає, що він був готовий під присягою йти разом з ханом на будь-яку війну. А хана цікавило передусім Астраханське татарське ханство.¹⁵⁷ Отже, саме війна за Астрахань для козаків мала стати наступною після розгрому шляхетської Польщі.

Для Іслам Гірея ІІІ похід проти Польщі 1651 року мав стати своєрідною репетицією перед походом на Астрахань, він вів війська під Берестечко, аби завдати тут нищівного удару Польщі. Для цього хан мобілізував не лише всі воєнні сили Криму, але й залежних від нього провінцій. Зокрема  у війську Іслам Гірея ІІІ перебував корпус із 3 тисячі черкесів Північного Кавказу.¹⁵⁸  Загальна чисельність війська хана у 1651 р. визначалася не меншою, як під Збаражем у 1649 р. А згідно реєстру татарського війська, виявленому Ю.А.Мициком у Головному архіві давніх актів у Варшаві, чисельність армії хана Іслам Гірея ІІІ у травні 1649 р. складала 60 тисяч 500 чоловік.¹⁵⁹ Щодо оцінки чисельності татарського війська під Берестечком дуже характерними є слова візира Сефер Кази-аги: “Скільки стоїть Крим, не було [ще] такої сили, яка рушила з ханом на Польщу”.¹⁶⁰ На думку Ю.А.Мицика, загальна чисельність військ під командуванням кримського хана Іслам Гірея ІІІ могла перевищувати 100 тисяч.¹⁶¹  Безумовно, що праці Юрія Андрійовича Мицика внесли величезний вклад у розширення джерельної бази давньої історії України, але дуже шкода, що ця титанічна робота так і не одержала логічного завершення у публікації збірників документальних джерел про Хмельниччину з архівів України та Польщі, питання про видання якого порушувалося ще два десятиріччя тому.¹⁶²  Безумовно, що серед неопублікованих і ще невиявлених джерел є немало тих, які пролили б світло на загадкові сторінки України у тому числі пов’язані із ходом Берестецької битви. Однак і наявних матеріалів достатньо аби прийти до висновку, що Б.Хмельницький дав під присягою обіцянку Тугай-беєві та Іслам Гірею ІІІ про надання військової допомоги кримським татарам щодо відновлення Астраханського татарського ханства. А це могло відбутися лише тоді, коли буде остаточно розгромлено шляхетську Польщу. Саме тому Іслам Гірей ІІІ у 1651 р. і зібрав найбільшу армію для походу на Польщу. Він сподівався на взаємність із боку Б.Хмельницького.

Суть угоди Іслам Гірея ІІІ із Б.Хмельницьким полягала у тому, що татари допоможуть українцям вибороти незалежність від поляків, а після цього українці допоможуть татарам відновити незалежність Астраханського татарського царства. Мабуть, у перспективі Іслам Гірей сподівався відновити і Казанське татарське царство та об’єднати їх усіх у відроджену ним Нову Золоту Орду. Ці плани не могли збутися у разі поразки козаків. Очевидно, саме з тих мотивів Іслам Гірей ІІІ повернув втікаюче татарське військо назад під Берестечко, але воно потрапивши під сильну зливу намокло і вдруге почало тікати.

Тобто Іслам Гірей прагнув очолити відроджену ним велику татарську державу уздовж річки Волги, що залишало Московське царство у його історичних межах. Якби таке трапилось розвиток не лише Європи та Азії, а й усього людства пішов би дещо іншим шляхом. Але історія не знає слова “якби”, а оперує лише тим, що було. Плани Іслам Гірей ІІІ мав грандіозні, але вони були поховані втечею його військ з поля Берестецької битви.

З огляду на останню обставину, яка має сильне документальне підґрунтя, тему зради кримського хана Іслам Гірей ІІІ під Берестечком потрібно виключити остаточно.

Раптовий відступ кримськотатарських військ з-під Берестечка, безумовно вплинув на перебіг подальших подій Берестецької битви, однак він не був заздалегідь запланованим ходом Іслам Гірея ІІІ, більш того – втеча татарів стала несподіванкою і для них самих, і для хана, і для Б.Хмельницького, і для керівників польсько-шляхетської армії. Отже, цей суттєвий епізод у національно-визвольній війні українського народу заслуговує окремого дослідження.

10. Після відступу татарів з-під Берестечка

Охоплені жахом татарські війська, залишивши поле бою, почали відступати у напрямку Лешнева.¹⁶³ Тобто, туди звідки прийшли. У джерелах згадується, що татари втікали до Лешнева, а звідти повернули до Козина.¹⁶⁴ Швидше за все, що це наслідок узагальнення двох відомих фактів: про те, що татари втікали на південь від поля битви у напрямку Лешнева і що вони у цей же день переходили  через Пляшівку на переправах біля Козина. На нашу думку, жодного повороту із Лешнева на Козин не було. Це випливає із наступних обставин.

Загальна чисельність військ очолюваних Іслам Гіреєм ІІІ набагато перевищувала прийняту в історичних дослідженнях кількість у 50 тисяч. Такий висновок випливає із даних наведених Ю.А.Мициком, що у 1649 році під Зборов ом кримськотатарське військо мало чисельність понад 60 тисяч чоловік.¹⁶⁵  Навіть якщо припустити, що з-під Берестечка відступало всього 50 тисяч татар, то з ними було не менше 100 тисяч коней. Така велика кількість людей і коней аж ніяк не могла швидко переправитися через Солонівку у добре знаному татарам Лешневі. Тому татари вимушені були розділити свої сили – частина пішла на переправи через Солонівку біля Сестратина і у Лешневі, а інші – повернули на схід – туди де переправи на річці Пляшівці були вільні, зокрема у Козині. Головне татарське військо на чолі з ханом очевидно пішло через Козин у напрямку Кременця-Старокостянтинова і Ямполя, бо саме туди поїхав за ним Б.Хмельницький із генеральним писарем І.Виговським та 18-а козаками.¹⁶⁶ 

Чому Іслам Гірей не повів головне військо через Лешнів – Броди, тобто вже добре знаною дорогою? Тут, мабуть, слід врахувати, те що Броди мали могутні фортифікації і гарнізон, яких відступаючі татари мусили остерігатися. Про те, що оборонні споруди Бродів непросто було здобути Іслам Гірей добре знав. Справа у тому, що він тривалий час перебував в ув’язненні у Брідському замку. Це випливає із слів листа великого коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Конєцпольського до сілістрійського паші, написаного у Бродах 5 липня 1637 року. Там є такі слова: “Іслам Гірей, Султан, який є мені приятелем і добре пам’ятає, що їв мій хліб-сіль, і що, коли я клопотався про його визволення, низько схилявся до ніг найяснішого короля його милості.”¹⁶⁷

Тут йдеться про перебування молодого Іслам Гірея в польському полоні, куди він потрапив під Бурштином у 1629 році.¹⁶⁸  Слова С.Конєцполсьького “їв мій хліб-сіль” ясно вказує, що полонений Іслам Гірей перебував під його опікою, мабуть, що у його резиденції – Брідському замку.

У всякому випадку Іслам Гірей через Броди не повертався, а з-під Берестечка подався на Козин-Кременець. Однак інша частина татарів мусила переправлятися через переправи на Солонівці та йти у напрямку Бродів. Про цей відступ документальних джерел не виявлено, але ми можемо сміливо припускати, що, минувши фортифікації Бродів, татари перепочили і переконавшись, що їх ніхто не переслідує зайнялися своєю звичною справою – здобуттям здобичі. Тут за Бродами вони могли розділитися – одна частина пішла через Підкамінь, інша – через Підгірці.

Треба думати, що саме відступаюча з-під Берестечка частина татарського війська здобула Підгорецький замок. Така думка ґрунтується на наступних фактах.

За даними М.Грушевського, 4 червня 1651 року на козацький роз’їзд коло Підгірців здійснила напад хоругва шляхтича Калінського чисельністю 700 вершників. Бій відбувся на якійсь тісній греблі. Полякам вдалося захопити у козаків кілька возів, коней і багато живності.¹⁶⁹ Судячи з того, що у польських донесеннях навіть не згадується число вбитих і полонених козаків, то це свідчить, що бій не мав суттєвих воєнних наслідків. В іншому листі про цю сутичку подано цікаве доповнення: “Хлопи Русь, що замкнулися були в замочку в Підгірцях, вискочили й почали помагати нашим бити козаків.”¹⁷⁰  Остання фраза є досить цікавою, вона свідчить, що гарнізон Підгорецького замку, у значній мірі, складався з руських, тобто, українських хлопів. Термін “хлопи” вживався по відношенні нешляхтичів.

Отже, станом на початок червня 1651 року. Підгорецьким замком володіла шляхта, зокрема, власник Бродів і Підгірців коронний хорунжий О.Конєцпольський: замок тоді був цілий і у ньому перебував гарнізон. Однак вже у серпні він лежав зруйнований – про це записав 21 серпня 1651 року Станіслав Освенцім у своєму щоденнику: “Споглядав я не без сердечного жалю і на Підгірці, прекрасним палацом разом з коштовною фортецею збудованим, а особливо фонтанами, гратами і каскадами на всю Польщу славне місце... тепер у своїй більшій частині пограбоване, зруйноване і місцями попсоване розгніваним хлопством.”¹⁷¹ Звідси випливає, що Підгорецький замок було здобуто напередодні Берестецької битви, або після неї. Швидше за все він став об’єктом воєнної здобичі тієї частини татарського війська, яка відступала з-під Берестечка через переправи на Солонівці у Лешневі і коло Сестратина.

Після відступу татарів козацьке військо під Берестечком потрапило у скрутне становище. Пагорби, де стояли татари, зайняло польське військо. Із півночі козацький табір прилягав до заболоченої заплави ріки Стир, а із сходу – до річки Пляшівки. Фактично козаки перебували в облозі з 30 червня до 10 липня 1651 року.

Аби зруйнувати козацький табір, польське керівництво вирішило привезти під Берестечко важкі фортечні гармати з Бродів і Львова.¹⁷²  3-го липня у польський табір прибули важкі гармати з Брідської фортеці,¹⁷³ а 6 липня – зі Львова.¹⁷⁴  У наступні дні артилерійський обстріл із брідських гармат завдавав козакам великої шкоди і вони почали обкопувати свій табір і коней.

Під Берестечком українська армія зазнала поразки і вимушена була відступати у Наддніпрянську Україну. Услід за нею рушило польське військо на чолі із королем Яном Казимиром. Король дійшов до замку Орлі біля Кременця 16 липня 1651 року, переправившись на правий берег річки Ікви.¹⁷⁵  Наступного дня, у понеділок, 17 липня, король мав намір йти у Кременець аби здійснити генеральний опис військ, однак через наступ людей і коней “нечуваної кількості ґедзів” він залишив цей намір і подався до Бродів.¹⁷⁶  З королівського табору над Іквою у Броди було відправлено важкі вози, а також кілька татарських мурзів і царика.¹⁷⁷   Разом з королем їхали німецькі офіцери Хубольт, Майдель і князь Родзивил.¹⁷⁸  Їх супроводжувало велике військо. Цього ж дня король прибув у Броди.¹⁷⁹  Найкоротшим шляхом з Кременця на Броди була стара Королівська дорога, яка йшла через Почаїв-Лідихів-Дранчу-Дітківці.  Очевидно, що нею і їхав Ян Казимир. У Бродах польському королеві власник міста і замку коронний хорунжий О.Конєцпольський влаштував пишну зустріч. Переночувавши у Брідському замку наступного дня король видав у Бродах універсал про надання О.Конєцпольському земель повсталих козаків у межах корсунського староства¹⁸⁰   та відбув до Львова через Білий Камінь.¹⁸¹ У четвер 20 липня він вже був у Глинянах.¹⁸²  Польський історик Антоній Грабовський перебування Яна Казимира у Бродах датує 19 липня.¹⁸³  Однак, очевидно, що воно неточне.

Після Берестецької битви, шляхта хоч і відновила у Бродах попередній стан, однак вона вже не мала тієї сили, що до початку національно-визвольної війни українського народу. Хмельниччина поклала початок тривалому процесу занепаду польської Речі Посполитої, яка стала жертвою власної колоніальної політики щодо України.

Посилання

1. Бухало Г. Круг містечка Берестечка. Короткий історичний нарис. – Рівне: Державне редакційно-видавниче підприємство, 1993. – С.25.

2. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Військово-історична  студія. – Мюнхен: Видання братства дивізії УНА, 1954. – С.118.

3. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1993. – С.103.

4. Петровський М.Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654) – К.: Вид-во АН УРСР, 1940. – С.154-162.

5. Бойко Н.Д. Освободительная война украинского народа 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией // Воссоединение Украины с Россией. Сборник статей. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – С.130.

6. Голубицкий В.А. Освободительная война украинского народа под руководством Хмельницкого. – М.: Госполитиздат, 1954. – С.103.

7. Подорожный Н.Е. Освободительная война украинского народа (1648-1654 гг.) – М.: Воениздат, 1939. – С.68-69.

8. Греков И., Королюк В., Миллер И.  Воссоединение Украины с Россией в 1654 г. – М.: Госполитиздат, 1954; Гуслистий К., Апанович О. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К.: Держполітвидав, 1954; Компан О.С.  Участь міського населення у Визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954; Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина 1648-1657 рр. Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. – Львів: Світ, 2003.

9. Мишко Д.І. Боротьба українського народу проти польсько-шляхетського наступу в 1650-1651 рр. // Визвольна війна 1648-1654 рр. і возз’єднання України з Росією. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954. – С.188.

10. Ярошенко А. Богдан Хмельницький і його роль в історії України. – К.: Держполітвидав. 1950. – С.44.

11. Грушевський М.  Історія України – Руси в 11-и т. 12-и кн. – Т. IX. – кн.1 Роки 1650-1654. – К.: Наук.думка, 1996. – С.280.

12. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954. – С.180. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. Видання друге, виправлене і доповнене. – Львів: Світ, 1990. – С.113.

13. Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. – К.: Наук. Думка. – 1972. – С.160.

14. Михайлина П.В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654). – К.: Наук. Думка. – 1979. – С.174.

15. Смолій В.А., Степанов В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації, - К.: Альтериви, 1997. – С.67.

16. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. 2-е видання, доповнене, перероблене. – К.: Либідь, 1995. – С.317.

17. Грушевський М. Історія України – Руси. Т.1Х, - Кн..1. – С.259; Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Військово-історична студія. – Мюнхен: Видання колишніх вояків 1-ої Української дивізії УНА, 1954. – С.119; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1678 рр.) Україна крізь віки. – К.: Альтернативи. – С.154.

18. Універсали  Богдана Хмельницького. 1648-1657 /Упорядники І.Крип’якевич, І.Бутич. Гол.ред. кол.В.Смолій. – К. – К.: Альтернативи, 1998. – С.287-288.

19. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. – С.119.

20. Грушевський М. Історія України-Руси. Т.ІХ. – Кн.1. – С.274-275.

21. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.) – К.: Освіта, 1995. – С.72; Визвольна війна 1648-1654 рр. і возз’єднання України з Росією – К.: Вид-во АН УРСР, 1954. – С.188; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – С.341; Субтельний О. Україна: Історія. Видання 2-е. – К.: Либідь, 1992. – С. 122.

22. Бухало Г. Круг містечка Берестечка. – С.21.

23. Голобуцкий В.А. Освободительная война украинского народа под руководством Хмельницкого. – С.103;  Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Книга 1-а Воєнні дії 1648-1652 рр. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 1996. – С.239-240.

24. Документы об Освободительной войне – Док. 212. – С.535; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. – С.66.

25. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К.: Наук. Думка, 1965. – Док. 212. С.532-537.

26. Літопис Самовидця / Видання підготував Я.І.Дзира. – К.: Наук.думка, 1971. – С.60.

27. Документы об освободительной войне. – Док. 198. – С.496.

28. История Руссов или Малой России. Сочинение Георгия Конского, архиепископа Беларускаго. – М.: В университетской типографии, 1846. – С.109.

29. Документы об освободительной войне. – Док. 212. – С.535.

30. Там само. – Док.212. – С.537.

31. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К.: Наук.думка, 1994. – С.142.

32. Там само. – С.132.

33. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький. Історична монографія з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар. Переклад з французького видання 1663 року. – К.: Том поріс, 1993. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – С.490.

34. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – С.70.

35. Боплан Гійом Левассер. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями способом життя і ведення воєн./Перекл. Я.І.Кравця, З.П.Борисюк / Відп.ред. В.А.Смолій / Передм. Я.Д.Ісаєвича, В.А.Смолія. – К.: Наук.думка, 1990. – С.59.

36. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький. Історична монографія. – С.490.

37. Памятники изданные временной комиссией для разбора древних актов. – Т.1. – Отд. ІІІ. – К., 1897. – Док. 7. – С.35.

38. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – Док.212. – С.535, 536, 537.

39. Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1933. – С.103.

40. Там само. – С.103.

41. Там само. – С.103.

42. Там само. – С.103.

43. Oswiкcim S. Dyaryusz. Wydal W.Czermak. – Krakow, 1907. – S.334.

44. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – 144.

45. Бантиш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения словян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – С.167.

46. Маркевич М. Історія Малоросії / Відп. ред. і авт. передм. Ю.С.Шемчученко. – К.: Ін-Юре, 2003. – С.164.

47. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький. Історична монографія. – С.496.

48. Там само – С.495-496.

49. Oswięcim S. Dyaryusz. – S.334.

50. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький. – С.242.

51. Там само – С.242-243.

52. Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – С.101.

53. Археологический сборник документов относящихся к истории Северозападной Руси. Изданный при управленни Виленскаго учебного округа. Т.1 – Вильна, 1967. –  С.103.

54. Документы об Освободительной войне. – Док. 212. – С.536; Літопис гадяцького полковника Григорія Гратянки. – Переклад староукраїнської мови Р.Г.Іванченко. – К.: Знання, 1992. – С.77.

55.Документы об Освободительной войне. – Док.212. – С.536.

56.Там само. – Док.212. – С.536.

57. Там само. – Док.205. – С.514.

58. Там само. – Док.212. – С.535.

59. Oswiкcim S. Dyaryusz. – S.50-51.

60. Baracz S. Wolne miasto handlowe Brody-Lwów, 1965. – S.44.

61. Документы об Освободительной войне украинского народа. – Док.212. – С.535.

62. Костомаров І. Богдан Хмельницький. Історична монографія. – С.495.

63. Документы об Освободительной войне. – Док.214. – С.541; Берестецька битва устами літописців, учасників та очевидців / Передмова, переклад, упорядкування Д.В.Чобота. – Броди: Просвіта, 1999. – С.22-23.

64. Документы об Освободительной войне. – Док.212. – С.536.

65. Oswiкcim S. Dyaryusz. – S.334-335.

66. Документы об Освободительной войне. – Док.217 – С.555.

67. Oswięcim S. Dyaryusz. – S.335.

68. Там само. – С.335.

69. Там само. – С.335.

70. Там само. – С.335.

71. Там само. – С.335.

72. Czermak W. Przedmova / Stanislawa Oswięcima duaryusz. 1643-1651. Wydal Dr.Wiktor Czermak. – Krakow, 1907. – C.XLII.

73. Документы об Освободительной войне украинского народа. – Док.214. – С.541; Берестецька битва устами літописців, учасників та очевидців. – С.27.

74. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С.72.

75. Oswiкcim S. Dyaryusz. – S.335.

76. Документы об Освободительной войне. – Док.212. – С.535.

77. Oswięcim S. Dyaryusz. – S.335.

78. Там само. – С.335.

79. Там само. – С.335.

80. Ісаєвич Я. Деякі питання української метрології XVI-XVIII ст. // Архіви України. – 1961. – №  2. – С.10.

81. Документы об Освободительной войне. – Док.217. – С.555; Oswiкcim S. Dyaryusz. – S.335.

82. Chrzaszsz I.  Stosunki  kozacko-tatarskie uwzgladnieniem stosunkow z Turcja, Moldawia I Siedmiogradem w polowie 1649 roku. Odbitka z “Prac Historycznyh” wyd.przez Akad. Kolo Hist. Nakladem Seminarium Historji Polski uniwer. Jana Kazimira. – Zwow, 1929. – S.14.

83. Jasienica P. Pzec Pospolita olojqa narodow. Częsc druga/galamitatis reqnum. – Warszawa: PJW, 1967. – S.14.

84. Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – С.104.

85. Документы об Освободительной войне. – Док.212. – С.535.

86. Там само. – Док. 212. – С.536.

87. Там само. – Док. 212. – С.535.

88. Там само. – Док. 212. – С.536.

89. Там само. – Док. 212. – С.536.

90. Там само. – Док. 212. – С.536.

91. Чобіт Д. Битва під Берестечком. – С.6.

92. Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – С.104.

93. Документы об Освободительной войне. – Док.212. – С.535, 536, 537.

94. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – С.101, 103-104.

95. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Книга перша. Воєнні дії 1648-1652 рр. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського держ.університету, 1996. – С.242-243.

96. Стороженко І.С. Битва на Жовтих водах. – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1995. – 42 с.; Мицик Ю.А., Стороженко І.С., Плохій С.М., Ковальов А.М. “Тії слави козацької повік не будем...” – Дніпропетровськ: Промінь, 1989. – 117 с.; Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. – 302 с.; Мицик Ю.А., Стороженко І.С. За світом встали козаченьки: нариси. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 134 с.; Мицик Ю.А., Степанов В.С., Стороженко І.С. Сполохи козацької звитяги. – Дніпропетровськ, 1991.

97. Чобіт Д. Нове в українській військово-історичній науці // Військо України. – 1997. - № 7-8 – С.37.

98. Oswiкcim S. Dyaryusz. – S.305.

99. Документы об Освободительной войне. – Док.195. – С.491.

100. Там само. – Док.201. – С.505.

101. Там само. – Док.199. – С.500.

102. Там само. – Док.201. – С.505.

103. Там само. – Док.198. – С.496.

104. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – С.105; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С.149.

105. Грушевський М. Історія України-Руси. Т.ІХ, кн..1. – С.284.

106. Костомаров І. Богдан Хмельницький. Історична монографія. – С.495.

107. Oswięcim S. Dyaryusz. – S.334.

108. Костомаров І. Богдан Хмельницький. Історична монографія. – С.495; Oswięcim S. Dyaryusz. – S.334; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – С.144; Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – С.103.

109. Кримський А. Література кримських татар // Кримські студії. – 2001. - № 2-3. – С.87.

110. Свєшніков І.К. Музей-заповідник “Козацькі могили”. путівник. – Львів: Каменяр, 1990. – С.13.

111. Броды-Дубно. Топографическая карта. №№ 59,74 Масштаб: 1:100000. – К.: Киевская военно-картографическая фабрика, 2002.

112. Документы об Освободительной войне. – Док.209. – С.508.

113. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – С.110.

114. Там само. – С.110.

115. Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Москви до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн // Перекл. з француз. Я.І.Кравця, З.П.Борисик / Відп.ред.. В.А.Смолій/ Передмова Я.Д.Ісаєвича, В.А.Смолія. – К.: Наук.думка, 1990. – С.59; Боплан Г. Опис України /Пер. з фр., прим. та передм. В.Косика. – Львів: НВП “Мета”, 1998. – С.77-78.

116. Документы об Освободительной войне. – Док.209. – С.529.

117. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С.145.

118. Чобіт Д. Битва під Берестечком. – С.6.

119. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ, кн.1. – С,285; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – С.388; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны. – С.284; Крип’якевич Г.П. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С.182; Крип’якевич І. Історія України. Вид. 2-е, перероблене і доповнене. – Львів: Світ, 1992. – С.192.; Грабовецький В.В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. – С.152; Замлинский В. Богдан Хмельницкий. – М.: Молодая гвардия, 1989. – С.254; Бухало Г. Круг містечка Берестечка. – С.31; Свешніков І.Н. Битва під Берестечком. – С.112; Пришляк В. Берестецька битва 1651 р. в історії України // Національний пантеон “Козацькі могили”: Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2003. – С.40; Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – С.137; Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов. – Днепропетровск, 1988. – С.32.

120. Історія Української РСР. У 8-и т. 10-и кн.. – Т.11. Визвольна війна і возз’єднання України з Росією / Відпов. ред.. Г.Я.Сергієчко. – К.: Наук. думка, 1979. – С.45; Крип’якевич І., Дольський М. Історія України. Друге видання перероблене і доповнене Є.Гринівим. – Львів: Меморіал, 1991. – С.125; Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. 2-е видання. – К.: Освіта, 1995. – С.164; Субтельний О. Україна: Історія. – С.122.

121. Мах П. Козацькі могили. Музей-заповідник під Берестечком. Нарис-путівник. – Львів: Каменяр, 1972. – С.19; Здоровило П.Д. Музей-заповідник в селі Плюшева на Ровенщині. Фотоальбом. – К.: Мистецтво, 1978. – С.4; Кравцов Л. Свідки народної величі. – Львів: Каменяр, 1972. – С.49; Рычков П.А. Дорогами Южной Ровенщины (от Корца до Пляшевой) – М.: Искусство, 1989. – С.154-155.

122. Радянська енциклопедія історії України. Т.1. Абазин – державець / Відп.ред.. А.Д.Скоба – К.: УРЕ, 1969. – С.127; Українська радянська енциклопедія. Т.1 А – Борона. Видання друге. – К.: УРЕ, 1977. – С.412; Новий довідник: Історія України. – К.: Казка, 2006. – С.202; Підкова І.З., Шуст П.М. Довідник з історії України. Т.1 (А-Й) – К.: Ґенеза, 1993. – С.53; Довідник з історії України (А-Я) / За заг.ред.. І.Підкови, П.Шуста. – 2-е вид. доопр. і доповн. – К.: Ґенеза, 2001. – С.60.

123. Історія українського війська з 383 ілюстраціями в тексті. написали: Іван Крип’якевич, Богдан Гнаткевич при співпраці: Зенона Стефанова, Осипа Думіна та Святослава Шрамченка. – Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. – С.210-211; Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) Видання 4-е, змінене і доповнене / (Автори: І.Крип’якевич, Б.Гнатович, З.Стефанів, О.Думін, С.Шрамченко) Упоряд., покажчики Б.З.Якимовича / Передмова Я.Р.Дамковича / Передрук видання 1936 р. – Львів: Світ, 1992. – С.212-213.

124. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.11 (від половини XVII століття) Передрук видання 1933 р. – К.: Глобус, 1991. – С.29.

125. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 11. Від середини XVII століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1992. – С.20; Дорошенко Д.М. Історія України. З малюнками. Для школи і родини. – Краків – Львів, 1942; Нью-Йорк, 1957. – С.128; Велика історія України від найдавніших часів. Т.11 / Вступ І.Крип’якевича. Зладив М.Голубець / Передрук з видання Івана Тиктора 1935 р. – К.: Глобус, 1993. – С.68; Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 241; Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність. – С.73; Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. – С.127; Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво. – С.251; Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. – К.: Вища школа, 1978. – С.147; История Украинской ССР. Краткий очерк / Рук.авт.кол. Ю.Ю.Кондуфер. – К.: Наук. думка, 1982. – С.96; Соловьев С.М. Сочиненя. Книга М. История России с древнейших времен в 18-и книгах. Тома ЫХ-Х. – М.: Мысль, 1990. – С.552; Петровський М.Н. Визвольна війна українського народу. – С.158; Лях С.Р. Берестецька битва 1651 // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С.35.

126. Книга для читання з історії Української РСР (7-8 класи) / Під.ред.. Г.Я.Сергієчка, В.А.Смолія. – К.: Рад.школа, 1988. – С.71; Історія українського козацтва. Нариси у 2-х т. – Т.1 /автор. кол. В.А.Брехуненко, Л.В.Войтович, О.Б.Головко та ін.. / Відпов. ред.. В.А.Смолій. – К.: Вид.дім. “Києво-Могилянська академія, 2006. – С.129.

127. Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. – с.341; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. – С.68; Степанков В.С. Берестецька битва 1651 // Енциклопедія історії України. Т.1 А-В. – К.: наук.думка, 2003. – С.234.

128. Смолій В.А., Степанов В.С. Українська національна революція ХVІІ ст. – С.157-158.

129. Документы об Освободительной войне. – Док.214. – С.541; Берестецька битва устами літописців, учасників та очевидців. – С.22.

130. Oswiкcim S. Dyaryusz. – S.337; Крисаченко В. Історія Криму. Кримське ханство. – К.: Tвім-інтер, 2000. – С.189; Podhorodecki L. Chanat krymski і jedo stosunki z Polska w XV-XVIII w. – Warszawa: Ksiazka і wiedza, 1987. – S.183.

131. Тунманн. Крымское ханство. Перевод с немец. издания 1784 г. Н.Л.Эрнста и Е.Л.Белявской / Прим. и предисл. Н.Л.Эрнста. – Симферополь: Таврия, 1991. – С.23.

132. Там само. – С.25.

133. Крисаченко В. Історія Криму. – С.191.

134. Hadzy Mechmed Senai z Krуmu/ Historia chana Islam Gereja III / Przelozyl і oprac. Z. Wojcik і О.Gorka. – Warszawa, 1971. – S.101.

135. Oswięcim S. Dyaryusz. – S.337.

136. Касаченко В. Історія Криму. – С.191.

137. Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа. – С.301.; Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – С.109.

138. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х т. – Т.ІІІ. – 1651-1654 годы. – М.: Изд-во АН СССР, 1953. – Док.61. – С.134; Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. – С.127.

139. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво. – С.241.

140. Там само. – С.242.

141. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х Т. – Т.III. – 1651-1654 годы. – М.: Изд-во АН СССР, 1953. – Док.61. – С.135.

142. Там само. – Док.61. – С.135.

143. Там само. – Док.61. – С.135.

144. Літопис Самовидця. – С.60.

145. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – Док.61 – С.135.

146. Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. – К.: Поштиздат, 1963 г. – С.301; Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – С.109.

147. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – С.151.

148. Свешніков І.К. Битва під Берестечком. – С.110.

149. Baczynski J. Dzieje Polski I ilustrowane. - N.11. – Poznаń, 1910. – S.500.

150.Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – С.222.

151. Воссоединение Украины с Россией. – Т.III. – Док.57. – С.128.

152. Там само. – Док.57. – С.128.

153. История Русов. – С.109.

154. Санин Г.А. Отношения России и Украины с крымским ханством в середине XVII века.