(фото 70-х років) Григоренку Петрові Григоровичу Вельмишановний Петре Григоровичу! Я з задоволенням виконаю Ваше прохання і розповім про те, що відбулося у нас в 1962 р. Але моя розповідь не буде вичерпною, тому що мене не посвячували в усе. До того ж, минуло багато часу і дещо стерлося з пам'яті. Краще, звичайно, міг би все це викласти хтось із тих, що поплатились тоді своєю волею. Адже їм довелося познайомитися і з матеріалами справи. Моя ж розповідь буде побудована лише на особистих спогадах і враженнях. * * * Справа про “Спілку кримськотатарської молоді".У 1962 році, здається, наприкінці лютого, у відділі рідкісних і стародавніх видань Ташкентської публічної бібліотеки ім. А Навої, де я був зайнятий пошуком книг з історії Криму і кримських татар, одного разу я познайомився із двома молодими людьми моєї національності. Їх у бібліотеці цікавила та ж тема. Після нетривалої бесіди вони запропонували мені зібрати матеріали з історії нашого народу і тижнів через два виступити з короткою лекцією перед невеликою, осіб 30-40, аудиторією співвітчизників. Не вдаючись у подробиці, я прийняв цю пропозицію, попередивши, однак, що мої знання в цій області досить скромні. Мене підбадьорили, сказали, що для першого разу моїх знань, судячи з бесіди, цілком достатньо. У призначений день я з'явився в обумовлене місце, маючи при собі конспект, сторінок на вісім з учнівського зошита, з коротким викладом основних етапів історії кримських татар. ...На довгих ослонах у тісній кімнаті сиділи приблизно 25 молодих хлопців і дівчат, переважно студентів і робітників із прилеглого до міста району.. Точилися палкі суперечки, читали вірші російською і кримськотатарською мовами, обурювалися нерівноправним положенням кримських татар, обговорювали проблеми повернення на Батьківщину. Виступаючі критикували існуючі порядки, допускали не зовсім приємні епітети на адресу "вірного ленінця" - Хрущова. Мені теж дали слово і я зачитав свій конспект. Нехтуючи скромністю, скажу, що виступ мій зустріли з великим захватом. Ніхто в житті мене раніше так уважно не слухав. Мені довго аплодували, кожний просив дати переписати конспект. Звичайно, молодим людям, які з офіційних джерел читали про своїх предків, як про варварів і зрадників, яких завжди перемагали доблесні росіяни, було приємно почути "новину" про те, що славетний російський цар Петро I був добряче битий у 1711 р. біля ріки Прут турецько-татарськими військами, що кримські татари не раз наводили порядки в самій Москві, або про те, що у кримських татар ще півтисячоліття тому був вищий навчальний заклад. Потім майже до ранку обговорювали запропоновану кимось ідею створити молодіжну організацію кримських татар для боротьби за свої права. В принципі, ця організація повинна була бути "справді ленінською", форми боротьби - винятково конституційними. Передбачалося, що через деякий час, коли організація стане масовою, варто звернутися у відповідні інстанції і попросити дозволу на її офіційне існування. Хоча навряд чи хто-небудь серйозно вірив у можливість одержати подібний дозвіл, ніхто проти такої постановки питання не заперечував. Кожен, очевидно, думав, як я: "Що робити далі - буде видно в ході справи" Відразу доручили одному товаришеві, який висловив на те свою згоду, розробити проект програми і статуту організації, текст клятви для членів, що вступатимуть до неї. Наприкінці розподілили серед присутніх райони, на перший раз - у м. Ташкенті і Ташкентській області, де і кому слід вести "роз'яснювальну роботу" серед кримських татар. Мені дістався невеликий районний центр, розташований недалеко від Ташкента. Крім того, я повинен був встановити кількість працюючих на своєму підприємстві кримських татар і, по можливості, привернути їхню увагу до наших національних проблем. Виявляється, було вже два таких збори. За два тижні, як і домовилися, ми зустрілися знову в тому ж будинку. З’явилися і нові люди. Вислухали звіти товаришів про хід виконання узятих на себе зобов'язань по виявленню кількості кримських татар на підприємствах і у навчальних закладах міста і залучення їх до започаткованої нами справи. Мені звітувати не було про що. На підприємстві, де я працював, я не зміг знайти жодного кримського татарина. Пізніше я довідався, що там усе-таки працювали вісім кримських татар. Така мала кількість їх на підприємстві, де працюють десятки тисяч людей, пояснювалася тим, що підприємство це було воєнізованим і випускало літаки. А кримські татари, як свідчить радянська офіційна література, народ ненадійний, здатний на зраду. Цю цифру - 8 осіб - мені назвав пізніше заступник голови КДБ при РМ Уз.РСР у відповідь на моє твердження, що кримських татар дискримінують, не до всіх підприємств приймають на роботу. Причому, цю цифру він назвав, не вдаючись попередньо до яких-небудь паперів, сказав по пам'яті навіть про посади, які вони обіймають, мимоволі даючи тим самим пересвідчитися, що хоча декому з кримських татар і виявлена така "довіра", усі вони знаходяться під пильним негласним наглядом "стражів державної безпеки". Потім велися дискусії в основному навколо вже підготовлених проектів програми і статуту організації, змісту клятви і кимось виготовленого зразка квитка члена організації. Організацію спочатку задумано було назвати "Спілка кримськотатарської молоді". На зборах до неї було додано вислів: "з повернення на Батьківщину". Статут був розроблений, наскільки пам'ятаю, майже за принципом КПРС. Першочерговим завданням в проекті програми висувалася необхідність розширення роз’яснювальної роботи з метою підняття національної свідомості і політичної активізації кримських татар. Найближчим часом намічалося організувати збір підписів під петицією до уряду з клопотанням розглянути питання кримських татар і повернути їх на Батьківщину – в Крим, зібрати у населення гроші для відправлення делегації кримських татар. Зразок запропонованого членського квитка являв собою фотографію з зображенням Кримського півострова і трохи вище - том творів Леніна. Потім вирішили проголосувати за прийняття і затвердження цього. Пропонували внести деякі зміни в проекти статуту і програми. Але переважна більшість проголосувала "за" без застережень. Особисто я голосував за прийняття без змін як статуту, так і програми. Я лише не погоджувався з формою членського квитка. Я пропонував замінити зображений на фотографії том творів Леніна Статутом ООН або Загальною Декларацією прав Людини. В організації передбачалося створити кілька відділів: відділ зв'язку, фінансовий, історичний і, навіть, особливий відділ, який взяв би на себе функції спостереження за тим, щоб в організацію не проник провокатор. Я дуже хотів потрапити в особливий відділ, але мою кандидатуру відхилили і доручили керувати історичним відділом, тобто, групувати навколо себе аматорів історії, займатися вивченням і створенням історії кримськотатарського народу, писати полемічні статті проти фальсифікаторів, організовувати збір творів усної народної творчості. Коли майже все було погоджено і домовлено, попросив слова один з новачків. Звали його Веліт Газієв. Він був трохи старшим від присутніх. Категорично виступив проти клятв, статуту, програми і членських квитків, він назвав усе це непотрібною мішурою. І, взагалі, саму ідею організації він назвав авантюрою, що може привести всіх до в’язниці. - Пересаджають усіх, як би багато нас не було, - кричав він. — Влада, яка спроможна одночасно утримувати під вартою мільйони ув'язнених, як-небудь знайде місце і для 400 тисяч кримських татар, якщо ви вважаєте, що нас підтримає весь наш народ. Змогли ж вони вислати поголовно всіх нас, та й не тільки нас, зі своєї батьківщини. Так діяти не можна! Крім того, він сказав, що наша витівка може бути використана владою для нових наступів на права нашого народу, як новий аргумент на підтвердження думки, яка побутує в офіційних колах про нібито ворожість кримських татар до радянської влади, що цій організації неодмінно наклеять ярлик "антирадянської" або "антикомуністичної", навіть якщо вона буде більш комуністичною, ніж сама КПРС. - Та ви де живете?! Спустіться з небес на нашу грішну землю! — насміхався він над нами. Сам він нічого конкретного не пропонував, і на питання: "Як же, по-твоєму, треба діяти?" — відповідав, що треба подумати. Його виступ вніс деякий розлад у середовище присутніх; з'явилися декілька його прихильників , які почали говорити, що, може, варто почекати з прийняттям статуту, тощо. Також Веліт домігся згоди більшості на те, аби негайно знищити записи, списки і надалі не вести ніяких протоколів зборів. Я особисто про нього подумав тоді, як про боягуза й панікера, якого більше не слід допускати на наші збори. Під кінець зборів було вирішено вважати, що статут, програма, клятва і зразок членських квитків поки не прийняті, а сама організація ще не існує. Домовилися зустрітися через 2 тижні. Збори закінчилися о 8 ранку, і я разом з одним товаришем виїхали в "свій" район, над яким я "шефствував" і де був створений невеликий (11 осіб) "осередок", який підтримував нашу ідею. Таких "осередків" вже виникло декілька - у вузах, на заводах, в районах і, навіть, в інших областях. Повернувся я в Ташкент через день і почув сумну звістку. Виявляється, того ж дня, 8 квітня вранці, через деякий час після закінчення зборів, співробітники КДБ розпочали арешти. Були арештовані: ОМЕРОВ МАРАТ, що працював змінним майстром на Ташкентському тракторозбиральному заводі, ГОДЖЕНОВ РЕФАТ — студент фізичного факультету Ташкентського університету, УМЕРОВ СЕІТ АМЗА — єдиний тоді серед кримських татар студент юридичного факультету того ж університету, АСАНОВ АХМЕД - господар будинку, де відбувалися наші збори, він працював шофером. У їхніх, будинках були зроблені обшуки, вилучені деякі записи, вірші; із грубки в будинку Ахмеда вигребли розірвані, але не спалені протоколи наших зборів. Ці клаптики паперів були в КДБ акуратно склеєні і використовувалися потім як основні документи звинувачення. Товариші були розгублені, схвильовані, хоча зовні намагалися здаватися холоднокровними. Усі вважали - це справа рук якогось зрадника, почалися взаємні підозри. Хтось пропонував розклеїти в місті листівки з протестами проти арештів. Через 3 дні після арешту товаришів ми вирішили провести біля приміщення КДБ демонстрацію протесту. Зібралися ми вранці о 10 годині на вулиці Ленінградській, осіб 50, подумали і вирішили, що треба спочатку поговорити з ними "по хорошому ". Нас прийняв сам голова КДБ при РМ Уз.РСР генерал Наймушин. У величезному, застеленому килимами кабінеті, на високому кріслі сидів кремезний чоловік, оточений телефонами зі світовою сигналізацією, і попивав чай. Першими словами, які сказав нам генерал після того, як ми зайняли стільці, що стояли біля стін, було: - Так, так :.. Значить, тепер уже не боїтеся й у КДБ заходити! А раптом ми вас звідси більше не випустимо ?.! Хо-хо-хо!.. Це він так жартував. Неподалік від генерала, за довгим окремим столом і на дивані біля стіни сиділи молодші за званням. Вони в усьому підтакували генералові, особливо один підполковник-вірмен, що сидів за довгим столом, а на всі слова генерала старанно кивав головою і теж що-небудь додавав. Розмовляв генерал з нами розв'язно, грубо перебиваючи тих, хто йому заперечував. - Як же! Знаю і чечен, і кримських татар, - говорив він, розвалившись у кріслі. - Знаю, за що їх вислали. Ви знаєте, що там діялося? Яка там була суцільна зрада! Я був і в Чечні, і в Криму. У мене дотепер ще в плечі чеченська куля - лікарі вийняти не можуть. Так що... Він довго доводив нам, що ми неблагородні люди, бо "незважаючи на все", держава дала нам право на працю, на відпочинок, на освіту, виборче право, а ми, невдячні, замість довічних подяк партії й урядові, беремо участь у націоналістичних і антирадянських збіговиськах, висуваємо якісь необґрунтовані вимоги; доводив, що Крим - це споконвічно земля росіян і що в нас немає ніяких підстав вимагати повернення туди. Нас він, можна сказати, взагалі не слухав. Пам'ятаю, я почав йому говорити, хоча це, щоправда, було недоречним, про те, що друкується численна література з історії Криму, де є образи на адресу нашого народу і що це розпалює міжнаціональну ворожнечу... Генерал, перервавши мене на півслові, махнув рукою, наказуючи сісти на місце, і сказав, наче відрубав: - А ви не читайте історію Криму. Вона вам ні до чого. Читайте загальну історію СРСР, і для вас цього досить. Взагалі, ми прийшли туди непідготовленими, кожен сподівався на іншого. Та й жарт генерала, напевно, вплинув на нас. Так що переважно говорив він. Проте, коли хто-небудь з наших просив слова, підполковник-вірмен відразу ж запитував його прізвище, місце роботи або навчання, ще якісь подробиці бажаючого висловитися і ретельно записував. А це, природно, сковувало хлопців, наштовхувало на роздуми про можливі наслідки. І генерал без перешкод розвивав своє красномовство далі: - ...Ми зайняті важливими державними справами. Ми викриваємо ворожих агентів і їхніх прибічників. А ви своїми діями допомагаєте їм, відволікаєте наші сили... Хочете, ми вам зараз покажемо продукцію, конфісковану у викритих нами євреїв-валютників?! - очі генерала посвітліли, і за його знаком кілька людей принесли 15-20 невеликих скляних шухляд із золотими годинниками, перснями, дорогоцінними каменями. - Це лише мізерна частина того, що ми приготували для виставки, - самовдоволено посміхався генерал. - Ви нас неправильно зрозуміли, товаришу генерал, — сказав через деякий час один з наших - студент Ташкентського університету Ескендер Ібраімов, — Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати ваші мемуари і роздивлятися відібране в когось добро. Ми прийшли запитати про долю наших товаришів, яких ви незаконно заарештували. Генерал зблід і підхопився з місця. Потім подав знак підлеглим, і ті почали швидко вносити шухляди з коштовностями. Примруживши очі, він рявкнув: - Ми могли пересаджати вас усіх, та пошкодували. За таку справу кілька років тому ми вас усіх би розстріляли, тому що ваші дії на руку ворогам. Серед вас, я бачу, є люди, до яких ми даремно поставились лояльно!.. - Зовсім не з жалю ви залишили нас на волі, ви боїтесь великого шуму, — сказав, як відрізав, хтось з наших. - Дай вам можливість, ви б усіх кримських татар пересаджали. Це видно з ваших слів, — підтримав його, здається, Баєв Гомер. - Ми прийшли сказати, що арештовані вами люди такі ж, як і ми, учасники цієї справи, а не керівники, як ви їх намагаєтеся представити, — додав Ескендер. Далі генерал нічого зрозумілого і переконливого не сказав, лише погрожував персонально кожному, хто що-небудь викрикував. А підполковник ледве встигав записувати прізвища тих, хто кидав репліки. Пішли ми звідтіля злі. На виході Ескендер зі словами: "Я не хочу залишати тут свій автограф" — вихопив з рук чергового список, поданий нами при вході в будинок КДБ за їхньою вимогою, і розірвав. Черговий КДБ, вражений небаченою в цих похмурих стінах нахабністю сторонніх відвідувачів, розгублено дивився на офіцера, який супроводжував нас до виходу. Годженов Рефат і Асанов Ахмед пробули під арештом недовго. Їх звільнили за "недостатністю звинувачувальних матеріалів". Марату Омерову і Сеіту Амзі, яких залишили у підвалах КДБ, було пред'явлене звинувачення за ст. 60 і 61 УК Уз.РСР, тобто, у створенні антирадянської організації, в антирадянській пропаганді і агітації. А нас допитували як свідків. Мене допитували 3 дні, зазвичай, зранку до ночі, без перерви на обід. Допитував капітан Коршунов, іноді зі ст. лейтенантом Лизовським. Запитували про те, хто і що говорив на зборах, про ступінь нашого знайомства один з одним, хто є "організатором", чи є в нас зв'язки з чеченцями й інгушами... Були і цілком ідіотські питання, наприклад: - З якими іноземними державами планували налагодити зв'язок? - Як і де збиралися дістати зброю? - Кого з керівників країни хотіли вбити ?.., тощо. Але в основному мене допитували з приводу мого виступу з історії кримських татар. Їх цікавило, звідкіля я взяв ті або інші історичні данні для свого конспекту, від кого я "перейняв націоналістичні погляди", з ким із кримських татар старшого покоління я близько знайомий, вимагали, щоб я вказав, кому передав, або де заховав свій конспект. Зміст цього конспекту вони знали майже повністю. І взагалі, вони знали майже все, про що ми говорили на зборах. Це дало нам привід думати, що серед нас був інформатор КДБ і що він мав кишеньковий магнітофон. Довгий час підозрювали одну дівчину легкої поведінки, тим більше, що через деякий час після цих подій її прийняли в КПРС. Були проти неї ще деякі факти, але переконливих доказів у нас не було, і ми обмежилися тим, що надалі не допускали її у своє середовище. Значною мірою слідство скористалося і нашою надмірною балакучістю. Всерйоз думаючи, що КДБ помиляється щодо наших щирих намірів, хлопці намагалися розповісти усе, що знали і ретельно доводили на допитах свою правоту, наївно вважаючи, що слідчі, переконавшись в чистоті наших помислів і обґрунтованості наших претензій, припинять справу і звільнять товаришів. Але слідчі в наших показаннях вишукували лише ті моменти, які б могли служити обґрунтуванням заздалегідь заготовленого обвинувачення, при цьому наші показання тлумачились довільно. Наприклад, сказані мною слова про те, що я дуже високо ціную організаторські здібності Омерова Марата і вважаю його найбільш свідомим і чесним товаришем, були використані, як моє визнання того, що Марат є керівником організації. Широко використовувався метод нацьковування допитуваних один на одного. - От здорово! Марат назвав тебе дурником і скільки на тебе наговорив, а ти намагаєшся його вигороджувати, - пам'ятаю, мерзенно хихикав капітан Коршунов. Тон слідчого на допиті залежав від того, подобаються йому відповіді "свідка", чи ні. Зі мною тактовно розмовляли тоді, коли питання стосувалися моїх анкетних даних. Далі найчастіше лунала вулична лайка, погрози, образи, щоправда, без рукоприкладства. - Встань! Сволото! У в'язниці згною, націоналіст! - бризкаючи слиною, кричав Коршунов. - На тому місці, де ти зараз сидиш, побували сотні агентів, що пройшли курси розвідшкіл США і Німеччини. І всі вони говорили в мене, як миленькі. А ти, шмаркач, вдаєш із себе героя. Я тебе так змушу заспівати, що ти і голосу свого не впізнаєш! І це тільки через те, що я не міг пригадати такого, щоб Сеіт Амза на зборах нібито говорив про необхідність кримським татарам у своїй боротьбі перейняти дещо з "алжирського методу". Але найбільше мене гнітила нудьга на допитах. Слідчий ставить яке-небудь запитання або кілька відразу, вислуховує відповідь і починає писати. Пише щонайменше півгодини, а то і добрих дві-три години поспіль. Потім дає на підпис "свідкові" свою писанину, що лише приблизно нагадує діалог, який відбувся, між слідчим і допитуваним. Тобто, протокол містить багато такого, чого "свідок" не говорив. Якщо "свідок" відмовляється підписувати це, посилаючись на неточності протоколу, вказує на моменти, які варто змінити або викреслити, слідчий починає кричати, матюкатися і погрожувати тим, що "засадить" по статті 161 або 162 КК Уз.РСР, тобто за відмову давати свідчення або свідомо неправдиві свідчення. Але якщо і це не допомагає, слідчий знову сідає за стіл і, не соромлячись у висловах, заново переписує свої протоколи, причому не беручи до уваги зроблених зауважень. Може переписати все кілька разів підряд, але знов-таки, не вносячи суттєвих змін у свої вигадки. І у "свідка" з'являється бажання зі словами: "На, сука, вдавися!" - підписати усе, що йому підсовують, навіть якщо там явний наклеп на самого себе. На другий день допиту, годині о 10 вечора, я сказав Коршунову: - Послухайте, остання закусочна в місті зачиняється об 11 годині. Якщо ви маєте намір відпустити мене сьогодні додому, зробіть це зараз, щоб я міг хоча б повечеряти. Адже я не обідав, як і ви. - Зараз, — говорить Коршунов. — Підпиши от це, і ти вільний. — І подає аркушів 20 протоколу допиту. Я ознайомився з ним і відповів, що підписати не можу, тому що таких свідчень не давав; вказав, які там допущені неточності. - Ну, що ж, гад! Не буде тобі вечері! Будеш чекати, поки я це перепишу, — говорить Коршунов і знову береться за ручку. Правда, я не підписав і переписані аркуші, тому що він, по суті, там нічого не змінив. Але пішов я відтіля годині о другій ночі. Довелося до свого помешкання добиратися пішки, тому що міський транспорт уже не працював. В останній день допиту розмовляли зі мною дуже ласкаво, переконували, що я зв'язався "з цими націоналістами" лише по своїй молодості, розмовляли на "ви". Наскільки я запам'ятав, монолог капітана Коршунова виглядав так: -... Будь вам не 18 років, а трохи більше, я впевнений, ви б з ними не зв'язувалися. Адже я бачу, ви розумний хлопець. Вам з ними не по дорозі. Це в основному нащадки розстріляних свого часу ворогів. Узяти хоча б до прикладу цього Амзу... І ними теж керували люди старші, тобто ті, через яких вас, власне, і вислали. Але вам про це, я знаю, було невідомо. Ну, що було, те минуло! Може, я погарячкував на допиті, то вже вибачте - така робота! Влаштовуйте своє життя, вступайте до інституту. Ми вам у цьому на заваді не станемо, а можливо, навіть допоможемо. Де в чому, може бути, попросимо допомоги у вас і ми. Сподіваюся, ми ще часто будемо зустрічатися, але вже як друзі. Ви і своєму народові зможете принести користь, якщо будете з нами співробітничати. Адже чим більше у вашому середовищі буде людей, що співробітничають з нами, тим більше буде довіри до вашого народу... Коротше, вербував у стукачі. Я йому порадив приберегти компліменти для жінок, а щодо наших майбутніх зустрічей у якості "друзів", я сказав, що це буде можливо за умови, коли мої товариші будуть звільнені, а він залишить цей заклад і займеться продуктивною працею, наприклад, поступить на завод слюсарем. Обмінявшись злісними поглядами, ми розсталися. Після цих допитів деякі з хлопців були виключені зі своїх навчальних закладів, інші звільнені з роботи. З медичного інституту був виключений Кубедінов Сейран, який на зборах читав свої вірші. (Пізніше за невідомих обставинах він потонув в озері парку ім. Перемоги в Ташкенті). З Ташкентського університету відрахували Ібраімова Ескендера. Власне, його прямо виключити не могли. Пам'ятаю, там, де він вчився, організували збори студентської групи за участю трьох співробітників КДБ (у тому числі Лизовського) і представників університетської адміністрації, і поставили на розгляд питання про "аморальне поводження" Ескендера, а саме участь в "антирадянських націоналістичних збіговиськах". На ці збори сторонніх не пускали, і я з групою його друзів слухав, стоячи за дверима. Виступив представник КДБ, котрий описав наші збори слухачам, ледь не як наради махрових лиходіїв і ворогів радянської влади, "де йшлося навіть про збройну боротьбу". Потім почали зачитувати свої промови комсомольські "ватажки" і деякі студенти, які "таврували ганьбою" Ескендера. Дали слово і самому Ескендеру. Він чудово і переконливо відбив усі нападки на наші збори, кількома словами описав нинішнє положення кримських татар. Потім знову виступив представник КДБ. Він заявив: його надії на те, що Ескендер виправиться, підірвані, тому що цей студент не тільки не просить вибачення за скоєне, а навіть набрався нахабності і захищає "ці злочинні збіговиська", зводить наклепи на радянську дійсність. Студенти мовчки вислухали всі ці розмови, але коли питання про виключення Ескендера поставили на голосування, більшість студентів проголосувала "проти". І спроба виключити Ескендера "демократичним шляхом" провалилася. Але потім почалося таке цькування з боку адміністрації, що він сам був змушений залишити університет. Учився він тоді на четвертому курсі механіко-математичного факультету. А мене звільнили з роботи. Заступник директора з кадрів Хакимов викликав мене до себе в кабінет через день після закінчення мого допиту і сказав: - Якщо хочете, пишіть заяву за власним бажанням. Інакше ми звільнимо самі. Та ще й за неприємною для вас статтею. - Наприклад? - поцікавився я. - Наприклад, за пияцтво на роботі, або за крадіжку продукції заводу. - Але ж я і в свята не завжди п'ю, і літаки ваші, начебто, не крав! - здивувався я. - Нічого, організуємо, - заспокоїв він мене. І я був змушений подати заяву про те, що хочу за власним бажанням звільнитися з заводу. 10 серпня 1962 року почався судовий процес над Омеровим Маратом і Умеровим Сеітом Амзою за звинуваченнями у створенні і керівництві антирадянською організацією "Спілка кримськотатарської молоді", в антирадянській агітації і пропаганді. Зокрема, Марата звинувачували у розробці програми і статуту організації, тексту клятви для членів, що вступають у неї. Заодно на суді йому нагадали, що ще в 1957 році він виступав на одних зборах, де допускав націоналістичні висловлювання. Сеіт Амза був звинувачений як один з керівників організації, а також у тому, що на зборах читав свої антирадянські і націоналістичні вірші. Йому також нагадали його старі "гріхи". Виявляється, ще в армії в нього вилучили один вірш, який розцінювався як націоналістичний. Вірші його в мене не збереглися, але я пам'ятаю, як слідчий доводив мені, що вони націоналістичні, а, отже, антирадянські. Навіть кінець вірша процитував, який закінчувався надією на той день, "коли татарин молодий поведе коня на Учан-су на водопій". Учан-Су - це назва водоспаду в Криму. Ну, а оскільки Амза натякає на повернення кримських татар у Крим, то це і є націоналістична пропаганда, адже він тим самим "бунтує народ, що вкоренився на новому місці". Справа слухалася у Верховному Суді Узбецької РСР. Процес був закритий. Багатьох товаришів, у тому числі і мене, допитували на суді як свідків. Кожен "свідок", входячи до зали суду, у першу чергу, не звертаючи уваги на енергійні протести прокурора і судді, вітався кримськотатарською мовою з підсудними, поздоровляв Марата з днем народження (Марату в ці дні виповнилося 25 років, він був на 2 роки старший від Сеіта Амзи). Усі "свідки" говорили, що вони однаковою мірою з підсудними брали участь у всьому, а тому вони ніякі не свідки, а учасники. - Так що, коли ви вважаєте їх злочинцями, то такий же злочинець і я. І моє місце поруч з ними, — говорив, наприклад, робітник Юсупов Ремзі. Ця наша позиція дуже подобалася адвокатам, захист яких був побудований на тому, що винних багато, а чомусь тільки двоє - підсудні. Ми, звичайно, просили адвокатів про іншу форму захисту, але вони на це не погодилися. І вони ще вважалися одними з кращих адвокатів Узбекистану. Про таких адвокатів, як Золотухін Б. А., С. В. Каллістратова, Д. І. Камінська ми тоді ще не чули. Процес тривав чотири дні. - Судовими вироками ви не змусите нас розлюбити свою батьківщину — Крим! - кинув суддям Марат, виголошуючи останнє слово. Верховний Суд ім'ям Узбецької РСР засудив Омерова Марата до чотирьох років, а Умерова Сеіт Амзу до трьох років позбавлення волі з утриманням у таборах суворого режиму. В останній день процесу, коли конвой вів їх з будинку суду в тюремну машину, дівчата кидали під ноги засудженим квіти. Осторонь стояли співробітники КДБ і фотографували цих дівчат у зв'язку з такою їх "крамольною" поведінкою. Ось, мабуть і все, що я можу пригадати про це. Можна було б, звичайно, розповісти докладніше, якби я заглянув у свої записи, що вів тоді. Але після мого арешту в 1966 році мої товариші терміново, до візиту співробітників КДБ, зробили в моїй квартирі "обшук", вилучили всі мої записи і кудись заховали. А коли через півтора року я звільнився, ці товариші були вже у в'язниці. Так що найближчим часом цими записами я скористатися не зможу. Але якщо Вас зацікавлять якісь подробиці, Ви все-таки напишіть. Постараюся чимось зарадити. Пишіть за адресою моїх батьків на моє ім'я: Уз. РСР, Сир-Дар’їнська область, м. Гулістан, вул. Жовтнева, 16, Джемілєву Мустафі. P.S. Утримували Марата і Сеіт Амзу в таборах Мордовії, недалеко від Потьми, у тому ж таборі, куди пізніше потрапили Синявський і Даніель, де всі вони, до речі, і зустрілися. Відбули вони свій термін день у день. Здоров'я Сеіт Амзи не похитнулося, але волосся його було сиве. Марат повернувся жахливо худий і з виразкою шлунка. Подальше життя учасників подій тих днів склалося по-різному. Більшість з них, зрозуміло, були і залишилися активними учасниками національного руху. З тих товаришів, про кого я розповів, перебувають зараз в ув’язненні: Абдулгазієв Енвер, 1941 р. народження, інженер. Арештований після відомих Вам чирчикських подій 21 квітня 1968 р. і засуджений на півтора роки позбавлення волі як один з організаторів "масових безпорядків" та за поширення документів, що нібито містять завідомо брехливі вигадки, що ганьблять радянський суспільний і державний лад. Баєв Гомер, 1938 р. народження, інженер-механік. Арештований 29 серпня 1968 р. у Сімферополі. Проживав він останнім часом у м. Новоросійську (вул. Красіна, 30). Проти нього ведеться розслідування за ст. 62 КК УРСР, тобто за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації. Він випускник Ташкентського інституту інженерів іригації, тобто, того ж інституту, звідки в 1966 році виключили мене. Так що я знаю його дуже добре. Він був серед нас одним з переконаних марксистів. Хаіров Іззет (Іззет Хайрі) — 1938 р. народження, інженер-фізик. Арештований 13 вересня 1968 р. у м.Ташкенті. Звинувачується у написанні документів, що нібито ганьблять радянський лад. Про які документи йдеться, я думаю, Ви знаєте. Це документи — звернення, заяви і протести громадян кримськотатарської національності з вимогою повернути кримських татар на свою національну Батьківщину — у Крим і відновити їхню національну рівноправність. Крім цього - також документи загальнодемократичного руху в країні, брошура академіка А. Сахарова. Судові процеси очікуються днями. Для захисту Баєва Гомера ми хотіли залучити Д.І.Камінську, але оригінальна практика нашого судочинства цього, очевидно, не допустить, тому що для захисту людини, яку звинувачують за цією статтею, як Ви знаєте, потрібен особливий допуск органів КДБ. Іззет Хайрі під час арешту попередив свою дружину, щоб адвоката не наймали. Він буде захищатися сам. Мустафа Джемілєв |
