КОМПРОМІС - ХЛІБ І ВИНО ДЕМОКРАТІЇ(Роздуми історика Ярослава Грицака про майбутнє України і Криму) - Пане Ярославе, я знаю що Ви понад десять років займаєтеся вивченням теми “Схід - Захід”, тобто аналізуєте ситуацію у Львові та Донецьку, проводите соціологічні опитування серед населення цих двох географічно “протилежних” українських міст, володієте багатьма цифрами, можете робити певні прогнози. Тепер, коли відшуміла Помаранчева революція, коли пристрасті вляглися, і життя входить у звичну колію, чи можна зробити певні висновки щодо злободенної української теми – теми регіонів? Чи не здається Вам, що відсутність масових мітингів у Донецьку чи в Сімферополі лише маскує велику загальнодержавну проблему: ті європейські орієнтири, що добре сприймаються населенням Києва чи Львова, є зовсім неприйнятними для Донбасу чи Криму? Власне кажучи, кримські проблеми на порядок складніші. Українці перебувають у становищі національної меншини (тоді як в Донбасі вони, все-таки, чисельно переважають росіян. Хоч і незначно). Україномовних, державницьких ЗМІ на півострові фактично немає – навіть малотиражна “Кримська світлиця” час від часу припиняє свій випуск через брак коштів. Населення дезінформовано. Сепаратистські гасла періодично лунають з вуст лідерів російськомовної громади. Кримськотатарське питання вирішується надто повільно, хоча є, може й ключовим для Криму… Коли думаєш про Крим, часто згадується прислів’я: “Де тонко, там і рветься”. Чи не повторить Україна досвід багатонаціональної Югославії? Адже якихось двадцять років тому вона здавалася досить стабільною. Проте, не витримала випробування часом. Тут можна провести півні аналогії з Кримом. В Югославії проживають досить споріднені серби і хорвати, в Криму настільки ж близькі росіяни та українці. Там самобутні албанці, у нас – кримські татари. І тут, і там певні конфлікти на релігійному ґрунті. - Оце порівняння з Югославією чомусь постійно тяжіє над Україною. Якщо говорити про конфлікти в України, то головним конфліктом, який тиражується в мас-медіа, є не конфлікт між Кримом і материковою Україною, або між кримськими татарами і російськомовним населенням. Головний конфлікт існує, ніби – то, між Сходом і Заходом, то дуже часто вдаються до сербсько-хорватського порівняння. Мовляв, Схід України багато в чому подібний до Сербії, а захід – до Хорватії. Схід є православним, як серби, захід – католицьким, як хорвати; розмовляють майже однаковою мовою, майже однакова історія, але так чи інакше існують певні конфлікти. Я вважаю цю паралель дуже штучною, невиправданою. Тому, що на відміну від Югославії, від Балкан, Схід і Захід України завжди тяжили до компромісу. Ніколи не було якоїсь відвертої військової конфронтації. Для мене очевидно, що це дуже різні регіони, і люди там думають по-різному, але разом з цим існує і специфічна українська тенденція: обидві частини України виявляють схильність до компромісу у критичні моменти. І вона значно сильніша, ніж схильність до конфронтації. До-речі, вперше українські проблеми з серб-хорватськими порівняв історик Грушевський ще в кінці ХІХ століття. Він говорив, що коли українська інтелігенція не вживе термінових заходів, то нашу націю очікує серб-хорватський варіант. Тобто подія по Збручу за мовною ознакою. Конфлікт розв’язався компромісно. За основу літературної мови було взято київсько-полтавський діалект, але абстрактна лексика була взята з галицького діалекту. Це був перший приклад свідомого компромісу між інтелігенцією різних регіонів. - Ну, добре. Діалог між елітою різних регіонів, але, все-таки, в рамках однієї нації, цілком можливий. Тим більше тоді, на початку минулого століття, коли асиміляційні процеси майже не торкнулися Наддніпрянщини. Але ж тепер населення Півдня і Сходу настільки зросійщене, що тягнеться більше до Москви, аніж до Києва. Я вже не кажу про несприяняття ними Львова… Воно є більш “радянським”, аніж українським. Якщо ж говорити про Крим, то він став заповідником російської національної ідеї. Разом з тим, це Батьківщина кримських татар, єдина у світі територія, де вони можуть зберегти свою мову і культуру. Ситуація на півострові дуже конфліктогенна. І в той же час переважно російськомовний Крим нерідко “конфліктує”, якщо так можна висловитися, з материковою Україною. Принаймні, дистанціюється від неї. Чи не здається Вам, що можливість розколу України по лінії Захід-Центр з одного боку і Схід-Південь з іншого, все-таки, можливий? Адже розкол за мовною ознакою це значно серйозніше, ніж певна різниця в діалектах? Якщо ж говорити про Крим, то це традиційно мусульманський регіон. А релігія – це серйозніше, ніж мова… - Все це так. Але тут я Вам наведу один приклад. В 1994 році ЦРУ зробило прогноз, що Україну чикає неминуча війна між Сходом і Заходом, порівняно з якою югославська війна буде виглядати як невинний пікнік. Відкрийте книжку С. Гантінгтона “Війна цивілізацій”, подивіться його велику карту так званого “розламу цивілізацій”. Ця лінія розламу, до-речі, проходить через Україну. Гантінгтон вважає нас класичною країною “розколу”; яка має велику загрозу цивілізаційного конфлікту. Тобто спроби якогось аналізу є постійно, відповідні заяви-попередження щодо розколу також, але Україна чомусь не колеться! Отже, думаю, що всі ці розмови, які ведуться щодо неминучого конфлікту між Сходом і Заходом, або між кримськими татарами і російськомовним населенням є радше певною політичною маніпуляцією і здійснюється з певними кон’юнктурними цілями. Як історик, я не вірю у повторення “югославського варіанту”. Так загроза і набагато сильніша, ніж тепер, була у недалекому минулому. Навіть тоді вона не реалізувалася. То тепер це не відбудеться і поготів. Ідея злагоди, дух компромісу в українському суспільстві завжди були присутні. - Можливо, Крим тут є винятком? На півострові радше спостерігається нетерпимість по відношенню до всього неросійського. Українці все ще не мають можливості давати дітям освіту рідною мовою, кримські татари не можуть поселитися на Південному узбережжі Криму, де вони у більшості своєї проживали до депортації. Їм просто там не надають землю. Натомість її прискореними темпами розкуповують різні комерційні структури, причому нерідко іноземні. Хіба це справедливо? - Винятковість Криму полягає в тому, що тут надто мала роль українства, зате гіпертрофовано велика роль російського, чи точніше, російськомовного населення. А воно на півострові є досить винятковим. В тому сенсі, що мало схоже на російськомовне населення материкової України. Адже останнє з’явилося в України набагато раніше. За тривалий час воно значною мірою інтегрувалося і частково навіть асимілювалося. В Криму все по-іншому. Півострів лише півстоліття у складі України. По-суті, за цей час народилося і виховалося лише два покоління. З ряду причин інтеграція приїжджого російського населення в український культурний, мовний простір не відбулася. Не дивлячись на формальне підпорядкування Криму України, він розвивався як всесоюзна здравниця, керувався більш з Москви. Тут поселялося партійна еліта, колишні військовослужбовці (особливо багато було офіцерів Чорноморського флоту), відставні кагебісти, тощо. Інший склад населення, інший менталітет, ніж на материку… - Якби й інші регіони України мали такий склад населення, то “югославський варіант” для нашої країни був би неминучим? Очевидно. Але на щастя, по відношенню до всього російськомовного населення України російськомовне населення Криму становить меншість. І тому воно не може становити собою потужного ядра (на зразок “галицького” ядра в українському націоналізмі). По-суті, це маргінали… Інша особливість Криму (і дуже важлива!) – півострів є батьківщиною кримських татар. Кримськотатарське населення фактичне є найпотужнішою проукраїнською силою в Криму. Воно завжди мало багато точок дотику з українськими патріотичними силами. Є річ, яка дуже зближує нас із кримськими татарами. Українці “материкові”, а особливо галицькі, добре знають свою історію. Кримські татари також. Вони цією історією живуть і весь час її переосмислюють. Причому, занурення в рідне не робить їх нетерпимими. Тут вони суттєво відрізняються від росіян (мало націоналізму – багато нетерпимості), але подібні до нас. Українці тисячами гинули в концтаборах за націоналізм, за національну ідею, але вже в другій половині 80-их років вони переосмислили весь попередній досвід українського націоналізму і зробили певні висновки. Вони сказали, що в інтересах України захищати права не лише українців, але й кримських татар, євреїв, угорців, греків… І навіть українських росіян! Це була позиція Української Хельсинскої спілки у 80-ті роки. Саме ця обставина породили феномен 1991 року, коли понад 90% населення України проголосувало за її незалежність. Був компроміс між Сходом, Заходом і Центром. Він полягав в тому, що етнічне, національне питання не буде головним питанням. Я пригадаю слова колишнього дисидента Михайла Гориня, сказані напередодні Референдуму: “Коли виступають проти кримських татар, це означає, що виступають проти мене, як українця!” Цей спосіб історичного мислення українців заставляє їх постійно переосмислювати свою історію… - Кажуть, що злагода між народами неможлива без покаяння, особливо якщо раніше між ними були певні непорозуміння, конфлікти чи навіть війни. Може, в Україні також цей процес потрібен: між українцями і євреями, українцями і поляками, українцями і кримськими татарами? Може ми повинні покаятися перед останніми за те, що допомагали росіянам завойовувати Крим, а вони перед нами за те, що робили набіги? - Процес покаяння, звичайно потрібен. Хоч я не думаю, що українці і кримські татари повинні без кінця посипати собі голову попелом. Якраз між нашими народами це питання не стоїть надто гостро. Воно суттєво “згладжене” п’ятнадцятирічним періодом взаємодопомоги, політичного співробітництва. Дещо актуальніше стоїть питання взаємного покаяння між українцями і поляками, українцями і євреями… Є ще одна особливість українсько-кримськотатарських стосунків, про яку хочу сказати. І ми, і кримські татари є членами великих спільнот. У кримських татар це велика тюркська спільнота, українці ж поряд з росіянами і білорусами є складовою частиною східнослов’янської спільноти, або ж, як інколи кажуть, спільноти православної чи євразійської. Кримські татари з усіх тюрків є найбільш “європеїзованими”. І зовнішню, і ментально, і політично. Очевидно, це пов’язано з етногенезом кримських татар, з географічним розміщенням Криму, деякими іншими факторами. Це ж саме можна сказати і про українців у складі східнослов’янської спільноти. Це особливо проявилося під час “помаранчевої” революції – Україна рішуче зробила свій європейський вибір! Але й до цього історичного моменту українці суттєво відрізнялися від росіян. Навіть в межах України – як показують соціологічні дослідження – українське населення є більш терпимим по відношенню до національних меншин, аніж російськомовні населення (хоча міф існує зворотній – ніби в Галичині українці всіх б’ють!). Отже, ставлення до меншин свідчить, що Україна є найбільш європеїзованою частиною спільноти, вона приймає інші правила гри, які базуються на інших стосунках між суспільством і державою, на самоорганізації цього суспільства, на терпимості до його різних складових. Якщо згадати твори Драгоманова чи Липинського, публіцистичні статті нашого сучасника Івана Дзюби, хоч це різні за поглядами люди, але тут вони представляють собою одну лінію… Вони наголошують: ми відмінні від росіян, бо приймали європейську культуру через Річ Посполиту, через Австро-Угорську імперію, через інші чинники… Ми зовсім інші, але різниця полягає не в мові, а в іншій політичній культурі, в іншому способі співіснування суспільства і держави. Це наочно показала “помаранчева” революція. У нас вона стала можливою, мільйони людей пройшли через Майдан, а ось чи могло б щось подібне без примусу відбутися в Росії – це ще великий знак питання… - Ну, добре, ми – інші. Але чи легше від цього кримським татарам? Адже вони апелюють до України, а живуть у російськомовному Криму – дуже специфічному, як ми вже говорили, регіоні. Фактично вони є заручниками ситуації. То який вихід? Є вихід! Це лінія компромісу; адже компроміс – це “хліб і вино” демократії. Кримськотатарський рух від самого початку сповідував принципи ненасильницьких методів боротьби. Демократія дає великий шанс для кримських татар. Українці цим шансом вже скористалися. На черзі – кримські татари… Треба узаконити і запустити механізми самореалізації, які дадуть можливість кримським татарам демократичним шляхом вирішувати всі свої проблеми. Україна взяла курс на європейську інтеграцію. Думаю (це мій прогноз) через 10-15 років Україна буде в Європі. А в ній правилом доброго тону є ефективний захист прав національних меншин. Ситуація буде дуже сприятливою і для кримських татар як для корінного народу Криму. Вони повинні нею скористатися. Треба лише все робити, щоб цей вектор зміцнювався, щоб політичний “маятник” не пішов у інший бік. Тоді динамічні і згуртовані кримські татари зможуть ефективно вирішувати свої проблеми. - Чи так ефективно? Як сприйматиме слов’янське населення Криму повернення історичних топонімів? Адже вони, як мінімум, на 90% були тюркськими. Боюся, російськомовне населення Криму не буде до цього готове навіть через 10-15 років. Єдиним способом цієї проблеми є компроміс, про що я вже говорив. Я за повернення історичної пам’яті, звичайно. Розумію, що історична пам’ять полягає не лише в назвах, але і в назвах також… Думаю, що певні історичні назви, які є ключовими, треба обов’язково повернути. Вони повинні бути своєрідними “маркерами”. Я не впевнений – чи треба міняти всі назви… Тут вже треба бути фахівцем, треба добре знати ситуацію. Я цієї ситуації, на жаль, не знаю, але припускаю, що головним “важелем” є компроміс. Складаються списки і ведуться переговори. Якісь назви повертаються, якісь ні. В ході великих дискусій буде народжуватися компроміс. - Очевидно, дещо легше буде досягти чого в сільській місцевості. Адже в Криму може бути з півдесятка Плодових, Садових, Урожайних, Ягідних… Можливо, по одній такій назві буде достатньо, решті ж селищ треба повернути історичні назви. - Тут багато залежатиме від позиції місцевого населення. Потрібна система демократії, потрібна довіра одне до одного… - Боюся, що якраз цієї довіри в Криму бракує… У національно стурбованих росіян завжди знайдуться якісь історичні приклади, вони знову будуть посилатися на досвід Балкан чи ще якогось регіону. Згадають поступову албанізацію Косово чи Македонії, або ж перейменування 600 історичних слов’янських назв у передвоєнній Албанії. Зразу ж проведуть паралель із Кримом: мовляв, в Албанії слов’ян також асимілювали поступово. І з Косово серби виїхали теж не відразу… Зроблять висновок: якщо Україна не може чи хоче відстояти слов’янськість Криму, то чи ще краще передати його до складу Росії? - Це приклад недемократичності мислення. Хіба правомірно порівнювати передвоєнну Албанію і сучасний Крим? Ці паралелі є нічим іншим, як політичною маніпуляцією. І коли ми говоримо про необхідність покаяння, то хочу зазначить, що з боку Росії покаяння є найбільш бажаним. Для нормалізації міжнаціональних стосунків у Криму воно є просто необхідним! Це сталося завдяки переосмисленню польською елітою своєї історії. Для мене ключовою фігурою, “героєм” польсько-українських стосунків є відомий інтелектуал Єжи Гедройц, який ще в 1946 році сказав, що для добра Польщі поляки повинні собі сказати: “Львів – українське місто, а Вільнюс-литовське місто! І все, крапка.” Ця думка була оприлюднена в польському еміграційному журналі “Культура”. На цій ідеології Гедройца виросло ціле покоління “Солідарності”: Валенса, Міхнік, Куронь… А звідки взявся Кваснєвський? Це все та ж традиція! Без Єжи Гедройца ми не могли б дійти згоди з поляками у багатьох питаннях. Шкода тільки, що Росія не має, на жаль, свого Гедройца. А українці і кримські татари значною мірою є заручниками цієї ситуації…” -Відсутністю покаяння з боку росіян? - Так, адже від їхньої позиції в Криму залежить дуже багато. Але вони не мають нині свого Гедройца. Можливо, якби академік Сахаров був живий, то й динаміка наших стосунків з Росією була б іншою. - Але в Росії є Новодворська, Ковальов, Нємцов, Явлінський… - Очевидно, цього мало для того, щоб зрушити все російське суспільство. Бачите, з польського боку знайшлася “критична маса” інтелігентів, яка підтримала ідеї Гедройца. Хоча частина поляків вважала його позицію щодо Львова і Вільнюса зрадницькою. Але його ідеї живуть і вони дійсно полегшують полякам вирішення багатьох своїх питань. Скажімо, допомагають розв’язати в компромісному ключі весь комплекс проблем навколо Цвинтаря Орлят у Львові. Символічною була спільна молитва 1 листопада 2003 року, коли зібралися глави двох церков: католицької і греко-католицької, провідні українські і польські діячі, які спільно помолилися на могилах українських і польських солдат, сказавши при цьому, що і одні, і другі були жертвами війни. Без цього всього наші суспільства не були б готові до компромісних рішень. - А чи можна говорити, що оці “імпульси толерантності” зародилися саме в польському суспільстві, серед польських інтелектуалів? Мені здається, що українська еліта завжди була толерантною, наш націоналізм завжди мав “захисний” характер. Може, саме ми тут лідери? - Взагалі ідея “об’єднаної Європи” почалася з французько-німецького перемир’я. Спочатку були чисто економічні переговори: договори про сталь і таке інше. Якби не було символічного перемир’я між президентами двох країн, між суспільствами німецьким і французьким, Європа ніколи не була б можливою, як спільна політична конструкція. Тобто, не можна сказати, що це польська, українська, німецька чи французька ідея. Це тяжкі обрахунки з другою світовою війною… Усвідомлення інтелектуалами багатьох країн, що було щось неправильне в європейській історії, раз тут виникло дві світові війни. Усвідомлення того, що третьої світової Європа не витримає. Ні Європа, ні світ. Що шлях конфліктів – це дорога в нікуди. - У Росії подібного переосмислення, здається, не відбулося… - Росія й досі живе у полоні великих ліфтів, мовляв вона – постійна визволителька, яка несе лише добро багатьом народам, але яку чомусь усі постійно ображають… Вона ще не почала обрахунків із власним сумлінням. Хоча така тенденція зароджувалася: згадаймо Чаадаєва, Герцена, - вона знаходила продовження у часи Горбачова, але потом чомусь… затихла. Якби тут була якась динаміка, то Росія не мала б проблем із Чечнею, з тероризмом. - Добре, Україна не Росія. То, може було б логічно, якби українці, беручи приклад з Єжи Гедрайца, сказали: “Бахчисарай – кримськотатарське місто!”? - Оскільки кримські татари не піднімають питання про політичну незалежність Криму, про вихід його із складу України, то чому б і ні? Ми повинні цінувати політичну мудрість кримських татар і йти їм назустріч. Можливо, саме в цьому місті кримськотатарське має бути пріоритетним. Особливо якщо про сферу культури, збереження історичної спадщини. - Мені пригадався чудовий вірш поета із Сум Анатолія Гризуна. Він називається “Видіння Бахчисарая”. Є там такі рядки: І хутко до Бахчисарая Я доберуся крізь часи, І всі скрижалі позгорають Перед величністю краси Постане явне і уявне: Опісля скверни всіх заброд Тепер відроджується славне, Сюди вертається народ… Як бачимо, ніякого панслов’янізму, навпаки – захоплення кримськотатарською культурою. - Так, це непоганий приклад української толерантності. Можливо, у нас не було фігури, рівнозначної Єжи Гедройцу, зате чимало рядових інтелігентів мислили так, як Анатолій Гризун. Кримський поет Орест Корсовецький також присвячував свої твори кримським татарам, щиро симпатизував їм, вітав їхнє повернення на рідну землю. Кримський публіцист Олександр Кіндрачук ще в 1990 році написав великий цикл статей “Єшиль Ада” (“Зелений острів”), де виклав свої думки стосовно майбутнього Криму. Київський письменник Станіслав Тельнюк ще в 1998 році висловлював думку про необхідність створення організації “Українці на захист кримських татар”. Тобто “імпульси толерантності” з нашого боку були давно. - На жаль, ситуація на півострові з українською культурою така, що самі українці нині потребують захисту і підтримки. Зокрема, нещодавно припинила свій вихід єдина україномовна газета регіону “Кримська світлиця” (зараз ситуація з випуском “Кримської світлиці” дещо покращилася – “Кримські студії”) , саботується відкриття шкіл, фактично не функціонує український театр. Чи не вийде так, що найбезправнішою меншиною в Криму будуть саме українці? - Я думаю, що ситуація з часом зміниться. Повторюся, що проблеми українців і кримських татар вирішуються дуже повільно саме в силу нинішньої специфіки Криму. А ця специфіка не вічна навіть з огляду на демографічну ситуацію. Кримськотатарське населення молодше, ніж російськомовне, отже відсоток кримськотатарського населення вже незабаром помітно зросте. Важливо тільки, щоб демографія конструктивно впливала на політичне життя Криму. “Здобування” півострова кримськими татарами повинно набирати якихось цивілізованих форм, тобто конституціалізуватися. Посилення їхнього впливу допоможе ефективніше вирішувати і багато українських проблем, адже цей народ, (а особливо інтелігенція) зовсім не страждає українофобію, не перебуває в полоні якихось міфів. Українсько-кримськотатарське співробітництво може бути дуже ефективним. Доречи кримські татари не повинні обмежуватися роботою лише в Криму. Поле їхньої діяльності повинно бути значно ширшим. Тобто загальноукраїнським, з центром у Києві. Бо якщо вони будуть грати лише на кримському полі, то є великий шанс програти. - Чому? - Тому що баланс сил в Криму поки що не на їхню користь. - Вони повинні боротися за демократизацію всієї України? - Так. В цьому випадку їхні імідж буде рости як в Криму, так і на материковій Україні. Для декого це, може, й парадокс, але для мене це – діалектика… Не можна “виграти” Крим, здійснюючи діяльність лише в масштабах Криму. Його можна “виграти” лише в масштабах України. Зустрічний рух українців і кримських татар відіграє тут важливу роль. Записав Сергій Лащенко (Львів) |
