Понятійний апарат, концептуальні підходи,
теорія та практика з деяких питань міжетнічних та міграційних процесів в Україні*

АДАПТАЦІЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ МІГРАНТІВ В УКРАЇНІ (політико-правові проблеми). У лютому 1991 р. була відновлена автономія Криму — Кримська АРСР. У ній утворена Верховна Рада. Згідно з Законом про вибори для представників депортованих народів та етнічних груп передбачені квоти на представництво у Верховній Раді автономії. У Законі зазначається, що ці гарантовані квоти мають тимчасовий характер — на період, доки депортовані повернуться в Крим. У складі Верховної Ради Автономної Республіки Крим передбачено 14 місць для кримських татар і по одному місцю для німців, вірмен, болгар і греків. Аналіз виборів по національних округах у Криму показав, що за список Курултая проголосувало 88% виборців, а за список Національного руху кримських татар — 5,8% кримських татар. Втім, Закон про вибори до Верховної Ради України не передбачає квот для депортованих.

До травня 1997 р. не було відрегульоване питання про прискорене набуття українського громадянства особами, що повернулися із депортації. Через це 60 тис. кримських татар ще не отримали українського громадянства і не мали змоги брати участь у виборах до представницьких органів місцевої і центральної влади. Такий стан викликав невдоволення з боку кримських татар. З цієї причини Меджліс закликав кримських татар бойкотувати вибори у місцеві Ради навесні 1995 р.

До речі, Меджліс як представницький орган кримських татар також не має юридичного статусу в Україні. Проблема полягає у тому, що він обраний як орган кримських татар, що проживають у різних країнах світу і є громадянами різних країн.

Гострою проблемою залишаються різні уявлення про статус кримських татар в Україні у центральної влади і у лідерів кримських татар. На думку голови Меджлісу кримськотатарського народу М. Джемільова, "кримськотатарський національний рух з моменту свого виникнення в середині 50-х років проголосив мету повного повернення народу на батьківщину і відтворення національно-територіальної автономної республіки в Криму, яка існувала до депортації кримських татар". Близьку до цієї позицію висловив влітку 1995 р. заступник голови меджлісу кримськотатарського народу Р. Чубаров.

Слід звернути увагу ще на один нюанс, що має важливе політичне значення для розв'язання проблем депортованих у Криму. Лідери кримських татар вважають, що поняття "депортований народ" у Криму може застосовуватися лише щодо кримських татар, оскільки "з півострова під час Другої світової війни депортували тільки один народ — кримськотатарський, а також громадян декількох інших національностей — німців, греків, болгар, вірмен". Усі примусово депортовані громадяни мають право на повернення і на компенсацію втрат. Але питання про повернення в Крим згаданих національних груп ніяк не може стояти в одному контексті з питанням про повернення на свою батьківщину кримськотатарського народу і відтворення його державності, оскільки у них є власна історична батьківщина і перед ними немає фатальної дилеми — існувати або щезнути їх нації.

Лідери Меджлісу ставлять також питання про визнання кримських татар корінним народом. Ідею визнання статусу кримськотатарського народу як корінного вони намагаються провести в різноманітних важливих документах як в Україні, так і за кордоном.

Залишається невирішеним також і таке важливе політико-правове питання, як реабілітація кримських татар. Це питання постійно ставлять кримські татари. Суть проблеми полягає у наступному. Як вже зазначалося, у листопаді 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що були піддані насильницькому переселенню, і забезпечення їх прав. У РФ у квітні 1991 р. прийнято Закон "Про реабілітацію репресованих народів", у червні 1993 р. — Постанову Верховної Ради РФ "Про реабілітацію російських фінів" та деякі інші акти, що стосуються депортованих народів.

В Україні жодного документа, який би реабілітовував групи людей, що були репресовані за етнічною ознакою, не було прийнято. Звернемося до Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (квітень 1991 р.). У Постанові Верховної Ради УРСР "Про порядок введення удію Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" зазначається, що дія ряду статей цього закону не розповсюджується на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішене Постановою Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 р. "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їх прав".

Згадування про депортованих є також у Законі "Про національні меншини в Україні". У ст. 10 цього Закону говориться: "Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та угодами України з іншими державами".

Розробка проекту закону про реабілітацію незаконно депортованих народів проводилася у комісіях Верховної Ради України у 1991—1994 pp. Результатом цієї роботи стали проекти законів "Про реабілітацію та забезпечення прав національних меншин, що були піддані насильницькому переселенню з території України", "Про статус кримськотатарського народу (нації) в Україні". У той же час у Верховній Раді Криму був розроблений проект Закону Республіки Крим "Про відновлення прав кримськотатарського народу, вірмен, болгар, греків і німців, депортованих із Криму в 1941—1944 роках".

Проте Верховна Рада України 12 скликання (1990— 1994 pp.) та Верховна Рада Республіки Крим (скликання 1991—1994 pp.) не розглянула жодного з цих проектів.

Верховна Рада України 13 скликання включилася в підготовку відповідних законопроектів. У Комісії з прав людини відбулося три читання проекту "Декларації про реабілітацію та забезпечення прав осіб, що були піддані насильницькому переселенню із України за національною ознакою".

(сторінка 786)

АСИМІЛЯЦІЯ — ґрунтується на ідеї переваги домінуючої культури та має на меті досягнення однорідного суспільства, змушуючи групи відмовитися від власної культури на користь домінуючої. Існує готовність з боку домінуючої групи прийняти членів ін. груп, але це залежить (у якості sine que non) від прийняття ними цієї домінуючої культури.

(сторінка 329)

АСИМІЛЯЦІЯ — засіб досягнення етнічної однорідності. А. найбільш швидко здійснюється у суспільствах, де відбувається розсіювання різнорідних мігрантів в однорідному, міцно пов'язаному екон. та політ. зв'язками середовищі. Адже для існування етнічної самосвідомості мало образу "чужого", потрібен ще образ "свого", тобто, досить компактної групи людей, яких зараховують до "своїх". А. з початку виникнення древньої державності відображувала процес інтеграції як споріднених, так і неспоріднених спільностей. Вона носила переважно не-хворобливий характер. Розрізняється А. добровільна та насильницька. Змушена А., що ігнорує етнічні системи, збіднює соц. зв'язки, наносить глибокі політ, рани обом народам. Стихійна А. збіднює не лише окрему людину, скільки все людство, бо ж при цьому вмирає цілісний живий організм — етнічна система. Насильницька А.— явне чи прикрите принудження того чи іншого народу до відмови від своєї нац. культури, нац. мови, звичаїв, традицій, від своєї економ, та політ, спільності з метою його підпорядкування пануючій нації. Відбувається, як правило, в процесі здійснення асиміляторської політики, спрямованої на нівелювання, знищення нац. особливостей. Певною мірою А. є проявом нац. нігілізму, відбиваючи собою зверхність того чи іншого народу, з одного боку, комплексу меншовартості — з другого. А. на відміну від етнічних процесів, проявляється у тому, що групи людей, що належать до уже сформованого етносу, і дисперсно розселені етноси опинившись у тісному контакті з іншим народом і особливо в його середовищі, сприймають мову і культуру цього народу і повільно, у наступних поколіннях причисляють себе до цього народу; одним з найбільших факторів процесів А. є змішані міжнаціональні шлюби. Нерідко процеси А. впливають на змінення чисельності етнічної групи, ведуть до зменшення нац. меншин.

(сторінка 497)

АСИМІЛЯЦІЯ (культурна чи етнічна) — одна з найбільш поширених форм міжетнічної взаємодії, результат міграції та державної політики щодо меншин. А. означає часткову чи повну втрату культури на користь етнічної ідентичності. А. розповсюджена серед іммігрантів та виявляється перш за все у сфері мови та норм соціальної поведінки. У рамках багатьох держав А. піддаються перш за все малочислені групи з приниженим соціальним та політичним статусом аж до повної втрати своєї культурної відмінності. Зазвичай А. має добровільний характер внаслідок міграцій в іноетнічне середовище, змішаних шлюбів, бажання підвищити соціальний статус у рамках домінуючих культурних схем. А. може здійснюватися через структурне чи пряме насильство, коли держава перешкоджає розповсюдженню мови чи інших форм культури меншин і навіть відмовляє їм у визнанні чи наданні громадських прав.

(сторінка 329)

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО - сукупність осіб чи населення певної території, громадяни якої належать саме до того поліетнічного середовища, що на етнічних або історичних засадах об'єдналося в суверенну державу з її багатосторонніми соціальними відносинами, специфічною культурою та національною традицією.

Фактично до Г. с. належить сукупність представників різних етносів, які проживають у межах тієї чи ін. держави, мають з нею стійкий або нестійкий правовий зв'язок, а також багатоступеневі взаємовідносини, духовну близькість і культурну спорідненість, яка закономірно виникає внаслідок тривалого історичного розвитку.  Г. с. є багаторівневим соціальним організмом, основу якого складають на макрорівні — індивіди, сім'ї та родини, середньому рівні — групи, земляцтва, колективи, етноутворення, релігійні общини, об'єднання за інтересами чи професією, а на найвищому — класи, нації, соціальні верстви та прошарки, що формують засади і принципи державного правління, економічного ладу та суспільного співжиття.

Тому під Г. с. можна розуміти як у "широкому", так і “вузькому" розумінні систему різноваріантних відносин, які складаються в процесі соціальної еволюції біологічних істот. В "широкому" контексті Г. с.— це сукупність усіх способів і форм співжиття людей, в яких завжди проявляє себе їх взаємозалежність. У "вузькому" значенні Г. с.— це генетичне, етнічно чи структурно об'єднана соціальна цілісність (вид, рід, плем'я, нація). Таке об'єднання буває "механічним", тобто на підставі історичної традиції або суспільної необхідності, чи "органічним" — духовно близьким і культурно спорідненим.

Дехто з теоретиків соціальної політики та філософії відділяє Г. с. від державної влади та управління, називає його автономною, майже незалежною від державного устрою соціокультурною спільнотою, сукупністю "неполітичних" взаємин — економічних, національних, духовно-моральних, релігійних тощо. При цьому зазначається, що за Г. с. можна вважати сферу всебічного прояву "спонтанних інтересів, індивідуальної та колективної волі", особистих і групових почуттів, звичаїв, обрядів, смаків, традицій.

Цьому науковому підходу є закономірне історичне пояснення. Так, протягом тривалого періоду часу соціальна думка практично ототожнювала державу і суспільство. Про існуючі  відмінності між державою та суспільством не згадувалося ні в античну епоху, ні в середні віки. В соціальній філософи Нового часу Т. Гобс розробив концепцію "природного стану", що був визначений як "війна проти всіх та бажання зла іншим". Спасіння від такого стану — суспільний договір і створення держави, яка має виступати гарантом безпеки та громадянської злагоди. Таким чином, вже з кінця XVII ст. вимальовується розпочата конфронтація двох підходів: з одного боку, суспільство розглядається як майже штучне утворення, що не відповідає природним нахилам людини, а з іншого — як утвердження і розвиток "суспільного начала", яке існує в нас від моменту народження і до глибокої старості.

Питання визначення ролі та взаємин між Г. с. і державою вивчали Т. Гобс, Ж. Руссо, Т. Кампанелла, П. Толкотт, А. Шефтсбері, Т. Фердінанд, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, К. Поппер, Н. Луман та багато ін. видатних демографів, соціологів і філософів.

Їх висновки можна звести до такого: а) держава і суспільство є всеохоплюючою соціальною реальністю; б) інтереси держави та Г. с. не завжди збігаються; в) держава і Г. с. належать до високоорганізованих соціальних систем з притаманними лише їм диференційованими ознаками, ролями та суспільними функціями; г) держава та Г. с. мають свої різновиди та форми, а тому бувають демократичними, "відкритими", "закритими", тоталітарними і т. д.,  д) Г. с. визначає види і типи державного устрою, але за умови, якщо суспільство будується на демократичних засадах.

До теорій Г. с. можна віднести концепції Е. Дюркгейма (суспільна солідарність найвищого зразка), К. Маркса — Ф. Енгельса — В. Леніна (класове суспільство), Т. Парсонса (інтегративна функція соціальної дії та соціальної системи), К. Поппера ("відкриті" та "закриті" суспільства), М. Вебера (концепція соціальної стратифікації, влади та соціального статусу), Е. Фромма (теорія соціального характеру), Д. Рісмана (три історичні типи соціального характеру).

Як держава, так і Г. с. є складовими соціального організму, що співіснують на консенсусних принципах і можуть ворогувати між собою з причин неоднакового  ставлення до культурних, політичних та соціальних інтересів різних прошарків і верств населення.

В основі консенсуальних відносин між державою та Г. с. лежить громадянська злагода — соціальна діяльність осіб, ґрунтована на єдності поглядів і спільності орієнтацій.

(сторінка 108)

ДЕПОРТАЦІЯ (від лат. deportatio — вигнання, висилка) — насильне вигнання або переселення цілих народів, етнічних груп, їх частин або окремих представників з їх історичної батьківщини, етнічних територій або місць компактного мешкання. Депортація є політикою, практикою і засобом боротьби проти окремих народів, етнічних груп та їх представників. До депортацій вдавались давні деспотичні режими великих поліетнічних держав, правителі колоніальних імперій та уряди тоталітарних країн фашистського і комуністичного ґатунку. Депортація спрямована, насамперед, проти тих народів і етнічних груп, які демонструють велику етнічну самосвідомість, не піддаються асиміляційному тискові, домагаються підвищення свого статусу у "великому суспільстві", ведуть боротьбу за право на самовизначення, тяжіють до набуття автономії або відокремлення. Основні цілі депортації: "висмикнути" народ чи етнічну групу з її природної еколого-економічної та територіальної ніші, підрубати етнічне коріння, "втопити" або "розчинити" в іншоетнічному оточенні, підірвати здатність до існування і самореалізації, перетворити на "сировину" для домінуючого етносу, створити останньому більш сприятливі умови для панування та ін. Приводом для депортації служать звинувачення (часто безпідставні) в нелояльності правлячому режиму, неповазі до державної ідеології і культури, зраді чи намірах до неї і т. п. Прикрими прикладами депортацій можуть служити вигнання давнього єврейського народу з його землі обітованої, депортація понад двадцяти народів колишнього СРСР, етнічні висилання на теренах колишньої СФРЮ та ін. Особливо великих масштабів досягли масові депортації у період з 1939 по 1950 pp. (близько 1 млн. німців, 317 тис. чеченців, 165 тис. кримських татар, 84 тис. інгушів, 64 тис. карачаївців та багато ін. Політика і практика депортацій є грубим порушенням прав людини, корінних народів та національних меншин, вони засуджені світовим співтовариством і заборонені міжнародним правом.

(сторінка 110)

ДЕПОРТАЦІЯ — насильницька, примусова міграція, переміщення осіб за межі держави. В деяких зарубіжних країнах під цим поняттям розуміється взагалі вигнання, вислання. Тоталітарні політичні режими використовували Д. не лише окремих чи груп осіб, а навіть цілих народів заради збереження запровадженої ними системи деспотичного авторитарного управління суспільством. Якщо Д. застосовується стосовно всього народу, вона кваліфікується як геноцид. З метою виправдання перед світовою громадськістю своїх неблагодійних дій звичайно вишукуються певні ідеологічні підґрунтя. В одних випадках використовується постулат расової неповноцінності того чи іншого народу, етносу, в інших — теза про реакційні народи, передові й відсталі, контрреволюційні нації тощо. Скажімо, теза про реакційні народи висунута Сталіним ще в 1924 р. в його брошурі — "Про основи ленінізму", а про контрреволюційні нації — після переможного завершення Великої Вітчизняної війни. Тому не була випадковою й практика Д. окремих соціальних груп населення. Вже в кінці 20-х — на початку 30-х років з України було виселено на північ Росії та до Сибіру близько мільйона осіб так званих куркулів та заможних селян.

У довоєнні часи була застосована практика Д. багатьох національностей: корейців, поляків, литовців, латишів, естонців, українців, білорусів, молдаван, інгерманладських фінів та інших. Упродовж грудня 1939 — березня 1940 pp. із західних областей України і Білорусії у північно-східні області Росії, а також до Казахстану було вислано 137 тис. поляків. У період другої хвилі Д. із Західної України (в квітні 1940 р.) були вивезені "куркулі", а в червні-липні — біженці із центральної та західної Польщі, які знайшли в Західній Україні для себе притулок від гітлеровської агресії. Так, з вересня 1939 р. була започаткована антигуманна акція масової Д. людності Галичини та Волині у східні та північні райони Росії. За даними на початок 1942 р. кількість осіб, депортованих з західноукраїнських земель, становила 959,5 тис. Напередодні війни було депортовано 60 тис. латишів, 120 тис. литовців. У середині серпня 1941 р. із району Поволжя до Сибіру, Алтайського краю, Казахстану, Бурятії були переселені російські німці, які з 1918 р. мали свою нац. державність (спочатку автономну область, а з 1924 p.— автономну республіку). На кінець 1941 р. німці були також виселені з території України, Кавказу і Криму. У грудні 1943 р. десятки тисяч калмиків було перевезено до Сибіру, Киргизстану і Узбекистану, а окремі групи — на Сахалін і Чукотку. У лютому 1944 р. понад 406 тис. чеченців та інгушів переселено до Казахстану, близько 90 тис.— в Киргизстан. У березні того ж року в райони Казахстану і Киргизстану було вивезено близько 39 тис. балкарців. У роки війни в середньоазійський регіон було депортовано 89 тис. курдів, 110 тис. турок-месхетинців. У травні 1944 p., вже після звільнення Криму від гітлерівських загарбників, з півострова було вивезено понад 228 тис. осіб, в тому числі греки, вірмени, болгари, а також близько 200 тис. кримських татар. В 1944—1951 pp. як засіб боротьби з національно-визвольним рухом ОУН пройшла нова хвиля Д. населення західних областей України. Згідно з архівними даними Д. зазнали понад 203 тис. осіб до Сибіру та Далекого Сходу. Причому людей висилали не тільки за дійсну "провину", але й таких, які під загрозою смерті давали притулок, харчі, дах над головою оунівцям. За останніми даними, число жертв сталінських репресій з 1929 до 1953 р. складає 21,5 млн. чоловік. Таким чине мільйони людей в СРСР за часів сталінського тоталітарного режиму зазнали насильницької Д., були позбавлені своєї державності, безпідставно звинувачені у зраді роки війни, зазнали масових репресій під приводом боротьби з буржуазним націоналізмом, націонал-ухильництвом,  насильницької русифікації й  т. п.  Це був справжній геноцид, тобто дії, спрямовані на повне або часткове винищення, ліквідацію національних, расових чи релігійних груп населення,— один з найтяжчих злочинів перед людством. У рамках міжнародної конвенції "Про попередження злочину геноциду й покарання за нього" (1948) можуть розглядатися в якості геноциду репресивні акти щодо балкарців, чеченців, німців, кримських татар, турок-месхетинців та інших, здійснені тоталітарним режимом в 30—40-х роках. Перед розпадом СРСР його Верховна Рада в листопаді 1989 р. ухвалила рішення про політичну реабілітацію репресованих народів. Цим рішенням повністю відновлювались права цих народів. Однак від продекларованої до реальної реабілітації депортованих народів зроблено ще замало, в тому числі й в Україні, оскільки ця справа потребує передовсім великих коштів. Зокрема, йдеться про повернення на свою батьківщину — в Україну та облаштування десятків тисяч депортованих кримських татар, греків, німців, вірмен та інших, які раніш проживали тут, сприяння вирішенню невідкладних проблем їх національно-культурного розвитку. Нещодавно в Криму (в Ялті) відбувся представницький круглий стіл, де обговорювалися проблеми біженців і мігрантів, організований управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців і київським офісом Міжнародної організації з міграції. Мова йшла про можливі шляхи розв'язання проблем через опрацювання чіткої державної політики з питань біженців і мігрантів. Особливу увагу було приділено депортованим народам.

(сторінка 520)

ДЕПОРТОВАНІ (міжнародний аспект). Термін "депортовані народи" набув поширення, прийнятий в Україні і в усьому регіоні, що раніше називався Радянським Союзом. Проте в західних країнах депортація мала зовсім інший зміст (наприклад, депортація легальних іммігрантів). Термін же, що ми його традиційно вживаємо і до якого звикли, завдає чимало клопоту, оскільки не завжди точно відтворює ситуацію чи проблему. На конференції країн СНД, учасники якої зібралися для того, щоб обговорити проблеми міграції і після міграційні процеси, дали робоче визначення терміна "депортовані народи", воно вживалося лише в ході конференції і це не означає, що це прийнята норма або стандарт міжнародної законодавчої практики. Міжнародне юридичне співтовариство і міжнародні гуманітарні організації намагаються приділяти увагу цим проблемам. Назвемо їх проблемами загального порядку або проблемами населення, що було проти їхньої волі виселене з різних причин і зараз вони шукають шляхи повернення на територію, де вони раніше проживали. До вищезгаданої конференції країн СНД питання депортованих народів навіть не стояло на порядку денному ні на засіданнях ООН, ні на форумах міжнародних законодавчих організацій. Конференція стала позитивним кроком, що привернув увагу до проблеми депортованих народів. Особлива увага була звернена на громадські соціальні проблеми, суть яких полягає в чистоті нації. Які норми, стандарти і практика повинні застосовуватися для вирішення цих проблем? Як можна гарантувати право повернення тим людям, що були насильно депортовані навіть п'ятдесят років тому і, які зараз прагнуть повернення на свою батьківщину? Які норми врегулювання питань відшкодування і компенсації? Як діяти, якщо хто-небудь інший живе в будинку депортованого, або його діти народжені там? 1 спроби, що починаються зараз і цілком підтримуються УВКБ, повинні сприяти розвитку процесів визначення й ідентифікації загальної концепції можливого пересування населення, що було насильно депортоване. Можливо, це не зовсім правильний термін, проте він нині вживається. Підкомісія із запобігання дискримінації і захисту національних меншин, що вперше зібралася в Женеві, за участю спеціально запрошених експертів широкомасштабно обговорювали проблему нації в Боснії і проблеми депортованих народів у країнах СНД. До спеціального звіту, що готується, планується включити випадки, пов'язані з депортованими, що визначаються як групи людей, насильно переселених. Що стосується депортації кримських татар та інших груп масово депортованих з України, включаючи українців, то ця депортація відбувалася давно, ще до існування Женевської конвенції 1951 р. І складно, з огляду нате, що ці процеси відбувалися дуже давно, відповісти на запитання — чи несе держава відповідальність за них. Комісії з прав людини варто створити спеціальну групу по роботі з депортованими народами, яка, по-перше, має підготувати (проект вже існує) декларацію з проблем депортованих народів, що буде містити весь спектр питань у більш широкому контексті. Нарешті в нас буде законодавче оформлене визначення депортованих народів. По-друге, будуть вироблені механізми для міжнародного співтовариства, щоб належним чином реагувати як після події, що трапилася, так і для запобігання подібному. Сподіваємося, що ті, хто працює над підготовкою даних до рішень і документів, беручи до уваги ситуацію, що склалася в Боснії, Словенії і Криму.

Уряд України покликаний зіграти дуже важливу роль у вирішенні цих питань не лише з точки зору специфіки законодавства України, а також досвіду вирішення цих питань. Україна може стати першопрохідницею в даних питаннях на міжнародній арені. Наприклад, не було виділено жодного представника від України для роботи в робочих групах, тоді як представник із Росії був дуже активний на цих засіданнях. Експерти і юристи очікують конкретних пропозицій або від міністерства закордонних справ, або від комітетів, відповідальних за міграційні проблеми. Якби були конкретні пропозиції, ми б у свою чергу розробили ряд пропозицій щодо визначень норм і стандартів у контексті історичного досвіду і спадщини. Це було просто відкриття для юристів-міжнародників, що взяли участь в робочій групі експертів над розробкою Бішкекської угоди. Цей договір не був належно оцінений і залишився лише на папері. Але для більшості висококваліфікованих юристів з'явилася можливість зрозуміти, що країни цієї частини світу, тобто глави цих держав будуть готові поставити свої підписи під такими документами. Цей факт надихає їх, тому що як юристи вони розуміють, що будуть обмежені, відчуваючи в даному випадку, що закони будуть діяти в політичному контексті.

(сторінка 791)

ДЕРЖАВА (етнонаціональний принцип побудови). Етнонаціональний принцип побудови держави знайшов відображення у федеративній державі, передовсім — в СРСР, Югославії та Чехословаччині. Всі три перестали існувати і насамперед тому, що були побудовані за етнічним, а не територіальним принципом. У Російській Федерації застосовується національно-державний, національно-територіальний та адміністративно-територіальний принципи. До 32 суб'єктів — національно-державні та національно-територіальні утворення (21 республіка, 1 автономна область, 10 автономних округів) — додаються ще 57 суб'єктів (6 країв, 49 областей, 2 міста федерального значення), які є адміністративно-територіальними одиницями. Права та повноваження перших та других фактично різні. Це, а також відмінність принципів, за якими утворені члени федерації, породжують суперечності та створюють напруженість у федеративних відносинах.

Існують різні точки зору щодо майбутнього Російської Федерації. Одні вважають, що національно-державні начала необхідно зберегти та розвивати за рахунок створення нових національно-державних утворень, включаючи і Російську республіку. І тоді кількість таких суб'єктів збільшиться принаймні втричі. Інші пропонують, як надійний і розумний вихід із становища — перехід всієї федерації на територіальний принцип побудови, тобто ліквідацію існуючих національно-держав-них утворень та поділ усіх країн на губернії, області та землі. При цьому посилаються на світовий досвід: серед 30 федерацій немає жодної, побудованої за етнічною ознакою.

В Україні також є прихильники як першого, так і другого шляху, є прибічники як жорсткого унітаризму, так і евентуального федералізму.

Етнонаціональний принцип побудови федерації досить вразливий, оскільки існує загроза територіальній цілісності держави, зокрема Росії. Крім того, цей принцип провокує претензії з боку представників титульної нації на винятковий статус в питаннях контролю влади та ресурсів та зачіпає інтереси всього населення. Така ситуація неминуче породжує міжнаціональне напруження та конфлікти. До того ж, кордони національних держав у Росії лише умовно співвідносяться з етнічними ареалами народів. Так, у 15 з 21 республіки титульне ("корінне") населення складає менше половини всього населення даної республіки, а в деяких — четвертини.

Пропонується для Росії: а) урівняння в правах з республіками країв та областей як суб'єктів федерації з можливим формуванням у наступному нових інтеграційних утворень (губерній, земель); б) забезпечення на всій території країни всіх конституційних прав людини, громадянина незалежно від національності; в) пропорційне представництво в органах влади та управління республік, а також "престижних" сферах, громадян титульної та нетитульної національності, двопалатні національні збори чи квотність представництва в однопалатному парламенті, в обласній та районній раді народних депутатів. Інша річ, що виборча система в Україні повинна попереджувати узурпацію влади на всіх рівнях представниками однієї групи за рахунок інших та ставити політиків у залежність від голосів іноетнічного електорату, заохочувати обов'язки щодо забезпечення позицій різних груп і стосовно досягнення міжетнічної злагоди.

(сторінка 520)

РАНІШЕ ДЕПОРТОВАНІ НАРОДИ (міжнародно-правовий аспект). Міжнародної практики щодо Д. н. практично не існує. Труднощі розв'язання проблеми полягають у тому, що депортація цих народів відбулася у межах території однієї й тієї ж держави — Радянського Союзу, а їх повернення пов'язане з перетинанням міжнародних кордонів. Крім того, існує проблема захисту цих людей, оскільки громадянство Д. н. не у всіх випадках чітко визначене. Хоча держави-правонаступниці СРСР і не несуть відповідальності за минулі діяння, право Д. н. повернутися на батьківщину предків повинно гарантуватися. Керуватися при цьому слід здоровим глуздом та міжнародними нормами в галузі прав людини. Щодо суверенних держав колишнього СРСР, крім двосторонніх чи багатосторонніх угод щодо Д. н., необхідна й участь відповідних міжнародних організацій та інших зацікавлених країн, що включала б, крім повернення, компонент, пов'язаний з соціальною реінтеграцією та реабілітацією. Саме ж повернення Д. н. не повинне призвести до нових міжетнічних зіткнень у регіоні СНД, обстановка в якому є і без того досить нестабільною. Тому репатріація потребує вельми делікатного підходу та ретельної підготовки.

(сторінка 172

МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ (репатріанти). Різке зростання позитивного міграційного сальдо у перші роки незалежності України, як і національний склад іммігрантів, свідчать про наявність значного потоку репатріантів, вихідців з України та їх нащадків, які з різних причин, не завжди добровільно, опинились за її межами. Якщо до 1989 р. серед осіб, що в'їхали в Україну з республік колишнього СРСР, українці складали лише 35%, у 1991 р. — 38,9%, то в 1992 р. — вже 46%. Саме за рахунок в'їзду етнічних українців на 60% сформувалося рекордно позитивне міграційне сальдо 1992 р. Хоча у 1993 р. міграційний приріст значно зменшився, частка в ньому українців виросла майже до 90%, а готовність українців до повернення на батьківщину достатньо значна, особливо у неслов'янських республіках колишнього СРСР. У Казахстані майже 40% проживаючих там українців висловили бажання повернутися в Україну. Високим є потенціал репатріації і в країнах Балтії (у Латвії майже 15 тис. українців не стали повноправними громадянами, що може змусити багатьох з них змінити місце проживання). До репатріантів належать також представники ін. національностей, що століттями проживали на території сучасної України та депортовані у 1941 — 1944 р. (450 тис. осіб німецької національності, близько 200 тис. кримських татар, понад 38 тис. болгар, вірменів, греків та ін.), значна частина яких та їх нащадків висловили бажання повернутися в Україну. У 1991 — 1994рр. з Середньої Азії, Казахстану, Росії та ін. у Крим прибуло 240 тис. кримських татар, близько 12 тис. вірменів, болгар, греків, німців. Приблизно 220 тис. кримських татар, а також кілька десятків тисяч людей ін. національностей все ще залишаються у місцях депортації та в основному орієнтовані на репатріацію.

(сторінка 284)

ПРОГРАМА ДІЙ КРАЇН СНД ЩОДО НЕДОБРОВІЛЬНОГО ПЕРЕМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ (повернення репатріантів та осіб, що належать до раніше депортованих народів). Програма акцентує увагу на сприяння упорядкованому поверненню репатріантів, осіб, що належать до раніше депортованих народів, та осіб, що недобровільно переміщуються, у країни їх громадянства чи походження. Країни постійного місця проживання та повернення (розселення), а також відповідні міжнародні організації повинні брати активну участь у розробці програм з повернення (розселення). Планування має також охопити та врахувати потреби всіх общин, яких це стосується (включаючи тих, що повертаються, та місцеве населення), і залучити неурядові організації. Наскільки це можливо, програма дій звертає увагу на те, що бажаючі повернутися (розселитися) повинні мати доступ до повної та об'єктивної інформації про ситуацію в країні їх громадянства чи походження з тим, щоб вони могли прийняти усвідомлене рішення. Міжнародні та неурядові організації могли б стати активними учасниками процесу збору та розповсюдження точної інформації. Особам, які бажають повернутися (розселитись), повинна надаватися допомога у вигляді транспортних послуг та інша допомога, включаючи правову. Вони повинні мати можливість перевезти своє майно через кордон, чому сприяють відповідні митні угоди. Може виникнути необхідність надання громадянства, отримання видів на проживання та ін. відповідних документів.

(сторінка 305)

УГОДА ЩОДО ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ (Угода з питань, пов'язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин та народів) укладена в Бишкеку у листопаді 1992 p., підписана главами 10 країн СНД, включаючи Україну. Ратифікована Вірменією, Таджикистаном, Україною та Узбекистаном. У преамбулі У. щ. д. н. міститься безумовне засудження минулої тоталітарної практики насильницького переселення народів, національних меншин та окремих громадян колишнього СРСР як злочин, що суперечить загальнолюдським гуманним принципам; визнано, що законодавство та інші нормативні акти щодо вказаних осіб є протиправними; підтверджено право депортованих осіб, національних меншин та народів на відновлення історичної справедливості та повернення до місць їх проживання на момент депортації; усвідомлено, що забезпечення цього права має міждержавний характер та потребує узгоджених підходів; визнано за необхідне прийняти на себе зобов'язання щодо захисту законних прав депортованих народів, національних меншин та народів, забезпечення добровільного повернення у місця їх проживання на момент депортації. Згідно з У. щ. д. н. сторони забезпечують депортованим особам, що добровільно повертаються в місце їх мешкання на момент депортації, рівні з постійно проживаючими там громадянами політичні, економічні та соціальні права й умови облаштування, працевлаштування, освіти, національного, культурного й духовного розвитку. Угода передбачила розв'язання проблем громадянства, постійного забезпечення, отримання кредитів, звільнення від податків на період облаштування, наголосила на тому, що при реалізації Угоди не повинні утискатися права та законні інтереси громадян, що проживають на відповідних територіях. Разом з тим, наприклад, Україні доводиться розв'язувати питання, пов'язані з поверненням депортованих осіб в регіони їх попереднього проживання за умов, коли Бишкецька угода практично не виконується, а допомога з боку УВКБ та інших міжнародних організацій у розв'язанні міграційних проблем вкрай недостатня. На субрегіональній зустрічі Бєларусі, Молдови, Російської Федерації та України (вересень 1995 р.) держави-учасниці узгодили робочі визначення термінів "раніше депортоване населення" та "раніше депортовані народи" з акцентом на останнє поняття, яке є більш точним і вузьким. В регіоні актуальною є проблема трьох раніше депортованих народів — кримських татар, етнічних німців та месхетинців. Діапазон допомоги, необхідний для їх успішного повернення та соціальної реінтеграції цих народів, достатньо широкий — сприяння у переселенні, виплата компенсації за втрачене майно, забезпечення землею, соціальна та культурна інтеграція, надання громадянства чи іншого правового статусу, а також відновлення їхніх політичних, економічних та соціальних прав, подолання негативного упередженого ставлення з боку населення регіонів, в які повертаються депортовані в минулому люди. Звідси — відповідальність держав — правонаступник СРСР щодо конкретизації прав депортованих народів, необхідність співробітництва та розподілу тягаря між всіма зацікавленими країнами СНД. Є потреба у розробці скоординованого всеохоплюючого підходу, що об'єднав би зусилля як центральних, так і місцевих органів влади країн походження, а також приймаючих країн. Бишкецьку угоду визнано базою для налагодження співробітництва між країнами СНД, наголошено на необхідності міжнародної допомоги у створенні правової та гуманітарної основи для розв'язання проблем депортованих народів, на необхідності дослідження з питань політичних та правових аналогів про депортовані народи.

(сторінка 315)

ЕТНІЗАЦІЯ — процес формування та становлення етнічних ознак особистості як соціального індивіда, процес етнічної соціалізації. Відбувається він через засвоєння людиною певних якостей, що відображають традиції, звичаї, суспільно-історичний досвід того етносу, до якого належить людина.

Усвідомлення своєї приналежності до етносу є етнічним лише за формою, значною мірою є соціальним за змістом. Адже етнос виступає як прояв соціальної консолідації, в якій індивідам гарантована соціальна захищеність. Ті етноси, що не змогли забезпечити такої захищеності, зникли або зникають у фізичному та істор. розумінні.

Головна причина цього кризового явища всесвітньої етногенези — ірраціональна індустріально-промислова експансія в екологічний простір етносів-автохтонів, зруйнування рівноваги між етносом та його природним, соц. і культур, середовищем. Крім того, зростання індустріально-промислового навантаження викликає дедалі численніші міграційні потоки з яскраво вираженим урбанізованим забарвленням, що призводить до розмивання Е. особистості, до збільшення масиву своєрідних соціально-етнічних маргіналів.

Таким чином, у сучасних умовах нова форма міжетн. буття ґрунтується на розумінні взаємоцінності етносів, що, в свою чергу, вимагає усвідомлення об'єктивної сусп. потреби у перетворенні особистості на найвищу цінність і мету суспільного розвитку, яке досягається на рідному етнонац. ґрунті.

(сторінка 346)

ЕТНІЧНА АБЛЯЦІЯ (від лат.— віднімання, знесення) — зменшення чисельності етноландшафтної популяції з природних або соціальних причин (природні катаклізми, міжетнічні конфлікти, війни і т. д.). Це явище може спостерігатися у випадку ослаблення етнічного імунітету (здатності етносистеми чинити опір зовнішньому середовищу, асиміляційним процесам і внутрішнім руйнівним чинникам тощо).

Е. а. відбувається за масової еміграції (вимушеної або добровільної) представників етнічних утворень з однієї країни в іншу, з однієї етноландшафтної системи в другу. Абляційні процеси призводять до відокремлення раніше єдиних гілок етносу, який розпадається на автономно існуючі складові частини, якщо Е. а. не зумовлюється природними чи соціальними катастрофами.

Швидкість процесів Е. а. залежить від зовнішніх і внутрішніх каталізаторів, що прискорюють етнічну міграцію та динаміку групового переміщення. Е. а. здатна ослабити етнічну стійкість, особливо перед зовнішньою етноагресією, але вона може й звільняти етнопопуляцію від внутрішньої прихованої ерозії (руйнування).

Е. а. є тим соціальним явищем, що притаманне усім без винятку етносистемам та їх структурним елементам. Абляційні тенденції частіше проявляються там, де громадянське суспільство знаходиться у стадії етнополітичного протистояння, економічних і соціальних криз, матеріального та духовного занепаду. Могутність поліетнічних держав, їх соціальний і культурний поступ, який ґрунтується на засадах етнічного плюралізму, стримує Е. а.

(сторінка 346)

ЕТНІЧНА АСИМІЛЯЦІЯ — це процес поступового розчинення певної етнодисперсної групи або й цілого невеликого за чисельністю етносу серед іншого великого етносу або групи етносів. Цей процес є закономірним, і коли він не зазнає спеціальних втручань, локалізоване етнічне життя згасає майже непомітно. Але частіше за все трапляється так, що найбільш свідома частка цього етносу, а нерідко й передова громадськість оточуючих етносів звертають увагу на необхідність уповільнити процеси такого згасання, а то й припинити їх. Людство від цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво поліпшується можливості збагатитися духовно-культур­ними надбаннями зникаючого етносу. Поряд із зазначеними існують і інші форми втручання в етнічні асиміляційні процеси. Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створення всіляких перепон для нормального функціонування етносу та задоволення етноформами своїх етнічних потреб. Тоді така асиміляція починає наближатися за своїм змістом до деетнізації.

Поступовість асиміляційних змін є такою, що, по-перше, зникають ознаки етнічності у царині матеріальної культури й лише потім — у царині культури духовної. Найбільш стійка риса етнічності — етнічна самосвідомість.

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізичного знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціонуванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його духовної інтелігенції) та масові депортації.

Органічно складовою деетнізації є демографічна й культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися в процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) з наступним утягненням в її орбіту знов-таки великих мас пануючого етносу, перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси, для всіх головних царин життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військової справи тощо).

Однією з форм деетнізації є штучно прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

(сторінка 526)

ЕТНІЧНА ВОРОЖНЕЧА - почуття, яке притаманне більшості етносів, що з тих чи тих причин вимушені жити в одній державі, під одним урядом, який, як правило відбиває в своїй політиці інтереси домінуючої етнічної групи. В основі ворожнечі між етносами може лежати історична пам'ять, різний рівень соціально-економічного добробуту, культурна і релігійна відмінність. З метою забезпечення етнічної безпеки для своєї групи, що в свою чергу, є самим вищим показником Е. в., застосовуються такі прийоми, як різня та вигнання. Ці екстремальні прийоми вказують на те, що Е. т. досягає свого апогею і ворогуючі етносі вже не здатні мирно ужитись на одній території.

Розчленування або відділення є більш помірковані прийоми для усунення Е. в., бо вони дозволяють ворогуючим етносам жити на традиційній географічній території, хоча повністю і не знімають гостроти міжетнічних відносин. Прикладами Е. в. можуть бути і європейські погроми і переслідування євреїв Гітлером та його прибічниками, вірмено-азербайджанська різня, проблеми взаємовідносин між хугу і тутсі в Бургундії і багато інших як в минулому, так і на сучасному етапі, які вказують на те, що Е. в. супроводжується зміною і соціально-політичних обставин, і історичною пам'яттю.

(сторінка 526)

ЕТНІЧНА ГЕГЕМОНІЯ. Коріниться у "неусвідомлених і не визначених процесах утвердження власних інтересів", причому, зовсім не етнічного характеру, але політичного та економічного (А. Коен). В основі Е. г.—жадоба влади, важливий стимул, що притаманний окремій людській особі, соціальній сукупності, що усвідомлює себе етносом чи якій-небудь іншій чітко вираженій референтній групі. Цей глибинний, темний підсвідомий інстинкт в епохи миру та спокою міцно пов'язаний історичною пам'яттю в народній душі. Відомо, що в багатонац. країні спроби самоутвердження одного народу за рахунок інших завжди кінчалось для самого цього народу страшною катастрофою. Проте посттоталітарна свідомість, що є саме нащадком свідомості тоталітарної, гегемоністської, свідомість ця легко засвоює гегемонізм іншого ґатунку — етнічний. Етнос веде себе в цьому випадку як соціологічна спільнота, коли робляться спроби нав'язати біологічний націоналізм, апелювати до "крові та предків", вимагати "геть чужинців з України", пропагувати гасло "Україна для українців" та інші Е. г. вимоги.

(сторінка 526)

ЕТНІЧНА ДЕМОГРАФІЯ — наукова дисципліна, що вивчає народи або етноси та закономірності їх розвитку в суспільно-історичній зумовленості, особливості їх відтворювання та динаміку чисельності.

Е. д. в своїх дослідженнях використовує головним чином етнічну статистику, матеріали переписів населення, спеціальні демограф, та етнограф, культурно-побутові обстеження, а також матеріали етнічної соціології, етногеографії та етнопсихології, антропології, медицини. Демографічна поведінка багато в чому пов'язана з . вдачею та звичаями етносів.

Е. д. також вивчає індивід, настанови та соціальні традиції, які виникли в процесі істор. розвитку етносів у певних соціально-економічних, природних та ін. умовах, а також пов'язані з релігійними особливостями.

Впливання етнічного фактора виявляється перш за все генетично. Генетичне закріплені антропологічні ознаки пов'язані з певними природними умовами існування етносу, зміна яких (наприклад, у випадку дальніх міграцій) може призвести до різних хвороб й підвищення смертності.

Вивчаючи динаміку чисельності народів, Е. д. зважає на роль етнічних процесів (консолідації, асиміляції, інтеграції), використовуючи в цьому випадку матеріали етнографії та етносоціології.

(сторінка 348)

ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (концепція). Ґрунтується на основних положеннях добре відомої на Заході концепції соціальної ідентичності. Під останньою мається на увазі виділення і віднесення людиною чи групою себе, інших або іншими за певними ознаками (віковими, статевими, класовими тощо) до тих чи інших спільнот. Взаємодіючи одна з одною, ідентичності створюють т. зв. "ієрархію ідентичності", в якій кожна ідентичність займає своє особливе місце. При цьому деякі з них перебувають в центрі уваги, турбот і занепокоєнь особи чи групи, в той час як інші займають периферійні місця. Протягом останніх років до першої групи ідентичності швидко увійшла, точніше, увірвалась Е. і., яка, виходячи з подій в посттоталітарних державах, затримається там надовго.

В західній етносоціологічній літературі існує чимало визначень Е. і. Один з канадських фахівців В. Ісаєв визначає її як "відданість соціальній групі спільного походження". Інший канадський етносоціолог Дж. Рейтц доводить, що Е. і.— це не що інше як "почуття належності до національної групи". "Етнічна ідентичність,— вторить їм американський антрополог Дж. Едвардс,— це відданість групі (великій чи малій, соціальне домінуючій чи підлеглій), з якою особа має успадковані зв'язки".

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка суб'єктивного і об'єктивного факторів при визначенні тієї чи іншої особи. Більш вдалим здається підхід Дж. Хааса, В. Шаффіра та деяких інших західних вчених, які враховують суб'єктивні й об'єктивні, внутрішні і зовнішні фактори, а також високо оцінюють роль Е. і., особливо її придатність для соціальної стратифікації себе й інших. За їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає, щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени — засновники тієї спільноти — можуть відмовляти їй (їм) в цьому і заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи, які через різні обставини бажають відмежуватись від певної етнічної спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок про те, що Е. і. є досить мінливим феноменом і часто має ситуаційний характер. Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем вважає Е. і. "вирішальною", "ключовою концепцією" в довгій низці етнічних студій.

(сторінка 348)

ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (типологія). В західній етносоціології нараховується кілька різних типів Е. і. Зокрема, згідно з типологією, розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм та Ф. Льюісом, існує чотири основні типи. До першого, який вони назвали "мінімум етнічності", внесено осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих. До другого, названого "поміркованою етнічністю", зараховано осіб, котрі мають певні контакти з членами своєї групи, але їх Е. і. не настільки міцна, щоб вважати ЇЇ етнічною свідомістю. Третій тип. т. зв. "маргінальна етнічність", включає осіб з сильною етнічною свідомістю, які через різні обставини не мають контактів з членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. "етнічні сироти", які не мають тісних зв'язків ні з своєю етнічною групою, ні з "більшим" суспільством, що його оточує. Нарешті, четвертий тип — "максимальна етнічність" — об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи, в забезпеченні її політичних, економічних, соціальних та інших інтересів. Існують й інші підходи до цього питання.

(сторінка 348)

ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ (характерні риси). Більшість західних етносоціологів вважають, до Е. і. підтримується завдяки наявності спільних об'єктивних, а часом і суб'єктивних характерних рис або певною їх комбінацією. Найчастіше головну роль у збереженні Е. і. відіграє спільна територія. Але в деяких випадках вона не має жодного значення (євреї до створення Ізраїлю, цигани тощо). Певне значення для визначення і збереження Е. і. мають, на думку деяких західних вчених, зокрема неомарксистів, економічні фактори. Неоднозначну роль тут може відігравати релігія. З одного боку, вона сприятиме втраті Е. і., зокрема, коли людина відривається від "своєї" та переходить до "чужої" віри, або приймає якусь трансцендентну світову релігію. З іншого боку, релігія може визначати, зберігати чи навіть підсилювати почуття Е. і. Більше того, віруючі члени етнічної групи можуть стати символом спротиву домінуючій нації чи конкуруючій етнічній групі тощо.

Одним з головних компонентів, надзвичайно важливим фактором існування та збереження окремої Е. і., її єдиною найбільш характерною рисою є мова. Показово, що досить часто етнічність пов'язана більшою мірою із символами окремої мови, ніж з її практичним використанням усіма членами етнічної групи. Прикладом можуть служити гальська або шотландська мови, які по суті справи сьогодні е лише символами відповідно кельтської та шотландської етнічностей. У тих випадках, коли якась мова виходить за державні кордони — англійська, німецька, французька тощо — етнічність, згідно з західною етнологією, поширюється на всіх, хто розмовляє тією мовою. Напр., незважаючи нате, що німецька мова до 1991 р. була державною й офіційною трьох окремих країн (ФРН, НДР, Австрії) та кількох кантонів Швейцарії, існування єдиної німецької етнічності під сумнів не ставилось. Деякі західні вчені стверджують також, що існує єдина англійська етнічність, до якої включають населення Великобританії, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії та білу меншину ПАР, посилаючись при цьому на спільність мови.

Суттєве значення для Е. і. мають культурні особливості, традиції, звичаї, їжа, помешкання, одяг та ін. об'єктивні фактори. Важко переоцінити і значення суб'єктивних факторів, зокрема таких, як етнічна обізнаність, етнічні почуття, етнічна свідомість тощо. Етнічність значною мірою визначається тим, що врешті-решт особа відчуває і думає про себе. Адже самовизначеність особи є однією з головних відповідей на потребу людини належати до якоїсь спільноти, щоб вижити. Загалом же, наголошує Дж. де Вос, збереження етнічної окремішності є досить складною справою, оскільки питання про належність чи неналежність особи до етнічної групи вирішується людьми, які не входять до цієї групи, членами групи, а також — власним визнанням самої особи.

(сторінка 348)

ЕТНІЧНА КАТАСТРОФА — аномальне явище, що характеризується особливо важкими соціоетнічними наслідками. Вона викликає тотальне потрясіння основ життєдіяльності етносів, окремих етнічних спільностей. Тягар катастрофічного стану пов'язаний передусім з тим, що руйнуються форми етнічного саморуху, його соціальна самоорганізація, нормальне функціонування етносу, які забезпечують захист існування, прав та інтересів кожного представника певного етносу. Е. к. бувають двох типів: 1) вичерпності, коли потенціал етносу вироблений і перестає існувати; 2) інверсії, внаслідок якої відбувається переродження етносу, і він поступово розпадається на субетнічні компоненти, що за певних умов може призвести до поглинання його іншими етносами.

(сторінка 349)

ЕТНІЧНА КОНВЕРСАЦІЯ (від лат. conversio — перетворення, зміна) — різновид процесу етнічної асиміляції, характерною особливістю якого є те, що в ході його відбувається взаємодія споріднених, близьких за етнокультурними ознаками етносів. Ця обставина зумовлює істотно інтенсивний перебіг процесу порівняно з асиміляцією тих етнічних одиниць, що відносяться до різних метаетнолінгвістичних спільнот, особливо коли мовні та культурні бар'єри доповнюються бар'єрами релігійними.

Основою Е. к. виступають національно-змішані шлюби, хоча суттєву роль можуть відігравати й деякі інші чинники, зокрема психологічні та адміністративно-юридичні, а також етнічне середовище, на фоні якого відбуваються ці процеси. Принагідне варто згадати факт незбагненного скорочення відсотку українського населення в місцях їх компактного проживання за межами України, де ще кілька десятків років тому воно було чисельно переважаючим (Кубань, Далекий Схід, окремі райони Казахстану, Сибіру тощо).

ЕТНІЧНА КОНСЕРВАТИВНІСТЬ (з лат. - охороняти, зберігати) — традиційна етноповедінка, що складається на основі історичних переконань, які захищають ті або інші засади етносоціального буття. Е. к. буває ворожою до нововведень, але це ще не означає її збитковості для етногенезу. Протидія Е. к. прогресу наступає тоді, коли етнотрадиції гальмують процеси саморегуляції, що покликані забезпечувати існування та адаптацію етносистеми до ландшафтного середовища.

Е. к. здатна оберігати етноструктури від зовнішніх руйнівних впливів і тимчасово зупиняти дію зовнішніх чинників, котрі можуть посягати на стабільність і ритм етносистем. Етнічна консервативна система ґрунтується на підвалинах історично сформованих поглядів і звичок, які з покоління в покоління передаються нащадкам (представникам молодшої генерації).

Е. к. розмивається процесами асиміляції, інтеграції в поліетнічне середовище та докорінними змінами у масштабі земної цивілізації. Е. к. означає стійку історичну традицію, котра, зміцнюючи етнічні стереотипи, захищає національні меншини від політичної, культурної та інших видів ерозії.

ЕТНІЧНА КОНСОЛІДАЦІЯ (від лат. consolidation - об'єднання, згуртування, зміцнення) поділяється на внутрішньоетнічну і міжетнічну. У першому випадку, тобто під внутрішньоетнічною консолідацією розуміються процеси внутрішнього зміцнення і збільшення численного етносу завдяки поступовому зникненню культурно-мовних і побутових відмінностей між субетносами та/чи етнографічними групами, а також зростанню загальноетнічної самосвідомості. У середовищі французів, наприклад, швидко нівелюються такі групи французької етнонації, як бургундці, гасконці, провансальці та ін. серед італійців — калабрійці, ломбардійці, сицилійці та ін.; серед українців — бойки, гуцули, лемки тощо.

Під міжетнічною консолідацією маються на увазі процеси об'єднання кількох споріднених етнічних спільнот в одну, нову, більшу спільноту. Сьогодні подібні процеси відбуваються переважно в країнах Африки та Південно-Східної Азії, де вони раніше гальмувались колоніальною владою. Масштаби, швидкість і глибина процесів Е. к. не однакові, що обумовлено багатьма факторами, зокрема історичними, геополітичними, соціально-економічними, культурно-мовними тощо.

ЕТНІЧНА КУЛЬТУРА має такі риси: наявність певних вихідних принципів мислення, розуміння та тривоги (ментальність), котрі пронизують усі прояви культури етносу; наявність більш-менш цілісної системи традицій і звичаїв, починаючи від інтелектуальної й політ, галузей і закінчуючи побутовою; функціонування етнічно забарвленої знакової системи, насамперед у вигляді загальнозрозумілих символів, загальновідомих сюжетів, переказів, істор. аналогій тощо.

Важливим є суверенність менталітету, яка характеризується духовною самостійністю етносу та її усвідомленням широкими масами; емоційно забарвлене переживання унікальності власного бачення світу як моральної цінності. Е. к. не може існувати без почуття нац. гідності й упевненості у творчих силах власного етносу, вона повинна мати комплекс етнокультурної повновартості.

Е. к. орієнтована як на самозбереження, так і на боротьбу (якщо це необхідно) за своє виживання. Диференціалізація між "своєю" й "не своєю" культурою є ознакою нормального буття культури етносу.

Культуротворча активність етносу суттєво залежить від його духовного суверенітету, від можливості використовувати свої творчі сили адекватно власним етнічним інтересам.

(сторінка 349)

ЕТНІЧНА МІГРАЦІЯ (від лат. migratio — переселення, переміщення) — переміщення людей, етносів, їх частин або окремих представників, пов'язане з переміною постійного місця проживання або з поверненням на нього. Це складний соціально-демограф. процес, який впливає на всі сторони соціально-екон. життя суспільства. Уже на ранніх етапах розвитку людства міграції відіграли виключно важливу роль у заселенні континентів, формуванні нових етніч. спільностей і держав. Вчені розглядають міграції населення як прогресивне явище в іст. процесі, як фактор, що сприяє підвищенню його соціальн. мобільності. Територіальна рухливість населення є однією з необхідних умов розвитку суспільства, його виробничої сфери і ефективного використання трудового потенціалу.

Розрізняють міфацію зовн. (міжконтинентальну і внутріконтинентальну), зв'язану з виїздом за кордон, і внутр.— переміщення в рамках однієї країни між адмін. або екон. р-нами, населеними пунктами. Міграція буває постійною або безповоротною (переміщення на постійне чи довгострокове місце проживання), і тимчасовою (переміщення на відносно короткий час), сезонною (щорічні переміщення, зв'язані з роботою, кочова міграція) і маятниковою (щоденні поїздки на роботу за межі місця проживання).

Міграційні процеси викликаються різного роду причинами, хоч головну роль відіграють екон. та соціальні фактори. В той же час вони можуть обумовлюватись політ, переслідуваннями, расовою, етніч. або реліг. дискримінацією, утисками. Міграція може спричинитись військ, причинами (переміщення населення з р-нів воєнних дій), а також через стихійне лихо. Переміщення населення з одних місць в ін. може відбуватись або в плановому порядку, тобто з ініціативи держ. органів, які займаються переселенням, або стихійно, в індивідуальному порядку. Ці два види міграції перебувають у певній взаємозалежності. Суспільне організовані міграції обумовлюються держ. потребами, плануються відповідними .органами і організаціями й забезпечуються екон. заходами. Індивідуальна міграція має в своїй основі суб'єктивне бажання, потребу самих переселенців у зміні місця проживання.

Незалежно від конкретної мети, з якою відбувається міграція населення, вона в усіх випадках, хоч і різн. мірою, реалізує свої осн. функції. Здійснюючи перерозподіл населення, пов'язаний з розміщенням виробничих сил в різн. екон. р-нах і населених пунктах різн. типів, вона в той же час веде до зміни етніч. складу жителів цих територій.

Міграційна рухливість представників різн. етносів значно відрізняється в межах "своїх" етніч. територій, де вони мігрують значно інтенсивніше, і за їх межами. Населення багатьох етносів схильне мігрувати переважно в межах території основного проживання, тобто в звичному середовищі.

Е. м. активніше відбувається в межах історико-культ. областей, між територіальне близькими, здавна зв'язаними спільністю культ, традицій народами. Однак процес етніч. розселення за межами своїх споконвічних ареалів більшості великих народів не обмежується рамками" цих культурно-іст. областей, а охоплює тою чи ін. мірою й ін. області та регіони.

Міжетніч. міграція по-різн. впливає на етніч. склад населення в різ. регіонах і державах. В деяких випадках вона спричиняє зниження питомої ваги корінного населення, в ін. за її рахунок скорочується частка "чужого" в етніч. плані населення і зростає частка корінного етносу.

Міграція населення впливає не тільки на важливі екон., соціальні, але й демограф, та етніч. процеси, часто веде до збільшення поліетнічності населення окремих регіонів, держав. Переміщення людей різн. національностей, зумовлюючи зміни в розміщенні народів на території країни, змінюючи соціальн. і етніч. склад міст і сіл, розширює можливості міжетніч. контактів, збільшення етнічно змішаних шлюбів. Мігранти приносять в ін. етніч. середовище елементи своєї культури, мови, психології, притаманні їм особливості побуту та ін.

В процесі переміщення мігрантам доводиться переборювати ряд труднощів: адаптуватися в нових умовах, опановувати нові професійні навички, пристосовуватись до ін. укладу життя, формувати нові ділові, дружні зв'язки і взаємовідносини. Якщо це ін. етніч. середовище, то мігрантам доводиться вивчати мову осн. етносу, звичаї, знайомитись з його культурою. Це часто призводить до асиміляції, особливо невеликих груп мігрантів, якщо їх розселення носить дисперсний характер.

Міграції як складний діалектичний процес можуть мати і негативні наслідки, особливо коли вони зв'язані з неплановими, неорганізованими, стихійними і нераціональними переселеннями, коли відтік жителів з одних р-нів веде до того, що там не забезпечується просте відтворення населення, відчувається нестача трудових ресурсів. А притік мігрантів в ін. густонаселені р-ни, особливо у великі міста, веде до їх перенаселення, неможливості задовольнити потреби мігрантів як соціальні, економічні, так і етнічні, культурні, мовні та ін., що інколи спричиняє виникнення міжетніч. конфліктів як на міжособовому, так і на груповому рівні, посилення міжетніч. напруженості.

Міграційна політика в сучас. умовах повинна враховувати етніч. аспекти. Потрібен глибокий аналіз міграційних потоків, удосконалення механізму їх регулювання на основі принципу правильного поєднання загальних і специфічних національно-регіональних інтересів у розподілі трудових ресурсів.

Важливе значення має також забезпечення високого рівня адаптації мігрантів ін. національностей у нових р-нах, створення умов для реалізації іх прав на розвиток етніч. культур, вивчення рідної мови та її використання, а в місцях компактного проживання — на створення земляцьких, культ., нац. та ін. організацій, спілок і товариств.

Імміграція в Україну складається з кількох потоків:

· повернення вихідців з України, які раніше з різних причин виїхали на постійне мешкання за її межі (600 тис. чол.);

· повернення осіб, які раніше були депортовані з території України, на Батьківщину (250 тис. осіб);

· переселення в Україну іноземців з різними намірами щодо перспектив перебування в Україні.

Проблема полягає в тому, що розгортання імміграційних потоків проходить в умовах економічної кризи, несформованого міграційного законодавства, незавершеного розгортання міграційної служби, відсутність у її співробітників необхідного досвіду.

Проголосивши себе демократичною правовою державою, вступивши до Ради Європи, Україна взяла на себе обов'язки дотримуватися загальновизнаних норм та принципів міжнародного права, зокрема міграційних норм та стандартів Ради Європи у царині захисту прав людини.

Саме на цих засадах із врахуванням національних інтересів України має будуватися державна міграційна політика.

(сторінка 350)

ЕТНІЧНА НЕБЕЗПЕКА — процес, діяння, вчинки, плани, наміри як зовнішнього оточення, так і внутрішнього середовища, котрі несуть або можуть нести загрозу життєдіяльності етнічної групи, Е. н. може посягати на територіальну цілісність, суспільний устрій, Е. н. складає культурна експансія, що здійснюється з боку більш сильного та краще організованого етносу в напрямку чужих етноосередків з соціокультурним імунітетом, який слабшає. Внутрішні загрози полягають у розриві функціональних зв'язків, знеціненні етнічних надбань і нац. спадщини, створенні засад для розвитку ентропійних тенденцій та деструктивних процесів. При баченні і усвідомленні Е. н. члени етнічної групи можуть перебувати під впливом різних емоційних почуттів, наприклад, остраху, побоювань, шкідливих ілюзорних ідей, що здатні негативно позначатися на ідеологічно-політичних доктринах і концепціях.

В основі Е. н. можуть бути об'єктивні і суб'єктивні причини, фактори етнічної агресивності, сукупність притаманних для етносу вад патологічного характеру. Недооцінка або переоцінка власних сил чи можливостей, неадекватна поведінка у поліетнічній системі та цілий ряд інших об'єктивних умов, які відносяться до сфери міжетнічного спілкування, теж закладають мотиваційні підвалини етнічних загроз і основи для виникнення Е. н. Розподіл етнічних груп на демократичні і тоталітарні сприяє накопиченню етнічних загроз, із котрих поступово створюються реальні і потенційні Е. н. Сильні та слабкі сторони конкуруючих етносів якраз і виявляються в періоди, коли Е. н. стає не уявною, а реальною.

(сторінка 528)

ЕТНІЧНА ПРОБЛЕМА — наявне і виражене протиріччя між уже назрілою необхідністю окремих етнічних дій та ще не зовсім достатніми умовами для їх можливого забезпечення. Внутрішніми основами Е. п. є етнічна необхідність, нагальна потреба і громадський інтерес. Якщо сама Е. п. має об'єктивний характер, то її цілі й завдання — об'єктивно-суб'єктивний. Багато рис Е. п. відповідають властивостям цілей і завдань. Кожна із Е. п. має такий атрибут, як етнополітичні та етнонаціональні вимоги. Узагальнюючись, вони складають істотні характеристики Е. п. Суспільна мета і національне завдання є формами вираження Е. п.

Сукупність зв'язків і відносин між елементами Е. п. складає її внутрішню структуру. Головними компонентами такої структури є умови виникнення, причини складання умов, етнонаціональні вимоги, способи і шляхи вирішення проблем, наслідки діяльності етногруп у реалізації цілей і завдань. Е. п. виникають у системі відносин між етнічною групою і державою, етнічною групою і громадянським суспільством, етнічною групою та іншими національними меншинами. Генезис і розв'язання міжетнічних протиріч детермінує генезис і розв'язання Е. п.

Е. п. можуть зумовлювати конфлікти, колізії, протистояння, кризові явища тощо. Якщо протиріччя Е. п. у попередніх фазах не розв'язувалися, то вони можуть повторюватися на новому витку етнічного розвитку, максимально загострюватися і підніматися на вищий щабель відкритого зіткнення інтересів сторін, які суперничають одна з другою. В підґрунті Е. п. завжди розрізняються типологічні конфлікти: економічні, політичні, національні, ідеологічні, релігійні та ін.

(сторінка 351)

ЕТНІЧНА ПСИХОЛОГІЯ (етнопсихологія). Термін вживається головним чином у двох значеннях: 1) для визначення особливостей психол. (інколи — й психокультурного та психоетичного) життя етносів, народів, їхніх угруповань (типологічних сімей, історико-цивілізаційних спільностей, мовно-культурних спорідненостей, геополіт. груп, расово-географ. типів та ін.) та їхніх індивідуальних представників. В обох випадках маємо справу з одним реальним явищем — з психол. перевантаженням та психокультурною діяльністю етноісторичних спільностей у різних сферах сусп. життя людей.

Як об'єктивний духовно-культуролог. феномен Е. п. виявляється як соціально-психол. настрій етноісторичного характеру, психокультурний уклад та норма життя етносів, народів, їхніх психоетнічних та соціопобутових орієнтацій, а також звичаїв та традицій психоспецифічної забарвленості. Сьогодні вона виступає в чотирьох різновидах науково-дослідної та феноменальної реальності (за кількістю реально існуючих ступенів етноісторичних спільностей) — як Е. п. 1) роду (родового союзу), 2) племені, 3) народності та 4) нації. Такою є етноцивілізаційна структура сучасного людства. Природно, що на всіх цих різних стадіях соціоцивілізаційного змужніння людини різним має бути й психічне життя, "по-своєму" забарвленим — історично та територіальне, за типами і сім'ями народів, расами та мовно-культур­ними групами, поколіннями та статєвіковими рисами. Скажімо, не може бути "однаковою" психологія народного життя в Естонії (де мешкають представники сучасних европ. націй), в Чечні (де організації сусп. життя, за свідченням Р. Абдулатипова, А. Денисова та ін. дослідників, домінують родові союзи — "тейпи") і на російській Півночі (де проживають ледве не вимираючі, малочисельні етноси на стадіях роду та племені). Напевне, неоднорідною є соціопсихол. картина і в Україні,  де проживають представники 130 етносів (загальною кількістю в 52 млн., з яких — 13,9 млн. "не українців").

Починаючи з 40—50-х pp. ряд дослідників Заходу (Л. Снайдер, А. Мартіні, Г. Момзен, А. Козінг, І. Ганземса та ін.) порушили питання про виявлення особливостей соціопсихічного життя суто багатоетнічних суспільств сучасності, поліетніч. народів більшості країн світу. При цьому виділялися акценти на необхідність з'ясування етніко-психічних орієнтацій та політико-психол. настроїв саме в тих (поліетнічного походження) люден та їхніх груп, які особливо впливають на життя суспільства під час соціально-політичних кампаній і подій (вибори, референдуми, святкування іст. дат, політ, революції, війни, конфлікти і т. ін.) та відіграють у них помітну роль. Це завдання науки є актуальним і стосовно ниніш. України. Напр., цікаво було б виявити, якими були соціополіт. поведінка, соціопсихол. настрої та конкретні психол. вчинки багатьох громадян Укр. держави лід час перших плюралістичних виборів (весна 1990), проголошення незалежності республіки (літо 1990), президентські кампанії (кінець 1991), обговорення проекту першої конституції суверенної України (з літа 1992) та ін. Напевне, в цих подіях та ситуаціях по-різному мріяли і діяли "галицькі неодемократи" та "твердокамінні соціалісти російськомовного Донецько-Криворізького басейну", представники етнополіт. формувань слов'яно-татарського Криму та романо-слов'янської Буковини, лідери "єврейського народу Одеси" та "істинно української громади", "Руху" та ін.

В самій постановці питання про етнопсихол. та політико-психол. диференціацію "мрій та дій" різн. людей прихована досить перспективна думка — про факторну роль соціальної психології у конституюванні нових, синтетичних спільностей людей в багатоетнічних суспільствах, країнах та державах. Над нею — ще з 60— 70-х pp.— почали працювати деякі дослідники колишнього СРСР (Е. Баграмов, Ю. Бромлей, Ф. Горовський, М. Джунусов, С. Калтахчан, М. Куліченко, Ю. Римаренко та ін.). Думка "пішла вглиб" протореним шляхом діалектики — від живого споглядання через абстрактне мислення до соціально-іст. практики, знайшла "живе підтвердження". Багато років еталоном такої нової іст. спільності вважався "радянський народ". Із зникненням СРСР його формування, треба гадати, припинено, а його незавершена феноменальність здається до архіву історії і науки. Але в цих багаторічних пошуках мало хто помітив те, що у "радянського народу" є попередники. Прообразом нової етноіст. спільності людей є багатоетнічні народи США, Франції, Великобританії, Індії, Китаю, Іспанії та ін. поліетніч. суспільств.

Усе це — про те, чим взагалі займається, що досліджує Е. п. Тепер коротко про її іст. генезис. Е. п. виникла в сер. XIX ст. (Л. Морган, Ч. Дарвін, Д. Гекслі та ін.). Спершу вона вивчала суто психо-культурний тип первісної людини. В другій пол. XIX ст. Е. п. стала вивчати і проблеми народної творчості в різних її проявах — ремісництво, духовна культура, побут, фольклор, наука і т. ін. (Л. Морган, Е. Тейлор, М. Максимович та ін.); деякі проблеми сімейно-шлюбних відносин у різних народів (Л. Морган, Ф. Енгельс, В. Зомбарт, М. Данилевський та ін.); специфіку форм права та державно-громадянського устрою різних країн та народів (Ф. Енгельс, М. Ковалевський, Р. Лащенко, і. Франко, П. Чубинський та ін.). З наведених прізвищ можна дійти висновку: в генезисі Е. п. стоять і представники українства.

Але до 30-х pp. XX ст. певно єдиної, концептуально цілісної школи етнопсихол. досліджень у світі не було. Вперше вона склалася в США на чолі із А. Кардинером (Р. Лінтон, А. Халоуелл, Р. Бенедикт та ін.). З того часу основний концептуальний акцент в етнопсихол. дослідженнях робиться на культурно-психол. особливості індивідуально-групових представників різн. народів, розповсюджуючи потім висновки "на екран" усього цього ("досліджуваного") народу. Цей акцент в амер. школі Е. п. був надто гіперболізованим. Напр., Р. Бенедикт вважав, що культура будь-якого народу — то є "індивідуальна психологія, відображена на екрані цілого народу". Так в науці знайшли "підтвердження" та "закріплення" побутово-обивательські узагальнення про цілі народи — про одних як про "культурні" та "талановиті", а про ін.— як про таких, що не мають "своєї культури". Цей обскурантизм проник і в колишню радянську науку, і в "високі політичні сфери".

В наші дні Е. п. оновлюється і починає розвиватися в нових методологічних аспектах, збагачується її концептуальна мова, радикалізується дослідницька проблематика. З початком нової епохи всесвітнього розвитку — епохи взаємопов'язаного людства пожвавлюється і етно-іст. життя народів: розгортаються небачені раніше етнополіт. та етнокульт. процеси; назрівають соціальні революції з серйозним (не вичерпаним у попередніх революціях) етнополіт. потенціалом; урізноманітнюється процес соціально-політ. суверенізації держав, суспільств, народів та ін. етнополіт. суб'єктів; утворюються нові державно-політ. союзи і розпадаються старі; загострюються міжетнічні колізії глибинної іст. недовершеності; суто політико-культ. життя народів усе ясніше одержує етноіст, забарвленість. Практично всі народи Землі проявляють потяг до виходу на політ, і культур, авансцену сучасної історії. За цих умов та обставин Е. п. з "безпристрасної" культуролог, дисципліни все більше стає специфічним розділом двох нових соціально-політ. наук — політ, психології та політ, етнології. А за умов більш чіткої викристалізації суто свого дослідницького предмету, збагачення свого концептуального понятійного апарату, визначення своєї методології та кола закономірностей, що вивчає,— за цих умов Е. п. має і може стати цілком самостійною наукою в духовному арсеналі сучасності. Але це — ще завтрашній день.

(сторінка 351)

ЕТНІЧНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ - етнічна структурованість соціального розвитку людства; розмаїття форм світобачення і стереотипів поведінки людей, їх зв'язків з природним і соціокультурним середовищем, закріплене в етнічних культурах. Е. р. є одним з виявів надлишковості культури, необхідної для виконання нею функцій адаптації людства до нових, часом докорінно відмінних умов існування. Різноманітність мов, неповторна своєрідність звичаїв, традицій, соціальних інститутів, ідей, цінностей, притаманних приблизно 3,5 тис. існуючих у світі етнічних спільнот, звичайно, ускладнюють взаєморозуміння й взаємодію між людьми і на перший погляд є зайвими. Тому політика, спрямована на усунення етнічних відмінностей і злиття етносів, має свою логіку і є великою спокусою. Однак вона приречена на поразку тому, що діє всупереч універсальним законам природи: будь-яка система, в тому числі така складна соціальна система, як людство, тим стабільніша, чим більша різниця між окремими її елементами. Згідно з теорією самоорганізації систем розвиток — це виникнення і ускладнення структур. Роль механізму закріплення і подальшої еволюції системоутворення, яку в біосфері відіграє генетичний код, в ноосфері виконує культура. Розуміння культури як своєрідного генетичного коду самоорганізації ноосфери, що інформаційно закріплюється у вигляді символів, знаків і форм (стереотипів) поведінки людей, призводить до докорінного переосмислення ролі Е. р. в житті людства. Утверджується загальне визнання того, що підтримка локальної специфіки культури настільки ж важлива для розвитку людства, як і підтримання генетичних програм (кодів) для одиниць біологічної еволюції. Уявлення про культуру як про якісно особливий, специфічно людський вид адаптивних процесів обумовлює необхідність збереження етнічної гетерогенності культури, багатоманітності форм життєдіяльності як важливої умови розкриття потенціалу соціокультурного розвитку людства. Саме культура виступає як специфічний адаптивний механізм людського суспільства, який дозволив трансформувати його в особливу, унікальну для форм життя універсальну адаптивно-адаптуючу систему. Для ефективного виконання своїх адаптивних функцій культура завжди повинна мати надлишкову, зайву на перший погляд різноманітність. Основною формою цієї надлишковості є етнічні культури, які несуть у собі необхідні потенції для досягнення адаптивного ефекту при зміні умов існування людського суспільства. З цього погляду загальнолюдську цінність становлять не тільки культури передових націй, які формують сьогодні спосіб життя і стандарти поведінки людини наступного століття. Не менше значення має й унікальний досвід життя у злагоді з природним середовищем, збережений аборигенами Австралії, індіанцями джунглів Амазонки, ескімосами Півночі.

Проблема збереження Е. р. і тим самим поліваріантного багатства культури набрала особливої ваги у наш час. Наростання ступеня однотипності умов і форм життєдіяльності, яку несуть з собою урбанізація і прогрес у засобах передачі інформації, зумовлюють значну нівеляцію локальних етнічних елементів способу життя. Це загалом об'єктивний і закономірний процес зростання спільного в духовному житті народів, модернізації їхніх культур відповідно до вимог часу. Однак при цьому часто нічим не виправдано втрачаються важливі елементи етнокультурного фонду людства. Багатство культури створюється в першу чергу завдяки різноманітності її елементів. Нівелювання ж Е. р. невідворотно збіднює і культуру, і суспільне життя.

Проте лише самого усвідомлення того, що Е. р. є однією з найцінніших складових загальнолюдської культури, ще не достатньо для припинення нівеляційних процесів. Проблема збереження культурної самобутності народів є надзвичайно складною і, звичайно, не може вирішуватися шляхом відмови їх від прогресу, консервації способу життя і традицій. Як і в багатьох інших ситуаціях кінця XX ст., людство стикається тут з завданням, яке не вирішується вибором однієї з альтернатив. Виходячи, з одного боку, з важливості етнічних складових у культурному фонді людства, а з іншого — із необхідності її пристосування до нової соціальної ситуації, потрібно максимально зберегти Е. р. культур, одночасно привівши їх у максимальну відповідність з глобальними вимогами. Багато питань, що постають на цьому шляху, ще належним чином не осмислено. Зокрема, не вирішене однозначно питання відбору і збереження соціальне найцінніших елементів етнокультурного фонду. Тут ми стикаємося з надзвичайно складною проблемою — цілеспрямованим управлінням динамікою культурних традицій, проблемою, до вирішення якої в науково-теоретичному, соціально-технологічному і психологічному плані людство тільки приступає. Разом з тим, вже сама постановка цієї проблеми сприяє докорінній переоцінці ролі і значення Е. р. в житті суспільства. Поступово утверджується світоглядний імператив, згідно з яким кожен етнос покликаний зберегти і донести до всіх інших свій неповторний досвід, який за певних обставин може стати рятівним для всіх. У цьому розумінні збереження своїх етнічних традицій є виявом загальнолюдської суті, яка в неповторних особливостях етнічних культур зберігає потенції життєздатності і прогресу людства.

(сторінка 352)

ЕТНІЧНА САМОІДЕНТИФІКАЩЯ - це процес ототожнення, уподібнення себе особою з певною етнічною групою. Він розгортається як переживання особою укоріненості в цю спільність, як відчуття себе її частиною, своєї відданості їй. Е. с. має зовнішню і внутрішню спрямованість. Перший напрямок зв'язаний з відповіддю на питання "Хто я є?", із з'ясуванням, фіксацією свого місцезнаходження в системі суспільних, соціально-психологічних, моральних відносин, ставлення до минулого, сучасного й майбутнього. Другий відбиває почуття своєї безперервності, послідовності, протяжності в часі, відчуття своєї зібраності в єдиний психологічний цілісності.

Раціонально-пізнавальний аспект ідентифікації представляє усвідомлення себе членом етнічної спільності, з'ясування свого місця серед етнічних груп, своєї позиції в системі міжетнічних відносин. У цьому когнітивному процесі особою усвідомлюються деякі її власні риси, властивості та якості, які повторюються в людях відповідної групи. Це можуть бути мова, особливості поведінки, риси способу життя, традиції та звичаї, антропологічний тип, іноді релігійні вірування та ін. Крім того, детермінантою Е. с. може бути спільність позицій у ставленні до подій минулого, території.

Проблема Е. с. постає перед особою не тільки і не стільки як пізнавальна, скільки як життєво-практична. Тому і процес Е. с. на особистісному рівні протікає не в "чистому" вигляді, не як самостійний, автономний, а вкупі з іншими процесами: трудової, громадської, політичної діяльності, спілкування, побутової поведінки тощо. Етнічно ідентифікувавши себе, особа живе зі зворотнім зв'язком. Вона постійно співвідносить свою поведінку, дії з нормами, зразками відповідної етнічної спільності. Ці норми служать для неї певними еталонами, критеріями поведінки, саморефлексії.

Почуття етнічної належності в сучасних індустріальних суспільствах виконує компенсаторну функцію. Воно відшкодовує ті втрати у сфері особистісно-психологічного комфорту, які створюються в результаті виконання анонімно-казенних, формальних соціальних ролей, доповнює нестачу позитивних людських почуттів. Завдяки йому особа знаходить стан соціального комфорту,

(сторінка 353)

ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ ЯК ПІДСТАВА ПОЛІТИЧНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ. Зростання Е. с. у етносів колишнього СРСР не було прямо пов'язане з міжетнічною напруженістю, яка означилася в кінці 80-х pp. як прояв політизації Е. с. Ще у 70-ті роки спостерігається підвищення рівня та інтенсивності Е. с. у багатьох народів СРСР, включаючи український. Зрештою, усвідомлення загрози існуванню, скажімо, для прибалтів склалося вже задовго до широкої політизації Е. с. у кінці 80-х pp. Тобто до другої половини 80-х років у свідомості народу вже була накопичена "критична маса" істор. та культур, досвіду, яка сприяла усвідомленню своїх національних інтересів більшістю представників народу. При першій же можливості вибух нац. самосвідомості був неминучим. Нац. ідея вже була готова вирватися наверх і стати важливим фактором у русі нац. відродження.

(сторінка 351)

ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ (культурно-мовні компоненти). Актуалізація нац. самосвідомості має різні форми прояву. Одна з таких опосередкованих форм у етнокультурній сфері — уявлення про можливість розвитку власної культури та мови. Соціологічні дослідження показали, що в Україні є певна ущемленість щодо оцінок умов для розвитку власної культури та мови свого етносу (нації).

Мовна ідентифікація як невід'ємний компонент Е. с. викликали різне бачення мовних проблем. Більшою мірою настоюють на необхідності знання мови титульної нації представники саме укр. нації, а на соціально-професійному рівні — представники інтелігенції, зокрема творчої.

(сторінка 353)

ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ (політико-ідеологічні та соціальні компоненти) в умовах сучасної України найбільш виражена, подекуди з етноцентристським спрямуванням, серед творчої інтелігенції та студентства, що відображає тенденцію до формування сталих елементів етноцентризму та регіоналізації значної частини українського населення, стійкого поділу на "східняків" та "західняків" з притаманними їм особливостями менталітету, світосприймання, самовизначення.

До цього додаються різні соціально-політичні цінності населення, які значною мірою диференціюють різні етнічні групи, специфічна структура уявлень населення щодо приватизації, до соціально-економічної ситуації, перспектив свого добробуту. Це є своєрідним соціальним фоном, який накладається і, певною мірою, детермінує окремі особливості міжетнічних відносин.

Деструктивний потенціал масової свідомості виявляється як через фіксацію ступеня невдоволеності респондентів ситуацією та формуванні цією невдоволеністю установки масової свідомості на активне протистояння, так і через зростаючий нігілізм масової свідомості (низький ступінь інтересу до соц. проблематики, дефіцит політичних авторитетів).

Усе це, як і ірраціональність масової свідомості, що відбувається в одночасному функціонуванні у свідомості особи взаємовиключних оцінок та уявлень, свідчить про неможливість маніпулювати ним із будь-якою політичною метою.

(сторінка 353)

ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ ОСОБИ - сукупність уявлень, знань, установок, спрямувань, сприйнятих особою в процесі етнізації, накопичених з досвіду власного життя чи своєї етнічної групи про культуру, традиції, цінності, усвідомлення себе членом етносу, а також бачення місця свого народу серед інших. В Е. с. входять ідеологічні та психологічні, раціональні й емоційні, буденні та наукові, усталені та динамічні елементи.

Е. с. о. має досить складну структуру, характер якої як у цілому, так і через окремі елементи здійснює суттєвий вплив на її соціальну поведінку. Складовими елементами структури Е. с. о. є етнічний (національний) характер, етнічний "темперамент", етнічні звички, етноцентризм, етнічні почуття, етнічна самосвідомість, етнічна само ідентичність тощо. Кожен з названих елементів у свою чергу є досить складним психологічним явищем із власною структурою, формами прояву, закономірностями функціонування. Між цими елементами існують певні типи взаємозв'язку і взаємовідносин.

(сторінка 354)

ЕТНІЧНА СИСТЕМА В СРСР, на думку В. Тишкова, була імперського типу, яка оформилась ідеологічно та політ. доктриною так званої "нац. державності". Відповідна їй практика засновувалася на двох основних постулатах: а) націями оголошувалися ті частини етнічних груп, які проживали в межах республік, які носять назву цих груп (титульні національності); б) ці етнонації офіційно кваліфікувалися як носії власної державності (корінні нації), а решта населення відноситься до категорії некорінного, російськомовного чи меншин, які проживають на території "не своєї" держави. Претензія на центр з боку титульних груп засновується на перекрученому трактуванні міжнародно-правових документів про право народів на самовизначення, що була пристосована до так званої марксистсько-ленінської теорії нації, згідно з якою поняття нація, народи є синонімами понять етнічна спільність чи група. Тобто, цими націями вважаються не казахстанці, громадяни Казахстану, а лише етнічні казахи. Лише Грузія нещодавно оголосила, що є "національною державою грузин та абхазців", а не осетинів та месхетинцьких турків.

Імперський характер Е. с. в СРСР відбивало становище домінуючої групи росіян, що склали 57% всього населення, а в РФ — 82%. Хоча офіційно росіяни не мали своєї національної державності до розпаду СРСР і не мають у нинішній Росії, фактичний статус цієї групи у політ, та культ, просторі був і залишається пануючим. Росіяни в РФ контролюють владні структури федерального центру, адміністративних областей та країв, а також автономних країв, округів, створених офіційно для малочисельних народів Півночі та Сибіру. Рос. культура і передусім мова є референтною культурою для всієї федерації і зберігають могутні позиції у рос. республіках, як і в країнах СНД. Цей домінуючий статус був настільки очевидним та безумовним, що не вимагав свого оформлення через доктрину національного самовизначення та створення рос. держави. Росіяни почували себе комфортно у всіх регіонах СРСР, відрізнялися (поряд з українцями) вищою мобільністю, використовуючи свої переваги в галузі освіти та професійної перепідготовки.

Нині відносини росіян з іншими народами в країнах СНД та й самій Росії поставлено у центр усієї системи міжетнічних відносин. І хоча росіяни не стали об'єктом відкритого насильства чи учасниками найбільш гострих та кривавих етнічних конфліктів, антирос. настрої та дії (Прибалтика, Середня Азія, Закавказзя) набули досить широких масштабів та навіть стали елементом держ. політики, особливо у питаннях громадянства, прав власності та політ. прав.

(сторінка 354)

ЕТНІЧНА СПАДКОВІСТЬ — біологічна, соціокультурна і матеріальна система, що передається наступному поколінню з метою збереження і продовження етнічної групи. Біологічна спадщина полягає у самовідтворенні притаманних етносу рис у наступному поколінні, соціокультурна — в передачі набутих культурних рис за допомогою навчання кожного наступного покоління. Зв'язок біологічної і культурної спадщини знаходиться в генеалогії тієї чи іншої етнічної групи, які відрізняються одна від одної як біологічними ознаками, так і культурними здобутками. Біологічні і соціокультурні риси етносу впливають на матеріальну спадщину. На останню впливає і географічне розташування кожної етнічної групи. Е. с. є необхідною умовою виживання етнічної групи та її еволюційного реформування на шляху соціального прогресу.

(сторінка 355)

ЕТНІЧНА СПІЛЬНОТА — культурне утворення, яке склалося історично й усвідомлює себе як окреме ціле. Поняття Е. с. ширше від поняття етнос, оскільки охоплює не тільки основні одиниці етнічної ієрархії, а й всі інші етнічні утворення вищого і нижчого таксономічного рівня, що складають разом етнічну структуру людства. Отже, до Е. с. належать основні одиниці етнічної класифікації — етноси або народи, що характеризуються найбільшою інтенсивністю етнічних властивостей і виступають самостійними одиницями суспільного розвитку; метаетнічні спільноти (метаетнолінгвістичні, метаетноконфесійні тощо) або етнічні одиниці вищого таксономічного рівня — утворення, що охоплюють кілька основних етнічних одиниць і характеризуються етнічними властивостями меншої інтенсивності, ніж кожна з таких складових одиниць; спільноти нижчого таксономічного рівня — субетноси, які є складовими частинами основних етнічних одиниць і в яких етнічні властивості виражені з меншою, ніж у етносів, інтенсивністю; етнічні групи — як правило, це частини основних етнічних одиниць (етносів), що через історичні обставини відірвалися від етнічного ядра й існують у вигляді більших чи менших вкраплень в іншоетнічному середовищі. Кожна людина може входити до кількох Е. с. різного рівня ієрархії. Наприклад, можна одночасно бути гуцулом (субетнос), українцем (етнос) і слов'янином (метаетнолінгвістична спільнота).

Оскільки етнос є аморфним явищем, в об'єктивній реальності Е. с. різного рівня ієрархії існують лише у сполученні з соціальними утвореннями (сім'я, община, держава та ін.). Так, етноси перетинаючись з соціальними спільнотами, утворюють такі "штучні" етносоціальні об'єднання, як племена, народності, нації. Співвідношення цих етносоціальних спільнот і етносом можна порівняти за аналогією з відношенням речовини та елемента. Вуглець, приміром, існує завжди не як вуглець взагалі, а лише й формі сажі, графіту чи алмазу.

Е. с. відрізняються від етнографічних утворень (етнографічних груп, історично-етнографічних областей тощо) наявністю самосвідомості. Так, історично-етнографічна область є, як і етнос, культурною спільністю, але на відміну від етносу вона не усвідомлюється людьми, які її складають. Е. с. характеризуються значною стійкістю в часі, що забезпечується передачею етнокультурної інформації від покоління до покоління. Завдяки безперервності таких діахронних зв'язків деякі Е. с. існують вже протягом тисячоліть. Водночас Е. с. є динамічними явищами, що постійно еволюціонують, пристосовуючись до нових соціальних обставин. Зміни параметрів Е. с.— етнічні та етнокультурні процеси — є специфічною реакцією Е. с. на зміну соціального середовища і необхідною умовою їхнього виживання.

(сторінка 355)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ - система співвіднесення прав та територій трьох стратифікуючих критеріїв визначення міжетнічних відносин "примордіалістського" (корінний — некорінний), "інструменталістського" (титульний — нетитульний) та суто "громадянського" (ті, що народилися на далій території, більшість).

Аналітично всі три критерії можуть існувати на одній території, будучи козирями трьох різних груп та обіцяючи кожній з них переважаючі та взаємоконфліктні варіанти майбутнього. Е. с., отже, базується на різних підставах: титульні критерії — на "державному праві" (цілісність кордонів), корінні — на "історичному праві" ("самовизначення в історичних кордонах") та етнічна більшість — на цивільному праві. На політичному рівні здійснюється ідеологічна та організаційна діяльність, спрямована на підкреслення "свого" критерію чи розвал такої можливості для конкуруючих за "національне майбутнє" груп. Одним із суттєвих наслідків дивергенції даних критеріїв є розмивання історичної та громадянської легітимності значних відрізків наявних національно-адміністративних кордонів.

У 1991 р. у РФ, скажімо, було введено ще один критерій — "народ-репресант", тобто Е. с. виявилася "носієм" "державного фетишизму" у повсякденності, критерієм, що формує для людини громадянське майбутнє.

(сторінка 355)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (взаємодія двох систем).

Система-критерій титульності та "кореневості" часто взаємодіють одна з одною як органічна характеристика та ступінь її формального визнання, як елементи звичайного права та державного протекціонізму, як історична справедливість та історичні реалії, як природна та привнесена іззовні.

Зрештою, існування зв'язків двох систем, співвіднесення прав та територій (двох стратифікуючих критеріїв) — "титульні-нетитульні" та "корінний-прийшлий" відіграє принципову роль у процесах суверенізацїї республік у складі колишньої унітарної держави (РФ): у ситуаціях (районах, територіях), де "титульний" та "корінний" мають достатньо розвинуті традиції ототожнення і титульна група — корінна група у процесі суверенізації проходить стабільніше, ніж у районах, де такої тотожності немає чи навіть більше того — існує буденний чи ідеологічно відрефлексований розрив між титульним та корінним народом (суверенізація розглядається тут як процес перерозподілу владних функцій від центру до республік, національно-республіканським елі-там). Суверенність при цьому розуміється як можливість правового блокування рішень Федерального центру на території республік у випадках, коли ці рішення розглядаються як такі, що суперечать інтересам республік чи їх е літ.

Стосовно України взаємодія "титульності" та "кореневості" є чіткішою та глибшою: українська нація є водночас і титульною, і корінною.

Відносно системи "корінний-прийшлий" справа значно складніша.

Історичні чинники поки що "спрацювали" на користь кримськотатарського народу як корінного в Криму. А як бути, скажімо, з гагаузами, етноойкуменою яких є територія України та Молдови, або ж понтійськими греками, етноплацентою яких є Україна. У Криму як кримські татари, так і кримчаки та караїми є корінними, а етнічні росіяни та й, зрештою, українці — прийшлими.

(сторінка 356)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (критерії "народу-репресанта") включає і такий критерій, як "народ-репресант" (репресовані, депортовані в СРСР протягом 1994— 1956 pp.)

Згідно з Законом РФ "Про реабілітацію репресованих народів" йдеться про "територіальну реабілітацію депортованих", тобто відновлення адміністративно-територіальних кордонів на момент депортації. Причому таке відновлення повинне торкнутися саме територій, на яких окрім раніше репресованих народів проживає нині іноетнічна титульна більшість, значна частина яких — уродженці цих територій. Однак, закон РФ жорстко визначив як єдиного суб'єкта, правомочного вирішувати питання про статус територій, саме представників репресованого народу.

Щодо України, то нормативні акти не передбачають відновлення національно-адміністративних одиниць депортованих народів (районів та сільрад, що були ліквідовані ще в 30-ті роки), а акцентують увагу на їх реабілітації, відновленні прав та свобод як раніше депортованих. Йдеться передусім про підтримку українською державою ідей повернення кримських татар та ін. депортованих на свою батьківщину, розділення історичної відповідальності з Росією за насильницьку депортацію, про відповідні реституції, відшкодування, подолання наслідків геноциду в економічній, політичній та культурній площині.

Йдеться і про визнання Україною права "народів-репресантів" на самовизначення, принаймні внутрішнє.

(сторінка 356)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (конфліктогенний аспект) приховує в собі і певний конфліктогенний потенціал. Критерії Е. с. (інструменталістський, громадський та ін.) виконують функцію певних систем віднесення, обґрунтування спектру прав на рівні безпосередніх соціальних взаємодій. Значною мірою саме цей статусний критерій визначає і напрямки міграції та типи соціальної мобільності (як у спірних районах, де ці критерії розподілені між конкуруючими етнічними групами, так і у "безспірних районах"; де ці критерії кумульовані в одній групі). Залежно від того, яким набором стратифікуючих ознак володіє дана група на певній території, можуть бути виділені й різні форми тиску, які застосовує група. Зрештою, сам тиск, форма "етнічної" конкуренції значною мірою актуалізуються, стають значущими. Досвід переконує, що "все може бути" і варіанти майбутнього залежать від сприйняття буденного свідомістю тих критеріїв Е. с., якими володіє будь-яка група.

Йдеться, отже, про етнополітичну конкуренцію між титульними та не титульними етносами, корінними та некорінними, більшістю та меншістю. Водночас — і про різний набір стратифікуючих "козирів". Серед цих факторів виділяються передусім різниці у внутрішньоетнічній соціальній структурі різних спільнот, що суперничають. Цю різницю можна виміряти "коефіцієнтом насиченості" первинних зв'язків, тобто кількістю членів первинної групи, яка знаходиться у межах повсякденної комунікації для індивіда, який може скористатися зв'язками як засобом потенційної мобільності.

Дестабілізація зв'язків, істотні розбіжності коефіцієнтів призводять до виникнення загальних зрушень в етнічному балансі інтересів, несприятливому для певних груп, зокрема етнічних росіян у незалежних країнах СНД. Саме потенціал первинних зв'язків є одним з основних засобів тиску, що здатний нейтралізувати інституціоналізований прес титульної групи чи громадсько-правові ресурси більшості.

Форму тиску титульної групи досить легко ідентифікувати: будучи зафіксованими у законодавчих чи адміністративних актах, вони легко виявляються та визначаються як порушення прав людини, корінних груп. Навпаки, форми тиску на неформальному, первинному рівні прикриті повсякденністю — вони "спонтанні, природні". Насильство виступає тут без зайвих для нього державно-правових інструментів. Тиск титульний має чітко окреслений об'єкт — державу, тиск неформальний, не інституціональний, він рідко визначається як політичний.

У ситуаціях, коли титульна група співпадає з корінною (забезпеченою потенціалом первинних традиційних зв'язків) декларована та формально закріплена рівноправність титульної та нетитульної групи виявляється подекуди прикриттям, правовою парасолькою. Таким чином, претензії корінних груп на титульний статус фактично є заявками на набуття такої парасольки, а територіальні вимоги чи потенційні територіальні зміни сприймаються населенням залежно від того, яким буде співвідношення стратифікуючих критеріїв у новій ситуації.

(сторінка 528)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (процеси суверенізації) з її критеріями, усвідомленими широкою етнічною громадськістю, включає також стартові позиції процесу суверенізації. Причому, "титульність", "укоріненість" та "більшість" є співмірними, а "корінні народи" заслуговують суверенних прав на даній території не менше, ніж титульні. І навпаки — наслідок процесу суверенізацїї вбачається однозначним: суверенною, тобто домінуючою є лише титульна група, тобто група, якій вдалося "легалізуватися" на загальнодержавному (міжнародному) рівні як титульній. Такою є логіка, сформована радянським досвідом. Титульність розуміється як створення довгострокових правових умов для поступової та невпинної зміни реального "співвідношення сил", етнічного "балансу" у спірних районах (йдеться про РФ) на користь саме титульної групи, що забезпечує її етнічні інтереси відповідними державними важелями захисту. Навпаки — нетитульність "прочитується" як перспектива опинитися іноземцем з усіма громадянсько-правовими наслідками, що випливають з цієї метаморфози (Естонія, Латвія).

Основним засобом захисту інтересів титульної групи є передусім державне законодавство (для РФ — республіканське), законодавчі акти, що приймаються органами влади, які контролюються найчастіше титульною групою: це законодавство про мову; введення обов'язкового вивчення мови титульної групи у школах, конституційне закріплене право призначати голів районних адміністрацій (у РФ), адміністративний (а значить і етнічно забарвлений) контроль над міграцією та ін. Титульний статус передбачає достатньо штучне для нетитульних груп розширення мови титульної групи та перетворення знання цієї мови на статус соціальної мобільності.

Стратегія не титульної етнічної більшості ясна — акцент на громадянські права, формування місцевих органів влади з чисельним переважанням представників даної групи, перехід до територіальної, а згодом і політичної автономії. Стратегія ж корінної групи найчастіше не має явних правових інструментів у випадках, коли ця група не є більшістю (та її "репресований статус" не закріплює її претензії на титульність). Однак існують інші важелі та фактори етнополітичної асиметрії, які використовуються корінними групами для захисту своїх інтересів.

Саме ці фактори справляють вирішальний вплив на те, якою мірою етнічним групам, що мають різний набір стратифікуючих "козирів" вдається їх використати.

(сторінка 356)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (статус "корінної нації") полягає в тому, що поряд із статусом "титульної нації" як системи координат політизованої свідомості існує ще більш значуща на рівні соціальних взаємодій система референцій — "корінний-прийшлий". Ця система оцінок, обґрунтування, апеляції та ін. являє собою дещо досить таки розмите, аморфне, багатозначне та, водночас, стійке й укорінене у традиційному суспільстві утворення. На відміну від критеріїв "титульний-нетитульний", який інституалізується самою державністю і однозначно відповідає "одному кольору на карті" системи, "корінний-некорінний" не має достатньо чітких правових критеріїв ідентифікації та функціонування. Вона визначається історією, що достатньо змінювала "етнічні кольори на карті" та давала більш спірний критерій Е. с. на автохтонів. Релятивна природа історичного критерію відображається в тому, що він найчастіше визначається у порівнянні з "потенціалом укоріненості" в регіоні іншої групи.

Суттєва відмінність та сила іншої системи співвіднесення прав на території полягає в тому, що вона виникає спонтанно, як традиційний примордіалістський атрибут, водночас як система "титульний-нетитульний" визначається самим фактом існування держави, яка носить етнічний ярлик у своїй назві.

(сторінка 356)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (статус "титульної нації") включає передусім такий критерій, як статус "представника титульної національності", тобто національності, яка дала назву країні.

Фактично титульність у процесі суверенізації є механізмом наявної інтеграції етнічних інтересів у громадянські права.

Опозиція "титульний-нетитульний" "ратифікує етнічні групи одна щодо одної по їх "правомочності" та здатності реалізувати свої етнічні інтереси у вигляді інтересів держави, етнічні "колективні права" у вигляді громадянських прав та свобод.

Ця перемінна "титульність-нетитульність" відіграє важливу роль у стимулюванні етнічної сфери, національному розвої титульного етносу. Проте вона може стати підставою для конфліктів не лише на етнічному, але й на політичному, державницькому ґрунті.

(сторінка 356)

ЕТНІЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ (титульність) пов'язана з титульністю, що має свою історію. Після 1917 р. єдина російська громадянська "титуляція" була знищена, а під дахом єдиної та ідеологічно допоміжної радянської ідентичності були допущені малочисельні етнічно обґрунтовані титуляції, тобто виникли національні республіки з відповідними титульними територіями. У 20-і роки етнічна автономізації, скажімо, Північного Кавказу виступила необхідним засобом укорінення тут радянської системи, радянської державності. Радянська система водночас провокувала посилення зв'язків "титульні-корінні" та сприяла появі значних районів з проблемними характеристиками титульності та вкоріненості. Виникли райони з титульним статусом, який змінювався, де титульний етнос тепер відстоювався як на рівні повсякденних взаємодій, так і історично-ідеологічним протиборством, і титульний народ намагався обґрунтувати достатню міру своєї вкоріненості, тоді ж корінний силкувався обґрунтувати необхідність переводу свого "корінного статусу" у титульний. Обидві домінанти мають справу фактично з одним і тим самим — майбутньою ієрархією груп.

(сторінка 357)

ЕТНІЧНА ТЕРИТОРІЯ — місце проживання основної частини етносу, де представники даного народу живуть не змішано або в невеликому змішанні з національними групами, утворюючи великі, однорідні етномовні ареали. З політико-правової точки зору Е. т.— це частина земної поверхні, яка населена певним етносом і є предметом його історико-розселенського, політико-адміністративного і господарсько-економічного суверенітету. Як історико-географічне поняття Е. т. включає в себе земну твердь, надра, острови, прибережні й внутрішні води, а також повітряний басейн над цією територією — увесь простір, на якому проживає даний етнос. Наявність Е. т.— обов’язкова умова формування будь-якого етносу. Для утворення колективу людей з однаковими етнічними властивостями — мовою, культурою, особливостями психічного складу — всі його члени тривалий час повинні знаходитись у тісному безпосередньому зв'язку між собою. Такий зв'язок можливий лише тоді, коли група людей, яка дала початок народу, проживала разом на певній території. Е. т. народів змінюються в ході історії внаслідок міграцій (переселень), завоювань та етнічних процесів. Так, сучасна Е. т. українців не повністю збігається з територією, на якій вони сформувались як етнос або склали більшість населення в певні періоди історії. До територій, що вже після становлення українців як етносу стали частиною їх Е. т., належить Слобожанщина (сучасна Сумська й Харківська обл.), заселена у XVII ст. вихідцями з Правобережної України, Причорномор'я заселене у XVII — пер. пол. XIX ст. Ряд територій, на яких проживав український етнос, були ним втрачені. Це — Перемишльська і Холмська землі, що після Другої світової війни відійшли до Польщі, і звідки українці (лемки) були депортовані в західні її райони. Це ряд районів Воронезької, Курської, Орловської та Ростовської обл., заселених переважно українцями, які в пожовтневі роки відійшли до Росії і де українське населення було в своїй більшості асимільоване. Внаслідок слабких контактів з основною територією розселення українського етносу, цілеспрямованої політики денаціоналізації було втрачено також ряд інших територій, де українці тривалий час становили більшість (Кубань, Зелений Клин на Далекому Сході та ін.). Проблема Е. т. нерозривно пов'язана з питанням національно-державного суверенітету, що викликає численні суперечки з приводу прав на ту чи іншу територію, а останнім часом і військові конфлікти. Справді, однозначно відповісти на питання "чия це земля (територія, країна)?" не можна, не виходячи з того, який народ раніше її населяв (так можна дійти до неандертальців), ні з того, який народ тут проживав останнім часом (це може бути наслідком, певної демографічної політики, спрямованої на створення чисельної переваги якоїсь національності з метою обґрунтування прав на дану територію). Розмежування Е. т. в межах колишнього СРСР ускладнюється тим, що кордони між республіками проводили часто без врахування національного складу населення, виходячи з чисто політичних міркувань. Цілі народи були насильницьки депортовані з своїх Е. т., на яких розселені інші народи. Повертаючись сьогодні на свою батьківщину, люди застають там представників інших національностей, які народились і виросли на цій землі, поховали тут батьків і теж вважають її своєю батьківщиною. Порівняно легко вирішується питання Е. т. у так званих "історичних" народів. До них відносяться етноси, що сформувалися наданій території як історичні суб'єкти, закріпили своє право на неї в процесі взаємодії з іншими народами і нині проживають на цій території. За підрахунками спеціалістів, таких народів у межах колишнього СРСР нараховується всього близько 30 (з близько 300) — українці, білоруси, народи Прибалтики, вірмени, таджики та ін. З народів України до цієї категорії потрібно віднести кримських татар, які були насильницьки виселені з своєї історичної батьківщини — Криму — і згідно з міжнародним правом зберігають юридичні підстави для відновлення політико-адміністративного і господарсько-економічного суверенітету на своїй Е. т. З багатьма труднощами, пов'язаними з обґрунтуванням прав на свою Е. т., стикається суверенізація так званих "новоісторичних" народів. До цієї групи належить переважка більшість (понад 80%) народів світу. Це народи, які переселилися на територію сучасного розселення уже сформованими етносами або ж утворилися порівняно недавно, витіснивши з даної території народи, що проживали тут раніше. Проблема Е. т. народів цієї групи вирішується в рамках історико-політичного підходу, який повинен дати відповідь на питання: коли такий-то народ заселив дану територію; коли і яким чином він перетворив її на свою батьківщину; в якому політико-історичному контексті це відбувалося; внаслідок яких історичних обставин дана територія перестала належати іншому народові і т. д. Складність вирішення проблеми Е. т. "новоісторичних" народів можна проілюструвати на прикладі гагаузів — тюркомовного православного народу, який, рятуючись від турецьких репресій, переселився в кінці XVIII — на поч. XIX ст. з Болгарії на територію Російської імперії і розселився на вільних землях Буджацького степу (південний схід сучасної Молдови і суміжні райони Одеської обл.). Чи є ця земля Е. т. гагаузького етносу? Точки зору на цю проблему гагаузів і, напр., парламенту Молдови, де проживає більшість гагаузів, протилежні.

(сторінка 357)

ЕТНІЧНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ - це відсутність негативного ставлення до іншої етнічної культури, наявність позитивного образу іншої етнокультури при збереженні позитивного сприймання своєї власної. Це відсутність або ослаблення реагування на відмінність взаємодіючих етнічних культур. Е. т. не є наслідком асиміляції як відмови від власної культури, вона є характеристикою міжетнічної інтеграції, для котрої властиве "прийняття" або позитивне ставлення до власної етнокультури і до культур інших етнічних спільнот.

Явище Е. т. являє собою переважно негативне сприйняття іншої етнокультури при понадпозитивному сприйнятті власної етнічної культури. Е. т. супроводжується явищами інгрупового фаворизму (намагання будь-яким чином сприяти членам власної групи на противагу представникам інших етнічних груп), аутгрупової дискримінації (підкреслення і перебільшення відмінностей між власною етнічною групою та іншими групами), а також етнокультурної ізоляції. Все це приводить у кінцевому рахунку до дизадаптації етнічної групи у іншо-етнічному середовищі, до зникнення її як суб'єкта міжетнічної взаємодії.

Толерантність як відсутність або ослаблення реагування на певний несприятливий фактор в результаті зниження чутливості до його впливу у міжетнічній сфері має свою специфіку. Наприклад, явище етнічної інтолерантності як соціально-перцептивний феномен групової свідомості виникає при адаптації за типом етнокультурної ізоляції, викликається активізацією механізмів соціально-психологічного захисту і спрямований на збереження даної етнічної групи як цілісного і самостійного суб'єкта міжгрупової взаємодії. Е. т. сприяє підвищенню стійкості, терпимості до різних етносуб'єктів та їх суджень, думок, установок, вона пов'язана з неупередженою оцінкою представників різних етнічних спільнот та їх вчинків.

Е. т. проявляється на двох рівнях: індивідуально-психологічному та соціально-психологічному. Е. т. пов'язана з високим рівнем розвитку рефлексивних процесів. Толерантність як властивість особистості розвивається протягом багатьох років, формується під впливом найближчого оточення, соціальних умов, традицій та соціальної ситуації розвитку особи.

(сторінка 529)

ЕТНІЧНА УПЕРЕДЖЕНІСТЬ - несправедливе, необ'єктивне, емоційне оцінювання рис характеру чи діяльності представників інших етнічних спільнот, які передаються з покоління в покоління і працюють на рівні готових стереотипів, забарвлених етн. пересудами. Відомо, що кожен окремий етнос наділяє інших відповідними його сприйманню епітетами: варварський, працьовитий, дисциплінований, доброзичливий, хитрий, скупий, лінивий, лукавий, злий і т. і. Таке сприймання етносів окремі індивіди отримують в процесі соціалізації і, якщо упередженість до окремих особ зникає в процесі спілкування, то на рівні оцінки етносу в цілому може залишитись. Е. у. особливо яскраво виявляється на рівні побутового спілкування, якщо представники одного із етносів поставлені в нерівні політ., економ., культ, умови. Е. у. знаходить свій прояв у літературі, політ, доктринах, сприяє прояву націоналістичних тенденцій.

(сторінка 529)

ЕТНІЧНА ЦІЛІСНІСТЬ — об'єднана в організовану сукупність однорідна за національним складом етнічна група, для якої характерні перш за все сталі внутрішні зв'язки (взаємодія) усіх компонентів (сторін) існуючої системи. Коли Е. ц. поділити на складові частини, тоді може зникнути уся її сутність, а також порушитися органічна єдність і наступною самоізоляцією етнічних зв'язків. Е. ц. буває гіпотетичною, якщо головні компоненти етносистеми пов'язуються між собою не органічно, тобто не на якісній, природній основі. Механічне з'єднання елементів двох або більше етнонаціональних структур в єдину Е. ц. спричиняє, як правило, внутрішній дискомфорт (дисгармонію) у площині етнічної взаємодії (суб'єктивний ідеалізм або безпідставний оптимізм).

Поміж видів Е. ц. розрізняють структурну, органічну, природну, механічну, духовну, культурну тощо. Е. ц. зміцнює внутрішні структурні зв'язки, а механічна (штучна) зовсім навпаки — створює сприятливі умови для майбутніх етнічних антагонізмів. Від штучної Е. ц. можна очікувати міжнаціональних конфліктів, особливо в ситуаціях послаблення влади у державі, дестабілізації зовнішніх впливів і кризових явищ у суспільстві. Е. ц. набуває реальної міцності за спорідненості у духовній та культурній сферах, в обставинах національно-визвольних перемог, які передбачають соціальні поліпшення, оздоровлення суспільства.

Треба враховувати істотні відмінності між Е. ц. та етнічною однорідністю, що може виступати як зв'язуюча ланка, на основі котрої забезпечується національна єдність.

(сторінка 358)

ЕТНІЧНЕ ВТОРГНЕННЯ — означає територіальний захват, організований однією чи кількома етнічними групами проти інших. Внаслідок Е. в. відбувається нав'язування своїх соціально-політичних і культурних цінностей іншим етнічним спільнотам. Е. в. здійснюється проти волі і бажання підкорених спільнот і веде до їх деетнізації чи акультурації. Е. в. може здійснюватися як державним етносом всередині багатонаціональної держави шляхом заселення представниками своєї етнічної групи земель історично приналежних іншим етнічним спільнотам (створення колоніальних поселень), так і на рівні міждержавних відносин, коли порушується територіальне де-факто однією чи кількома сусідніми державами.

(сторінка 529)

ЕТНІЧНЕ ГНО