КРИМ В РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ 1917-1920 рр.

Національні рухи в Криму: у пошуках політичних орієнтирів.
Утворення Курултаю

Лютнева народно-демократична революція в Росії дала могутній імпульс прискоренню революційних процесів в Криму. Губернатор Таврійської губернії, складовою якої був Крим, передав владу уповноваженому Тимчасового уряду. В березні були призначені урядові комісари – повітові та губернський (у Сімферополі). 6 березня 1917 р. за розпорядженням Тимчасового уряду комісаром Таврійської губернії було призначено колишнього голову губернської земської управи Харченка. Згодом на цій посаді його замінив член конституційно-демократичної партії Богданов¹.

В той же час в містах півострова продовжували діяти міські думи та міські управи, а в селах – земські заклади. Ці установи стали опорою влади Тимчасового уряду в Криму. Залишалися на своїх місцях і більшість колишніх царських чиновників. Лише деякі із старих органів влади були дещо поновлені або перейменовані. Так, наприклад, в березні 1917 р. на території півострова царська поліція була ліквідована, а замість неї створена міліція, на службу до якої, однак, приймалися і колишні поліцейські. Зокрема, такий випадок було зареєстровано в Керчі, де начальником міліції було затверджено колишнього поліцмейстера².

Після отримання повідомлення з Петрограду про перехід влади до Тимчасового уряду у містах півострова почали створюватися громадські комітети (у деяких містах вони іменувалися “комітетами громадської безпеки”). До складу комітетів входили представники різних політичних партій та громадських організацій, міських дум, Рад робітничих і солдатських депутатів, військових частин, що дислокувались на територіях повітів. Сімферопольський комітет став найбільшим у Криму і нараховував понад 100 членів. 12 – 13 квітня 1917 р. у Сімферополі відбувся Таврійський губернський з’їзд представників громадських комітетів. Виступаючі – представники Перекопського, Євпаторійського, Феодосійського, Ялтинського повітів, Сімферополя та Севастополя, обговорювали питання організації та діяльності місцевих органів влади після падіння самодержавства³.

Своєрідністю Криму був строкатий національний склад населення. Як зазначав голова Таврійських губернських зборів князь В.А.Оболенський “при старом режиме в Крыму национального вопроса почти не существовало. На маленькой территории Крыма мирно уживались все многочисленные населявшие его нации: русские, малороссы, татары, немцы, евреи, караимы, армяне, греки и др.”⁴. У 1917 р. півострів населяли 809 тис. чоловік. Це були представники 34 націй і народностей. Росіян і українців проживало 400 тис. (49,4%), татар – 217 тис.(26,8%). Більше чверті міських жителів складали євреї, вірмени, греки і поляки. У селах Перекопського, Сімферопольського, Феодосійського повітів було понад 41 тис. німців, близько 20 тис. греків, 9 тис. караїмів і понад 11 тис. представників інших народів⁵.

До Лютневої революції легальних політичних партій, крім монархічних, у Криму не було. Але вже в березні 1917 р. в багатьох містах і повітах формуються перші легально діючі організації російських есерів та меншовиків. Почали створюватися також й інші партії та громадські організації: українські, татарські, вірменські, єврейські, німецькі, болгарські та ін.

Слід зазначити, що в політичному та національному русі на півострові у цей період брали участь всі прошарки населення. В одному тільки Сімферополі до середини 1917 року виникли понад 20 партій, громадських організацій та рухів різного політичного та національного спрямування. Тут були представлені партійні організації кадетів, октябристів, меншовиків-інтернаціоналістів, меншовиків (представляли в основному політичні уподобання та національні інтереси російського населення Криму); мілліфірківців, дашнаків, бундівців, трудовиків (орієнтувались на національні рухи). Характерно, що і в Україні в цілому, і в Криму зокрема у цей період активно почали діяти організації всіх загальноросійських політичних партій, від вкрай правих монархічних до анархо-лівих. Але особливо активізувалися тут організації російських кадетів, меншовиків та есерів. Найбільш чисельні і впливові їх осередки були в Сімферополі, Севастополі та Євпаторії⁶.

Вплив політичних партій та національних рухів значною мірою обумовлював характер, сутність і особливості етнополітичних процесів того часу як в Україні в цілому, так і у Криму зокрема. Поринаючи у напружену політичну боротьбу, вони стикалися з необхідністю визначити свою поведінку у такій найгострішій сфері тогочасного суспільно-політичного життя, як етнополітична, тому цілком закономірно, що проблеми етнополітичного розвитку півострова, визначення основних напрямків етнонаціональної політики посідали першорядне місце у програмних документах і практичній діяльності національних рухів та партій. Фактично півострів опинився у центрі уваги чотирьох протиборствуючих сил: кримськотатарської, що прагнула до автономії, а згодом – до незалежності; російської “єдинонеділимої”, що намагалася будь-що залишити Крим у складі поновленої Російської імперії; більшовицької, що насаджувала на півострові радянську владу; та української, яка на певних етапах домагалася приєднання Криму до автономної, а згодом – і незалежної України. На складність етнополітичної ситуації в Криму також впливав і той фактор, що, з одного боку, проросійський рух об’єднував не лише цілий ряд політичних партій та організацій, а й значну частину орієнтованих на Росію представників інших національних груп. З іншого боку, йому протистояв рух, що чітко орієнтувався на самовизначення націй.

Лютнева революція активізувала український рух на півострові. Після прибуття сюди звістки про повалення царизму у Сімферополі відбулися збори української інтелігенції, в яких взяли участь понад 200 чоловік осіб. На зборах було створено Сімферопольську українську громаду, очолив її Клименко. У складі Ради солдатських депутатів Сімферопольського гарнізону було утворено українську секцію для культурно-освітньої роботи. Був також організований військовий клуб ім. гетьмана П.Дорошенка⁷.

У березні 1917 р. революційний гурток “Кобзар”, що вийшов з підпілля, провів перші збори українських моряків. Цим фактично розпочався рух за українізацію Чорноморського флоту. На наступних зборах у квітні було утворено Українську чорноморську громаду на чолі з В.Лещенком. Її центр містився на головній вулиці Севастополя. У громаді працювали військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська секції. До кінця квітня українські корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації⁸.

Значний вплив на організацію національно-політичних сил в Криму відіграв Всеукраїнський національний конгрес, що відбувся 19 – 21 квітня 1917 р. у Києві. В його роботі взяли участь і представники від Таврійської губернії.

24 травня 1917 р. у Сімферополі відбулося велике Шевченківське свято, в якому взяли участь близько 15 тис. осіб, а також представники українських громад з Феодосії і Севастополя. В цей же день з українських частин Сімферопольського гарнізону було утворено Перший український сімферопольський полк ім. гетьмана П.Дорошенка, що зайняв окрему казарму, вивісивши на ній синьо-жовтий прапор.

Широкому поступові українського національного руху у Криму сприяла добре організована у великих містах півострова (Сімферополь, Керч, Євпаторія) агітаційна та пропагандистська діяльність осередків Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). В умовах революції українські соціал-демократи не раз заявляли про свої претензії бути єдиними представниками українського населення в Україні. Цієї мети вони притримувались у своїй діяльності і в Криму. Визнаючи марксистську ідеологію, УСДРП в той же час діяла незалежно від РСДРП. На відміну від російських меншовиків та кадетів, які йшли у фарватері російської шовіністичної політики Тимчасового уряду, українські соціал-демократи у своїх програмних вимогах ставили питання “права кожної нації на культурне і політичне самовизначення”⁹. У Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, Феодосії на установчих зборах осередків УСДРП приймались заяви та декларації з вимогами надання Україні статусу автономії. При цьому підкреслювалося значення та йшлося про підтримку національних інтересів і прагнень кримськотатарського населення¹⁰. Для досягнення своїх завдань соціал-демократи передбачали вживати різних заходів. Неодноразово представники УСДРП заявляли, що головне їх знаряддя – культурно-просвітницька робота серед українського населення Криму та національних меншин.

З-поміж українських партій, що діяли на півострові, досить активно проявляла себе Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). До лютневої революції УПСР на території Криму існувала у вигляді окремих гуртків і груп, заснованих ще під час першої російської революції. Остаточно організаційно оформилась партія на початку квітня 1917 р. на установчому з’їзді в Києві, а наприкінці 1917 р. мала свої осередки у Сімферополі, Гурзуфі, Джанкої, Євпаторії, Бахчисараї. Якщо соціальною базою партії в Україні було переважно селянство, то в Криму – радикально настроєні представники української інтелігенції.

Програма УПСР вимагала в національному питанні реалізації права націй на самовизначення, перебудови Російської держави на федерацію рівноправних національно-територіальних республік. “Національні проблеми в Росії, – підкреслювалося в ній, – вирішаться розвитком національно-краєвих автономій, які, таким чином, є конкретним лозунгом нашої найближчої боротьби. Але цілком національні потреби задовольняться проведенням в життя особистої автономії”¹¹.

Піднесення національного руху в Таврійській губернії, як і по всій Україні, викликало настороженість проросійськи налаштованих сил – і правого, і лівого спрямування. У Сімферополі, Севастополі, Феодосії, Керчі, де в основному було сконцентроване російське населення, більшовики, російські меншовики та есери створювали Ради робітничих і солдатських депутатів, які за рідким винятком виступали проти українських вимог, особливо щодо автономії¹².

Впливовою політичною силою на півострові була російська конституційно-демократична партія, місцеві організації якої знаходилися переважно у великих містах Криму. Національно-визвольні рухи, які розгорнулися в Україні, кадети, як прихильники “єдиної і неподільної Росії”, сприйняли болісно. Однак єдності у їх поглядах на національне питання в Україні, як і у ставленні до українського руху на півострові, не було. Кадети, як правило, виступали і проти висунутої кримськими татарами ідеї автономії Криму. Але серед них були й такі, які вважали, що партія повинна піти назустріч цим вимогам.

Проблему самовизначення націй намагалися розв’язати на кадетських з’їздах у 1917 р. На VІІ з’їзді (березень 1917 р.) було підтверджене положення кадетської програми про право націй на “культурне самовизначення”, що було по суті сурогатом територіальної автономії. Визнавалося право на розвиток і вживання національних мов у місцевих державних органах. За російською мовою залишався статус загальнодержавної та міжнаціональної¹³.

Але згодом позиція кадетів в національному питанні дещо змінилася. Цьому спряли постанови та рішення VІІІ з’їзду кадетів. На ньому лідер партії П.Мілюков заявив: “…Утворення національно-територіальних одиниць не виключено, але ставити це завдання в нинішній час означало б привести революцію до катастрофи”¹⁴. Що ж до позиції кримських партійних організацій, то представник Сімферопольського комітету партії повідомив, що сімферопольські кадети вважають автономію України і Криму передчасною та небажаною. Інший делегат від Таврійської губернії, характеризуючи український та кримськотатарський рух в Криму, закликав до боротьби з його екстремістською течією, яка прагне відірвати Україну та Крим від Росії. Поодинокими пролунали голоси деяких представників від євпаторійської та перекопської організацій, які закликали делегатів з’їзду прислухатися до вимог українців та кримських татар¹⁵. З’їзд не визнав принципу національно-територіальної автономії, а вніс до своєї програми лише положення про місцеве самоврядування.

Демократичні процеси в Росії, що розпочалися з поваленням самодержавства, стали могутнім каталізатором кримськотатарського національного руху. До 1917 р. татарський національний рух мав скоріше культурно-освітній, ніж політичний характер. Великий вплив на пробудження політичної свідомості кримських татар справила Перша світова війна, особливо після того, як до числа ворогів Росії приєдналася Туреччина. В кримськотатарському середовищі виник конфлікт між звичною відданістю Росії і таким саме звичним культурно-релігійним пафосом у відношенні до Туреччини. Кримськотатарське населення перш за все побачило в лютневій революції можливість скорішого завершення війни. Лідери національного руху покладали надії на російську демократію, сподіваючись саме за її допомогою подолати пережитки минулого, позбавитися залишків середньовічних атавізмів в соціально-економічному та духовному житті. З падінням царського режиму, що проводив репресивну антитатарську політику, обумовлюючи сепаратистські настрої політично активної кримськотатарської спільноти, позиції останньої змінюються. На перший план виходить ідея спільного з Росією будівництва нового життя в оновленій на федеративних засадах державі.

Активізація татарського руху проявилася насамперед у його організаційному оформленні. Вже 25 березня 1917 р. в Сімферополі під головуванням колишнього народного вчителя, солдата С. Хаттатова відбувся багатолюдний (понад 2 тис. осіб) з’їзд представників мусульман Криму.

Його учасниками в переважній більшості стали представники трудових верств населення. Під час роботи з’їзду розглядалися питання, що стосувалися традиційних форм релігійного життя татар – магометанського духовного правління та вакуфної комісії. Прийнявши рішення про негайну заміну складу духовного правління і вакуфної комісії та визнання вакуфного майна і капіталів власністю кримських татар, з’їзд обрав Ч.Челєбієва* його тимчасовим комісаром духовного правління і таврійським муфтієм; інший кримськотатарський лідер – Д. Сейдамет – був обраний комісаром вакуфної комісії. З’їзд закінчив роботу в той самий день виборами А.Айвазова та М.Кипчакського в бюро мусульманської фракції Державної Думи.

В процесі роботи з’їзду був обраний Мусульманський виконавчий комітет з 50 осіб під головуванням Ч.Челєбієва. Програма Комітету, викладена в “Політичній платформі Виконавчого комітету кримських татар”, відкидала сепаратистські ідеї дореволюційного періоду, базувалася на демократичних засадах. В ній йшлося про намір взяти участь в скликанні та роботі Всеросійських установчих зборів та домагатися встановлення федеративно-демократичної республіки, національно-культурної автономії для татарського народу, передачі всієї землі трудовому народу, відміни станових привілеїв тощо. На той момент, як свідчить текст “Платформи”, кримськотатарський народ ще не вимагав для себе політичної автономії, хоча й не мав наміру дозволити встановити в Криму гегемонію будь-якого іншого народу. В документі також йшлося про цілковиту підтримку творчої роботи Тимчасового уряду, оскільки вона не розбігалася з “ідеологією революційної партії”. Завершувалася програма вимогою виокремлення татар-солдат, що перебували у тилу, в окремі військові частини для несення служби на фронті “у справі захисту держави від жорстокого ворога” ¹⁶.

Поєднавши в своїй діяльності соціальні та національні пріоритети, Мусвиконком швидко зміцнював свої позиції як керівний орган кримськотатарської спільноти. Як зазначав згодом Ч.Челєбієв, на момент з’їзду “народ з рідкісною та надзвичайною єдністю організував Центральний кримсько-мусульманський виконавчий комітет, якому й доручив ведення національних справ. З 5 квітня фактично всі справи кримських татар перейшли до рук комітету”¹⁷. Основні зусилля Мусвиконкому, починаючи вже з березня 1917 р., були за оцінкою Челєбієва, спрямовані насамперед на об’єднання кримськотатарського народу, організацію місцевих комітетів, підготовку татар до виборів в Установчі збори; реорганізацію духовного правління та управління вакуфами; корінну реформу шкільно-виховної справи кримських татар¹⁸. Комітет також виступав посередником у конфліктах, що виникали між представниками Тимчасового уряду та татарами під час проведення аграрної реформи. Велика робота була проведена ним і задля впровадження в життя рішення про передачу вакуфного майна татарським селянам. Тож закономірно, що Мусвиконком користувався довірою та цілковитою підтримкою широких мас татар як в містах, так і в селах. По суті, Комітет став тією національною силою, що взяла на себе турботу про економічне і культурне відродження нації, тож і отримав загальне визнання як єдиний повноважний адміністративний орган, що репрезентував все кримськотатарське населення та мав право вирішувати питання, які стосувалися його подальшого життя. А утворення ряду комісій – духовного правління, у справах вакуфного майна, бюджету і статистики, народної освіти – стало завершенням періоду первинного організаційного оформлення кримськотатарського національного руху.

Ширилася і організаційна база Виконавчого комітету. Протягом весни – літа 1917 р. було утворено 124 відповідних місцевих комітети, почали виходити татарські газети: центральний орган Мусвиконкому “Міллет” (“Нація”, редактор А.Айвазов), пізніше – інший його орган, тижневик більш радикального типу, російськомовний “Голос татар” (редактори О.Боданинський, Х.Чапчакчі), незалежна “Крим оджаги” та ін. ¹⁹

Політичний провід кримських татар притримувався, як вже зазначалося, демократичних позицій, що загалом не розходилися з позиціями загальноросійської демократії. Татарські лідери виступала за здійснення революційних перетворень мирним шляхом, зосереджуючись насамперед на подоланні феодальних пережитків та просвітництві. Свідченням тому, крім іншого, є і такий промовистий факт: першою постановою Мусульманського комітету стало рішення про народну просвіту і лише в другу чергу він потурбувався про створення необхідної для будь-якої влади збройної підтримки – мусульманських добровольчих частин, татарського батальйону²⁰. Питання поширення народної освіти, усунення культурного відставання кримських татар від інших національностей, що проживали на півострові, а відтак – піднесення національної самосвідомості, Мусвиконком вважав першорядними та розпочав відповідну роботу в цьому напрямку. У цьому його підтримував і кримськотатарський вчительський загал. Уже на початку травня відбувся Всекримський татарський з’їзд вчителів, який прийняв постанову про реорганізацію сімферопольської татарської вчительської школи на основі сучасних вимог життя. Питання підготовки кваліфікованих вчителів було найважливішим питанням у сфері освіченості татарського народу.

Влітку 1917 р. була утворена партія “Міллі Фірка” (“Національна партія”), що перетворилася в роки революції на ідейний провід кримськотатарського руху. Її організатори, які увійшли до складу центрального комітету партії – Челебієв, Сейдамет, Хаттатов, Айвазов, Озенбашли – бачили у поваленні самодержавства можливість звільнення від імперського політичного та економічного гніту, розбудови власного національного життя, для чого вважали за необхідне об’єднати татарську спільноту, знайшовши для цього певні організаційні форми, та згуртувати її навколо конкретних політичних лозунгів.

Програма партії базувалася на широких демократичних засадах. Її найпершою вимогою було створення в Криму дійсно народної республіки та визнання в широкому розумінні свободи дії всіх національних спільнот, що проживали на півострові – як у національному, так і в культурному відношеннях. Законною владою партія вважала Всекримський парламент, місцеве ж управління бачила заснованим на засадах демократії та широкої децентралізації. Права і свободи особи ґрунтувалися на якнайширших демократичних засадах. Партія виступала за рівність перед законом всього населення Криму незалежно від релігійної, національної, класової, статевої приналежності. Обумовлювалися свобода совісті, слова, зібрань, утворення товариств та союзів, рівність за релігійною ознакою тощо.

Окремі розділи програми були присвячені економічним, фінансовим та вакуфним справам, питанням про землю, про становище робітників, справам юстиції, правосуддя, освіти та ін. Їх зміст свідчить про прагнення Міллі Фірки побудувати нове суспільство на засадах рівноправності у всіх сферах життя, досягти добробуту населення, покращити становище найбільш бідних його прошарків, зокрема шляхом безоплатного розподілу серед них земель та створення гуманних умов праці для робітників. Особлива увага у програмі приділялася питанням освіти населення, насамперед кримськотатарського²¹.

Попри те, що Мусвиконком виступав на підтримку російської демократії та Тимчасового уряду, ані він, ані Міллі-Фірка не користувалися підтримкою всеросійського вищого органу виконавчої влади. Однак останній повинен був зважати на волевиявлення кримських татар та незаперечний авторитет Комітету. Тож Тимчасовий уряд визнав Мусвиконком як вищий кримськотатарський орган, затвердив Челєбієва та Сейдамета на їх посадах. Тимчасовий уряд прийняв рішення про передачу вакуфного майна у повне розпорядження кримських татар і заявив про те, що не визнає іншого контролю над вакуфами, окрім контролю всього татарського народу в особі його кращих обранців – Мусульманського виконавчого комітету. При цьому Тимчасовий уряд визнавав, що управління вакуфним майном вже фактично знаходиться у руках обраної кримськотатарським народом адміністрації – Управління вакуфами в Криму (вакуфної комісії), тож йшлося, по суті, про законодавче закріплення існуючого стану речей. Зазначимо, що в розпорядження Управління до середини 1917 р. перейшло 87614 десятин вакуфної землі та 1,5 тис. будівель²².

В той же час показовим прикладом справжнього ставлення Тимчасового уряду до кримськотатарського політичного активу можна назвати звинувачення муфтія Челєбієва у державній зраді та його арешт. Приводом до цього стало звернення муфтія до солдат-татар із закликом не йти на фронт, внаслідок чого солдати мусульманської частини висловили бажання залишитися у тилу. Це спричинило до конфлікту з губернською владою і притягнення муфтія до кримінальної відповідальності прокурором сімферопольського суду за поданням губернського комісара Богданова. Представники влади закидали муфтію втручання у військові справи²³. Як вважав відомий татарський вчений та громадський діяч того періоду Л.Кричинський, муфтій дійсно вживав заходів щодо забезпечення татарських сіл військовою охороною, оскільки задовго до кінця 1917 р., коли запанували безлад та грабунки, передбачав всі ті жахи, які принесе кримському населенню анархія. Проте влада віднесла турботу муфтія про населення до “одного з численних фактів зради, що обплутали російську державу”²⁴. Зрозуміло, що цю кримінальну справу, яка представляла владу у надто недемократичному світлі, було припинено “за відсутністю складу злочину”. Та “заключною стадією у знущанні місцевої губернської влади над головою мусульманського духівництва” (також за словами Л.Кричинського) став його арешт 23 липня 1917 р. севастопольською контррозвідкою – “за постановою революційної влади”, як пояснив помічник губернського комісара Бобровський²⁵. Той факт, що Ч.Челєбієв опинився під вартою, викликав обурення татарського населення. Арештований був також командир 1-го кримськотатарського батальйону прапорщик Шабаров. Побоюючись серйозних акцій протесту, губернська адміністрація змушена була вже наступного дня після арешту звільнити Челєбієва, хоча і не припинила спроби нейтралізувати вплив муфтія на кримськотатарський національний рух.

Організація мусульманських збройних сил на півострові, намагання заручитися підтримкою кримськотатарських військових частин залишалася однією з нагальних проблем, що ставив перед собою Мусвиконком. Тимчасовий уряд, прагнучи тримати у власних руках реальні важелі влади, противився утворенню національного війська.

Наявність останнього на півострові, на думку міністрів уряду, в яких страх національного сепаратизму був “у крові”, могла мати непередбачувані наслідки. Тим не менш зрештою Тимчасовий уряд дав згоду, і татарський батальйон був визнаний законною революційною військовою частиною. З фронту до Криму навіть були повернуті татарські військові частини, відправлені туди раніше. Ці частини стали об’єктом активної національної пропаганди з боку Міллі Фірки.

У той же час Мусвиконком всіляко підтримував російську демократію і Тимчасовий уряд, що продемонстрував під час корніловського заколоту. Отримавши відомості про події 29 серпня, комітет на своєму засіданні вирішив направити делегацію для зустрічі з військами Л.Корнілова, щоб відколоти від них мусульманські частини. Було складено звернення до татар Криму і надіслано телеграму на адресу Тимчасового уряду. В ній зазначалося: “Видя в дерзком посягательстве генерала Корнилова на верховную власть в государстве страшную опасность завоеваниям революции, единству, целости и могуществу России, крымские татары в лице своих комитетов исполнительного и военного шлют свою готовность защищать Временное правительство и революцию до последней капли крови”²⁶.

Наступний крок на шляху національного самовизначення кримських татар був пов’язаний із скликанням за ініціативою Української Центральної Ради З’їзду народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917 р. 20 серпня Мусвиконком отримав телеграму від Центральної Ради, в якій зазначалось: “Состоится съезд народов Российской Республики. Если вы требуете для себя автономию, то должны послать на съезд делегацию из 10 человек”²⁷. Запрошення представників кримських татар на З’їзд народів викликало у середовищі їх політичних лідерів постановку питання про скликання національного вищого органу влади – Курултая (парламента). Вже у своїй відповіді Центральній Раді Мусвиконком визначав себе як заступника кримськотатарського Курултая²⁸. Направлена ним до Києва делегація мала намір рішуче обстоювати інтереси кримських татар. Як згадував пізніше М.С.Грушевський, “з Криму прибула особливо велика їх (кримських татар – Aвт.) делегація, незвичайно горнулась до українського руху і викликала гаряче спочуття українців”²⁹.

У доповідях і виступах діячів Центральної Ради неодноразово підкреслювалося право всіх народів Росії, в тому числі і кримських татар, не лише на вільний національно-культурний розвиток, але й на активну участь у державному будівництві. Так, голова Українського військового генерального комітету С.В.Петлюра в своєму виступі заявив: “Я твердо переконаний, що Росія стоїть на краю загибелі, коли вона не звернеться до живого джерела сили народів, які її складають. Всі ми – українці, татари, грузини і всі інші народи, є хазяї Росії і всі повинні нею правити”³⁰ .  9 вересня на засіданні форуму виступив представник Мусульманського виконавчого комітету А.Озенбашли, який, зокрема, сказав: “… Кримські татари зазнали багато лиха від царського уряду. Не тільки покладено на них ярмо політичної неволі, але всіма способами старалися знищити їх культуру та економічне життя. Землі роздано різним царським сатрапам і дворянам. Темний народ шукає оборони у духовенства… Доведений до розпачу, покидає народ рідну землю і переселяється в чужину… Аж тепер з революцією народ татарський взявся до сильної організації всіх верств і свідомість національна надзвичайно поширилася. Татари обстоюватимуть свободу всіх народів, але не позволять теж, щоб хто-небудь другий верховодив у Криму…”³¹.

Інший представник від Мусвиконкому С.Ідрісов у своїй промові підкреслив: “Нехай знають усі, що кримські татари не дозволять нікому встановити будь-яку гегемонію на Кримському півострові. І цього разу кримські татари не покинуть свого краю без впертого захисту своїх прав і свободи… Ми, вільні сини віднині вільного татарського народу, подаємо вам руку з лозунгом демократичної федеративної республіки”³².

Після повернення кримськотатарської делегації з Києва доповіді А.Озенбашли й Д.Сейдамета були заслухані на засіданні Мусульманського виконавчого комітету. Як повідомляв його орган, газета “Голос татар” від 23 вересня 1917 р., Мусвиконком висловив солідарність з українським народом та його боротьбою за самовизначення й делегував своїх представників до Центральної Ради.

Отже, впродовж 1917 року, одночасно з розвитком революційного процесу на постімперському просторі, відбувалася трансформація позиції політично активної частини кримськотатарського суспільства. Від часу Лютневої революції до літа 1917 року домінуючою була ідея культурно-національної автономії. Але вже у вересні 1917 р., на З’їзді народів, кримськотатарська делегація виступила з ідеєю федерації, і до листопада 1917 р. Мусвиконком розглядав Крим як федеративну крайову одиницю в складі демократичної Росії³³. В той же час ще в серпні 1917 р. постало питання про скликання вищого органу кримськотатарської національної влади – Курултаю (парламенту), що мав відновити давні історичні традиції народного волевиявлення.

Підготовчі питання, що стосувалися майбутнього скликання Курултаю, розглядалися на другому з’їзді татарських делегатів, який відбувся 1 – 2 жовтня 1917 р. У порядку денному стояло також питання про обрання делегатів до Всеросійських Установчих зборів. Організаторами й керівниками з’їзду були Ч.Челебієв, Д.Сейдамет, А.Озенбашли та інші кримськотатарські лідери. У своїх доповідях вони обґрунтували необхідність перетворення Росії на федерацію республік та областей, автономії Криму, створення кримськотатарського парламенту. Челебієв і Озенбашли сформулювали основні завдання національного парламенту: ухвалення законів для кримських татар і участь у реалізації ідеї територіальної автономії Криму. З’їзд схвалив цю програму та обрав комісію для скликання Курултаю на чолі з Ч.Челебієвим, А.Озенбашли й Д.Сейдаметом. Гаряча дискусія розгорнулася між делегатами від РСДРП(б) та Міллі Фірки під час виборів делегатів до Установчих зборів. Майбутній голова Раднаркому Криму В.Ібраімов (більшовик) наполягав, що ними можуть бути люди, “которые приобщились к делу революции не со вчерашнего дня, а с давних пор, могли всеми силами отстаивать интересы рабочих и крестьян и всей нашей голытьбы вообще”. На іншій позиції стояв К.Еффенді (Міллі Фірка), який вважав, що делегати “должны с честью донести в Учредительное собрание эмблему татаризма – голубое знамя Чингиза и держать его с честью”³⁴. Це був один із перших, однак не останній прояв у кримськотатарському русі гострої дилеми, що роздирала й інші національні рухи на території колишньої Російської імперії: вирішенню яких проблем – соціальних чи національних – надати пріоритет. Якщо одна частина активістів кримськотатарського руху цілковито була поглинена боротьбою за національну самоідентифікацію, то інша все пильніше вдивлялася в плани і тактику російських більшовиків, прагнучи спокусити маси соціальними перспективами. Врешті-решт більшістю голосів делегатами були обрані Д.Сейдамет, А.Озенбашли, А.Айвазов, А.Бададинський, С.Хаттатов³⁵.

Що стосується скликання Курултаю, то Ч.Челєбієв, торкнувшись у промові історичного аспекту і значення цього органу, а також можливості його скликання, зазначив: “Завдання Курултаю визначені: обговорення питання про територіальну автономію для Криму і, у випадку його ухвали, видання відповідних основних законів”. Свою пропозицію щодо цього формулювання вніс А.Озенбашли, який підкреслив, що Курултай повинен висловити своє ставлення до питання про форму правління в країні і до Установчих зборів³⁶. Враховуючи цю пропозицію, з’їзд прийняв рішення скликати Курултай напередодні відкриття Всеросійських Установчих зборів, а саме – 24 листопада 1917 р.

Однак ще раніше відбулися події, які змінили політичну позицію кримськотатарської активної громадськості. Жовтневі події в Петрограді примусили розпочати роботу Курултаю пізніше, коли перед керівництвом татарського національного руху постав ряд завдань, що виникли у зв’язку із зайнятою ним позицією щодо збройного повстання. А вона була однозначно негативною: “…разыгравшиеся в Петербурге кровавые события, – заявив Мусвиконком,- парализовав силу существующей власти, открывают путь для анархии и гражданской войны, размер и гибельные последствия которой теперь трудно представить”³⁷. Післяжовтневе становище в країні, охарактеризоване А.Айвазовим наступним чином: “В нинішній час держави немає, законів немає, ладу немає … в державі порушені мир та спокій. Порядок вирваний з коренем, кожен чинить так, як уміє …”³⁸, спонукало по-новому, з врахуванням нових реалій, поглянути на майбутнє півострову. Газета “Міллет” намагалася мобілізувати татар на боротьбу з більшовизмом, закликала не допустити появи у Криму більшовицьких та анархістських загонів.

В той же час у губернських і міських революційних комітетах Криму представники українських партій та організацій, у т.ч. Центральної Ради, діяли в цілковитій єдності з представниками Мусвиконкому. Завдяки цьому Мусвиконком на початку листопада домігся передання йому ханського палацу в Бахчисараї, де планувалося скликання Курултаю. На урочистостях і мітингу, що відбулися з цього приводу в Бахчисараї, голова української губернської Ради Андрієвський обіцяв Мусвиконкому всіляку підтримку українських організацій у відновленні прав кримськотатарського народу. На одному із мітингів він заявив, що створення автономного уряду для Криму багато в чому залежить від рішучих дій кримських татар³⁹.

Про свою солідарність з кримськотатарським національним рухом восени 1917 р. заявила, зокрема, одна з провідних українських партій, представлених у Центральній Раді – українські есери. За підтримку Курултаю висловилися партійні організації Севастополя, Бахчисараю, Алушти. Так, алуштинський осередок українських есерів на загальних партійних зборах в кінці листопаду 1917 р. прийняв таку резолюцію: “Підтримати проведення в життя принципу національно-краєвої автономії татар Криму; схвалити їх прагнення до розвитку краєвого життя на основі широкого самоуправління; сприяти забезпеченню прав і інтересів інших національних меньших груп”⁴⁰.

Тож закономірно, що в умовах, коли постала проблема статусу Криму, Мусвиконком вбачав в Українській Центральній Раді союзника в питанні національного самовизначення. І на відміну від переважної більшості неукраїнських партій та організацій Криму, він не поставився негативно до окреслених ІІІ Універсалом Центральної Ради кордонів УНР, що включали північні повіти Таврійської губернії.

4 листопада Мусвиконком виступив з відозвою “Про владу в Криму”. Він заявив про свою ініціативу створення на півострові автономної влади “без гегемонії якоїсь народності над іншою”, під гаслом “Крим – для кримців”. Відозва також закликала до “недопущения главенства в Крыму какого-либо одного народа, недопущения подчинения Крыма какому-либо государству”⁴¹. Таким чином, гасло, що стало показником позиції Мусвиконкому і невдовзі міцно укорінилося в свідомості татарського народу, націлювало вже не стільки на федерацію, що ставала все більш ефемерною, скільки на вирішення кримських проблем самими кримчанами. На думку ряду сучасних дослідників, платформа “Крим для кримців”, в якій під “кримцями” малися на увазі всі жителі півострова незалежно від національності, була на той момент єдиною, здатною в умовах відсутності захисту з боку центральної влади згуртувати кримчан перед загрозою захоплення, анархії або громадянської війни⁴². Зазначимо також, що лідери кримськотатарського руху, як про це свідчила зроблена невдовзі заява Д.Сейдамета, не прагнули татаризації Криму, а лише виступали проти верховенства будь-якої іншої національності. “Голос татар, – наголошував Д.Сейдамет, – еще не есть голос всего Крыма. Для этого необходимо общекрымское учредительное собрание, в котором должны принять участие все народности, населяющие Крым”⁴³.

Однак більшість впливових політичних сил Криму побоювались національних прагнень кримських татар. Гасло Мусвиконкому “Крим – для кримців” викликало настороженість у ліберальних колах півострова. Висловили свою позицію і більшовики. У прийнятій на 2-му губернському з’їзді РСДРП(б) 24 листопада резолюції підкреслювалося: “Констатируя, что население Крыма состоит из различных национальностей, из которых татары не являются численно преобладающим элементом, съезд считает в силу местных особенностей единственно правильным решением вопроса об автономии Крыма референдум (народное голосование) среди всего населения Крыма; в то же время съезд находит, что все местные организации обязаны вести самую энергичную агитацию против разжигания национальных страстей в местном населении разными националистическими группами и партиями…”⁴⁴.

Жовтневі події в Петрограді викликали появу у Криму нового владного органу. 20–22 листопада 1917 року в Сімферополі відбувся з’їзд делегатів міських дум, земств, місцевих рад за участю різних національних організацій, у т.ч. українських і Мусвиконкому (за винятком представників партій лівого спрямування та кадетів). З’їзд не визнав повноважень Раднаркому Росії, а висловився за співробітництво з Центральною Радою, в т.ч. і щодо вирішення питання про північні повіти Таврійської губернії. На з’їзді був створений антибільшовицький уряд Таврійської губернії – Рада народних представників (РНП), як тимчасова вища влада в Криму. До президії РНП було обрано представників національних організацій, в т.ч. українських і кримськотатарських. До складу РНП були включені по 3 представника від татар, українців, росіян; по 2 представника від євреїв, кримчаків, німців, та по одному від греків, вірмен і естонців. До керівного виконавчого органу цього уряду – так званого “комісаріату” – увійшли П.Біанкі, А.Озенбашли та В.Поливанов⁴⁵. Але, як свідчили учасники тих подій, РНП, яка претендувала на законодавчу і вищу виконавчу владу, не мала реального політичного впливу: “…ни на законодательство, ни на управление у “Совета” не было времени, ибо время уходило на бесконечные заседания, на которых велись бестолковые споры между представителями партий. …Фактически Совет не имел никакой власти и вероятно большая часть подвласного ему населения не подозревала даже о его существовании”⁴⁶.

26 листопада 1917 року в Бахчисараї відкрився Курултай, роботу якого очолювали лідери Мусвиконкому – Ч.Челебієв, А.Озенбашли, Д.Сейдамет, А.Айвазов та інші. Розпочавши свою роботу як установчі збори кримськотатарського народу, Курултай продовжив її в якості постійно діючого органу влади – кримськотатарського парламенту. Фактично це був дійсно представницький орган кримськотатарського народу, оскільки у його виборах взяли участь понад 70% татарського населення Криму. Мусвиконком передав Курултаю свої повноваження.

Робота Курултаю проходила досить бурхливо. Це було обумовлено тим, що у кримськотатарському русі на той час вже сформувалися три крила: ліве, на чолі із секретарем Курултаю Баданинським, центр, представлений насамперед муфтієм Челебієвим (який, втім, часом схилявся до компромісу з більшовиками) та праворадикальне на чолі з Сейдаметом⁴⁷. Тим не менш вже 13 грудня Курултай проголосив Кримську Народну (Демократичну) Республіку і прийняв першу в історії Криму конституцію, а 18 грудня обрав національний уряд – Директорію у складі 5 “директорів”: Ч.Челебієв – (голова і управління юстиції), Д.Сейдамет (внутрішні та військові справи), А.Озенбашли (освіта), С.Хаттатов (фінанси й вакуфи), А.Шукри (релігійні справи). Варто зазначити, що з самого початку своєї діяльності Директорія наголошувала на тому, що її турбота розповсюджується не лише на татарський народ. Вона вважала своїм священним обов’язком “захист високих лозунгів великої революції” (Лютневої – Aвт.), безпеки і гідності всіх кримчан, водночас наголошуючи, що більш сильний кримський уряд може бути створений загальнокримським парламентом. Директорія запевняла, що всіма силами й засобами буде прагнути до скликання кримських Установчих зборів⁴⁸.

Конституція – “Кримськотатарські основні закони” – в першій статті проголошувала право кожного народу на формування власного національного життя та самоврядування. Виходячи з того, що закони, які регулюють життя кожного народу, в тому числі і вирішення національних проблем, гарантуються насамперед національним самоврядуванням, ст.2 Конституції передбачала надання такої можливості татарському народу шляхом утворення постійного Парламенту (Меджліс-і-Мебусану), який обирався б усім кримськотатарським населенням на засадах вільних, рівних, прямих виборів шляхом таємного голосування.

Втім, Конституція містила принципове протиріччя. Так, у ст.12 йшлося про те, що форма правління Кримом може бути встановлена лише рішенням Установчих зборів – конституційного органу, обраного усіма жителями Криму на основі вільних, рівних, прямих таємних виборів. В той же час ст.16 вже проголошувала утворення Кримської Народної (Демократичної) Республіки – на тій підставі, що демократичні права і свободи, захист національних і політичних прав національних меншин та здійснення Конституції можуть бути забезпечені лише у демократичній республіці.

Ряд статей визначав структуру та функції виконавчого органу – татарського національного уряду та його окремих підрозділів – дирекцій, кожна з яких повинна була подавати Парламентові підготовлені нею законопроекти для затвердження. Основний закон передбачав, що керівники дирекцій обираються з числа депутатів Парламенту та підзвітні і відповідальні перед ним. Конституція також містила статтю, яка скасовувала станові звання і привілеї, що існували в кримськотатарському середовищі, та проголошувала цілковиту рівноправність жінок та чоловіків⁴⁹.

Директорія взяла на себе керівництво всіма справами кримськотатарського народу й надавала всебічну підтримку крайовому урядові – Раді народних представників. Разом з РНП вона засудила війну Раднаркому Росії проти Центральної Ради. Директорія також заявила про свої головні наміри: “На основе идей братства, чувства единой Родины… действовать во имя воссоединения с общедемократическим миром, во имя спасения от когтей кровавой революции, которая разрушила памятники, культовые здания, сожгла до тла дворцы, растоптала щедрый и прекрасный Крымский полуостров”⁵⁰.

В той же час на півострові існувала ще одна значна політична сила, що реально претендувала на вищу владу. Такою силою були більшовики та їх союзники – ліві есери й анархісти. Зазначимо, що з-поміж інших партій та рухів, які діяли на півострові, РСДРП(б) особливо агресивно виявляла своє небажання зважати на національні прагнення кримськотатарського населення.

Для ідеології марксистсько-більшовицького інтернаціоналізму домінантою були інтереси робітничого класу, єдині й однакові для пролетаріату всіх націй. Національні ж цілі, завдання і інтереси в більшості випадках або відкидалися як історично реакційні, або визнавались і підносились як допоміжні чинники в ході боротьби за виконання й досягнення класових цілей і завдань. Природно, що в цьому випадку ідея нації, як органічно поєднаного, самобутнього не тільки у своїх зовнішніх виявах, а й у внутрішній суті суб’єкту була інтернаціоналістичне скерованому революційному марксизмові не тільки чужа, але й ворожа, а засади національної держави, що ставала на перешкоді утворенню нових національних державних утворень, розглядались як чинник історично шкідливий.

В дореволюційний період В.Ленін, відстоюючи право націй на самовизначення, вбачав у майбутній соціалістичній Росії унітарну централізовану республіку, що надавала б об’єднаним нею націям широкі права обласної автономії. З поваленням царизму в практичній програмі розв’язання національної проблеми в Росії більшовики не тільки серйозно не припускали відокремлення національних регіонів, але були навіть проти федерації. На квітневій 1917 р. партійній конференції питання про федеративний устрій навіть не розглядалося. Натомість конференція недвозначно заявила: “Питання про право націй на вільне відокремлення недозволено змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації в той чи інший момент. Це останнє питання партія пролетаріату повинна розв’язувати в кожному окремому випадку цілком самостійно, з точки зору інтересів всього суспільного розвитку і інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм”⁵¹.

До 1917 р. більшовики в Україні і особливо в Криму мали значно меншу підтримку населення, ніж у Великоросії. На початок Лютневої революції кількість членів більшовицької партії на півострові була дуже незначною, а сформованих партійних організацій не існувало взагалі. Але вже в березні 1917 р. окремі групи більшовиків-підпільників увійшли в об’єднані організації РСДРП(б). Першими на півострові у квітні 1917 р. оформили свою організацію більшовики Севастополя. В інших містах більшовицькі організації сформувались дещо пізніше: у Феодосії – в червні, в Євпаторії і Ялті – у вересні, в Сімферополі та Керчі – в жовтні.

Як свідчать історичні джерела, жовтневі події не знайшли підтримки у більшості населення Криму. Тому більшовики вирішили силою зброї пояснити ідеї революції. Тим паче, що вони прагнули реабілітувати себе після провалу виборчої кампанії до Установчих зборів. За результатами виборів в Таврійській губернії есери отримали 291549 голосів, мусульманські організації – 64880, українські есери – 61177, кадети – 38108, більшовики – 31154⁵².

10–14 грудня до Севастополя увійшли добре озброєні анархо-більшовицькі загони, що до того билися з каледінцями в Ростові, з гайдамаками Центральної Ради й кримськотатарським ескадроном в Олексадровську.

В ніч на 16 грудня вони розігнали Севастопольську раду робітничих і військових депутатів і штаб Чорноморського флоту, арештували й розстріляли багатьох їхніх керівників. Таким чином, в середині грудня 1917 р. більшовики, ліві есери і анархісти встановили контроль над Севастополем і значною частиною Чорноморського флоту.  В 20-х числах грудня виникають збройні сутички між більшовицькими військами (зокрема, розпропагованими більшовиками матросами Чорноморського флоту) та кримськотатарськими частинами – ескадронцями. По суті, на півострові почалася громадянська війна.

Ще до початку військового протистояння на півострові більшовики висунули вимогу роззброїти кадрове російське офіцерство, що групувалося навколо об’єднаного Штабу кримських військ, утвореного Директорією та РНП для боротьби з більшовиками, й по суті являло собою організуючу основу кримських військових сил. Голова кримськотатарського уряду відповів рішучою відмовою, і Директорія почала підготовку до неминучої збройної боротьби. Приймаючи присягу кримських солдат, Д.Сейдамет наголошував на тому, що мусульмани Криму підтримують і захищають спільний мир та спокій і не дадуть топтати ногами Крим та кримців. В цьому його підтримував і Ч.Челебієв, вказуючи на прагнення національного уряду звільнити Крим від анархії та врятувати від громадянської війни⁵³.

Задля досягнення цієї мети Ч.Челебієв намагався досягти компромісу з лівими партіями, пропонуючи, зокрема, створити змішану крайову владу з представників Курултаю, Ради народних представників та більшовиків⁵⁴. Після того як переговори щодо компромісу виявилися безрезультатними, голова Директорії заявив про претензії кримських татар на всю повноту влади в Криму. 2 січня 1918 р. він віддав наказ ескадронцям зайняти Народний дім у Сімферополі, в якому містилися різні громадські та політичні організації, під резиденцію національного уряду. Проти виступили інші політичні сили, РНП, а також і сам Курултай, що побоювався напруження у стосунках з іншими національностями, які проживали на півострові. В результаті Ч.Челебієв змушений був залишити свою посаду і її на короткий час обійняв Д.Сейдамет. Останній на той час був керівником дирекцій зовнішніх та військових справ у складі Директорії, а також очолював (разом з колишнім полковником царської армії Л.Макухіним) Штаб кримських військ, основу збройних сил якого складали кримськотатарські кавалеристи-ескадронці. Зосередивши, таким чином, в своїх руках реальну владу, Сейдамет став претендувати на роль диктатора й висунув ідею відтворення в Криму, за допомогою Німеччини та Туреччини, кримськотатарської держави.

Тим часом матроси і червоногвардійці вели криваву боротьбу з загонами Штабу кримських військ. Утворений в Севастополі більшовицький військово-революційний комітет, що фактично розв’язав війну проти Курултаю й Ради народних представників, за вказівкою ЦК РСДРП(б) та Раднаркому Росії направив у Керч, Феодосію, Ялту, Євпаторію й інші міста бойові кораблі з загонами матросів. Як згадували очевидці, “в Севастополе шли массовые расстрелы, в Ялте офицерам привязывали тяжести к ногам и сбрасывали в море, некоторых после расстрела, а некоторых живыми…В Евпатории над убиваемыми…всячески измывались и подвергали их нечеловеческим пыткам… В Симферополе тюрьма была переполнена и ежедневно из нее вызывали людей на расстрел “пачками”⁵⁵.

В цих подіях політичні і соціальні конфлікти часто перепліталися з етнічними. Більшовиків активно підтримала частина грецького населення. Багато з них емігрувало в Крим з Туреччини, рятуючись від погромів, влаштованих тамтешньою владою, і, природно, були проникнуті антиісламськими настроями. В національних прагненнях кримських татар греки могли вбачати загрозу своїм правам.

У Ялті серед матросів та червоногвардійців, які вели бої з ескадронцями і громили мирне татарське населенням, були і “ялтинські, балаклавські босяки, балаклавські греки, були і жителі Дерекою – росіяни”. Антитатарські погроми були зафіксовані в Алушті, Гурзуфі, Алупці. Було вбито більш як 200 мирних жителів, тисячі людей мусили залишити свої домівки⁵⁶.

Не в змозі протистояти більшовицькому натиску, розбиті загони Штабу кримських військ залишали міста. 14 січня 1918 р. більшовики встановили свою владу в Сімферополі, а до 20-х чисел січня 1918 р. – на всій території півострова. Однак татарські ескадронці й офіцери, що не склали зброї, йшли в гори – як писав Д.Сейдамет, “выжидая соответствующего момента, чтобы изгнать захватчиков”⁵⁷ – і створювали партизанські загони для боротьби з більшовиками.

Отже, спроба Курултаю конституювати державу в Криму за наявності інших існуючих на той час органів влади (Ради народних представників, земства і думи, Рад, Військово-революційного комітету в Севастополі) не була, та й не могла бути вдалою. Кримська Народна Республіка залишилася лише в тексті Конституції. І все ж протягом 1917 року кримськотатарський рух пройшов значний шлях: відбулося не лише його ідейне й організаційне зміцнення, а й еволюція – від ідеї культурно-національної автономії до прагнення утворення власної державності.

Політичний терор більшовицької влади, що встановився з перших днів її панування, методи розправи з ідеологічними противниками відразу ж викликали вороже ставлення місцевого населення до нового режиму. Масове неприйняття викликали націоналізація підприємств, реквізиції, продовольча диктатура, примусові мобілізації, затримка з розподілом землі серед селян тощо.

Після першої хвилі терору і репресій більшовики розпочали процес “державного будівництва”. 7–10 березня 1918 р. у Сімферополі відбувся Таврійський губернський з’їзд Рад, який обрав Центральний виконавчий комітет з 12 більшовиків і 8 лівих есерів під головуванням більшовика Ж.О.Міллера. Після чого, дотримуючись інструкцій з Петрограду, Таврійський ЦВК Рад декретами від 19 та 22 березня 1918 р. проголосив на території півострова Радянську Соціалістичну Республіку Таврида. Необхідність цього кроку пояснювалася тактичними міркуваннями. Оскільки за умовами Брестського мирного договору радянська Росія не могла відкрито надавати допомогу як Україні, так і Криму, то за пропозицією Леніна було прийнято рішення виділити ряд територій, в тому числі і Крим, із складу РРФСР, оголосити їх республіками. У той же час дехто з кримських більшовиків схилявся до автономії Криму у складі радянської Росії, про що Ж.Міллер вів переговори з комісаром народного комісаріату у справах національностей РРФСР І.Сталіним.

До складу Ради Народних Комісарів Республіки Тавриди – вищого виконавчого органу, сформованого з більшовиків та лівих есерів, увійшли і представники від кримських татар: І. Фірдевс (Керімджанов), який обіймав посаду наркома іноземних та національних справ, та його заступник І.Ідрісов. Проте вирішенню національних проблем на півострові увага практично не приділялась, хоча міжнаціональні відносини в Криму залишались складними, особливо в гірських районах, де більшість жителів складали татари. Ще більше загострили ситуацію і викликали невдоволення кримськотатарського населення розпуск Курултаю та Директорії і арешт ряду їх активних діячів. Тим не менш і в період встановлення радянської влади на півострові кримськотатарський національний рух не був придушений більшовицьким терором, в підпіллі продовжувала свою діяльність Міллі-Фірка.

З вторгненням на півострів німецьких військових частин та Кримської групи військ Центральної Ради під командуванням П.Болбочана, в 20-х числах квітня в гірських районах Криму та на узбережжі спалахує повстання кримських татар. 21 квітня біля селища Буюк-Ламбат в полон до повстанців потрапила (і була страчена) частина керівництва Республіки Тавриди, в тому числі і голова РНК РСРТ А.Слуцький. До кінця квітня 1918 р. Республіка Тавриди припинила своє існування. Повалення радянської влади на півострові відразу ж спричинило до відновлення діяльності місцевих земських установ. 30 квітня у Сімферополі розпочав роботу губернський земський з’їзд, на якому були присутні, зокрема, делегати від російської та української партії есерів, Міллі Фірки, російських кадетів та меншовиків. В гострих дебатах пройшло обговорення питання про майбутній державно-правовий статус Криму. Практично всі проросійські партії підтримали великодержавницьку позицію кадетів. На підтримку вимог делегатів від кримськотатарського населення надати автономію півострову виступили тільки українські есери⁵⁸.

Після захоплення Криму окупаційними військами німецьке командування прагнуло спокою на півострові і намагалося дотримуватися балансу інтересів. Поновили свою діяльність кримськотатарські органи влади та управління. Вже 21 квітня 1918 р., щойно німецькі війська вступили до Сімферополя, було утворене Тимчасове Бюро кримськотатарського парламенту, яке взяло на себе управління національними справами на період до скликання Курултаю. А 10 травня відновилася робота Курултаю, визнаного німецьким командуванням офіційною владою в Криму. Курултай заявив про намір кримськотатарського народу взяти політичну долю Криму в свої руки і відновити незалежність Кримської держави. Тимчасове Бюро кримськотатарського парламенту запропонувало проект утворення вищих орга­нів влади та управління в Криму, що передбачав поповнення шляхом виборів татарського парламенту представниками інших національностей та перетворення його на “крайовий парламент”, формування уряду “за участю певних народностей” та відповідальність його перед татарським парламентом до утворення загального парламенту⁵⁹. Документ відповідного змісту був затверджений на засіданні Курултаю 19 травня. В ньому Курултай оголошував себе тимчасовим кримським парламентом, що наділений повноваженнями формувати уряд⁶⁰.

Курултай та Директорія, що також в травні відновила свою діяльність, претендували на роль основної влади на півострові, пропонуючи на посаду голови уряду свою кандидатуру – Д.Сейдамета. Однак ця кандидатура не влаштовувала російські політичні сили, насамперед кадетів. Їх актив не погоджувався і з пропозицією щодо відповідальності уряду перед Курултаєм, посилаючись на те, що останній був парламентом національної меншості, а також виступав проти запланованого утворення міністерства закордонних справ.

Питання тактики в даній політичній ситуації обговорювалося 28 квітня у Ялті на засіданні місцевого комітету партії Народної Свободи. На цьому засіданні були присутні і представники Курултаю Д.Сейдамет та Е.Аблаєв, які запропонували кадетам взяти участь у формуванні кримського уряду. Позицію кадетів сформулював один із партійних лідерів М.М.Богданов: “…предлагавшие нам условия были абсолютно неприемлемы. Нельзя было признать ответственность Крымского правительства перед Курултаем, т.е. парламентом национального меньшинства. Входить же персонально в правительство, татарские члены которого будут ответственны перед Курултаем, было тоже невозможно. Русские члены правительства, чтобы не играть в нем роль пешек, должны были иметь некую базу, на которую могли бы опираться”⁶¹. Такою базою для кадетів стала німецька окупаційна влада. Більшість представників партії кадетів в Криму схилялися в бік пронімецької орієнтації. Партійні лідери Д.С.Пасманник, М.М.Богданов, В.Д.Набоков заявляли про розуміння значення влади в умовах окупаційного режиму і в принципі не відмовлялися від участі в кримському уряді, але висували низку власних умов. Кадети виходили з того, що Крим не є самостійною державою, а лише частиною Росії, яка тимчасово окупована німецькими військами. Тому і кримський уряд повинен бути тимчасовим до утворення всеросійського. Створюваний кримський тимчасовий уряд, на думку кадетів, повинен відмовитися від формування власних збройних сил і від дипломатичних контактів на державному рівні.

Представники губернського комітету кримських німців, що також брали найактивнішу участь у переговорах про утворення уряду, підтримували кадетів щодо підзвітності уряду та кандидатури прем’єра, проте відмовлялися поступитися у питанні щодо міністерства закордонних справ. Як пояснював представник комітету, один з основних учасників переговорного процесу, а згодом міністр першого крайового уряду Криму В.Налбандов, - “... з врахуванням непевності існуючої ситуації в Криму німці та татари півострова вбачали в міністерстві можливість забезпечити свою майбутню долю^62”.

Однак досягнута домовленість, згідно з якою був визначений персональний склад уряду (по три представника від кримських татар, німців-колоністів та кадетів), була порушена вимогами губернського земського зібрання, що розпочало свою роботу на початку червня. Як свідчить В.Налбандов, земці вимагали п’ять місць в уряді для своїх представників (замість кадетів) та ультимативно відкидали ідею створення міністерства закордонних справ⁶³. Переговори загальмувалися. Німецьке командування, посилаючись на надто затяжний процес формування кабінету міністрів, зрештою відмовилося затвердити Сейдамета на посту прем’єра, оскільки проти цього різко заперечувала російська спільнота півострова.

Сформований врешті-решт Кримський крайовий уряд (про його утворення було оголошено 21 червня, Декларація опублікована 25 червня 1918 р.) очолив литовський татарин, колишній генерал царської армії М.Сулькевич. Намагаючись зберегти баланс інтересів та міжетнічну злагоду, що були запорукою стабільності на півострові, окупанти сприяли тому, щоб до уряду увійшли представники кримських татар, росіян та німців-колоністів. Як згадував В.А.Оболенський, “…немцы обратились к своим соплеменникам немцам-колонистам, прося их дать в формируемое правительство своих кандидатов (Рапп став міністром землеробства, а Налбандов – міністром освіти. – Авт.). Татары получили в правительстве, кроме самого Сулькевича (министр внутренних дел и военный) еще два портфеля: Д.Сейдамет занял пост министра иностранных дел и один – министр юстиции”⁶⁴. Посади міністрів фінансів та шляхів сполучень отримали росіяни. Втім, згодом склад уряду зазнавав змін.

Вочевидь, німецьке окупаційне командування розуміло, що Курултай не являє собою реальної політичної сили, тож і висунуло на посаду прем’єра генерала Сулькевича, колишнього командуючого мусульманським корпусом. Національний склад уряду і умови його формування по суті окреслювали і його майбутню політику. Фактично це був уряд “німецько-татарського блоку”, вся наступна діяльність якого була під повним контролем окупантів. “В общем, – підкреслювалось на одному з засідань Феодосійського міському партії російських есерів, – правительство генерала Сулькевича было не столько с русской точки зрения антинациональным, сколько анациональным. Оно не столько опиралось на немецкие штыки, сколько находилось от них в зависимости и должно было беспрекословно выполнять волю германского штаба”⁶⁵.

Крайовий уряд, очолюваний прибічником кримської державності, робив практичні кроки у відповідному напрямку. В “Декларації” кримського уряду від 25 червня підкреслювалось: “Правительство ставит своей целью сохранение самостоятельности Крыма до выяснения международного положения его и восстановления законности и порядка”⁶⁶. Були затверджені державний герб, прапор, 11 вересня 1918 р. був прийнятий “Закон о крымском гражданстве”, згідно з яким столицею Криму оголошувався Сімферополь. Державною мовою оголошувалась російська паралельно з використанням на офіційному рівні татарської та німецької. Законом також проголошувалась національно-культурна автономія для кримських татар⁶⁷. Уряд заявив, що влада не заперечуватиме проти створення національних громадських організацій, а місцеві поліцейські відділення отримали наказ не втручатися у справи Директорії. Також уряд прийняв ряд законів, що захищали інтереси кримських татар, зокрема, про повернення на батьківщину татар, які перебували за межами Криму, про передачу вакуфних земель у їх національну власність та інші⁶⁸.

Директорія в цей період фактично перетворилася на орган татарського національного самоврядування та опікувалася релігійними справами і вакуфним майном. Дирекція вакуфів і фінансів, на підставі прийнятих Курултаєм законів, оголосила все рухоме й нерухоме майно, яке належало релігійним установам, спільним спадковим надбанням усіх мусульман Криму. Знаходячись у віданні названої дирекції, це майно призначалося для задоволення релігійних та наукових потреб усіх мусульман Крима⁶⁹.

Однак радикально налаштовані кримськотатарські політичні лідери (Д.Сейдамет, А.Хільмі, А.Айвазов та ін.) не задовольнялися набутою автономією. Вони виношували ідею перетворення Криму на незалежне нейтральне ханство під протекторатом Німеччини та Туреччини. Для досягнення цієї мети ставилося завдання добиватися визнання незалежності Криму Німеччиною та її союзниками, утворити татарський уряд та національне військо, позбутися домінування та політичного впливу росіян.

Меморандум відповідного змісту, що мав назву “Отношение глав дирекции крымскотатарского национального совета №37 от 21 июля 1918 года”, Д.Сейдемет негласно передав уряду Німеччини, а А.Айвазов відправився з аналогічним документом до Туреччини. В крайовому уряді це викликало рішучі протести деяких міністрів, насамперед росіян, і зрештою призвело у вересні 1918 р. до урядової кризи, що завершилася виходом кількох міністрів Крайового уряду у відставку.

Своє невдоволення політикою уряду висловлювала і російська спільнота півострова, закидаючи Сулькевичу надто прихильне ставлення до національних прагнень татар. Втім, і в середовищі самих кримських татар меморандум викликав неоднозначну, і часто негативну, оцінку. До останньої схилявся і Курултай, утворивши комісію для розслідування цього питання. Очевидно, що більш помірковані члени Курултаю не хотіли відверто самостійницькою протатарською політикою викликати недовіру та настороженість з боку різних політичних сил півострова.

Досить активно в період перебування при владі Сулькевича діяли українські організації у Сімферополі, Ялті, Севастополі, Євпаторії, Алупці, Алушті, Феодосії, Керчі та інших містах Криму. 28-29 серпня 1918 р. вони навіть провели свій з’їзд у Сімферополі. Тут, хоч і з великими труднощами, видавалась українська газета “Наш степ”. Українські громади проводили широку культурно-освітню роботу. Вони відкривали осередки “Просвіти”, курси українознавства, школи, дитячі садки, створювали національні хори, гуртки української мови, писемності, історії, культури, влаштовували національні свята, організовували бібліотеки і навіть театральні групи. 30 серпня у Сімферополі розпочала діяльність Крайова українська рада у Криму.

На початок осені 1918 р. стає очевидним, що кримськотатарських рух переживає період кризи та розпаду. Курултай, який 1 вересня відновив свої засідання після літньої перерви, заглибився в розгляд другорядних питань, зокрема вакуфних та фінансових, оминаючи принципово важливі політичні проблеми, пов’язані з життям півострова. Так, коли в середині вересня виникла згадана урядова криза, Курултай взагалі визнав за потрібне призупинити свою роботу “з нагоди свята Курбан-байрам”⁷⁰. Тоді ж, у вересні, зі складу Курултаю виходять представники лівого крила, лідери якого вступають до РКП(б). В середовищі тих, хто залишився, також відбувається розкол, і в тому ж місяці кримськотатарський парламент, не витримавши внутрішніх розбіжностей, саморозпустився.

Приречений був і перший крайовий уряд. Тож хоча делегати татарського з’їзду, що відбувся у листопаді 1918 р., й висловлювали вітання С.Сулькевичу та Д.Сейдамету, однак внутрішні протиріччя, зокрема на національному ґрунті, та зовнішній фактор – Листопадова революція в Німеччині, поставили крапку на його діяльності. Директорія була на той момент єдиною політичною структурою, яка намагалася не допустити зміщення уряду Сулькевича, але її можливості були вже надто мізерними.

Новий уряд на чолі з феодосійським поміщиком, членом партії кадетів, в минулому – депутатом Державної думи С.С.Кримом, сформований 15 листопаді 1918 року, спирався на частини Добровольчої армії та війська Антанти, що змінили німецькі окупаційні війська. В уряді крім кадетів, що були представлені членами ЦК цієї партії В.Набоковим та М.Вінавером, були по одному представнику від російських есерів та партії “Единство” а також безпартійні. Новий уряд вважав себе тимчасовим до скликання Всеросійських установчих зборів і у своїх заявах підкреслював “стремление к возрождению единой России, представляющей свободное демократическое государство, в котором будут обеспечены права на самобытную культуру всех национальностей, его населяющих”⁷¹.

Попри заяви А.Денікіна про повне невтручання у внутрішні справи Криму, командування Добровольчої армії не дотримувалося своїх обіцянок. Свавілля військових викликало невдоволення населення. Позиція Крайового уряду при цьому не бралася до уваги, а його протести ігнорувалися. Внаслідок цього авторитет уряду падав. До того ж у складі нового уряду не було жодного кримського татарина, тож не дивно, що він мав підтримку лише незначної кількості найбільш реакційних мулл та мурзаків-монархістів. Стосунки уряду з кримськотатарською Директорією ставали дедалі напруженішими. Особливе невдоволення татарської спільноти викликали мобілізації до Добровольчої армії, проти яких активно виступало і Бюро кримськотатарського парламенту.

Не дав позитивних результатів і скликаний командуванням Добровольчої армії на початку лютого 1919 р. кримськотатарський з’їзд. По суті, він звівся до виступу генерала Боровського, який ознайомив делегатів з цілями добровольців, насамперед щодо відновлення “єдиної та неподільної Росії”, і висловив переконання, що татари мусять проливати свою кров задля досягнення цієї мети. Як з’ясувалося, завдання делегатів з’їзду полягало саме в тому, щоб донести промову генерала “на місця”, оскільки ніякого обговорення становища на півострові, питань, пов’язаних з встановленням порядку та спокою, не було. Тим більше не обговорювалися проблеми, що стосувалися безпосередньо національного життя кримських татар, хоча делегати були налаштовані на серйозну роботу і навіть привезли з собою пропозиції та проекти резолюцій з різних питань⁷². Отже, спроба командування Добрармії здобути симпатії кримських татар, ініціювавши скликання з’їзду, викликала в останніх лише розчарування.

На початку 1919 р. пожвавлюється національне життя татар. Щоправда, ідея незалежності Криму більше не стоїть у порядку денному, у всякому разі публічно. У лютому відбуваються вибори до кримськотатарського парламенту (Меджліс-і-Мебусану), переконливу перемогу в яких отримала Міллі Фірка. В цей же період завершується розробка мілліфірківцями програми культурно-національної автономії мусульман Криму, що різко розходилася, з одного боку, з централізаторською, русифікаторською політикою С.Крима, а з іншого – з панісламістськими прагненнями частини татарської інтелігенції та духовенства. Програма передбачала повну автономію мусульман Криму у всіх справах, пов’язаних з їх внутрішнім побутом та релігійними поглядами: у релігійних, культурно-просвітницьких справах, у питаннях соціальних потреб, охорони здоров’я, судочинства, розпоряджання вакуфним майном. Реалізація її покладалася на національний парламент (Меджліс-і-Мебусану), що проголошувався вищим органом автономного управління, та виконавчий орган – Директорію. В програмі були викладені порядок скликання, роботи та повноваження Меджліс-і-Мебусану, порядок видання ним законів, якими мають керуватися мусульмани Криму в межах культурно-національної автономії, а також права і обов’язки кримських мусульман⁷³.

Однак призначене на 1 березня відкриття Меджлісу не відбулося. 23 лютого уряд висунув звинувачення на адресу Бюро кримськотатарського парламенту щодо стосунків з Туреччиною, що мали на меті нібито відокремлення півострова від Росії та створення у Криму незалежного ханства, а також звинувачення у агітації проти призову до Добровольчої армії.

У зв’язку з цим відбувалися обшуки у приміщеннях, які займали Директорія, Бюро кримськотатарського парламенту та його окремі члени, редакції татарських газет “Міллет” та “Крим”, переслідування та арешти активістів кримськотатарського руху, насамперед членів Міллі-Фірки.

Дії влади, в свою чергу, викликали масові протести кримськотатарського населення. У лютому–березні в Судаку, Алушті, Ялті за підтримки “Міллі Фірки” пройшли демонстрації кримських татар. Частина членів Директорії та парламенту пішли в підпілля. Зрозуміло, що за таких умов робота Меджлісу, що розпочалася пізніше наміченого терміну та тривала менше двох тижнів, не могла належним чином відповідати очікуванням кримськотатарського населення. Меджліс не розглядав життєво важливих політичних питань, зокрема проект програми культурно-національної автономії, а лише заслухав звіт Директорії та ухвалив проект конфесійної реформи, що мала на меті обмежити функції духовенства лише виконанням релігійних обрядів⁷⁵.

Під час другої спроби встановлення радянської влади – існування Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (квітень – червень 1919 року), більшовики зробили певні висновки з минулих помилок. Проте і ця спроба також виявилася невдалою, хоча увага до національного питання стала більш очевидною. До уряду на чолі з Д.Ульяновим були включені 5 кримських татар-комуністів, кримськотатарська мова визнавалася державною наряду з російською, а при Кримському губкомі РКП(б) почало функціонувати Мусульманське бюро. На місцях утворювалися комісаріати з мусульманських справ, татарською мовою видавалися більшовицькі газети та пропагандистська література, у складі Червоної армії формувались мусульманські частини – дві турецько-татарські сотні і мусульманська рота⁷⁶. Радянська влада всіляко намагалася залучати татар до політичного життя на півострові. За таких умов Міллі-Фірка, стосовно якої більшовики демонстрували лояльність, заявила про визнання радянської влади.

Друга окупація білогвардійцями півострова (з червня 1919 року) призвела до суттєвого погіршення становища кримських татар. Командування Добровольчої армії відразу ж чітко визначилося щодо своєї політики на півострові – Крим мав бути російським, “без всіляких автономій” та самостійного крайового уряду. Була відновлена Таврійська губернія, реальна влада в якій належала генералу Шиллінгу.

Повернення денікінщини ознаменувалося встановленням особливо жорстокого військового режиму, посиленням репресій, в тому числі проти національного руху, утисками, а зрештою, і закриттям національних органів – Директорії та Меджлісу, що викликало протести кримськотатарської спільноти. Припинялося видання татарських газет. У серпні 1919 р. була заборонена будь-яка політична і громадська діяльність національних організацій. Проти багатьох лідерів національних рухів були порушені кримінальні справи⁷⁷. Так, провідні діячі кримськотатарського руху – Хаттатов, Чапчакчі, Хільмі, Озенбашли та інші – були заарештовані та обвинувачені у зв’язках з Туреччиною з метою відновлення Кримського ханства, у агітації проти Добрармії, приналежності до РКП(б) тощо.

Відверті грабунки селян, особливо кримських татар, набули небувалих масштабів. Політика денікінського уряду щодо корінних жителів півострова ґрунтувалася на таких методах, як реквізиції, репресії, каральні походи, масові розстріли татар, а також примусові мобілізації, які населення зривало, зберігаючи відразу до громадянської війни і не бажаючи ставати на жоден з боків. Однак жорстокість денікінського режиму, зрештою, змусила місцеве населення взятися за зброю і спричинила виникнення партизанського руху. Міллі-Фірка, що знаходилася в опозиції до режиму та пішла у підпілля, вела переговори з більшовиками про координацію спільних дій та закликала в цей період до боротьби за радянську владу⁷⁸.

Білогвардійський уряд, зорієнтований на реанімацію до певної міри дореволюційних порядків, відновив тогочасні установи – Таврійське Духовне магометанське правління та Вакуфну комісію. Однак вони не користувалися авторитетом у татар, і згодом А.Денікін визнавав помилкою відновлення Духовного магометанського правління⁷⁹.

Призначення у квітні 1920 р. Головнокомандуючим Збройними силами та Правителем Півдня Росії Врангеля внесло деякі зміни в життя кримськотатарської спільноти. Так, на думку дослідника В.Возгрина, генерал проявляв прагнення до демократизму і плюралізму, здійснив ряд заходів щодо лібералізації внутрішньої політики, надання свободи профспілковому руху, піднесення економічного життя, що навіть викликало попервах симпатії трудящого населення до нового уряду. Названий автор вважає також вигідним для кримського селянства прийнятий тогочасним урядом Закон про землю⁸⁰. Особливо цікаво, що нова національна політика, яку дослідники історії Криму оцінюють вельми скептично (по суті, вона була “загнана вглиб”), тим же В.Возгриним оцінюється “об’єктивно спрямованою на підтримку інтересів корінного населення”. Це, зокрема, стосується роботи з’їзду татарських представників у травні 1920 року (“штучного” та безрезультатного, на думку більшості дослідників, але високо оціненого згаданим автором) та законопроекту про самоврядування кримських татар – за словами В.Возгрина, затвердженого Врангелем⁸¹, хоча в історичній літературі переважає думка, що справа не дійшла навіть до його розгляду урядом або ж що він був відкинутий без розгляду прем’єр-міністром Кривошеїним, попри те, що законопроект був цілком аполітичним – представлений урядовою комісією у жовтні 1920 р. його остаточний варіант передбачав лише релігійне самоуправління та право на утворення культурно-просвітницьких товариств⁸². Втім, до вирішення навіть цих питань Врангель та його уряд ставилися з повною байдужістю.

На перших порах, однак, репресії проти активістів кримськотатарського руху дійсно дещо зменшилися. Відновилося видання газети “Міллет”, друкувався “Голос кримських мусульман”. Тим не менш, хоча Врангель і прагнув знайти підтримку в татарському середовищі, ідея національної автономії викликала у нього однозначно негативну реакцію. На цьому він та таврійський губернатор Д.Перлик наголошували і під час роботи скликаного за наказом Головнокомандуючого вищезгаданого татарського з’їзду, підкреслюючи, що “розраховувати на яку б то не було автономію не доводиться”, і максимум, на що можуть сподіватися татари – це самоуправління у релігійно-просвітницькій області⁸³. Тож цілком зрозуміло, що делегати з’їзду, кількість яких не сягнула і половини від запланованої, залишилися байдужими до його роботи.

Цікавим джерелом, що характеризує бачення владою, а точніше – представниками її каральних органів, процесів, які відбувалися в кримськотатарському середовищі, є “Огляд мусульманського руху до 1-го жовтня 1920 р.”, підписаний керівником Особливого відділу штабу Головнокомандуючого (контррозвідки) генерал-лейтенантом Є.Климовичем та його помічником⁸⁴. Як свідчить зміст документу, контррозвідку турбувало поширення в середовищі кримських татар ідей панісламізму, різноманітність шляхів та методів їх розповсюдження. Характеризуючи кримськотатарський національний рух та його керівні органи, а також стосунки останніх з урядами, що змінювали один одного з 1917 р., автори документа підкреслюють вороже ставлення Курултаю і Директорії до Добровольчої армії та уряду Півдня Росії. Причина такого ставлення, на їх думку, полягала насамперед у тому, що кримські панісламісти вважали Російську армію ворогом своїх національних прагнень і взагалі ідеї відродження могутності мусульманського світу, оскільки саме в Армії та уряді Півдня Росії вони бачили нового збирача “землі Руської”⁸⁵.

Як зазначали автори “Огляду”, результатом “ворожої панісламістської агітації курултайців” стало поширення серед татарського населення особливої замкненості, відчуженості й систематичного пасивного опору владі. Це проявлялося насамперед у формі ухилення татарського населення від мобілізації та допомоги армії, приховування від влади добре відомих татарам місць розташування партизанських загонів тощо⁸⁶.

Поступово боротьба репресивних органів врангелівського уряду з дезертирством та ухилянням від мобілізацій, каральні акції, репресії проти місцевого населення набули, за свідченнями сучасників, настільки страшних та кривавих форм, що спричинили до небаченого за весь період революції опору населення. За зброю вперше після анексії Криму взялася найбільш миролюбна та сумирна (як вважає дослідник історії кримських татар В.Возгрин) частина населення півострова – кримські татари, причому не під впливом агітації якої-небудь партії, а цілком стихійно, самостійно⁸⁷. Міллі Фірка, що об’єднувала найактивнішу частину національного руху, пішла у підпілля.

Після остаточного розгрому армії Врангеля та утвердження в Криму радянської влади у вигляді режиму надзвичайного правління Кримревкому повернення до політики 1919 р. не відбулося. Жорстоким репресіям з боку більшовиків піддавався не лише “класовий ворог”. Була заборонена Міллі-Фірка (як і решта політичних партій Криму), відбувалися переслідування діячів кримськотатарського національного руху, членів Меджлісу та Директорії.

*Челеби Челебієв — повне ім'я Нуман (Номан) Челеби Джихан (1885 - 1918 рр.)

25 березня 1917 року обраний Муфтієм Таврийського мусульманського духовного управління. Перший Голова Курултаю та Голова Кримськотатарського уряду - Ради директорів. Розтріляний більшовиками у Севастополі у лютому 1918 року.

¹Таврические ведомости. – 1917. – 17 марта.

²Центральний державний архів громадських об’єднань (далі ЦДАГО) України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 6100. – Арк. 8.

³Борьба за советскую власть в Крыму. Документы и материалы. В двух томах. Том 1. – Симферополь. – 1957. – С. 28.

⁴ Оболенский В.А. Крым в 1917–1920-е годы // Крымский архив. – 1994. – №1. – С. 61.

⁵ Див.: Гарчев П.І., Кононенко Л.П., Максименко М.М. Республіка Таврида. – К. – 1990. – С. 7; Яремчук В.Д. Динаміка етнічних змін в Криму: історико-політичний аспект // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. Міжнародна науково-практична конференція. – Київ, 10–11 листопада 1994 р. – К. – 1995. – С. 279.

⁶Див.: Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. – К. – 1978. – С.126-128.

⁷Див.: Дашкевич Я. Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе. – К. – 1993. – С. 110-111.

⁸Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі – ЦДАВО) України. – Ф. 111. – Оп. 2. – Спр. 36. – Арк. 4-4а.

⁹Робітнича газета. – 1917. – 31 березня.

¹⁰Там само. – 17 квітня.

¹¹Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття. – Тернопіль. –1991. – С. 79.

¹²Гамрецький Ю.М. Ради робітничих депутатів України в 1917 р. (Період двовладдя). – К. – 1966. – С. 28.

¹³Центральний державний історичний архів України. – Ф. 838. – Оп. 2. – Спр.1075. – Арк.1.

¹⁴Речь. – 1917. – 10 мая.

¹⁵Вестник партии народной свободы. – 1917. – 31 августа.

¹⁶Голос татар. – 1917. – 22 июля.

¹⁷Цит. за: Бочагов А.К. Милли-Фирка. Национальная контрреволюция в Крыму. Очерк. Изд. 2-е. – Симферополь. – 1932. – С. 32.

¹⁸Там само. – С. 33.

¹⁹Зарубин В.Г. Межнациональные отношения, национальные партии и организации в Крыму (начало ХХ в. – 1921 г.) // Историческое наследие Крыма. – 2003. – №1. – С. 57.

²⁰Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М. – 1992. – С. 387.

²¹Див.: Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. В 2-х т. – Т.1. История. Проблемы. Перспективы. – М. – 1992. – С. 26-34.

²²О передаче Временным Правительством вакуфов в распоряжение всего татарского народа. Май – лето 1917 г. В министерстве внутренних дел // Вопросы развития Крыма / Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник. – Вып. 3. – Симферополь. – 1996. – С. 3-4.

²³Див.: Об аресте муфтия Ч.Челебиева. Июль 1917 г. (Из протокола губернского совещания общественных организацый) // Там само. – С.16-17.

²⁴Кричинский Л. Очерки русской политики на окраинах. К истории религиозных притеснений крымских татар // Кримські студії. – 2002. – № 3-4. – С.104.

²⁵Там само. – С.103, 104.

²⁶Зінченко Ю. Кримські татари: Історичний нарис. – К. – 1998. – С. 67.

²⁷ Реєнт О., Андрусишин Б. З’їзд поневолених народів.– К. – 1994.– С. 17.

²⁸Елагин В. Националистические иллюзии крымских татар в революционные годы // Забвению не подлежит. (Из истории крымскотатарской государственности и Крыма). – Казань. – 1992. – С. 91.

²⁹Грушевський М.. Спомини. – Київ. – 1989. – №11. – С. 140.

³⁰Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. – Т.1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К. – 1996. – С. 291.

³¹Народна воля. – 1917. – 12 вересня.

³²Там само.

³³Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Крымскотатаркое национальное движение в 1917 – начале 1918 г. // История и археология Юго-Западного Крыма. Сборник научных трудов. – Симферополь. – 1993. – С. 204-205.

³⁴Голос татар. – 1917. – 11 октября.

³⁵Там само. – 14 октября.

³⁶Там само.

³⁷ Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Крымскотатарское национальное движение в 1917 – начале 1918 г. // История и археология Юго-Западного Крыма. Сборник научных трудов. – С. 207.

³⁸Цит. за: Бочагов А.К. Назв. праця. – С. 37.

³⁹Таврический голос. – 1917. – 17 ноября.

⁴⁰Народна воля. – 1917. – 29 листопада.

⁴¹Таврический голос. – 1917. – 17 ноября.

⁴²Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Крымскотатаркое национальное движение в 1917 – начале 1918 г. // История и археология Юго-Западного Крыма. Сборник научных трудов. – С. 207.

⁴³Об общекрымском учредительном собрании. 15 ноября 1917 г. (Из выступления Дж. Сейдамета на объединенном заседании Крымского революционного штаба с общественными организациями) // Вопросы развития Крыма / Научно-практ., дискуссионно-аналитич. сборник /. – Вып.3. – С. 21-22.

⁴⁴ЦДАГО України. – Ф. 17. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 13.

⁴⁵ Таврический голос. – 1917. – 23 ноября.

⁴⁶Оболенский В.А. Назв. праця. – С. 67.

⁴⁷Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь. – 1997. – С. 50-51.

⁴⁸Зарубин В.Г. Межнациональные отношения, национальные партии и организации в Крыму (начало ХХ в. – 1921 г.) // Историческое наследие Крыма. – 2003. – №1. – С. 61.

⁴⁹Див.: Губогло М.Н., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. – С. 22-25.

⁵⁰ Кандымов Ю. Курултай: Как это было // Авдет. – 1991. – №7-8.

⁵¹ КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – Т.І. – К. – 1978. – С. 457-458.

⁵²Крымский архив. – 1994. – №1. – С. 85.

⁵³Див.: Бочагов А.К. Назв. праця. – С. 39-40.

⁵⁴Возгрин В.Е. Назв. праця. – С. 398.

⁵⁵Оболенский В.А. Назв. праця. – С.71.

⁵⁶Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г. и др. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – Симферополь. – 1998. – С.34.

⁵⁷Зарубин В.Г. К вопросу о восстании крымских татар в горном Крыму // Проблемы истории и археологии Крыма. Сборник научных трудов. – Симферополь. – 1994. – С. 229.

⁵⁸Оболенский В.А. Назв. праця. – С.76.

⁵⁹Крымский архив.– 1994. – №1. – С.80.

⁶⁰Проект создания высшей власти в Крыму, составленный парламентской комиссией. Май 1918 г. // Вопросы развития Крыма / Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник. – Вып. 3. – С. 37.

⁶¹Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – С. 106.

⁶² Крымский архив.– 1994. – №1. – С. 77.

⁶³Записки В.С.Налбандова // Красный Архив. – 1927. – №3(22). – С. 100.

⁶⁴Там само.

⁶⁵Оболенский В.А. Крым в 1917–1920-е годы // Крымский архив. – 1994. – №1. – С. 81.

⁶⁶ЦДАВО України. – Ф. 102. – Оп. 241. – Спр. 10. – Арк. 47.

⁶⁷ЦДАГО України. – Ф. 25. – Оп. 3. – Спр. 20. – Арк. 7.

⁶⁸Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К. – Філадельфія. – 1995. – С. 261.

⁶⁹Зінченко Ю. Назв. праця. – С. 71.

⁷⁰О вакуфах. 17 июля 1918 г. К татарскому народу // Вопросы развития Крыма / Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник /. – Вып.3. – С.43.

⁷¹Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – С.125.

⁷²ЦДАВО України. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 360. – Арк.7 зв.

⁷³Див.: Крымскотатарский съезд, созванный командованием Добровольческой армии. Начало февраля 1919 г. в поисках татарских симпатий. (Недобросовестный татарский съезд) // Вопросы развития Крыма / Научно-практический дискуссионно-аналитический сборник. – Вып. 3. – С. 56-57.

⁷⁴Див.: О культурно-национальной автономии крымских татар. Январь 1919 г. Проект положения о культурно-национальной автономии мусульман Крыма, внесенный Дирекцией юстиции и по обсуждении и изменении принятый крымско-татарским парламентским бюро // Там само. – С. 52-55.

⁷⁵Зарубин В.Г. Межнациональные отношения, национальные партии и организации в Крыму (начало ХХ в. – 1921 г.) // Историческое наследие Крыма. – 2003. – №1. – С. 71.

⁷⁶ЦДАГО України. – Ф. 43. – Оп. 2. – Спр. 10. – Арк. 18.

⁷⁷Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л. – 1930. – С. 179.

⁷⁸Див.: Возгрин В.Е. Назв. праця. – С. 412-413, 417-419.

⁷⁹ Деникин А.И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 – март 1920. – Минск. – 2002. – С. 104.

⁸⁰Возгрин В.Е. Назв. праця. – С. 420-421.

⁸¹Там само. – С. 421 – 422.

⁸²Див.: Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – С.280; Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г.и др. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – С. 40.

⁸³Там само.

⁸⁴Ефимов А.В., Белоглазов Р.Н. “Изыскать пути к парализованию…”. Документы карательных органов Вооруженных сил Юга России и Крымской АССР о крымско-татарском движении 1920–1923 // Москва-Крым: историко-публицистический альманах. Вып. 4. – М. – 2002. – С. 138-148.

⁸⁵Там само. – С.142-143, 144.

⁸⁶Там само. – С.145.

⁸⁷Возгрин В.Е. Назв. праця. – С.423.

(Повна версія статті розміщена у колективній монографії
"Крим в етнополітичному вимірі” - К.: Світогляд, 2005, – 533 с
+ додатки 35 с і 11 карт. ISBN 966-96360-8-6)