Усвідомлення того, що права національних, етнічних, релігійних, мовних та інших категорій меншин є невід’ємною складовою загальної системи захисту прав людини і що ці права мають бути надійно захищеними як національними законодавствами окремих країн, так і документами міжнародного права, набуло особливого значення на початку ХХІ століття. Вражаючі зрушення, що відбулися в європейсько му регіоні, безсумнівно, пов’язані насамперед із процесами європейської інтеграції, найважливішим з поміж яких є розширення Європейського Союзу. Саме досвід держав Центральної та Східної Європи, які вже стали членами ЄС 1 травня 2004 року або мають статус країн кандидатів на вступ до Євросоюзу в 2007 році, можна вважати найактуальнішим для вдосконалення українського законодавства в цій галузі. Проте треба підкреслити, що загальне підвищення уваги до прав та інтересів меншин і корінних народів, яке можна спостерігати практично в усіх регіонах планети й на всіх її континентах, є ознакою часу. Цілком природно, що зростаюча роль проблеми меншин у сучасному світі не могла не відбитися й на діяльності Організації Об’єднаних Націй, про що варто коротко згадати, перш ніж перейти до детальнішого аналізу процесів, які відбуваються в Європі. Так, Міжнародна група з прав меншин (ГПМ) — міжнародна неурядова організація, що вважається найвпливовішою й найактивнішою в світі, — протягом останніх років неодноразово виступала з пропозицією ввести в структуру ООН посаду спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань меншин. Нещодавно ця ініціатива була схвалена й підтримана підкомісією ООН із захисту і сприяння правам людини. Вона підготувала проект відповідного рішення, який передала Комісії з прав людини. Хоча ця комісія складається переважно з офіційних представників держав, традиційно обережних стосовно кроків до подальшого розширення прав меншин, очікується, що підтримка підкомісії позитивно впливатиме на результати голосування. В цьому мають бути зацікавлені не тільки представники меншин, а й органи державної влади, оскільки таке рішення розглядається як потужний механізм раннього реагування на конфлікти та їх попередження. Вважається, що такий крок доповнить уже здійснене призначення спеціального радника з питань відвернення геноциду (Хуана Мендеса) й спричиниться до подальшого зміцнення можливостей ООН у галузі попередження конфліктів. Важливою подією можна також вважати те, що 56-та сесія цієї підкомісії 4 серпня 2004 року одностайно ухвалила проект резолюції "Запобігання дискримінації та захист меншин", що містить низку рекомендацій та наголошує на необхідності фокусування уваги на ролі меншин. Речник ГПМ Грехем Фокс у своїй промові зауважив, що такий механізм саме тепер необхідний як частина ширшого контексту превентивних стратегій, якого бракувало протягом тривалого часу. Він наголосив на тому, що ініціатива щодо заснування посади радника з питань відвернення геноциду була важливим кроком уперед, але вона неодмінно має бути підтримана додатково, зокрема за допомогою забезпечення інституційних зв’язків із загальною системою ООН у галузі прав людини, а також установлення прямих каналів інформування про найбільш уразливі групи, зокрема меншини та корінні народи, які опиняються в ситуації конфлікту. Серед рекомендацій, що їх містить ця резолюція, є й заклик до створення окремої робочої групи, головною метою діяльності котрої була б розробка проекту додаткового протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, в якому мають бути спеціально визначені механізми надійного захисту прав меншин і запобігання їх порушенню. В пакеті пропозицій, щойно розроблених у системі ООН, знаходимо й ініціативи Управління Верховного комісара з прав людини щодо включення проблем меншин у Програму розвитку ООН. Розв’язання низки питань і проблем меншин та окреслення їхніх взаємин із більшістю було визначено пріоритетними напрямками для забезпечення тривалого сталого розвитку людства. Європа: розширення Європейського Союзу та вплив цього процесу на режим захисту меншин у країнах Центральної і Східної Європи Локальні і регіональні війни, що їх зазнала Європа наприкінці минулого століття внаслідок розпаду останньої багатонаціональної тоталітарної імперії — Радянського Союзу — та Федеративної Республіки Югославія (яку теж можна вважати міні-імперією), призвели до великих людських трагедій та втрат, які часто особливо відчутно відбивалися на долі груп, належних до національних меншин або етнічних спільнот. Таке ставалося як у державах, що вели воєнні дії одна проти одної, так і всередині держав, які формально не були учасницями між державних збройних сутичок, натомість боролись із сепаратистськими режимами та регіонами, що вимагали відокремлення від новоутворених незалежних держав. Ці трагічні події ставали однією з основних причин того, що Європейський Союз був змушений привернути особливу увагу до проблеми захисту меншин у Центральній та Східній Європі. (До того часу ЄС, на відміну від Ради Європи, не надто переймався цими питаннями і не намагався законодавчо виокремити права меншин у загальній системі захисту прав людини.) Перспективи розширення ЄС за рахунок приєднання центральноєвропейських країн-кандидатів надали цій структурі потужні важелі впливу на політичні, економічні й соціальні процеси в державах, які переживали перехідний період, а відтак не тільки суттєво відрізнялися від "старих" членів ЄС рівнем свого економічного розвитку, а й ще не встигли створити сталих механізмів демократичної системи управління державою та сильного громадянського суспільства. Ці чинники негативно впливали на ситуацію меншин у всьому регіоні, а спадщина минулих режимів, які значною мірою асимілювали меншини на своїх територіях, спокушала державну владу й надалі дотримуватися такої політики, виходячи з хибних уявлень про можливість досягнення в такий спосіб міцнішої консолідації суспільства. Проте саме слабкість нових режимів поряд із бажанням цих країн "оселитися в загальноєвропейському домі" робила їх достатньо гнучкими для того, щоб протягом доволі короткого історичного часу здійснити рішучі зміни в своїй внутрішній етнополітиці та зокрема створити законодавчі й виконавчі структури і механізми, які регулюють дотримання прав меншин, запобігають їх дискримінації більшістю та забезпечують гармонізацію відносин між більшістю і меншинами. Цікаво, що ЄС, який сам не виробив спеціальних механізмів захисту меншин у своїх "старих" державах-членах, виявився спроможним добитися позитивних змін у країнах кандидатах шляхом вдалого сполучення порад та рекомендацій з обов’язковими умовами для вступу. Переконливим свідченням успіху цієї політики ЄС є перебіг подій у таких країнах, як Болгарія, Румунія та Словаччина, репутацію яких, зокрема в сфері забезпечення прав меншини та в галузі міжетнічних відносин, оцінювали доволі низько. Натомість нині в усіх трьох країнах політичні партії національних меншин представлені в урядових структурах, хоч і в різних формах та завдяки різним законодавчим "правилам гри". Наявні зміни дають підстави стверджувати, що ЄС сприяв появі в цих країнах-кандидатах моделей демократії, сумісних із концепцією консоціативного (консенсусного) розподілу влади. На відміну від інших "критеріїв приєднання", визначених Копенгагенським документом 1993 року, значення такого пункту, як "повага до меншин та захист їхніх прав", не було розкрито в конкретних нормах та стандартах. Тому інституції ЄС (такі як Європейська комісія, Рада міністрів та Європейський парламент) сформулювали п’ять "основних позицій", згідно з якими визначили свою політику та параметри оцінювання ступеня дотримання країнами-кандидатами "критерію меншин" й рівня ефективності захисту національних меншин. Зокрема, ці інституції ухвалили Директиву про дотримання принципу "рівного ставлення до всіх попри його/її расове чи етнічне походження". З 2000 року ЄС почав вимагати від кандидатів на приєднання запровадження запропонованих цією директивою стандартів у національне законодавство та їх практичної імплементації. Важливо зазначити, що цей документ не тільки стосується запобігання "негативній дискримінації", а й значно полегшує заходи так званої "позитивної дискримінації", оскільки містить такий окремий пункт: "Принцип рівного ставлення не заперечує продовження чи запровадження будь-якою державою членом Європейського Союзу спеціальних заходів, спрямованих на відвернення або компенсацію незручностей чи невигідного становища [меншин], пов’язаних із заходами посиленої підтримки ("позитивними діями") на національному рівні". Таким чином, країни кандидати заохочуються до позитивної дискримінації меншин, хоча цей документ і не називає конкретних заходів чи норм, якими мали б користуватися держави у здійсненні захисту чи підтримки меншин. Цікаво простежити політику ЄС щодо російськомовних жителів країн Балтії в період моніторингу дотримання цими країнами умов, необхідних для приєднання до ЄС. Відомо, що уряди Латвії та Естонії заявили, що міжнародний режим захисту національних меншин та зобов’язання стосовно виконання "критерію меншин" не стосуються тих, хто не є громадянами цих країн. Загалом така позиція урядів не була спростована чи оскаржена; натомість моніторингові структури ЄС спонукали уряди балтійських країн-кандидатів якнайшвидше натуралізувати російськомовне населення шляхом полегшення процедури набуття ними громадянства. (Цей приклад є особливо цікавим в українському контексті, бо він підкреслює різницю в режимі захисту "національних меншин" згідно з традиційними критеріями такого статусу, одним з яких є наявність громадянства, і "новими" етнічними меншинами іммігрантського походження. Хоча в Європі немає країн, в яких до числа "національних меншин" належали б негромадяни, з боку Ради Європи до України неодноразово висувалися вимоги чи принаймні надавалися рекомендації розповсюдити систему захисту національних меншин на всіх представників меншин — і навіть тих, хто не має українського громадянства.) Ще одним вартим уваги моментом є використання моніторинговими структурами ЄС двох основних документів, підготовлених Радою Європи, а саме Рамкової конвенції захисту національних меншин (РКЗНМ) і Європейської хартії регіональних або меншинних мов (ЄХРММ). Обидва документи склали основу правової бази оцінювання прогресу країн-кандидатів — незважаючи на те, що РКЗНМ ратифікована далеко не всіма членами РЄ, п’ять з яких є членами ЄС, і ще менша кількість європейських держав ратифікували чи принаймні підписали ЄХРММ. Перший із цих документів (який на експертному рівні вважається не більш ніж "мінімальними стандартами" захисту прав меншин) фактично розглядається як обов’язковий для ратифікації країною ще до її вступу в ЄС. Так, наприклад, у Доповіді про виконання критеріїв вступу Латвією від 2002 року сказано, що цій країні треба ратифікувати РКЗНМ, як то вже зроблено іншими країнами кандидатами (за винятком Туреччини, яка ще її навіть не підписала). Крім цього, в доповідях щодо прогресу країн кандидатів значну увагу приділяли висновкам Комітету міністрів РЄ та Консультативного комітету з виконання Рамкової конвенції щодо імплементації положень РКЗНМ. У той же час ЄХРММ не розглядалася як документ, обов’язковий для ратифікації та імплементації, і Європейська комісія не надавала якогось особливого значення цій хартії. Нарешті, оцінки готовності країн-кандидатів до вступу в ЄС базувалися також на висновках та рекомендаціях, вироблених ОБСЄ, зокрема такою спеціалізованою структурою, як офіс Верховного комісара з питань національних меншин. Проте, оскільки документи ОБСЄ не є юридично обов’язковими для виконання і віддзеркалюють радше намагання щодо забезпечення проблем безпеки, аніж чіткі правові стандарти, посилання на них зроблені в більш загальному вигляді й також мають рекомендаційний характер. Загалом, незважаючи на певну розмитість "критерію меншин" як умови вступу до ЄС, можна зробити висновок, що перестороги з боку моніторингових структур ЄС стосуються тих ситуацій, де наявний конфлікт між урядом і меншинами щодо використання мови, отримання освіти рідною мовою, розвитку культури тощо; навпаки, відсутність широкомасштабних конфліктів чи вдале їх розв’язання сприймається як ознака успішного дотримання цього критерію. Відсутність серед політичних критеріїв вступу до ЄС чітких правових стандартів щодо режиму захисту меншин уможливила створення гнучкого, "рихлого" зв’язку між оцінкою (позитивною чи негативною) становища меншин у країні-кандидаті і рішенням (позитивним чи негативним) про готовність цієї країни розпочати конкретний переговорний процес щодо вступу. Виявилося, що саме така політика ЄС, яку можна вважати радше "моральним заохоченням", аніж жорстким тиском, є найбільш вдалою. Свідченням цього стали реальні позитивні зміни в міжетнічних стосунках і режимах захисту меншин у країнах, що намагалися якомога скоріше здобути право приєднатися до розширеного ЄС. Розглянемо деякі конкретні приклади таких перетворень у тих країнах Центральної та Східної Європи, де наявні доволі значні групи національних меншин. Болгарія Загальновідомі факти дискримінації й примусової асиміляції турецької меншини в соціалістичній Болгарії призвели до значної еміграції етнічних турків до Туреччини й залишили по собі у сучасній Болгарії, де громадяни турецького походження становлять 9,4% усього населення, доволі важку спадщину, що вимагала залагодження міжетнічних стосунків. Проте після парламентських виборів 2001 року була створена урядова коаліція, яка складається з національного руху Симеона ІІ (НРС) і партії "Рух за права та свободи" (РПС), що намагається представляти інтереси турецької етнічної меншини. Остання фактично перебуває в становищі, яке уможливлює блокування законодавчих ініціатив, оскільки НРС потребує її підтримки для забезпечення парламентської більшості голосів. РПС представлена в уряді міністром сільського господарства, міністром без портфеля та заступником міністра оборони. Члени цієї партії отримали також посади регіональних губернаторів та керівників місцевих органів виконавчої влади. Цікаво відзначити, що згідно з конституцією Болгарії в цій країні заборонено створення політичних партій на етнічній основі. Це конституційне положення спричинилося до кількох спроб заборони ти РПС, унаслідок чого кожного разу виникало загострення внутрішньополітичної ситуації. В результаті такого перебігу подій у Болгарії утворився певний modus vivendi: основні болгарські політичні партії визнають легітимним існування РПС в обмін на відмову останньої від радикальних етнополітичних вимог. Хоча більшість електорату РПС складається з етнічних турків, ця партія ніколи не була в змозі ні мобілізувати всю турецьку спільноту Болгарії на свою підтримку, ані здобути монополію на представництво інтересів турецької меншини. Електоральна підтримка РПС характеризується доволі значними коливаннями від одних виборів до інших: так, у 1990 році партія здобула 5,7% голосів виборців, у 1991 му — 7,55%, у 1994му — 5,44%, у 1997му — 7,6%, у 2001му — 7,45%. Фахівці приписують падіння популярності РПС внутрішнім розколам і скандалам, іноді штучно ініційованим саме з метою розколу й послаблення ролі цієї партії. Останнім часом РПС не визнає себе етнічною партією і наголошує на розв’язанні проблем меншин шляхом сприяння розвиткові громадянського суспільства й консолідації політичної нації. В своїй програмі вона визнає головними ліберальні цінності — такі як індивідуальні права і свободи, принцип недискримінації, децентралізацію влади тощо. За цього РПС вдалося дещо поліпшити становище цієї вразливої меншини, зокрема поновити використання турецьких імен та прізвищ в офіційних документах (що було заборонено в соціалістичній Болгарії); завдяки її зусиллям було ухвалено урядове рішення про створення агенції у справах національних меншин, що має підсилити дієвість і впливовість національної ради з етнічних та демографічних питань. У сільських місцевостях, де компактно проживають представники турецької меншини, створені школи з турецькою мовою навчання, заклади культури та турецькомовна преса. Члени РПС обрані мерами в 28-ми муніципалітетах з переважно турецьким населенням, що дорівнює приблизно 11-ти відсоткам усіх муніципалітетів. Але загалом етнічні турки все ще непропорційно низько представлені в органах виконавчої влади. Румунія Найбільша національна меншина Румунії — це етнічні угорці, які становлять 7% населення. Вони представлені потужною політичною партією — Демократичним альянсом угорців Румунії (ДАУР). Хоча в сучасному уряді ДАУР формально не є членом правлячої коаліції, між правлячою Соціал-демократичною партією Румунії (СДПР) і ДАУР існують домовленості про обов’язкові консультації при прийнятті важливих політичних рішень. Фактичне право вето, яке зберігає за собою ДАУР, змушує соціал-демократів іти на значні поступки в обмін на утримання від оголошення недовіри чи голосування "проти" в парламенті. Члени партії представлені також у структурах центральної виконавчої влади, зокрема в Міжвідомчому комітеті у справах національних меншин (створеному в 1998 році) та в консультативній Раді національних меншин (функціонує з 2001 року). На відміну від згаданої вище болгарської партії, що представляє переважно етнічних турків, результати голосування за списком ДАУР під час парламентських, регіональних і місцевих виборів приблизно дорівнюють частці етнічних угорців, що є свідченням спроможності ДАУР мобілізувати переважну більшість угорського електорату. Таку майже одностайну підтримку ДАУР спільнотою етнічних угорців Румунії можна, мабуть, пояснити тим, що вона проголосила себе партією, що представляє інтереси етнічних угорців. Для виконання цієї програмної мети ДАУР намагається інтегрувати різні політичні та соціальні верстви угорського населення й провадить курс на зміцнення "сегментної автономії" (на відміну від територіальної автономії) угорської національної меншини. Виходячи з домовленостей із правлячою соціал-демократичною партією, ДАУР сприяла ухваленню закону про місцеві державні адміністрації, яким дозволено користуватися мовою меншин як офіційною мовою в тих муніципалітетах, де відсоток представників меншин перевищує 20%. Згідно з угодою 2002 року уряд узяв на себе зобов’язання розширити мережу шкіл із рідною мовою навчання, а також надавати університетську освіту й забезпечити випуск радіо і телепередач угорською мовою. Серед цих зобов’язань знаходимо й ратифікацію Європейської хартії регіональних або меншинних мов, повернення державою нерухомості, конфіскованої соціалістичним ре жимом, та обов’язкове представництво етнічних угорців у правоохоронних органах у тих муніципалітетах, де їх частка складає не менше 20%. Таким чином, принцип етнічної пропорційності фактично набуває інституційних форм у системі румунської держадміністрації, хоч уряд Румунії і не намагається формально закріпити такий принцип у національному законодавстві. Словаччина У цій країні найбільшою національною меншиною також є угорська, що складає 9,7% усього населення. Словацька угорська коаліційна партія (СУКП) бере участь у правлячих коаліціях починаючи з 1998 року. В період між виборами 1998 і 2002 років СУКП призначала заступника прем’єр-міністра, відповідального зокрема за права та захист меншин, двох міністрів і державного секретаря в Міністерстві освіти. В уряді, що прийшов до влади в жовтні 2002 року, СУКП знову отримала посади заступника прем’єр-міністра з питань національних меншин та міністрів екології, сільського господарства, регіонального розвитку, а також державних секретарів у міністерствах економіки, фінансів, освіти, культури, закордонних справ і регіонального розвитку. До того ж до цієї партії належить і заступник голови словацького парламенту. Обидва уряди потребували підтримки СУКП для створення депутатської більшості в парламенті. Хоча в Конституції Словаччини не визначені специфічні групові права національних меншин, вона містить положення про права осіб, що належать до національних меншин, зокрема про право на створення національних асоціацій, використання мов, розвиток освіти та культури. Можна констатувати, що найбільша й найпотужніша національна меншина — угорська — останніми роками значно покращила свої позиції в галузі співуправління державою і сьогодні фактично користується доволі широкими правами "сегментної автономії". На відміну від Болгарії та Румунії Словаччина ратифікувала Європейську хартію регіональних або меншинних мов, а також прийняла законодавчі акти щодо децентралізації адміністративних повноважень та запровадження регіонального самоврядування (2001 рік). Нові ініціативи словацького уряду спрямовані на вдосконалення закону про національні меншини й розширення державної фінансової підтримки культур національних меншин. Як і ДАУР у Румунії, СУКП декларує себе політичною партією, що представляє інтереси етнічних угорців Словаччини в усьому спектрі політичних позицій та уподобань. Стабільні електоральні результати, які приблизно дорівнюють відсотку угорського населення, та результати соціологічних опитувань підтверджують, що СУКП дійсно репрезентує переважну більшість угорської спільноти Словаччини. Та хоча кількість обраних мерів і співвідноситься із розміром угорської меншини, проте ступінь участі етнічних угорців у виконавчій владі важко оцінити, оскільки уряди уникали інституційного закріплення принципу етнічної пропорційності в органах влади. Однак на рівні практичних дій уряд Словаччини визнає важливість представництва меншин в адміністраціях етнічно гетерогенних регіонів. Найважливішим для України позитивним досвідом Словаччини в галузі міжетнічних стосунків і посилення режиму захисту меншин слід вважати ухвалений 20 травня 2004 року єдиний "антидискримінаційний" закон. До того часу положення щодо недискримінації були розпорошені по кількох різних законах цієї держави. Новий законодавчий акт визначає такі поняття, як дискримінація, пряма та непряма дискримінація, позитивна дискримінація, харасмент (дії, що спричиняють незадоволення або вчинені всупереч бажанню об’єкта цих дій) та невиправдані санкції. Він містить перелік конкретних заходів, якими має бути забезпечено дотримання принципу рівного ставлення в трудових та бізнесових відносинах, у площині соціального забезпечення, охорони здоров’я та освіти. Надзвичайно важливим кроком є перелік ситуацій, у яких припустиме нерівне ставлення; це стосується насамперед позитивної дискримінації на етнічному чи расовому грунті. В цьому законі передбачено також розширення повноважень Словацького національного центру з прав людини, який відтепер має право захищати осіб в адміністративних справах, пов’язаних із порушенням принципу рівного ставлення. Цей центр вестиме постійний моніторинг та оцінюватиме дотримання принципу заборони дискримінації. Згідно з експертними оцінками законодавче забезпечення позитивної дискримінації для вразливих етнічних груп та національних меншин створює правові підстави для виправлення ситуації із ромською спільнотою, яка перебуває в доволі важкому економічному та соціальному становищі (зокрема, безробіття серед етнічних ромів є значно вищим, ніж середньостатистичні показники в країні). Складовою нового словацького закону є дві директиви Європейського Союзу про забезпечення рівного ставлення до всіх осіб незалежно від його/її расового чи етнічного походження, зокрема у сфері трудових відносин. Цікавими є також дані про результати голосування по цьому закону. Хоча подібний акт марно намагалися провести через парламент протягом багатьох років (у той час як ЄС настійно рекомендував прийняти такий закон усім країнам-кандидатам та новим членам), цього разу він був ухвалений вельми переконливою більшістю депутатів: 107 голосували "за", 9 — "проти", 16 утрималось і один не голосував. Голосували проти або утрималися переважно представники Християнсько-демократичної партії. Член цієї партії, міністр юстиції Деніел Ліпшик навіть повідомив журналістам про свій намір оскаржити в Конституційному суді статтю стосовно позитивної дискримінації. За його словами, це положення не відповідає Конституції Словаччини, а також "принижує людську гідність та зміцнює існуючі стереотипи". У відповідь на це Мирослав Сіж, депутат від опозиційної партії "Смер", зазначив, що позитивна дискримінація є природною складовою кожної демократичної системи, в якій більшість населення демонструє свою солідарність з потенційно вразливими групами. "В будь-якому разі ми створюємо спеціальні сприятливі умови для інвалідів та пенсіонерів. Тому ми повинні радше визначати обсяг позитивної дискримінації, а не намагатися добитися її заборони", — зауважив депутат. Хоча наведені приклади й не дають підстав вважати сучасні режими в згаданих трьох країнах такими, що базуються на принципах "консоціативної" або "консенсусної" демократії (наприклад, тут немає "великої коаліції", що репрезентує всі сегменти етнічно різнорідного суспільства, зокрема в органах влади не забезпечено представництва ромів), багато елементів такої моделі — можливість накладання вето, пропорційність, сегментна автономія — були втілені в площині практичної імплементації та в державній політиці протягом періоду підготовки до вступу в ЄС. Необхідність здобуття підтримки партій, котрі репрезентують найбільші національні меншини, сприяла створенню коаліційних урядів за участю представників меншин. Формування таких коаліцій суттєво полегшувалося завдяки застосуванню пропорційної виборчої системи в усіх трьох країнах. Проте ці внутрішні чинники не можуть пояснити ні швидкої динаміки, ані обсягу позитивних зрушень у галузі захисту меншин, що відбулися протягом останніх років у Болгарії, Румунії та Словаччині. Потужним чинником та стимулом для здійснення таких зрушень був, безсумнівно, цілеспрямований курс на приєднання до Європейського Союзу; цей курс доволі одностайно підтримували й уряди, й етнічні більшості, і національні меншини країн-кандидатів. Оскільки від цього залежав електоральний успіх, усі провідні політичні партії у своїх виборчих програмах неодмінно наголошували на європейських цінностях, зокрема на міжетнічній злагоді, повазі до меншин та забезпеченні захисту їхніх прав, позитивній ролі культурного різноманіття тощо. Незважаючи на певне посилення діяльності "євроскептичних" партій та рухів, проєвропейські позиції суспільства виявилися набагато сильнішими, що й призвело до успішної реалізації "європейського проекту" в цих трьох країнах (як відомо, Словаччина вже стала членом ЄС, у той час як Болгарія та Румунія згідно зі звітами моніторингових структур Європейської комісії мають усі шанси приєднатися до ЄС у 2007 році). Згідно з останніми повідомленнями Румунія, яка розпочала офіційні переговори про приєднання в лютому 2000 року, вже виконала 22 з 30-ти "копенгагенських критеріїв". Проте Болгарія, зробивши те саме місяцем пізніше (в березні 2000 року), спромоглася випередити Румунію, добившися виконання 26-ти критеріїв. Приклад цих країн переконливо свідчить про необхідність концентрації передовсім зусиль самої країни кандидата задля досягнення такого рівня економічних і політичних перетворень, за якого відповідно до однакових для всіх держав критеріїв її зрештою буде визнано готовою до приєднання до ЄС. Угорщина Ця країна вважається центральноєвропейським лідером у галузі захисту прав меншин, особливо завдяки швидкому поступу останніх років. Зокрема, саме Угорщина кодифікувала колективні права меншин, що заслуговує на особливу увагу. Початок цього процесу датований кінцем вісімдесятих років, тобто ранньою стадією економічних та політичних змін. Так, іще Конституція Угорщини 1989-го року проголосила право меншин на збереження власної культури, мови та релігії. Додана в 1990 році стаття 68 стосувалася забезпечення політичного представництва національних та етнічних меншин (параграф 3), а також визначила право меншин на створення місцевих і національних органів самоврядування (параграф 4). Новою Конституцією було також передбачено заснування посади парламентського Уповноваженого з прав національних та етнічних меншин ("омбудсмена з питань меншин"). Усе це відображало нову державну політику "культурної диференціації", відповідно до якої не тільки засуджувалися будь-які форми асиміляції, але й уживалися заходи, спрямовані на збереження та відновлення ослаблених мов і культур меншин. За цими першими кроками в 1993 році відбулося ухвалення окремого закону про меншини, яким регулювалося забезпечення культурної автономії національних та етнічних меншин. Цікаво відзначити, що в преамбулі цього закону питання мирного співіснування національних та етнічних меншин із національною більшістю набуло значення компонента не тільки внутрішньої, але й міжнародної безпеки. Важливо також, що інструментом успішного розв’язання цього питання була обрана саме культурна (а не територіальна) автономія, що можна вважати до певної міри продовженням традиції політичної культури, започаткованої соціалістами в Австро-угорській імперії наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. На відміну від багатьох інших країн не тільки Центральної та Східної, але й Західної Європи, в Угорщині така сприятлива для меншин політика зберігалася незалежно від перемоги на виборах різних політичних сил. Так, загальний курс, спрямований на сприяння "культурній диференціації" країни, не зазнав суттєвих змін, коли на виборах перемогли ліберальні партії правого флангу політичного спектру і на зміну соціалістично-ліберальному урядові Хорна (1994–1998 роки) до влади прийшов уряд Орбана. Подальшим переконливим кроком до створення надійного режиму захисту меншин стало ухвалення 22-го грудня 2003 року закону про рівне ставлення та сприяння забезпеченню рівних можливостей (антидискримінаційного закону). Саме в цьому законі було вперше чітко зазначено, що заходи, спрямовані на виправлення несприятливого становища певних уразливих груп (позитивні дії, або заходи посиленої підтримки), не можуть бути трактовані як порушення вимоги рівного ставлення. Ці та інші положення угорського закону створили прецедент для інших країн Центральної і Східної Європи, які також прагнули приєднання до ЄС. Фактично пізніше ухвалені антидискримінаційні національні закони (див. вище про відповідний закон Словаччини) брали за основу згаданий закон Угорщини. Паралельно із цим було деталізовано законодавство щодо кримінальної відповідальності за використання "мови ненависті" (hate speech), згідно з яким за висловлювання, що розпалюють ворожнечу, підбурюють до ворожого ставлення до будь-якого народу, національної, етнічної, расової, релігійної або соціальної групи, введено покарання до трьох років ув’язнення, а за висловлювання, що принижують людську гідність на підставі етнічної, расової чи релігійної належності, — ув’язнення терміном до двох років. Подальше зміцнення режиму захисту меншин відбувалося й у 2004 році. Так, 1 січня був створений окремий урядовий орган — Офіс рівних можливостей, підпорядкований президенту, відповідальність за діяльність якого покладена також на міністра без портфеля Каталіну Леваї. Триває робота над удосконаленням закону про меншини 1993 року, нова версія якого вже ухвалена урядом. Зокрема внесені суттєві зміни в механізм обрання до органів національного самоврядування місцевого, регіонального та національного рівнів. Важливим для інших країн результатом такої політики максимального сприяння захисту меншин можна вважати той факт, що саме в Угорщині — на відміну від багатьох європейських держав — спостерігається стійке зниження рівня ксенофобії, зокрема антисемітизму та "ромофобії", про що свідчать дані моніторингу та регулярних соціологічних досліджень. Таким чином, Україна має всі підстави орієнтуватися насамперед на досвід Угорщини, зокрема за допомогою детального вивчення угорського законодавства та конкретних шляхів його запровадження на практиці. * Стаття підготовлена в рамках ініціативи "Концептуальні засади етнонаціональної політики України: між теорією та практикою", що здійснюється за програмою "Радники з державної політики на підтримку реформ в Україні" за сприяння Канадської агенції міжнародного розвитку та під егідою Канадського бюро міжнародної освіти. |
