У сьогоднішньому світі практично не існує етнічно однорідних країн. Населення переважної більшості країн складається з представників різних етносів. Так, у 1970-ті роки, за свідченням соціологів, у світі налічувалося 9% держав, у яких етнічна більшість складала близько 100%; у 25 державах (19%) етнічна більшість складала 90% усього населення; в 39 країнах основна етнічна спільнота не сягала й половини населення. У багатьох випадках кількість етнічних груп перевищує 100. На початок ХХІ століття понад 150 мільйонів людей живе не в тій країні, де вони народились; у Європі налічується понад 100 етнічних груп із загальною чисельністю понад 100 мільйонів осіб. Отже, проблеми регулювання етнонаціонального розвитку, вироблення оптимальних моделей міжетнічної взаємодії, запобігання виникненню конфліктогенних ситуацій є актуальними для багатьох країн світу. Впродовж тривалого часу уряди цих країн шукають шляхів законодавчого супроводу етнонаціонального розвитку. Аналіз зусиль у цьому напрямку різних країн дає можливість для висловлення таких тверджень: 1)Сполучені Штати Америки та Канада першими почали такі пошуки, до чого їх спонукали конфліктогенні ситуації у сфері міжетнічних відносин у середині 1960 х років; 2)інтенсивна діяльність урядів з розв’язання гострих етнополітичних проблем у країнах Європи ведеться впродовж останніх двох десятиліть. Безсумнівно, що серед поліетнічних країн світу, досвід вирішення етнічних проблем яких варто оцінити в певних аспектах як позитивний і, до певної міри, можливий для застосування в Україні, перебувають Сполучені Штати Америки, Канада, Угорщина, держави колишньої Югославії. Досвід цих країн варто розглядати у двох аспектах: 1)формування теоретико-концептуальних засад розвитку поліетнічного суспільства, які є основою для вибудовування політико-правового поля (законодавчої бази) вирішення етнічних проблем, що супроводжують суспільні процеси в країнах з поліетнічним складом населення; 2) конкретна практика розв’язання тих чи інших проблем у конкретних історичних умовах. У першому аспекті важливим є досвід США та Канади. Це не означає, що в другому аспекті у них немає достатніх досягнень. Ці досягнення безумовні, й про них мова йтиме тоді, коли буде аналізуватися зміст концепцій етносоціального розвитку, які застосовувалися для залагодження гострих етнополітичних ситуацій. У другому випадку адаптованим до України може бути досвід Угорщини та країн колишньої Югославії. Отже, теоретико-методологічні засади концепцій багатокультурного суспільства (мультикультуралізму), які стали фундаментом для формування законодавства у сфері етнонаціонального розвитку та в рамках яких здійснювалися відповідні заходи, найбільш чітко були сформульовані американськими й канадськими вченими у середині 1960 —1980 років. Однією з найпоширеніших сучасних концепцій, які використовуються для інтерпретації етнонаціональної ситуації в поліетнічних країнах, стала концепція культурного плюралізму. Сутність її полягає в тому, що держава визнає існування в рамках єдиного етнополітичного організму різних етнічних груп, котрі відрізняються від домінуючої етнічної спільноти, з їхніми своєрідними елементами побуту і культури, пов’язаними з їхнім іноетнічним походженням. За цього наголошується на толерантному ставленні кожної держави до представників усіх різних націй, які перебувають на її території. Виходячи з такої позиції, в поліетнічних державах мають створюватись умови для збереження і розвитку специфічних рис побуту і культури країн походження таких спільнот та інтеграції їх у культуру країни проживання. Ефективність концепції культурного плюралізму визначається двома критеріями:1)структурною підтримкою плюралізму (юридичним та державним його визнанням; політикою, освітою, засобами масової інформації, які визнають і відповідним чином ставляться до наявності в суспільстві етнічної різноманітності, представленої різними етнічними групами); 2)ідеологічними системами, які обстоюють плюралізм та етнорасову рівність. У рамках цієї концепції, яка великою мірою стала державною доктриною, було здійснено цілу низку заходів, що сприяли розв’язанню проблем етнонаціонального розвитку країни та запобігали виникненню конфліктогенних ситуацій у міжетнічних відносинах. Серед цих заходів — закон щодо вивчення етнічної спадщини населення Сполучених Штатів Америки (1972 р.): в університетах створювалися наукові центри з вивчення історії та культури різних етнічних груп; заснування радіо та телевізійних програм мовами вихідців з інших країн; призначення представників расових і етнічних груп на вищі державні посади; надання деяких переваг вихідцям із кольорових меншин при наймі на роботу, вступі до вищих навчальних закладів тощо. Власне, значна частина заходів склала основу досить таки об’ємної програми "позитивних дій". Три важливі програми — програма "позитивних дій", програма дослідження "етнічної спадщини" та програма двомовного навчання — становили осердя урядової політики у сфері етнонаціонального розвитку США. Досвід США з реалізації деяких положень концепції етнічного плюралізму дав позитивні результати. Можна констатувати, що в рамках загальної концепції етнічного плюралізму формувалися його варіанти, або ж концепції, що були реакцією як у теоретичному, так і в практичному плані на конкретну етнонаціональну ситуацію. Одним із таких варіантів, які до певної міри можна розглядати як самостійну концепцію, є концепція багатокультурності. Як така вона сформувалась у Канаді. Теоретичні витоки цієї концепції пов’язані зі спробами канадських соціологів, зробленими ще в 1920-х роках, по новому подивитися на багатоетнічний склад населення країни і пояснити причини збереження представниками різних етнонаціональних груп самобутності свого побуту і культури після довготривалого їх перебування на канадській землі. Ідеї "канадської мозаїки" та "єдності в різноманітності" — головні елементи концепції полікультурності — стали тим стрижнем, на якому почала вибудовуватись офіційна політика багатокультурності в Канаді. Вона була прийнята 1971 року. Основними принципами політики багатокультурності стали: 1)підтримка урядом Канади всіх культур, які існують на її території; сприяння розвитку етнокультурних груп, особливо тих, які відчувають у цьому потребу; 2)сприяння подоланню будь яких бар’єрів на шляху якнайповнішої участі етнокультурних спільнот у житті канадського суспільства; 3)стимулювання творчої взаємодії й обміну між усіма етнокультурними групами Канади в інтересах національної єдності; 4)надання допомоги іммігрантам у вивченні принаймні одної з офіційних мов Канади з метою допомогти стати їм повноправними учасниками суспільного життя країни. Як у Сполучених Штатах Америки, так і в Канаді в рамках політики багатокультурності було вжито чимало заходів, які сприяли розв’язанню гострих етнополітичних проблем країни. Для реалізації політики багатокультурності в уряді Канади був створений спеціальний орган — Міністерство у справах багатокультурності. Щоправда, варто зазначити, що цей орган кілька разів реорганізовувався. Останнє, як засвідчив досвід, не завжди йшло на користь справі.1 Сама політика федерального уряду складалась із серії програм, спрямованих на створення рівних можливостей для всіх етнічних спільнот, подолання перешкод на шляху до взаєморозуміння, подання допомоги в збереженні мови та культури й інтеграції в суспільство тих, хто прибуває до Канади на постійне місце проживання. З цією метою виділялися гранти з державного бюджету на виконання спеціальних проектів, наприклад, створення багатокультурних центрів; особливо стимулювалася діяльність молодіжних організацій у справі обміну культурними надбаннями між групами; забезпечувалися дослідження в галузі етнокультури та етнолінгвістики; були виділені спеціальні кошти для написання 20 праць з історії та культури різних етнічних груп Канади, які фіксували їхній вклад у розвиток країни, а також аналізували проблеми їхнього буття в країні; забезпечувалося навчання дітей іммігрантів французькій та англійській мовам; здійснювалося системне вивчення канадського багатоетнічного суспільства і стимулювалася діяльність музеїв, національної кіностудії, національної бібліотеки та архівів зі збирання й поширення матеріалів, присвячених етнічним культурам. Серед європейських країн, де в останні роки спостерігаються інтенсивні пошуки шляхів розв’язання гострих етнополітичних проблем, перебувають і країни, які утворилися на території колишньої Югославії. Це зумовлено тим, що тут ці проблеми проявляються чи не з найбільшою силою в порівнянні з іншими поліетнічними державами сучасного світу. Серед цілої низки етнічних проблем країн колишньої Югославії виділяють кілька, на мій погляд, найпекучіших, а саме: 1)формування механізмів забезпечення реалізації прав національних меншин; 2)уможливлення участі представників меншинних груп населення в прийнятті рішень на національному, регіональному та локальному рівнях; 3)подолання антагонізму в міжетнічній взаємодії представників різних народів, котрі ще донедавна перебували у стані війни; 4)формування системи виховання міжетнічної толерантності; 5)забезпечення повернення на рідні землі біженців, які внаслідок воєнних дій змушені були їх покинути. Щоби збагнути сутність перелічених та й інших проблем етнонаціонального розвитку згаданих країн, як, зрештою, й того, яких зусиль необхідно докласти до їх подолання (завважимо, в контексті адаптування досвіду до українських реалій і формування концепції етнонаціональної політики в Україні), варто хоча б побіжно поглянути на саму етнонаціональну ситуацію в кожній із цих країн. Словенія задекларувала свою незалежність 25 червня 1991 року. Її населення (близько 2 млн.) складається з кількох етнічних груп, серед яких італійці й угорці є автохтонами, решта ж (албанці, австрійці, чорногорці, хорвати, серби тощо) прибули сюди після 1945 року. Це вочевидь позначилося на етнонаціональній структурі країни: частка словенців складає тут понад 87%, тоді як чисельність жодної з інших етнічних груп не сягає і 3%. Сьогодні Словенія з огляду на досить вдале розв’язання соціальних і певною мірою етнічних проблем є чи не найбільш благополучною країною серед усіх колишніх республік Югославії. Македонія з населенням близько 2 млн. осіб успішно здійснює перехід від авторитаризму до демократії. Етнічний склад населення цієї країни є таким: македонці — 67%%, албанці — 23%, турки — 4%, роми, серби, всі інші етнічні групи — по 2%. Македонія — чи не єдина країна на території колишньої Югославії, яка жодним чином не втягувалась у війну. Однак вона постійно зазнавала міжнародного тиску, їй загрожував перетік проблем із сусідніх територій, де велися воєнні дії, вона стикалася зі спробами дестабілізації чутливого етнічного балансу. Боснія і Герцеговина після чотирьохрічної війни, у яку були втягнуті серби, хорвати і мусульмани, лише після листопада 1995 року почала вибудовувати мирне життя. Основною проблемою міжетнічної взаємодії в цій державі є переміщені особи. Адже такими є 2,5 млн. осіб (приблизно 60%) із 4,4 млн. жителів цієї країни. Етнічний склад населення Боснії і Герцеговини такий, що жодна з етнічних груп не складає абсолютної більшості: мусульмани — 44%, серби — 31%, хорвати — 17%. Ще 5% називають себе югославами, інші 25 національностей складають разом лише 3%. До речі, мусульмани як власне етнічна група були класифіковані в переписах колишньої Югославії лише з 1971 року, а югослави — з 1961 року. Щоправда, категорію "югослави" варто розглядати радше як поняття політичне, аніж етнічне. Перед Хорватією після парламентських і президентських виборів (січень-лютий 2000 року) відкрилися можливості для демократизації, що вселяє надію на подолання напівавторитарних принципів управління державою і на здійснення прав національних меншин. Дві етнічні групи в цій країні складають понад 90% населення (загальна його чисельність становить близько 5 млн.): хорвати — 78%, серби —12,2%. Союзна Республіка Югославія складається із двох республік: Сербії (з 10 мільйонним населенням) та Чорногорії (де живуть близько 650 тисяч осіб). Лідери Чорногорії час від часу заявляють про бажання вийти зі складу федерації. З особливою наполегливістю така позиція Чорногорії декларувалася під час жовтневих подій 2000 року. Назагал серби складають трохи більше 36% населення країни. Серед інших етнічних груп найбільш чисельними є албанці, угорці, хорвати, мусульмани. Найскладнішою проблемою в цій країні є ситуація навколо Косово. Її вирішення залежить не так від внутрішніх факторів, як від зовнішніх, і має охоплювати не лише етнічні аспекти, а вже більшою мірою соціонаціональні. Скажімо, чітко виражене прагнення до створення самостійного етнополітичного організму (державного утворення) визначає розвиток подій у краї та характер міжетнічної взаємодії між головними етнічними групами населення (серби і албанці). Мозаїчність етнічного складу населення кожної з нових країн колишньої Югославії об’єктивно збуджує питання про форми співжиття і взаємини різних народів. А якщо до цього додати ту обставину, що внаслідок розпаду колись єдиної держави виникають нові умови, які докорінно змінюють статус практично всіх етнічних груп населення цих країн, то стає очевидною пріоритетність розв’язання етнічних проблем для забезпечення їхнього суспільного розвитку. В такому контексті правове регулювання етнонаціональних проблем набуває особливої ваги. На сьогоднішній день у кожній із країн колишньої Югославії сформована законодавча база для такого регулювання, де зокрема визначається правовий статус національних меншин. За своєю структурою і за змістом вона, як правило, є подібною в усіх країнах: в конституцію кожної країни включені розділи про основні права національних меншин, крім того, існують окремі законодавчі акти, які деталізують ці права і визначають механізми їх реалізації. Тут ідеться про фундаментальні права (право існування як представників меншини і співвіднесення себе із своєю етнічністю), "компенсаторні" права (мовні права, право на освіту, право на інформацію рідною мовою, право на культурний розвиток, право на вільну взаємодію, право на економічний розвиток, право на використання національної символіки), нарешті, права, які стосуються участі меншин у процесі прийняття рішень на національному і локальному рівнях щодо їхнього політичного і соціального статусу. Прикладом інкорпорації фундаментальних і "компенсаторних" прав у законодавство країн на території колишньої Югославії можуть слугувати їхні конституції. В Конституції Македонії ці права виписані в статті 48. Члени національних меншин мають право на вільне маніфестування, підтримку і розвиток своєї національної ідентичності та її атрибутики; на заснування інституцій культури, мистецтва, освіти й інших асоціацій, метою яких є підтримання і розвиток їхньої ідентичності; на навчання етнічними мовами в початкових та середніх школах (з обов’язковим вивченням македонської мови). За цього держава гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності меншин. Щодо мовних питань, то вони регулюються положеннями конституції, які відносяться до розділу про місцеве врядування. Стаття 7 чітко визначає "правила гри" в цьому питанні: 1)македонська мова є офіційною мовою Республіки Македонія; 2)в органах місцевого управління, де більшість населення належить до тієї чи іншої національності, їхні мови й алфавіти відповідно із законом повинні перебувати в офіційному користуванні на додаток до македонської мови і кирилиці. Власне, такі правові підходи до визначення основних прав національних меншин є типовими для поліетнічних країн, зокрема і для України. Що ж до механізмів їх реалізації, то вони можуть різнитися, особливо коли йдеться про участь національних меншин у процесі прийняття рішень. Оскільки правова база України щодо участі національних меншин у цьому процесі практично відсутня, то доречно дещо докладніше зупинитися на досвіді Словенії, Хорватії, Союзної Республіки Югославія, який демонструє способи забезпечення цих прав меншин на локальному рівні. Питання про участь меншин Словенії, скажімо, італійської та угорської, в процесі прийняття рішень тут розв’язується таким чином: а)представники меншин, як і всі громадяни країни, беруть участь у національних та в місцевих виборах. На додаток вони мають право голосувати за управлінців своєї національної комуни (общини). Така практика отримала назву "подвійної концепції забезпечення прав меншин" — з одного боку, їм надасться загальне право голосу, а з іншого — право на "представництво інтересів" шляхом обрання представників національних меншин до органів законодавчої та виконавчої влади регіонального і локального рівня. До слова, така процедура відрегульована в правових документах. Статті Конституції забезпечують представництво меншин у парламенті та в органах місцевого врядування й деталізують механізм виборів представників до парламенту. Всі члени меншини незалежно від того, де вони проживають (в етнічно-компактних, етнічно-змішаних поселеннях чи дисперсне), беруть участь у виборах своїх представників до парламенту. Ті, хто проживає дисперсне, можуть голосувати листовно. Щодо місцевих виборів, то вони регламентуються законом про місцеве самоврядування: в етнічно гетерогенних регіонах, які визначені законом, де проживають представники італійської та угорської меншин, вони можуть мати принаймні по одному представникові в місцевих органах управління. Важливо підкреслити, що зміни до законодавства про етнічні меншини не можуть вноситися без згоди (консенсусу) їх членів. Цікавою й, на мій погляд, ефективною формою реалізації прав національних меншин є самоврядна національна меншина (СНМ). 1994 року в Словенії був прийнятий закон про самоврядні національні меншини. Він визначає коло завдань, які вирішує така меншина, окреслює методи здійснення її діяльності, засади функціонування її структур, фінансування та зв’язків із державними інституціями й органами місцевого самоврядування. Прикладом діяльності такого етнонаціонального утворення є Італійська самоврядна національна меншина, яка функціонує в рамках усієї Словенії. Вона від імені італійської етнічної групи здійснює контакти з державними органами управління, обов’язково затверджує всі заходи, пов’язані зі статусом меншини, перед тим як вони будуть впроваджуватися державними органами. До функцій СНМ належать також питання міжнародного співробітництва з Італією та тими державами, де є чисельні італійські меншини; вона задіяна в процесі підготовки міжнародних договорів, угод, котрі стосуються статусу і прав своєї меншини. У контексті забезпечення права на участь у прийнятті рішень варто звернути увагу на суттєву обставину: існування самоврядних національних меншин не перекреслює права на створення іншого роду політичних чи соціальних організацій меншин, завданням яких є сприяння задоволенню їхніх інтересів і які можуть діяти й поза рамками СНМ. До речі, подібного роду самоврядні органи національних меншин існують і в Угорщині (з 1995 року). На сьогоднішній день одинадцять із тринадцяти офіційно визнаних меншин цієї країни скористалися положеннями закону про права національних та етнічних меншин від 1993 року й утворили свої самоврядні органи управління. Як в Угорщині, так і в Словенії СНМ вибудовані за схожою схемою: асамблея (законотворчий орган), комітети (виконавчі органи), в деяких СНМ є інститут президентства; для забезпечення діяльності СНМ вводиться виконавчий орган у складі директора і секретаря, а також спеціалістів (переважно в галузі освіти, культури, інформації). В іншій колишній республіці Югославії — Македонії — можливості участі національних меншин у прийнятті рішень дещо менші, особливо якщо йдеться про практичне функціонування тих чи інших органів, через діяльність котрих реалізується право на участь у цьому процесі. Конституція країни передбачає створення Ради з міжетнічних відносин. Вона складається з представників усіх етнічних груп Македонії і є дорадчим органом при парламенті. Останній мусить розглядати пропозиції Ради й ухвалювати відповідні рішення. Згідно із законом про місцеве врядування подібні ради чи комісії створюються при кожному органі місцевого врядування тих населених пунктів, більшість чи вагому частку населення яких складають представники різних національностей. Щоправда, є багато перепон, котрі стримують реалізацію їхніх прав у цьому аспекті. Йдеться передовсім про відсутність координації між органами місцевого врядування і органами, які представляють на місцях центральну виконавчу владу (відділи міністерств внутрішніх справ, юстиції, освіти, Міністерства праці та соціальної політики). До того ж культура, освіта та інші сфери соціогуманітарного профілю перебувають у юрисдикції центральних органів виконавчої влади. У Республіці Хорватія меншинам, які складають більше 8% усього населення, гарантується пропорційне представництво в Асамблеї (парламенті) та в Уряді, а також в інститутах вищої законодавчої влади. Якщо ж вони складають менше 8%, то від них обирається по 5 представників до Палати представників Асамблеї, в якій мають бути представлені всі меншини. Законодавчі акти регулюють можливості участі меншин у процесі прийняття рішень на місцевому рівні. Конституція окреслює таке право, а статути місцевих общин визначають регламент: пропорційне до процентного складу населення представництво в локальних асамблеях; створення комісій з питань національних меншин (вони повинні складатися з представників політичних партій, які входять до асамблеї, на засідання котрих повинні запрошуватися представники меншин). Цікаво, що, скажімо, статус такого регіону, як Приморсько-Гаранська (включає 14 міст, 21 муніципалітет і 604 інших населених пункти) передбачає спеціальну процедуру, якщо не вдається досягти адекватного представництва: в такому разі збільшується кількість членів самої асамблеї. Тоді серби призначають одного представника (якщо вони становлять менше 8% населення) або ж трьох (якщо їх відсоток у складі місцевого населення перевищує 8%). Інші меншини (італійці, албанці, босняки, чорногорці, чехи, угорці, македонці, словенці, роми, євреї тощо) мають у цьому органі по одному представнику. Однак незважаючи на наявні законодавчі акти (до згаданих вище додамо також закон про вибори членів представницьких інституцій місцевого врядування і самоврядування) поки що не вдається досягти реального ефекту. Це спричинено зокрема й тим, що в Хорватії до цього часу не проводився офіційний перепис населення і не визначено пропорційного співвідношення різних компонентів етнонаціональної структури суспільства. До того ж для здійснення права на участь у процесі прийняття рішень необхідно мати реальну політичну владу. Як правило, ті члени місцевих асамблей, котрі є вихідцями з меншин, представляють передовсім інтереси партій. Тому на практиці (як у Хорватії, так і, скажімо, в Союзній Республіці Югославія) партійні інтереси беруть гору, і вплив обранців від меншин в органах місцевого врядування залишається незначним. У контексті реалізації прав національних меншин (саме що стосується їх участі у процесі прийняття рішень) актуалізується проблема політизації етнічності. У країнах, які виникли на території колишньої Югославії, спостерігаються спроби узгодити партійні інтереси з інтересами національних меншин, особливо на місцевому рівні: тут діють партії, утворені на етнічній основі, які під час виборів проводять своїх кандидатів до органів місцевого врядування. Така форма представництва інтересів меншин через етнічні партії нерідко приносила користь для вирішення проблем національних меншин (досвід Демократичного союзу албанців та Демократичного союзу албанців Чорногорії в місті Ульчинь, Чорногорія, Союзна Республіка Югославія); фіксувалась успішна співпраця Партії за повну емансипацію ромів та Албанської партії з іншими політичними силами в муніципалітеті Чаїра (Скоп’є, Македонія). Однак здебільшого позитивна оцінка діяльності партій, вибудованих за етнічною ознакою, є ситуативною. "Політизація етнічності" в тих аспектах, де вона спричиняє відособлення, сприяє появі розподільчих ліній за етнічними ознаками, ускладнює процес подолання антагонізму в міжетнічній взаємодії представників різних етносів й формування системи виховання толерантності в цій взаємодії. Толерантність, безумовно, є проблемою надто важливою для будь якого поліетнічного суспільства, а для суспільства країн колишньої Югославії це чи не найвагоміший фактор, який визначає їх розвиток. Дві обставини зумовлюють надто чутливе сприйняття толерантності в цьому регіоні: 1)локалізація етнонаціональних проблем (звуження етнокультурного простору взаємодії) в результаті розпаду Югославії, а звідси формування нової ситуації в міжетнічних відносинах; 2)сягання апогею міжетнічної конфронтації в деяких регіонах за умов ведення воєнних дій. Після припинення воєнних дій частина населення, яка під тиском обставин змушена була покинути місця свого постійного проживання, почала повертатись, а частина залишається на нових місцях поселення. Відтак адаптація та реадаптація тих і інших стає чи не найгострішою проблемою в міжетнічних відносинах, оскільки це пов’язано з необхідністю подолання мовних бар’єрів, зайняття ніш у соціальній і культурній сферах життя чи то нових суспільств, чи то суспільств, які вони тимчасово покидали. Тому питання формування системи подолання негативних стереотипів, налагодження взаємодії між представниками різних етнічностей, розвитку взаємної поваги і толерантності щодо етнічних та культурних відмінностей наразі набувають особливої ваги, передовсім на управлінському рівні. З метою подолання травм у дітей та молоді, отриманих у результаті воєнних дій, та встановлення контактів між різними етнічними групами біженців, а також між біженцями і місцевим населенням у Словенії та Хорватії були розроблені спеціальні програми психосоціальної допомоги. Ці програми, скомпоновані у вигляді модулів, передбачали зокрема відновлення деяких епізодів, пов’язаних з воєнними діями, і пошуки шляхів подолання стресових ситуацій; самоутвердження та розвиток якостей, котрі допомагали би перебороти невпевненість, таким чином створюючи передумови для підготовки до життя в нових умовах; вибудовування планів на майбутнє, враховуючи необхідність взаємодії з іншими групами населення; усвідомлення своїх прав і способів їх використання за зважання на права інших; опанування методики прийняття рішень, розв’язання конфліктних ситуацій та, в остаточному підсумку, принципів толерантності. Застосування таких програм дало певні позитивні результати, передовсім закладаючи фундамент для подолання ворожості й упередженості у взаєминах між представниками етносів, які ще до недавнього часу перебували в стані конфлікту. Безперечно, позитивний результат таких програм можливий тільки за умови вибудовування адекватної етнополітики відповідних держав. На сучасному етапі суспільного розвитку нових країн колишнього югославського простору їхня етнополітика намагається створити умови, які сприяли би формуванню етнонаціональних процесів інтегративного типу. В цьому контексті видається незайвою думка про необхідність розробки спеціальних програм подолання нетолерантності в міжетнічних відносинах в Україні за умов нестабільності економічної ситуації, певної конкуренції між етнічними групами населення за зайняття окремих ніш у суспільному й політичному житті країни, за відсутності можливостей повного задоволення потреб етнокультурного розвитку як національних меншин, так і титульної нації. До речі, до певної міри основою розробки таких програм могли стати підручники для шкіл та вищих навчальних закладів про історію і культуру етнічних меншин України та їх взаємодію з титульною нацією (українцями) впродовж їхнього спільного проживання на території нинішньої України. Такі програми в умовах України могли би працювати на перспективу, тобто на запобігання виникненню конфліктних ситуацій. Ведучи мову про спроби подолання кризових ситуацій у міжетнічних відносинах на теренах колишньої Югославії, варто звернути увагу на співпрацю урядових і громадських організацій. Така співпраця, особливо на локальному рівні, дає, як засвідчує досвід, позитивні результати для вирішення етнічних проблем, зокрема у сфері реалізації "компенсаторних" прав меншин. Місцевими органами влади у взаємодії з громадськими організаціями меншин у різних країнах колишньої Югославії розробляються й упроваджуються різноманітні ініціативи, мета яких — інтегрувати меншинне населення (а надто біженців, котрі після припинення воєнних дій повертаються до попередніх місць свого проживання) в соціальне, культурне, політичне життя общин та забезпечити толерантність у міжетнічній взаємодії на конкретній поліетнічній території. Серед таких заходів — формування власних автономних управлінських органів національних меншин (Словенія); фінансова підтримка діяльності організацій етнічних меншин (Словенія, Боснія і Герцеговина, Хорватія); білінгвістичні програми в дитячих садках та програми, що забезпечують рівні освітні можливості (з урахуванням навчання етнічними мовами) для меншин; спеціальний проект соціальної інтеграції ромів (Македонія); спеціальні семінари для управлінців, де навчають способам урегульовувати етноконфліктні ситуації та загалом учать етнічному менеджменту; семінари, спрямовані на підтримку успішної імплементації мирного процесу і забезпечення толерантності міжетнічної взаємодії; громадські ініціативи з інтеграції й формування довіри між місцевим поліетнічним населенням і біженцями, що повертаються в певну місцевість (Боснія і Герцеговина); програма вибудовування за спеціальними модулями толерантних стосунків між дітьми і молоддю із числа біженців та іммігрантів, які повертаються в Хорватію з тих регіонів колишньої Югославії, де велися воєнні дії, зокрема із Боснії і Герцеговини (Хорватія); створення молодіжних клубів з метою збереження добрих міжетнічних відносин (Союзна Республіка Югославія) тощо. За певних умов, зокрема в кризових ситуаціях та за наявності очевидної дискримінації національних меншин, відчутний ефект може дати "програма позитивних дій". Подібна політика захисту національних меншин застосовувалася під час відчутного загострення етнонаціональних конфліктів у Сполучених Штатах, Канаді, інших поліетнічних країнах у 1960-ті та 1970-ті роки. Тоді влада йшла на фіксоване (квотне) представництво меншин у місцевих органах урядування, надавала пільги для вступу до вищих навчальних закладів, забезпечувала меншинним групам певну кількість робочих місць у різних галузях промисловості тощо. Завдяки таким зусиллям вдалося до певної міри пригасити гостроту виступів меншин проти влади. Щоправда, подекуди такі дії породжували невдоволення, скажімо, білого населення (панівної більшості) США. У колишніх республіках Югославії "програма позитивних дій" стала одним із ключових моментів етнічного менеджменту. В національному законодавстві та нормативно-регулятивних документах окремих країн, серед них Словенії та Хорватії, зафіксовані норми, відповідно до яких забезпечується представництво меншин у виборних органах, органах виконавчої влади на регіональному та місцевому рівнях. У Союзній Республіці Югославія (м.Суботіца, автономна провінція Воєводина) своєрідним варіантом "програми позитивних дій" стала так звана політика "національних ключів": місцеві органи влади впливають на призначення в органи врядування та прийом на роботу представників національних меншин у такій пропорції, яка відповідає етнічному складові населення міста. Такий підхід застосовується щодо представництва в громадських службах та інституціях, котрі формує міська влада. Подібні дії властиві владним структурам й інших країн. Завдяки згаданій політиці ("програмі позитивних дій") вдається, з одного боку, більш менш ефективно захищати права національних меншин, а з іншого — інтегрувати різні культури і традиції в полікультурне суспільство. Що стосується інших поліетнічних країн Європи, то тут етнополітичні проблеми проявляються не з такою силою, як, скажімо, в країнах, що утворилися на території колишньої Югославії. Виняток тут становить хіба що Бельгія, де час від часу загострюється питання про статус двох етнічних спільнот — валлонської і фламандської — та виникають конфліктогенні ситуації в стосунках між ними. Зусилля з вирішення цих проблем концентруються в Бельгії навколо питання про автономний статус згаданих етнічних спільнот та їх територіальне облаштування. Цей досвід цікавий у контексті територіального принципу реалізації прав етнічних спільнот, проте він менш дотичний до українських реалій. Щоправда, з погляду правового регулювання, він заслуговує на увагу, оскільки таке регулювання спрямоване на як найповніше врахування прав обох територіальних спільнот. Угорщина, яка, за запропонованою німецьким правником Георгом Бруннером класифікацією, не є поліетнічною країною й у якій етнополітичні проблеми проявляються не з такою гостротою, дала приклад "запобіжного врегулювання" статусу національних меншин, ухваливши закон про самоврядну національну меншину. Про це згадувалося вище й ітиметься далі в контексті використання історичного досвіду правового вирішення проблем національних меншин в Україні. Зазначу, що, ведучи пошук шляхів формування найбільш ефективного законодавства щодо національних меншин, варто ретельно опрацювати й вітчизняний досвід. Адже національна українська влада від самого початку свого становлення після Жовтневої революції намагалася, вибудовуючи свою власну політику, враховувати фактор поліетнічності українського суспільства. Це в першу чергу стосується владних структур Української Народної Республіки. Так, особливе місце в діяльності Центральної Ради УНР у сфері міжнаціональних відносин посідає "Закон про національно-персональну автономію", який був ухвалений Центральною Радою 9 січня 1918 року. В ньому визначалися принципові засади становища національних меншин як невід’ємних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства та окреслювалася їхня роль і можливості реалізації їхніх прав на самоврядування. Не вдаючись до детального аналізу закону та можливості використання деяких його положень при формуванні концепції етнонаціональної політики України, завважу, що у світовій практиці утвердилися два принципи забезпечення прав національних меншин у поліетнічних країнах: у рамках територіальної або ж національно-культурної (національно-персональної) автономії. Перша застосовується за наявності компактних поселень тієї чи іншої етнічної спільноти, частка якої перевищує половину всього населення даної території. Друга виявляється ефективною за умов дисперсного розселення етнічних спільнот. Для України адекватними є принципи національно-персональної автономії, оскільки її етнічні спільноти розселені саме розсіяно й у жодному регіоні країни, за винятком Криму, жодна спільнота не сягає навіть половини місцевого населення. "Закон про національно-персональну автономію" складається всього з 10 статей. Однак, на мою думку, в ньому окреслені основоположні можливості вирішення багатьох проблем, з якими стикається сучасне українське суспільство в аспекті свого етнонаціонального розвитку. Зверну увагу на кілька тих основоположних можливостей, які, на мою думку, є визначальними. Найважливішими серед них є, зокрема, інкорпорування в законодавство фундаментального права етнічних (національних) спільнот вільно демонструвати свою етнічність, етнічну належність і співвідносити себе з тією чи іншою етнічною спільнотою. В статті першій цього закону зокрема стверджується: "Кожна з населюючих Україну Націй має право в межах Української Народної Республіки на національно персональну-автономію, себто право на самостійне устроєння свого національного життя … Це є невіднімане право націй і ні одна з них не може бути позбавлена цього права, або обмежена в ньому"2. У цій же статті містяться ще кілька визначальних положень, які структурують саме право на самовизначення, а ще більше окреслюють функціональні можливості такої структуризації. Законом передбачалося, що "устроєння свого національного життя" мало здійснюватися через спеціальний координаційний орган. У сучасній термінології це самоврядний орган самої етнічної спільноти. У законі УНР він мав назву "Орган національного Союзу" (ОНС). До слова, в європейській практиці забезпечення прав національних меншин такий підхід застосовується як найбільш продуктивний. Наприклад, в Угорщині, принаймні на цей час, досить ефективно діють уже згадувані самоврядні національні меншини. Згідно із законом LXXVII "Про права національних та етнічних меншин", прийнятим угорським парламентом 7 липня 1993 року, право на утворення СНМ надавалося тринадцяти офіційно визнаним національним меншинам. Ним скористались у 1995 році одинадцять меншин. Влада Органу національного Союзу відповідно до закону УНР поширювалася на всіх його членів, "незалежно від місця їх заселення в межах Української Народної Республіки". Цей принцип є надто важливим, оскільки поза увагою діяльності такого ОНС не залишаються навіть ті представники етнічних спільнот, котрі в силу дисперсного розселення не об’єднані в етнічні організації. У сучасній Україні задеклароване в Законі України "Про національні меншини в Україні" право на співвіднесення себе з тією чи іншою етнічною спільнотою певною мірою реалізується лише в місцях компактного поселення представників цих спільнот. Прикладом реалізації цього права є збори етнічних організацій, проведення різного роду заходів, як от етнічних фестивалів, конкурсів, організація недільних шкіл, заснування художніх колективів. Однак така діяльність практично не поширюється на нечисленні групи громадян або на поодиноких громадян того чи іншого етнічного походження, які проживають поза межами зони діяльності етнічних організацій, котрі зазвичай зосереджують її в місцях компактного поселення. Дуже важливо, що в статті третій "Закону про національно-персональну автономію" визначається порядок та можливість для громадян зафіксувати свою належність до тієї чи іншої етнічної спільноти, як уже зазначалося вище (стаття 1), незалежно від місця їх поселення. Принциповим у цьому плані є той момент, що національний Союз утворюється на основі списків (національного кадастру) і кожен громадянин, якщо він усвідомлює свою етнічність і бажає ідентифікувати себе з тією чи іншою етнічною спільнотою, має право вимагати включення себе в цей кадастр. До речі, він може також вимагати і свого виключення з кадастру. Такий принцип формування національного кадастру є демократичним й, на мою думку, найбільш оптимальним для вияву своєї усвідомленої (підкреслюю, усвідомленої) етнічної належності. Це положення закону уможливлювало не лише добровільне входження до кадастру, але й подальше структурування самої етнічної спільноти. На основі кадастру (кількості представників тієї чи іншої спільноти, зафіксованих у ньому) можна говорити не про віртуальні, а про реальні меншини. Адже меншина є складником етнонаціональної структури суспільства і як така має не лише притаманні їй риси, але й функції. Наприклад, меншина організаційно об’єднує вихідців одного і того ж етносу, які мешкають в іноетнічному середовищі, відтворює етнічне середовище та репродукує саму етнічну спільноту. Ці та інші функції вона може виконувати за наявності якщо не усіх, то значної кількості елементів, за Р.Бретоном, "інституційного наповнення" (етнічних організацій, етнічної преси, радіо, телебачення, шкіл з етнічною мовою навчання тощо). Національний кадастр у контексті структуризації меншин є важливим чинником: публічно висловлене бажання (через заяву та публікації списків потому) практично означає реальну ідентифікацію себе з тією чи іншою етнічною спільнотою. Оскільки, за задумом творців закону, національний Союз мав володіти значними повноваженнями й фінансово-матеріальними ресурсами (про це детальніше говоритиметься далі), які сприяють розвиткові тієї чи іншої етнічної спільноти (в тогочасній термінології — нації), то це спонукає окремих її членів до активної діяльності з відтворення своєї спільноти. Таким чином, забезпечується феномен реального існування меншини, а не лише в віртуальному сенсі (тобто на основі даних перепису та декларацій лідерів етнічних рухів). У цьому контексті зафіксований у законі підхід надає один з аргументів для дискусії про те, які спільноти можна класифікувати як етнічні (національні) меншини — тобто доказами наявності такої меншини мають виступати не тільки довільно визначена кількість або прагнення лідерів задекларувати своє бажання очолювати "могутні" етнічні рухи, а реальна етнічна ідентифікація (на основі заяв) представників спільнот. Саме це й стає базовим чинником для визначення їх як етнічних (національних) меншин, а також їх участі в підтриманні й розвитку етнокультурного, а до певної міри й політичного життя меншини. Наступним моментом, який стимулює структурування етнічних спільнот, є регламентовані в статтях четвертій та п’ятій закону права національного Союзу, а також правила відносин між Союзом і державною владою. Згідно з положеннями згаданих статей "національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції". Межі компетенції встановлюються Установчими Зборами тієї чи іншої меншини. Це положення є важливим фактором демократизації (чи, принаймні, засвідченням намірів щодо проведення демократизації) суспільного життя, зокрема, в етнонаціональній сфері. Адже одним з індикаторів демократії є децентралізація й деконцентрація влади та делегування певних законодавчих і виконавчих функцій місцевому самоврядуванню. Зважаючи на те, що в місцях компактного поселення етнічних спільнот місцева влада може в співпраці з представниками цих спільнот більш чітко визначати потреби їхнього етнокультурного розвитку та шляхи їх задоволення, то децентралізація, за логікою, розширює можливості доступу меншинних груп до управлінських процесів. Як бачимо, одна з найактуальніших сучасних вимог Ради Європи щодо регулювання етнонаціонального розвитку, а саме створення умов для участі меншин у процесі прийняття рішень, передовсім у сфері міжетнічних відносин, була законодавчо закріплена ще на початку ХХ століття. "Національному Союзу,— наголошується в документі далі,— належить право представництва даної нації … перед державними і громадськими установами". Введення такої норми в сучасне законодавство змусило би лідерів організацій етнічних спільнот (а таких, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграцій, налічується на різних рівнях понад 1000) координувати свою діяльність, а не лише вимагати від органів державного управління задоволення не потреб етнокультурного розвитку всієї спільноти, а потреб організаційної діяльності окремої асоціації чи то національно-культурного товариства. Саме така практика й утвердилася в Україні в стосунках між етнічними організаціями і органами державного управління. У законі УНР, що також важливо для функціонування етнічної (національної) меншини, врегульовуються питання фінансування діяльності національних Союзів: із центрального бюджету та бюджетів органів місцевого самоврядування у їх розпорядження відраховується певна сума пропорційно кількості їх членів. Досить чітка регламентація, яка вибиває грунт з під ніг тих лідерів етнічних організацій України, котрі полюбляють розводити дискусії з приводу несправедливого розподілу коштів із державного бюджету або ж нарікати на "особливе ставлення до тих чи тих меншин", а натомість дозволяє вибудовувати прогнозовану політику щодо фінансування життєдіяльності меншин і тим самим знімати напругу в стосунках між ними. Ще одним важливим моментом у структуруванні етнічних спільнот й визначенні кількості етнічних меншин в Україні виступає процедура конституювання національно-персональної автономії. Законом Української Народної Республіки передбачалося, що "великоруській (руській), єврейській та польській націям" (національним меншинам) право на автономію надається силою цього закону. Очевидно, це було пов’язано з тим, що на той час згадані меншини були чисельними й найбільш структурованими. Інші групи етнічних спільнот — "білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська" могли скористатися правом на національно-персональну автономію, подавши до Генерального Суду заяву з підписами не менше 10 тисяч представників цієї спільноти, які є громадянами УНР. Неперелічені в законі спільноти також не позбавлялися права на таку автономію. Щоправда, конституювання їхньої автономії відбувалося не через Генеральний Суд, а через парламент УНР, однак сама процедура підготовки до конституювання зберігалась у тому ж вигляді, що й у випадку зі згаданими меншинами. Такий підхід до встановлення процедури набуття етнічними спільнотами національно-персональної автономії переконує в думці, що питання про кількісні параметри спільнот, які претендують на автономію, відігравали значну роль. У сучасних умовах, коли мова ведеться про форми самоврядування етнічних (національних) меншин, ідея про кількісний поріг реалізується, наприклад, в Угорщині. У деяких інших поліетнічних країнах вона дискутується як необхідна норма для визначення статусу етнічних (національних) меншин тих чи тих спільнот. І, як це очевидно, дискусії про зміни чинного законодавства України щодо національних меншин повинні включати й питання про мінімальний поріг кількісного складу спільноти, яку можна вважати етнічною (національною) меншиною і вводити в політико-правове поле України. Визначаючи такий поріг, варто, як на мене, передовсім виходити з головного постулату: ця кількість повинна бути достатньою для виконання меншиною основних функцій, зокрема репродуктивних, формування системи інституційного наповнення. У статтях закону УНР регламентується порядок внутрішньої діяльності національно-персональної автономії через регламентацію статусу й компетенції Органу національного Союзу. Зокрема, закон визначав Орган національного Союзу як державний орган, а обсяг компетенції ОНС визначався Установчими Зборами УНР або її парламентом. Вищим представницьким Органом національного Союзу були національні Збори. Вони мали обиратися з громадян конкретної меншини, котрим виповнилося 20 років, на основі загального виборчого права. Вищим виконавчим органом НС була національна Рада, котра мала обиратися національними Зборами. Стаття десята закону визначала можливості вирішення проблемних питань у стосунках між національним Союзом і владними структурами. Отже, "Закон про національно-персональну автономію" Української Народної Республіки, ухвалений ще 1918 року, значною мірою може слугувати основою для формування законодавства нинішньої України, яке повинно визначати статус національних меншин в українському суспільстві та можливості забезпечення потреб їхнього етнокультурного розвитку, передовсім у тих його частинах, де йдеться про процедуру конституювання національної меншини через здобуття права на національно-персональну автономію; про визначення компетенції Органу національного Союзу (в сучасній інтерпретації, вищого виконавчого органу національної меншини); про порядок фінансування національного Союзу; про регулювання відносин між національним Союзом і владними структурами на всеукраїнському, регіональному та локальному рівнях; про регламентацію діяльності самого національного Союзу. Необхідність пошуку оптимальних моделей регулювання етнонаціонального розвитку України, зокрема законодавчого, зумовлюється передовсім прагненням забезпечити права представників етнічних спільнот, оскільки час від часу спостерігаються окремі прояви дискримінації та нерівності, що пов’язуються з етнічним походженням. Слід одразу зауважити, що прямої дискримінації в Україні немає. Але існують випадки непрямої дискримінації за ознаками етнічної належності, мови, релігії тощо, які потребують аналізу, підготовки й ужиття заходів для їх усунення. Окрім того, різні політично активні групи раз у раз заявляють про етнічну, мовну та релігійну дискримінацію без достатніх на те підстав, з огляду на що необхідно провести докладне дослідження відповідних проблем і з’ясувати реальний стан справ. Можна стверджувати, що в сучасній Україні прояви дискримінації та нерівності національних меншин або їхніх представників не є результатом цілеспрямованої політики держави. Вони є наслідком дії таких факторів: 1) незадовільного рівня соціально-економічного розвитку країни; 2) нерозвиненості соціогуманітарної інфраструктури, яка б ураховувала специфічні запити етнокультурного розвитку національних меншин; 3) неадекватності чинного українського законодавства у сфері етнонаціонального розвитку; 4) відсутності дієвих механізмів реалізації фундаментальних та, особливо, компенсаторних прав національних меншин, які відповідали б зростанню етнічної самосвідомості їхніх представників в умовах етнополітичного (етнокультурного) ренесансу в їхньому середовищі; 5) недостатнього рівня суспільної свідомості громадян України для адекватного сприйняття факту поліетнічності суспільства та відповідного реагування на іноетнічну ідентичність. До груп населення України, що можуть розглядатися як дискриміновані або ж як такі, що перебувають у занедбаному стані на підставі расового, національного чи то етнічного походження, за кольором шкіри, віросповіданням або ж за мовними ознаками, або ж у котрих у силу тих чи інших обставин виникають проблеми з реалізацією їхніх прав як національних меншин, можна віднести: • болгар; • вірмен; • гагаузів; • греків; • євреїв; • караїмів; • кримських татар; • кримчаків; • німців; • ромів (циган); • росіян, проблеми котрих виникли в результаті трансформації в меншину внаслідок появи нових незалежних держав на пострадянському просторі; • румун; • угорців; • українців (що існують як регіональна меншина в Автономній Республіці Крим); • іммігрантів з країн Азії, Африки, які тимчасово перебувають на території України, вихідців із країн Кавказу. Оскільки пряма і непряма дискримінація перелічених груп населення здатна проявлятись у різних формах, а причини, які її породжують, нерідко виявляються результатом їхнього занедбаного стану, то ми вважаємо за доцільне подати класифікацію сфер дискримінації, занедбаного стану. 1. Правова сфера (законодавство, механізми реалізації прав): • недосконалість українського законодавства, що виявляється в нечіткому визначенні поняття "національна меншина", її критеріїв та механізмів реалізації прав її представників; • невизначеність поняття "дискриміновані народи"; • відсутність правових трактувань понять "титульна нація", "корінні народи"; • відсутність чітких механізмів реалізації навіть зафіксованих у законодавстві прав національних меншин. 2. Соціально-економічна сфера (зайнятість; соціальні служби; пенсійне забезпечення; власність; житлові умови; безпека життя; приватизація). Основною причиною дискримінації та занедбаності національних і регіональних меншин є кризовий стан економічного розвитку країни, який породив високий рівень безробіття, інфляції та соціальної диференціації всього населення країни. 3. Соціо-гуманітарна сфера (освіта і професійна підготовка; мовна ситуація; засоби масової інформації; культура; релігійне життя). Обмеженість матеріальних ресурсів та недосконалість чинного законодавства й механізмів його імплементації, особливо на регіональному та локальному рівнях, на сьогоднішній день є основними факторами, які перешкоджають реалізації прав іноетнічного населення України, зокрема компенсаторних. 4. Сфера громадсько-політичної діяльності (громадські організації та політичні партії; участь у виборчому процесі; участь у прийнятті рішень на всеукраїнському, регіональному та локальному рівнях). Головними проблемами, які породжують дискримінацію чи то занедбаність національних меншин, тут є: • недосконалість системи функціонування громадських організацій та політичних партій у країні, відсутність регулятивних зв’язків як між самими організаціями і партіями, так між ними і державою; • обмеженість можливостей вільного волевиявлення населення, що значною мірою зумовлено домінантною командно-адміністративною структуризацією влади в країні3; • низька політична культура населення України. 5. Сфера індивідуально-особистісних стосунків (прояви ксенофобії, етнічного антагонізму в міжособистісних відносинах). У всіх названих сферах перелічені вище національні чи то регіональні меншини тією чи іншою мірою стикаються з прямою або ж непрямою дискримінацією. Класифікація сфер суспільного життя, де дискримінація проявляється з тією чи іншою силою, та виокремлення етнонаціональних груп населення України, які від неї потерпають, дає підстави виділити кілька найбільш пекучих проблем (подаються відповідно до перелічених сфер суспільного життя). 1. У соціально економічній сфері такими проблемами є: • зайнятість представників національних меншин та участь у процесі приватизації. Передовсім ці проблеми найбільш гостро проявляються в середовищі тієї частини іноетнічного населення України, яка впродовж останніх десяти років повернулася з депортації (переважно в південні регіони України), — це кримські татари (за вказаний період їх повернулося більше 200 тисяч), вірмени, греки, німці (близько 12 тисяч). Проблема зайнятості виникла передовсім через неготовність інфраструктури регіонів, куди переселилися представники раніш депортованих народів, прийняти таку кількість репатріантів. Через неможливість розселити репатріантів, особливо кримських татар, у місцях їх попереднього розселення їм доводилося шукати нові місця розселення, зокрема поза межами основних промислових та культурних центрів. Ця обставина підвищувала рівень безробіття серед депортованих і, відповідно, знижувала їхній життєвий рівень. Ця обставина посилювала також дискримінацію цієї групи населення щодо доступу до нормальних житлових умов. Основна частина кримських татар, що повертаються, облаштовується в 300 нових поселеннях. Забезпечення селищ кримських татар електроенергією (електромережами) становить 75%, водопостачанням (водогонами)— 27%%. У цих селищах практично відсутні дороги з твердим покриттям, немає шкіл, медичних закладів. Відсутність елементарних умов життя у селищах кримських татар призвела до різкого погіршення стану їхнього здоров’я, а також до зростання смертності серед репатріантів. Сфера приватизації є сферою, де очевидна дискримінація тієї частини колишніх депортованих, які повернулися до України вже після завершення процесу [масової – Ред.] репатріації (наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років), що, за нашими підрахунками, охоплює близько 50% кримських татар, болгар, греків, вірмен, німців. Це та частина населення, яка отримала громадянство України якраз після завершення в основному приватизації та розпаювання земель. На сьогоднішній день вони залишилися без земельних ділянок, що є для багатьох єдиним джерелом існування. У результаті їхнє соціально-економічне становище різко погіршується. 2. У соціо-гуманітарній сфері найбільш гострими проблемами, які свідчать про занедбане становище частини представників перелічених вище національних меншин, є: • недостатнє забезпечення можливостей щодо вивчення етнічних мов або ж навчання етнічними мовами, що знаходить своє вираження в: 1)недостатній кількості шкіл (кримські татари, роми, українці в Криму); 2)поганій забезпеченості підручниками (кримські татари, вірмени, роми, румуни); 3)неадекватній підготовці фахівців у вищих навчальних закладах для роботи з національними меншинами (всі перелічені національні меншини); 4)обмежене фінансування діяльності шкіл з етнічними мовами навчання (всі перелічені національні меншини); • недостатнє володіння українською (державною) мовою представниками деяких меншин (румунами, угорцями, росіянами, кримськими татарами тощо), що обмежує їхні можливості вступу до вищих навчальних закладів; • обмежений доступ до результатів діяльності у сфері культури та інформації етнічними мовами, підтвердженням чого є: 1)замалий обсяг радіо та телемовлення етнічними мовами, неспроможний задовольнити потреби національних меншин (болгар, вірмен, гагаузів, греків, євреїв, німців, румун, угорців, українців у Криму)4; відсутність таких електронних медіа для ромів, караїмів, кримчаків; 2) проблеми з друкованими ЗМІ етнічними мовами —нерегулярність виходу в світ через недостатність фінансування, брак професійних кадрів, які володіють етнічними мовами (вірмен, гагаузів, ромів); 3) відсутність професійних стаціонарних мистецьких колективів (окрім росіян, ромів, кримських татар); 4) відсутність коштів для підтримання пам’ятників історії та культури (особливо караїмів, кримських татар, кримчаків, ромів, румун). 3. Сфера громадсько-політичної діяльності характеризується двома проблемами, які свідчать про дискримінацію або, принаймні, про обмежені можливості національних меншин: • відсутність фінансування й забезпечення приміщеннями громадських організацій (для всіх перерахованих меншин). Ця обставина не дозволяє повною мірою розгортати діяльність організацій меншин (таких в Україні налічується 430 —усеукраїнського, регіонального, локального рівня) у сфері етнічного відродження в своєму середовищі; • практично всі меншини, крім російської та в окремих випадках єврейської, кримськотатарської, румунської, угорської, не можуть брати участі в процесі прийняття рішень на всеукраїнському, регіональному й до певної міри локальному (в місцях компактного поселення) рівнях. 4. У сфері індивідуально-особистісних стосунків дискримінація час від часу проявляється стосовно ромів, євреїв, кримських татар, вихідців із країн Кавказу, іммігрантів з Азії та Африки (перелік подано за частотністю таких випадків). Така дискримінація базується на існуванні негативних етнічних стереотипів, а також є результатом змагання за кращі ніші в соціально економічній та культурній сферах суспільного життя в умовах кризового стану економіки. На нашу думку, рівень ксенофобії в Україні є не вищим, ніж в інших посттоталітарних країнах; навпаки, він є значно нижчим, аніж, наприклад, у Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Але прояви ксенофобії (україно-, русо-, юдо-, кримськотатарофобії тощо, а також ворожого ставлення до ромів і вихідців із країн Кавказу, Азії та Африки) мали місце. Зокрема, час від часу фіксуються акти вандалізму щодо українських, російських, єврейських святинь та символів, з’являються публікації з відчутним присмаком ксенофобії в деяких виданнях. Дослідження національної толерантності показує, що індекс нетерпимості щодо окремих етнічних груп становить більше п’яти балів. Можна зробити висновок, що в масовій свідомості ці групи не розглядаються як постійні жителі України, а отже, виштовхуються на маргінеси українського суспільства. * Стаття підготовлена в рамках ініціативи "Концептуальні засади етнонаціональної політики України: між теорією та практикою", що здійснюється за програмою "Радники з державної політики на підтримку реформ в Україні" за сприяння Канадської агенції міжнародного розвитку та під егідою Канадського бюро міжнародної освіти. 1 До речі, як тут не звернути увагу читачів до чергового процесу реформування Державного комітету України у справах національностей та міграції, розпочатого в січні 2005 року і все ще незавершеного за станом на червень 2005 року – “Кримські студії”. 2 Зберігається орфографія й стилістика оригіналу 3 Стаття готувалася влітку 2004 року – “Кримські студії” 4 Додамо, - “ кримських татар” – “Кримські студії” |
