КРИМ У ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945)

“Інша війна”: історіографія в пошуках нових орієнтирів

Друга світова війна – найстрашніша і найкривавіша війна в історії людської цивілізації. Ввійшовши в історіографію як Велика Вітчизняна, війна 1941–1945-х років, стала однією з найтрагічніших сторінок історії Радянського Союзу. За останніми даними у ній загинуло близько 27 мільйонів осіб¹.

За минулі десятиліття про цю війну написано багато. Важко уявити собі, яка ще тема висвітлена настільки масштабно, як тема Великої Вітчизняної війни. Література ця воістину неосяжна – це наукові праці і художня література, мемуаристика і поезія, публіцистика і твори драматургії.

І все-таки не залишає відчуття, що історія війни значною мірою не вивчена. Дійсно, немає теми такої важливої і багатої водночас міфами і стереотипами. У цьому значенні, здається, дуже точно визначено назву колективної монографії про Другу світову війну, опубліковану в 1996 році Російським державним гуманітарним університетом, – “Другая война: 1939–1945”, автори якої по-новому підходять до розгляду багатьох “проклятих” питань історії війни. Безумовно, на шляху якісного переосмислення цієї настільки ж знайомої, як і невідомої війни історикам ще багато чого слід зробити, безжалісно ламаючи стереотипи і обнародуючи нові факти.

Не нова для історіографії і тема Великої Вітчизняної війни в Криму – і тут ми маємо капітальні видання, наукові монографії, історичні нариси, статті, мемуари, публікації документів. Але і “ця історія” залишає безліч питань. І проблема тут, здається, не стільки в обмеженому освоєнні джерел (хоча і це теж), але насамперед у недостатньому осмисленні подій війни. Подібний стан справ, на наш погляд, прямий наслідок особливостей розвитку радянської історіографії – науки, цілком підлеглої органам партійної цензури. Сьогодні вже ні для кого не є секретом, що багато шарів інформації в радянський період були закриті для вивчення або фальсифікувалися в угоду політичній кон’юнктурі.

Не уникла цієї долі й історія Криму, зокрема, висвітлення подій історії Великої Вітчизняної війни. Інтерпретації подій війни в Криму, так само як інших періодів історії Криму, знаходилися в прямій залежності від політики щодо кримськотатарського народу, депортованого з території Кримського півострова в 1944 році. А оскільки повернення кримських татар на історичну батьківщину не входило в плани радянського керівництва, у цих умовах історіографічний дискурс, що культивував образ “народу-зрадника”, попросту перетворився в інструмент влади для виправдання такої політики.

Здається, кримські татари в радянський період могли сміливо претендувати на роль народу, найбільш зацікавленого питаннями історіографії. Як не дивно, фальсифікована історіографія стала одним з факторів консолідації кримськотатарського народу. А інакше як пояснити, наприклад, численні народні переписи – населення, участі кримських татар у війні, збір зведень про участь кримських татар у підпільному і партизанському русі... Це були воістину “бої за історію”, якщо скористатися відомим висловом французького історика Люсьєна Февра, а насправді – засіб збереження етнічної ідентичності, спроба сказати: – “ми є”, “ми жив”, “ми не такі, як про нас пишуть і говорять”.

Зміни в політичному і громадському житті Радянського Союзу в середині 1980-х років і особливо його закономірна кончина в 1991 році благотворно вплинули на розвиток історіографічної ситуації. Були опубліковані документи і матеріали з історії війни в Криму, з’явилися монографії і дослідження, у яких кримські татари вже не фігурували виключно як зрадники Батьківщини².

Історики нової генерації в пострадянський період позбулися нарешті сервільних стосовно влади функцій. Однак концептуальні підходи, висновки й узагальнення вчених поки, на жаль, слабо екстраполюються на поля сучасних мас-медіа, а отже, явно недостатньо впливають на суспільну свідомість. Так, наприклад, уже в ході написання цього розділу ми зіткнулися з наступним, досить оригінальним твердженням щойно опублікованої книги О.Романька “Крым, 1941–1944 гг. Коллаборационизм и оккупация: Сборник статей и материалов” у російському інтернет-виданні “Новый регион”: “Автор ризикнув вивчити всі сторони такого суспільно-політичного явища, як колабораціонізм, і робить це виключно на прикладі Криму... Причиною скандалу може стати те, що в науковий обіг вводяться узагальнені дані про кількість і діяльність кримськотатарських частин і загонів” (підкреслення наше. – Авт.). На жаль, нам поки не довелося ознайомитися з роботою О.Романька й оцінити науковий рівень книги, але позиція ЗМІ – явно провокаційна – безумовно викликає подив.

Справді, тема колабораціонізму в період Великої Вітчизняної війни – одна із найактивніше розроблювальних сучасними дослідниками, – факт втішний, оскільки багато років вона була фактично закрита для наукового вивчення. Як позитивні приклади назвемо роботи І.Гілязова “На другой стороне. Коллаборационалисты из поволжско-приуральских татар в годы Второй мировой войны” (Казань. – 1998), С.Дроб’язка “Второя мировая война. 1939–1945. Восточные легионы и казачьи части в вермахте”(Москва. – 1999) і, безумовно, фундаментальне дослідження М.Семиряги “Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны” (Москва. – 2000) та ін. У названих роботах колабораціонізм розглядається як надзвичайно багатоаспектне й аж ніяк немаргінальне явище, пов’язане з негідною поведінкою окремих особистостей або народів. Автори прагнуть зрозуміти його в контексті інколи досить заплутаних історичних перипетій, із застосуванням міждисциплінарних підходів.

Безсумнівно, тема колабораціонізму, у тому числі кримського і кримськотатарського, має таке ж право на опрацювання, як і будь-яка інша. Однак вивчення цього сюжету навряд чи буде науково коректним поза взаємозалежним з’ясуванням питань про поразку Кримського фронту і труднощів розгортання партизанського руху в Криму, без глибокої психолого-антропологічної рефлексії історичних, соціально-політичних, психологічних причин, що зумовили колабораціонізм частини кримчан, у тому числі кримських татар. Скрупульозному аналізові мають бути піддані і факти з джерел різного походження, лише співвіднесення яких і може дати точні статистичні дані. Однак яка б не була статистика, актуалізація цієї проблеми в напрямі з’ясування ступеня провини тих або інших народів (що сьогодні аж ніяк не рідкість), нічого значного не внесе ані в історіографію теми, ані в сучасну політичну ситуацію на Кримському півострові.

Нині найбільш вивченою є історія воєнних дій у Криму. Історики докладно відтворили загальну картину збройної боротьби, хід бойових дій, співвідношення сил і т.д. На жаль, цього не можна сказати про висвітлення життя різних верств суспільства в роки війни і періоду окупації, оскільки роботи історико-антропологічного плану про війну в Криму на сьогодні відсутні, тільки починається освоєння мемуаристики “рядових”солдатів і обивателів.

Таким чином, у дослідників теми Великої Вітчизняної війни в Криму нині досить широке поле діяльності на шляху реінтерпретації подій того часу, відновлення і поглиблення концепту, модернізації термінологічного апарату і, зрозуміло, вивчення раніше заборонених сюжетів.

Ми ж у цьому розділі прагнули хоча б почасти відійти від звичних схем, представивши не тільки хід воєнних дій і “ратного подвигу радянських людей під час війни”, але і запропонувати свою версію висвітлення ряду ключових проблем теми (окупаційна політика німців, партизанський рух, питання колабораціонізму і депортації), – використовуючи при цьому як опубліковані матеріали, так і раніше невідомі документи (здебільшого з фондів Російського Державного архіву соціально-політичної історії, а також усні джерела). У нашій роботі ми намагалися зробити акцент на психолого-антропологічних складових висвітлення війни і глянути під трохи іншим кутом зору на ці аспекти історії Великої Вітчизняної війни в Криму.

Бої за Крим у 1941–1942-у роках

Війна прийшла на Кримський півострів 22 червня 1941 року, коли фашистські бомбардувальники здійснили перші напади на Севастополь. У першу ж ніч було убито 14 і поранено 170 осіб. 30 червня 1941 р. рішенням ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради СРСР і Раднаркому СРСР був створений надзвичайний орган влади – Державний комітет оборони, що зосередив усю повноту влади в період війни.

До початку війни Крим являв собою територіальну автономію в складі РРФСР. За переписом 1939 р. у Кримській АРСР проживало 1126429 осіб, з них росіян – 558,5 тис. (49,6%), татар – 218,9 тис. (19,4%) (цей перепис враховував “татар”, а не “кримських татар”), українців –154,1 тис. (13,7%), євреїв – 65,5 тис.(5,8%) і т.д.

Геополітична значимість Кримського півострова була здавна оцінена його близькими і далекими сусідами. В умовах нової світової війни півостровові приділялося виняткову увагу як з боку агресора – фашистської Німеччини, так і сторони, що оборонялася – Радянського Союзу. Для Німеччини оволодіння Кримом означало можливість контролювати Чорне й Азовське моря, наблизитися до нафтоносних районів Кавказу і робити постійний політичний тиск на Румунію, Туреччину і Болгарію. Крім того, півострів був відмінним плацдармом для базування авіації. Тому захопленню Криму в планах німецького командування приділялося особливе місце.

Уже з перших днів війни почалася мобілізація до Червоної армії. На третій день війни кількість добровольців по Криму становила 5,9 тисячі чоловік, а до початку липня – 10 тисяч. Успішно пройшла й оголошена 10 серпня 1941 р. мобілізація військовозобов’язаних 1890–1904-х і молоді 1922–1923-х років народження. Усього в перші місяці війни було мобілізовано 93 тисяч чоловік. Були також сформовані чотири кримські дивізії.

Прифронтове положення півострова вимагало створення в містах і районах винищувальних батальйонів – воєнізованих добровольчих з’єднань громадян для охорони найважливіших об’єктів і боротьби з диверсантами і шпигунами. Було створено 33 винищувальних батальйони, 155 підрозділів народного ополчення, 3300 груп самозахисту, у яких перебувало понад 166 тисяч осіб. У містах і на залізничних вузлах були сформовані аварійно-відбудовні загони для ліквідації наслідків ворожих бомбардувань. Виняткового значення набуло будівництво оборонних споруджень, шляхів, аеродромів. До липня 1941 р. на цих роботах було зайнято 40 тисяч осіб³. Почалася евакуація населення. Усього в 1941 – травні 1942 р. було вивезено близько 270 тисяч осіб⁴), а також устаткування підприємств, худоба.

20 серпня 1941 року відповідно до директиви Ставки Верховного Головнокомандування на базі 9-го стрілецького корпусу була сформована 51-а Окрема Армія (на правах фронту) – для оборони Криму. До неї ввійшли 106, 156, 271 і 276-а стрілецькі дивізії, 40, 42, 48-а кавалерійські дивізії. В оперативному підпорядкуванні армії знаходився Чорноморський флот. Командуючим армії став генерал-полковник Ф.Кузнєцов, його заступником – генерал П.Батов, членом Військової Ради – корпусний комісар А.Ніколаєв. Штаб армії був розташований у Сімферополі.

Після сформування армія виконувала завдання оборони Криму (Арабатської стрілки, Чонгарського перешийка, Ішуньских позицій, південного берега Сиваша). З 18 жовтня армія вела завзяті оборонні бої з переважаючими силами ворога на Ішунських позиціях, Чонгарському, потім Керченському перешийку⁵. У Кримській оборонній операції (18 жовтня – 16 листопада 1941 р.), крім 51-ї армії, брали участь війська Приморської армії і Чорноморського флоту. Загальна їх кількість становила 235600 осіб⁶.

Уже в листопаді 1941 р. радянські війська були змушені відступити. Так описав у своїх спогадах події першого етапу боротьби за Крим рядовий 51-ї армії кримський татарин Абдураман Барієв. Його свідчення дає виразне уявлення і про рівень готовності армії, і про те, у яких умовах опинилися люди, кинуті в м’ясорубку війни: “У всьому батальйоні було роздано 18 гвинтівок, придатних до роботи, решта 700 солдатів з батальйону стояли перед німцями з лопатою і киркою. Міномети і кулемети були зламані і непридатні... Опір був марний. Німецькі сили, техніка в кілька разів були сильнішими за наші. Коли почалася мобілізація, у багатьох солдатів не було гвинтівок. Багато не були навчені військовій справі. Із солдатів мало хто вмів стріляти. На Кримському фронті радянська армія розсипалася. Солдати або загинули, або потрапили в полон, або втекли у бік Севастополя. Деякі бігли в Феодосію й у Керч, і через море на Кавказ. Невелика частина перебігла до партизанів у ліс. Після того, як був наказ: “Нехай кожен іде куди хоче, рятує свою голову”– кожен піклувався тільки про себе”⁷. Втрати радянських військ у Кримській оборонній операції становили 48438 осіб⁸. У листопаді 1941 Крим окуповували німці.

А от як оцінив поразку 51-ї армії заступник командуючого П.Батов: “Її можна обвинуватити в багатьох смертних гріхах: Крим ми не утримали. Однак слід сказати і наступне: ця армія, створена наспіх, погано озброєна, протягом тридцяти чотирьох днів стримувала одну з кращих армій гітлерівського вермахту. Німці зазнали великих втрат, а головне – був виграний час для евакуації в Крим одеської групи військ, без чого навряд чи була б можлива тривала оборона Севастополя. Біда 51-ї армії в тому, що, по-перше, вона не мала бойового досвіду і не була як слід технічно озброєна; по-друге, ті сили і можливості, які вона мала в своєму розпорядженні, використовувалися часом невміло, без врахування обстановки, що склалася”⁹.

Як бачимо, це той поодинокий випадок, коли оцінки рядового і генерала зійшлися. Слід сказати і про те, що, незважаючи на багатонаціональний склад 51-ї армії¹⁰, її поразка пізніше стала одним з офіційних приводів для депортації кримськотатарського народу. У проекті постанови про виселення кримськотатарського народу, підготовленому наркомом внутрішніх справ Л.Берією, говорилося: “Усі призвані в Червону армію становили 90 тисяч осіб, у тому числі 20 тисяч кримських татар ... 20 тисяч кримських татар дезертирували в 1941 році з 51-ї армії під час відступу її з Криму”. Вірогідність подібного твердження Берії украй сумнівна, особливо якщо врахувати, яке завдання стояло перед ним – обґрунтувати правомочність депортації кримських татар з території півострова. Відзначимо і те, що і сьогодні абсурдний аргумент про 20 тисяч призваних і стількох же дезертирів реанімується захисниками акції виселення кримських татар як неспростовний факт – із завзятістю, воістину гідного кращого застосування. Особливо якщо згадати, що в 1941 році відступ радянських військ на радянсько-німецькому фронті мав тотальний характер, набуваючи часом форм панічної втечі, так що дезертирство навряд чи можна вважати прерогативою виключно кримськотатарських солдатів.

З 25 грудня 1941 по 2 січня 1942 р. була здійснена найбільша за всю Велику Вітчизняну війну десантна операція, що завершилася захопленням важливого плацдарму. На північне узбережжя Керченського півострова й у район Феодосії було висаджено понад 40 тисяч осіб, 1,8 тисяч коней, доставлено 43 танки, 454 гармати і міномети, 330 автомашин, велику кількість боєприпасів та інших військових вантажів. Радянські війська опанували Керченським півостровом¹¹.

Зміна військової ситуації на півострові, коли до Севастополя, що оборонявся, додалися звільнені (як виявилися згодом, тимчасово) райони Криму, диктувала нові завдання партії. Одне з головних, відповідно до доповіді першого секретаря Кримського обкому ВКП(б) У.Булатова, – “попрацювати спішно над тим, щоб викачати всю наявність суспільних фондів продовольства і фуражу, аби створити хоч мінімальний запас”¹². Ось як описує повернення “наших” і становище населення уже відомий нам Абдураман Барієв, який опинився, як і багато солдатів 51-ї армії, в німецькому полоні і незабаром утік з нього: “Переписують худобу, що була евакуйована, забирають ту, котра залишилася у людей. До такого віддавання народ давно вже звик і згоден залишитися голодним, звик віддавати і продовжує віддавати”¹³.

У цей же час населення щойно звільнених районів Криму познайомилося з черговим різновидом репресій – “чистками”, проведення яких санкціонувалося вищим військово-політичним керівництвом країни. У відповідності “до вимоги товариша Сталіна організувати нещадну боротьбу з усякими дезорганізаторами тилу, дезертирами і панікерами”, на території Криму, “що тимчасово зайнята ворогом, на комуністів і особливо на органи слідства” було покладено “особливе завдання”– очиститися “від усякого мотлоху, що вештається в нас під ногами”. До такого “мотлоху”були віднесені комуністи і відповідальні працівники, що не евакуювалися з території півострова, “дезертири” 51-ї армії, які були військовополоненими. Усіх їх розглядали як потенційних запроданців, зрадників Батьківщини і перевірялися “з винятковою старанністю”. Перед компетентними органами ставилося завдання “з’ясувати всі обставини, чому той або інший товариш залишився тут”, а також вжити відповідних заходів до тих, хто “будь-якою мірою виявив себе активно при німцях”, – вони мали бути “негайно виключені з партії і нести покарання в карному порядку”¹⁴.

Подібна ж доля чекала і колишніх солдатів 51-ї армії. А.Барієв, який утік з німецького полону, згадує подробиці початку зими 1942 року: “Справи, що здійснюють солдати Особливого відділу, – облави, лови, ув’язнення, допити, – викликають у людей жах і наводять на роздуми... У кожному селі голод. Населення у важкому становищі, начебто на фронті й у вогні. З міст і сіл у в’язницю посадили дуже багато людей за те, що працювали в німців, значить, їм співчували. Ловили тих, хто потрапив у полон, і військовополонених, що утекли з табору, червоноармійців, що відступили в кримських боях”¹⁵.

Абдураман Барієв згадує реалії радянського фільтраційного табору: “Хто втік з полону, того помістили в спецтабори, змушували працювати і мучили як римських рабів – есирів, допитували як контрреволюціонерів і диверсантів... У спецтабори прибуло сотні слідчих, кожного полоненого допитували окремо, заповнювали на нього анкету, складали акти, допитували не один, а багато разів. Якщо при першому допиті не збігалася відповідь з іншим допитом, то забирали в КПЗ як зрадника Батьківщини. Але хіба був винуватий народ і неспроможний, неозброєний солдат, що не зміг протистояти сильному, озброєному до зубів ворогові?”¹⁶. Барієву повезло, його відпустили, свою службу він продовжив уже на Кубані.

Успіх Керченсько-Феодосійської десантної операції надихнув Ставку і командування Закавказького фронту на проведення повномасштабної операції зі звільнення Криму. 2 січня 1942 року Ставка затвердила план такої операції і дозволила перекинути в Крим ще одну армію. Однак нові сили, що переправилися сюди, не удалося забезпечити підтримкою тилових структур. Постачання морем здійснювалося повільно. До того ж командуючий фронтом Д.Козлов не приділив належної уваги закріпленню зайнятого рубежу. У результаті 18 січня під ударами ворога 44-а армія залишила Феодосію і перейшла на Ак-Монайський перешийок.

Командуванню ніяк не вдавалося налагодити регулярне постачання війська. Через бездоріжжя, що почалося, шляхи стали непрохідними. З великими труднощами продовольство для військ переправлялося морем з Таманського півострова. Бездоріжжя не дозволяло здійснювати перегрупування військ. Генеральний штаб пропонував Сталіну евакуювати війська з Криму, становище яких через нерегулярне постачання через Керченську протоку і цілком вичерпані місцеві ресурси, стало нестерпним. Але Сталін вимагав наступати. Тільки 13 квітня їм було дозволено перейти до оборони¹⁷.

8 травня 1942 р. раптово для військ Кримського фронту з’єднання 11-ї німецької армії перейшли в наступ. Для німецького командування Крим мав дуже важливе значення. Як написав про це командуючий німецькою армією генерал-полковник (згодом генерал-фельдмаршал) Еріх Фріц Манштейн, залишення Криму означало “серйозну небезпеку на глибокому фланзі німецького Східного фронту, не говорячи вже про постійну загрозу, що він становив як військово-повітряна база для румунського нафтового району. Спроба ж одночасно проводити двома корпусами глибоку операцію на Ростов і далі, а одним корпусом захопити Крим могла мати як результат тільки те, що з обох завдань не буде виконане жодне. Тому командування армії віддало перевагу взяттю Криму”¹⁸.

Головний удар німців був спрямований проти однієї слабо навченої дивізії. Авіація ворога паралізувала зв’язок. Керування військами Кримського фронту було цілком порушене. На третій день ворог відрізав шляхи відходу основних сил. Через 12 днів фронт перестав існувати. Втрати радянських військ становили 176566 чоловік, 347 танків, 3476 гармат і мінометів, 400 літаків. За німецькими даними було захоплено в полон 170 тисяч радянських воїнів, 258 одиниць бронетехніки, понад 100 гармат та інше озброєння. Власні втрати німців становили всього 7588 убитими.

Велика поразка радянських військ на Керченському півострові поставила в безнадійне становище захисників Севастополя, тому що ворог дістав можливість істотно підсилити блокаду міста. Гарнізон обложеного міста непохитно тримався проти 11-ї німецької армії до кінця червня. Ставка, нарешті, дозволила евакуювати війська, але було занадто пізно. На літаках і підводних човнах удалося вибратися лише керівництву, а основний загал був відданий на розтерзання ворогові. Ще тиждень після того, як було евакуйоване командування, у місті тривали запеклі бої¹⁹.

4 червня 1942 р. Ставкою були підведені підсумки поразки Кримського фронту. Називалися наступні причини: побудова оборони не відповідала обстановці; угруповання військ носило наступальний, а не оборонний характер. Слабо в інженерному плані були підготовлені головна смуга й Ак-Монайські позиції; були відсутні тилові рубежі. Командування недостатньо підготувало взаємодію наземних сил з авіацією. Ще одною причиною, на думку Ставки, було невдале командування Л.Мехліса, а також недисциплінованість Д.Козлова і Л.Мехліса, які не виконали наказу Ставки про швидкий відвід військ на Турецький вал²⁰.

За весь час героїчної оборони Севастополя – з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942 року – загинуло 156 тисяч його захисників. 2 липня 1942 р., коли результат був вирішений, передова стаття газети окупаційної влади “Голос Криму”з пафосом повідомляла: “Севастополь упав... Кількість полонених і трофеїв неосяжна. Залишки розбитої севастопольської армії втікали на Херсонеський півострів. Там, стиснуті на вузькому просторі, вони йдуть назустріч загибелі”(виділено в оригіналі - Авт.). “Це була найсильніша міцність у світі”, – так називалася стаття військового кореспондента Вернера Кольті з газети “Der Kamрf” 3 липня 1941 р., переклад якої публікувався тут же²¹.

10 липня 1942 р. у тім же “Голосі Криму”у статті “Бої за Крим закінчені” підводилися підсумки кримської кампанії, як їх представило німецьке Верховне головнокомандування: “У ході боїв від 7 червня до 4 липня узято 97000 полонених, у тому числі заступника командуючого армією генерала Новикова, знищено 467 гармат, 26 танків, 824 кулемети, 758 гранатометів, 86 протитанкових гармат і 69 зенітних гармат... Криваві втрати більшовиків величезні і становлять від 30 до 40 тисяч чоловік²². Це була одна із найнищівніших поразок Червоної армії на першому етапі війни й одночасно одна з великих перемог вермахту²³.

Крим представ перед німецькою армією у всій своїй первозданній красі: “У долинах, що прорізають гори в північному напрямку, розташовані багаті фруктові сади і мальовничі татарські селища. Під час цвітіння фруктові сади були чудовими, а в лісі навесні розцвітали найпрекрасніші квіти, яких мені ніде більше не доводилося бачити. Колишня столиця татарських ханів Бахчисарай, мальовничо розміщена поблизу невеликої гірської ріки, усе ще зберігала східний колорит. Ханський палац — перлина татарської архітектури. Південний берег Криму, часто порівнюваний з Рив’єрою, мабуть, перевершує її за красою. Вигадливі обриси гір, круті скелі, що спадають у море, роблять його одним з найпрекрасніших куточків Європи. У районі Ялти, недалеко від якої розташований царський палац Лівадія, гори покриті пречудовим лісом, який можна собі тільки уявити. Усюди, де між гір було хоч трохи простору, родюча земля покрита виноградними і фруктовими плантаціями... Нас зачарувував рай, що лежав перед нашими очима”, – із захопленням написав пізніше командуючий 11-ю німецькою армією Е.Манштейн.

Кримський півострів майже на два роки був відрізаний від Великої землі й окупований німецькими військами.

Окупація Криму (1941–1944)

Німецька окупаційна політика визначалася цілями війни Німеччини проти СРСР. Головна з них – захоплення “життєвого простору”, що давало б невичерпні ресурси. 1 вересня 1941 р. указом А.Гітлера був заснований рейхскомісаріат “Україна” на чолі з гауляйтером Е.Кохом з резиденцією в м.Рівне. До нього включалися частина території України, південні райони Білорусії і Крим. Основна частина Криму була окупована в листопаді 1941 р., у травні і липні 1942 р., після падіння Керчі і Севастополя, відповідно, півострів виявився в окупації цілком.

Найважливішим засобом умиротворення окупованих територій СРСР мало стати насильство. Фактично право розстрілу надавалося кожному німецькому військовослужбовцеві, тому що відповідно до розпорядження Гітлера, підписаному 13 травня 1941 р. начальником штабу верховного головнокомандування, із солдатів і офіцерів знімалася будь-яка відповідальність за поводження з населенням захоплених на сході районів. Були створені також загони особливого призначення – айнзац-групи. Рухаючись безпосередньо за військами, вони забезпечували захоплення матеріальних цінностей, документів, проводили “акції” ліквідації населення. Крім особливих загонів у тилу війська знаходилися оперативні загони і групи з таким самим завданнями²⁴.

Шок, потрясіння, сум’яття – усі ці почуття переживали кримчани, які раптово опинилися вже на самому початку війни – несподіваної і непідготовленої – віч-на-віч з ворогом. Прихід німців на територію Кримського півострова супроводжувався терором, убивством мирного населення, вилученням продуктів харчування, одягу, усього необхідного. У важкий період відступу, 12 грудня 1941 р., спецкори ТАРС Г.Ошаровський і В.Рибалкін передавали з Кримської ділянки фронту: “Німецьким фашистам вдалося тимчасово захопити частину Кримського півострова, запалали селянські хати, почалися грабежі, убивства, насильства. У селі Уппа німці вигнали населення з квартир на вулицю. У перший же день захоплення села Старі Шулі гітлерівці розстріляли 6 місцевих колгоспників. Кривава розправа з населенням відбувається повсюдно”²⁵. За даними Кримського обкому ВКП(б), у грудні 1941 р. Багеровський протитанковий рів недалеко від Керчі став братською могилою для 7 тисяч по-звірячому замордованих і розстріляних фашистськими катами росіян, кримських татар, українців, євреїв – чоловіків і жінок, старих і дітей²⁶. Терористичні операції проти населення проводилися не тільки на початку, але й після “воцарінні”німців у Криму. Люди, які опинилися фактично “замкненими”в окупованому Криму, по суті, стали заручниками війни²⁷.

У цій ситуації цивільне населення було змушене відповідати не тільки за свої дії, але і за акції радянських партизанів. Так, 19 липня 1942 року спецкор “Червоної зірки”майор Слєсарєв повідомляв: “Будучи не в змозі справитися з партизанським рухом у Криму, німці зганяють гнів на мирному населенні Криму. У кожному місті течуть ріки крові безвинних радянських громадян. Днями фашисти розстріляли в Сімферополі 500 чоловік. Трупи розстріляних були вивезені з міста і скинуті в протитанковий рів біля радгоспу “Червона троянда”. У селі Нейзац німці розстріляли 31 особу, у селі Бешуй – 21, у Чермалик – 27 старих, жінок і дітей. Розлютовані фашистські власті стали вдаватися до нечуваних погроз. Так, військовий комендант Карасубазару вивісив днями наказ, що за вбивство одного офіцера буде розстріляно 200 мирних громадян, за поранення офіцера – 100 громадян, а за вбивство одного німецького солдата буде розстріляно 100 і за пораненого – 50 радянських громадян”²⁸.

Добре відома й інша закономірність – чим успішнішими були операції партизанів, тим дорожче платили за них мирні жителі. Ось як згадують про це Адиле Кадієва: “У жовтні 1943 року німці ввійшли з облавою в наше село. Про це довідалися партизани і розставили своїх на узбіччі дороги. Так німці потрапили в засідку і багато хто загинув. Але потім почали артилерійський обстріл і партизани пішли в ліс. Німці ввірвалися в село, у кожен будинок. Виштовхнули усіх на вулицю, ми ледь встигли одягтися. Худоба у хлівах недоєною залишилася. Падав сніг. Старі, жінки, діти – нікого не шкодували. На вози повкидали дітей. Усі плачуть, думають, що везуть на розстріл. Привезли в село Гавро, усе село висипало на вулицю. Вози зупинилися, і німці, не знаю куди, пішли”²⁹.

І все-таки було б невірним стверджувати, що насильство – це єдиний метод, який застосовували окупанти. Вірніше було б говорити, що німецька політика була політикою не тільки “батога”, але і “пряника”.

Цілком зрозуміло, що довгострокове перебування на нових територіях – а німці, як відомо, мали намір залишитися в Криму назавжди – допускало застосування і більш гнучких засобів керування і маніпулювання населенням. І тут немає нічого дивного, що німецька окупаційна політика шукала союзників – серед усіх верств населення і національних груп.

Органами окупаційної влади в Криму стали міські управління, у функції яких входило керівництво життям міст. Міське управління Сімферополя очолив Севастьянов, у минулому працівник Сімферопольського міськкомгоспу. Владу в сільській місцевості здійснювали старости.

Для спостереження за внутрішнім розпорядком і прорадянськими елементами була створена поліція³⁰.

Якщо охарактеризувати загальний принцип окупаційної влади щодо побудови нового життя, то, очевидно, не буде помилкою назвати це реставрацією старих, добільшовицьких порядків. Так, наприклад, Крим став Таврійською губернією, що була розбита на повіти за колишнім, дореволюційним поділом, у школах проводилося навчання за дореволюційними підручниками і ін. Із самого початку свого утвердження в Криму німецькі власті застосували виражену стратифікаційну політику – за етнічним принципом. Такий підхід був цілком зрозумілий – він “працював”на поділ народів, на те, щоб зруйнувати єдність кримського суспільства. “Розділяй і пануй”– цей принцип щонайкраще характеризує природу тоталітарних режимів, у тому числі і нацистського.

Як відомо, расова теорія була одним зі стовпів націонал-соціалістичної ідеології. Ця теорія постулювала абсолютну вищість “арійської”раси над “неарійськими”– згідно з якою кращими своїми досягненнями людство зобов’язане “арійцям”, що, у свою чергу, були уособленням незрівнянної краси і досконалого розуму. На вершині расово-ієрархічної структури нацистів знаходилася арійсько-нордична раса на чолі з її німецьким ядром, араби, слов’яни, цигани, негри, євреї належали до неповноцінних рас³¹.

Патологічну ненависть в Гітлера викликали євреї, що, як точно відзначали М.Хоркхаймер і Т.Адорно, були для фашистів “не меншістю, а протирасою, негативним принципом як таким”, “щастя цього світу”прямо залежало “від їхнього викорінення”³².

Євреї підлягали тотальному винищуванню на всіх територіях, зайнятих німецькими військами, у тому числі й у Криму. Крім них, у Криму були знищені кримчаки і цигани.

До слов’ян фюрер також ставився з великою недовірою, їх було віднесено до розряду “Untermensch”(буквально – “недолюдина”, “нижче людини”). Правда, якщо говорити, наприклад, стосовно окупації в Криму, то слід відзначити один нюанс: найчисленніший етнос Криму – росіяни в ієрархії німецької окупаційної влади займали статус нижче, ніж, приміром, українці (також слов’яни), яких розглядали як “гноблений”більшовиками й, отже, потенційно більш успішний об’єкт для “обробки”.

Що стосується тюркських народів і інших “азіатів”, вони, зрозуміло, ніяк не могли бути рівнею “справжнім арійцям”і знаходилися на рівні “унтерменшів”, а може, і нижче. (Правда, як переконливо доводить І.Гілязов, нацисти взагалі ж не мали будь-яких претензій до мусульманського світу, розраховуючи “на його підтримку в боротьбі проти Англії, давнього супротивника арабсько-мусульманського Сходу”³³). Що ж до кримських реалій, то і тут були свої особливості, про що докладніше буде сказано далі. А в цілому ж, як показують новітні дослідження, нацистське керівництво мало досить неясні, якщо не сказати міфологізовані, уявлення про східні народи СРСР, і лише з початком війни, коли, з одного боку, провалився план “блискавичної війни”, а з іншого, – у полоні в німців опинилася величезна кількість радянських солдатів, серед яких було і чимало представників східних народностей СРСР, гітлерівське командування стало розробляти стратегію їхнього залучення до співробітництва. У зв’язку з останньою обставиною – взяттям у полон значної кількості побратимів за походженням – активізувалися видатні представники тюркської еміграції, які мали всі підстави хвилюватися за долю військовополонених.

Сумнозвісний наказ радянської Ставки Верховного Головнокомандування №270 від 16 серпня 1941 року вимагав, щоб тих, хто здався в полон, вважати “злісними дезертирами, сім’ї яких підлягають арештові як сім’ї тих, хто порушив присягу і зрадив свою Батьківщину”; при цьому “якщо ... начальник або частина червоноармійців замість організованої відсічі ворогові, визнали за краще здатися в полон – винищувати їх усіма засобами, як наземними, так і повітряними, ... сім’ї тих, хто здався в полон, позбавляти державної підтримки і допомоги”³⁴. Таким чином, радянські військовополонені фактично виявилися ізгоями радянської держави і, по суті, вона їх зрадила. Важливо відзначити і той факт, що на радянських військовополонених не поширювалися принципи Женевської конвенції 1929 року “Про поводження з військовополоненими”, серед яких були і досить гуманні, як ось: заборона жорстокого поводження з військовополоненими, образи і погрози на їхню адресу, заборона щодо застосування примусових заходів для отримання від них зведень військового характеру, заборона на використання їх у зоні бойових дій і ін. СРСР відмовився ратифікувати конвенцію, що, безумовно, визначило жорстоке поводження нацистів з радянськими військовополоненими. Як справедливо пише П.Галявін: “Величезну частку юридичної і моральної відповідальності за нелюдське поводження німців з полоненими червоноармійцями несе сталінський режим”³⁵.

Долею багатьох своїх побратимів-тюрків, які опинилися в німецькому полонові, вже на самому початку війни затурбувалися досить відомі представники еміграції, такі як Мустафа Чокай-оглу, Вели Каюм-хан, Ахмед-Заки Валіди, Джафер Сейдамет, Едіге Мустафа Киримал, Мустеджиб Улькюсал (троє останні – діячі кримськотатарської еміграції). Вони вступили в переговори з німецьким керівництвом, при тім, що деякі з них аж ніяк не відчували симпатій до фашистів. Крім того, восени 1941 року Україну і Крим відвідали начальник Військової академії Туреччини Алі Фуад Ерден і відставний генерал Хюсню Емір Еркілет. Останній у січні 1942 року опублікував свої нариси про цю поїздку. Цікаво, що переклад нарисів ліг на стіл Й.Сталіну і зберігся в його особистому фонді в РДАСПІ – з позначками, зрозуміло, досить далеко не безсторонніми для Еркілета, – Сталін назвав його не інакше як “сволотою”і “найманцем”.

Ось що пише Еркілет про відвідування табору радянських військовополонених: “Дуже цікавим видовищем був табір військовополонених. Відповідно до розпорядження головного німецького командування зі складу військовополонених, що проходять через Миколаїв, виділяють тюрків, мусульман і українців. На основі цього розпорядження тут була зібрана група з 296 осіб полонених мусульман-тюрків, що складаються з кримських татар, кавказців, волзьких і уральських татар, туркменів, киргизів, казахів. Бесіди з ними їхніми мовами і турецькою мовою залишили в мене глибоке враження. Оглянувши табір військовополонених тюрків-мусульман, ми відвідали табір військополонених українців. Українських військовополонених, виділених із загальної кількості військовополонених, німці звільняють і повертають до себе на батьківщину. Перед звільненням, однак, начальник табору зазвичай виголошував перед ними промову про значення їхнього звільнення і повернення додому”³⁶. На думку багатьох дослідників, саме з цього моменту можна говорити про початок формування Східних легіонів.

Що стосується гітлерівських планів щодо державності східних народів, то, наскільки дозволяють судити новітні дослідження й опубліковані документи, у німців не було скільки-небудь серйозних намірів надавати їм державність. Так, І.Гілязов (з посиланням на М.Улькюсала), пише, що в січні 1942 року представники кримськотатарської еміграції Джафер Сейдамет і Мустеджиб Улькюсал побували в Берліні і висловили побажання створити в Криму національне самоврядування кримських татар, “але порозуміння не знайшли і виїхали, безумовно, розчарованими”. Отже, очевидно, що утворення національних комітетів у період окупації Криму (для кримських татар, узбеків, туркменів, а також вірмен і українців) мало швидше прагматичну мету – проведення політики німецького керівництва – і не більше.

Продовжуючи розгляд питання про стратифікацію етнічних громад Криму, скажемо, що на найвищій сходинці ієрархічної градації знаходилися німці і представники етносів, які були союзниками німецьких військ (румуни, болгари, італійці). Вони ж користувалися і найбільшими привілеями. Це цілком з’ясовано, так що текст оголошення, опублікованого в окупаційній газеті “Голос Криму”, швидше звучить природно, ніж зненацька: “Усі румуни і болгари, що проживають у районі “Сімферополь місто”, повинні з’явитися в період від 10 до 30 вересня (включно) у польову жандармерію міської комендатури для реєстрації й одержання посвідчень. Усі румуни і болгари, які одержали посвідчення, будуть користуватися тими ж правами і пільгами, що й німці. Приналежність до даної національності треба довести. Комендант міста”³⁷. Правда, представники цих народів були дуже нечисленні в Криму – як відомо, близько 50 тисяч німців Криму і невелику кількість італійців “завбачливо”вислано радянським керівництвом з території півострова на самому початку війни в 1941 році³⁸.

Наступну після згаданих народів сходинку градації займали кримські татари, що розглядалися німецькими властями як потенційні союзники³⁹. 23 листопада 1941 р. був сформований перший склад Сімферопольського (Кримського) мусульманського комітету, до керівництва якого ввійшли Джеміль Абдурешидов, Ільми Керменчикли і Мемет Османов. За їхньої особистої участі або через їхніх представників у Євпаторії, Бахчисараї, Ялті, Алушті, Карасубазарі, Старому Криму і Судаку було проведено збори татарського населення, на яких підготовлено звернення до німецького командування з проханням про дозвіл створення в їхніх містах татарських комітетів.

У січні–березні 1942 р. у всіх містах Криму (крім Севастополя) були створені Мусульманські комітети. Відповідно до Статуту комітети підкорялися поліцайфюреру Криму (він же командир поліції безпеки і СД) і працювали під його наглядом. Правління і його члени затверджувалися ним же. Основним завданням, що ставилося перед комітетами, була енергійна підтримка інтересів вермахту, німецької цивільної адміністрації та німецької поліції і представлення інтересів татарського населення.

За даними А.Єфімова, Мусульманський комітет складався з таких відділів: боротьби з бандитами (займався збором даних про партизанів та комуністів), вербування; обслуговування родин добровольців (відав постачанням співробітників окупаційних установ, родичів добровольців, що служили у вермахті і поліції з місцевого населення або їх близьких, а також татарського населення, яке потребувало допомоги); пропаганди (займався всіма питаннями політики щодо національної культури, релігії, шкіл). Міські і районні релігійні відділи підкорялися Релігійному центрові Сімферопольського Мусульманського комітету.

Одним з напрямів роботи Мусульманського комітету було вербування добровольців у військові формування вермахту. Саме ця діяльність згодом дала підставу радянській владі назвати організацію “профашистською”. Як пише А.Єфімов: “Робота вербувальних комісій завершилася в лютому 1942 р. Внаслідок її успішної роботи в 203 населених пунктах було зараховано в татарські добровольчі формування близько 6000 осіб і в 5 таборах для військовополонених – близько 4000 осіб (у Миколаєві – 2800 осіб); усього близько 10000 добровольців. До 29 січня 1942 р. у німецьку армію рекрутовано 8684 кримських татар, інші були розділені на маленькі групи по 3–10 чоловік і розподілені між ротами, батареями й іншими військовими частинами, дислокованими під Севастополем і на Керченському півострові. Також, за даними Сімферопольського Мусульманського комітету, старости сіл організували ще близько 4000 осіб для боротьби з партизанами. Крім того, близько 5000 добровольців мали пізніше поповнити військові частини. Відповідно до німецьких документів із населення кількістю близько 200 000 осіб кримські татари “виділили”у розпорядження німецької армії близько 20 000 чоловік. Якщо врахувати, що близько 10 000 чоловік були призвані в Червону армію, то можна вважати, що в 1942 р. були враховані усі боєздатні татари”.

Таке поширене посилання на роботу А.Єфімова пов’язане з тим, що приведені автором дані не дають змоги нам і сьогодні мати чіткі уявлення про реальну кількість кримських татар, які фактично брали участь зі зброєю в руках на боці німецьких військ. Ті або інші вихідні дані, наведені в численних документах військового періоду, на які спираються у своїх розрахунках дослідники, не тільки потребують верифікації (так, наприклад, у цитованому вище берієвському проекті постанови ДКО говорилося про 20 тисяч кримських татар, призваних у Червону армію, А.Єфімов пише про 10 тисяч), але і не завжди відбивають завершення тих або інших починань окупаційних військ. Так, досить умовними є дані про “організацію 4000 осіб для боротьби з партизанами”. Зрозуміло, що в цю кількість внесені жителі різних національностей, особливо гірських і передгірних сіл, що зобов’язувалися повідомляти окупаційним властям про появу партизанів і інших підозрілих осіб на їхніх територіях. Не менш заплутаними є і дані про чисельність “добровольців”з-поміж кримських татар. На наш погляд, порівняно об’єктивні відомості про кількість тих, хто брав участь у військових діях на боці німецьких військ, можна мати лише шляхом зіставлення даних власне окупаційної влади в Криму, партизанських штабів і підпілля з архівними документами тих німецьких військових формувань, у складі яких (або під контролем яких) могли служити особи, завербовані німецькою владою на території Криму. За інших підходів дослідники ризикують стати заручниками суб’єктивності оцінок тієї або іншої сторони, що використовували статистику у власних інтересах з огляду на завдання воєнного часу. Здається, той факт, що на сьогодні цифри кримськотатарських колабораціоністів⁴⁰, обчислювані різними дослідниками, коливаються в досить широкому діапазоні – від 5 до 30 тисяч, – свідчить насамперед про невивченість цього питання.

За А.Єфімовим, у секретних інструкціях німецьким командуванням пропонувалося у жодному разі не допускати співробітництва і спільних виступів Мусульманських комітетів і “загонів самооборони”, а Мусульманським комітетам заборонялася будь-яка політична діяльність. 13 квітня 1942 р. відбулася нарада представників МЗС Німеччини і верховного командування сухопутних сил з питань пропаганди серед кримських татар, на якій підкреслювалося, що мета усіх заходів полягає в тому, щоб поставити на службу німецької армії принаймні 20 тисяч татарських добровольців. Заради цього передбачалося полегшити окупаційний режим для кримських татар. Особливо був підкреслений на нараді пропагандистський характер цих дій. Обіцянки і поступки не передбачали рішень стосовно кримських татар після перемоги⁴¹. За агентурними даними развідуправління ЦШПР, до привілеїв кримських татар належали – “матеріальна допомога через татарські комітети, пільги для проїзду за хлібом в Україну, дозвіл для приватної торгівлі”.

Якщо покладатися на інформації, що містяться в “Голосі Криму”, можна дійти висновку, що Мусульманські комітети займалися найрізноманітнішими питаннями, пов’язаними з життям кримськотатарської громади. Так, наприклад, один з номерів газети за вересень 1943 року повідомляв, що “Відділ культури Мусульманського комітету розглянув питання про переклад алфавіту на латиницю, введену в 1927 році і невдовзі скасовану”. У газеті публікувалася інформація про те, що комітети сприяли будівництву шляхів, мечетей, шкіл; займалися організацією мусульманських свят (Ораза-байрам, Курбан-байрам).

За окремими відомостями, для кримських татар цей орган національного управління служив своєрідним захистом. Один з очевидців згадував випадок з жителями села Біюк-Озенбаш, які потрапили в немилість до німецького керівництва за допомогу партизанам і були приречені на репресії. Від неминучої розправи жителів села врятувало відповідне клопотання Мусульманського комітету. Залишається додати, що існування і діяльність Мусульманських комітетів у період окупації стали одним з мотивів депортації кримськотатарського народу⁴².

У стратифікації кримського суспільства в період окупації представники національних меншин півострова – вірмени, греки, а також українці в ієрархії окупантів займали місце вище, ніж росіяни, що становили основний загал населення Криму і розглядалися як головні носії більшовицької ідеології. Зазначимо, однак, що подібна ієрархія відносилася скоріше до початкового етапу окупації, – приблизно до середини 1942 року. Згодом кримських татар перестали розглядати як ефективних союзників нацистів, стосовно ж російського населення стала проводитися більш активна пропагандистська робота. Апеляція до російського населення проходила під антибільшовицькими й антисталінськими гаслами (“російський народ повинен скинути ярмо сталінського більшовизму”). У Сімферополі було організоване вербування добровольців з російської молоді для несення вартової служби. Навесні 1943 року окупаційні власті розгорнули широку пропагандистську кампанію для вербування в Російську визвольну армію – з цією метою були проведені збори для російського, українського і татарського населення. Однак, якщо вірити документам ЦШПР, успіху ця акція не мала і до РВА записалося лише 8 добровольців⁴³.

Серед заходів окупаційної влади, спрямованих на встановлення відповідних відносин з етнічними і конфесіональними групами півострова, необхідно назвати будівництво нових і активне відновлення раніше закритих культових будинків і релігійних споруд – мусульманських мечетей, вірменських церков, православних храмів, караїмських кенас⁴⁴.

Очевидно, заходи щодо релігійного відродження Криму користувалися великою популярністю серед населення, принаймні у розвіддонесеннях партизан збереглися аналогічні цьому свідчення: “З моменту окупації Криму в містах відкриті церкви в простих будинках. Будинки, прикрашені іконами, які були привезені німецькими окупантами. Найдужчі – православні і баптистські течії, ворожнечі між ними не було”⁴⁵.

Роль головного пропагандиста окупаційних військ виконувала преса. Найвпливовішою і масовою газетою нової влади був “Голос Криму”, видавцем якої виступило Сімферопольське міське управління. Редактором став А.Булдєєв, до війни – юрисконсульт Судацької юристконсультації. Перший номер газети вийшов 12 грудня 1941 року, останній – 4 квітня 1944. За даними самої газети, початковий тираж становив 3 тисячі примірників (вона виходила 2 рази на тиждень), а згодом – 80 тисяч примірників за періодичності 3 рази на тиждень⁴⁶. У газеті публікувалися матеріали про воєнні дії, перемоги німецької армії, багато матеріалів було присвячено побудові “нового життя” у Криму. Газета носила виражений антибільшовицький і антисемітський характер.

У січні 1942 року вийшов перший номер газети “Азат Кърым” (Вільний Крим) – кримськотатарською мовою. У газеті публікувалися матеріали про вербування добровольців із кримських татар у німецьку армію, про сталінські репресії в 1920–1930-х рр., про життя кримськотатарських діаспор Туреччини, Румунії та ін. Час від часу з’являися літературні і фольклорні сторінки. Останній номер датований квітнем 1944 року⁴⁷.

Крім згаданих газет у період окупації виходили й інші видання – “Світ жінки”, “Доброволець” (для добровольців Російської Визвольної армії), німецька газета “Дойчіш Крим Цайтунг”, “Феодосійський вісник”, “Сакскі вісті” і ін.⁴⁸.

Відзначимо, що пропагандистська обробка спрямовувалася не тільки на представників етнічних груп, але й певних верств населення – жінок і селянства: перші становили основне населення півострова, другі були “годувальниками”.

На жаль, відсутність сучасних наукових досліджень історико-антропологічного характеру про життя окупованого Криму і репрезентативного джерельного комплексу залишає відкритими багато питань, таких, наприклад, як наскільки авторитетними серед населення були організації, що діяли із санкції окупаційної влади, і чи були популярними в народі заходи, проведені новими властями. Певне уявлення про життєві реалії окупованого Криму можна деякою мірою скласти за розвідувальними повідомленнями Центрального штабу партизанського руху, а також за мемуаристикою сучасників. Відновити картину подій можна почасти і за повідомленнями газети “Голос Криму”, однак це джерело здебільшого є тенденційним, а тому багато трактувань потребують корекції і верифікації.

Спробуємо, наскільки це дозволяють відомі нині джерела, реконструювати, як керували Кримом у 1941–1944-х рр. окупаційні власті. Уже в листопаді 1941 року в Сімферополі була проведена реєстрація всього дорослого населення. У паспортах радянського зразка ставилися штампи про нову прописку за місцем проживання по дільницях поліції. У селах все населення також зареєстрували. Ходіння по місту й у найближчі населені пункти дозволялося з 6 до 20 години. Контроль за цим був покладений на органи політичного керування. Міра покарання за порушення режиму пересування – розстріл на місці. Рух між селами було заборонено, на вихід із села видавалися спеціальні дозволи, суворго обмежені в часі⁴⁹.

Згодом цей режим ще більше посилився – пересування з одного населеного пункту в інший було заборонено. У селі, крім призначення старост і поліцейських, було введено кругову поруку – на кожні п’ять дворів призначалася відповідальна особа, що користувалася довірою фашистів, в обов’язок якої входила регулярна перевірка жителів і “відловлювання”сторонніх осіб. У населених пунктах не рідкістю були нічні облави і патрулювання. Населення було настільки тероризоване, що боялося приймати в себе навіть найближчих родичів⁵⁰.

Спочатку військовополонених “з місцевого населення”дозволялося із санкції німецького командування брати на поруки родичам. Для таких військовополонених був передбачений вільний режим роботи і пересування. Інші військовополонені перебували в таборах, які охороняли німецькі солдати. Пізніше усіх військовополонених, включаючи раніше відпущених додому, німці брали на облік, видавали їм німецькі військові квитки, мобілізуючи в армію, на оборонні роботи, в Німеччину⁵¹.

Серед населення всіляко пропагувався і заохочувався виїзд до Німеччини – у “Голосі Криму”регулярно публікувалися матеріали “про щасливе життя”тих, хто виїхав, і їхні листи. Однак бажаючих відправитися до Німеччини, очевидно, було небагато. У розвіддонесенні ЦШПР зберігся наступний епізод: “За даними від 22 травня 1942 р. із Сімферополя окупанти проводять насильну відправку жінок на роботу в Німеччину. Жінки всіляко пручаються, вдаються до різних методів, щоб не потрапити на каторжні роботи, кінчають життя самогубством або калічать себе, п’ють настій тютюну або курять чай, щоб занедужати. На початку травня перед однією з чергових відправок 12 жінок покінчили життя самогубством”⁵². За даними на грудень 1942 року вербування добровольців для відправки в Німеччину цілком провалилося. У Сейтлерському районі у вересні замість запланованих 800 осіб було відправлено тільки 200, причому всі насильно – добровольців не знайшлося. У листопаді того ж року замість 400 осіб на роботу виїхало тільки 9⁵³. Через непопулярність цих заходів регулярно проводилася насильницька мобілізація працездатних чоловіків і жінок віком від 16 до 40 років.

Згідно з даними партизан, у період окупації в Сімферополі не припинили своєї роботи – причому “з повним навантаженням”– колишній завод “Жовтень”, швейна фабрика, маслозавод, рибоконсервний завод, дрібні артілі з виробництва ширвжитку; частково був відновлений металоремонтний завод, а авторемонтний перейшов на обслуговування потреб німецької армії. Однак нові підприємства в місті не будувалися. У Феодосії працювала тютюнова фабрика, у Ялті – лісопильний завод⁵⁴.

За даними розвіддонесень штабу партизанського руху “після окупації міста робітники та службовці тривалий час уникали виходу на роботу і лише після проведення суцільної реєстрації та викликів повістками фахівців, які проживали в місті, у примусовому порядку для роботи за спеціальністю, була організована оплата праці. Гроші виплачують так: половина – держзнаками, половина – німецькими марками. Зарплата – один раз на місяць. Система відпусток подібна до нашої. Громадяни обох статей з 14-річного віку зобов’язані відробити державі 28 днів трудової повинності. Робочий день з 9 до 17 з перервою на годину. При кожному підприємстві була їдальня міської управи. Робітники та службовці прикріплені до магазинів, що видають хліб 300 грам і 100 – утриманцям”⁵⁵.

Згідно з тим же джерелом, “шосейні шляхи приведені в хороший стан. Залізниця працює безперебійно. Житловий фонд міста знаходиться в експлуатації міського управління, зруйновані будинки ремонтують. Звільнені квартири надаються тільки з дозволу міського житлового фонду: квартирна плата і система сплати за комунальні послуги залишена наша, тобто залежить від розміру зарплати⁵⁶.

Система землевпорядкування піддалася незначним змінам. Радгоспи були перейменовані в “держгоспи”, але структура роботи залишилася така сама, що і до війни. МТС існували і поповнювалися сільськогосподарськими машинами з Німеччини⁵⁷. Хоча й існувало деяке єдине господарство, община, держгоспи, одноосібне використання землі не було заборонене. Посівні площі в 1942 р. збільшилися відносно 1941 року, але якість посівів була низькою⁵⁸.

Населення всіма силами намагалося ховати зерно й інші культури. Однією з мір покарання за це був розстріл глави сімейства, родина при цьому виселялася.

Податки з общин, держгоспів стягувалися з зернових і технічних культур у наступному еквіваленті: весь врожай вилучався, за винятком 3 кг зерна на місяць на утриманця і 9 кг – на працюючого. Податок із присадибної ділянки не стягувався. Садові й городні культури вилучалися для армії. Був установлений податок з кожного громадянина, починаючи з 14-літнього віку – 80 карбованців⁵⁹.

Становище населення було досить важким, як міського, так і сільського. Селяни не забезпечувалися ніяким продовольством. При окупації Криму німцями курс карбованця був знижений у 10 разів. У містах була приватна торгівля: комісійні магазини, ларки приватних осіб. Поряд з цим міське управління відкрило свої продуктові магазини, у яких хліб видавався за картками⁶⁰. Процвітала спекуляція.

У містах були відкриті 23 початкові школи і кілька курсів німецької мови. Навчання проводилося російською мовою за дореволюційними підручниками, але з обов’язковим вивченням німецької мови. Були відкриті українські і татарські школи. Інститути і технікуми не працювали, однак функціонували ремісничі і комерційні училища.

У Сімферополі працював міський театр за участю поперемінно української, російської і татарської труп. У кінотеатрах йшли німецькі фільми в російському перекладі. Частково був відновлений Херсонеський музей, оформлена виставка “Татарська культура і мистецтво. Побут і звичаї”, “Караїмське мистецтво”. У Сімферополі функціонувала бібліотека⁶¹.

Характеристика політики окупантів щодо різних етнічних груп Криму була б неповною без відповіді й на інше питання – яким було ставлення населення до окупантів. Питання це сьогодні навряд чи можна висвітлити досить докладно – головним чином через відсутність репрезентативного масиву джерел особистого походження, що могли б пролити світло на цю проблему. І все-таки дозволимо припустити, що для більшості населення ключовою емоцією був страх, а основним настроєм – ненависть до окупантів (інколи, можливо, не стільки патріотичного, скільки психологічного походження – окупанти порушили природний, для багатьох якщо не комфортний, то звичний життєвий уклад і вже цим викликали неприязні почуття).

Лояльність і особливу прихильність до німців було приписано беззастережно і поголовно усім кримським татарам, причому як партизанськими керівниками, так і німецькими властями. У тієї й в іншої сторони були деякі підстави так думати, що, однак, навряд чи може вважатися справедливим стосовно “усіх кримських татар”(саме такими узагальненнями рясніють документи як партизанського руху, так і німецькі документи початкового періоду окупації). Раціоналізація національної свідомості та ще й в ретроспективному аспекті – проблема з розряду екстраважливих, відрефлектувати її з достатньою точністю навряд чи можливо. І все-таки спробуємо висловити деякі міркування на цю тему стосовно кримськотатарської громади в період окупації.

Цілком очевидно, що кримськотатарське співтовариство в досліджуваний період було аж ніяк не однорідним. Саме тому необхідно, на наш погляд, диференціювати уявлення: 1) діячів тієї частини національної еліти (у тому числі емігрантської), чиї переконання сформувалися під час катастрофи Російської імперії і пошуків у цей період нових форм відродження Криму і його корінного народу; з великою часткою умовності це покоління можна назвати “дітьми I Курултаю”(в офіційному дискурсі вони пойменовані як “мілліфірковці”, “буржуазні татарські націоналісти”і т.п.), 2) основної частини кримськотатарського населення і, зрозуміло, 3) великого прошарку партійно-комуністичної верхівки, що до моменту війни була серед кримських татар досить великою.Багато хто з тих, кого ми віднесли до першої групи, з приходом німців пов’язували надії на відродження національної державності і національних інститутів – того, чого не відбулося внаслідок установлення радянської влади в Криму.

Зрозуміло, ні про які симпатії до Сталіна і соціалізму говорити в цьому разі не доводилося. Серед незадоволених опинилися і ті, хто в 1920–1930-х роках були репресовані. Якщо спочатку багато хто з них і мав ілюзії щодо природи радянського соціалізму, то під впливом того, що сталося з ними, переглянули свої погляди. Газета “Голос Криму” зафіксувала слова кримського татарина з села Біюк-Онлар, які, здається, досить об’єктивно відбили думки тієї частини кримських татар, які потрапили до РВА. На питання: “Чому ви записалися в РВА, а не в національний загін?”він відповів: “Яка різниця, де я буду бити комісарів. Моє бажання скоріше потрапити на фронт і “віддячити”більшовикам за те “щасливе життя”, яке вони принесли моєму народові”⁶².

На наш погляд, буде справедливим сказати, що така позиція була викликана не стільки симпатіями до німців, скільки категоричним неприйняттям радянського режиму.

Протилежний за своїми поглядами полюс національної свідомості представляла значна партійна еліта. Ми думаємо, що ментально вона нічим не відрізнялася від своїх побратимів по партії і була свято віддана справі Леніна-Сталіна. (Комуністичні переконання багатьох з комуністів-кримських татар піддалися, однак, значній ревізії під впливом події трохи пізнішого часу – депортації кримськотатарського народу 1944 року, сприйнятої усіма без винятку кримськими татарами як національна катастрофа.)

Що стосується основної маси кримських татар, то їхня налаштованість значною мірою диктувалася проблемою виживання – досить актуальної в умовах окупованого Криму. Те, що було названо лояльністю до окупантів, у нашому розумінні було не чим іншим, як страхом, особливо якщо врахувати ту обставину, що вже із середини 1942 р. політика протекціонізму стосовно кримських татар, продекларована німецькою владою, стала сходити нанівець (велике питання також – чи відчувалася взагалі кримськотатарським населенням?). Два свідчення тих, хто пережив ці події, здається, досить об’єктивно відбивають взаємини німців і основного населення кримських татар. Ось спогади Касиде Бекірової: “Старостою нашим був Батал-акъа – кульгавий інвалід – єдиний чоловік, що залишився у селі, німці нахабно самі призначили його через відсутність чоловіків. Він завжди встигав попереджати про наміри німців заздалегідь: очевидно, у нього були зв’язкові. Кілька разів була тривога: у горах начебто партизани убили двох німців, сказали, що якщо підтвердиться – 40 підлітків-хлопчиків розстріляють. Німці побігли дізнаватися, слух не підтвердився. Обійшлося ... Половину нашого будинку займав німецький офіцер зі своїм денщиком. Денщик був злий, але нікого не чіпали ... Наші мами як вогню боялися німців, оберігали від них дітей – не дай Боже, когось розстріляють. Денщик офіцера чуть не розстріляв мого молодшого брата Оздемира, якому було три роки: йому не сподобалося, що брат заплакав – його начальник спав. Денщик уже направив дуло пістолета, мама встигла схопити й обійняти сина, і сказала: “Убийте краще мене”. Мама на все життя запам’ятала цей випадок і часто згадувала його”⁶³.

Спогади К.Бекірової доповнює Нариман Мамутов: “Одного дня німці зібрали всіх жителів у селі Ай-Тодор. На ніч закрили усіх у коморі. Ранком відправили з фашистським обозом. Ми, діти, їхали на возах, а старші – пішки. На дорозі по коліна сніг. Хвора мама (у неї боліли ноги) відстала позаду. Це побачив вершник-офіцер і погнав свого коня прямо на маму, щоб скинути її з гори. Ми, діти, почали кричати і плакати. Мама вчепилася у тоненьке дерево і прямо з-під ніг коня рачки виповзла. Прибігла до воза. Офіцер оскаженів і вискочив перед обозом. Отут його наздогнала куля партизанів, що сиділи в засідці”⁶⁴.

Таким чином, думається, найвірніше буде визначити настрій більшості населення, включаючи і кримських татар, як політичну індиферентність – що, на наш погляд, цілком природно для людини з петлею на шиї – а саме такий висновок напрошується, коли намагаєшся осмислити життя кримчан у 1941–1944-х роках. Однак у міру того, як війна наближалася до свого екватора, підсилювався терор і тиск на місцеве населення з боку окупантів, байдужність змінювалися зростанням невдоволення і протестних настроїв. Показовим з цього приводу є наступний уривок з розвідданих ЦШПР від 16 грудня 1942 р.: “5. Мусульманський комітет проводить вербування місцевого населення і військовополонених червоноармійців у німецьку армію. Усі йдуть під великим натиском і неохоче.

Серед румунських солдатів точаться розмови про те, що війна набридла, а кінця ще не видно. За такі розмови багато солдатів арештовано. 6. За агентурними даними, німці в Криму розстріляли, замучили і вивезли в Німеччину близько 70 000 осіб (близько 10 ешелонів). У Керчі розстріляно 7000 осіб, у Сімферополі – 12 000, Феодосії – близько 2500 осіб, у Севастополі – 12 000 ...

У містах панує безробіття. Населення голодує ... У селян німці забирають хліб, худобу, птицю й інші продукти і відправляють у Німеччину...

Німці стали застосовувати репресії щодо татар, накладати податки. У с. Отузи (Судацький район) німці запропонували громаді видати групу дівчат для відправки у будинки розпусти. Жителі цього села, у тому числі “самооборонці”, сховали всіх дівчат і у публічні будинки не відправили. Німецьке командування роззброїло дружину самооборонців і всіх дружинників перешмагали шомполами.

У с.Нижній Тайган викликані 30 татар відмовилися вступити в загони самооборони. Німецьке командування обіцяло селянам-татарам видати 10% сіна від косовиці. Коли сіно було прибрано, німці все, до клаптика, забрали для потреб армії.

Серед татарського населення зростає невдоволення щодо німецьких окупантів і збільшуються симпатії до партизанів. Населення з нетерпінням чекає приходу Червоної армії... ”⁶⁵.

І все-таки треба сказати, що німецький окупаційний режим, подібно до збільшувального скла, показав, наскільки великими були національні протиріччя, комплекси і проблеми, що певною мірою стали наслідком політики сталінського керівництва.

Партизанський рух у Криму

Партизанський рух у Криму розгортався в драматичних умовах загальної непідготовленості до війни і перших поразок осені 1941 року на “Кримській ділянці фронту”. Програму боротьби в тилу ворога було сформульовано вже в спільній директиві ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 р. “Партійним і радянським організаціям прифронтових зон”: “Створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни усюди і скрізь, для знищення мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалу складів”. Партизанським загонам і диверсійним групам пропонувалося “у захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога і його посібників”. 18 липня 1941 р. була ухвалена постанова ВКП(б) “Про організацію боротьби в тилу ворога”, у якій говорилося про необхідність негайного створення бойових дружин і диверсійних груп⁶⁶. 23 жовтня 1941 року відповідно до рішення ДКО Кримський обком ВКП(б) ухвалив створити міські комітети оборони в Сімферополі, Севастополі, Керчі. Було затверджене командування партизанським рухом (командуючий А.Мокроусов, комісар – С.Мартинов)⁶⁷.

Історію партизанського руху Криму ми б умовно розділили на три періоди: 1) жовтень 1941 – липень 1942 рр. – драматичний початок; 2) липень–жовтень 1942 рр. – криза руху; 3) листопад 1942 – травень 1944 рр. – стабілізація і перехід до більш активних дій.

На початок партизанських дій у Криму було утворено 5 районів. 1-й район мав 4 відділення кількістю 460 осіб. До нього входили відділення Кіровського, Старокримського, Феодосійського і Судацького районів. 2-й район, розташований в межах Орталан-Капсихор і залізниці Сімферополь–Феодосія, включав 11 загонів загальною кількістю 1180 осіб, а також комендантський взвод з 11 осіб. До складу 3-го району, обмеженого Алуштинським шосе на сході і Мангуш-Гурзуф на заході, входило 7 загонів загальною кількістю 1120 осіб і розвідувальна група при головному штабі приблизно 40–60 осіб. 4-й район – від Гурзуфа до шосе поблизу Коккоз – включав загони кількістю 720 осіб. 5-й район складався з двох загонів (Севастопольський і Балаклавський) загальною чисельністю 530 осіб⁶⁸.

Однак із самого початку справа не ладилася. Багато з тих, хто був записаний у загони, не прийшли – позначився формальний підхід до визначення складу партизанських загонів, у які були записані люди, не навчені військовій справі. Боротьба кримських партизанів проходила у надто складних умовах. Для розвитку партизанського руху був придатний лише порівняно невеликий гірський район, прорізаний численними дорогами і стежками, – тут дислокувалися основні сили партизанів, для яких він був слабким укриттям, обмежував їхню маневреність, давав можливість ворогові оточувати і прочісувати окремі райони і тим самим блокувати деякі райони, порушуючи зв’язок лісових месників з населенням і позбавляючи їх можливості одержувати продукти.

Серйозні помилки були допущені під час створення партизанських баз. Продовольчі бази окремих загонів створювалися на місцях майбутніх бойових дій, під час їхньої закладки був порушений принцип конспірації, машини прибували на місця закладки баз і вивантажувалися на очах у сторонніх. Тому в перші ж тижні вони були розкриті окупантами, вивезені, частина була розкрадена місцевими жителями. Відзначимо, що в розкраданні баз брали участь жителі ближніх поселень, незалежно від їхньої національності. Якими б не були післявоєнні оцінки таких дій цивільного населення, очевидно, що самі люди нічого негожого у своїх вчинках не бачили – бази були розкриті. Таким чином, окремі загони вже на самому початку бойових дій втратили бази з продовольством і медикаментами. Партизани почали голодувати. Становище склалося критичне, людей не було чим годувати.

У той час, як багато баз було розкрадено, головний штаб Криму навіть не потурбувався зберегти і врятувати продовольство, яке залишилося, а також його розумно витрачати. У грудні 1941 р., коли почався масовий прочіс лісу німецько-румунськими військами, усі продукти потрапили до рук окупантів. Як повідомляв у своєму донесенні заступник начальника Особливого відділу штабу головного керівництва, лейтенант держбезпеки Попов, “коли в штабі готувалися розкішні страви, у загонах видавали по 2 коржі на людину”⁶⁹. При цьому з 31 жовтня 1941 по 12 лютого 1942 року ні командуючий партизанським рухом Мокроусов, ані комісар Мартинов у жодному з загонів 3, 4, 5-го районів не побували. Слабкими були і зв’язки між загонами. Як повідомляв Попов: “Партизани в листопаді–грудні 1941 р. активних дій не вели, багато керівників відсиджувалися в лісі і пиячили... Навіть у штабі головного керівництва в цей час усі бойові питання оперативного характеру вирішувалися на п’яну голову”⁷⁰.

Досить складними виявилися взаємини партизанів і місцевого населення. Ось як характеризував їх І.Сейфулаєв – голова Кримського уряду в 1942–1944 р.: “У цей самий час командир партизанського руху Мокроусов, замість організації роз’яснювальної роботи і залучення населення в партизанські загони, налагодження добрих відносин з населенням, дає вказівки командирам загонів: “Добувайте продовольство на місці”, тобто в навколишніх татарських селах. Частина партизанських ходаків не просила продуктів у селян, а забирала хліб, овочі, худобу, аж до домашньої птиці. Своєю дією керівництво партизанським рухом (Мокроусов, Мартинов) наштували значну частину місцевого населення проти партизанів ... Командир загонів Мокроусов і комісар Мартинов, щоб виправдати себе, захистити від неминучого покарання за заподіяний грабіж у татарських селах, за незадовільне керівництво партизанським рухом у Криму, почали давати радіограми в Москву про те, що кримські татари – запроданці і зрадники”⁷¹.

Таке ставлення партизанів до місцевих жителів було досить ефективно використане гітлерівцями. У той час як партизани безпардонно ставилися до мирного населення, німці, навпаки, продекларували зовсім інші принципи, сподіваючись завоювати довіру корінного населення півострова в місцях розгортання партизанської боротьби. “...Необхідно не допускати будь-яких невиправданих дій проти мирного населення, – наказував армії 29 листопада 1941 р. Е.Манштейн. – Особливо потрібне коректне поводження стосовно жінки. Необхідно постійно поважати сімейні традиції татар і мусульман та їхню релігію. Також вимагаю неухильної поваги до особистого майна, збереження худоби, продовольчих запасів сільських жителів”⁷². Завдяки такому ставленню у ряді татарських сіл гітлерівцям удалося створити загони самооборони – для захисту від “набігів” партизан.

Питання про взаємовідносини населення окупованих територій і партизан довгі роки залишалося одним із утаємничених сюжетів радянської історіографії. А тим часом взаємини ці, як показують і спогади очевидців, і офіційна документація штабів партизанського руху, були далеко не безхмарними – причому в багатьох регіонах. Значною мірою це було пов’язано з настановою щодо окупованого населення, що існувала у верхах. Колишній ад’ютант з особливих доручень при начальникові Українського штабу партизанського руху А.Русанов на своєму допиті в штабі РВА сформулював її таким чином: “З цього приводу існує така думка: якщо населення під час відступу Червоної армії не пішло з нею, значить воно було налаштоване не по-радянськи. У всякому разі це хиткий елемент. І з ним особливо рахуватися не доводиться. З ним перестають спілкуватися вже тоді, коли при відступі за відомим наказом Сталіна має все знищуватися – заводи, посіви, худоба і т.д. ”⁷³.

Для Криму, що і в мирний час ввозив продовольство з інших областей та виявився відрізаним від Великої землі, подібна практика – знищувати все, тільки б не дісталося ворогові, – була самовбивчою. А якщо врахувати, що населення в багатьох селах уже з перших днів було добряче обібране окупантами, – то особливо. Наприклад, 26 грудня 1941 р. спецкори ТАРС повідомляли з Криму: “У селах Шули, Уппа, Купки, Озенбаш, Коккозах і ін. гітлерівські нелюди вилучили в населення всі продукти харчування, теплий одяг, худобу, птицю і вигнали з дому. Пограбувавши населення, німецьке командування наказало ще внести натуральний податок на кожну душу населення: борошна – 16 кг, крупи – 12 кг, картоплі – 5 кг”⁷⁴.

Можна уявити собі почуття людей, які зненацька виявилися сам на сам з ворогом і відтепер були змушені піклуватися не тільки про своє виживання на території, зайнятій ворогом, але зіштовхувалися при цьому з нахабними грабежами і поборами “своїх”– партизанів, багато хто з яких, як стає зрозуміло з численних інформацій ЦШПР, аж ніяк не відрізнявся людським поводженням. Як результат – у багатьох селах, де розгортався партизанський рух, партизанів сприймали не інакше як бандитів і мало чи не більшим злом, ніж німецьких окупантів. Подібні настрої були відомі в середовищі керівництва партизанського руху⁷⁵, що ж до кримської ситуації, то вони були зафіксовані й в офіційній документації: “Ставлення до партизанського руху різноманітне. Де дуже часто бувають партизани і насильно забирають продукти для свого харчування, верховоди сіл (старости) називають їх злодіями. У населення створюється враження, що грабують і німці, і партизани грабують”⁷⁶.

Уже згадуваний нами представник головного штабу Попов у своєму повідомленні в центр констатував, що бойові дії кримських партизанів розгорнулися тільки з лютого 1942 р., тривали вони й у березні–травні 1942 р.⁷⁷ Однак у зв’язку з голодом спостерігалося масове дезертирство з загонів. За свідченням Попова, у загонах 3-го і 4-го районів “усі дохлі коні з’їдені, партизани харчуються бродячими собаками... Харчуються виключно за рахунок допомоги, що надходить із Севастополя і Кавказу, використовують у їжу щавель, траву, листя дерев, ... деякі бійці почали їсти жаб”. У квітні 1942 року у загонах 3-го району померло від голоду 59 осіб, а у 4-му районі – 55 осіб, “на ґрунті голоду – з 2-го Сімферопольського загону дезертирувало 3 командири груп і 2 бійці”⁷⁸.

У своїй інформації в центр Попов повідомляв також “про зрадництво населення Коуш, Бія-Сала, Улу-Сала, Бешуй, Джалманчик, де усе татарське населення з 14-літнього віку озброїлося і під час деякого наближення партизанів до вищезгаданих пунктів, останніх зустрічали вогнем і мечем”, а також пропонував – як видно з контексту вже не в перший раз – “завдати бомбового удару по селу Коуш”⁷⁹.

Висновки, зроблені “особисто” Поповим про перший етап партизанського руху в Криму, були досить серйозні: несистематичне надання допомоги продовольством викликає антирадянські настрої серед бійців; бойова діяльність партизанських загонів відтепер залежить виключно від тієї продовольчої допомоги, яка має бути надана із Севастополя і Кавказу; якщо цієї допомоги не буде, то й партизанський рух у Криму перебуватиме під загрозою повної ліквідації і загибелі партизанів від голодної смерті; для успішних бойових дій партизанських загонів необхідний розгром “основного гнізда татарської контрреволюції сіл Коуш, Бешуй і Корбек”⁸⁰. Пролунала в повідомленні Попова й головна причина фактичного провалу партизанського руху на першому етапі – невдале керівництво Мокроусова і Мартинова.

Ми не випадково настільки докладно зупинилися на інформації лейтенанта держбезпеки Попова – подібні повідомлення з місць формували у вищого керівництва країни думку про розвиток партизанського руху в Криму, і, безумовно, вони значною мірою впливали на рішення високого начальства про подальшу долю цього руху. Так, уже 17 червня 1942 року командуючий Північнокавказьким фронтом маршал Будьонний і член Військової Ради ПКФ адмірал Ісаков клопоталися перед Сталіним про негайне зняття Мокроусова і Мартинова як таких, що не справилися з роботою, а також про те, щоб “із решти військових частин, які знаходилися в партизанських загонах, створити партизанську дивізію, що мала б у своєму складі незначні залишки цивільних партизанських загонів”.

Командування ПКФ просило також санкціонувати призначення командуючим партизанським рухом в Криму полковника Лобова – “хорошого бойового командира”, військкомом – полкового комісара Попова⁸¹. Через місяць, 19 липня 1942 року, Штаб фронту радирував у Крим, що “Мокроусов і Мартинов більше не повернуться”, командуючим партизанським рухом в Криму призначався полковник Лобов⁸².

24 липня 1942 р. у нових військових умовах – повної окупації Криму – Начальником Центрального штабу партизанського руху П.Пономаренком, членом Центрального штабу В.Сергієнком⁸³ і секретарем Кримського обкому партії В.Булатовим був затверджений “План керівництва партизанським рухом, посилення бойової діяльності, розгортання нових партизанських загонів у Криму”. У ньому зазначалося, що “залишення частинами Червоної армії і флоту Керченського півострова і м. Севастополя дає змогу ворогові перегрупувати війська, які звільнилися, на інші ділянки фронту”. Вказувалося також на наявне “загравання німців до почуттів місцевого населення – кримських татар, але населення у своїй більшості вороже ставиться до німців”. Згідно з документом, у липні 1942 р. у Криму діяло 22 партизанських загони (переважно в районах південного і східного Криму), необхідно було розгорнути партизанський рух у північних районах (Джанкойський, Червоноперекопський, Ленінський і ін.).

Спільними завданнями були названі – посилення бойової діяльності партизанських загонів на комунікаціях і по дезорганізації тилу ворога, особливо на залізниці Севастополь–Сімферополь–Джанкой; розширення мережі партизанських загонів і диверсійних груп; посилення зв’язку підпільних організацій з партизанськими загонами, забезпечення їх спільної роботи серед місцевого населення. Був сформульований і основний принцип боротьби партизан – “робити все, що порушує тил загарбників і відтягує максимум сил німців із фронту”⁸⁴.

Незважаючи на вжиті заходи, ситуація з партизанським рухом не особливо змінилася. Становище партизанів залишалося досить важким. Так, 16 серпня 1942 р. начальник 4-го управління НКВС СРСР П.Судоплатов переправив начальникові ЦШПР П.Пономаренку “З району Сімферополя”від керівництва партизанським рухом Криму повідомлення наступного змісту: “Прохання передати тов. СТАЛІНУ і тов. БЕРІЇ: тисячі кримських партизанів ведуть запеклі бої з великими силами ворога. За один місяць ми знищили 10 тисяч гітлерівців, більше тисячі автомашин, багато зброї і техніки. Останні 20 днів не одержуємо відповідей і допомоги від Північнокавказького фронту і Кримського обкому партії. Понад 500 чоловік хворих і поранених голодують і приречені на смерть. Продовольство на місці дістати не можемо через неврожай і повне пограбування населення німцями.

Просимо відновити допомогу й евакуювати хворих і поранених повітряними шляхами, морем”⁸⁵.

Уже через декілька тижнів нове командування партизанським рухом Криму дійшло висновку, що перспектив розвитку руху в Криму немає, про що і повідомив П.Пономаренка полковник Південного штабу партизанського руху Х.Мамсуров: “У Криму діє 22 партизанські загони. Кількість загонів зменшилася в зв’язку з вивозом відтіля значної частини поранених, хворих, виснажених. Керівний склад загонів (Лобов, Луговий і ін.) налаштовані, по суті, виїхати з Криму в зв’язку з нестерпною обстановкою”⁸⁶.

Однак така думка не була підтримана ні Центральним штабом партизанського руху, а ні керівництвом Кримського обкому партії. Як згадує командир одного з загонів І.Генов, секретар Кримського обкому партії П.Ямпольський “поїхав з рішенням обласного підпільного комітету з думкою абсолютної більшості про те, що боротьбу необхідно продовжувати. Хворих, поранених і виснажених партизанів вивезти на Велику землю, підлікувати, а після відпочинку знову повернути в ліс для продовження боротьби”⁸⁷.

Пропозиція Кримського обкому партії продовжувати діяльність партизанського руху була підтримана. 18 жовтня 1942 р. бюро Кримського обласного комітету ВКП(б) ухвалило постанову “Про заходи щодо зміцнення партизанських загонів і подальшого розвитку партизанського руху в Криму”.

Для керівництва партизанськими загонами Криму був створений “оперативний центр у складі т.Северського (командир партизанським рухом), т.Ямпольського (секретар ОК ВКП (б), т.Мустафаєва (секретар ОК ВКП(б)”, існуючий центральний штаб при цьому ліквідувався. Начальником штабу оперативного центру був призначений Єрмаков. Існуючі районні штаби ліквідувалися, а загони перепідпорядковувалися безпосередньо штабові оперативного центру.

Оперативний центр зобов’язувався:

– закінчити роботу з евакуації хворих і поранених партизанів з лісу для лікування (приблизно 250–300 чоловік);

– з частин партизанів, що залишаються після евакуації, сформувати 6 загонів кількістю кожний по 60–70 чоловік, доручивши оперативному центрові визначити на місці райони їхньої діяльності;

– насаджувати дрібні загони і партизанські групи в степовій частині Криму, у першу чергу: Євпаторійській, Ак-Монайській, Камиш-Бурунській, Аджи-Мушкайській каменоломнях, а також у містах;

– просити Військову Раду Чорноморського Флоту надати допомогу плавзасобами для евакуації хворих і поранених партизанів, які ще залишилися.

Були сформульовані наступні завдання партизанських загонів Криму на найближчий період: а) посилення військової розвідки і військової роботи на комунікаціях і зв’язку (“не давати ворогові вивозити з Криму награбоване добро: худобу, хліб, устаткування, підривати склади з майном, склади боєприпасів, майна”); б) тримати супротивника в стані тривоги: нападати на дрібні гарнізони, на комендатури, штаби, загони самооборони; в) знищувати місцевих зрадників, старостів, поліцаїв, бургомістрів; г) мстити за кожен акт насильства, здійснений над місцевим населенням. Робота політичного апарату мала спрямовуватися “на забезпечення виконання наказів командування і високого політико-морального стану партизанів, а також на посилення політичного зв’язку партизанських загонів з місцевим населенням”.

Голова уряду автономії І.Сейфулаєв був зобов'язуваний до 1 грудня 1942 р. “закинути для партизанських загонів 90–100 тон продовольства з розрахунку для 500 чол. на 6 міс. і зимове обмундирування та інші предмети матеріального постачання”, а також вчасно поповнювати запаси харчування. Крім того, було вирішено просити Центральний штаб партизанського руху видати для партизанських загонів Криму 4 рації типу “Північ”, а Військову Раду Чорноморської групи військ Закавказького фронту виділити одну рацію для Кримського обкому ВКП(б).

Було сформульовано і прохання до Наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії “відрядити одного з працівників колишнього наркомату НКВС Криму для керівництва розвідувально-агентурною роботою в Криму”. При цьому пропонувалося “насадити нову агентуру в містах і селах, особливо татарських”і “закинути групу свіжих працівників-чекістів”⁸⁸.

Такими були заходи щодо чергової реорганізації партизанського руху.

Підсумки першого етапу діяльності руху були систематизовані в “Довідці про стан партизанського руху Криму за період 15.11.41 по 20.11.42”, що збереглася в особистому фонді беззмінного керівника Центрального штабу партизанського руху Пантелеймона Пономаренка в Російському Державному архіві соціально-політичної історії. Згідно з документом, втрати за перший рік становили: з 3098 партизанів від голоду померло 450 осіб, дезертирувало або пропало безвісти – 400 осіб, загинуло в боях 848 осіб, було вивезено хворих, поранених і виснажених – 556 осіб (з них – цивільних – 230 осіб, військовослужбовців – 211, прикордонників – 58, моряків – 30, кавалеристів – 27). “У зв’язку з голодуванням”було відправлено в ліси, у степову частину на підпільну і диверсійну роботу – 400 осіб.

Станом на листопад 1942 року в лісах у складі 6 партизанських загонів залишалося 480 осіб. Дислокація загонів була наступна: I сектор – 2 загони – Алушта-Ялта, Севастопольский район; II сектор – 2 загони – Сімферополь, Судак, Феодосія, Ш сектор – 2 загони – Феодосія, Судак, Кіровськ–Старокримський район. “Бойова робота” партизанів за перший рік характеризувалася так: знищено солдатів і офіцерів ворога – 12000 чоловік, автомашин усіх систем близько 1500, пущено під укіс 3 потяги, розгромлено обозів з вантажем – 25, вирізано телеграфного проводу – 50000 метрів.

У цитованому документі звертає на себе увагу наступний факт: “Старости працюють на нас: 1.Сейтлерський район – село Бурнаш; 2. Сейтлерський район – помічник районного старости; 3. Ічкинський – районний староста; 4. Зуйський – село Борахсан; 5. Старокримський – районний староста; 6. – село Чорний Кіш; 7. – село Хрести; 8. Колайський район – районний староста”⁸⁹.

У наведеному документі, безумовно, привертають увагу деякі цифри, зокрема, кількість померлих від голоду партизанів (450 чоловік) усього в 2 рази менша, ніж тих, хто загинув під час бойових дій. Навіть якщо цифри не відсотково точні, все одно факт загибелі кожного сьомого бійця від голоду вражає. Водночас при тому явно провальному розвиткові партизанського руху на першому етапі, що цілком очевидно випливає з довідки, певні сумніви в нас викликає цифра “знищених солдатів і офіцерів ворога “за рік “партизанської роботи” – 12 тисяч чоловік.

18 листопада 1942 р. була прийнята досить примітна постанова Кримського обкому ВКП(б) “Про помилки, допущені в оцінці ставлення кримських татар до партизанів, про заходи для ліквідації цих помилок і посилення роботи серед татарського населення”. Фактично це була реабілітація кримськотатарського народу, обвинуваченого колишнім керівництвом руху – Мокроусовим і Мартиновим, – у зраді Батьківщині.

Зупинимося на цьому маловідомому документі докладніше. У преамбулі документа вказувалося, що “аналіз фактів, доповіді командирів і комісарів партизанських загонів, проведені на місці, свідчать про те, що твердження про нібито вороже ставлення більшості татарського населення Криму до партизанів і що більшість татар перейшло на службу до ворога, є необґрунтованим і політично шкідливим”. Визнавалося, що стосовно місцевого населення були допущені неправильні дії, і конфлікт між населенням і партизанами значною мірою був наслідком ставлення “окремих партизанських груп до місцевого населення”: “...Наприклад, група т.Зінченка на одній з доріг відібрала продукти у подорожніх. У селі Коуш група партизанів колишнього 4-го району в п’яному стані влаштувала погром, не розбираючи хто свої, хто чужі. (Згадаємо, що саме це село незабаром стало “гніздом татарської контрреволюції” – в інтерпретації “особиста” Попова, – у зв’язку з чим його пропонувалося розбомбити. – Авт.). Грабіж продовольчих баз фашистами розцінювали як мародерство з боку місцевого населення, і будь-якого громадянина, що потрапив у ліс, розстрілювали”.

Бюро Кримського обкому констатувало також, що “внаслідок незадовільної організації закидання продовольства Північнокавказьким фронтом партизани місяцями голодували, через що вони були змушені забирати худобу, картоплю, кукурудзу тощо, що вкрай загострило взаємини партизанів з населенням”. Не були забуті Кримським обкомом “у вигнанні” (керівництво обкому знаходилося в цей період у Сочі) і члени мусульманських комітетів: говорилося також, що “органи НКВС і прокуратури припустилися помилки в тім, що вчасно не очистили від татарської буржуазії села, особливо в південній частині Криму, від залишків буржуазно-націоналістичних, куркульських і інших контрреволюційних елементів, що там причаїлися”.

Обком ВКП(б) і НКВС Криму визнали також помилковим, що “у момент комплектування партизанських загонів ... жодного з керівних обласних товаришів, тим більше з місцевих татарських працівників, не залишили в лісі, а колишній комісар центру кандидат у члени бюро ОК ВКП(б) т.Мартинов не справився з покладеними на нього завданнями..., відірвавшись від керівників партизанських загонів, не знаючи справжнього стану справ, направляв інформацію ОК ВКП(б) щодо поведінки кримських татар”.

У документі наводилися факти допомоги і співчутливого ставлення кримських татар до партизанів: “Цілий ряд сіл і поселень гірської і передгірної частини Криму тривалий час надавали активну допомогу партизанам (села Кокташ, Чермалик, Айлянма, Бешуй, Айсерез, Шах-Мурза та ін.), а десантні частини, що прибули в січні 1942 р. у Судак, цілком забезпечувалися продовольством навколишніми татарськими селами цього району. У селі Кокташ півмісяця жив і харчувався партизанський загін, поки німці не спустошили це село. Села Айлянма, Сартана, Чермалик тривалий час харчували партизанські загони 2-го району. Загін тов. Селезньова 4 місяці стояв у селі Бешуй і забезпечувався продовольством. Не можна не відзначити і такий факт, що характеризує ставлення місцевого населення до партизанів. У серпні 300 осіб партизанів 1-го району на очах у населення протягом трьох діб очікували підводного човна на березі моря, але ніхто з місцевих людей не видав їх, навпаки, коли загін проходив, оставляючи за собою сліди, то чабан-татарин прогнав слідами партизанів отару овець з метою замести сліди партизанів. У селі Армтлук старий татарин образився на партизанів, коли ті, відвідуючи його село, не заходили до нього тільки тому, що він татарин”.

Бюро Кримського обкому ВКП(б) постановляло:

“1. Засудити як неправильне і політично шкідливе твердження про вороже ставлення більшості кримських татар до партизанів і роз’яснити, що кримські татари в своєму загалі так само вороже ставилися до німецько-румунських окупантів, як і всі трудящі Криму.

2. Просити Військову Раду Закавказького фронту і Чорноморського флоту відібрати і передати в розпорядження Кримського ОК ВКП(б) групу комуністів політичного складу з кримських татар, перевірених у боях за Батьківщину, для направлення їх у партизанські загони і на роботу в тилу.

3. Зобов’язати редакторів газет “Червоний Крим”і “Кизил Крим” основний зміст друкованої пропаганди направляти на викриття фашистської демагогії стосовно татарського населення, їхнього загравання на національно-релігійних почуттях, показати, що гітлеризм несе татарському народові тяжкі нещастя, голод, безправ’я, приниження, розстріли, систематично викривати зрадників татарського народу, широко висвітлювати на сторінках преси героїчну боротьбу народів СРСР проти заклятого ворога – гітлеризму, вселяти впевненість у швидку перемогу Червоної армії і вигнання німецько-фашистських окупантів з радянської землі.

4. Поставити за обов’язок командуванню партизанським рухом у Криму систематично винищувати фашистських найманців, зрадників татарського народу, мобілізувати для цього саме населення. Налагодити регулярний зв’язок з татарськими селами, роз’ясняти населенню зміст подій, що відбуваються, залучати його до активної боротьби проти гітлерівських окупантів”⁹⁰.

У липні 1943 р. колишній керівник партизанського руху Криму А.Мокроусов спробував заперечити це рішення, однак у відповідь на його заяву обком ще раз підтвердив, що постанова “щодо татарського питання є цілком правильною і жодних змін у формулювання, що вимагає товариш Мокроусов, вносити не слід”. Після цього Мокроусов “визнав свої помилки” і відкликав заяву.

Зазначимо, що після прийнятих рішень серед нового керівництва партизанського руху з’явилися і представники кримськотатарської партійної верхівки, які на початковому етапі були відсутні, і, як було офіційно визнано, це стало однією з причин невдач першого етапу партизанського опору (“Ніхто з керівників зовсім не врахував того, що корінне населення Криму – татари й, отже, необхідно було залишити в лісах авторитетних фігур з татар для постійного зв’язку і роботи серед татарського населення”, – писав полковник Лобов в одному з повідомлень у центр). За даними “Довідки про стан партизанського руху Криму за період 15.11.41 по 20.11.42”, що збереглася в особистому фонді П.Пономаренка, “послані в ліс” були Рефат Мустафаєв – третій секретар ОК ВКП(б) і з ним група татарських працівників, з них 6 чоловік вже осіли в татарських селах.

Тим часом, як випливає з численних офіційних документів, “татарське питання” залишалося “на порядку денному”, обговорювалося на різних нарадах керівництва країни. Як згадував Ісмаїл Сейфулаєв: “У другій половині 1942 і початку 1943 років я був на прийомі в Маленкова, Калініна, Андрєєва, Жданова, Косигіна, Мікояна, Пономарьова, а також у кількох вищих військових діячів. Доповідав про стан партизанського руху, необхідну допомогу народним месникам, які перенесли важку зиму, втратили значну кількість бойових товаришів. Одночасно секретар обкому, начальник штабу партизанського руху в Криму В.С.Булатов написав кілька доповідних записок у ЦК. Усі й усюди нас уважно вислуховували, але тривога, посіяна Мокроусовим, турбувала і насторожувала керівників. Ніхто не взявся захистити або спростувати винесені нашому народу обвинувачення. Питання занадто серйозне, ніхто не хотів ризикувати. Усі знали, що це виходить за їхню компетенцію, що такі питання буде вирішувати особисто Сталін. Хочу зазначити, що під час зустрічі виявляли розуміння О.М.Косигін, маршал С.К.Тимошенко, генерал армії І.Є.Петров. У березні 1943 року Менбарієва і мене прийняв Маленков”⁹¹.

У червні 1943 року уповноважений Центрального штабу в Криму В.Булатов знову порушив це питання – тепер уже на нараді начальників розвідвідділів штабів партизанського руху: “... На підставі деяких необ’єктивних..., неперевірених даних, що виходять від наших товаришів, у нас склалася така думка, що добра половина кримського татарського населення пішла по лінії зрадницької діяльності, на повідку в німців. Треба сказати, що насправді становище було не таким, як його уявляли ми самі і як інформували керівні товариші, що залишалися на території Криму...

У ряді сіл гірської і передгірної частини німцям вдалося створити загони самооборонців. Причому якими були база і мотиви організації цих загонів самооборонців? Німці, коли окупували Крим, організували насамперед розгром продовольчої бази партизанських загонів, а в нас був запас продовольства на всі партизанські загони, яких нараховувалося до 3,5 тисяч приблизно на рік. Природньо, що провідниками на ці партизанські бази німці підбирали людей з-поміж ворожих націоналістичних елементів. І коли на чолі якої-небудь каральної групи були німці або окремі представники з татар, створювалося враження, і наші товариші робили такий самий висновок, що розгарбування партизанських загонів проводиться татарами...

Наприклад, якщо ми в Криму маємо до 150 сіл виключно з татарським населенням, то так звані загони самооборони були організовані всього тільки в 20 – 25 селах. Тому говорити про те, що татарське населення стало на позиції, ворожі радянській владі, зовсім неправильно...

Кримський обком партії схвалив спеціальну постанову з цього питання, у якій дав належну оцінку нашим помилкам і колишніх партизанських загонів на місцях з боку деяких керівних товаришів... Це рішення обкому партії тов. Пономаренко вважає абсолютно правильним. І товариш Сталін, коли до нього дійшли такі слухи, буквально обурився і сказав, що не може бути такого становища, очевидно, тут не розібралися або перегнули щось”⁹².

Незважаючи на ухвалені рішення, “татарське питання”не сходило з порядку денного і постійно мусувалося у верхах. Ісмаїл Сейфулаєв згадував свою зустріч з маршалом СРСР К.Ворошиловим більш пізнього періоду – у грудні 1943 року: “Я доповів про боротьбу партизанів з фашистами, про диверсії на комунікаціях. Маршал уважно слухав. Коли мова зайшла про огульне обвинувачення кримських татар, початок якому поклав Мокроусов, Климент Єфремович сказав наступне: “Кримські татари були і є зрадниками. Вони у війну 1854–1856 років під час оборони Севастополя відмовлялися постачати військові частини російської армії сіном, читайте про це в Л.М.Толстого”. На це я відповів, що не можу погодитися з цим, татари сіно і фураж давали військовим частинам, а армійські інтенданти хотіли одержати сіно безкоштовно, а виділені з Державної скарбниці гроші привласнювали”. Позиція члена ДКО К.Ворошилова показова, певно, питання депортації кримських татар було на той час вирішене, і її здійснення було лише питанням часу.

Тим часом партизанський рух у Криму, незважаючи на організаційно-кадрові зміни і деяку стабілізацію, і в середині 1943 все ще зазнавав серйозних матеріальних труднощів. У квітні 1943 р. керівники Криму В.Булатов, А.Менбарієв і І.Сейфулаєв у листі Й.Сталіну повідомляли, що в Криму склалися сприятливі умови для розширення партизанського руху, зокрема, створені підпільні організації в Севастополі, Керчі, Феодосії, створено ряд патріотичних груп, спостерігається приплив людей у партизанські загони, однак прийняти їх неможливо, оскільки немає ніяких “перспектив у наданні їм допомоги боєприпасами і продовольством”. “У зв’язку з посиленням терору, суцільною мобілізацією всього чоловічого населення на роботу в Німеччину і зростанням антинімецьких настроїв” керівництво Криму просило виділити для постійної роботи два літаки, оскільки періодично одержувана допомога на короткий термін “від фронту і Чорноморського флоту реально нічого не дає”, а через відсутність літаків для постійної роботи “тільки за останні 6–7 місяців ми втратили від голоду більше 500 прекрасних бійців-партизанів”⁹³.

Розгорнута інформація про стан партизанського руху на той час зберігається в доповідній записці В.Булатова “Про стан справ і заходи подальшого розвитку партизанського руху в Криму”. Так, за даними Булатова партизанський рух користується дедалі більшою популярністю в населення, “внаслідок чого німці змушені були в багатьох селах і селищах роззброювати так званих самооборонців і багатьох самооборонців розстрілювати за підтримку і зв’язок з партизанами”. Станом на 1 травня 1943 р., “за 18 місяців партизани знищили 15200 чоловік німецько-румунських солдатів і офіцерів. Знищено 1500 автомашин з технікою і живою силою ворога. Пущено під укіс 15 військових залізничних ешелонів з технікою і живою силою, з них тільки в 1943 р. 11 ешелонів, при цьому знищено до 50 гармат, більше 700 солдатів і офіцерів ворога. Пошкоджено більше 50000 метрів телеграфних проводів. Висаджено 3 великих склади з боєприпасами, фуражем, обмундируванням. Спалено стайню. У Сімферополі отруєно 1500 голів великої рогатої худоби, 100 коней ворога, на хлібозаводі виведено з ладу 10000 механічних форм, зіпсовано 3 вагони шкірматеріалів. Знищено тягачів, автопричепів – 48, висаджено мостів – 35, розгромлено обозів – 30, штабів ворога – 5. Знищено 300 зрадників. Зроблено нальотів на гарнізони ворога – 30, поширено газет, брошур, листівок – 1950000...”.

В.Булатов знову звертав увагу на сприятливі умови, що склалися для розширення діяльності партизанського руху і на те, що “проведенню в життя цих заходів заважає вкрай важке матеріальне забезпечення партизан, у першу чергу продовольством, боєприпасами, обмундируванням”. Він пропонував вищому партійному органові розглянути наступні питання:

“1. Вивезти з лісу 100 чоловік хворих і поранених і замінити їх свіжими людьми з нашого резерву, що знаходиться на Великій землі.

2. Маємо підстави заявити про створення 10–12 нових партизанських загонів по 80–100 чол. кожний. Командирів-організаторів закидати з нашого резерву.

3. Створені з превеликим зусиллям групи радянських патріотів кількістю 365 осіб потребують великої допомоги в керівництві і постачанні їх, головним чином зброєю, вибуховими матеріалами й екіпіруванням.

4. Активізувати діяльність диверсійних груп на залізничних і шосейних шляхах, портах, складах. До цього є всі умови.

5. Закинути групу партійних працівників кількістю 10–15 осіб як керівників підпільних груп у містах і районах.

6. Закинути 500 автоматів, 300 гвинтівок і відповідно до них боєприпасів. (Зброя, що була на місці, стала непридатною через відсутність змащення).

7. Закинути 1000 комплектів літнього обмундирування і взуття для діючих партизанських загонів і новоприбулих.

8. Вирішити питання про постачання продовольством партизан з розрахунку 1000 осіб”⁹⁴.

Таким чином, до середини 1943 року намітилося певне поліпшення діяльності партизанських загонів.

З осені 1943 року, коли внаслідок глибокого удару Червоної армії в пониззя Дніпра 17-а армія німецьких військ, що оборонялася на півострові, виявилася відрізаною від головних сил, командуючі групами військ в Україні і начальник генерального штабу сухопутних військ вермахту неодноразово пропонували Гітлеру залишити Крим і підсилити тим самим оборону Правобережної України. Фюрер відкидав ці пропозиції, вважаючи, що залишення Криму буде означати відхід Туреччини, Болгарії і Румунії від Німеччини. На його думку, утримання Криму було одним з важливих факторів стійкості південного крила східного фронту і збереження союзників на Балканах. Однак утримувати Крим німецьким військам ставало дедалі складніше.

10 листопада 1943 р. у листі Командуючого Північнокавказьким фронтом І.Петрова і Члена Військової Ради ПКФ Баюкова начальникові Кримського штабу партизанського руху Булатову ставилися наступні завдання для партизанів Криму: негайно перейти до активних дій; провадити напади на ділянках шляхів: Карасубазар–Феодосія, Сімферополь–Алушта, Бахчисарай–Сімферополь; “ширше розгорнути збір агентурних даних, перевіряючи їх захопленням контрольних полонених; систематично і правильно інформувати населення про обстановку на фронті. Успішні дії партизанів пропагувати”.

Зазнаючи значних втрат у боях з радянськими військами та втрачаючи завойовані позиції в Криму, окупанти посилювали терор, спішно вивозили з півострова населення і майно. Зокрема, 26–28 вересня 1943 року в радгоспі “Червоному” німці розстріляли 600 ув’язнених⁹⁵, на 22 жовтня 1943 р. з Керчі і Керченського півострова було вивезене майно, установи евакуювалися в Миколаїв, заводи були зруйновані.

Було також розстріляно близько 1500 осіб молоді, що відмовилися евакуюватися. Багато великих будинків мінувалися⁹⁶. 24 і 25 листопада 1943 р. після сильної мінометної підготовки німці великими силами спалили село Бія-Сала, забрали частину населення і відступили⁹⁷.

У боротьбі за Крим настав очевидний перелом на користь радянських військ. За цих умов необхідно було всіляко зміцнювати вплив партизанів на населення і за найменшої можливості очищати населені пункти від німецької адміністрації⁹⁸.

У грудні 1943 р. в Криму нараховувалося 6 партизанських бригад, що складалися з 29 загонів, і Штаб Центральної оперативної групи. Вони налічували 3557 партизан (росіян – 2100, татар – 406, українців – 331, білорусів – 23, іншої національності – 697). Надалі кількість партизанських загонів стала зростати⁹⁹. Під час наступальної операції навесні 1944 року вони виступали разом з радянськими військами, що звільняли Крим. На початку травня 1944 року багато партизанів були представлені до високих урядових нагород: шість чоловік до звання Героя Радянського Союзу, 14 – до нагородження орденом Леніна, 17 – орденом Червоного Прапора, 23 – Вітчизняної війни I ступеня, 63 – II ступеня і т.д.¹⁰⁰

Звільнення Криму. Депортації і проблема колабораціонізму

Війна в Криму вступила в завершальну стадію. У середині грудня 1943 року спостерігалося перекидання в Крим на транспортних літаках поповнення в діючі частини, підвозилися боєприпаси. Від Констанци до Севастопольської бухти курсували 4 есмінці, мінний загороджувач, 4 тральщики, а також пароплави “Румунія”, “Лола”, “Амур”, “Касик”і “Тиса”. Три італійські підводні човни, що базувалися в Севастополі, були арештовані німцями і виведені в невідомому напрямку”¹⁰¹. За даними партизанів на 23 грудня 1944 року спостерігалося перекидання німецьких військ з Керченської ділянки фронту в напрямку Джанкоя.

Згідно з розвіддонесенням ЦШПР, 1–4 січня 1944 р. окупанти продовжували прочісування лісів, партизани вели запеклі оборонні бої, з боку ворога діяли частини румун, близько шести батальйонів німців і “частини зрадників”. Відповідно до розвідогляду ЦШПР від 12 січня 1944 р., “зрадницькі формування” становили: 147, 148, 149, 151, 152, 154, 156-і татарські батальйони (300–350 чоловік кожен, тобто від 1,8 до 2 тис.), Кавказька дивізія – 17 тисяч чоловік, а також грузинський батальйон (700 чоловік), вірменський і туркестанський батальйони невстановленої кількості. Вони охороняли поселення і розташовані в них склади¹⁰².

Останніми роками в рамках вивчення проблеми колабораціонізму дослідники неодноразово зверталися до теми “зрадницьких формувань” вермахту. Здається, доречно зупинитися на цьому сюжеті, торкнувшись аспекту, на який дослідники мало звертають уваги – на “людський вимір” цієї теми. Зізнатися, нам важко погодитися з тими авторами, чиї підходи до вивчення найскладнішої і найболючішої проблеми колабораціонізму в роки Великої Вітчизняної зводяться до неупереджених підрахувань кількості військових формувань представників тих або інших національностей, що служили “на іншій стороні”. На наш погляд, це зовсім не той випадок, коли статистична точність може служити критерієм історичної істини.

Так хто ж вони – люди, які опинилися “на іншому боці барикад” – жертви обставин чи військові злочинці? Однозначних відповідей на це питання в пострадянській історіографії не було, і, здається, навряд чи вони в принципі можливі. Ми лише хочемо торкнутися “людського виміру” цієї теми на прикладі сюжету про “татарські батальйони” – крізь призму джерел партизанського руху.

Як не дивно, трактування в цих документах часом менш ригористичне, ніж інтерпретації інших сучасних істориків. Цікаво, що в офіційній документації військового періоду¹⁰³ слова “добровольці”, “добровольчі формування” зазвичай подаються у лапках – тим самим дається зрозуміти, що обставини утворення подібних формувань були аж ніяк не добровільними.

Наведемо уривок з документа, що зберігся в особистому фонді керівника ЦШПР П.Пономаренка – лист із Кримського штабу партизанського руху, де, крім іншого, зафіксована інформація про горезвісні “татарські батальйони”: “Кримські татари, як і решта населення Криму... саботує усі заходи німців... Можна навести ряд фактів поведінки татар у німецькому тилу: а) в одній з підпільних організацій м.Сімферополя велику роботу проводить татарська інтелігенція, б) група радянських патріотів у лікарні постачає партизан медикаментами, в) у двох добровольчих батальйонах створені групи радянських патріотів, які проводять велику роботу з метою розкладання цих батальйонів, г) командир загону добровольців, що охороняє в Джанкої військовополонених, де знаходиться багато українських партизанів і радянських полонених, Саранаєв Мустафа допоміг 7 чоловікам втекти з табору, д) командир 154-го добровольчого батальйону Керимов Абдула арештований як неблагонадійний, е) у 147-му батальйоні 76 чоловік арештовано і розстріляно як прорадянський елемент (підкреслення наше. – Авт.), ж) у селі Отар Бахчисарайського району активно діє підпільна організація, з) активно діють підпільні групи в селах Казантип, Насир і ін. Таких прикладів активної боротьби татар з окупантами можна привести безліч.

Усі ці факти свідчать про те, що: а) кримські татари, як і всі народи нашої країни, залишилися вірними радянській владі і згуртовані навколо більшовицької партії, б) розмови про те, що кримські татари є ворогами радянської влади, є наклепом на татарський народ і витвором політичних невігласів, що не зуміли розібратися в обстановці і не бажали виправдати свої помилки”¹⁰⁴.

А ось лист у центр легендарного “дядька Володі” – кримського татарина Абдули Дагджи – керівника підпільної партизанської організації, розстріляного гітлерівцями в 1943 році. У своєму листі він, зокрема, повідомляє: “Особливо розгорнули пропаганду серед татарського населення, коли продажні зрадники народу – Мусульманський комітет за завданням Гітлера узимку цього року мав завербувати ще 18 тисяч добровольців з татар...в) що стосується роботи серед добровольців, серйозність і важливість цієї роботи я розумію. Я думаю, з цим завданням ми справимося з гідністю. Я повинен сказати через моїх людей – деякі слабкі місця почали прощупуватися. Я наблизився до трьох добровольців, вони мені вселяють деяку довіру, вони дали слово честі спокутувати свою провину перед Батьківщиною і виконувати всі наші вказівки і завдання. Ряд моїх доручень вони виконали добре. От хто вони: 1. Газиєв Баки – з Ленінського району, закінчив педінститут, літератор. Працював в інституті ім. Пушкіна, був членом ВКП(б), депутатом міської ради. У 1941 році був в армії політруком, брав участь у боях під Перекопом, коли командир роти загинув, йому доручили командувати ротою. Зазнав п’ять поранень, за таких обставин, як він розповідає, коли вся рота загинула, залишилося ще трохи бійців, вони потрапили в полон. Він зараз командир роти у батальйоні добровольців. 2. Арифов Досмомбет – з Акшеїського району – агроном, працював у земвідділі, був членом ВКП(б), в армії служив у береговій обороні в Євпаторії. Після окупації прийшли в Севастополь. Під час зимового наступу німців у 1942 р. під Інкерманом потрапив у полон. У тому ж батальйоні писар. 3. Тураєв Мурат – туркмен, був комсомольцем, лейтенантом Червоної армії, брав участь у десантній операції взимку 1942 року на Керченському півострові, біля Феодосії, потрапив у полон; у тім же батальйоні командир взводу. Завдання цього батальйону, як вони говорять, служба допоміжної поліції – охороняти в місті військові об’єкти, склади, нести патрульну службу”¹⁰⁵.

На наш погляд, навіть дуже фрагментарні дані з біографій тих, хто згадувався в листі А.Дагджи, та обставини їхнього залучення в батальйони (полон, примусова мобілізація) дають підстави утриматись від різких оцінок проблеми колабораціонізму.

Зрозуміло, наші міркування про причини колабораціонізму жодним чином не слід сприймати як спробу виправдати тих, хто брав участь у каральних операціях проти мирних громадян, – безумовно, їм немає прощення, і, як показують документи, більшість з них не уникли караючої (і в цьому випадку справедливої!) руки правосуддя – причому, не тільки у воєнні, але і в наступні роки. І все-таки сміємо стверджувати, що значна частина людей, які служили в тих або інших формуваннях вермахту, попадали туди зовсім не з власної волі, а у ситуації безальтернативній і безвихідній – і вже через те вони можуть вважатися насамперед жертвами війни.

6 лютого 1944 року маршал О.Василевський представив Й.Сталіну міркування щодо підготовки і проведення Кримської операції. В остаточному варіанті задум операції полягав у тому, щоб одночасними ударами військ 4-го Українського фронту з Перекопу і Сиваша й окремої Приморської армії з Керченського плацдарму в загальному напрямку на Сімферополь–Севастополь за підтримки сил Чорноморського флоту, авіації далекої дії і партизан розгромити 17-у армію, не допустивши її евакуації з моря. Переправа військ через Сиваш стала одним із найскладніших підготовчих заходів фронту. Після дводенного артилерійського обстрілу оборони ворога, 8 квітня війська 4-го Українського фронту пішли в наступ і 11 квітня звільнили м.Джанкой. Того ж дня в наступ пішли і війська Приморської армії. Вони нараховували близько 470 тис. чоловік, мали 5982 гармат і мінометів, 559 танків і самохідних установок, 1250 літаків. У військах було чотири комплекти боєприпасів основних калібрів, майже по п’ять заправок техніки паливно-мастильними матеріалами і більш ніж на 18 діб продовольства.

Протягом 12 квітня 4-й Український фронт звільнив 314 населених пунктів. Були прорвані Ішуньскі позиції на схід Каркінітської затоки, Ак-Монайські позиції в підніжжі Арабатської Стрілки і Біюк-Онларські позиції в центрі Криму.

Наступ здійснювався розгорнутим фронтом: 2-а гвардійська армія йшла західним берегом півострова, на Євпаторію; 51-а армія – через степи прямо на Сімферополь; Приморська армія – через Феодосію південним берегом Криму, де в горах відкрито перейшли до активних дій партизанські з’єднання. Чорноморський флот з морською авіацією завдавали ударів по морських комунікаціях противника і скупченням його військ і кораблів у Судаку, Алушті і Балаклаві. 13 квітня були звільнені Сімферополь, Євпаторія і Феодосія; 14 і 15 квітня – Бахчисарай, Судак і Алушта. 10 травня після триденних наступальних боїв радянські війська оволоділи Севастополем.

Кримська наступальна операція радянських військ тривала 35 днів і завершилася 12 травня 1944 року розгромом 200-тисячної 17-ї німецької армії. Уся її бойова техніка і припаси опинилися в руках радянських військ¹⁰⁶.

Паралельно із звільненням Криму від фашистів відбувалося “очищення” Криму від “внутрішніх” ворогів – населення, яке перебувало більше двох років в окупації. Виявленням “ненадійних” елементів на території Криму, як і на інших територіях, що звільнялися, займалися співробітники “Смершу”– Головного управління контррозвідки, а також органи НКВС. У ході “заходів щодо очищення Криму від антирадянських елементів”, як доповідав 1 травня 1944 р. Л.Берія Й.Сталіну, було заарештовано 4206 осіб “антирадянського елементу, з них викрито 430 шпигунів..., затримано 5115 осіб, у тому числі заарештовано 55 агентів німецьких розвідувальних і контррозвідувальних органів, 266 запроданців і зрадників, 363 підсобників і ставлеників ворога”.

Не уникли “фільтрації” і ті жителі Криму, хто тим чи іншим чином співробітничав з окупаційною владою. Так, було арештовано 49 членів Мусульманського комітету, члени “створених німецьким командуванням” “Партії щиро російських людей”, філій “Національно-трудового Союзу нового російського покоління”, “Українського німецького комітету”¹⁰⁷.

А 10 травня 1944 року Л.Берія вніс на розгляд Й.Сталіну проект постанови Державного Комітету Оборони про виселення кримських татар з території Криму (“з огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній окраїні Радянського Союзу”).

Підписана Й.Сталіним Постанова ДКО “Про кримських татар” від 11 травня 1944 року стала фатальною для цілого народу¹⁰⁸. Цією постановою “багатьох кримських татар” звинуватили у зраді Батьківщині, дезертирстві з частин Червоної армії, що обороняли Крим, переході на бік ворога, вступі в сформовані німцями “добровольчі татарські військові частини”, участі в німецьких каральних загонах, “звірячих розправах з радянськими партизанами”, допомозі німецьким окупантам “у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство, співробітництві з німецькими окупаційними військами”, створенні “татарських національних комітетів”, використанні їх німцями “з метою закидання в тил Червоної армії шпигунів і диверсантів”. Такі оцінки обумовили й вирок – виселення всього кримськотатарського народу.

Незважаючи на те, що з часу депортації кримськотатарського народу минуло вже 60 років, і сьогодні залишається відкритим питання: що це було – мстива акція відплати чи продуманий геополітичний хід з огляду на непрості взаємини СРСР і Туреччини. Певно, тут були враховані розуміння і першого, і другого характеру, однак, які з них були вирішальними – ми сказати сьогодні не беремося. Тим часом питання про правомірність сталінських рішень і сьогодні активно дебатується і знаходить своїх захисників – і саме цей аспект його, на наш погляд, дуже важливий. Чи адекватним був “злочин покаранню”?, адже амністія особам, що співробітничали з німецькою владою, надана Указом вищого органу радянської влади 1955 року, тим часом кримськотатарський народ уже багато десятиліть “відповідає” усім загалом за дії купки злочинців, частина яких до того ж зазнала суворих покарань.

До речі, вже в місцях спецпоселень з’ясувалося, що серед “народу-зрадника”, якому приписали поголовну зраду Батьківщині, виявилося 5 Героїв Радянського Союзу, а на обліку відділу спецпоселень НКВС тільки в Узбекистані у 1952 році перебувало 6057 учасників Великої Вітчизняної війни, багато з яких мали різні урядові нагороди¹⁰⁹. Зазначимо, що враховані тільки ті, хто вижив у страшні часи перших років висилки, яка забрала життя, за офіційними даними чверті кримськотатарського населення.

“Новий Крим” (відновлення зруйнованого господарства, переселенська політика). Кримська конференція 1945 року

Внаслідок війни, окупації і депортацій населення Криму зменшилося втроє – з 1126426 (згідно з Всесоюзним переписом 1939 року) до 379000 чоловік (дані Кримського обкому партії на 14 січня 1944 року),¹¹⁰ – тому вже 18 серпня 1944 року з метою “найшвидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників” ДКО визнав необхідним переселити до Криму з різних областей РРФСР і Української РСР “сумлінних і працьовитих колгоспників” – всього 51000 осіб¹¹¹. Землі колишніх татарських, болгарських і інших колгоспів, відкіля були “зроблені спецпереселення в 1944 р., з наявними посівами і насадженнями” передавалися заново організованим колгоспам переселенців і закріплювалися за цими колгоспами на “вічне користування”¹¹². (Раніше, у липні 1944 р., у районах була розподілена велика рогата худоба, вівці і кози, “прийняті від спецпереселенців у Криму”)¹¹³. Будинки депортовани