Концепція державної етнонаціональної політики – крок до формування української політичної нації

Питання міжнаціональних взаємин в Україні традиційно вважається благополучною сферою суспільного життя. Справді, Україна за часів незалежності уникнула гострих конфліктних ситуацій, які мали місце практично в усіх країнах пострадянського простору.

Відповідь на питання, чому саме наша країна стала винятком із цього чорного списку, є багатогранною. Адже можна навести цілий комплекс різноманітних чинників, які унеможливили розвиток подібних негативних сценаріїв. З одного боку, це пов’язано з усією сумою українських законів, які регулюють питання міжнаціональних взаємин. З іншого боку — з культурою міжнаціональної терпимості та традиціями толерантності, які певною мірою характерні для України загалом. За етнічним складом населення наша держава відноситься до числа поліетнічних країн, що зафіксовано юридично в її Конституції та законах. Зокрема, відповідно до Конституції України всі громадяни України незалежно від їхньої національної належності, віросповідання, походження, місця проживання, політичних переконань, культурної і мовної самоідентифікації складають Український народ. У статті 11 Основного Закону України проголошується, що  “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.  Стаття 3 Закону України "Про національні меншини в Україні" ((1992 р.)до числа національних меншин відносить "групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою".

Проте хоча в Україні вже вироблено достатньо широку нормативну базу, спрямовану на забезпечення прав національних меншин, наразі постає нагальна необхідність перегляду і корекції цієї сфери законодавства з метою усунення низки нормативних колізій, які знайшли своє відображення як у положеннях окремих законів, так і на рівні цілісної системи. Попри те, що окремими нормами і положеннями політико-правових та юридичних актів України запроваджено чи не весь комплекс прав національних меншин, передбачених міжнародними правовими документами, можна стверджувати, що для деяких із них і досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються або ж виконуються органами державної влади лише частково. Відтак хоча з першого погляду і може здатися, що виконання цих норм залежить здебільшого від політичної волі представників того чи іншого органу виконавчої влади, однак чи не найбільш гальмівну роль у цьому процесі відіграють чинники, зумовлені недосконалістю та внутрішньою суперечливістю вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин.

Слід наголосити, що в нинішньому законодавстві Україні в етнонаціональній сфері наявні нечіткі визначення деяких ключових термінів, які не відповідають сучасним реаліям. Насамперед ідеться про дефініцію таких понять, як "національні меншини " та "корінні народи", а також про відсутність чітких критеріїв, за якими групи представників тих чи інших етносів України можна було б зараховувати до кола національних меншин. Наразі згідно з чинним законодавством України до числа національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національної самосвідомості та спільності між собою. Разом із тим це визначення не містить жодних кількісних показників, часових критеріїв проживання на даній території, вимог стосовно наявності зафіксованих пам’яток матеріальної та культурної діяльності тощо.

Ухвалення змін до законів у цьому контексті гальмується протягом багатьох років. До того ж, на думку експертів, в Україні відсутній системний діалог між представниками державної влади і національних меншин, а форми співпраці, незважаючи на всі владні зусилля, часто мають декларативний і непослідовний характер. Слід нагадати, що 19 квітня 2000 року було підписано указ Президента України про створення Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. Згідно з президентським указом дорадчо-консультативні органи національних меншин функціонують і при облдержадміністраціях. Проте діяльність цих інституцій протікає здебільшого в суто формальному річищі, а засідання вищезгаданої ради при главі держави відбулися лише два рази.

І хоча нині в Україні реалізуються окремі державні програми¹, однак питання їх ефективності та результативності, як і дієвості запроваджуваних ними механізмів, залишається надзвичайно актуальним. У нашій країні не існує чітко скоординованої етнополітики, яку можна було би вважати органічною складовою внутрішньої і зовнішньої політики держави, як і комплексу послідовних рішень та дій органів державної влади й місцевого самоврядування, спрямованих на задоволення соціальних, політичних та культурних потреб етнічних спільнот й окремих громадян, що належать до них, на утвердження в нашому суспільстві атмосфери міжетнічної толерантності, на зміцнення загальнонаціональної єдності. Відтак існує нагальна потреба в аналізі актуальних проблем в етнополітичній сфері, у визначенні основних принципів і завдань державної етнополітики, в окресленні правових, організаційних, фінансових й інших засад розв’язання проблемних питань у цій царині на підставі положень Конституції України.

Протягом останніх десяти років неодноразово здійснювалися спроби підготовки та винесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України". Було створено кілька міжвідомчих робочих груп, які мали зосередитися на виконанні цього завдання, але їхня діяльність теж не принесла жодних зрушень. Безплідною виявилася й остання спроба Держкомнацміграції укласти на доручення президента такий документ.

Отже, ще однією спробою є пропонований читачам “Кримських студій” проект Закону України “Про Концепцію державної етнонаціональної політики України", авторами якого виступила група провідних науковців та експертів України. Робота над проектом Закону проводилася в рамках ініціативи "Концептуальні засади етнонаціональної політики України: між теорією та практикою", що здійснювалася за програмою "Радники з державної політики на підтримку реформ в Україні" за сприяння Канадської агенції міжнародного розвитку (www.acdi cida.gc.ca/Canadian International Development Agency) та під егідою Канадського бюро міжнародної освіти (www.cbie.ca/Canadian Bureau for International Education).

Координація робіт над проектом "Концептуальні засади етнонаціональної політики України: між теорією та практикою" здійснювалася Українським незалежним центром політичних досліджень спільно с членами Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин.

¹ Так, 2004 року органи центральної влади України реалізовували декілька програм такого роду. Державний комітет у справах національностей та міграції в рамках державного бюджету втілював в життя заходи щодо відродження культури національних меншин та встановлення культурних зв’язків з українською діаспорою, з розселення й облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які були депортовані з території України, здійснював заходи Української всесвітньої координаційної ради зі створення й утримання пунктів розміщення незаконних мігрантів та інформаційної системи обліку й аналізу міграційних потоків, із запровадження норм Європейської хартії регіональних мов і меншин, а також надавав державну підтримку ВГО "Українська взаємодопомога".

Міністерство культури і мистецтв уживало заходи із відродження культури національних меншин, з установлення культурних зв’язків з українською діаспорою, реалізовувало заходи Всеукраїнського товариства "Просвіта" та комплексні заходи з усебічного розвитку української мови.

Державний комітет телебачення і радіомовлення реалізовував заходи щодо інформаційно-культурного забезпечення населення АРК з метою відродження та розвитку культур народів Криму. Передбачено й утілення в життя державної програми "Духовний розвиток в Україні" за такими пріоритетними напрямами, як розвиток національного телерадіоінформаційного простору, збереження історико-культурної спадщини, розвиток музейної справи, збереження бібліотечних і архівних фондів та інше.