Борис ПАРАХОНСЬКИЙ,
доктор філософських наук

Кримськотатарська проблема: сучасний стан і перспективи її вирішення

Крим - важливий стратегічний регіон південно-східного вектора зовнішньополітичних орієнтацій України, ключовий пункт на шляхах, що ведуть до Середземномор'я та Близького Сходу. Втрата контролю над Кримом здатна створити велику загрозу національній безпеці й національним інтересам української держави. Кримська проблема набуває значення, яке виходить далеко за межі внутрішньої ситуації України. Україна, йдучи на відновлення Кримської Автономії, значною мірою поступилася власними інтересами на догоду зовнішнім силам, але водночас несе тягар відповідальності за стабільність і безпеку в регіоні.

Крим, який з 1475 р. належав до Османської імперії, а з 1772 р. формально незалежний, був остаточно віднесений до Російської імперії Маніфестом цариці Катерини ІІ від 8 квітня 1783 р. Під час революційних подій 1917-1920 рр. урядом більшовиків була утворена Кримська Автономна Республіка в складі Російської федерації, яка проіснувала до 1945р. В статусі звичайної області Крим переданий Україні в 1954 р., що мотивувалося насамперед господарсько-економічними обставинами. Пізніші претензії росіян на Крим законних підстав не мають, оскільки акт передання був оформлений згідно з діючими тоді законами СРСР.

Так само не мають достатньо грунтовних підстав і претензії кримських сепаратистів на утворення самостійної державності, оскільки “російськомовне” населення не є окремою етнічною спільнотою. Наявність значної кількості етнічних росіян у Криму також не може бути достатньою підставою для утворення місцевої державності, оскільки тоді слід говорити про весь південно-східний регіон та інші області України, де також живе багато росіян. Отже, тоді йдеться взагалі про ідентичність української держави в цілому: чи вона має бути українською, чи ще однією російською державою? Але це питання взагалі лежить в іншій площині й тут недоречне.

Єдиною легітимною основою утворення Кримської Автономії слід визнати кримськотатарський чинник. Тривале існування Кримського ханства сприяло етнічній консолідації й призвело до утворення особливого кримськотатарського етносу. Але його історична доля в умовах російсько-радянської імперії склалася досить трагічно, а його право на самовизначення не було належним чином враховане під час великих потрясінь у ХХ ст. Зростання кількості переселенців з України та Росії, а з іншого боку, міграція кримських татар до Туреччини у ХVIII-ХІХ ст. створили ситуацію, коли суто етнічна державність перетворилася б на засіб пригнічення нових переселенців, які становили основне населення в містах Криму й робили значний вклад в економічну модернізацію півострова.

Отже, коли в 1918-20 рр. реально виникла можливість формування Кримської Автономії, головною підставою тут була наявність кримськотатарського етносу з певними державницькими традиціями й культурною традицією, але характер цієї автономії не міг бути суто етнічним. Кримська Автономія може існувати тільки як засіб узгодження інтересів кримських татар та інтересів іноетнічних верств населення півострова. Як тільки кримських татар було депортовано, потреба в такій автономії відпала, й Крим став звичайною областю. Але з їх поверненням об’єктивна потреба в автономії знову виникає, оскільки відбувається реконструкція ситуації 1918-20 рр.

Створення суто етнічної автономії в Криму реально неможливе, хоч би як цього бажали деякі кримськотатарські політики, так само як неможливе взагалі існування Кримської Автономії без кримських татар, хоч би як цього прагнули деякі “російськомовні” політики. Отже, потрібна відповідна консолідаційна ідеологія співіснування, що відбиває інтереси різних верств населення Криму. А така ідеологія може бути сформована лише на грунті відповідного розуміння об’єктивного характеру кримської моделі державності.

Виходячи з такого розуміння характеру Кримської Автономії, власне кажучи, й слід було будувати систему місцевого самоврядування, тобто надати значні права кримськотатарському етносові в її республіканських структурах. Цього, як ми знаємо, не сталося внаслідок прагнень місцевої політичної еліти до безумовного панування, а також і внаслідок недостатньої уваги Києва до кримських проблем. Щоправда, можливості певного улагодження державно-правової ситуації в Криму ще залишаються в разі належного відповідального підходу Києва до затвердження нової Конституції Кримської республіки.

Витримати стратегію формування об’єктивно легітимного характеру Кримської Автономії ­ в інтересах як самої України, так і стабільності та безпеки всього Чорноморського регіону.

Хоч би скільки утворювалося міфів щодо "дарунка Хрущова", тобто акту передання Криму з РРФСР до України в 1954 р. в сучасній перспективі слід визнати, що такий стан речей усе ж виявився більш безпечним і більш прийнятним для ситуації в пострадянському просторі. За умов, якби Крим продовжував існувати під опікою Москви, переселення кримських татар, розпочате напередодні краху СРСР, мало б такий само стихійний і неорганізований характер, а московський владний істеблішмент, зайнятий внутрішніми справами й налаштований на силові засоби вирішення конфліктних питань, безумовно спровокував би ще одну Чечню, що призвело б до руйнації всієї економіки півострова, значного відплину “російськомовного” населення на Південь України. Внаслідок цього кримськотатарський етнос був би або зовсім винищений, або утворив би ісламсько-фундаменталістську державу, оскільки саме такий тип етнічної консолідації, як можна бачити на прикладі Афганістану або Чечні, здатний протистояти значній військовій потузі великої держави. Така держава, що, безумовно, опинилася б у ситуації геополітичної ізоляції, стала б осередком міжнародного тероризму й наркобізнесу, куди б стікався і де б знаходив притулок кримінальний елемент з усього пострадянського простору. Таким чином склалася б значно більша загроза національній безпеці як України, так і Росії. За таких умов, навіть приєднання Криму до Туреччини виявилося б куди меншим лихом, оскільки принаймні тут існував би тоді хоч якийсь порядок.

Належність Криму до України об’єктивно сприяла пом’якшенню конфліктної напруженості на півострові. Владні структури в Києві, зайняті проблемами розбудови державності, не схилялися до силових рішень, а отже вимушені були піти на створення Кримської Автономії, щоб таким чином локалізувати наростання внутрішнього конфлікту між місцевим населенням і кримськотатарськими переселенцями. З іншого боку, це була також поступка кримським сепаратистам, які прагнули до повернення під опіку Москви. Відбулася, так би мовити, взаємна нейтралізація конфронтації протилежних сил і конфлікт не набув серйозних масштабів, тоді як Київ здобув стратегічний виграш, оскільки зайняв позицію стороннього арбітра, до якого звертаються і з яким рахуються обидві сторони. І хоча це аж ніяк не сприяло вирішенню проблем півострова, “гра на сподіваннях” зробила свою справу в гальмуванні розвитку конфлікту, завдяки часовому чинникові.

Різні соціологічні опитування й підсумки виборів до місцевих органів влади Криму свідчать про наявність певних сепаратистських тенденцій у цьому регіоні. Але це скоріше засвідчує не процеси самоусвідомлення населення автономії як окремої політичної нації, а домінацію “прорадянських” стереотипів його ментальності. Спрацьовує також і невдоволення населення загальною економічною кризою в Україні. Кримчани не бачать прийнятних перспектив щодо поліпшення власного добробуту й мають певні ілюзії щодо поліпшення стану в разі зміни статусу Криму. На тлі економічних негараздів відбувається руйнування правового простору, зростає політичний або економічний тероризм, загострюється боротьба за ресурси і політичні впливи між різними угрупованнями місцевої еліти.

Етнополітичний аспект проблеми. Можна позначити дві протилежні концепції бачення кримськотатарської проблеми, відмінність між якими криється у вихідному визначенні  -  чи є кримські татари окремим народом - нацією, яка має право на свою територію і власне політичне життя, з усіма наслідками цього, аж до права утворення самостійної держави, або ж кримських татар варто трактувати як національну меншину - етнос поряд з іншими етнічними групами, що мешкають в Україні, й тоді їхні права полягають лише в забезпеченні національно-культурної автономії та громадянської рівноправності.

Обидві концепції мають своїх прибічників і супротивників, пов'язані з досить серйозними аргументами та обгрунтуваннями, зумовлені інтересами й метою тих або інших політичних сил. В залежності від прийнятої моделі бачення проблеми шукають і шляхи її вирішення. В першому випадку робиться акцент на політичних правах народу, в другому - на соціально-економічних питаннях.

Очевидно, що самі кримські татари вважають себе окремою нацією, яка має право на політичне самовизначення. На користь цієї концепції наводяться достатньо серйозні історичні обгрунтування. Тривалий час існувало феодальне кримськотатарське ханство, яке, хоч і було автономним у межах Османської імперії, але сформувало достатньо тривкий досвід політичного й державного життя, пам'ять про яке впливає й на сучасних кримськотатарських політиків.

На першому Курултаї кримськотатарського народу 29 червня 1991 року був висунутий перелік основних цілей кримськотатарського руху. Поряд із завданнями ліквідації наслідків геноциду, здійснення заходів щодо повернення та облаштування кримських татар на історичній батьківщині, відродження національної культури, було також поставлено й завдання відновлення національних і політичних прав кримськотатарського народу й реалізації його права на вільне національно-державне самовизначення на своїй національній території.

В умовах 1991 р. така формула виглядала доволі утопічною й була покликана скоріше слугувати стягом нової консолідації кримських татар в умовах, коли вже відбулася їхня реабілітація й був визнаний незаконним акт депортації 1944 р., коли почався повномасштабний процес їхнього переселення в Крим. І хоча пізніше, для запобігання конфліктів з місцевими та київськими владами, це гасло було зняте як кінцева мета політичної боротьби, тим не менше в цій формулі виявився досить високий рівень самосвідомості кримськотатарського народу та його політичної еліти.

Друга позиція, що трактує кримських татар як національну меншину, практично зафіксована в правовому полі Української Держави. Її дотримуються й місцеві кримські політики, й київська влада. Фактично це офіційна позиція України. Законодавство з національних меншин в Україні грунтовно розроблене й цілком забезпечує їхні національні й культурні права. Вважається, що немає жодних особливих підстав виокремлювати кримських татар із ряду інших національностей, котрі проживають в Україні. Більш того, наголошують, що Україна приділяє цьому народові значно більше уваги, ніж іншим, і несе фактично на собі весь тягар облаштування кримськотатарських переселенців у Криму, хоча зовсім не Україна несе відповідальність за акт депортації з тієї простої причини, що Крим був переданий до її складу кількома роками пізніше.

Московські політичні кола, які орієнтувалися переважно на місцеве “російськомовне” населення Криму, також відстоюють цю позицію. Набір аргументів, які наводяться з цього приводу, зводиться до заперечення історичної обгрунтованості прав кримських татар на територію Криму і створення своєї держави. Апеляції до часів Кримського ханства вважаються неспроможними, як узагалі всі подібного кшталту історичні аргументи, інакше довелося б дуже багато чого перекроювати на сучасній карті світу, а це загрожувало б великими конфліктами. Виходити варто з тих реалій, що склалися. Вказується, що, окрім кримських татар, свого часу з Криму були депортовані також громадяни інших національностей - греки, болгари, вірмени, німці, які також мають право на цю територію. Культурна самобутність і національна своєрідність кримських татар ні в кого не викликає сумнівів, однак їх визнають лише як одну з національних меншин і не більше.

В цілому, незважаючи на ідеологічний підтекст, ця позиція позначається певним прагматизмом: необхідно дбати про облаштування та економіку, домагатися нормального рівня добробуту народу, залишаючи осторонь усілякі політичні ігри. В цій моделі заперечується позиція, нібито шлях до гідного життя лежить через оволодіння механізмамивлади.

Між цими двома крайніми позиціями можна виявити й проміжні - більш м'які й компромісні. Одна з них тяжіє до першої позиції і зв'язана з визнанням за кримськими татарами права наm національно-територіальну автономію. В цьому випадку можна зберегти цілісність Української Держави, а з іншої - частково реалізується й право кримськотатарського народу на самовизначення.

Справді, треба визнати, що створення Кримської Автономії в 20-30-х рр. навряд чи було обгрунтованим без урахування кримських татар, що сформували в роки Російської революції свій досить впливовий національний рух.

Проте досить сильним аргументом проти надання Кримській АР етнонаціональної специфіки є реально існуючий стан речей - домінування “російськомовного” населення в Криму. Власне, йдеться не про росіян чи українців, а саме про “російськомовних” - це певна позаетнічна верства населення, складена з повоєнних переселенців з усіх кінців СРСР. Цій домінантній у Криму верстві більше підходить колишня назва “радянського народу”, оскільки вона досить змішана й складається не тільки з етнічних росіян або українців. Її нелегко спокусити ідеями, опертими на російський або український націоналізм, і в ній досить легко збудити ностальгію за колишніми часами відносного добробуту й спокою, чим, до речі, успішно користується комуністична пропаганда. Втім російські націонал-патріоти також нарощують зусилля для перетворення Криму в суто російську національну автономію з постійною загрозою відокремлення від України, та поки що їхні дії не мають серйозних успіхів.

Можна припускати, що Кримська республіка в перспективі здатна набути характеру національно-територіальної автономії за умов рішучої зміни демографічного балансу на користь кримських татар. Це може статися або в результаті швидкого природного зростання цього етносу або в результаті нової масштабної хвилі переселення, що має охопити вже й кримських татар Туреччини. В першому випадку потрібен досить тривалий час - декілька генерацій, а це ще дає змогу реалізувати ідею толерантної інкорпорації кримських татар в українське суспільство. В іншому випадку матиме місце ситуація, схожа з утворенням держави Ізраїль, що несе з собою загрозу серйозних конфліктів.

Ще одна проміжна позиція виходить із визначення кримських татар як корінного народу. Це поняття присутнє в Конституції України. Корінний народ розглядається як вигляд національної меншини, що вимагає особливих правових механізмів реалізації своїх прав. Його особливий статус, взаємовідносини з державою визначаються спеціальними законами й нормами міжнародного права. Прибічники цієї позиції прагнуть примирити ідею особливої виокремленості кримськотатарського народу з його фактичним правовим визначенням як національної меншини. Таким чином, стає можливим частково задовольнити національні амбіції кримських татар, не порушуючи чинних законів і норм.

У документах всенародного зібрання представників кримськотатарського народу (Курултаю) 1997 р. як основні напрями діяльності новообраного керівного органу кримськотатарського руху - Меджлісу - визначені завдання домагатися визнання статусу кримськотатарського народу як корінного, а також домагатися статусу Криму як національно-територіальної автономії в складі України на основі реалізації кримськотатарським народом свого невід'ємного права на самовизначення.

Варто зазначити, що компроміси - справа гарна, але часто вони виконують лише тактичну роль у влагодженні найгостріших протиріч. Домінантою залишається все ж тяжіння до однієї з перших двох моделей: право на державність або ж права національної меншини.

В цілому, наявна етнополітична ситуація в Криму може бути схарактеризована як певний коливальний рух відносно якоїсь нейтральної точки, що визнається більшістю: “кримські татари - це національна меншина з особливими історичними й культурними правами в кримському контексті”. Звідси розгортаються всі інші лінії концептуалізації згідно з політичними інтересами й орієнтаціями.

В політичній сфері найбільш гостро ставиться питання про офіційне визнання Меджлісу як повноважного представницького органу кримськотатарського народу. Завдання визначення Меджлісу в правовому полі України чітко було поставлене як один із пріоритетів на Курултаї 1996 р.

В цьому визнанні кримськотатарська політична еліта бачить засаду наступного вирішення решти проблем облаштування та розвитку кримськотатарської нації, тоді як супротивники визнання Меджлісу бачать тут нарощування зусиль у напрямку формування в перспективі самостійної кримськотатарської держави. Таким чином, у самому конкретному порушенні питання про визнання Меджлісу вже зіштовхуються ці дві вихідні лінії – чи є кримські татари нацією, чи національною меншиною? Інакше кажучи, чи варто переносити кримськотатарську проблему в політичну площину,чи обмежити можливості її вирішення національно-культурним рівнем?

Ідеологема “повернення”. В результаті депортації кримських татар 18-19 травня 1944 р. було виселено 238.500 осіб, загинуло в місцях депортації близько 46%. Основний мотив, що був підставою для виселення - колективна відповідальність усього народу за “співробітництво з окупантами”. Парадоксально, але цей факт побічним чином свідчить про визнання кримських татар як нації тодішніми правителями СРСР. Акція геноциду фактично сприяла більшій консолідації кримських татар як переслідуваної нації. В умовах вимушеного перебування “у вигнанні” (більша частина мешкала в Узбекистані) діяла заборона виїзду з місць поселення, порушення чого каралося кримінальною відповідальністю. Навіть за деякого послаблення тоталітарного режиму в 1956 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про зняття обмежень по спецпоселенню кримських татар” оголошував "недоцільним" подальше перебування народу в спецпоселеннях, але при цьому зберігалося табу на повернення в Крим і не враховував вимоги компенсації за втрачене майно. Вже самі ці обмеження закріплювали цілісність кримських татар як народу, перешкоджаючи його розмиванню й природному змішуванню з тамтешнім населенням.

Коли якась етнічна група ставиться у виняткові умови: або у привілейований стан (як, наприклад, росіяни), або ж в ущемлений, тобто політично виокремлюється із загального рівня, тоді неминуче посилюються процеси національної консолідації. Етнос шукає адекватні політичні механізми забезпечення своїх прав, а відповідно формується й національна самосвідомість. У 60-80-ті рр. виникає кримськотатарський національний рух, що викликає репресії з боку влади а, відповідно – й нове підсилення консолідаційних процесів.

Уперше великі масові акції в усіх регіонах проживання кримських татар відбулися під час ювілею 45-річчя створення Кримської АРСР. У вересні 1967 року в Ленінабаді відбувається нелегальний з'їзд активістів кримськотатарського руху. Його лідери наводять контакти з ліберальною інтелігенцією - прибічниками правозахисного руху (в цьому відіграв значну роль український генерал П. Григоренко), а через неї звертаються й до світового співтовариства. В результаті з'являється Указ Президії Верховної Ради СРСР (1967 р.), що в цілому реабілітує кримськотатарський народ, хоча і замовчує його право на повернення.

В період так званої “перебудови”, коли тиск репресивної машини був значно послаблений, піднімається нова хвиля кримськотатарського руху. Маніфестація кримських татар 20 червня 1987 року в Москві викликає співчуття й широкий резонанс в країні. Проблемою кримських татар починають опікуватися лідери радянської держави, заінтересовані в сприятливому міжнародному іміджі.

В листопаді 1989 р. ВР СРСР приймає Декларацію "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які підлягали насильницькому переселенню, та про забезпечення їхніх прав". Кримський облвиконком ухвалює постанову про виділення 8.400 земельних ділянок для кримських татар. Від цього моменту починається масштабний і погано контрольований процес переселення десятків тисяч кримських татар у Кримську область України.

Вимога реалізації права кримськотатарського народу на повернення в Крим стає головною консолідаційною ідеєю, взятою на озброєння політичною елітою кримських татар, яка почала формуватися. Питання ставиться саме про повернення народу, а не окремих соціальних груп, що пережили репресії 1944 р. і наступний період заслання. Навряд чи за півстоліття могла зберегтися значна частина переселених осіб. Мова йшла більше про їхніх нащадків, які за зняття репресивних обмежень могли досить повно користуватися громадянськими правами нарівні з іншим населенням середньоазіатських республік.

Наскільки реальним було їхнє бажання повертатися в Крим інколи викликає сумнів. Адже процес переселення завжди є болісним, він пов'язаний зі складностями облаштування на новому місці, з труднощами і втратами. Більш того, мігранти могли припускати, що на новому місці вони зустрінуть зовсім не теплий прийом від місцевого населення і досить насторожене ставлення влади, не готової ефективно вирішувати проблеми, що тут виникали.

Все це показує, що ідея повернення мала бути досить привабливою й сильною, аби спонукати маси людей покинути звичні місця проживання.

В типологічно схожій ситуації “повернення” єврейського народу на історичну батьківщину мало обгрунтування в масових репресіях німецького фашизму, коли мільйони євреїв були знищені, багато з них емігрували й не бачили сенсу в поверненні на колишні місця проживання. Ідеологія “повернення” тут була покладена на досить сприятливий грунт, чому також сприяла повоєнна міжнародна ситуація. На яких же підставах могла грунтуватися ідея кримськотатарського “повернення”? Надії на краще життя навряд чи мали достатню мотивацію. Реально скоріше відіграла свою роль пам'ять про минулі репресії, надії на власну державність, історична й культурна пам'ять, прив'язана до кримських ландшафтів і т. п. Ідея “повернення” фактично стала відповіддю кримських татар на виклик їхньому історичному існуванню як народу, відповіддю на акт геноциду і наступні репресії й відбивала прагнення народу зберегти свою гідність і значущість, неможливі поза кримським контекстом (курсив – Ред.).

Про те, що воснову мотивації “повернення” покладене цілком зрозуміле почуття протесту проти акту геноциду 1944 р., свідчить і те, що така міграційна стихія зовсім не охопила значно більшу масу кримських татар, яка проживає в Туреччині. Для цього вимагаються сильніші мотиви, аніж “відновлення історичної справедливості”. Не виключено, що в перспективі таким мотивом може стати ідея створення сильної кримськотатарської держави й тоді проблемний характер кримськотатарської теми посилиться ще більше й набуде нової якості.

Всього на 1 січня 1998 р. в АРК на постійне проживання повернулося 262.8 тис. депортованих громадян. Із них, за даним ГУ МВС України, 259.0 тис. кримських татар і 3.8 тис. вірменів, болгар, греків і німців. За даними кримського Державного комітету Криму у справах національностей і депортованих громадян (Держкомнац), які в цілому збігаються з цифрами, заявленими Меджлісом кримськотатарського народу, за межами Криму залишається до 220-250 тис. кримських татар. Однак є розрахунки, вироблені за різними методиками фахівцями соціологічної служби “Кримсоціс”, згідно з якими загальна чисельність кримських татар, які проживають в СНД, не перевищує 350 тисяч. Існує також думка, що десятки тисяч кримських татар постійно або тимчасово прописані в Криму, але не мають українського громадянства (тобто є громадянами інших держав СНД, передусім - Узбекистану), іноді чисельність кримськотатарського населення враховується в ході різноманітних обчислень двічі - за місцем прописки в Криму й за місцем громадянства. З'явився навіть спеціальний термін - “сезонні татари”, оскільки багато з них з'являються в Криму на період будівельного сезону. Практично неможливо встановити, скільки серед них із Криму або нащадків депортованих. На сьогоднішній день існує правове поняття "депортовані народи”, під що потрапляють фактично всі особи перелічених національностей, які проживають на території держав СНД. На сьогодні частка депортованих громадян у складі населення Автономної Республіки Крим (без Севастополя) досягла 11.9%. В Бахчисарайському, Кіровському, Первомайському, Радянському, Джанкойському та Сімферопольському районах вона становить 20-25%, у Білогірському - 33% від загального числа жителів.

Починаючи з 1991 р., фінансування заходів, пов'язаних із поверненням та облаштуванням депортованих громадян практично цілком здійснюється за рахунок коштів, що виділяються з Державного бюджету України. На жаль, бюджетні асигнування на цю мету неухильно скорочуються. Та навіть наявними коштами не завжди розпоряджаються раціонально. Це призвело до помітного відставання темпів створення соціальної інфраструктури від темпів будівництва житла. Нинішнє законодавство створює ряд труднощів з отриманням громадянства для кримських татар, котрі повернулися з місць депортації. На цей час 64 тис. кримських татар не мають громадянства. (за станом на кінець 1998 року. – Ред.)

Відсутність громадянства перешкоджає участі в приватизації, виборах, улаштуванню на державну службу, навчанню і т. ін.

Кримська автономія й можливості подальшого розвитку “кримськотатарської ідеї”. Наявність автономного територіального утворення в рамках унітарної за характером національної держави вже саме по собі є парадоксом. Також суцільною ілюзією, розрахованою на легковірність громадян, є всі міркування про “багатонаціональний кримський народ”. Фактично у вигляді АРК ми маємо російськомовне пострадянське напівдержавне утворення, яке виникло в результаті нерівноправного для України компромісу інтересів політичних еліт Москви та Києва. Існування АРК неможливо пояснити наявністю великої кількості росіян, які проживають тут, бо в інших областях України їх налічується значно більше, однак ніхто всерйоз не ставить питань про створення нових автономій у Донецьку або Луганську.

Єдиним виправданням існування Кримської Автономії слід визнати все ж кримськотатарський чинник. Але АРК створена зовсім не як національно-територіальна автономія і далеко не в інтересах кримських татар. Скоріше можна визнати, що вона створювалася якраз для протидії міграційному рухові в ситуації, коли ані Москві, ані Києву, зайнятим своїми проблемами, ніколи було дбати ще й про кримських татар. З іншого боку, утворення АРК запобігало ситуації, коли після поверненні кримські татари висунули б вимогу створення національно-територіальної автономії. Тоді АРК фактично слід розглядати як своєрідний засіб зміцнення місцевої влади у відповідь на очікувані наслідки переселення. Почасти це також і засіб самоорганізації російськомовного населення Криму для захисту своїх матеріальних і політичних інтересів.

Як бачимо, “історична справедливість” усі ж має свої межі. Інколи спроби повернутися до минулого стають новим актом “історичної несправедливості” стосовно становища, що склалося. Створення Ізраїльської держави, хоч би як воно було історично виправданим, обернулося все ж украй несправедливим ставленням до палестинського народу. Така ж ситуація могла б виникнути й у випадку утворення суто етнічної за характером кримськотатарської держави.

Тому залишимо осторонь розмови про історичну справедливість. Не можна також цілком прийняти й ситуацію домінування "російськомовного" населення в системі влади Криму. Найбільш правильний погляд на Кримську Автономію полягає в її розумінні як механізму вирішення конфліктних суперечностей і погодження інтересів кримських татар з місцевим населенням як знаряддя толерантної інтеграції кримських татар у систему українського громадянського суспільства. Якщо цю функцію АРК неспроможна виконувати, слід, мабуть, замислитися над питанням про доцільність її подальшого існування.

Справді, етнічні права кримських татар як національної меншини цілком можуть бути забезпечені відповідними механізмами центральної влади в Києві. На основі чинних механізмів погодження інтересів різноманітних верств населення в Криму може сформуватися ідеологія співіснування різноманітних етносів, що сприятиме стабілізації ситуації й знизить імовірність розвитку небажаних для національних інтересів України процесів. На жаль, деякі аспекти аналізу ситуації в Криму не дають достатніх підстав для оптимізму щодо можливості формування таких механізмів у найближчому майбутньому. Передусім це пов'язане з конфліктними ситуаціями, що не раз виникали за останні роки між кримськими татарами й місцевою владою. Ці конфлікти показують наявність глибоких внутрішніх суперечностей, що склалися в Криму.

Насторожують деякі процеси в розвитку кримськотатарського суспільства, що можна витлумачувати подвійно - і як природні процеси кримськотатарського національно-культурного відродження, і як нарощування політичного потенціалу кримськотатарського етносу. Є високий ступінь ризику паралельного або неконвергентного розвитку місцевого кримського і кримськотатарського співтовариств громадян, що має реальну перспективу великомасштабного конфлікту.

В умовах поглиблення економічної кризи й неможливості вирішити елементарні проблеми виживання, за недостатнього законодавчого закріплення прав власності та умов правової незахищеності всіх громадян АРК, цілком можливим стає розширення поля впливу ідеологеми, згідно з якою єдиним сувереном у Криму є кримськотатарський народ з пріоритетним правом на багатства півострова: землю, воду, надра, споруди й т. п.

Визнаючи історичну правомірність “кримськотатарської ідеї”, зав'язаної на концепції “повернення”, все ж було б межею наївності вважати, що з остаточним переселенням і облаштуванням кримських татар вона не набере подальшого розвитку з якимись новими домінантами й цінностями навзамін ідеї, що реалізувалася - “повернення”. Було б досить послідовним у логіці кримських татар зробити наступний крок у розвитку ідеології національної консолідації й розвивати ідею цілковитого національного самовизначення, проробляючи можливості поступового формування кримськотатарської державності.

Й хоча на даний момент лідери кримськотатарського руху не ставлять це завдання на порядок денний, українським аналітикам варто проробити й цей варіант. Питання не в тому, чи є явні або приховані інтенції цього типу у кримських татар, їхніх лідерів або у їхніх зарубіжних союзників. Нинішня кримськотатарська політична еліта демонструє лояльне ставлення до української держави. Питання в тому, чи можливе в принципі створення кримськотатарської держави й за яких умов ця гіпотетична ідея здатна втілитися в реальні гасла та дії політиків?

Якщо це неможливо в принципі, то підозри ряду аналітиків і політичних діячів, що стратегічною метою кримськотатарських лідерів є створення незалежної кримськотатарської держави, є міфологемою, за якою стоять відповідні політичні сили, заінтересовані в тому, щоб забити клин між Києвом і Бахчисараєм, Києвом та Анкарою. Однак припустимо, що це не міф, і спробуємо з суто наукових позицій змоделювати таку ситуацію теоретично. Сподіваюся, що нас зрозуміють цілком правильно й самі кримські татари.

Справді, ідеологія такого типу у кримських татар цілком можлива, якщо вони самі сприймають себе як націю, а не як національну меншину. Логіка політичного розвитку нації прямо підводить її до необхідності домагатися права самим вирішувати свою долю. Крім того, по деякому часі можна очікувати заміну політичної еліти кримських татар, коли до керівництва рухом може прийти нова генерація, вихована здебільшого в школах і вузах південного сусіда, яка може бути пройнята більш радикальними поглядами й волелюбними устремліннями, як це взагалі властиво молоді.

Часто висловлюється думка, що фактично на сьогоднішній день Меджліс відіграє роль паралельного уряду в Криму, уряду для кримських татар, зі всіма необхідними відділами й секторами. Слід враховувати, що кримськотатарський рух - це щось більше ніж політична партія, хоча, звичайно, оцінювати його в державно-правових категоріях не зовсім коректно. Справді, може створюватися враження, що в рамках системи національного самоврядування йде поступове цілеспрямоване формування елементів кримськотатарської державності. Реально функціонує автономна система кримськотатарського самоврядування. Створена своєрідна управлінська вертикаль: Меджліс - районні меджліси - сільські меджліси. Така організація дає змогу Меджлісові проводити свою політичну лінію і здійснювати керівництво кримськотатарським рухом на місцях. При цьому функціонує власний інформаційний простір, канали й передачі на радіо й телебаченні, преса. Уособленню кримськотатарського соціуму сприяє і створення численних "власних" асоціацій за професійними та іншими ознаками.

В умовах подальшого ослаблення Української держави можливим стає й формування сприятливого цим інтенціям міжнародного контексту. При цьому навіть в умовах наявного демографічного балансу кримськотатарські радикали можуть підняти питання про нове “відновлення історичної справедливості” вже зразка 1783 р. Україна, як завжди в критичних ситуаціях, напевно залишиться в повній міжнародній ізоляції, без моральної й матеріальної підтримки ззовні і, скоріше за все, їй нав'яжуть імідж країни, яка пригноблює інші народи. Цілком можливо, що для “врятування” ситуації і захисту “російськомовних” з'являться російські “миротворчі контингенти”, що, природно, стане прологом для інкорпорації Криму до складу РФ.

Геополітична площина проблем Чорноморського регіону примушує визначити ще одного суб’єкта, який не є заінтересованим у інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство та пошуку взаєморозуміння між керівництвом Меджлісу та Українською державою. Мова йде про російський вектор впливу на регіональні процеси. Враховуючи існування власних специфічних інтересів, цей вектор, з деякими застереженнями, розпадається на кілька складових - РФ (державне керівництво, спеціальні служби, політичні партії, економічні угруповання тощо), Чорноморський Флот, політичні сили Криму проросійського спрямування.

Збереження контролю РФ над процесами в Чорноморському регіоні потребує зміцнення позицій Росії на Кримському півострові (унікальна військово-морська база в Севастополі). Особливого значення все це набуває з огляду на перспективні проекти транспортування каспійської нафти за умов утрати останнім часом позицій РФ у регіоні Південного Кавказу. Необхідність для РФ посилення позицій на Чорному морі зумовлюється й процесом подальшого розширення НАТО, оскільки до "другої хвилі" розширення, цілком можливо, входитимуть і чорноморські країни - Румунія та Болгарія.

Неврегульованість кримськотатарської проблеми дасть змогу офіційній Росії, в разі ускладнення відносин з Україною, вирішувати дві взаємопов’язані проблеми: підтримувати етнополітичну ситуацію в АРК в неврівноваженому стані - на випадок жорсткої розмови з Києвом щодо ЧФ або Севастополя та створювати атмосферу підозрілості між Україною й Туреччиною, що об’єктивно посилюватиме геополітичну вагу Росії в Чорномор’ї.

Приклад Чечні показує, наскільки складно і майже неможливо впоратися з народом, що вирішив боротися до кінця за свою національну незалежність. І який, до того ж, має достатньо потужну матеріальну й моральну підтримку ззовні. Одначе в умовах Криму розгортання чеченського сценарію призведе в кінцевому підсумку або до його повного відділення від України, що недоцільно економічно, або ж - до формування анклавів общин, котрі ворогують між собою, як це можна бачити на прикладі Кіпру або Лівану. Хоч би яким неймовірним здавався такий хід подій, однак у сучасній історії ми бачимо й іще неймовірніші сценарії.

Питання в тому, чи готова Україна до таких історичних несподіванок? І чи потрібно їй терміново зміцнювати оборону південних рубежів? А чи все ж опрацьовувати інші, сприятливіші для неї стратегії?

Кримськотатарська проблема є однією з ключових у визначенні сучасної внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації України. Це пов’язане з високим конфліктогенним потенціалом кримськотатарського чинника. З іншого боку, врахування цього чинника може виконати істотну стабілізаційну роль щодо ситуації в Криму, що важливо під кутом зору національної безпеки України.

Міфи про ісламську загрозу, про Меджліс як другу владу, екстремістського спрямування, про загрозу масового переселення кримських татар із Туреччини тощо так або інакше відіграють свою негативну роль, оскільки впливають на орієнтації української політичної еліти. Україна, нехтуючи власними національними інтересами, фактично відмовилася від реальної підтримки та взагалі від діалогу зі своїм природним союзником у Криму - проукраїнськи налаштованою кримськотатарською політичною елітою.

Острах перед гіпотетичною й міфічною ісламською загрозою обертається реальною загрозою взагалі втратити Крим. Виступи кримських сепаратистів проти Меджлісу, намагання експлуатувати міф про другу владу - все це наслідок розуміння, що саме Меджліс є реальним і сильним ворогом, який заважає реалізації сепаратистських намірів.

Заяви типу, що всі національності в Криму є рівними й що, начебто, немає підстав виокремлювати який-небудь етнос, що історично в Криму також проживали інші корінні народи, тощо, - все це спекуляції на невігластві, які фактично мають на меті закріпити домінування в Криму “російськомовного” чинника.

Принципи вирішення проблеми. Нові реалії нашої доби висвітлюють необхідність у більш грунтовному осмисленні проблем розвитку України як у контексті наявної ситуації, так і в перспективному баченні можливих цивілізаційних стратегій, спрямованих у найближче майбутнє.

Вивчення форм співвіднесення ситуації в Криму та в Україні в цілому дає змогу побачити складну й суперечливу картину боротьби різних тенденцій, які мають коріння в ментальних структурах минулого, але які також пов’язані з надіями на оновлення й сподіваннями на адекватне прилучення до загальносвітових цивілізаційних процесів.

Тут можливо тільки накреслити деякі моменти бачення, що ведуть до реальних перспектив майбутнього. Цей підхід є особливо значущим з огляду на те, що, незважаючи на різницю моделей бажаного майбутнього, які відстоюють політичні сили в Криму та в Україні в цілому, в просторі наявних можливостей залишається й деяке спільне поле загальних цінностей і сенсів, навколо яких і варто будувати стратегію подальшого розвитку.

Можна сперечатися й не знаходити спільного розуміння стосовно минулого, але щодо майбутнього ми зобов’язані шукати й знаходити точки взаємопорозуміння та згоди. Інакше ми змушені будемо пожертвувати розумом на догоду емоційній і неврегульованій стихії, що неодмінно призведе до тупикової ситуації нерозв’язного конфліктного протистояння. Далеко за прикладами ходити не треба. Ситуація тривалого арабо-ізраїльського конфлікту свідчить, як легко створити проблему внаслідок взаємної непоступливості і як важко її розв’язати, не застосовуючи радикальних заходів.

Специфіку й глибинну природу сучасної ситуації в Україні та Криму навряд чи можна визначити за рахунок поверхових пояснень складних і багато в чому унікальних процесів. Причини ситуації часто вбачають в діях і мотивах поведінки політичних лідерів, партій, рухів. Але зрозуміло, що невідворотність цілого кола дезінтеграційних процесів за умов радикального реформування економічного життя суспільства слугувала основою для політичного виокремлення регіонів пострадянського простору, де мав бути врахованим і національно-культурний чинник.

Кримська Автономія виникла частково як реакція сил, орієнтованих на збереження політичних структур колишнього СРСР, спираючись на менталітет радянської людини, але частково також і у зв’язку з особливостями реальної соціально-культурної ситуації, що має яскраво виражений поліетнічний характер. У контексті загальноукраїнської ситуації Крим демонструє найбільш чітко проблеми, пов’язані з боротьбою цих двох тенденцій, а рішення, які приймаються у зв’язку з ситуацією в Криму, істотно впливають на характер розвитку українського суспільства в цілому.

 В цій ситуації навряд чи можлива реставрація колишніх порядків інакше як на засадах силових рішень. Так само неприйнятним є й шлях, запропонований радикальним націоналізмом, коли знову все зводиться до силових рішень. Найбільш прийнятним стає шлях цивілізованого і безконфліктного просування до затвердження нових реалій, побудованих згідно з довічними людськими цінностями та правами: життя, свобода, добробут для кожної людини, незалежно від національності або віри. Тут може бути позначена точка сходження різних інтересів і сфера застосування спільних зусиль. Варто відмовитися від ілюзій, що тягар вирішення цих проблем спроможний узяти на себе хтось із зовні - росіяни, Захід або взагалі міжнародне співтовариство. Головний тягар відповідальності лежить на самих громадянах.

Розуміння важливості цієї обставини здатне стимулювати розвиток національної та регіональної самосвідомості, які центровані насамперед довкола осмислення власних інтересів і формується в процесі пошуків шляхів їх оптимального втілення. Неабияка роль у цих процесах належить культурі, що виступає формою самоорганізації та орієнтації свідомості людей і так слугує засадою мотивації поведінки та прийняття життєво важливих рішень. В умовах полікультурного суспільства особливого значення набувають процеси поглиблення взаєморозуміння між різними культурними середовищами: не відмовляючися від власної ідентичності, кожна культура в цій взаємодії здатна збагачувати себе й надавати свої досягнення іншим.

За сучасної ситуації Крим стоїть перед необхідністю стратегічного вибору з трьох альтернатив:

а) реставрація минулих форм свідомості й консервування власної самобутності та ідентичності, хоча, можливо, й на сучаснішому рівні;

б) максимальне залучення населення до сучасної масової культури, яка постає як репрезентант сучасної свідомості;

в) формування нових структур ідентичності, орієнтованих на загальнонаціональні інтереси.

Реально ці тенденції існують у нашому житті, взаємодіють проміж собою й надалі виявлятимуться, але так або інакше вибір полягає у визначенні домінанти розвитку, від якої врешті-решт і залежить: існуватиме єдине суспільство в Україні чи ні.