Сергій ЛАЩЕНКО,
журналіст

ЧИМ Є КРИМ ДЛЯ УКРАЇНИ?

Яких-небудь років десять тому слово “Крим” для середньостатистичного українця асоціювалося з морем, сонцем, пляжами, мальовничою природою, садами й виноградниками, тобто мало яскраво виражену позитивну забарвленість. Час уніс до цього сприйняття свої корективи. Тепер, на порозі третього тисячоліття, Крим уже сприймається по-іншому, без ейфорії. Найкрасивіший півострів (“Медаль на грудях планети”, – як полюбляють говорити кримські татари) став джерелом тривог: аж надто багато проблем виникло тут одразу після здобуття Україною незалежності.

По-перше, це проблема сепаратизму у зв’язку з несхожістю Криму на іншу частину України. Пов’язана з нею проблема українофобії та проблема Чорноморського флоту, що набила оскому. Я вже не кажу про нинішню недосяжність Криму для курортників: із нашими зарплатами якось не до чайок і кипарисів...

Нарешті, іслам – проблема цілком нова, адже “ісламський фактор” Україну не турбував уже років із триста. Встигли відвикнути.

Крим – батьківщина кримських татар. Іншої землі у них немає

В чому головна особливість Криму? В тому, що він довго належав Росії? Навряд. У такому випадку його можна було б розглядати як логічне продовження Причорномор’я, також досить обрусілого регіону України. Ні, головна його особливість у тому, що він є батьківщиною кримських татар...

Порти, що не замерзають, зручні гавані, чарівної краси природа, руїни стародавніх храмів – усе це заслуговує на увагу, але саме факт наявності корінного народу (який претендує на кримську землю й більше ні на яку іншу!) багато в чому визначатиме майбутнє півострова.

Звісно, Крим і для українців не чужий. “Українська присутність” на півострові з часів Тмутараканського князівства – факт відомий. Більше того, наприкінці XVII сторіччя, як зауважував турецький хроніст і мандрівник Евлія Челебі, українці складали не менш як вісімдесят відсотків населення півострова.

Одначе цей факт можна розцінювати по-різному: можна стверджувати на цій підставі, що Крим “споконвічно наш”, а можна з більшою користю для справи поговорити про “татарський феномен”. Адже всі ці українці з часом стали кримськими татарами... А коли більшість асимілюється до меншості, то це говорить про більшу життєву силу меншості. Виходить, що сам Бог подбав про те, щоб татари міцно сиділи на цій землі, зберігаючи свою самобутність. Система цінностей такого народу гідна пильного вивчення.

Кілька слів про іслам

Як відомо, кримські татари – мусульмани. А іслам, безумовно, має свої сильні сторони. Неоднозначність постулатів Корану дає можливість кожному вірити в “своє”, залишаючися, проте, в лоні однієї релігії. Чи не тому за перші два віки свого тріумфу Магомет здобув більше прихильників, ніж Іісус за весь час існування християнства?

Є ще один аспект. Православ’я візантійського кореня з його ірраціональністю й фаталізмом забазпечує значну перевагу екстерналів у суспільстві (“екстернал” – це людина, яка вважає, що її життя цілком залежить від зовнішніх обставин. Вона буде скоріше пристосовуватися, ніж змінювати їх). Сучасні вчені-соціологи вважають, що такими є 60 відсотків українських громадян. У країнах Заходу, навпаки, 60-70 відсотків населення складають інтернали, тобто люди, схильні відповідати за свої вчинки, які вважають, що все в житті залежить від них самих. Дослідження серед кримських татар, наскільки мені відомо, не проводилися; але на мою думку, інтерналів у їхньому середовищі більше половини. Українською пасивністю та покорою долі, що передається з покоління в покоління заклинанням “Якось воно буде...”, вони не наділені.

Маленьку батьківщину люблять більше?

Кримські татари відрізняються від нас не тільки віросповіданням і смаглявістю шкіри, а й тим, що батьківщину свою вони люблять інакше: тремтливо, жертвенно, безмежно.

Крым – ты моя религия,
ты моя боль великая...

У цих схвильованих рядках молодої поетеси Лілії Буджурової – ключ до розуміння кримськотатарської проблеми. Українці та росіяни, навіть найпорядніші, наймужніші, люблять батьківщину по-іншому. Порівняйте:

Ненавистная моя родина!
Нет постыднее твоих ночей,
Как тебе везло
На юродивых,
На холопов и палачей!

Ці рядки написала Ірина Ратушинська в неповні 23 роки... Сказати, що вона не любить батьківщину, не можна. За ці та решту віршів вона “відсиділа” своє й не покаялася. Просто любить вона інакше, більш критично, чи що...

Чим пояснити цей феномен? Моє припущення: чим менша батьківщина, тим гостріше відчуття хазяїна, тим більше відчуття відповідальності, тим ніжніша любов до неї, тим вищий відсоток патріотів. Канадець не може любити свою батьківщину так міцно, як словак, інгуш або естонець. Його любов спокійніша, він може розслабитися на своїх просторищах; депортуйте його хоча б сто разів із Принс-Руперта до Принс-Джорджа або з Піс-Рівера до Беренс-Рівера – великої трагедії в цьому не буде: і там, і там – Канада з її лісами, озерами та першокласними автострадами!

А ось кримські татари настільки зрослися з рідною землею, з рідним куточком, що й за півстоліття вигнання це почуття не ослабло; татарин родом із випаленого сонцем степового Джанкоя до красуні Ялти “лижі гострити” не буде. Йому найкраще там, де могила прадіда.

Для більшості кримських татар Крим є і великою, й малою батьківщиною водночас. Мине ще дуже багато часу, перш ніж вони почнуть відчувати себе частиною України...

Кримські татари – європейці не менше, ніж ми. А може, навіть, більше

Степ, кіннота, невільники, мечеті – все це наша історична пам’ять пов’язує зі словом “татари” і з такими поняттями, як “дикість” та “азіатщина”. Але ці застарілі стереотипи ми невдовзі будемо змушені змінити, оскільки вони не відповідають дійсності. Звісно, це відбудеться не одразу. Адже не одразу населення Східної України почало вірити, що бандерівці – це борці за свободу, а не “душогуби”. Та все ж повірило... Отже і кримських татар треба сприймати такими, якими вони є.

Українці справедливо пишаються своїми демократичними традиціями, вважаючи, що саме цим вони відрізняються від росіян (для яких більш прийнятною виявилась ідея централізованої влади). Проте демократичні традиції й серед кримських татар надто міцні. Саме вони допомогли обрати оптимальні форми боротьби, дали змогу мобілізувати весь народ на вирішення свого головного завдання – повернення до Криму.

Форма керівництва рухом була справді своєрідною, і її, до речі, високо оцінив і ретельно описав правозахисник генерал Петро Григоренко. Коли було вирішено розпочати петиційну кампанію, кримські татари вчинили так: кожний населений пункт обирав свого представника, якому виписувалося доручення на право представляти його виборців. Представники селищ згруповувалися по районах і так чергували в Москві. По деякому часі групи мінялися. Якщо намічалася значна акція, до Москви з’їжджалося кілька груп. Кожен представник фінансувався тими, хто підписав йому доручення. Доручення кожної миті могли відібрати й передати комусь іншому.

Таким чином, керівництва у звичайному сенсі слова не було. Уповноважені селищ – звичайні люди. До того ж часто змінювані. Тому КДБ з його винахідливістю нікому не міг причепити ярлик керівника, організатора. Обезголовити рух було практично неможливо, тим більше, що лідера типу Оджалана (керівник курдських сепаратистів) кримські татари не мали. Як не мали й потреби в ньому.

Весь секрет у тому, що ці люди й у вигнанні зберегли себе як народ. Майже втративши свою рідну мову, вони не порозучувалися домовлятися одне з одним. А це – риса цивілізованих європейців!

Ось у кого повчитися б демократії. І не треба їздити за кордон, найцінніший досвід – тут, зовсім поруч, у тому Криму, який раніше був просто оздоровницею. Проте віднині він може стати чимось значно більшим: скарбницею ідей, резервуаром найбагатшого досвіду збереження нації, зміцнення державності. Просто слід уважніше придивитися до свого південного сусіда (який є тепер одним із двох корінних народів України), спробувати зрозуміти його вже як брата.

Чи завжди кримські татари розуміють українців?

На жаль, не завжди. І на це є свої об’єктивні причини. Кримські татари справді не можуть зрозуміти: як це титульна нація, котра становить три чверті населення держави, яку ніколи не “виривали з корінням”, не депортували, може мати якісь проблеми з рідною мовою або, скажімо, проблему єдності? Тому вони мають велику спокусу (і островні реалії сприяють цьому) вважати українців різновидом росіян, чимось на зразок сибіряків або уральців. Про це з сумом пише журналістка Тамара Соловей у газеті “Кримська світлиця” після знайомства з активісткою кримськотатарського руху Айше Сеїтмуратовою: “Я з подивом і образою зрозуміла, що вона не відрізняє українських журналістів від “російськомовного населення”. Пропонуючи стати на місце кримських татар, правозахисниця забуває, що ми, українці, не тільки стоїмо не на кращому місці, але ще й по-доброму заздримо її народові: все-таки він чимало досяг у сфері відродження своєї мови та культури...”

Є й такі кримські татари, які вважають, що батьківщина українців починається за Перекопом, а в Криму вони на тих самих правах, що й естонці, білоруси, вірмени... Декілька років тому Ельдар Іслямов у статті “Навіки з Україною?” висловив думку, що через 10-20 років постане питання про відокремлення Криму від України, а поки що (цитую) “можна сподіватися на залучення її економічного потенціалу та ресурсів на вирішення проблеми репатріації кримськотатарського народу”. І хоча такі статті – велика винятковість, можна зрозуміти тих українських політиків, які без особливого ентузіазму дивляться на повернення до Криму корінного народу. Чи не створює Україна проблему сама собі? Чи не асимілюються поступливі й толерантні українці, як і триста років тому? Чи не стане Андрій Айдером, Остап – Османом, а Микола – Мустафою?

Такі побоювання час від часу висловлюють у кулуарах деякі обачливі політики. Хоча, на мою думку, бачити головну загрозу українству в кримських татарах було б просто смішно! Особливо, якщо враховувати, що кримські українці вже майже асимільовані. Нащадки вихідців із Сумщини з прізвищами на “ко” практично не відрізняються від переселенців із Тамбова з прізвищами на “ов”. І не варто ображатися на Айше Сеїтмуратову, вона не дуже погрішила проти істини: “Андріїв” та “Остапів” треба ще виростити, виховати...

До речі, саме з поверненням кримських татар багато українців націонал-демократів пов’язують свої надії на краще майбутнє Криму.

Зближення дає нам шанс

Загалом, взаємовідносини українців і кримських татар цілком могли б скластися далеко не кращим чином. Кожна зі сторін мала б свої підстави в чомусь звинуватити сусіда. Історичні образи – річ дуже серйозна! І ми до цього моменту могли б уже “расхлебывать” черговий європейський Карабах. Тільки тепер вже на території України. В тому, що його досі не було, – заслуга наших менталітетів. Ми й татари постали однаково терплячими й толерантними. А крім того, в історії не останню роль відіграє Його Величність Випадок. Адже трапилося ж так, що одним із найпомітніших і найповажніших діячів кримськотатарського національного руху став... українець Петро Григоренко.

Колишній генерал, людина чесна й непохитна, він не міг залишатися байдужим до долі депортованого народу. Узнавши всю правду про трагедію кримських татар, Григоренко активно влився в боротьбу й пройшов той самий шлях, що й більшість татарських активістів. Він стійко витримав усі випробування, що випали на його долю. Здобуваючи для татар права на повернення до Криму, сам він змушений був доживати свої дні на чужині, у вигнанні. Тужив за Україною, й останні його слова, промовлені в американському шпиталі, були українською мовою.

...Він повернувся в Україну пам’ятником, який тепер гідно височіє в центрі Сімферополя. Його ім’ям названо вулиці й проспекти. Генерал повернувся, щоб стати символом порядності й шляхетності. А ще – символом дружби українців і кримських татар.

Відіграла свою позитивну роль і майже тридцятилітня дружба двох правозахисників – В’ячеслава Чорновола й Мустафи Джемілєва. Адже вони й “сиділи” практично поряд, активно листувалися. Своєю позицією вони багато в чому визначили майбутнє українсько-кримсько-татарських відносин.

Треба звернути увагу й на те, що практично всі зерна, посіяні раніше, також дали гарні сходи. Ще до війни Павло Тичина товаришував із кримськотатарським письменником Шамілем Аладіном (більше того, міг спілкуватися з ними вишуканою кримськотатарською мовою!). А пізніше учень і товариш поета Станіслав Тельнюк наприкінці вісімдесятих багато зробив для того, щоб українці Києва бачили в кримських татарах своїх друзів і союзників. Він послідовно доводив необхідність створення організації “Українці на захист кримських татар” і тільки безглузда трагічна смерть не дала йому закінчити розпочату справу. Втім, цей імпульс не пропав марно. Як і його ранні історичні повісті, в яких Тельнюк створив немало позитивних образів кримських татар, так і активна життєва позиція в роки перебудови відіграли не останню роль у тому, що сьогодні більшість українських націонал-демократів співчувають корінному народові Криму, вважають справедливим його вимогу відновити національно-територіальну автономію.

Станіслав Тельнюк знав свій народ, знав його найкращі якості й тому був упевнений, що захисники у кримських татар знайдуться. Так і сталося. Навіть кримські українці, незважаючи на свою відносну малочисельність, розрізненість, перебуваючи в задушливій шовіністичній атмосфері півострова, чимало зробили для налагодження добрих стосунків із татарами, які повернулися з депортації. Поет із Чорноморського Орест Корсовецький присвятив декілька віршів своїм новим друзям. Вірші вийшли гарними, людяними, щирими, такими, як і сам автор – колишній партизан, фронтовик (а пізніше вчитель однієї зі шкіл на Чукотці, де він послідовно відстоював право чукотських малюків вивчати рідну мову). Переїхавши після хвороби до Криму, Орест Корсовецький перейнявся такою ж глибокою симпатією й до кримських татар. Вміння співчувати – ось головна риса характеру цієї видатної людини.

Затихла пісня, та чути мушу:
моєю стала чужа біда,
татарська доля уклалась в душу,
іду в тумані – душа рида...

Це рядки з його вірша “Пісня в тумані”. Ось вона, славетна українська толерантність... Самим іноді несолодко доводиться від скісних поглядів і безглуздих звинувачень у “буржуазному націоналізімі”, в самих душа болить за дітей та онуків: чи збережуть рідну мову, чи не розчиняться в “російськомовному” морі? А ось, як бачите, про татар уболівають...

Й Орест Корсовецький не єдиний стихійний захисник кримських татар. Колишній моряк, а тепер відомий ялтинський бандурист Остап Кіндрачук написав цикл статей про цей багатостраждальний народ під назвою “Єшіль ада” (“Зелений острів”), відмитивши все найкраще, що було між нами. Таким чином він намагався підготувати своїх співвітчизників до масового повернення депортованих, щиро бажаючи зберегти їх від штучно роздутої місцевою владою татарофобії. До речі, якийсь час він брав уроки кримськотатарської мови у самого Сейрана Меметовича Усеїнова, й, що відрадно, тепер у його репертуарі є не тільки українські, а й кримськотатарські народні пісні! Що стосується корінних кримців, то вони мають одну гарну рису: вміння відповідати добром на добро. Не раз і не два вони виявили себе щирими українськими патріотами, інколи навіть більшими за самих українців.

Така ситуація унікальна й сповнює оптимізмом: подій, подібних до югославських, ми не матимемо.

Крим може стати українською Швейцарією

Те, що українці й кримські татари намагаються знаходити й знаходять спільну мову, це добре. Але, на жаль, мир і згода на півострові залежать не тільки від них. Російськомовне населення, хоча й розуміє, що Україна – це всерйоз і надовго, а вже татари – тим більше, все ж у більшості своїй мислить консервативно. Далеко не всі росіяни готові поділитися своїм (тобто російськомовним) інформаційним полем, багато з них не бажають відкриття нових українських та кримськотатарських шкіл, необхідність вивчати ці мови в майбутньому їх просто лякає.

Покоління “довоєнних росіян”, які добре знали кримськотатарську мову, поступово сходить зі сцени, а нещодавні переселенці з Росії значно частіше налаштовані агресивно, ніж доброзичливо. Це імперська хвороба, й у Криму вона особливо помітна. У зв’язку з цим цікаві спостереження поліглота Віллі Мельникова (який володіє 93 мовами!) за його рідним містом Москвою. Серед знайомих поліглота тільки 15-20 відсотків поставилися до такого захоплення мовами похвально. Але 80-85 відсотків засудили цю витівку молодої людини, визнали її шкідливою “блажью”: мовляв, російській людині досить однієї мови – російської.

У Криму ще дуже сильні проросійські настрої, тому більшість населення півострова бажає вивчати мови десь такою ж мірою, як і москвичі. Пишу про це з великим жалем, оскільки й вибору як такого кримчани не мають. Крим стане або українською Швейцарією, або опиниться приреченим “еволюціонувати” в напрямку “українського Косова”.

Мовна політика в автономії має бути особливою, оскільки кримські татари – це корінний народ з добре розвинутим інстинктом самозбереження, а не якась там національна меншина. Ігнорування його проблем – міна сповільненої дії. Проте невміле їх вирішення – те ж саме.

Зараз, поки ще є час, треба спокійно заходитися вивчати досвід Швейцарії, Канади, Фінляндії та інших багатонаціональних держав і спробувати застосувати його в Криму. До речі, національний склад населення Швейцарії майже відповідає кримським реаліям. Порівняймо:

Крим

• Росіяни – 63 відсотки

• Українці– 25

• Кримські татари– 10

Швейцарія

• Німці – 64 відсотки

• Французи – 19

• Італійці– 8

Щоправда, мирне співіснування мов у Швейцарії не ускладнюється спогадами про колишні образи, пригнічення або депортацію якоїсь з етнічних груп. У Криму ж ситуація інша. Але за основу швейцарський досвід можна брати, він кращий за повоєнний кримський. Зауважте: більшість швейцарців знають три мови, а деякі навіть чотири.

До речі, в Словенії – державі, яку створено після розпаду Югославії, представники титульної нації зобов’язані вивчати мову національної меншини, поряд із якою вони мешкають. Тому словенці нерідко вивчають зовсім не споріднені угорську й італійську, хоча угорців у країні всього десять тисяч, а італійців і того менше. Кримських татар у Криму вже налічується більш як 250 тисяч, тому хоча б ази кримськотатарської потрібно давати населенню вже тепер.

І водночас треба покінчити з таким огидним кримським явищем, як українофобія. За кожний крок уперед на шляху до “швейцарської” гармонії українці сплачують своїм життям: два роки тому трагічно загинув активіст “Просвіти” Віталій Могильний, минулого року не стало редактора сакської районної газети “Відродження” Олексія Єфименка. Шовіністи пообіцяли розбити йому голову, але вчинили інакше: викинули з вікна п’ятого поверху.

Це жахливо, але наша байдужість куди страшніша. Газета “Відродження” була єдиною україномовною “районкою” на території півострова. Тепер її немає... Але завдяки братерській допомозі кримських татар почала виходити бахчисарайська районна газета “Думка”. Українці й кримські татари роблять її разом. Українською мовою.

Схоже, що саме цим двом народам судилося почати будівництво Храму Згоди на кримській землі. Складна, але почесна місія. Християни й мусульмани всієї землі дивляться на нас...

(газета “Независимость” від 29 грудня 1999 р.)