ВИСНОВКИ

Історія кримської етнічної преси нараховує майже півтора століття. Будучи одним з найяскравіших показників внутрішньої свободи і демократичності будь-якого полікультурного суспільства, національна преса Криму стала своєрідним зліпком його духовної історії. Вона розквітала тоді, коли в суспільстві актуалізувалися демократичні цінності, і схилялася до занепаду в періоди імперської несвободи.

Початок розвиткові етнічних видань Таврійської губернії було покладено вірменськими журналами, які виходили друком у Феодосії – "Голуб Масіса" ("Радуга") (1860-1865) і "Дастіарак" (“Вихователь”) (1872-1874). Але найбільшого суспільного резонансу в Криму і далеко за його межами наприкінці XIX-XX ст. набула газета І. Гаспринського "Переводчик-Терджиман" (1883-1918). Знаменно, що вже перші кримські етнічні видання, створені задля освіти власного народу, з великою повагою відзивалися і про сусідні народи та їхнє національно-культурне відродження.

Перше піднесення в історії етнічних видань випало на революційні 1905-1906 рр., коли послабшав імперський тиск і була скасована цензура. У Бахчисараї І. Гаспринський почав випуск газети кримськотатарською мовою "Миллет" ("Народ"), журналів "Алем-и-нисван" ("Жіночий світ") і "Ха-ха-ха", у Карасубазарі (Білогірську) Р. Медієв приступив до видання кримськотатарської газети "Ветан хадими" ("Працівник Родіни"), у Сімферополі В. Спиро – журналу "Молот" (орган "Поалей-Цион"), у Ялті А.Я. Гофшнейдер-Левентон – журналу "Молодая Иудея". Зростання кількості нових видань під час першої російської революції пояснювалося: 1) потребою в інформації; 2) недовговічністю нововідкритих видань; а у випадку з етнічною пресою – 3) потребою в національній самоідентифікації. Перша російська революція спричинилася до якісного стрибка в розвитку преси етносів Криму: збільшилася кількість як національних видань, так і представлених у них народів півострова, стали: більш вільним - їхній зміст, ширшим - охоплення аудиторії, відвертішими і настійнішими - політичні вимоги.

Однак практично всі створені на хвилі царського маніфесту 17 жовтня етнічні газети і журнали були закриті в період "столипінської реакції".

Незважаючи на репресивну політику Столипіна стосовно інородців, 1908 р. став часом активізації кримськотатарського громадського життя, пов'язаного значною мірою з перемогою ІІ турецької революції. Царські чиновники не могли не помітити сепаратистського заворушення в кримськотатарській еліті й у відповідь дедалі більше посилювали заборони на будь-який прояв національної самосвідомості. Доказом цього стало закриття газети Р. Медієва "Ветан хадими", видавці якої, однак, не здали своїх позицій. Лише "Терджиман" (з 1915 р. – "Енъи Терджиман") не тільки продовжував виходити друком, але і збільшив періодичність до щоденної.

Друге піднесення етнічної преси Криму відбулося після Лютневої революції 1917 р., яка проголосила рівність усіх націй. На півострові появилися єврейські, німецькі, караїмське і численні кримськотатарські видання.

Розквіт періодичної преси на півострові з початку Лютневої революції і до падіння уряду П.М. Врангеля пояснюється наявністю дореволюційних традицій, місцевих професійних журналістських кадрів; винятковим попитом на інформацію і т.д., а також  національно-відроджувальним рухом етносів Криму, який зумовив появу таких різних за своєю соціально-політичною орієнтацією видань, як "Известия Караимского Духовного Правления", "Акъ сес", "Бутоны Крыма", "Бюллетень палестинского эмигрантского бюро", "Вестник еврейской жизни", "Голос татар", "Die Welte Kommune", "Догру йол", "Енъи дюнья", "Енъи Терджиман", "Крым", "Миллет", "Къырым оджагъы", "Къырым мусульманлары седасы", "Къырым хаберлери", "Крымские мусульмане", "Русский терем" та ін.

Тема культурного відродження нації, необхідності реформування національної системи виховання і національної освіти, жіночої емансипації (для кримськотатарських і караїмських видань) посіла в більшості національних газет і журналів цього періоду провідне місце. Практично усі етнічні газети і журнали, що видавалися у той час, підтримували унікальну атмосферу національної толерантності і діалогу культур. У кримськотатарських виданнях вона взагалі зайняла одне з головних місць, оскільки саме кримськотатарський народ, який боровся за відновлення національної державності, підкреслював свою готовність відповідати за долю всіх кримчан, незважаючи на національність і віросповідання.

Неможливо не відзначити і загальної політизованості більшості видань, цілком пояснюваної тим, що в 1917-1920 рр. можливість випуску етнічної преси мали тільки політично впливові партії півострова (у тому числі національні). Чинником, який істотно вплинув на збільшення кількості видаваних на півострові газет, як і в 1905-1906 рр., стала їх короткочасність: одні видання припиняли свій вихід, а на їхньому місці появлялися інші. Але якщо в 1905-1906 рр. видання закривало і вилучало губернське начальство за вільнодумство, то з березня 1917 по листопад 1920 р. преса, яка віддзеркалювала інтереси тих або інших партій і політичних організацій, повинна була "йти в наступ" або ж здавати свої позиції разом зі своїми засновниками.

Душителями ж вільного слова в умовах воєнного часу були і "білі", і "червоні", і праві, і ліві. Виявилося, що безперешкодне висловлення своєї точки зору було привілеєм лише періоду з березня по грудень 1917 р. Розв'язаний на півострові спочатку більшовиками, а потім і представниками білої гвардії терор не тільки знецінив людське життя, але і скасував надбудовні стосовно нього права: на свободу совісті, слова та зібрань.

Унаслідок багаторазової зміни політичної влади протягом 1918-1920 рр. і встановлення в Криму радянської диктатури зі стихійно-вільним розвитком етнічної преси було покінчено: почався етап державно-регламентованої преси в рамках Кримської АРСР. І якщо на хвилі плану коренізації на початку 1920-х рр. держава всіляко підтримувала кримськотатарські видання, то з 1928 р. розпочала цілеспрямований процес вихолощування їхньої національної сутності. Припинився в 1920-і рр. і діалог культур на рівні системи етнічних видань: крім кримських татар, жоден інший етнос не отримав можливості випускати свою національну пресу. Особливо трагічною була доля українців, які становили значну частину кримського національного співтовариства (11%): їхні національні права керівництвом автономії заперечувалися найчастіше, неодноразово українці КрАРСР примусово заносилися до складу "росіян".

У 1930-і рр., у зв'язку з адміністративною перебудовою і проведеною "згори" боротьбою з "татарським буржуазним націоналізмом", на півострові знову появилися видання інших етносів – єврейські і німецькі. Однак національна розмаїтість цієї преси була свідомо приведена партійним керівництвом до розмаїтості мовної: формування нової радянської людини-інтернаціоналіста було несумісним з національними цінностями, традиційним укладом. У 1938 р., коли розвиток тоталітарного режиму досяг свого апогею, навіть мовній розмаїтості було покладено край: єврейські і німецькі районні газети було закрито, а назви республіканських кримськотатарських – замінено на нейтрально-радянські "Комсомолец" і "Къызыл Къырым" ("Червоний Крим").

Трагічні історії закриття етнічних видань у періоди суспільно-політичної несвободи стали доказом цінності національної преси, яка пропагує національні традиції, вироблений протягом сторіч кодекс поводження і моралі. Спираючись на багатовікову духовну спадщину своїх народів, відстоюючи пріоритет вічних цінностей перед цінностями "новими", політично вигідними, національні видання свідомо або мимоволі перешкоджали імперському зомбіюванню своїх співгромадян, перетворенню їх на безликих "радянських людей".

Так, під час громадянської розрухи 1917-1918 рр. саме кримськотатарські видання Криму, які відбивали природжений традиціоналізм свого народу, попереджали про небезпеку кровопролиття і братовбивства, прагнули зберегти громадянський мир і злагоду на півострові. Тому при радянському режимі став неможливим не тільки вихід подібних газет і журналів, але й фізичне існування їхніх натхненників. Не випадково коренізация в Криму перетворилася на свою протилежність, коли були розстріляні або піддані репресіям практично усі видатні кримськотатарські політики і діячі культури: А. Озенбашли, Х. Чапчакчі, С. Хаттатов, А. Одабаш, А. Айвазов, Б. Чобан-заде, М. Недім, Ф. Мусаніф, Я. Мусаніф, І. Тархан, У. Іпчі, М. Софу, Б. Чагар, О. Акчоракли, Д. Гафаров, А. Лятіф-заде, М. Куртієв, Е. Шемьї-заде й ін.

Велика Вітчизняна війна, однак, змусила сталінський режим по-іншому подивитися на етнічні видання, використовувати їхні величезні можливості для ведення інформаційних війн із прекрасно організованою системою пропаганди гітлерівської Німеччини. Під час оборони Севастополя видавалася вірменською мовою "Кримська бойова газета" ("Кримян мартакан терт"), у період окупації Криму в Краснодарі і Сочі продовжував виходити друком "Къызыл Къырым", а під час визволення півострова 4-м Українським фронтом випускалася червоноармійська газета кримськотатарською мовою "Сталин байрагъы" ("Сталінський прапор").

Привернути на свій бік симпатії місцевого населення за допомогою національної преси намагався й окупаційний режим у Криму. Так, кримськотатарська окупаційна газета “Азат Крим” (“Вільний Крим”), що видавалася в 1942-1944 рр., розповідала про звірства більшовиків у Криму і про трагічну долю діячів кримськотатарської культури в радянський період.

У той же час у радянській газеті "Къызыл Къырым", навпаки, писалося про історичну дружбу кримськотатарського і російського народів, подвиги воїнів-татар, їхню участь в партизанському русі і підпіллі, а фашисти обвинувачувалися в розпаленні міжнаціональної ворожнечі.

Однак жодна зі сторін у цьому інформаційному протистоянні не була зацікавлена в національному відродженні корінного населення Криму. Після визволення Криму з'ясувалося, що принцип "Розділяй і пануй" був добре знайомий не тільки гітлерівцям, що розстріляли євреїв, кримчаків і циганів і демонстративно виявляли прихильність до інших етносів, але й радянським ідеологам: кримських татар було названо "народом-зрадником" і депортовано за національною ознакою.

Насильницькій депортації були піддані і представники інших етносів півострова (у серпні 1941 р. – німці, у червні 1944 р. – вірмени, греки, болгари), що у свою чергу значно зменшило етнографічні і культурно-історичні підстави для організації етнічних кримських видань. З 1944 р. Крим втратив саме явище етнічної преси: представники тих народів, що були "залишені" владою на півострові, опинилися у ролі безрідних космополітів. Становища українців, наприклад, не змінило навіть приєднання Кримської області до Української СРСР у 1954 р. Навіть україномовні версії газети "Радянський Крим" ("Кримська правда"), що появилися внаслідок приєднання, були типовим зразком радянської культури “національної формою і соціалістичної за змістом” і дублювали однойменні загальнокримські російськомовні видання.

Третє піднесення етнічної періодики Криму припало на 1990-і роки. Демократичні цінності молодої Української держави, здійснювана нею правова підтримка національних меншин і їхніх засобів масової інформації забезпечили існування в Автономній Республіці Крим розвинутої структури етнічних: кримськотатарських, вірменських, грецьких, німецьких, єврейських, болгарських, литовських, азербайджанських та ін. - ЗМІ.

Зараз журналісти і журналістикознавці для позначення преси корінних народів, національних меншин і представників окремих етносів послуговуються єдиним терміном "етнічна преса". На нашу думку, це не зовсім правильно, оскільки завдання етнічних видань прямо залежать від статусу представлених ними етносів.

З цього погляду найбільш відповідальною буде роль видань корінних народів. Кримські етнічні ЗМІ цих народів (кримських татар, караїмів і кримчаків), які сформувалися на кримській землі і не мають метрополій за межами України, повинні стати одним з головних засобів поширення інформації про їхнє життя:

1)розкривати процеси національного відродження – як культурного (сприяючи розвиткові мови, культури, традицій і обрядів, загальної історичної пам'яті, усвідомленню зв'язку з рідною землею), так і соціально-політичного (для кримських татар) з кінцевою метою формування національної політичної еліти;

2)сприяти вихованню молодого покоління представників свого етносу в дусі історичної наступності і дбайливого ставлення до національних цінностей;

3)організовувати свій етнос для досягнення культурних, економічних (національний бізнес, формування національної економічної еліти) і соціально-політичних цілей;

4)у рамках культурного відродження сприяти розвиткові національної мови за допомогою публікації матеріалів на ній;

5)сприяти репрезентації свого етносу як на державному, так і на міжнародному рівні, прагнучи бути максимально дійовими в розв’язанні його проблем і в пропаганді його досягнень; використовувати в рамках цієї репрезентації державну і міжнародну мови, а також мови міжнаціонального спілкування; високим професіоналізмом, об'єктивністю, оперативністю, новаторським підходом у подачі матеріалу сприяти розширенню кола своїх читачів поза своїм етносом.

Зрозуміло, що перед друкованими органами національних меншин – російської, білоруської, вірменської, болгарської й інших - таке завдання не стоїть і не повинно стояти: воно вирішується на території Росії, Білорусії, Вірменії, Болгарії і т.д. Суспільне значення цих ЗМІ полягає в тому, щоб:

займатися культурним розвитком членів національних товариств, залучати їх до вивчення національної мови, національного минулого, національної культури, релігійних обрядів і, таким чином, об’єднувати членів своєї національної громади;

сприяти розвиткові цивілізованого, демократичного, толерантного підходу до національного питання в Україні, знайомити читачів певного національного кола з культурою народів, які живуть поряд;

віддзеркалювати ті або інші суспільно-політичні події з погляду цінностей певного етносу;

привертати увагу влади і громадськості до проблем, пов'язаних із розвитком національних товариств, інформувати суспільство про внутрішнє життя, внутрішні події кожної національної громади;

пропагувати досягнення країни-метрополії етносу;

виступати сполучною ланкою у відносинах України зі своєю історичною батьківщиною, сприяти поліпшенню цих відносин.

Процеси національного відродження по-різному представлені в різних виданнях. Найбільш впливовими, актуальними, гострими, політично організованими в Криму були і залишаються кримськотатарські газети і журнали. Позиція, зайнята ними, переконливо доводить, що перша стадія національного ренесансу – культурної консолідації – ними вже освоєна, і в даний час головними цілями є національна мобілізація, тобто перехід нації від мовних, культурних питань до проблеми свого соціально-економічного становища, і, нарешті, "політизація етнічності", тобто переведення усвідомлених нацією потреб у політичні програми і гасла, формування політичної еліти свого народу.

Видання інших етносів є менш політизованими і висвітлюють, в основному, культурно-історичну тематику (частина з них завдяки цьому ризикує перетворитися на якусь "святкову листівку" з розповідями про національні свята, страви, традиції тощо), тому їм часто не вистачає тих злободенності, оперативності і гостроти, які становлять сильний бік кримськотатарських видань і роблять їх цікавими для загальнокримського читача.

Проблема національної толерантності і діалогу культур порушується практично всіма етнічними виданнями, які усвідомлюють важливість громадянського миру в багатонаціональному і поліконфесійному Криму, у частині видань дана тема виділена в окремі рубрики. Сприяє міжетнічному діалогові і поява в Криму таких загальноетнічних видань, як газети "Крымский дом" і "Межнациональное согласие", журнал "Брега Тавриды".

Однак, кримський досвід свідчить і про те, що етичний і професійний рівень етнічних видань потребує підвищення, а  змістовний спектр - розширення. І оскільки саме журналісти етнічних друкованих органів найбільш уразливі під час висвітлення конфліктів за участю свого етносу, то саме їм у першу чергу слід дотримуватись розроблених Асоціацією вільних журналістів Криму "Основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах".

Отже, у результаті прийняття незалежною демократичною Україною численних законодавчих актів,  що підтримують етнокультурні права національних меншин, на межі ХХ - XXI століть в Автономній Республіці Крим сформувалася система етнічної преси нової формації, яка за всю історію Криму щонайповніше, найпропорційніше відповідає як його етнічному складові, так і національно-відроджуваним прагненням репрезентованих даними ЗМІ етносів.

У міру того, як зростала роль кримськотатарського народу у внутрішньому житті АРК, зростав вплив загальнокримських кримськотатарських етнічних видань на розвиток соціально-політичної ситуації в Криму.

Національні газети і журнали, у цілому, виявляють значно вищій рівень національної і конфесійної толерантності, а також зацікавленості в національному відродженні і діалозі культур, ніж ряд загальнокримських видань, що ігнорують дані проблеми або виявляють у їх поданні  нетерпимість, порушуючи етичний кодекс українських журналістів.

Сучасна структура етнічної преси Криму перебуває у стадії розвитку, а тому має не тільки досягнення, але й цілу низку невирішених питань:

1.З 1992 року головною проблемою етнічних видань є проблема фінансування, розв’язання якої має стати справою не тільки держави (відповідно до статті 3 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів"), але й самих етносів, активістів їхніх національних товариств.

2.Брак коштів є причиною низького рівня матеріалів і оформлення низки етнічних видань, у редакціях яких безкоштовно працюють не професіонали, а ентузіасти. В свою чергу, небезпеку для свободи слова викликає і залежність етнічних ЗМІ від органів влади або спонсорів, які фінансують їхню діяльність.

3.Частина національних видань замикається в колі свого національного товариства, відмовляючись від його репрезентації на рівні автономії й України в цілому: багатьма газетами не виконується навіть розсилання номерів у бібліотеки, Республіканський комітет з питань інформації АРК. На нашу думку, дану проблему можна вирішити за допомогою інтернет-версій етнічних видань, що є на півострові. Сьогодні безперечним лідером Криму у створенні інтернет-видань і етнічно орієнтованих сайтів залишається кримськотатарський народ.

4.Унаслідок політики етноциду, яка проводилася упродовж десятиліть, кримська етнічна періодика залишається, в основному, російськомовною або двомовною; на інших мовах регулярно виходять тільки 3 газети: кримськотатарські "Къырым" і "Янъы дюнья" і українська “Кримська світлиця”.

5.Невисокий професійний рівень, нечастий і нерегулярний вихід етнічних видань перешкоджають їх популяризації, а значить, дієвості і впливовості. З усієї етнічної преси АРК найбільш популярними залишаються російськомовні кримськотатарські видання "Голос Крыма" і "Полуостров", але ця загальнодоступність досягається високою ціною відмови від своєї рідної мови.

Незважаючи на спокусу вважати етнічними видання, що виходять недержавними мовами (мовами нацменшин), як пропонують деякі дослідники, ми не можемо погодитися з таким визначенням: в історії кримської преси були періоди, коли видання на національних мовах далеко не повністю відображали інтереси своїх етносів або навіть суперечили їм (наприклад, кримськотатарські радянські газети 1930-х рр. були принципово антирелігійні, у той час як мусульманський фактор залишався одним з провідних у кримськотатарській національній свідомості), тобто, на нашу думку, не були етнічними у повному розумінні цього слова. Сьогодні ж, навпаки, єдине видання АРК, яке виходить  друком державною мовою (газета "Кримська світлиця), має яскравий етнічний характер, відображаючи етнокультурні проблеми і прагнення свого (титульного!) етносу в інонаціональному й іномовному середовищі. Решта ж загальних суспільно-політичних видань друкується російською (недержавною) мовою, однак через це вони не стають більш етнічними.

До того ж у ряді випадків преса, яка представляє етнос, буде зацікавлена в тім, щоб подати інформацію про його життя, історію, традиції якомога ширшому колу читачів, у тому числі і завдяки використанню державної та міжнародної мов, які значно розширюють читацьку аудиторію видання.

На нашу думку, універсальним є визначення етнічної преси як преси, що цілеспрямовано відстоює інтереси етнічних груп (корінних народів, національних меншин, представників окремих етносів), відбиває національно-самобутню "картину світу", передає національні культурні та релігійні цінності і традиції.

Півторасторічний досвід існування в Криму етнічної преси сформував стійкі уявлення про зразкове етнічне видання, яке, представляючи етнічний інститут і існуючи під його егідою або від його імені, має не тільки сприяти збереженню його національно-культурної самобутності, але й брати участь у діалозі культур, утверджувати загальнолюдські цінності, зберігати інтернаціоналізм і толерантність задля сприяння громадянському мирові і міжнаціональній злагоді як неодмінній умові нормального розвитку будь-якого етносу в поліетнічній державі, якою і є Україна.