РОЗДІЛ 4
ПРЕСА ЕТНОСІВ КРИМУ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ: БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНУ САМОБУТНІСТЬ

До середини ХХ століття Крим підійшов розореним зовні і скаліченим внутрішньо: за трагедією окупації прийшла нова – депортація його споконвічних жителів за національною ознакою. Після насильницького виселення кримських татар, вірмен, болгар, греків, німців [1] півострів надовго втратив і таке явище, як етнічна преса.

Національний склад “залишених” жителів Криму в 1944 р. був таким: росіян – 292173, українців – 87657, білорусів – 3223, молдаван – 253, поляків – 2254, чехів – 889, караїмів – 6214, євреїв – 499, естонців – 662, латишів – 241 й інших – 12378 осіб [2]. Однак і етносам, які уникли депортації, неможливо було навіть мріяти про те, щоб почуватися, у першу чергу, представниками свого народу, і тільки в другу – радянськими людьми: уроки 1941 і 1944 рр. були занадто очевидні.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на Кримську область у складі РРФСР [3]. У рамках тепер уже безликої області не знайшлося місця ні для національної, ні для конфесійної, ні для мовної розмаїтості. Її населення – частина єдиного радянського народу - мало говорити російською мовою, а жити і мислити по-радянському.

Наприклад, становище українців півострова не змінилося навіть після того, що в 1954 р. Кримська область була приєднана до Української РСР: ні українських шкіл, ні українських національних газет. Правда, вже в 1955 р. у доповіді на пленумі Кримського обкому партії зазначалося, що після передачі області до складу УРСР серед жителів Криму було розповсюджено 23011 примірників газет і журналів українською мовою [4]. З 1 листопада 1955 р. по 15 грудня 1959 р. українською мовою виходила газета “Радянський Крим” (аналог російськомовної газети з тією ж назвою), з 1959 р. по 1991 р. назва газети була – “Кримська правда”. Однак, крім української мови, нічого в цих виданнях не вказувало на відроджену етнічность: будучи органами Кримського обкому КП України й облради, ці газети цілком повторювали зміст своїх російських газет-близнючок – "Советского Крыма" і "Крымской правды". Традиція такого ставлення кримської влади до духовних потреб українського населення виявилася живучою: і сьогодні українська преса півострова перебуває у скрутному становищі.

4.1. Кримськотатарські видання періоду депортації

Однак якою б руйнівною для кримськотатарського народу не була трагедія депортації, навіть вона не змогла позбавити його права голосу. Величезну підтримку відновленню зневажених прав кримських татар надали їхні закордонні видання, історія багатьох з яких нараховує десятиліття.

4.1.1. Видання кримськотатарського зарубіжжя. Як уже зазначалося вище, перші газети кримськотатарської діаспори появилися в середині XIX століття. У 1920-1930- ті рр., після остаточного закріплення більшовиків у Криму, почався новий виток в історії закордонних кримськотатарських видань, головною функцією яких стало відновлення зневаженої в СРСР національної самосвідомості свого народу.

Ціла низка журналів, які порушували проблеми тюркських народів СРСР, виходила друком у Польщі. Крім уже згаданого в даній роботі журналу "Mysl Karaimska", культурі тюркських народів були присвячені "Zycie tatarskie", "Zycie musulmanskie" (з 1993 р. - "Rocznik Tatarow polskich"), щорічники "Rocznik Tatarski" і "Rocznik Orientalistyczny". В останньому виданні в 1972 р. викладачеві Сімферопольського університету ім. М.В. Фрунзе, відомому сходознавцеві В.І. Філоненку вдалося надрукувати статтю "Кримчацькі етюди" [5], написану ще в 1950 р., - про мову, етнографію й історію унікального кримського корінного народу кримчаків, який довгий час у СРСР не визнавався самостійним етносом.

Особливе місце в протюркських довоєнних виданнях Польщі посідав щомісячний журнал "Прометей" ("Prométhée") (листопад 1926 – квітень 1938) - орган напівконспіративної антирадянської організації "Ліга Прометея", яка діяла в міжвоєнний період під заступництвом Президента Пілсудського, польського Міністерства закордонних справ і Генерального штабу [6]. Журнал друкувався в Парижі і був заявлений спочатку як "орган національного захисту народів Кавказу й України", а потім – "орган захисту пригноблених народів СРСР".

У довоєнне двадцятиліття для кримських татар у Констанці (Румунія) виходив журнал "Эмель" ("Прагнення"). Після війни, у 1960 р., у Стамбулі почав видаватися турецькою мовою однойменний журнал, присвячений Кримові, його історії, культурі, політиці і, безумовно, кримськотатарському національному рухові. Оновлений "Эмель", який спирається на міцні традиції турецької журналістики й історичної науки, видається в Анкарі дотепер і є одним з найбільш популярних закордонних кримськотатарських видань.

У листопаді 1943 р. у Німеччині, у Франкфурті-на-Одері, було сформовано "Кримський центр", очолений Е. Кирималем [7] і Солзалем. У квітні-травні 1944 р. до Німеччини емігрували деякі члени кримських мусульманських комітетів. Для них у Берліні в 1944-1945 рр. кримськотатарською мовою латинською графікою видавалася щотижнева газета кримськотатарських добровольців "Крим". Вона публікувала заяви лідерів кримськотатарського національного руху, а також спогади із власною, незалежною думкою кримських татар про події радянської історії і воєнних років [8].

З 1986 р. у Нью-Йорку Фондом "Крим" почав видаватися англійською мовою збірник "The Crimean Review" ("Кримське ревю") [9] - огляд матеріалів з історії кримськотатарського руху в СРСР.  Кримськотатарською мовою латинською графікою інформацію про кримських татар та їхні зв'язки зі співвітчизниками за рубежем публікував у США і бруклінський щомісячний ілюстрований журнал "Крим" - орган Американської Асоціації кримських тюрків. У Туреччині (Анкарі) турецькою мовою для кримських татар виходить однойменний журнал – "Kirim". У сучасній Німеччині видається кримськотатарський журнал "Бизым Къырым" ("Наш Крим") [10].

Роль кримськотатарської діаспори у збереженні національного духу свого народу була настільки значною, що Е. Киримал покладав тільки на неї свої надії на відродження в Криму кримськотатарської державності [11].

Кримськотатарське питання привернуло увагу і закордонних періодичних видань, які репрезентували інші народи СРСР. Так, дуже символічним було те, що одне з перших таких повідомлень появилося в українському “Чорноморському збірнику” [12]. Закордонні українські автори і надалі неодноразово писали про кримськотатарську проблему [13]. Постійно матеріали про становище в СРСР кримських татар публікував і самвидавчий московський журнал "Хроника текущих событий" ("Хроніка поточних подій"), який виходив друком з весни 1968 р. (Перевидано: Амстердам, Фонд імені Герцена, 1979; видавництво "Хроника", 1974-1983 р. (Нью-Йорк) [14]). Найважливіші матеріали про кримськотатарський рух вміщувала "Хроника защиты прав в СССР" ("Хроніка захисту прав у СРСР"), яка почала видаватися в Нью-Йорку в 1973, про трагедію кримськотатарського народу писав і російський емігрантський "Посев" ("Посів").

4.1.2. Офіційна кримськотатарська преса. Після смерті Сталіна, під час "відлиги" ставлення радянської адміністрації до кримськотатарського питання трохи пом'якшилося: 28 квітня 1956 р. вийшов Указ Верховної Ради СРСР "Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар...", 1 травня 1957 р. у Ташкенті почала виходити перша і головна кримськотатарська газета періоду депортації "Ленин байрагъы" ("Ленінський прапор") (орган ЦК Компартії і Ради Міністрів Узбецької РСР). Редакторами газети були А. Іслямов, А. Дерменджі, Ю. Болат, Т. Дагджі, Ш. Рамазанов, Н. Умеров, А. Велієв.

Сьогодні неможливо не відзначити подвійності ролі "Ленин байрагъы" у кримськотатарській історії. З одного боку, сам вихід газети був своєрідним руйнуванням тієї змови мовчання, якою офіційна преса оточила кримських татар за принципом: немає народу - немає проблеми. Крім того, вихід кримськотатарської газети став найпереконливішим доказом того, що немає ніякого "народу-зрадника", а є радянський кримськотатарський народ – рівний серед рівних у єдиній родині народів, якою ідеологія того часу представляла СРСР.

Зі слів англійського дослідника Е. Оллвурта, публікації "Ленин байрагъы", які, відродивши кримськотатарське літературне життя та мову і відновивши контакти всередині кримськотатарського етносу, відіграли ту ж роль, що і "Терджиман" на початку ХХ [15] століття .

Функція підтримки газетою національної мови свого народу виявилася надзвичайно важливою в той час, коли мовна політика русифікації стала однією з головних складових організованого етноциду. Переборюючи трагедію розпорошення по території декількох республік [16], кримські татари декларативно назвали рідною мову свого етносу: за даними перепису 1989 р., кримськотатарську визнали рідною мовою 92,6 % народу [17], цей показник (93 %) наводить і Всеукраїнський перепис населення 2001 р. [18]. Безумовно, декларувати мову свого етносу як рідну – не те ж саме, що досконало володіти нею [19], однак саме декларація пріоритету своєї національної мови перед усіма іншими є тим самим фундаментом, на якому це знання обов'язково буде побудовано.

Але дослідники одностайні й у тім, що "Ленин байрагъы", навіть залишаючись довгий час єдиною кримськотатарською газетою серед 307, які виходили в Узбекистані, "не повністю відбивала інтереси свого народу" [20]. Наприклад, коли наприкінці 1970-х – нв початку 1980-х рр. влада Узбецької РСР доклала багато зусиль для переселення кримських татар у два степових слаборозвинених райони – Мубарекський і Бахористанський [21], в офіційних кримськотатарських органах – газеті "Ленин байрагъы" і журналі "Йылдыз" - появилися численні публікації, які пропагували цей проект. Редактор "Ленин байрагъы" Тимур Дагджі навіть послав у Мубарек свого сина, який щойно закінчив вуз [22]. На думку М. Губогло і С. Червонної, Т. Дагджі став "одіозною фігурою в уявленні кримських татар, "зрадником" їхніх національних інтересів" [23].

Однією з постійних тем газети стало і "викриття" активістів дедалі впливовішого кримськотатарського національного руху [24], причому більша частина авторів таких публікацій приховувалася під псевдонімами. Проте, неможливо не погодитися з деякими дослідниками у тому, що часто ці публікації мали зворотний ефект: "прокльони злітали, як лузга, імена залишалися в народній пам'яті" [25].

У період перебудови "Ленин байрагъы" почала усе більше відходити від нав'язаного офіційного курсу і відображати інтереси свого народу. Поворотним моментом історії газети став проведений її редакцією 24 липня 1987 р. страйк на знак незгоди з наклепницьким "Повідомленням ТАРС". У 1988 р. колектив редакції газети у відкритому листі М.С. Горбачову звернувся до Державної комісії у справах кримських татар на чолі з А.А. Громико з вимогою про відновлення кримськотатарської державності в Криму, уточнюючи, що дана вимога висловлена не окремими особами кримськотатарської національності, а всім кримськотатарським народом [26]. У 1991 р. газета повернула собі назву головного кримськотатарського видання Кримської АРСР – "Янъы дюнья", а із січня 1992 р. почала виходити друком у Криму.

У 1976 р. група кримськотатарських письменників і поетів: Різа Фазил, Уріє Едемова, Сафтер Нагаєв, Ібраїм Паши, Айдер Осман і Джевдет Аметов – звернулася в ЦК Компартії Узбекистану з проханням про відкриття журналу "Танъ йылдызы" ("Світанкова зірка"). Однак цензура відмовилася затвердити цю назву, побачивши в слові "світанок" ("танъ") натяк на заборонне національне відродження.

У 1976 р., через 32 роки після депортації, кримським татарам, нарешті, було дозволено видавати у Ташкенті при видавництві ім. Г. Гуляма літературний альманах [27], перетворений потім на журнал "Йылдыз" ("Зірка") [28]. Незважаючи на те, що і це кримськотатарське видання могло функціонувати тільки у встановлених партійним наглядом рамках, воно дало поштовх до розвитку національної мови і літератури, відкрило нові імена кримськотатарських письменників і поетів. У той час, коли з журналу вилучалися навіть ілюстрації із зображенням Чорного моря, на його сторінках усе-таки були опубліковані твори, які становили золотий фонд кримськотатарської літератури: вірші і поеми Ешрефа Шемьї-заде, повісті Шаміля Алядіна "Запрошення на бенкет до диявола" і "Чокърачыкълар" ("Джерельця"), повість Еміля Аміта "Оленяче джерело", есе Сабріє Ереджепової "Меним энишли - екъушлы елларым" ("Мої тернисті шляхи") та ін.

З початком перебудови журнал почав публікацію раніше заборонених творів Б. Чобан-заде, І. Гаспринського, А. Гірайбая, Ш. Бекторе, А. Лятіф-заде.

З 1992 р. "Йылдыз" виходить у Криму, залишаючись тут найбільш авторитетним кримськотатарським художньо-публіцистичним і літературним журналом.

У результаті все більшої "лояльності" брежнєвського режиму  почали появлятися й інші офіційні кримськотатарські видання. На початку 1980-х рр. в Узбекистані виробничим об'єднанням "Каршіїрстепбуд" видавалася багатотиражна газета кримськотатарською мовою "Танъ" ("Зоря") [29]. Виходили друком і дві районні газети – "Бахористан акъикъаты" ("Бахористанська правда") (Памук) і "Достлукъ байрагъы" ("Прапор дружби") (Мубарек), які засвідчили спробу штучної організації двох невеликих кримськотатарських районів.

4.1.3. Самвидавча періодична преса. Щирі національні прагнення і надії кримських татар розкривала на території СРСР тільки самвидавча преса. Вище вже говорилося про те величезне значення, якого набула для кримськотатарського національного руху "Хроника текущих событий". На думку М. Губогло і С. Червонної, цей журнал і кримськотатарський національно-визвольний рух мали один для одного "взаємне, винятково велике значення": ""Хроніка" генетично була пов'язана з першими "Інформаціями" кримськотатарських ініціативних груп <...> Разом з тим і "Хроніка поточних подій" відіграла в історії кримськотатарського руху неординарну роль, будучи не просто дзеркалом і відображенням його історії, а стимулятором розширення фронту боротьби. Вона фокусувала інтернаціональну громадську увагу на кримськотатарському русі, вводила цей рух у контекст загального опору режимові" [30].

З кримськотатарських рукописних "Інформацій" (які складалися з 1965 р. зі звітів про діяльність Ініціативних груп) у 1983 р. виріс неодноразово згадуваний вище "Інформаційний бюлетень Ініціативної групи кримських татар ім. Муси Мамута". В обстановці тотальних політичних переслідувань вийшло друком лише чотири номери "Бюлетеня" (останній – у грудні 1983 р.), але і вони змогли в рубриках: "На рідній землі", "Повідомлення з Москви", "Повідомлення з Узбекистану" - набагато повніше розкрити справжній зміст національного життя, ніж це робили офіційні радянські джерела. Місце видання було заявлено так: "Сімферополь-Ташкент".

З 1984 р. у Ташкенті, а з 1988 р. у селі Родниковому Сімферопольського району за редакцією Шевкета Кайбуллаєва друкувався нелегальний соціально-політичний журнал "Къасевет" ("Занепокоєння"), який вижив в умовах несвободи і став одним з офіційних кримськотатарських видань у 1990-і рр. (з 1995 р. – історико-етнографічний журнал, у 1998 р. логотип було переведено на латинську графіку – "Qasevet"). Майже всі матеріали журналу публікуються російською мовою (в останні роки – з розширеними англомовними анотаціями), тематика публікацій різноманітна: від філології, історії й етнографії – до релігії і кримськотатарського руху. Наприкінці 2005 року вийшов 31-й номер журналу (чудово ілюстрований, на крейдованому папері, із численними дизайнерськими знахідками), презентація якого пройшла у Києві із великим успіхом. Саме "Къасевет" став перехідним явищем між підпільною кримськотатарською пресою періоду застою і новими виданнями, які появилися в Криму після перебудови.

Наприкінці 1980-х рр., у зв'язку з поступовим зростанням у СРСР демократичних процесів, кількість друкованих органів самвидаву різко зросла. У 1988 р. кримськотатарською і російською мовами появилося машинописне видання Центральної ініціативної групи Національного руху "Вестник национального движения крымских татар" ("Вісник національного руху кримських татар") (відповідальний редактор – Мустафа Джемілєв). Вийшло друком три номери "Вестника": № 1-2 (квітень-травень 1988 р.), № 3 (червень 1988 р.).

Учасниками Національного руху кримських татар (НРКТ) у Новоросійську в 1989-1990 рр. випускалася машинописна газета "Козьяшы", у місті Чирчику члени міської ради Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) видавали самвидавчу газету "Алеми гъурбет" [31].

Протягом 1988-1989 рр. у м. Старий Крим Кримської області культурно-історичним товариством "Ватан" (Батьківщина) видавалася російською і кримськотатарською мовами однойменна газета за редакцією Р. Музафарова. Газета тиражувалася фототипним, іноді ротапринтним способом і розповсюджувалася в Криму, Краснодарському краї, Херсонській області, Узбекистані й інших районах СРСР. "Ватан" писала про кримськотатарський рух, історію і культуру кримських татар, їхніх історико-культурних зв'язках із сусідніми народами. Обсяг газети становив 4 машинописні сторінки.

Зусиллями кримськотатарських журналістів, письменників, поетів, громадських діячів, активістів національного руху глибокі традиції кримськотатарської національної преси не були перервані в депортації, і це стало однією з важливих передумов того, що на території сучасної АР Крим найвпливовішу частину етнічних газет і журналів становлять саме кримськотатарські видання.

4.1.4. На рідній землі: формування в Криму системи кримськотатарської преси. З перенесенням до Криму політичного центру боротьби кримськотатарського народу за відновлення своїх прав гостро необхідною стала організація тут кримськотатарських видань, які сприяли б інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство, у тому числі через інформаційний і культурний діалог з іншими етносами півострова.

Розширену інформацію про кримськотатарську історію і культуру слідом за "Къасевет" почали надавати інші кримськотатарські "товсті" журнали, перший з яких - "Ватан" ("Батьківщина") – орган кримськотатарського культосвітнього та науково-дослідного центру "Ватан" і незалежної профспілки кримськотатарських учених - почав виходити у Феодосії в 1990 р. Головним редактором цього щомісячного суспільно-політичного й історико-культурного журналу кримськотатарською і російською мовами став доктор філологічних наук, професор, автор-укладач "Кримськотатарської енциклопедії" Р.І. Музафаров. З 1992 р. "Ватан" став органом Комітету у справах депортованих народів при Раді Міністрів АРК. Заявлений наклад видання становив 3 тисячі примірників, журнал надходив до бібліотеки Конгресу США. Однак у зв'язку з важкою хворобою Р. Музафарова випуск "Ватан" припинився.

1991 року у Сімферополі кримськотатарською мовою вийшов друком журнал координаційного центру з відродження кримськотатарської культури "Салгъыр", який висвітлював національний рух кримських татар, їхню історію і культуру (1991, №№ 1-2).

Першою офіційною кримськотатарською газетою Криму стала "Достлукъ" ("Дружба") (з 1992 р. – "Къырым", формат А3, 8 сторінок, потім А2, 4 сторінки, сьогодні знову А3, 8 сторінок), яка почала видаватися в липні 1989 р. як додаток до "Кримської правди".

На думку частини експертів [32], роль цієї газети на початку 1990-х рр., як і "Янъы дюнья" (“Новий світ”), котра повернулася на кримську землю, була двоїстою: з одного боку, сам факт державної підтримки кримськотатарських видань, безсумнівно, сприяв легітимізації присутності кримських татар у Криму, однак названі газети, на думку С. Червонної, далеко не об'єктивно висвітлювали процес адаптації кримських татар на батьківщині, залишаючи за рамками своїх статей багато об'єктивних і штучно створених владою труднощів цього повернення.

Останнє твердження дослідниці є досить спірним: на початку 1990-х рр. наклад газети "Достлукъ" доходив до 19 тис. примірників, а сумарний наклад "Янъы дюнья" - до 40 тисяч. Журналісти, які працюють у названих виданнях, опротестовують думку С. Червонної досить просто: саме в той час, про який вона пише, кримськотатарський національний рух перебував на піку свого розвитку, і люди просто не стали б передплачувати і купувати газет, які б замість довгоочікуваної правди давали "райдужну картину повернення кримськотатарського народу на рідну землю", "ховаючи багато драматичних подій і приймаючи на віру декларації влади" [33]. У зазначених газетах було і є чимало гострих, критичних, "незручних" для влади публікацій, тому, на нашу думку, вони не заслуговують докору в заангажованості.

Крім того, ні в кого в Криму не викликає сумніву той факт, що саме "Достлукъ" ("Къырым") своєю толерантною, зваженою позицією внесла значний вклад у процес встановлення міжнаціональної і громадянської злагоди на півострові. Видання публікує  кримськотатарською, а іноді й російською мовами матеріали про життя, історію, культуру кримськотатарського народу, показуючи позиції всіх його політичних рухів. Довгий час газета залишалася щотижневиком з накладом від 19 до 8 тисяч примірників, останні 10 років наклад "Къырым" складає 4-6 тисяч примірників, періодичність з липня 2004 року - двічі на тиждень.

Альтернативою офіційним кримськотатарським виданням Криму на початку 1990-х рр. стала газета ОКНР "Авдет" ("Повернення"), яка почала виходити друком 15 червня 1990 р. Вона давала співвітчизникам, які повернулися на батьківщину, необхідну інформацію, координувала дії різних сил у національному русі. Редакція видання була в Бахчисараї, але перші номери друкувалися в далекій Ризі, а потім спеціальними кур'єрами доставлялися на півострів. Згодом редакція "Авдет" переїхала до Сімферополя.

Експерти пов'язували успіх цього "найяскравішого видання "острівного" друкованого слова: гострого, уїдливого, агресивного" у першу чергу з особистим внеском її головного редактора Лілії Буджурової [34]. Відвертість і волелюбність "Авдет" на першому етапі її існування поєднували її із самвидавчою періодикою минулої епохи, і газета спочатку, дійсно, спиралася на дисидентські контакти голови Меджлісу Мустафи Джемілєва (наприклад, перший комп'ютер редакції подарував головний редактор "Экспресс-хроники" Олександр Подрабінек).

Виходячи легально, на відміну від інформаційних листків ініціативних груп, "Авдет" виступала трибуною депутатів фракції "Курултай" і Меджлісу кримськотатарського народу, тому на першій порі була позбавлена державної підтримки в розповсюдженні через систему "Союздруку" і передплату, оголошену тільки з 1992 року. В даний час "Авдет" видається двічі на місяць на 4-х шпальтах (1-а й остання – кольорові), мова видання - російська.

Незважаючи на досить високий для початку 1990-х рр. наклад – 8 тисяч примірників, перші номери газети сьогодні малодоступні в паперовому варіанті і тому виставлені на сайті "Центру інформації та документації кримських татар" [35], створеного за підтримкою "Національного фонду підтримки демократії" (США). Оголошений наклад видання сьогодні становить 10 тисяч примірників. Газета видається "Фондом Крим", фактично заснованим Меджлісом кримськотатарського народу, редакція "Авдет" також розташована за адресою Меджлісу, і газета сприймається кримчанами як його орган.

1993 року як щотижневий додаток до всеукраїнської газети "Голос України" почала виходити російською мовою газета "Голос Крыма" ("Голос Криму"-"Къырым седасы") (формат А2), яка має найбільший реальний наклад серед кримськотатарської преси (у 2005 р. – понад 11 тисяч примірників). Згідно з постановою Верховної Ради України "Про державну підтримку газет, що видаються мовами національних меншин" (ухвалена 6 лютого 2003 року), з 1 січня 2004 року редакція газети Верховної Ради України "Голос України" вийшла із складу співзасновників додатків до газети, що видаються мовами національних меншин, і тепер ними опікується Державний комітет України у справах національностей та міграції. За його підтримкою виходить 7 видань мовами національних меншин та народів, у тому числі й "Голос Криму".

Будучи виданням, зареєстрованим у Києві, "Голос Криму" більш вільний, ніж багато місцевих видань, від кримської політичної кон'юнктури, і є одним з тих кримських ЗМІ, що захищають інтереси України від модних у Криму проявів регіоналізму. Відстоюючи політичні інтереси кримських татар, газета розповідає про кримськотатарську історію, культуру й етнографію, мусульманські свята і обряди (до громадської раду видання входять професори Аділе Емірова, Рефат Аппазов, Валерій Возгрін, Світлана Червонна, Ісмаїл Асан-оглу Керім, Дмитро Урсу). Щотижневик виходить на 8 сторінках (перша й остання – кольорові). Усі матеріали видання умовно можна поділити на 3 групи: політика, економіка, духовна і матеріальна культура.

Опонентом "Авдет", що виражає точку зору Меджлісу, виступив "Арекет" ("Рух") - щомісячник Національного руху кримських татар (НРКТ). Маючи репутацію "думаючого" видання [36], "Арекет", проте, ані за своїм обсягом, ані за оперативністю, ані за накладом не витримав конкуренції з іншими кримськотатарськими виданнями. Справжнім ударом для газети стала загибель у 1993 р. її головного натхненника Юрія Османова. Наприкінці 1999 р. газета спробувала розширити свою аудиторію за рахунок слов'янського населення Криму, на цю мету була орієнтована публікація російських авторів та ідея слов'яно-тюркського діалогу, однак добрі починання потонули у внутришньоредакційних позовах.

З листопаду 2002 р. у Сімферополі почала виходити російською мовою ще одна популярна в Криму (і не тільки серед кримських татар) суспільно-політична щотижнева незалежна газета “Полуостров” ("Півострів") (формат А3, 16 сторінок, 1, 8, 9, 16 – кольорові, наклад наприкінці 2005 р. – 6250 прим.), засновником якої є директор Кримськотатарської бібліотеки імені І. Гаспринського А.Р. Еміров. Як і "Голос Криму", "Півострів" публікує багато історичних матеріалів (постійним гостем рубрики "Наші публікації", наприклад, є відомий історик Олекса Гайворонський) і кримськотатарських літературно-художніх творів (наприклад, 2005 року газета надрукувала "Французькі листи" І. Гаспринського).

Нещодавно, наприкінці вересня 2005 р., народилася нова кримськотатарська загальнокримська громадсько-політична газета із символічною назвою "Діалог" (формат А3, 12 сторінок, перша й остання – кольорові). Нове видання, що вийшло значним (але явно більшим, ніж реальний попит) накладом – 25 тисяч примірників (це вдвоє більше, ніж наклад "Голоса Крыма"), дійсно, веде діалог як із кримською владою, так і з усім населенням півострова. Рубрика "Діалог культур" знайомить читачів газети з різними національними товариствами АРК, часто знайомство знаходить приємне продовження у підрубриці "Пальчики оближешь", де кожен етнос представляє свою найпопулярнішу страву.

Серед інших видань можна виділити громадсько-політичний журнал Меджлісу кримськотатарського народу кримськотатарською і російською мовами "Ocaq" ("Вогнище") (1999, № 1, 2; 2000, № 3, останній), громадсько-релігійну газету Духовного управління мусульман Криму "Хидает" ("Правильний шлях"), газету кримськотатарського культурного центру "Мераба" ("Здрастуйте", 1992-1993), видання Асоціації кримськотатарських працівників освіти “Мааріфчі”: навчально-методичний журнал “Тасиль” (видається з 2001 року) і газету “Маариф ишлери” (з 1999 р. виходила як додаток до газети “Янъы дюнья”, з січня 2006 року почала видаватися як окремий періодичний друкований орган). Виходять і так звані "локальні" газети - для районів компактного проживання кримських татар: "Гезлев" (Євпаторія), "Маале" (для Сімферопольського мікрорайону Ак-Мечеть, планується поширення газети й у мікрорайоні Фонтани), "Батьківщина або смерть" (район Ісмаїл-Бей, Євпаторія), "Эски Юрт" та ін. Кримськотатарською мовою вже 13 років виходить газета "Сувдагъ сеси" ("Голос Судака").

На особливу увагу заслуговують і спроби кримськотатарських журналістів, письменників і поетів відродити традиції гумористичного і дитячого журналів І. Гаспринського. У січні 2001 року вийшов сатиричний журнал "Ха-ха-ха" (додаток до журналу "Йылдыз"). Ініціаторами відродження "Ха-ха-ха" виступили відомий поет Шакір Селімов і письменник-гуморист Аблязіз Велієв. Кожний із членів авторського колективу редакції "Ха-ха-ха" веде свою рубрику: Різа Фазил – "Къорайнен Борай", де герої кримськотатарського фольклору обговорюють і висміюють загальнолюдські вади і недоліки, актор кримськотатарського музично-драматичного театру Ділявер Сеттаров – рубрику "З життя акторів". У рубриці "Ахмет-Ахай лятифелери" публікуються народні анекдоти, "Бизим лугъат" представляє читачам оригінальне тлумачення кримськотатарських слів. Своїх читачів "Ха-ха-ха" знайомить з іншими гумористичними журналами: українським "Перцем", російським "Вокруг смеха", татарстанським "Чаяном".

З 1998 по 2002 рр. за підтримкою Фонду "Відродження" виходив друком дитячий журнал кримськотатарською й українською мовами "Йылдызчык-Зірочка", що прилучав до міжкультурного діалогу маленьких кримчан. Журнал публікував вірші і невеликі оповідання кримськотатарських і українських письменників, народні кримськотатарські казки і гумористичні історії з перекладом на українську мову, на початку і наприкінці журналу були вміщені кримськотатарські й українські дитячі пісні з нотами, у рубриці "Яш къалемлер" ("Проба пера") діти могли прочитати оповідання своїх однолітків, "Словник дружби" давав можливість малятам вивчити деякі слова кримськотатарською і українською мовами.

1 березня 2001 р. почала виходити перша кримськотатарська Інтернет-газета "Qirim sedası" ("Голос Криму") [37]. Це видання виходить кримськотатарською мовою латинською графікою й орієнтується на кримськотатарську діаспору в Туреччині, Росії, США. Як показує статистика відвідувань сайту, найбільша кількість читачів Інтернет-газети мешкає в Туреччині, США, Росії, Голландії. Були відвідувачі і з Німеччини та Норвегії. Матеріали газети розміщені під рубриками: новини, політика, культура, економіка, література, календар, спорт. Контакти редакції з читачами встановлено через "Гостьову книгу". Творчий колектив газети складається з таких відомих діячів кримськотатарської культури, як Різа Фазил, Шакір Селім, Айдер Емір, Тимур Дагджі, Ленур Юнусов.

У лютому 2005 р. у Криму появилася і перша кримськотатарська FM-радіостанція "Мейдан", що подає матеріали трьома мовами: кримськотатарською, українською і російською – на Сімферополь і Сімферопольський район, а також Саки, Красногвардійський і Октябрський райони. Крім східної і кримськотатарської музики, в ефірі радіостанції звучать новини України і Криму, авторські програми.

Інтеграції кримських татар в українське суспільство присвячені також бюлетені "Кримськотатарське питання" (виходить з 1998 р. у Сімферополі, орган Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів), що містить документи, затверджені кримськотатарським національним рухом і курултаями, історичні й аналітичні дослідження, матеріали "круглих столів", і "Кримські студії" (виходить у Києві з 2000 р., орган Центру інформації і документації кримських татар).

Кількість кримськотатарських видань Криму неухильно зростає: якщо 1995 року їх було 5, то 2000 року – 15, а 2002 року – 22. Однак більшість з них має місцевий, локальний характер, виходить украй нерегулярно і найчастіше "вмирає" від браку коштів. До стабільної кількості загальнокримських популярних кримськотатарських газет, які сформувались ще на початку 1990-х рр. ("Къырым", "Янъы дюнья", "Голос Криму", "Авдет") за останнє десятиліття (1995-2005 р.) додався лише "Півострів". Головні проблеми кримськотатарської преси - кадрів, фінансування, мови, тиражності – буде розглянуто в наступному підрозділі у масштабі всіх етнічних ЗМІ АРК.

Розвиток кримськотатарської преси і журналістики – одне з найважливіших питань реінтеграції кримських татар на їхній історичній батьківщині. У свою чергу, кримськотатарська преса є додатковим стимулом для вирішення інших проблем національного відродження, і зокрема, таких важливих, як державне визнання цінності і значення кримськотатарської етнокультурної традиції в Криму через: повернення історичної топоніміки, що відновлює зв'язок кримськотатарського народу з його рідним краєм; народнокультурну мобілізацію і культурну політизацію, сприяння відродженню звичаїв, рідної мови, церемоній і традицій; відновлення деідеологізованої національної історії і, таким чином, відродження національної спільної історичної пам'яті.

Феномен національного відродження кримськотатарського народу – це, користуючись теорією національної ідентичності Ентоні Сміта, той рідкісний в історії випадок, коли руйнівні культурні зміни "радше підживили, ніж зруйнували чуття спільної етнічної належності та етнічної ідентичності", що перебуває не тільки в однорідності культурних елементів протягом життя декількох поколінь, але й у самому "чутті неперервності у низки послідовних поколінь даної культурної одиниці населення”, “спільній пам'яті про давні події й періоди в історії цієї одиниці”, а також “у властивому кожному поколінню уявленні про колективну долю цієї одиниці та її культуру" [38].

Неодмінним атрибутом національного відродження є відтворення спільної історичної пам'яті, пам'яті про спільних предків. Це розумів І. Гаспринський, почавши свій трактат "Російське мусульманство" з ностальгічного пасажу про "грізну, своєрідну владу" у свій час "єдиного і могутнього" тюрко-татарського племені, яке росіянам вдалося побороти лише після "вікових випробувань і боротьби" [39]. І. Гаспринського не бентежить те, що насправді ніколи не було цього "єдиного тюрко-татарського племені": у даному контексті його звернення до минулого перестає бути історією і стає міфом. У свою чергу, міф – це не тільки передача подій минулого, але й, що найсуттєвіше, певний кодекс честі нації, а отже, і проекція її майбутнього. Як правильно зазначає Е. Сміт, спільна історична пам'ять відкриває народові його справжню природу, автентичний досвід і приховану долю: ""наше минуле" прищеплюватиме нинішньому поколінню не тільки чесноти його предків, а і його безпосередні обов'язки" [40].

Тому сьогодні однією з головних тем статей провідних кримськотатарських газет є історична – з номера в номер публікуються цілі книги, а також наукові дослідження таких відомих учених, як І. Керім, В. Возгрін, О. Гайворонський, В. Ганкевич, Д. Урсу й ін. На перший погляд, ці публікації не зовсім укладаються у формат популярних видань, однак саме вони відповідають очікуванням кримськотатарського читача і, розкриваючи невідомі сторінки історії Криму, надають цікаву інформацію для всіх кримчан. Так, у 2005 р. газета "Авдет" опублікувала цілий цикл матеріалів про боротьбу сучасного кримськотатарського духівництва за повернення йому колишньої вакуфної території навколо могили кримськотатарського святого Салгір-баби. Ця могила була зруйнована за рішенням радянських органів ще 1936 року, тому мало хто навіть з корінних сімферопольців здогадувався про те, що майже в самому центрі їхнього міста за звичайним парканом знаходиться колишнє місце паломництва тисяч людей.

І якщо офіційна кримська влада протягом 15 років не може повернути населеним пунктам Криму їхні старі назви, то це вже давно зробила кримськотатарська преса, на сторінках якої існує подвійна топоніміка – споконвічна і насильно введена. Газета "Голос Криму" навіть оголосила 2005 рік "роком споконвічної топонімії Криму", воскрешаючи не тільки забуті назви сіл, гір, скель, долин і ущелин, річок і озер, але і їхню історію.

Однак культурне відродження - лише початковий етап відродження національного, за ним ідуть мобілізація етнічної групи, коли вона від мовних, культурних або релігійних питань переходить до проблеми свого соціально-економічного становища, і, нарешті, "політизація етнічності", тобто переведення усвідомлених етнічною групою потреб у політичні програми і гасла, формування політичної еліти національної меншини (групи представників цієї меншини, яким суспільство надає можливість впливати на становище своєї меншини в державі) [41].

Особливість кримськотатарського національного відродження полягає в тому, що кримські татари повернулися на рідну землю вже мобілізованими етнічно і політично і з тих пір рішуче повстають проти цілком пояснимих спроб владних структур обмежити їхнє національне піднесення тільки розвитком мови і культури. Про це свідчать і публікації в кримськотатарських ЗМІ: якщо інші етнічні видання в Криму і за його межами часто потерпають від браку гострих, злободенних матеріалів, перетворюючись, за висловом оглядачки єкатеринбурзької газети "Менора" Діани Ганцевої, на "парадну фотографію" [42], то кримськотатарські газети, навпаки, відгукуються на найактуальніші проблеми півострова.

Специфіка реалізації культурно-політичних прав кримських татар пов'язана з їхньою незгодою визнавати себе "національною меншиною" і вимогою закріплення за собою статусу "корінного народу", тому що, на відміну від інших етносів Криму (у тому числі і депортованих), які мають метрополії за межами Криму, кримські татари (як і караїми та кримчаки) сформувалися як народ саме на кримській землі і не мають іншої Батьківщини. Боротьба за статус корінного народу – одна з головних тем у кримськотатарській публіцистиці, де вона незмінно пов'язується з вимогою прийняття Україною законів "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою" і "Про статус кримськотатарського народу".

Чітко виражена громадянська позиція кримськотатарських видань, у тому числі щодо зміцнення на півострові завоювань молодої української державності, призвела, з одного боку, до їх коаліції з українською "Кримською світлицею", а з другого боку - до протистояння з кримськими виданнями "Крымская правда" ("Кримська правда") і "Крымское время" ("Кримський час"), які декларують захист прав російськомовного населення півострова [43]. Протистояння зі сторінок газет виплескувалось навіть у стінах кримського парламенту [44], а його відголоски видно в соціологічному опитуванні, проведеному серед читачів етнічних газет: читачі "Голосу Криму" і "Кримської світлиці" не приймають "Крымскую правду", обвинувачуючи її в непатріотичності й ангажованості [45]. Заслуговує на увагу і той факт, що, за даними того ж опитування, саме кримськотатарська преса має найвищий рейтинг довіри серед респондентів (читачів кримської етнічної преси) – 20% [46].

Політичні симпатії кримськотатарських видань переходять і в галузь культури: кримськотатарські видання рішуче відстоюють національно-культурні права українського населення півострова (як не дивно це пролунає для людини, не обізнаної з кримською специфікою), а "Кримська світлиця" популяризує досягнення кримськотатарської історії і культури. Так, розповідаючи про те, як важко далося відкриття кримськотатарської школи в Сімферополі, газета “Авдет” нагадує своїм читачам про аналогічні політичні перипетії, що супроводжували створення школи з українською (державною!) мовою викладання: "Ми бачимо, як важко сьогодні українській інтелігенції в Криму. Титульна нація, що має свою державність, бюджет і справжніх патріотів при влади, не може побороти опору, відкриваючи свої школи" [47].

Слов'яно-тюркський культурний діалог на сторінках газети "Голос Крыма" відобразили публікації про таких діячів російської й української культури, як О. Пушкін, І. Франко, С. Єсенін, Леся Українка. Остап Вишня, С. Руданський, В. Маяковський, П. Тичина, В. Короленко, М. Коцюбинський, Б. Чичибабін, В. Висоцький, Б. Окуджава і багатьох інших.

У той же час не можна не зазначити, що з невідомих причин слов'яно-тюркський діалог переривається в моменти загострення міжетнічних протиріч – тобто саме тоді, коли він особливо необхідний. Так було на початку 1990-х рр., коли в кримській пресі могли появитися такі рядки: "усі татари одягли пов'язки поліцаїв і пішли в каральні загони", "вам усе подавай на блюді" (з листа якогось "обуреного" поверненням кримських татар Ів. Ів. Горбунова до газети "Авдет" [48]), і відповідний лист іншого читача - А.С. Сороквашина: "Ванюшо, Ви пишете про "загарбників". Правильно! Німецько-фашистські загарбники знищили 27 млн. наших людей, а радянські Іванки - більше 60 млн. Вони винищували народ у ГУЛАГах, психушках, на площах, біля телевеж" [49]; "Це не кримські татари зберігають камінь за пазухою, вороже ставляться до російськомовного населення, а саме представники бахчисарайської влади і сотні /а може, і тисячі/ російськомовних жителів Криму хочуть нажити собі політичний і матеріальний капітал, спекулюючи на біді нашого народу" [50] (у відповідь на замітку якогось "співвітчизника" кримських татар Мансура Аблякімова, опубліковану в газеті “Слава труда” ("Слава праці") за 23 червня 1990 р., у якій він, закликаючи кримських татар "бути чесними, милосердними і доброзичливими", обвинуватив їх у тім, що вони "думають тільки про себе, про своє благо…")... Так відбувається і тепер, коли кримськотатарські видання з незрозумілою метою публікують явно провокаційні листи представників "російськомовного населення Криму", пройняті шовінізмом і національною нетерпимістю [51].

Глава Кримської асоціації вільних журналістів Лілія Буджурова як ілюстрацію рівня професійної етики журналістів Криму при висвітленні міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів наводить такий факт. У 2000 р. розгорівся конфлікт між християнами і мусульманами села Морське (Капсихора), викликаний встановленням металевого хреста на горі, під якою розміщений мусульманський цвинтар, і його самовільним демонтажем представниками мусульманської конфесії. Кримські ЗМІ, замість того, щоб об'єктивно висвітлювати і так непростий переговорний процес між двома релігійними конфесіями, з одного боку, і кримською владою, - з другого, навпаки, значною мірою сприяли розпалюванню пристрастей: російськомовні газети писали про "Голгофу", "хрестоносців", "хрестоповал", 300-літнє монголо-татарське ярмо (?!), кримськотатарський "Голос Крыма" у відповідь згадував анексію Криму 1783 року, після якої масово мечеті перетворювалися на православні храми, заборонялися мусульманські релігійні з'їзди тощо [52].

23 квітня 2001 року в Ялті, на семінарі "Висвітлення проблем національних меншин: професійні й етнічні аспекти" було прийнято "Декларацію основних принципів роботи журналістів у поліетнічних спільнотах" (див. додаток), підготовлену Асоціацією вільних журналістів Криму. Але, незважаючи на очевидність принципів "Декларації", журналістами багатьох кримських видань вона була зігнорована: на сучасному кримському ринку інформації вигідніше залишатися знаряддям війни, пригощаючи своїх читачів "смаженими" фактами, ніж знаряддям миру.

Усе це свідчить лише про одне: повноцінний міжкультурний і міжконфесійний діалог не буде можливим доти, доки етичні принципи журналістики будуть  порушуватися чи то на догоду політичним і економічним інтересам самих журналістів і господарів видань, чи то заради хибно сприйнятого ними "захисту" інтересів свого народу.

У сфері міжкультурного діалогу помітним є тяжіння редакції "Голоса Крыма" й інших кримськотатарських видань до відображення життя братніх тюркських і мусульманських народів як Криму, так і всього світу: безумовним лідером таких публікацій, цілком зрозуміло, залишаються кримськотатарсько-турецькі зв'язки. На початку 1990-х рр. на роль загальнотюркського видання претендував і журнал "Ватан" [53], публікуючи матеріали про всі тюркські народи СРСР, що не мали свого спільного громадсько-політичного і культурно-історичного видання.

Шляхетною також є роль кримськотатарських видань у популяризації культури й історії двох нечисленних корінних кримських тюркських народів – караїмів (671 особа за даними останнього перепису) і кримчаків (204 особи). Донедавна кримчаки не мали власного видання (у тому числі й до війни, коли їхня чисельність становила близько 7 тисяч осіб), і матеріали про них публікували кримськотатарські газети. Сьогодні, коли на території України залишилося не більше 300 кримчаків, турбота держави про цей нечисленний народ гостро необхідна. У 2005 році кримчацьким товариством "Кримчахлар" було видано перший випуск науково-популярного історико-літературного альманаху "Кримчаки", що включив матеріали з історії і літератури цього корінного народу Криму, дитячу сторінку, спогади про кримчаків-учасників Великої Вітчизняної війни.

Кримськими караїмами в 1990-і рр. було зареєстровано 3 газети: “Крымкарайлар” (“Кримські караїми”) (газета Сімферопольського національно-культурного караїмського товариства “Карайлар”), “Караїмська газета” (Євпаторійське національно-культурне караїмське товариство “Кардашлар”), "Къарай газэтэси" ("Караїмська газета", засновник – Лебедєв В.Н.), однак жодна з них не виходить регулярно, а ознайомитися у відкритому доступі можна тільки з газетою "Крымкарайлар" - знову ж у кримськотатарській бібліотеці імені І. Гаспринського. Тому дійсно неоціненною у справі національного відродження караїмів виявилася допомога кримськотатарської газети "Къырым", що з 2005 р. почала на своїх сторінках публікувати "газету в газеті" - "Къырым къарайлар" ("Кримські караїми").

Якщо в боротьбі за національне відродження свого народу кримськотатарські видання виступають "єдиним фронтом", то стосовно деяких аспектів цього процесу полеміка виникає вже між самими газетами. Так, наприклад, щоб уникнути ідентифікації кримських татар з казанськими газета "Къырым" (як і раніше журнал "Ватан") пропонує ввести для перших самоназву "крими" (къырым, къырымлар, тобто "кримські", слово "кримці" для позначення кримських татар було загальновживаним у дорадянський час, і насамперед у середовищі самого народу), однак газети "Голос Криму" і "Янъы дюнья" рішуче виступили проти, мотивуючи свою позицію тим, що етнонім "кримські татари" прославлений багатьма відомими синами і дочками свого народу, тому від нього неможливо відмовитися. Ця суперечка двох видань, що набуває іноді досить гострого характеру, є додатковим показником складності процесів національного відродження, яке вимагає консолідації усіх творчих сил народу.

Отже, кримськотатарська періодика є найпопулярнішою, найвпливовішою і найрізноманітнішою з всієї етнічної преси півострова. Будучи органами не просто національної меншини, а корінного народу Криму, кримськотатарські видання заслуговують на відповідну увагу владних структур. Але на практиці виявляється, що проблеми національних видань як корінних, так і некорінних народів, – спільні, викликані тими ж самими економічними і політичними причинами, а тому потребують до себе комплексного підходу.

4.3. Етнічна преса Автономної Республіки Крим: досягнення і проблеми

1990-і роки стали переломними не тільки в розвитку кримськотатарських видань, але і всіх етнічних ЗМІ Криму. У "Паризькій хартії для нової Європи", прийнятій 21 листопада 1990 р., було прямо зазначене, що "питання, які стосуються національних меншин, можуть вирішуватися задовільно тільки в демократичних політичних рамках" .

Розвал тоталітарної імперії СРСР подарував надію на національне відродження багатьом народам, у тому числі корінному населенню Кримського півострова. Конституція України, Конституція АРК (ст.14), Декларація прав національностей України, її Закони "Про громадянство", “Про національні меншини в Україні”, "Про біженців", “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (ст.3), "Про телебачення і радіомовлення" (ст.9), "Про видавничу справу" (ст.8), "Про місцеве самоврядування в Україні" (ч.50 ст. 26 і пп.1 ч. б) ст. 32), підписання Україною Рамкової конвенції про захист національних меншин, ратифікація в Україні “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, постанова Верховної Ради України “Про державну підтримку газет, що видаються мовами національних меншин”, Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України”, розпорядження Президента України “Про заходи щодо підтримки діяльності національно-культурних товариств” та інші законодавчі акти, уся внутрішня політика молодої незалежної української держави спрямовані на всебічну підтримку духовного життя і національного відродження “малих” народів країни.

Крим – історично полікультурний регіон, тому для нього проблема розвитку етнічної преси набула особливої актуальності. При тому, що сучасні політологи і соціологи України виділяють у етносоціальній структурі її суспільства такі елементи, як 1) український етнос (українська етнонація), 2) етнічні групи з невизначеним статусом (корінні народи), 3) національні меншини; 4) представники окремих етносів [55], - журналісти і журналістикознавці для позначення преси 2-ої, 3-ої і 4-ої національних груп послуговуються єдиним терміном "етнічна преса".

За даними Всеукраїнського перепису населення, на території АРК у 2001 р. мешкали представники понад 125 національностей і народностей [56]. Етнонаціональну структуру півострова визначають українці – представники української етнонації (24,4 % населення), корінні народи кримських татар (12,1 %), караїмів (близько 700 осіб), кримчаків (близько 300 осіб), національні меншини, з яких найчисленнішою є російська (58,5 %), а також представники окремих етносів.

Зміни початку 1990-х рр. торкнулися насамперед мови видаваних на півострові газет і журналів. Якщо з 1944 р. нею була виключно російська (за винятком "Кримської правди", що виходила після приєднання Криму до України не тільки російською, але й українською мовами), то з поверненням на півострів депортованих кримських татар, вірменів, болгар, греків, німців і підвищенням національної самосвідомості представників інших кримських етносів почали виходити видання мовами корінного кримськотатарського народу і національних меншин.

Проте, мовою більшості етнічних видань залишається російська – і не тільки тому, що Крим є єдиним регіоном України, де російська меншина становить більшість (за даними перепису 2001 р. – 58,5 % населення), але і внаслідок значної загальної русифікації представників інших етносів півострова. Так, у 2001 р. російську мову вважали рідною 77 % населення АРК, українську – 10,1 %, кримськотатарську – 11, 4 % [57]. Навіть після 10 років існування незалежної української держави українську мову на півострові назвали рідною тільки 40,4 % представників титульної української нації (59,5 % кримських українців вважають рідною російську) [58].

І якщо кримські караїмські та єврейські видання традиційно виходили російською мовою (єврейська преса на їдиш появилася в Криму тільки після переселення сюди євреїв із західних регіонів України і Білорусії в 1920-і рр.), то сьогоднішнє становище кримськотатарських видань, що споконвічно були національномовними, коли з усіх кримськотатарських газет публікують рідною мовою свої матеріали тільки дві – "Къырым" і "Янъы дюнья" - неможливо назвати нормальним: це справжня трагедія народу, страшний наслідок його етноциду.

Таким чином, одним з найважливіших завдань етнічних видань має бути підтримка національної мови, національної літератури рідною мовою. Як показує кримський досвід, завдання це навіть газетами кримськотатарського народу, які вирізняються дуже високим рівнем національної самоідентифікації і найбільш інтенсивними порівняно з іншими кримськими етносами процесами національного відродження, вирішується повільно.

У цілому ж по АРК кількість видань, що представляють різні етноси, значно більша, ніж кількість мов, на яких виходять ці видання: на початок 2000 р. у Криму було зареєстровано 412 російськомовних видань, 35 - україно-російськомовних, 15 – кількома мовами, серед яких була заявлена і кримськотатарська, 4 (!) – українською, інших – 32 [59]. Абсолютне домінування російської мови в періодичних друкованих виданнях свідчить про те, що рівень мовної, а значить і національної, самоідентифікації народів півострова (і серед них, у першу чергу, титульного українського і корінного кримськотатарського) далекий від бажаного.

Однак неможливо не враховувати і того, що мова періодичного видання не може служити універсальним класифікатором його приналежності до етнічної преси, як це пропонується Н. Кондаковою відносно етнічної преси Російської Федерації [60]. Історія розвитку преси етносів Криму доводить, що, з одного боку, видання національними мовами далеко не завжди відбивали інтереси представлених етносів (приклад того - преса Кримської АРСР 1930-х рр. кримськотатарською, німецькою мовами та їдиш), а з другого, - видання, що виходять мовою титульного етносу (наприклад, газета "Кримська світлиця" сучасної АРК) теж можуть бути етнічними, відбиваючи етнокультурні проблеми і прагнення свого етносу в інонаціональному і іномовному середовищі.

На нашу думку, універсальним є визначення етнічної преси як преси, що репрезентує інтереси етнічних інститутів і функціонує під їхньою егідою або від їхнього імені [61]. Зрозуміло, що преса, яка представляє етнос, буде зацікавлена в тому, щоб подавати інформацію про його життя, історію, традиції для якомога ширшого кола читачів. І в такому випадку необхідно погодитися з тим, що російська мова – як мова міжнаціонального спілкування і мова міжнародна – необхідна багатьом кримським етнічним виданням, тому що вона значно розширює їхню читацьку аудиторію, робить їх більш авторитетними і впливовими, а також, що теж важливо, більш привабливими для рекламодавців.

Перейти ж на українську редакції багатьох видань сьогодні не готові, тим більше, що представники депортованих етносів досі погано володіють державною мовою. Однак можна спрогнозувати, що із часом такий перехід буде здійснено, і саме українська стане мовою, яка донесе інформацію про “малі” народи Криму до всього населення України [62].

На нашу думку, причиною найбільш високої тиражності газет "Голос Крыма" і "Полуостров" серед кримськотатарських видань є те, що вони видаються російською мовою (тобто доступні всьому кримськотатарському народові). Голова Міллі Меджлісу Мустафа Джемілєв в інтерв'ю з кореспондентом газети “Голос Крыма” пояснив необхідність існування російськомовних кримськотатарських видань не тільки поганим володінням рідною мовою кримськотатарської молоді, яка в умовах депортації не мала можливості отримати національну освіту; але і необхідністю інформувати про свої проблеми нетатарську частину населення півострова, а також людей за його межами [64].

Ідеї об'єднання народів "великого Турану" слугувала тюркська мова "Терджиману" Гаспринського, і сьогодні об'єднавчі тенденції простежуються в корінних тюркських народів півострова. У цілому російськомовний, "Голос Крыма" випускає додаток кримськотатарською мовою латинською графікою "Tilde birlik" ("Єдність у мові").

Картина сучасних етнічних ЗМІ Криму і за кількістю, і за розмаїтістю видань переконливо доводить спробу реалізації на півострові моделі міжнаціонального діалогу за принципом "єдність через розмаїття": крім кримськотатарських, на півострові випускаються німецькі, вірменські, єврейські, грецькі, білоруські, болгарські, азербайджанські, литовські й ін. газети і журнали (повний перелік національних видань див. у додатку).

З жовтня 1990 р. у Криму виходить газета "Шолэм", засновником якої спочатку було Кримське товариство єврейської культури "Зібн-Ліхт", що у 1993 р. було реорганізоване в Об'єднану єврейську громаду Криму. Сьогодні "Шолэм" - це орган Асоціації єврейських організацій і громад Криму (АЄОГК). У газеті висвітлюються міжнародні новини єврейського життя і найзначніші кримські події, діяльність єврейських релігійних організацій і громад Криму, робота в Криму Єврейського агентства "Сохнут", публікуються оголошення, листи читачів, довідкова інформація, рецепти національних страв, анекдоти. Особливу увагу газета приділяє матеріалам на тему антисемітизму. З 1995 р. газета стабільно виходить раз на місяць накладом 1000 примірників і розповсюджується в 42 організації на території СНД, США, Англії, Ізраїлю, Канади, Фінляндії. Обсяг газети – 6 сторінок (перша й остання – двоколірні).

З 1998 р. ще одним єврейським товариством - "Яд езра" ("Рука допомоги") під шапкою "Усі євреї відповідають одне за одного" видається газета "Хаверим" (наклад – 2000 примірників, обсяг – 16 сторінок). Рубрики газети свідчать самі за себе: "Події", "Юдофобство?", "Життя Хеседу", "Навчальна сторінка", "Молодіжна сторінка", "Зворотна перспектива" (історична), "Єврейський світ" (про життя Ізраїлю), "Літературна сторінка". Значну увагу видання приділяє духовно-моральному життю єврейської громади, чому значною мірою сприяє благодійний характер організації-засновника (рубрики "Задумаймося", "З погляду рабина"), а також спілкуванню з читачами (рубрика "Листи наших читачів").

З березня 1997 року виходить щомісячна газета Севастопольської єврейської громади "Шахар-Рассвет", що розповідає про єврейські громади усього світу, долю кримських євреїв в Ізраїлі, національні традиції, діячів єврейської культури минулого, діяльність кримського представництва "Сохнут", духовне життя євреїв.

Також були зареєстровані газети "Новости "Шалом"" ("Новини "Шалом"") (засновник - Євпаторійська єврейська громада "Шалом", завдання видання - висвітлення життя громади, наклад – 500 примірників), інформаційно-пізнавальна газета “Что нового?” ("Що нового?") ("Ма нішма") (орган представництва в Криму "Сохнут – Україна").

У 1993 р. Республіканським товариством німців Криму (РТНК) "Відергебурт" була заснована газета "Hoffnung" ("Надія"), що виходить німецькою і російською мовами (з додатком – журналом "Guten Tag" ("Добрий день")). Головними завданнями видання є просвітницьке й інформаційне – висвітлення життя німецької діаспори Криму. "Hoffnung" розкриває питання суспільно-політичного і культурного життя німців Криму й України, розповідає про відродження національних звичаїв і традицій, дає юридичні поради (у тому числі щодо одержання громадянства України і Німеччині, документального оформлення повернення з місць депортації і виїзду на історичну батьківщину), сприяє вивченню німецької мови ("Мовна сторінка"). Наклад газети – 1 тис. примірників, обсяг – 8 сторінок.

У 1995 р., у зв'язку з розколом у РТНК "Відергебурт" і виділенням з нього "Земляцтва депортованих німців Криму", останнім була заснована газета російською і німецькою мовами "Ландсманшафт" ("Команда земляків"). У липні 2003 р. Кримським республіканським благодійним фондом "Німці Криму" була зареєстрована газета "Fokus Deutschland-Krim".

3 травня 1993 р. Федерацією греків Криму була зареєстрована "Греческая газета", головне завдання якої – пропаганда й популяризація грецької культури, мови, історії, звичаїв і обрядів, висвітлення проблем повернення й облаштування депортованих греків, надання інформації про роботу Федерації греків Криму. Газета розповідає читачам про життя сучасної Греції (рубрика "Греція: день за днем") і грецьких діаспор України, Росії і Білорусії, однак переважна більшість матеріалів видання має історико-культурологічний характер (давньогрецькі література, міфи, легенди, казки; грецька міфологія у світовій літературі; історія Греції; національна кухня).

1999 року у Криму появився Таврійський Центр Елліністики "Ельпіда" - громадська організація, основна мета якої – об'єднання наукової і творчої інтелігенції, зацікавленої у вивченні, збереженні і популяризації грецької мови і культури в Криму. Березнем 2000 р. датовано перший номер газети Центру "Неос Понтос", наклад якої – 1000 примірників – дав змогу відразу ж представити її зацікавленому колу читачів. Шістнадцять сторінок видання містять різноманітну науково-популярну інформацію про роль греків у історії Криму та України, події грецької історії, сучасне культурне життя кримських греків та їх проблеми. При тому, що основна мова газети – російська, частина матеріалів паралельно публікується й новогрецькою. У своєму зверненні в першому номері видання, президент Центру “Ельпіда” С.А. Лазаріді зазначив, що головне завдання етнічних ЗМІ взагалі і видання свого центру зокрема він бачить у сприянні національному відродженню малих народів, духовна спадщина яких довгий час перебувала під забороною, й у вихованні толерантних стосунків між представниками різних націй. У руслі останнього завдання дуже цікавим виявилося висвітлення виданням проекту “Ожилі джерела”, на протязі якого юні представники різних національних громад Криму відроджували занедбані джерела – пам’ятки культури своїх і чужих етносів. Газету добре ілюстровано, перша і остання сторінки друкуються у кольорі.

З 1997 р. накладом 500 примірників виходить газета Кримського республіканського товариства болгар ім. Хілендарського "Извор", що розповідає про діяльність Республіканського комітету у справах національностей і депортованих народів, життя болгарських організацій Криму й України, болгарські свята і традиції, історію кримських болгар, публікує гумористичні оповідання і вірші болгарською мовою. Газета розсилається не тільки в усі районні бібліотеки Криму і читальний зал відділу "Дружба народів" Республіканської бібліотеки ім. Франка, але й у найбільші просвітні організації болгар по всій Україні. Знають газету й у деяких регіонах Росії (Краснодарський край), Казахстану (Гур'єв), де в даний час живуть болгари – вихідці з Криму, а також у самій Болгарії. Зв'язок з історичною батьківщиною – одне з найважливіших завдань газети, яке здійснюється через співробітництво з урядовими органами Болгарії, які займаються проблемами діаспори. Крім того, "Извор" є інформаційним посередником між правлінням товариства і його регіональними організаціями, яких на півострові більше 20.

Кілька видань випускає і Кримське вірменське товариство "Луйс". У 1990 р. вийшов перший номер його газети "Масяц агавні" ("Голубь Масиса"), що зберіг назву журналу Габріела Айвазяна 1860-х рр. (див. розділ 1). Першим редактором видання став член Спілки журналістів України Серж Оганесян. Газета зберегла не тільки назву, але й тематику і миролюбний тон свого історичного попередника. У лютому 1995 р. Конфедерацією вірменських громад була заснована республіканська газета російською і вірменською мовами "Армянский всемирный конгрес". У січні 1996 р. вийшов перший номер журналу вірменського товариства "Сурб-Хач", співзасновником якого виступили також Міністерство культури АРК, Державний комітет у справах національностей АРК і Видавничий Дім "Амена". Журнал порушував питання національного відродження кримських вірменів, відновлення культурних пам'яток народу (Сурб-Хач (від вірм. сурб - святий, хач – хрест) – середньовічний вірменський монастир неподалік від Старого Криму).

Німецькі, єврейські, вірменські газети розповсюджуються безкоштовно.

Вже в новому сторіччі почали виходити видання прибалтійських народів: інформаційна, літературно-художня газета кримського естонського товариства культури "Krimmi eestlased" та інформаційний бюлетень литовського товариства ім. Чюрльоніса "Tiltas". Останнє видання регулярно виходить, починаючи з січня 2000 року, литовською і російською мовами, найбільш цікаві матеріали бюлетеня друкуються одночасно двома мовами. "Tiltas" постійно публікує інформаційні повідомлення державних установ Литви, що стосуються життя її діаспори, повідомлення про фестивалі, конференції, семінари, свята, спортивні заходи, які мають відношення до Литви і литовської культури . Рубрика "Хазяєчка" наводить рецепти національної кухні, для дітей відкритий "Дитячий куточок "Сонечко"".

У 1990-і рр. у зв'язку з втратою представниками російського етносу Криму свого титульного статусу, на півострові вперше за його історію, якщо не рахувати короткого правління П.М. Врангеля, появилися російські етнічні видання: газети “Русский Крым” ("Російський Крим" (орган Російського руху Криму), “Русский мир” ("Російський світ") (засновник - Російська громада Криму), "Русичи" (“Русичі”), “Русское общество Крыма” (“Російське товариство Криму”), “Российская община Крыма “Отечество” (“Російська громада Криму “Батьківщина”) (засновник - Російська громада Криму “Батьківщина”), “Русская община” (“Російська громада”), "Улица Московская" ("Вулиця Московська") (орган Євпаторійської міської організації Російської громади Криму), що висвітлюють проблеми російського населення Криму і функціонування в АРК російської мови.

Цікавий і кримський досвід переходу громадсько-політичної преси в етнічну: так, незалежна громадсько-політична газета “Крымская правда” ("Кримська правда"), що видається з 1918 року, останнім часом позиціонує себе як газета російського населення України. Це, з одного боку, робить більш органічними на сторінках даного видання численні матеріали на захист прав росіян України, а з другого боку, рятує газету від обов'язку висвітлювати проблеми інших етносів, крім російського.

На грані такого переходу перебуває і газета "Крымское время" ("Кримський час"). На сьогоднішній день, формально залишаючись загальнополітичною, вона так само, як і "Крымская правда", постійно піднімає тему порушення прав росіян Криму й України. І якщо відкинути формальності і провести контент-аналіз даного видання, з'ясується, що за змістом публікацій воно цілком може бути назване етнічним.

На відміну від всіх інших кримських видань, що дістали право репрезентувати свій етнос тільки в 1990-і рр., а тому шанобливо ставляться до сусідніх етнічних видань, кримські російські етнічні видання часто займають непримиренну позицію стосовно України, української мови, а іноді кримських татар та євреїв півострова. Читання цих видань часто залишає враження того, що кожне культурне або політичне досягнення кримських татар або українців ображають росіян півострова.

Зокрема, після публікації в № 5-6 газети “Русский Крым” за 2001 р. статті Є.П. Малаховського "Про наболіле", у якій пролунали образливі для євреїв висновки про їхню негативну роль в історії нашої країни, тодішній віце-спікер кримського парламенту Б. Дейч звернувся до прокурора АРК із проханням дати правову оцінку даної публікації, а Кримський республіканський комітет з інформаційної політики АРК звернувся з позовною заявою до суду. Незважаючи на те, що 16 серпня 2002 р. суд відхилив поданий Комітетом позов, уся історія з даною публікацією темною плямою лягла на всю кримську етнічну журналістику.

Як було зазначено вище, яскравий етнічний характер має і єдина газета, яка регулярно виходить на півострові українською мовою, - всеукраїнська громадсько-політична і літературна газета "Кримська світлиця" [66]. Головні її завдання: популяризація в Криму української мови (рубрика "Мова про мову"), української культури, традицій і обрядів, висвітлення подій української історії (крім численних історичних статей, газета опублікувала монографію В. Сергійчука "Український Крим") і відстоювання на півострові інтересів української державності (головним союзником "Кримської світлиці" у цьому є кримськотатарські видання). Газета виходить щотижня, на 16 сторінках (раніше – на 24 сторінках, здвоєними номерами), форматом А3, має спортивний, молодіжний і дитячий додатки (відповідно “Кримспорт”, “Будьмо!” і “Джерельце”). Загальний наклад у березні 2006 р. становив 16125 примірників.

Незважаючи на унікальність даного видання і його величезну важливість для збереження в Криму етнічного балансу, "Кримська світлиця" не користується симпатією місцевої влади, випуск газети багаторазово припинявся через брак коштів, редакцію неодноразово позбавляли займаного нею приміщення і т.д. У 2004 році Комітет з моніторингу свободи преси в Криму розповсюдив заяву, в якій висловив глибоке занепокоєння призупиненням випуску єдиної в Криму україномовної дитячої газети "Джерельце" (додатка до “Кримської світлиці”). У заяві стверджувалося, що причиною призупинення випуску "найдипломованішої газети Криму", неодноразового призера республіканського конкурсу "Срібне перо" стала проблема з фінансовим забезпеченням видання, яка виникла, в тому числі, внаслідок відмови офіційного Києва від надання йому фінансової допомоги. Внаслідок браку коштів редакція не змогла випустити черговий номер "Джерельця" якраз у День української мови та писемності. "Привітання від Ради міністрів АРК та Верховної Ради АРК, які з цього приводу отримали журналісти "Джерельця", вони розцінили як недоцільні та цинічні", - говорилося в документі [67].

Через те, що оплата праці журналістів "Світлиці" була мало чи не найнижчою серед інших видань, у газеті завжди гостро стояла кадрова проблема: журналісти, що вільно володіють українською мовою, були змушені працювати в російськомовних виданнях, тому що там заробіток удвоє - утроє вищий.

Попри те, що діапазон кримських етнічних видань досить широкий, він далеко не повністю охоплює значущі кримські етноси. Так, не мають своїх періодичних друкованих органів поляки Криму, що входять у десятку найбільш численних етносів півострова (3,8 тис. осіб, 0,2% населення автономії) [68], а також чехи й італійці Криму, чисельність яких незначна, однак історична роль у Криму (особливо довоєнному, до насильницької зміни його соціонаціональної структури) була дуже великою: поляки в Криму, чехи в Криму, італійці в Криму – це цілі сторінки кримської історії, тому і діяльність національно-культурних товариств відповідних націй є активною і помітною на загальному поліетнічному тлі.

Практично всі етнічні видання Криму вирізняються високою національною і конфесіональною толерантністю: розповідаючи про власний етнос, звертаються до тих народів, що споконвіку жили в Криму поряд з ним. У багатьох виданнях створені навіть спеціальні рубрики, присвячені інтернаціональній темі, наприклад, "Наші сусіди" у "Голубе Масиса", "Діалог культур" у "Діалозі", "Національні групи в Криму" у "Ватан" тощо. При цьому неможливо не помітити того взаємного тяжіння і симпатії, що є в кримськотатарських видань і української "Кримської світлиці" як органів двох корінних націй України, змушених довгий час боротися за право "бути собою" і взагалі "бути" на своїй рідній землі.

Міжнаціональному діалогові сприяє й поява в Криму таких спільних видань національних меншин, як газети "Крымский дом" ("Кримський дім") (видання Асоціації національних товариств і громад Криму, виходить з 1996 року) і “Межнациональное согласие” ("Міжнаціональна злагода") (орган Кримського республіканського Фонду міжнаціональної злагоди, видається з 2001 року), журнал українських, російських і білоруських письменників "Брега Тавриды" (“Брега Тавриди”) (видається з 1991 р.).

Об'єднавчим центром етнічних видань Криму є і Кримська спілка журналістів етнічних ЗМІ, яка була створена у листопаді 2001 року з ініціативи Голови Асоціації національних товариств і громад півострова Бориса Балаяна. Спроба організації такого журналістського об'єднання була першою не тільки в масштабі Криму, але і всієї України (у той час як, наприклад, National Ethnic Press and Media Council of Canada - Національна Рада етнічних мас-медіа Канади - існує вже 28 років [69]).

При тім, що в Криму вже існували дві журналістські організації – Кримська організація Національної Спілки журналістів України й Асоціація вільних журналістів Криму, потреба у створенні нової структури була зумовлена завданням захисту етнічних ЗМІ на кримському інформаційному ринку, буквально заполоненому російськомовними виданнями – як кримськими, так і українськими та російськими [70], що виходять великими накладами і, отже, мають солідну фінансову підтримку рекламодавців.

З цими інформаційними гігантами етнічні видання із накладами в середньому 500-1000 примірників і регулярністю раз на місяць не можуть конкурувати, у них інші суспільні завдання – сприяти просвітництву, розвиткові культури і мов малих народів, міжнаціональній злагоді, нарешті. Названі завдання не приносять прибутку [71], але настільки важливі, що було б злочином залишити ЗМІ національних меншин без підтримки, у тіні суспільного розвитку, на тому ж аматорському рівні, на якому вони знаходилися на початку свого розвитку.

За 5 років свого існування Кримська спілка журналістів етнічних ЗМІ встигла зробити чимало: регулярно проводилися семінари, тренінги, круглі столи для представників етнічних ЗМІ. У планах Спілки – стажування журналістів етнічних ЗМІ в солідних національних виданнях (у США, наприклад, щорічно талановитих журналістів-іммігрантів запрошують брати участь у програмі “Ethnic Press Fellowship”, що допомагає їм підвищити кваліфікацію, прилучитися до найкращих стандартів американської журналістики [72]).

У липні 2004 р. Кримською спілкою журналістів етнічних ЗМІ, Українським фондом культури, Міжнародним фондом "Відродження", Республіканським комітетом з інформації АРК було проведено перший Всеукраїнський конкурс журналістів етнічних ЗМІ "Алустон-2004", у якому взяли участь представники азербайджанських, вірменських, білоруських, болгарських, грецьких, єврейських, кримськотатарських, литовських, німецьких, польських ЗМІ Криму й України.

Улітку 2005 року в Євпаторії з метою створення в Криму атмосфери толерантності, взаємної поваги різних етнічних груп і підвищення професійного рівня журналістів Кримською спілкою журналістів етнічних ЗМІ і Республіканським комітетом з інформації АРК було організовано другий республіканський творчий конкурс журналістських робіт про міжетнічну толерантність "Ми - кримчани".

У перспективі Кримська спілка журналістів етнічних ЗМІ могла б випускати і власну Інтернет-газету - з найкращими статтями з етнічних газет за поточний місяць. Так, як це робить Асоціація незалежної преси Нью-Йорка (IPA –NY): у її щотижневій Інтернет-газеті "Voices That Must Be Heard" ("Голоси, що мають бути почуті") можна ознайомитися з найкращими статтями з етнічної преси, перекладеними англійською мовою.

Однак усі зусилля і спілки, і низки громадських організацій не в змозі розв’язати головних проблем етнічної преси – низького професійного рівня, малої тиражності і, звичайно, фінансування.

Більшість етнічних газет виходить раз на місяць, через це інформація, вміщена в них, затримується, старіє, втрачає свою дієвість. Поліграфічне оформлення більшості видань спинилося на рівні стіннівок, рівень журналістських матеріалів, коректури і редактури також залишає бажати ліпшого. І це невипадково: у штатному розкладі більшості видань числиться тільки одна людина – головний редактор (на громадських засадах), за статті автори не одержують гонорарів, а це значить, що працюють в етнічних виданнях не професіонали, а аматори, ентузіасти.

З погляду українського законодавства, проблема фінансування етнічних видань виглядає так: відповідно до статті 3 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (1997 р.), держава надає матеріальну підтримку окремим засобам масової інформації національних меншин. Кримські реалії такі: державної дотації вистачає далеко не на усі видання, вона відпускається строго на видавничі витрати, затримки в перерахуванні грошей викликають припинення випуску газет.

Під час проведення 15 грудня 1998 р. у Кримському інформаційному прес-центрі "круглого столу" "Проблеми і перспективи існування в Криму етнічної преси" проблема фінансування видань була названа основною. Зокрема, було відзначено, що кримськотатарська газета "Янъы дюнья" двічі в 1998 році опинялася на грані закриття [73], аналогічні труднощі зазнали також газети "Къырым" та "Голос Криму" і журнал "Йылдыз", а кошти, передбачені в бюджеті автономії на підтримку етнічних видань, не тільки були незначними, але, як правило, доходили до адресата лише частково: із запланованих у 1998 р. 35 тис. грн. газета "Янъы дюнья" отримала лише 13, журнал "Йылдыз" - тільки 3 з 15 тис. грн. "У той же час, - говорилося в резолюції "круглого столу", - щорічно на підтримку ряду ЗМІ з бюджету автономії виділяються значні фінансові кошти. Подібна вибірковість не може не викликати занепокоєння" [74].

Однак і в 1999 р. левова частка грошей республіканського бюджету, призначених на підтримку ЗМІ, була спрямована російськомовним "Крымским известиям" ("Кримським відомостям") (засновник – Верховна Рада Криму) і “Крымской газете” ("Кримській газеті") (орган Ради міністрів АРК): під час виборів кримська влада була безпосередньо зацікавлена в підтримці своїх видань.

У 1998 р. через погіршення економічної ситуації різко зменшилися наклади кримськотатарських газет: "Сьогодні нас у Криму 260 тисяч, - писала "Авдет", - а наклад газети упав до 245 примірників" [79]. За даними "Кримпошти", з 1996 по 1998 р. передплата "Голоса Крыма" знизилася з 8546 до 3418 примірників, "Къырым" - з 6830 до 4646,  "Янъы дюнья" - з 3888 до 1405 [80]. Отже, сумарний наклад кримськотатарських щотижневиків у 1998 р. не перевищував 8600 примірників. Проблему малотиражності кримськотатарських видань їхні журналісти пояснили низькою купівельною спроможністю своїх співвітчизників. Головний редактор газети "Къырым" Бекір Мамутов під час свого виступу за "круглим столом" 15 грудня 1998 р. сказав, що недоречно говорити про небажання кримських татар читати свої газети, адже на початку 1990-х років їхній сумарний наклад досягав 40 тисяч примірників [81].

Проте, і тодішній виконавчий директор Кримського відділення Фонду "Відродження" М. Семена, і представники кримськотатарських газет зійшлися в тому, що самі національні видання в такій ситуації мали б зайнятися активним пошуком позабюджетних джерел фінансування. Зазначалося, що "проблема виживання етнічної преси – це і проблема самих етносів", "держава зобов'язана підтримувати національні видання, але якщо офіційна влада не виконує узятих на себе зобов'язань, то навряд чи хтось з урядових чиновників раптово прозріє і  перейматиметься проблемами національної преси" [82].

Криза кримськотатарської періодики розкрила не тільки проблеми держави, але й внутрішні проблеми самого етносу. Журналісти газети "Авдет" пішли на своєрідний експеримент: пропонували свою газету співвітчизникам, що торгують на ринку. Виявилося, що люди, "не знаходили" зайвих 15 копійок, щоб купити газету, із задоволенням брали її безкоштовно і хвалили її рівень. Цей експеримент виявив небезпеку духовної деградації певної частини кримськотатарського народу, зайнятої виключно "виживанням".

Кримськотатарські видання забили тривогу: проводили опитування думки читачів, намагалися зробити зміст матеріалів цікавішим, змінювали дизайн, уводили нові рубрики, писали про загрозу втрати своїм народом духовних цінностей. Газета "Къырым", наприклад, у 2001 р. знизила передплатну ціну на 2 грн., і при цьому замість одного разу на тиждень почала виходити два рази. Серед читачів з'явилися ентузіасти, що організували передплатну кампанію у своїх населених пунктах, у тому числі і благодійну передплату для незаможних [83]. Таке ставлення до проблеми національної преси виявилося правильним і своєчасним, адже і преса української діаспори колись переживала лихоліття, але вижила - за рахунок наших співвітчизників за рубежем, які знаходили гроші на купівлю української газети.

Сьогодні наклади національних видань повернулися на колишній рівень, однак вони нижчі, ніж могли б бути. За даними анкетування жителів Криму, проведеного в рамках проекту "Роль ЗМІ в стабілізації суспільства" з 3 по 24 червня 2001 року, 66,6% від загального числа опитаних відповіли, що читають національну періодику. Найактивніше читають свої національні газети греки (39,4% - два рази на місяць, 26,3% - приблизно раз на місяць) і кримські татари – 42,7% - два рази на місяць. Близько 60% вірменів і 45% росіян взагалі не читають свою національну пресу, у всіх інших національностей показник байдужості коливається у межах 30%. Якщо брати вікову групу, то виявляється, що частіше за усіх читають газети люди віком від 44 до 60 років (39,7%), і, навпаки, близько 40% молоді ніколи не читають національні газети [88].

Аналіз розповсюдження газет за національностями показав, що частіше від інших національностей газети передплачують кримські татари (38,4%), найменше – вірмени – 3,5%; частіше за інших купують греки й українці (25% і 27% відповідно), беруть у знайомих – греки і євреї (34,2% і 25% відповідно). Близько 59% вірменів і 42% росіян узагалі не мають вдома газет з етнічним змістом, подібний найменший показник у греків – лише 15,8% не мають вдома грецьких газет. Найкраще налагоджене безкоштовне розповсюдження національних газет (хоча в принципі показники дуже низькі) у вірменів (13,6 %) і українців (11%), гірше, ніж в інших, – у кримських татар (4%) [89].

Це кількісний бік проблеми. Але і з боку якісного, професійного, етнічним виданням є до чого прагнути з огляду на міжнародний досвід. Наприклад, у США на щорічних церемоніях вручення нагород "Іппі" (Ippies), що проводить Асоціація незалежної преси Америки (Independent Press Association) [90], етнічні видання регулярно одержують призи.

І якщо магістральна преса Америки, як вважає IPA, у даний час переживає кризу: скандали, пов'язані з фальсифікацією фактів, нудні статті, стандартні методи подання матеріалів, теми, що кочують з газети в газету і з журналу в журнал, брак ентузіазму і пристрасності, нарешті, "ортодоксальність мислення", то незалежна, у тому числі іммігрантська преса вигідно виділяється на цьому тлі свіжим поглядом на події, новими темами, несподіваним злиттям жанрів, думками журналістів, що пробиваються крізь удавану неупередженість або зовсім не прихованими, – усе це змушує американських майстрів слова придивлятися до своїх колег з етнічних газет і журналів. "Якщо ти не знаєш, про що пише етнічна преса, твій рейтинг у редакції може різко упасти", - жартують у IPA, але в цьому жарті є і чимала частка правди [91]. Автор цієї роботи щиро сподівається, що коли-небудь так будуть говорити й у Криму.

Підбиваючи підсумки сказаного, можна зробити такі висновки:

1)у результаті прийняття незалежною демократичною Україною численних законодавчих актів, що підтримують етнокультурні права національних меншин, на рубежі ХХ - XXI століття в Автономній Республіці Крим сформувалася система етнічної преси;

2)в міру дедалі зростаючої ролі кримськотатарського народу у внутрішньому житті АРК, загальнокримські кримськотатарські етнічні видання зазнали значного впливу на розвиток соціально-політичної ситуації в Криму;

3)унаслідок політики етноциду, що проводилася упродовж десятиліть, кримська етнічна періодика залишається, в основному, російськомовною або двомовною; національними мовами регулярно виходять тільки 3 газети: кримськотатарські "Къырым" і "Янъы дюнья" і українська “Кримська світлиця”;

4)національні газети і журнали, у цілому, виявляють значно вищий рівень національної і конфесійної толерантності, а також зацікавленості в національному відродженні і діалозі культур, ніж ряд загальнокримських видань, що ігнорують дані проблеми або виявляють у їх поданні нетерпимість, порушуючи етичний кодекс українських журналістів;

5)з 1990 року перед етнічними виданнями стоїть ціла низка проблем - у першу чергу, фінансування, а також професіоналізму, активнішого використання національної мови, розширення кола своїх читачів за межі своєї національної громади, – вирішення яких має стати справою не тільки держави, але й самих етносів, активістів їхніх національних товариств.

Примітки

1.У серпні-вересні 1941 р. з півострова були виселені німці (усього було депортовано 61184 особи – німців і членів їхніх родин) , 18 травня 1944 р. було розпочато депортацію кримських татар (усього було виселено 187859 осіб), у червні 1944 р. – депортовано вірменів, греків, болгар (9620 - вірменів, 12420 - болгар і 15040 - греків) (Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г. и др. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – Симферополь: Издательский Дом "Амена", 1998. – С. 54, 60, 64.)

2.Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г. и др. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – Симферополь: Издательский Дом "Амена", 1998. – С. 62.

3.Сборник законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР, 1938-1958 гг. – М., 1959. – С. 54.

4.Сергійчук В. Український Крим. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – С. 244.

5.Филоненко В. И. Крымчакские этюды //.Rocznik Orientalistyczny. - 1972. - T. XXXV. - Warszawa.

6.Червонная С. М. Когда эшелоны с депортированными народами шли на восток… О деятельности Прометеевской Лиги Атлантической хартии (Из архива Джафера Сейдамета). – Симферополь: Оджакъ, 2003. - С.9.

7.Едиге Кирималь, один з апологетів кримськотатарської національної державності, став широко відомим ще до початку Другої світової війни завдяки низці публікацій: Крим татарський чи російський? Кримські татари в боротьбі за свою національну незалежність // Zycie tatarskie. – Варшава. – 1934. - № 7; Сучасна Росія і Крим // Emel. – Констанца. – 1938. - № 11; Російський алфавіт – нова зброя русифікації Криму Москвою // Emel. – Констанца. – 1939. - № 13; Минуле і сьогодення кримських татар // Zycie Tatarskie. – 1934. - № 6-7; Джафер Бей Сейдамет, Ісмаїл Бей Гаспрали // Rocznik Tatarski. – 1935. - № 2; Думка Сталіна про нову радянську конституцію // Mlody Prometeusz. – 1938. - №2 і ін. Під час роботи в "Кримському центрі" Німеччини Е. Кирималь був близький до великого муфтія Єрусалима аль-хуссейні і користувався його впливом для вирішення всіх питань (Романько О.В. Мусульманские легиони третьего рейха. – Симферополь: Таврия-Плюс, 2000. – С.64). Після війни опублікував монографію "Der nationale Kampf der Krimtuerken" ("Національна боротьба кримських тюрків"), Emsdedetten, 1952.

8.<İlber. İmanımıznı istıklalge bagladık [Ми віримо в ідею незалежності] // Kirim. – 1945. - №6. – 19 января. – С.4; Kemal Ortay. Bolsevizmnen muecadelemız [Наша боротьба проти більшовизму] // Kirim. – 1944. - №3. – 20 декабря. – С.4; Edige Kirimal. Kirimnin istiklali [Незалежність Криму] // Kirim. – 1944. - №1. – 25 ноября. – С.1; Batir Aytuvgan. Milli azatlık ogrunda [За національну свободу] // Kirim. – 1944. - №3. – 20 декабря. – С.6; İlber. Alakat isyani [Алакатське повстання] // Kirim. – 1944. - №2. – 13 декабря. – С.4.

9.The Crimean Review/ (Voice of the Crimean tatar human right movement)/ A Crimean Foundation Publication. Editor M.Batu. – Boston. – 1986.

10.Халкъ седасы. – 2004. - № 6.

11.Kirimal E. Der nationale Kampf der Krimtuerken. - Emsdedetten, 1952. – С.328-329.

12.Дубровський Василь. Кримська Автономна Республіка. (Некролог). // Чорноморський Збірник. – 1947. – Т.Х. – с. 27-29.

13.Майстренко І. Національно-визвольний рух кримських татар, їх взаємини з Україною // Український самостійник. – 1971. - № 7-8; Potichnyj P. The struggle of the Crimean Tatars // Canadian Slavonic Paper. – 1975. - № 2-3 і ін.

14.Сьогодні з матеріалами цього збірника можна ознайомитись на сайті "Центру інформації та документації кримських татар": http://www.cidct.org.ua/uk/studii.

15.Allworth E. Tatars of the Crimea. Their Struggle for Survival. – Durham and London: Duke University Press, 1988. – P.261.

16.М. Губогло і С. Червонна вказують, що з майже 300 тисяч населення (за даними перепису 1989 р.) більш-менш значне ядро етносу збереглося лише в Узбекистані (188,8 тисяч чоловік – 69,5 % усіх кримських татар країни), але навіть тут кримські татари були "розпорошені" між низкою областей (Губогло Н.М., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. История. Проблемы, перспективы. – М., 1992. – С.84-85).

17.Губогло Н.М., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. История. Проблемы, перспективы. – М., 1992. – С.86.

18.Всеукраїнський перепис населення 2001 // http: // ukrcensus.gov.ua/rus/results/general/language/crimea.

19.За оцінками експертів, навряд чи  30 % кримських татар володіють мовою настільки, щоб читати на ній художню літературу або, наприклад, газету "Къырым", яка відрізняється високим рівнем кримськотатарської мови.

20.Allworth E. Tatars of the Crimea. Their Struggle for Survival. – Durham and London: Duke University Press, 1988. – P.185.

21.За даними самвидавчого Інформаційного бюлетеня кримських татар у Центральній Азії № 2 за серпень 1983 р., загальна площа цих двох організованих у 1979 р. районів становила 5440 кв. км, тобто приблизно 1/5 частину території Криму, і містила в собі шість невеликих населених пунктів. Корінним населенням цих районів були переважно туркмени.

22.Самвидавчий “Информационный бюллетень крымских татар в Центральной Азии”. - Сімферополь-Ташкент. – 1983. - №2. - С.10.

23.Губогло Н.М., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. История. Проблемы, перспективы. – М., 1992. – С. 55.

24.Роллан Кадыев. Падение. Открытое письмо гражданина СССР Роллана Кадыева бывшей советской гражданке Айше Сейтмуратовой // Ленин байрагъы. – 1981. – 10 февраля; Провокаторы ищут пособников, или как они сели в лужу // Ленин байрагъы. – 1983. – 6 августа; Клеветник с претензиями // Ленин байрагъы. – 1983. – 9 апреля; Р. Сеитов. Слова гнева и презрения // Ленин байрагъы. – 1981. – 9 июня и др.

25.Губогло Н.М., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. История. Проблемы, перспективы. – М., 1992. – С. 20.

26."Ленин байрагъы" газетасынынъ хадимлери КПС МК Баш кятиби М.С. Горбачев аркъадашкъа // Янъы дюнья. – 2004. – 15 травня. – С.10.

27.1976-1980 рр., головний редактор Черкез-Алі. У 1976 р. вийшов друком 1 номер, у 1977-1980 рр. – по два номери на рік.

28.Журнал виходить з 1980 р. дотепер. Першим головним редактором видання (1980-1987) був відомий поет і письменник Шаміль Алядін. З 1980 р. виходило друком 6 номерів на рік, з 1998 р. – 10 номерів.

29.Крымскотатарская энциклопедия / Автор-составитель проф. Р. Музафаров. – Симферополь: Ватан, 1993. – В 2 т. – Т.1. – С. 703.

30.Губогло Н.М., Червонная С.М. Крымскотатарское национальное движение. – Т.1. История. Проблемы, перспективы. – М., 1992. – С. 25-26.

31.Сюргюнлик йылларында Самиздат газеталар чыкъарылгъан, олардан "Козьяшы" янъы саны ве "Алеми гъурбет" [Самвидавчі газети часу депортації] // Янъы дюнья. – 2004. – 15 травня.

32.В першу чергу, С. Червонної: Червонная С.М. Возвращение крымскотатарского народа: проблемы этнокультурного возрождения. Крымскотатарское национальное движение. – Т. 4. 1994-1997 годы. – М., 1997. – С.125-126.

33.Червонная С.М. Возвращение крымскотатарского народа: проблемы этнокультурного возрождения. Крымскотатарское национальное движение. – Т. 4. 1994-1997 годы. – М., 1997. – С. 126.

34.Никон Тарханкутский. Не тиражом единым. Анализ пространства политического печатного слова // [Альманах "Остров Крым"] | http://ok.archipelag.ru/part1/ne-tiragem.htm.

35.http://www.cidct.org.ua/uk/Avdet.

36.Никон Тарханкутский. Не тиражом единым. Анализ пространства политического печатного слова // [Альманах "Остров Крым"] | http://ok.archipelag.ru/part1/ne-tiragem.htm.

37.Qirim sedası // www.qirim.mainpage.net.

38.Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С. 34.

39.Гаспринский И. Русское мусульманство // Гаспринский И. Из наследия. – Симферополь: Таврия, 1991. – С.22.

40.Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.147.

41.Див.: Майборода О.М. Про підходи до розв’язання національного питання в Україні за умов багато партійності // Україна ХХ ст.: Проблеми національного відродження. – К.: Наукова думка, 1993. – С.159; Стогова О.В. Роль політичних еліт національних меншин України в державотворенні // Україна в ХХ столітті: Проблеми історії України та української державності. – С. 334, 332.

42.Ганцева Д. Этническая пресса в “простреливаемом” пространстве // http://www.inguk.ru/biblio/multi/4_ganceva.html. З нею згодна український експерт з питань ЗМІ національних меншин Тетяна Хорунжа, яка вважає, що сучасні друковані ЗМІ національних меншин здебільшого мають компліментарний характер, а розміщеним в них публікаціям бракує проблемності у поданні тієї чи іншої інформації (Вісник етнополітики. - №8 – 2004. - 1 –15 липня // www.ucipr.kiev.ua).

43.У 2004 році Комісією з питань журналістської етики, очолюваною редактором "Дзеркала тижня" В. Мостовим, було встановлено, що ряд публікацій газет "Крымская правда" і "Крымское время" порушує норми Етичного кодексу українського журналіста, що є зовсім не сумісним із принципами професійної журналістики ("Время" фальшивой "правды" // Къырым. – 2004. – 18 августа. - № 42. – С.2.).

44.Див.: Озенбашлы М. Если не было бы "Голоса Крыма", то мы обязательно должны были его создать // Голос Крыма. – 2004. – 14 мая. – С.3.

45.Манькова Л.А., Николко М.В. Этническая пресса Крыма. Ее влияние на политическую ситуацию // Язык и культура. – Вып.5. – Т.1. – Ч.1. – 2002. – С.226.

46.Там само. – С.225.

47.Аджиева Д. Станем ли мы детьми собственного народа? // Авдет. – 2005. - № 15 (367). – 5 сентября. – С.2.

48.Горбунов И.И. Стрелять еще не разучились // Авдет. – 1991. - №2. – 20 січня.

49.Р. Арсенов. "Стрелять еще не разучились" (Возвращаясь к напечатанному) // Авдет. – 1991. - № 6. – 15 березня.

50.Авдет. – 1990. - № 1 (15 липня) // http: // www.cidct.org.ua/ru/Avdet/number/9.html.

51.Так, в № 39 (617) "Голосу Криму" за 23 вересня 2005 р. був опублікований лист якогось М. Куліковського із Севастополя під “промовистою” назвою "Поменяйте наглую татаро-монгольскую рожу…" (своєрідний шовіністичний відгук на статті "Не ходите, люди, ночью по улицам гулять…" и "Коренные народы признаны ООН" ("Голос Крыма" № 34 від 19 серпня 2005 р.). Якби даний лист був уміщений у якійсь російській етнічній газеті, то його публікація могла б стати приводом для судового розгляду. Але і його розміщення в кримськотатарському виданні, на нашу думку, могло викликати хибне враження кримських татар про те, що думка автора є типовою для певної частини російськомовного населення.

52.Буджурова Л. Про етичну журналістику: етнічні аспекти // Кримські студії. – 2003. - № 3-4. – С.46-47.

53.В редакційному зверненні, опублікованому в №1 видання. була висловлена надія на те, що “Ватан” сприятиме “Культурній інтеграції тюрків”, про яку мріяв Ч. Айтматов ("Ватан". – 1990. - №1. – С.3).

54.Цит. за: Этнические меньшинства в современной Европе. – М.: Издат. фирма "Восточная литература", РАН, 1997. – С.8.

55.Євтух В.Б., Трощинський В.П. Етнонаціональна структура сучасного українського суспільства: деякі аспекти системного бачення її розвитку // Євтух В.Б., Трощинський В.П., Галушко К.Ю., Чернова К.О. Етнонаціональна структура українського суспільства / Довідник. – К.: Наукова думка, 2004. – С.5.

56.Всеукраїнський перепис населення 2001 // http: // ukrcensus.gov.ua/rus/results/general/nationality/crimea.

57.Всеукраїнський перепис населення 2001 // http: // ukrcensus.gov.ua/rus/results/general/language/crimea.

58.Там само.

59.Семена Н. Состояние средств массовой информации в Крыму // Белая книга крымской журналистики. – 2000. – С. 55

60.Н. Кондакова відносить до етнічної преси всі видання, які виходять у РФ мовами недержавних етносів: Кондакова Н. Разноязычная пресса России // Пресса и этническая толерантность: Пособие для журналистов. - М., 2000. - С.16 – 17. З огляду на таке визначення, переважну більшість кримських загальнополітичних видань можна визнати “етнічними”, бо вони виходять недержавною російською мовою.

61.Суглобін С. Преса етнічна // Етнічний довідник: У 3-х ч. – Ч.1. Поняття та терміни. – К.: Видавництво УАННП “Фенікс”, 1997. – С.109-110.

62.Перший крок у цьому напрямку було зроблено редакцією кримськотатарської газети “Къырым”, яка нещодавно започаткувала рубрику з вивчення української мови.

63.Рудик С.Я. Про державну підтримку друкованих ЗМІ національних меншин України: у пошуках взаєморозуміння // Матеріали Всеукраїнської конференції “Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору”, м. Київ, 14 лют. 2006 р. / Упоряд. С. Бугаєв. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. – С. 5-9.

64.Интервью Л. Алядиновой с председателем Милли Меджлиса Мустафой Джемилевым // Голос Крыма. – 2000. – 24 ноября. – С.1.

65.Халилова Л. “Ветер перемен” города на Неве // Голос Крыма. – 2000. – 14 июля. - С.4.

66.Сторінка газети в Інтернеті: http://svitlytsia.crimea.ua.

67.Вісник етнополітики. – 2004. - № 16. - 1-15 листопада // ucipr.kiev.ua.

68.Див.: Яблоновская Н.В. Польская пресса в контексте формирования крымского поликультурного сообщества // Крымско-польский сборник научных работ. – Вып. 1. Дни Адама Мицкевича в Крыму. – Симферополь: Универсум, 2004. – С. 202-211.

69.http://www.newcanada.com/209/209-03-ethnicweek.htm.

70.Семена Н. Состояние средств массовой информации в Крыму // Белая книга крымской журналистики. – 2000. – С. 52-55.

71.Про низький національний рівень мислення українських бізнесменів з гіркотою відгукнувся головний редактор "Кримської світлиці" В.С. Миткалик, навівши такий приклад: виробники сигарет "Прилуцькі" регулярно розміщували рекламу своєї продукції в газеті "Кримська правда", відомій своєю малотолерантною позицією стосовно України, українських органів влади й української мови, і після домовленостей знайшли тільки 1000 грн. (!) на оплату своєї реклами в "Кримській світлиці" (Стус В. Українська преса у Криму (інтерв’ю з головним редактором “Кримської світлиці” В.С. Миткаликом) // Кримська світлиця. – 2002. – 25 жовтня. – С.4.).

72.Russian Bazaar №53. Репортерский дневник. - № 53 (453). – 2004. - 23-29 декабря // http://www.russian-bazaar.com/cgi-bin/rb.cgi/n=53&r=repj&y=2004&id=none.2004.12.23.14.52.29.53.repj.83.1

73.Браку фінансування "Янъы дюнья" зазнавала і в подальшому. Див. Про це: Притула В. Конец света для "Нового света" // Зеркало недели. – 2000. – 8 апреля.

74.Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство: матеріали “круглого столу”: 5 травня 1999 р. – К., 1999. – С.87.

75.Соловьева Л. Кто поможет национальной прессе? // Крымский дом. – 2001. - № 29. – Октябрь. – С.7.

76.Халилова Л. "Ветер перемен" города на Неве // Голос Крыма. – 2000. - № 29. – 14 июля. – С.4.

77.Журналисты за понимание и сотрудничество // Крымский дом. – 2001. - № 29. – Октябрь. – С.6.

78.Друковані ЗМІ національних меншин та народів // Вісник етнополітики. -  № 8. – 2004. - 1-15 липня // ucipr.kiev.ua.

79.Слово к читателю // Авдет. - № 16 (202). – 1998. – 16 сентября. – С.1.

80.Там само.

81.Куршутова С. Будущее этнической прессы зависит от нас самих // Авдет.- 1998. – 24 декабря. - № 23-24 (209-210). – С.5.

82.Там само.

83.Шерфединов Р. Счищать плесень невежества и манкуртства  // Къырым. – 1999. – № 36(533). - 4 сентября. – С.2.

84.Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство: матеріали “круглого столу”: 5 травня 1999 р. – К., 1999. – С.86.

85.Голос Крыма. – 1996. - № 42. – 1 ноября. – С.5;  № 43. – 8 ноября. – С.2; № 44. – 15 ноября. – С.5.

86.Голос Крыма. – 1997. - № 27 (190). – 11 июля. – С.2.

87.Стус В. Журналісти етнічних ЗМІ заявляють про свої права // Кримська світлиця. – 2002. – 1 березня. – С.2.

88.Манькова Л.А., Николко М.В. Этническая пресса Крыма. Ее влияние на политическую ситуацию // Язык и культура. – Вып.5. – Т.1. – Ч.1. – 2002. – С.222.

89.Там само. – С.223.

90.Independent Press Association поєднує сотні невеликих незалежних англомовних видань, а також газети і журнали, що виходять мовами численних іммігрантських громад США. Критерії IPA – дуже жорсткі. Газета або журнал, що претендують стати членами цієї організації, повинні бути авторськими і не можуть бути жовтими. Крім того, вони мають визнавати принципи соціальної справедливості і висвітлювати ті боки американського, у тому числі іммігрантського, життя, які центральна преса обходить стороною.  

91.Russian Bazaar №53. Репортерский дневник. - № 53 (453). – 2004. - 23-29 декабря // http://www.russian-bazaar.com/cgi-bin/rb.cgi/n=53&r=repj&y=2004&id=none.2004.12.23.14.52.29.53.repj.83.1