РоздІл 3
Етнічна преса Кримської АРСР:
національне відродження крізь призму класового підходу

3.1. 1920-ті рр.: етнічна періодика в умовах коренізації

3.1.1. Національна політика Кримської АРСР: перерваний діалог культур. Створення 18 жовтня 1921 р. Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки позначило новий етап розвитку етносів Криму.

Державними мовами автономії стали російська і кримськотатарська. Конституція новоствореної республіки декларувала: "У Криму, який завжди являв яскравий приклад колонізаторської політики царського уряду, а потім урядів його наступників генералів Денікіна і Врангеля, політики, спрямованої до гноблення на користь імущих класів панівної нації та придушення економічного і культурного розвитку інших народностей, з числа яких найбільш значна в Криму татарська, із запровадженням влади Рад трудящих покладений край. До ганебної політики царату – систематичного гноблення слабких, нацьковування національних груп однієї на одну, неправди, обману і провокації, які ведуть до посилення ворожнечі, підриву взаємної довіри і закріплення рабства відсталих народностей – відтепер немає повернення. Відтепер вона замінена вільною, рівною і тісною спілкою національних груп трудящого населення Криму" [1].

На підтвердження цього в складі Кримського обкому партії тривалий час існували татарська, німецька, єврейська, вірменська, естонська, грецька секції; за освіту і культурний розвиток 10 груп нацменшин відповідала Рада у справах освіти національних меншин (Раднацмен).

У 1923 р. XII з'їздом РКП (б) була проголошена політика коренізації, тобто забезпечення розвитку національних груп, національних мов, їхнього широкого використання в діловодстві радянських установ, засобах масової інформації, освітніх закладах і т.д. У Криму основним напрямком цієї політики стала так звана татаризація, проте, коренізація мала торкнутися всіх народів, які потерпали при цараті від насильницької русифікації.

Сучасні дослідження являють, на перший погляд, позитивну картину розвитку нацменшин Криму на початку 1920-х рр. Зі створених у 1923 р. 345 сільрад 145 були татарськими, 102 – російськими, 29 – німецькими, 7 – болгарськими, 5 – грецькими, 1 – вірменською, 1 – єврейською, 1 – естонською і 54 – змішаними [2]. Як пише М.М. Господаренко, “на початку 1922 р. у республіці діяли 30 клубів національних меншин і стільки ж національних бібліотек, дві третини з яких були німецькими. Існували окремі бібліотеки для караїмів і кримчаків. Створювалася і збільшувалася мережа національних дошкільних закладів” [3].

При цьому не слід забувати, що в нових умовах саме поняття національних освітніх закладів піддавалося корекції відповідно до вимог партії, і зокрема до твердження В.І. Леніна про те, що “гасло національної культури неправильне і виражає лише буржуазну обмеженість розуміння національного питання”, а також відповідно до його старання узяти курс на “інтернаціональну культуру” [4].

Наприклад, 1925 року, звітуючи про відсутність національних дошкільних дитячих установ, Кримський обком шкодує лише про те, що “десятитисячна армія нацмендітей дошкільного віку не одержує основ соціального, комуністичного виховання” і що “діти йдуть до школи прямо з вулиці або з умов досить консервативного і відсталого сімейного побуту, зараженого і релігійними, і націоналістичними тенденціями” (курсив мій. – Н.Я.) [5].

З 202 національних шкіл І ступеня, які існували в Криму в 1925 році, рідною мовою викладання велося тільки в німецьких, грецьких, вірменських, естонських, єврейських, польських і чеських. У двох караїмських школах навчали російською мовою, оскільки, як було зазначено, “своєї національної мови в них немає, а розмовна татарська мова (тобто сучасна караїмська мова – Н.Я.) не може слугувати мовою викладання” (?!), у той же час “у молодших групах зазначених шкіл доводиться вдаватися до допомоги рідної (?!), тобто розмовної татарської мови” (курсив мій. – Н.Я.) [6].

Національна політика Кримської АРСР - одне з найцікавіших явищ минулого, значення якого не обмежується рамками історії і як досвід може бути використане сучасними етнополітологами України. Дане явище стало об'єктом вивчення в ряді публікацій останніх років - Господаренка М.М. [7], Фрідмана Я.В. [8], Хованцева Д.В. [9], Змерзлого Б.В. [10], Пащені В.Н. [11], В. Дьоннінгхауса [12], Волобуєва О.В. [13], Г.М. Кондратюка [14] й ін. Однак дослідники, розглядаючи статистичний, кількісний бік проблеми національного будівництва, на нашу думку, приділяли недостатньо уваги її якісному боку – живим процесам національного відродження, які неможливо цілком розкрити за допомогою цифр. У даному аспекті найбільш цікавим залишається питання про динаміку змін системи етнічної преси Кримської АРСР як відображення її національної політики.

Сучасні дослідники часто звинувачують політику коренізації Кримської АРСР у надмірній татаризації. Наприклад, М.М. Господаренко зазначає, що в цілому ”політика татаризації була суперечливою і не відповідала інтересам представників інших народів, які мешкали в Криму і з таким же правом належали до числа корінних – кримських греків, караїмів, кримчаків та інших” [15].

З огляду на структуру етнічної преси Кримської АРСР, можна з цим погодитися: більш як 95 % усіх її національних видань – це кримськотатарські. Але, на нашу думку, національна політика не може бути виміряна арифметично, і саме тому політика татаризації, яка добре "виглядала" у цифрах партійних звітів, зрештою провалилася. Як з’ясував Я.В. Фрідман, “Результат політики коренізації, що повністю дискредитувала себе, був прямо протилежним: питома вага кримських татар у керівництві до 1939 р. не тільки не зросла, а, навпаки, знизилася” [16]. З ним погоджується Д.В. Хованцев: “Врешті-решт адміністративно-бюрократичні методи татаризації в Криму довели її до абсурду, що призвело до дискредитації самої національної політики” [17].

Ми впевнені, що причини провалу плану коренізації треба шукати не в перевагах, які на якийсь час отримала окрема нація за рахунок інших, а в недосконалості самої ідеї націоналізації за допомогою силових механізмів.

На початку 1920-х рр. у Криму жили представники 70 національностей, з яких національну структуру півострова зумовлювали 5: росіяни, українці, татари, німці і євреї. Вони складали разом 90% населення. За даними перепису 1921 р., 51,5 % населення – росіяни й українці (перепис зарахував їх в одну (?!) етнічну групу), майже 26 % - татари, 5,9 % - німці, 6,9% - євреї [18].

У період створення Кримської АРСР представники практично всіх етносів півострова плекали надії на здійснення своїх національних прав (і в тому числі – на видання своїх періодичних друкованих органів), у цей час виходили друком національні комуністичні газети: кримськотатарська "Енъи дюнья" ("Новий світ"), німецька "Die Rote Krim" ("Красный Крым"), вірменська "Комунаї занг" ("Дзвін комуни") (і, можливо, "Комунаї дзайн" ("Голос комуни") [19]). "Известия Караимского Духовного Правления", які відстоювали у першу чергу ідею збереження караїмської релігії, єврейські видання, не позбавлені сіоністських ідей, кримськотатарські національні небільшовицькі видання стали нецікавими новій владі, що розглядала дореволюційний розвиток країни як якусь "передісторію", що не має великого значення для сьогодення і тим більше для планованого "світлого майбутнього".

До четвертої річниці революції обласною Жовтневою Комісією кримськотатарською, вірменською і німецькою мовами були випущені відозви і гасла [20]. У них були перелічені завдання Радянської влади: перемога над економічним розпадом і силами старого світу, введення нової економічної політики і т.д. Окремо ж підкреслювалося те, що поряд і визволенням робітників Червоний Жовтень приніс свободу різним національностям, тому національному питанню буде приділено особливу увагу. Кожній національній меншині була обіцяна культурно-національна автономія. Гарантом усіх обіцяних національних прав і свобод, на думку автора однієї з листівок, мало стати те, що на території Вірменії, Азербайджану і Грузії теж відбулися революції, і ці регіони одержали статус автономних республік, які ввійшли до Федеративної Радянської Республіки [21].

Вірменбюро РКСМ випустило в перекладі на вірменську мову брошуру т. Леонтьєва "З ким іти молоді" [22]. Німецькою мовою були видані матеріали I конференції німецьких вчителів і Радянська Конституція [23] .

У грудні 1921 р., коли газета була перейменована в "Hammer und Pflug" ("Молот і плуг") [24], німецьке населення вже вважало її своєю національною трибуною [25]. У передовій статті "Німецькій газеті в Криму – рік" редакція "Hammer und Pflug" висловила надію на те, що наступного року вона зможе повністю відобразити життя німецьких колоністів і "розходження між попередньою пресою і сьогоднішньою буде полягати в тім, що тепер читачі зможуть насолодитися свободою преси" [26].

Велику увагу газета приділяла економічним питанням. Назви статей свідчать самі за себе: "Економічний тиждень", "Економіка не за звичкою, а за бажанням", "Економічні кооперативи" і т.д. Практично у всіх статтях на економічні теми повторювалася думка про те, що економіка – це основа добробуту народу, але в даний час вона перебуває в скрутному становищі. У той же час у всіх публікаціях підкреслювалося, що таке становище зумовлене труднощами перехідного періоду і незабаром має змінитися в результаті введення нової економічної політики. Наприклад, опублікована у газеті доповідь генерала Єфремова на кримському конституційному конгресі так і була названа: "Введення нової економічної політики в Криму" - і містила такі підзаголовки: вільна влада, економіка, кримська індустрія, кустарне виробництво, боротьба зі спекуляцією, кооперація і селяни, стабілізація курсу рубля, труднощі перехідного періоду [27].

Окремою темою стала кооперація. Передова стаття № 2 - "Економічні кооперативи" - являла собою звіт кримських кооперативних об'єднань. Одне з гасел № 4 звучало так: "Кооперація має бути в центрі економічного життя села", а стаття "Животрепетне питання" розповідала про організації на кооперативній основі [28].

Велику кількість інформацій і заміток газети було присвячено темі голоду. Для висвітлення міжнародної допомоги голодуючому Криму була відкрита окрема рубрика "З голоду". Інша рубрика - "Хроніка життя міста і села" - серед інших кримських новин 10 грудня 1921 р. повідомила про те, що ціни на хліб на сімферопольському ринку за останні кілька днів піднялися на 300%, а іноді хліба не буває зовсім [29].

З міжнародними новинами читачів знайомила рубрика "За кордоном". Часто поряд з оригінальними матеріалами газета друкувала переклади статей з центральних видань, зокрема, з газети "Біднота".

Цікавими були й опубліковані газетою замітки про культурне життя Криму. Наприклад, про те, що 25 листопада 1921 р. у сімферопольському німецькому клубі "Прометей" святкувалася 101 річниця від дня народження Енгельса, святкування закінчилося виконанням "Інтернаціоналу". Там само, у неділю 4 грудня на честь першої річниці газети "Hammer und Pflug" ("Rote Krim") її редакцією були інсценовані "живі картини" "Молот", пролунали історії з життя самої газети – смішні і сумні. Уся газета була представлена у формі живого спілкування з читачем, у ході якого були зачитані святкові статті, вірші, фейлетони, хроніка. За два тижні після того у німецькому клубі з великим успіхом була поставлена п'єса "Ідеальний чоловік".

Оскільки на початок 1920-х рр. німці поряд з євреями мали найвищий показник грамотності в Криму – майже 75% [30], питання освіти як одне з головних зайняло гідне місце у німецьких громадах й у публікаціях "Молота і плуга". Газета відзначала зростання німецьких робітничих шкіл, розповідала про допомогу їм Культпросвіту, який виділив 100.000 рублів і оформив 4 передплатних талони на "Hammer und Pflug". Як приклад для наслідування розповідалося про те, як німецькі колонії Джанкойського району віддали робітничим школам деякі речі: 20 металевих і 6 дерев'яних ложок, 22 виделки і т.д. [31].

Як видно з матеріалів газети, робітничі школи мали виховувати і давати професію. У публікаціях акцентувалася думка про те, що в суспільстві відповідно до нової епохи машинобудування мала змінитися система цінностей і система освіти. Головним завданням робітничих шкіл автори матеріалів вважали всебічний розвиток особистості.

У дев'ятому додатку "Der Schulmann" у кореспонденції Б. Бартельса "Серйозна провина" говорилося про реорганізацію шкіл і збільшення як кількості учнів, так і освітнього віку (від 16 до 22 років). На думку автора, такі школи мали започатковуватись не тільки в містах, але й у селі, де раніше не було освіти. Б. Бартельс дійшов висновку, що потрібно виховати нове покоління вчителів, які у подальшому будуть давати освіту народові. Провину ж "старого" покоління педагогів він вбачав у тім, що вони пояснювали світобудову з богословської точки зору [32].

Незважаючи на свою суспільно-політичну значущість, газета вже в наступному 1922 році опинилася на межі закриття. 1.02.22 р. Кримським обкомом відносно “Hammer und Pflug” було ухвалено: "Визнати за необхідне зберегти колишню назву газети. Газету видавати німсекцією ОК, держвидавом, разом із Кримнімсільспілкою на особливих договірних засадах при обов'язковій умові ухвалення редакції ОК" [33]. А вже 4 вересня того ж року було прийнято протилежне рішення: “Через брак в обласного комітету коштів, від видання німгазети "Плуг і молот" з 1 жовтня відмовитися” [34]. Проте газета виходила друком до кінця року, усього було випущено 53 номери (останній № 53– 17 грудня 1922 р.). У 1923 р. газета не видавалася, а в 1924-1925 рр. почала виходити в Одесі – як орган німецьких колоністів України, Криму і Кавказу.

За межею державної турботи опинилася й вірменська газета. У протоколах засідання Кримського обкому РКП (б) було записано: 18 жовтня 1921 р.: “Про вірменську газету. – Визнати, що ОК через брак коштів у зв'язку зі скороченням програми своєї агітроботи і внаслідок нечисленності в Криму вірменського населення, не може видавати надалі газету спеціально вірменською мовою. Не заперечувати проти видання цієї газети у подальшому, якщо газета перейде на початки самооплатності [35]"; 4 вересня 1922 р. “Через брак коштів в обласного комітету на видання вірмгазети, з 1 вересня виданням її припинити" [36].

У Звіті Підвідділу преси Агітпросу Криму за 1922 р. ще зазначений випуск 2 гасел-плакатів німецькою мовою [37]. Однак у міру перетворення в Криму плану коренізації на татаризацію, спроби задовольнити культосвітні запити інших національних меншин ставали все більш рідкісними. Становище німців погіршувалося і їхньою традиційною заможністю: багато з них, визнаних новою владою куркулями, були позбавлені виборчих прав.

Вибірковий підхід партійних чиновників до потреб різних етносів республіки доводить така фраза зі звітних відомостей кримського обкому щодо роботи серед нацменшин (1925 р.): "Не доводиться говорити про роль і значення політосвітньої роботи серед нацменшин. Нацменнаселення Криму складається з національностей двох основних категорій: національностей так званої західної культури і національностей східних і південних. Якщо прийнято народності першої категорії (німців, естонців, чехів, поляків, частково – євреїв) вважати "культурними", то навряд чи потрібно доводити, що їхня хвалена "культурність", "цивілізованість", мало не поголовна грамотність і тому подібні переваги як раз зворотно пропорційні їхній придатності для радянізації, їхній здатності бути долученими до активного робітничо-селянського будівництва" [38].

Після остаточного припинення випуску газети "Молот і плуг" проблема видання в Криму німецького періодичного друкованого органу знову стала актуальною. Тому в 1926 р., на засіданні секретаріату обкому ВКП (б), "з огляду на політичний настрій німців-колоністів, значну наявність їх у Криму, своєрідність умов їхнього життя, значні культурні потреби", було прийнято постанову про видання в Криму німецької селянської газети, редактором якої тимчасово був призначений т. Ротмунд (з Нейзаца – німецького села Сімферопольського району), а секретарем т. Беркло [39]. Даній постанові передувала резолюція про політичне становище нацмен (за доповіддю тт. Глоубермана і Баумгартена), у якій зазначалося: “Через недостатність розповсюдження німецької газети радянського видання, серед німецького селянства набули поширення газети “Фоссіше Цайтунг”, “Берлінер Тагеблят”, а серед менонітів – релігійна газета “Бауерн Фрайнд”, що видається в Москві. З метою боротьби з цим явищем підсилити розповсюдження радянських газет” [40]. Коштів для видання і допомоги у виділенні редактора газети було вирішено просити в ЦК ВКП(б).

Випуск газети, однак, так і не було налагоджено, а потреба в ній німецького населення зберігалася: 1926 року у Кримській АРСР німців постійно проживало 43631, що становило 6, 11 % населення [41].

У звіті Кримського обкому про видання і придбання літератури національними мовами за 1926 р. зазначалося, що, за винятком випуску двох татарських газет, видань  іншими мовами майже не було. Винятком стала брошура німецькою мовою, видана до німецької конференції, - "Питання селянського життя" (200 примірників), а також листівки і гасла до дня врожаю, місячника казарми, до призову й ін. [42], що стали звичними.

Отже, вже з кінця 1922 р. етнічну пресу багатонаціонального Криму почала репрезентувати тільки кримськотатарська і тільки більшовицька періодика. За рамками системи національних видань залишилися українці півострова (10, 2 % населення), німці (6, 1 %), євреї (5,6 %), греки (2,3 %), болгари (1,6 %), вірмени (0,5%) [43]. Однобокий розподіл кількості друкованої продукції між нацменшинами Криму не піддається іншій логіці, крім логіки "волі партії": у 1921 р. найвищий показник грамотності на півострові у німців і євреїв – майже ¾, у росіян та українців він становив 56,6 % (але саме німці, євреї й українці залишилися на півострові без своїх друкованих органів), у татар же він був найнижчим – 28,6 % [44]. Діалог культур дуже швидко змінився вимушеним монологом кримськотатарських видань за написаними "нагорі" партитурами.

Якщо в 1923-1924 рр. цифри випущеної видавництвом “Крымгиз” літератури були такі [45]:

то протягом 1925-1927 рр. кількість аркушів-відбитків кримськотатарського відділу Кримського державного видавництва набагато перевищувала аналогічну як російського (російською мовою рекомендувалося видавати тільки краєзнавчу літературу або твори кримських авторів, оскільки інші книги російською мовою надходили в достатній кількості з Москви й інших великих видавничих центрів), так і нацменвідділів [46]:

Протягом 1929-1930 рр. татарською мовою було видано 168 книг різних назв (у 1927-1928 рр. – 43 книги, отже, асортимент татарської літератури тільки за зазначений період зріс майже в 4 рази!). Німецькою мовою за 1929-1930 рр. було видано 4 назви, кримчацькою – 4 назви і грецькою – 1. Мовами інших національностей ніякої літератури видано не було [47].

В 1927 р. вийшов друком журнал “Бизым йол” (“Наш шлях”) – єдине радянське караїмське видання Криму, орган Кримського об’єднання караїмських общин (КримОКО).

Вже сама назва журналу є свідченням нової традиції етнічних радянських видань, які за звичай відкривалися гаслом “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Суто пропагандистськими виявилися і перші матеріали видання – редакційне звернення “Привіт журналу "Бизым йол"” (характерною є фраза” “Основне завдання партії і Радянської влади – максимально залучити трудящі маси національних меншин до радянського побуту” [48]), редакційна стаття “Червоний Жовтень”, стаття М.С. Сінані “Пам’яті вождя”, виписки із статті Л. Каменєва “Літературна спадщина Володимира Ілліча”, замітка Б.А. Шамаша “В Тсоавіахім!”.

Гостро полемічною до попереднього караїмського видання Криму – журналу “Известия Караимского Духовного Правления” – є стаття заступника голови Кримраднацмену Семена Гамалова. Якщо засновники “Известий” вважали караїмську релігію основою національної цілісності караїмів та існування самого поняття караїмства, то Гамалов радісно зазначає, що багато молодих караїмів не тільки не знають імен колишніх гахамів Пампулова і Шапшала, але навіть не знають, що таке гахам. Дана тенденційна заява підтверджується історичними фактами радянської атеїстичної дійсності: до революції в Криму було 11 кенас, до 1960 р. не залишилося жодної (у 1959 р. було закрито останню в Євпаторії). Сам стиль автора статті, що легко сполучає слова "гниль" і "чертог" (і навіть припускає словосполучення "позолочена гнилизна"), також чимало може розповісти про зниження професійного рівня радянських етнічних видань: "Жовтневий ураган, який зніс усю гнилизну, усю погань минулого, не пощадив, звичайно, і позолоченої гнилі караїмських верхівок, відкинувши їх далеко за межі робітничо-селянського Криму. На димових руїнах, на кривавих попелищах огидної "тюрми народів" побудований мозолистими руками величний чертог праці і братерства народів" [49].

Однією з головних ідей журналу було порівняння “тепер” і “тоді”, яке усіма авторами, і Гамаловим у тому числі, вирішувалося на користь “тепер”. Але фактичний бік проблеми, яку розкривають публікації збірника, дає зовсім інше уявлення. Щиро дякуючи Радянській владі за допомогу у піднесенні культурного рівня караїмів, автори публікацій зазначають і те, що зовсім немає караїмських дошкільних закладів, і те, що недостатньо всього двох караїмських шкіл із незначною кількістю учнів і неблискучим рівнем викладання, і складне матеріальне становище чотирьох караїмських клубів [50]. Різко контрастують із твердженням про процвітання караїмів у СРСР цифри статистичних відомостей у Криму за 1921 і за 1926 рр. [51]:

За п’ять років радянської влади караїмське населення півострова зменшилось на 1351 осіб, тобто майже на чверть.

У той же час, відомості про активізацію караїмських організацій у середині 1920-х рр. давали певну надію на вирішення проблеми національного відродження цього кримського етносу. Сьомого лютого 1924 р. був зареєстрований статут Кримського об’єднання караїмських общин (КримОКО), яким було ініційоване проведення низки караїмських конференцій та з’їздів (“Підсумки нашої роботи”) [52]. Матеріал “З’їзди та конференції” [53] містить звіти про І Всекримський з’їзд Караїмських товариств (1-3 червня 1914 р.), Першу Всесоюзну конференцію караїмських товариств (10-15 листопада 1924 р.), ІІ Всекримський з’їзд караїмських товариств (21 березня 1926 р.).

На всіх вказаних з’їздах найбільш актуальними були питання про перспективи і методи культурно-просвітницької роботи, про караїмські школи, про збереження пам’яток караїмської старовини та мистецтва. Наприклад, на першому з’їзді Д.С. Нейман у доповіді про культурно-просвітницьку роботу серед караїмів привернув увагу слухачів до стану караїмських шкіл, а саме до того, що немає в них єдиної системи, єдиного методу викладання.

Але найгострішою проблемою цієї та інших доповідей стала проблема рідної мови караїмства. З’їзд був вимушений навіть звернутись до Академічної Наради Наркомосу, щоб отримати відповідь на те, яку мову караїмам слід вважати материнською – чи то давньобіблійську, якою написана караїмська література, чи то тюрксько-татарську, якою спілкувалися караїми.

Слід зазначити, що самі караїми схилялися до останнього варіанту: у кількох публікаціях журналу вони неодноразово підкреслювали свою близькість до кримськотатарської нації: саме “розмовним наріччям караїмів” були написані надруковані у журналі вірші караїмських поетів, про “караїмсько-татарську народну творчість” пишуть М.С. Сінані і Авах (“Хіба можна простежити різке розходження між караїмсько-татарськими піснями і танцями та народним епосом?” – запитує М.С. Сінані і відповідає: “Безумовно, такої різкої різниці провести неможливо” [54], таку ж думку висловлює і Авах: “Творчість татар неможливо відділити від творчості караїмів”[55]), до схожого висновку доходить Я.Б. Шамаш у статті “Розмовна мова кримських караїмів і новий (латинізований) тюрксько-татарський алфавіт”: “Якщо ми, караїми, бажаємо зберегти свій національний вигляд, якщо ми, караїми, бажаємо самовизначитись, як інші національні меншини, а це найактуальніше для нас, найневідкладніше у даний час завдання, то ми повинні відновити свою рідну мову - чагитайську, зараз уживану нами, дуже близьку, майже однакову із татарською мовою” [56].

Тому цілком природно, що у всіх караїмських конференціях і з’їздах брали участь кримськотатарські представники кримського уряду і обкому ВКП(б), звертаючись до аудиторії саме кримськотатарською мовою. Наприклад, нарком охорони здоров’я Чапчакчі у своїй доповіді окремо спинився на принципі “Сиз ве биз” (Ви і ми) і закликав усіх караїмів відмовитись від цієї політики і працювати пліч-о-пліч із татарами, оскільки “ще з часів кримських ханів ці два народи були пов’язані спільністю культури, мови і літератури” [57]. Голова КримЦВК Велі Ібраїмов заявив, що він як татарин буде розмовляти рідною мовою, - рідною як для татар, так і для караїмів [58].

На жаль, ця тенденція до мовного самовизначення кримських караїмів подальшого розвитку не набула: перший номер журналу “Бизым йол” виявився і останнім, у тридцяті роки було закрито всі національні школи, у тому числі і караїмські, а звинувачення у буржуазному націоналізмі, пов’язані зі сфабрикованою “справою Велі Ібраїмова”, стали практично нездоланною перешкодою на шляху розвитку корінних тюркських народів Криму. Справу детюркизації півострова завершила депортація, яка частково торкнулася і кримських караїмів. Упродовж половини століття караїми були позбавлені можливості відвідувати національні школи, спілкуватися рідною мовою, читати національну літературу, мати свої друковані періодичні видання. Наслідком такого вирішення національного питання стала практична втрата молодим поколінням кримських караїмів своєї мови.

Таким чином, “Бизым йол” - єдиний караїмський журнал Криму радянських часів - став свідченням водночас як певних досягнень плану “коренізації”, так і причин його провалу: перш за все обмеженості спроб націоналізації рамками “єдиної пролетарської культури” й несумісності ідеї культурного і мовного національного різноманіття з уніфікацією як головним принципом тоталітаризму.

Традиції караїмської преси зберігалися в зарубіжжі, де виходили журнали “Karai Awazy” ("Голос караїма") (Луцьк, 1931-1938, караїмською мовою), “Mysl Karaimska” (науково-популярний щорічник польською мовою, Вільно, 1924-1939, № 1-12, нова серія, Вроцлав, 1946-1947, №1-2), “Onormach” (Каунас, 1934, Пасваліс, 1938, Паневежіс, 1939, караїмською мовою), газета "Sahyszymys" (“Наша думка", Вільно, 1927, караїмською і російською мовами) [59]. Частково вони висвітлювали і життя кримських караїмів, наприклад, у № 2 журналу “Mysl Karaimska” у статті “Zycie Karaimov poza kordonem” про стан караїмської преси в Криму говориться:  “Krymscy Karaimowie perjodycznego wydawnictwa nee maja. Obecnie w Symferopolu zamierzaja wydac zbior karaimskich poezyj ludowych. W tym celu zbiraja piesni narodowe, liryki, bajki, przyclowia і t.p.” [60].

Сумною залишалася доля українців півострова, які й у Кримській АРСР були позбавлені можливостей для культурно-національної самоідентифікації, у тому числі і права створення україномовних періодичних друкованих видань. У підсумках читацької анкети, проведеної газетою "Красная Керчь" у 1926 р., одним з читачів-українців було висловлено боязке побажання: "все добре, тільки чи не можна і по-хохлацькому писати трохи". Але про яку українську мову серйозно могла йти мова там, де хронічно українців і білорусів записували в "росіяни"? [62].

Фонди Державного архіву АРК зберігають лист-звернення членів українського драмгуртка Севастополя про переслідування осіб, які розмовляють українською мовою (22.02.26 р.) [63], і доповідну записку Правління Сімферопольського українського клубу і Товариства взаємодопомоги про культурні потреби українського населення Криму (18.07.28 р.) [64].

Звертаючись до Президії КримЦВК, члени Правління Сімферопольського українського клубу писали: "На території Кримської Автономної СРСР, яка межує й економічно тісно пов'язана з Україною, здавна проживає досить велика маса громадян української національності <...> відсоток їх стосовно загальної кількості населення досягає 12 %. Це за даними загальносоюзного перепису 1926 р. <...> Зазначена кількість є зменшеною у зв’язку з неправильними записами переписувачів, котрі, як це спостерігалося в м. Сімферополі, з деякими українцями доходили до суперечки про національність, і внаслідок байдужного ставлення самого населення до анкетних питань про національність. Насправді ж українське населення Криму становить від 15 до 16 відсотків усього населення <...> На жаль, доводиться констатувати, що дотепер українське населення Криму не скористалося благами національної політики партії і радянської влади, що широко проводиться в СРСР ось уже 5-й рік, - тому що питанням про культроботу серед українців Криму рідною мовою ніхто досі не займався, і ні по лінії Наркомосу, ні по лінії Профспілковій це не обговорювалося і не ставилося навіть у порядку вивчення. Міські українці Криму <...> почали самі організовано заявляти про себе і домагатися своїх прав. Замість допомоги дотепер доводиться зазнавати чимало перешкод і гірких розчарувань, так, наприклад: організований 1926 р. у Ялті "Червоний куток", який нараховував до 150 членів, не домігся упродовж півтора років приміщення і матеріальної допомоги від відділу політосвіти і був змушений ліквідуватися; <...> на початку 1918 р. українці м. Севастополя організували на свої кошти українську школу, доведену до 6 класів, і утримували її до 1921 р. на кошти свого кооперативу. Школа ця була розпущена, приміщення тимчасово було зайняте військовою частиною і взимку 1921-1922 рр. у приміщенні цьому була відкрита школа не за національним, а за територіальним принципом з викладанням російською мовою" [65] і т.д.

І це тоді, коли у основних місцях компактного проживання українців – у Джанкойському, Євпаторійському, Керченському та Сімферопольському районах – вони становили від 14 до 33 % населення. За даними Кримського обкому партії, які наводять О.В. і Ю.А. Катуніни [66], етнічний склад сільського населення Криму у березні 1923 р. був таким:

У 1928 р., обстежуючи роботу серед нацменшин у Керченському районі, інструктор Кримського обкому дійшов невтішних висновків: 1. Робота серед нацменшин ведеться слабко. "Серед українців робота національною мовою не ведеться і немає уповноваженого". 2. "Ознайомившись із матеріалами і звітом райкому, я не знайшов абсолютно нічого про роботу серед нацмен, а лише зрідка зустрічав завчені фрази: "татар і нацмен", а насправді мова йде тільки про татар" [67].

І все ж таки у період “золотої доби” КрАРСР, згідно з рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради від 20-22 травня 1928 р., було утворено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення Криму. Членами Українського педколективу було встановлено, що “російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення, яка послуговується українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і взагалі людям з міста. У сільському ж і родинному спілкуванні існує говір переважно український. Що ж до населених українських пунктів, віддалених від міста і більш пізнього утворення <...> Сімферопольського району і всіх населених пунктів Джанкойського та Євпаторійського районів, то в них говірка і побут залишилися в повній українській своєрідності" [68]. Однак, питання про відкриття україномовної газети у цих районах жодного разу не порушувалося.

Уповільнено проходили і процеси національного відродження у грецькому середовищі півострова. У цей час у Криму не було місцевих грецьких видань, тому кримські греки користувалися літературою з інших регіонів: газетами “Комуністіс” (органом Азово-Чорноморського крайкому ВКП (б), м. Ростов-на-Дону), “Колективістіс” (“Колгоспник”) (органом Донецького обкому і Маріупольського МК КП (б)У), “Неос Махітіс” (“Ударник”) (органом Маріупольського МК КП(б)У) і маріупольським журналом “Піонерос” [69].

У 1920-і роки у зв'язку з діяльністю Комзету (Комітету з питань земельної облаштованості єврейських трудящих) істотно зросла кількість кримських євреїв. Висувалися різні проекти створення в Криму і прилеглих до нього районах єврейської автономної республіки або округу, наприклад, плани О. Брагіна і Ю. Ларіна. Узяла гору точка зору більшості діячів єврейської секції партії, які бачили в переселенні євреїв до Криму тільки вирішення їхніх економічних проблем і спосіб залучення єврейського населення до участі у "соціалістичному будівництві".

Якщо на початку 1920-х рр. переселення євреїв до Криму було стихійним, то з 1925 р. воно стало плановим, але в наступні три роки відбувалося в порівняно невеликих масштабах через труднощі, з якими зустрілися переселенці: брак землі (у 1926 р. — лише 22 тис. га), засоленість ґрунту, вороже ставлення місцевого населення і влади (наприклад, голови КримЦВК В. Ібраїмова, який вважав, що в першу чергу потрібно забезпечити родючою землею корінний народ Криму – кримських татар, багато хто з яких потерпали від безземелля). З 1928 р. темпи переселення євреїв до Криму зросли як завдяки виділенню Комзету великих земельних ділянок (344,8 тис. га в 1930 р.) і полегшенню умов переселення, так і в результаті прогресуючих на материковій частині  країни руйнування та витіснення єврейських торговців, кустарів, служителів культу, вчителів. Наприкінці 1920-х — на початку 30-х рр. до Криму щорічно переселялися 2-3 тис. Родин [70]. Колонізація Криму досягла значних розмірів завдяки колосальній фінансовій допомозі закордонних організацій (Джойнт вклав у даний проект 16 млн. доларів, що в даний час приблизно дорівнює 200 млн. доларів) [71].

Товариство земельної облаштованості єврейських трудящих (ТЗЄТ) розповсюджувало серед переселенців центральну комуністичну єврейську пресу: “Штерн”, “Дер Емес”, “Юнге гвардіє”, “Райте вельт”, друкувалися ТЗЄТом газети і журнали “Социалистическая борона”, “Трибуна”, які висвітлювали життя єврейських колгоспів [72]. Місцеві єврейські видання появилися тільки в 1930-і рр., хоча вже в 1926 р. до призначеної на 7 квітня обласної безпартійної єврейської конференції КримЦВК пристосував випуск газети на їдиш "Ленінвег" ("Ленінський шлях") [73].

Однак роль центральних, у тому числі етнічних, видань у сільських районах Криму була незначною. За інформацією відділу преси обкому за 1926 р., у село надійшло газет: "Дер Емес" - 60 примірників, "Дас Найес Дорф" - 50 примірників, "Емре" - 5 примірників (наклад інших національних газет, було відзначено далі, також обчислювався одиницями) [74].

Невтішні були справи і з розповсюдженням Кримдержвидавом літератури національних меншин. У 1927 р. при обстеженні мережі книготорговельних організацій республіки з'ясувалося, що вони не розповсюджували літературу нацменшин, за винятком підручників за твердими замовленнями. Тільки в 1927 р. був укладений договір з Центровидавом про постачання літератури 7 мовами: німецькою, болгарською, грецькою, польською, українською, єврейською, вірменською [75].

 Хати-читальні, які повсюдно відкривалися, гостро відчували брак національної літератури. Показовими в цьому відношенні є матеріали з "низового партійного керівництва у сфері преси та робсількорівського руху" багатонаціонального Карасубазарського району за листопад 1926 р. - травень 1927 р., які свідчать про "велику потребу в татарській, болгарській і вірменській літературі" [76]. Центральні вірменські, грецькі і болгарські газети виписувалися районом, але "не в достатній кількості" [77].

На якийсь час виходом став розвиток робсількорівського руху і випуску стінних газет. При закладах політосвіти національних меншин були організовані гуртки сількорів, які підготовляли інформації для місцевої преси. У районі постійно випускалося 16 стінних газет, з них 5 – татарською, 1 – вірменською, 1 – болгарською, 1 - кримчацькою, 7 – російською мовами [78].

У провідних кримських газетах – "Красный Крым", "Красная Керчь" і "Маяк Коммуны" - існував постійний відділ "Життя нацменшин" - для "наближення радянського апарату до раніше пригноблених національностей" [79]. В інших виданнях висвітлення життя етносів Криму відбувалося час від часу.

Не охопленими коренізацією, таким чином, виявилися 35% населення Криму. Діалогу культур не виходило – план явно "пробуксовував".

3.1.2. Золота доба розвитку кримськотатарської журналістики. 1920-і рр. стали часом розквіту періодичних друкованих видань кримськотатарською мовою. У цей час виходили друком 2 обласні газети – партійна "Енъи дюнья" ("Новий світ"), яка була заснована в 1918 р. у Москві Мустафою Субхі і продовжила свій вихід у Криму в 1919 р., і комсомольська "Яш къуввет" ("Юна сила") (1922-1941), виходили журнали: "Илери" ("Вперед") (1926-1930), "Енъи Чолпан" ("Нова Венера") (1923-1924), "Козь-айдын" ("Блага звістка") (1927-1930), "Окъув ишлери" ("Проблеми освіти") (1925-1929), "Кой кооператоры" ("Сільський кооператор") (1925), "Пролетар медениети" ("Пролетарська культура") (1930), "Асрий мусульманлыкъ" ("Сучасне мусульманство"), "Тырнавуч" ("Граблі"), десятки місцевих газет, бюлетенів.

Заступник голови Кримраднацмену С.А. Гамалов писав у 1927 р.: "З настанням періоду більш нормального і спокійного будівництва (з 1923/1924 р.) переважна увага керівних радянських органів була приділена, природно, корінному татарському населенню, що найбільше потерпіло як від 150-річного гноблення царсько-буржуазної Росії, так і від пертурбацій останнього десятиліття" [80].

Така увага до кримськотатарського етнокультурного відродження, на думку низки вчених [81], була пов'язана як з партійною політикою коренізації, так і з бажанням Москви перетворити Кримську АРСР на так звану "буферну" республіку – своєрідну сполучну ланка між Країною Рад і мусульманським Сходом, якому на позитивному прикладі Криму передбачалося перейнятись комуністичною ідеєю. "Кримська Радянська Республіка на березі Чорного моря має бути маяком для народів Сходу", - говорилося в 1921 р. в одній з листівок Кримської Обласної Жовтневої Комісії [82]; "Нам потрібно тут (у Криму – Н.Я.) створити такий зразковий Радянський куточок, який послужив би агітацією для усього Сходу і притягав би орієнтацію Сходу до себе і мав би той вплив, який він повинен мати", - писав 1921 року у листівці "До питання про державну форму Криму" нарком з іноземних справ Селім Меметов [83].

Іншої думки дотримувались представники старої кримськотатарської інтелігенції. "У Туркестані, у Башкирії й у Криму потрібно створити не класову державу, а національну", - стверджував у 1922 р. один з лідерів кримськотатарського національного руху А. Озенбашли [84].

Таким чином, із самого моменту створення Кримської АРСР ідея національного відродження відразу ж отримала незриму противницю, так, як ідея використання кримських татар для просування комунізму в мусульманські країни. Те, що національна ідея була приречена з самого початку, доводять роботи Леніна й інших більшовиків з національного питання, у яких інтернаціоналізм є незаперечним пріоритетом. Проте, планові коренізації вдалося на кілька років пом'якшити безапеляційний класовий підхід і зрівняльний інтернаціоналізм нової влади.

Але якими б не були міжнародні цілі політики коренізації, середина і кінець 1920-х рр. стали часом розквіту кримськотатарської періодичної преси, яка, на думку І.А. Керімова, являла собою могутню індустрію [85].

Головною кримськотатарською газетою республіки залишалася "Енъи дюнья" (формат А 2, обсяг - 4 шпальти). З 1923 р. газета вже позиціонувалася як орган Кримського ЦВК і татарського бюро Кримського обкому РКП (б), а з 18 січня 1924 р. до 28 липня 1938 р. – як орган Кримського ЦВК і обкому ВКП (б). 24 березня 1923 р. РНК Криму прийняла рішення про обов'язкову передплату "Енъи дюнья", було зроблено і спробу збільшити тираж видання до 2000 примірників: усім сільрадам, виконкомам, центральним державним і господарським органам, усім спілкам, які мали працівників і чиновників татар, ставилося за обов'язок стати передплатниками газети. Починаючи з цього часу, державні і господарські органи були зобов'язані розміщувати оголошення не тільки в газеті "Красный Крым", але й у "Енъи дюнья" [86]. Однак тираж видання до 1925 р. спинився на рівні 1500 примірників (з яких приблизно 70% розподілялося в село, 30% - у місто) [87].

Газета виходила спочатку щотижня, потім 3 рази на тиждень і, нарешті, з 1 червня 1924 р. [88] стала щоденною (1920 - №5 (з 26 листопада), 1921-1922 рр. – відомостей немає, 1923 р. – 127, 1924 р. – 230, 1925 р. – 299, 1926 р. – 303, 1927 р. – 301, 1928 р. – 303, 1929 р. – 298, 1930 р. – 292, 1931 р. – 288, 1932 р. – [298], 1933-1934 рр. – по 301, 1935 р. – 300, 1936-1938 рр.  по 301, 1939 р. – 299, 1940 р. – 304, 1941 р. – 204 (5912) (29 серпня), 1942 № 131 (5702) (17 жовтня) – 133 (5704) (7 листопада), 21 (5987) (30 грудня), 1943 р. – [59], 1944 р. – 47 (6093) (17 травня) [89]).

У 1926 р. у штаті редакції і контори було 8 осіб: 1) редактор, 2) секретар, 3) три перекладачі, зайняті виключно своєю безпосередньою роботою, 4) завідувач контори, 5) експедитор, 6) кур'єр. При тім, що головний редактор видання М. Недім був за сумісництвом заступником завідувача відділу преси обкому і часто перебував у відрядженнях, у газеті часто не залишалося жодного літературного співробітника, а твердий кошторис видання не дозволяв розширити штат. У такій важкій ситуації редакція запросила до співробітництва в газеті партактив, який почав надсилати матеріали про соціалістичне будівництво, революційну законність, режим економії і т.п.[90].

На обліку в газеті в 1926 р. числилося 160 сількорів. Зростання активності позаштатних кореспондентів не викликало сумніву: у січні 1926 р. від них було отримано 294 кореспонденції, у лютому - 371, у березні – 501, у квітні – 425. Це стало непрямим свідченням зростаючої популярності видання (згідно з даними редакції, за ці місяці  передплата газети в селі також зросла на 265 примірників (17,7 % накладу попереднього року)) [91]. З отриманих редакцією 1594 кореспонденцій, було використано в газеті 1254, відправлено на розслідування 38, залишилися невикористаними 302. Для листування із сількорами на четвертій сторінці газети була рубрика "Хаберджилеримизле язышув" ("Листування з нашими кореспондентами").

Основними відділами газети в середині 1920-х рр. були: 1) "Партійне життя": 2 рази на тиждень висвітлював життя окремих осередків і давав загальну партійну інформацію; 2) "Сільське господарство": 3 рази на тиждень публікував статті і щодня – інформації про господарство, агрономію, кооперацію, культроботу, 3) "Життя села": щодня публікував отримані із сіл листи; 4) "Робітниче життя": цьому відділові виділялося місце 1 раз на тиждень, оскільки відсоток кримських татар серед робітників був дуже низьким; 5) "Радянське будівництво": щоденний відділ, який розповідав про радянське будівництво в Криму й у цілому в СРСР, 6) відділ "Життя жінок" друкувався 3 рази на тиждень, основними матеріалами даного відділу стали статті, написані самими жінками, 7) "Життя молоді": публікувався 1 раз на тиждень, 8) "Червона Армія": раз на тиждень розміщував статті військкомів, 9) "Про піонерів": раз на тиждень друкував статті, написані самими піонерами. Також на пропозицію відділу преси обкому були введені відділи бібліографічний і з керівництва роботою робсількорів (див. вище) [92].

Інформаційні рубрики вражали своєю розмаїтістю: "Къырым хаберлери" ("Кримські новини"), "Тюрлю хаберлер" ("Різні новини"), "Уфакъ хаберлер" ("Короткі новини"), "Сонъ хаберлер" ("Останні новини"), "Ресмий къысым" ("Офіційний відділ"), "Шуралар бирлигинде" ("У Союзі Рад"), "Бильдирюв" ("Повідомлення"), "Къырым джумхуриетинде" ("У республіці Крим"), "Куньделик вакъиалар" ("Щоденні події"), "Фен ве техника" ("Наука і техніка"), "Окъув ве ярыкъландырув ишлери" ("Робота з навчання й освіти"), "Радио ве телеграф хаберлери" ("Новини, отримані по радіо і телеграфу") [93]. Закордонна інформація викладалася в газеті доступною мовою. Незрозумілі слова, назви міст, газет, імена забезпечувалися пояснювальними коментарями.

Матеріали вищезгаданих рубрик мали пропагандистський характер і віддзеркалювали "нове" бачення життя: щасливе "сьогодні" тих, хто був ніким "учора". Об'єктом сатиричної рубрики "Абур-чубур" ("Усяка всячина") ставали "вершки" старого суспільства: мулли, інтелігенція, заможні селяни. Але і цього було недостатньо: від журналістів вимагали посягання на моральні основи старого світу, і в тому числі на релігію. Для ідейного зміцнення редакції вона мала, на думку обкому, організувати антирелігійний гурток [94].

Однак і крізь пропагандистські плевели журналісти доносили до