Розділ 2
Національна періодика революцій 1917 р.
і громадянської війни у Криму: крах великих сподівань

2.1. Друге піднесення у розвитку кримської етнічної преси

1917 р. у Криму був відзначений небувалим піднесенням газетної справи. Як і в першу російську революцію, отримані в лютому 1917 р. громадянські свободи не забарились позначитися як на кількості видаваних періодичних друкованих органів, так і на розмаїтості виражених ними соціально-політичних позицій.

Фактором, який істотно вплинув на збільшення кількості видаваних на півострові газет, як і в 1905-1906 рр., стала їхня короткочасність: одні видання припиняли свій вихід, а на їхньому місці появлялися інші. Але якщо в 1905-1906 рр. видання закривалися і вилучалися губернським начальством за вільнодумство, то з березня 1917 по листопад 1920 р. преса, яка виражала інтереси тих або інших партій і політичних організацій, мала "йти в наступ" або ж здавати свої позиції разом зі своїми засновниками.

"У провінції народилося багато нових газет, – писав у 1919 р. у газеті "Южные ведомости" А. Самойлов, - але серед них мало незалежних друкованих органів, які були б не на чиємусь на утриманні. Тому є чимало видатних діячів періодичної преси, які, не вважаючи за можливе працювати в "бутербродній" пресі, залишилися за бортом літературного корабля і змушені шукати заробітку в інших сферах літературної праці" [1].

Душителями ж вільного слова в умовах воєнного часу виявлялися і "білі", і "червоні", і праві, і ліві. Характерний приклад - уживання заборонних заходів членами "демократичного" уряду С.С. Крима, міністр юстиції якого В.Д. Набоков сумно зазначив, що всі члени цього уряду багато зусиль доклали у боротьбі з адміністративними репресіями в дні царської влади, але і їм самим довелося застосувати репресії [2].

Виявилося, що безперешкодне висловлення своєї точки зору було привілеєм лише періоду з березня по грудень 1917 р. Розв'язаний на півострові спочатку більшовиками, а потім і представниками білої гвардії терор не тільки знецінив людське життя, але і скасував інші права, надбудовні стосовно права на недоторканність особи: на свободу слова, зібрань, тощо.

Проте, змучені революційним і контрреволюційним терором, епідеміями, голодом, іноземними інтервенціями, кримчани не тільки не втратили інтересу до газетного слова, але й, навпаки, готові були за нього віддавати останні гроші: за повідомленням газети "Южные ведомости", порівняно з довоєнним періодом, ціни на папір зросли в 100 разів, а на друкарську фарбу – у 350 [3]. Але лякали не ціни, а інформаційний вакуум: "Громадян Криму, земських громадських діячів редакція просить надсилати статті з усіх питань місцевого життя, - регулярно на початку свого виходу просила читачів газета "Крым". - Осіб, що прибувають з Кавказу, Туркестану, Поволжя і Киргизьких областей, редакція переконливо просить відвідати редакцію для повідомлення відомостей про життя цих областей. Осіб, що мають свіжі газети Москви, Петербурга, Києва, Одеси, редакція просить уступити їх за винагороду".

Розквіт періодичної преси на півострові з початку Лютневої революції і до падіння уряду П.М. Врангеля історики В.Г. і О.Г. Зарубіни, які нарахували близько 160 видань того часу, пояснили наявністю дореволюційних традицій, місцевих професійних журналістських кадрів; винятковим попитом на інформацію, у тому числі загальноросійську і міжнародну; близькістю зарубіжжя, відкіля надходили  папір та інформація; значною кількістю діячів культури, які прибули до Криму з центральних губерній Росії, серед яких був високий відсоток літераторів [4]; присутністю широких верств освіченої публіки, як місцевої, так і приїжджої, - споживачів друкованої продукції; вагомим доходом від реклами – наслідком активізації підприємницької діяльності і культурного життя [5].

Частина наведених факторів стосується і зростання національної преси, наприклад, наявність глибоких дореволюційних традицій: більша частина кримськотатарської інтелігенції, яка мала відношення до національних видань 1917-1920 рр., була вирощена "Терджиманом" І. Гаспринського (А.С. Айвазов, О.А. Акчокракли, С.А. Озенбашли, А. Хільмі, Н. Челебіджихан, Джафер Сейдамет, Б. Чобан-заде) і "Ветан хадими" Р. Медієва й А.С. Айвазова (Чапчакчи, Джафер Сейдамет). Невипадково редакція тижневика "Голос татар", звертаючись у першому номері до своїх читачів, ушанувала пам'ять "захисників національних прагнень, перших розповсюджувачів світла освіти і живого слова серед темних мас татар" - незабутніх редакторів-видавців газет "Терджиман" і "Ветан хадими" І. Гаспринського і Р. Недієва [6]. Так само і редактор першого кримського караїмського журналу "Известия Караимского Духовного Правления" А.І. Катик був постійним автором практично всіх видаваних раніше караїмських національних органів.

Однак серед причин розквіту кримської періодики 1917-1920 рр. дотепер не був зазначений національно-відроджуваний рух народів півострова, який зумовив появу таких етнічних видань, як "Известия Караимского Духовного Правления", "Акъ сес", "Бутоны Крыма", "Бюллетень палестинского эмигрантского бюро", "Вестник еврейской жизни", "Голос татар", "Die Welte Kommune", "Догру йол", "Енъи дюнья", "Енъи Терджиман", "Крым", "Миллет", "Къырым оджагъы", "Къырым мусульманлары седасы", "Къырым хаберлери", "Крымские мусульмане", "Русский терем" та ін.

2.2. Лютнева революція і зростання самосвідомості етносів Криму

Вище вже говорилося про репресії, яким були піддані в передреволюційне десятиліття кримськотатарський народ і німецьке населення Криму, що становили разом близько третини його жителів [7]. Як зазначає В. Возгрін: "Репресії проти німців-колоністів змінювалися повальними обшуками татарських кварталів у Сімферополі та Євпаторії; цензура пильно стежила за проповідями у мечетях Бахчисарая; оглядові піддавалися фелюги рибалок Феодосії і Балаклави" [8].

Треба сказати, що і німці-колоністи, і кримські татари відповідали на утиски сепаратистськими устремліннями. Німецькі колонії Криму, які потерпіли від антинімецьких настроїв місцевого населення і цькування в російській пресі, пережили вислання у заволзькі губернії 450 німців, які зберегли німецьке підданство, а згодом і російськопідданих німців-чоловіків призовного віку, позбавлених своїх земель, не приховували своєї симпатії до Німеччини і кайзера [9].

За свідченням В. Єлагіна, Перша світова війна пробудила надзвичайні надії й у серцях кримськотатарських націоналістів, яким здавалося, що "воєнний розгром російського самодержавства послужить тому, що Крим виявиться відірваним від Росії й одержить протекторат "Єдиновірної Оттоманської імперії"[10].

У цій задушливій і вибухонебезпечній атмосфері взаємної недовіри й етнічної нетерпимості Лютнева революція 1917 р. здалася жителям півострова справжнім звільненням: від тривалої війни, від політичного, національного й економічного тиску.

Із сепаратизмом було покінчено назавжди – попереду засвітилася надія на нові, щасливі, справедливі закони. Тому переворот не викликав опору ні в адміністрації Криму, яка присягнула на вірність новій владі, ні в численних національно-громадських і культурних організацій: мусульманських виконкомів, єврейських і вірменських общинних комітетів Ялти, українських громад і культурно-просвітнього товариства "Просвіта", болгарських, польських, литовських, молдавських комітетів і товариств [11], які приєдналися до цієї присяги .

Народи Криму окрилила подарована їм воля. "Брати! Нам потрібно довести, що ми, караїми, незважаючи на свою нечисленність, маємо право на самовизначення; що в нас є власна релігія, історія, література, мистецтво; що ми теж внесли і можемо внести у скарбницю загальноросійської культури щось своє, самобутнє", - стверджувалося в першому номері журналу "Известия Таврического и Одесского Караимского Духовного Правления" [12]. "Хай живе Федеративна демократична Республіка!" - проголосила газета "Голос татар", відразу визначивши права представленого нею народу: "Татарський народ у єднанні з іншими народностями, що населяють Крим, не вимагає для себе політичної автономії, але не дозволить встановлення в Криму політичної гегемонії якого-небудь народу, який не має ні культурних, ні історичних, ні етнографічних прав на неї" [13].

Умонастрій усіх без винятку пригноблених раніше народів виразила знаменита фраза першодумця Топчибашева, сказана ним на Всеросійському мусульманському з'їзді 1 травня 1917 р. у Москві: "Вони (мусульмани) лише просять про одне: менше опіки і більше довіри" [14].

Цілком природною для Криму була численність національних партій і груп [15]. З українських партій найбільш впливовими були українські есери (лідер - К.П. Величко), які мали велику кількість прихильників на Чорноморському флоті. Порівняно з ними значно поступалися організації УСДРП (всього дві на губернію). У березні 1917 р. у Севастополі була створена Українська Чорноморська громада. На других зборах українців, які відбулися на початку квітня, була обрана Рада громади, її очолив директор жіночої гімназії В. Лащенко [16].

1917 року у Таврійській губернії було утворено "Російську громаду", яка відправила перших бійців у Добровольчу армію [17]. Були в Криму і відділення вірменської соціалістичної партії "Дашнакцутюн" [18].

На початку першої світової війни єврейське населення Криму значно збільшилося за рахунок біженців із західних губерній Росії. Прибуття біженців сприяло розвиткові в Криму національного єврейського руху і єврейської культури. Інтереси євреїв Криму представляли: Альгемайн-Цион [19], Цеїре-Цион [20], Бунд (соціал-демократи, голова Є.М. Ейдельман, заступник Д.І. Камінський), Поалей-Цион, СЄРП [21], федерація Мізрахі [22].

Але найбільш впливовим став кримськотатарський національний рух, головний напрям якого був визначений діяльністю Милли-Фирка (Національної партії) [23]. Офіційно створена в липні 1917 р., партія стала ідейним стрижнем таких кримськотатарських органів управління, як Тимчасовий Мусульманський Виконавчий Комітет, Курултай (Парламент), Директорія (Уряд). У 1917 р. політичну мету партії відобразило гасло: "Крим для кримців", закликавши усі народи Криму об'єднатися для збереження загального добробуту і захисту півострова від політичних зазіхань ззовні. Згодом партія схилилася до націоналістичної позиції Джафера Сейдамета, який мріяв про відродження Кримського ханства. Провідним напрямом діяльності Милли-Фирка стало культурно-національне відродження: рівність мов, національне загальне обов'язкове і безкоштовне навчання. Проголошувалася рівноправність жінок і активне залучення їх до громадського життя, ведення діловодства рідною мовою, формування збройних сил на добровольчій основі.

Восени 1918 р. представники лівого крила партії (А. Боданінський, С. Меметов та ін.) вийшли з її складу і вступили до РКП (б).

Впливовість національних партій і організацій Криму продемонстрували вибори у Всеросійські Установчі збори (листопад 1917 р.). При середній активності населення (54%) на виборах перемогли соціалісти-революціонери, які йшли єдиним списком і отримали 291 549 голосів з 555 851 (без Перекопського повіту і деяких дільниць), мусульмани - 64 880, українські есери - 61 177, кадети - 38 108, більшовики - 31 154, німці - 23 590, меншовики - 14 693, євреї - 13 145, земельні власники - 8022, народні соціалісти - 4544, "Єдність" - 2182, Поалей-Цион - 1712, "бердянські селяни" - 825 [24]. Обрана губернська рада на 31 % складалася з членів національних партій, обрані делегати – татари, українці, росіяни, німці, євреї, естонці – обіймали і цілували один одного [25].

20 листопада в Таврійській губернії відбувся з'їзд представників міських і земських самоуправлінь, головною метою якого була організація влади в губернії. Для розгляду численних клопотань про представництво була утворена спеціальна комісія, яка ухвалила визнати найбільшими 4 організації: ради робітничих і селянських депутатів, українські і мусульманські національні організації і надати їм по 19 місць, а іншим губернським національним організаціям (німцям-колоністам, грекам, естонцям, кримчакам, євреям і вірменам), як і професійним об'єднанням, – по 1 місцю.

Більшість населення півострова була налаштована пацифістськи – як у зовнішньо- , так і у внутрішньополітичному значенні цього слова. Радикали були в явній меншості, а в більшості - прихильники плавного, еволюційного розвитку. Тому жовтневі події 1917 р. відразу ж викликали осуд: "Криваві події, які розгорнулися в Петрограді і Москві, знищивши існуючу владу, ввергли країну у владу анархії, сваволі і відкрили шлях до міжусобної війни", - писала газета "Голос татар" [26].

Коли ж комісари в шкірянках пролили кров і в Криму, на вчинені ними убивства з болем відгукнувся журнал Караїмського Духовного Правління: "Дні великого суму і горя, дні великої жалоби пережили наші громади. Охоплені жахом, під гнітом нещадного терору, щогодини очікуючи нальоту лиходіїв, які зневажили, прикрившись прапором свободи, усі божеські і людські закони, молилися перед Господом Богом у наповнених смутком кенасах. І в цей час нещадні люди з кам'яними серцями, сліпі безумці, робили страшну, богопротивну справу: вривалися в мирні будинки, хапали невинних людей, душили на очах у рідних, відвозили на чорних автомобілях і в темні ночі розстрілювали, кидали в море, мучили жорстоко і холоднокровно" [27].

Історики одностайні в тім, що "новий порядок" на територію Криму був привнесений ззовні [28]. Зовнішні сили зробили заручником своєї боротьби все багатонаціональне населення півострова, грубо знехтувавши його права.

2.3. Основні етапи розвитку національної преси Криму з березня 1917 р. по листопад 1920 р.

Відповідно до основних періодів історії Криму 1917-1920 рр., ми можемо виділити такі етапи в розвитку етнічної преси півострова [29]: 1) формування у Криму вільної національної преси (березень-грудень 1917 р.).; 2) преса Республіки Тавриди: колапс національних видань (січень-квітень1918 р.); 3) національна преса німецької окупації, уряду Сулькевича (кінець квітня – 14-15 листопада 1918 р.); 4) етнічна преса при уряді С.С. Крима (листопад 1918 р. – лютий 1919 р.) та інтервенції військ Антанти; 5) національна преса Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (кінець квітня – кінець червня 1919 р.), 6) преса періоду  Денікінщини (24 червня 1919 р. – квітень 1920 р.); 7) видання при правлінні П.М. Врангеля (квітень-листопад 1920 р.); 8) остаточне формування у листопаді 1920 р. комуністичної преси більшовиків.

2.3.1. Формування у Криму вільної національної преси (березень-грудень 1917 р.). У період революцій і громадянської війни соціально-політичні умови для створення і функціонування повноцінної вільної преси на півострові, включаючи і національну, існували лише з березня по грудень 1917 р. У цей час були відкриті: журнал "Известия Таврического и Одесского Караимского Духовного Правления" (20 травня 1917 р.), незалежна кримськотатарська газета "Къырым оджагъы" ("Кримське вогнище") (20 червня 1917 р.), газети Кримського Мусульманського Виконавчого Комітету "Миллет" (27 червня 1917 р.) і "Голос татар" (22 липня 1917 р.), продовжував вихід "Енъи Терджиман" Р. Гаспринського й А.С. Айвазова. За даними І.А. Керімова, у 1917-1918 рр. кримськотатарськими соціалістами видавалися газети "İşçi halq"-"Ишчи халк" ("Робочий народ"), "Al bayraq"-"Аль байраг" ("Червоний прапор"), а під редакторством А.С. Айвазова виходила газета "Millet işi"-"Миллет иши" ("Справа нації") [30].

"Известия Караимского Духовного Правления" - перший караїмський журнал Криму. Тільки після Лютневої революції ідея караїмського національного журналу була реалізована Караїмським Духовним Правлінням на чолі з гахамом С.М. Шапшалом. Редакція журналу розміщувалась в Євпаторії, за адресою канцелярії Таврійського й Одеського Караїмського Духовного Правління. У листі Правління Євпаторійському повітовому комісарові про видання журналу його редакторами були заявлені старші газани А.І. Катик і Б.С. Єльяшевич [31], однак у матеріалах журналу є вказівки тільки на редакторство А.І. Катика.

"Известия" мали виходити друком 2 рази на місяць, але фактично з 20 травня 1917 р. по лютий 1919 р. вийшло 9 номерів: шість - у 1917 році (№ 5-6 – спарений), два - в 1918 році й один - у 1919 році. Перипетії громадянської війни позначилися не тільки на періодичності виходу видання, але й на його ціні, яка піднялася у зв'язку з інфляцією з 30 копійок за перший номер до 3 руб. за останній, і на його "друкарській історії". Усі номери журналу, за винятком одного, друкувалися в євпаторійській друкарні І.Ф. Райхельсона (Земська вулиця, будинок Земської управи). Однак у №5-6 після повідомлення про те, що з незалежних від редакції причин друкування чергового випуску "Известий" затяглося на 4 місяці, було оголошено, що, починаючи із сьомого номера, друкування журналу буде здійснюватись у власній друкарні Духовного Правління "Ярик". Це мало гарантувати "виправлений вихід друком чергових номерів" і розширення їхнього змісту. Замість цього сьомий номер (№ 1 за 1918 р.) був надрукований у сімферопольській друкарні "Праця" спадкоємців І.С. Вольштейна (вул. Пушкінська, будинок Левітана), причому в зв'язку з труднощами іногородньої коректури містив багато помилок. Після цього видання повернулося до Євпаторії.

У цілому, структура журналу, яка включала "неофіційні": історичний, науковий, літературний, суспільно-політичний, хронікальний, бібліографічний і довідковий - відділи, була типовою для караїмських видань. Новинкою програми "Известий" став офіційний відділ затверджень на посадах, призначень, оголошень, наказів, телеграм Караїмського Духовного Правління. Можливо, офіційний характер видання разом з друкарськими проблемами став причиною того, що, на відміну від своїх попередників, зокрема від "Караимской жизни" і "Караимского слова", він був позбавлений ілюстративного матеріалу.

У неофіційних відділах друкувалися статті про історію і культуру караїмів (наприклад, “Історія походження посади і характер діяльності караїмських гахамів” [32] і “Короткий нарис тюрксько-караїмської літератури” Г.С. (С.М. Шапшала) [33]). Як і в попередніх караїмських виданнях, в "Известиях" використовувалися матеріали про життя караїмських громад Західної України і Литви - "Про караїмів міста Галича" [34], "Про караїмів-біженців Литви" (О. Пілецький) [35].

Слідом за "Караимской жизнью" "Известия Караимского Духовного Правления" звертаються до книги А. Фірковича “Авне Зиккарон” [36] (перекладач із давньобіблійської мови "збірника надгробних написів на кримському півострові, зібраних ученим караїмом Авраамом Фірковичем" А.І. Катик зазначив у передмові до публікації, що одним з найважливіших завдань “Известий Караимского Духовного Правления” є "ознайомлення читачів з низкою найцікавіших творів караїмських письменників у перекладі цих творів на доступну для всіх російську мову” [37]).

У довідковому відділі друкувалися фінансові звіти караїмських громад, відомості про гахама, канцелярію, бібліотеку, членів Духовного Правління, а також перелік газанів, шамашів і габаїв, підвідомчих йому. Особливий інтерес становить публікація переліку осіб, які виявили бажання оселитися в майбутньому караїмському селищі "Імдат-Пігіт" ("Допомога Пігіта"). – Ще в №10-11 "Караимской жизни" за 1912 р. у рубриці "На рідні теми" була опублікована стаття редактора журналу Садука Раєцького про те, що караїмський багатій І.Д. Пігіт не спростовував статей у столичних і кримських газетах про те, що він придбав за 1 мільйон рублів ділянку землі і подарував її караїмському народові для устрою землеробської колонії. Коли ж С. Раєцький прямо запитав про цей подарунок Пігіта, той відповів: "Не відповідає дійсності!". У відповідь С. Раєцький називає Пігіта "караїмським Передоновим" (за ім’ям  головного героя роману Ф. Сологуба "Кручений біс"). Однак за заповітом І.Д. Пігіта ділянка в 1918 р. дійсно перейшла у власність караїмської громади, члени якої з наснагою сприйняли проект організації національного селища.

Судячи з публікацій журналу, добродійність стала в 1917-1919 рр. однією з головних тенденцій караїмства: збір коштів на Олександрівське караїмське духовне училище [38] і караїмську національну бібліотеку Карай-Бітікліги, заснування безкоштовного дитячого санаторію в селі Яли Мойнак Євпаторійського повіту на кошти, заповідані Г.М. Гелелович (50 % усіх місць санаторію призначалося переважно для дітей караїмів, інші місця - для дітей інших національностей і віросповідань), організація С.М. Шапшалом першої караїмської богодільні "Ярдим" для старих, біженців, бідняків, тощо.

У бібліографічному відділі була розташована інформація про вихід караїмської літератури. Відділ “Хроніка” містив повідомлення від кореспондентів журналу з різних населених пунктів Криму. У десятках інформацій даної рубрики відбилися активні процеси національно-культурного відродження караїмів: читання лекцій із проблем національних історії і культури, сценічна постановка національних п'єс (комедій: А. Леві "Ахир Земан", А. Катика "Ени яка – ески тон" і "Яддес"), - тільки у феодосійському караїмському клубі за першу половину 1918 р. було прочитано 22 лекції і поставлено 6 п'єс. Шостий відділ журналу становили оголошення.

Ідея національного відродження караїмського народу об'єднала авторів журналу і стала провідною в більшості опублікованих у ньому матеріалів: "Девіз "Известий", – заявляла редакція, - благо караїмського народу. З цим девізом починаємо ми свою діяльність; цей девіз дає нам право звернутися до всіх караїмів із закликом: "Брати! Для кого з вас дорога доля караїмства? Хто цінує рідкісну релігію, історію, науку і мистецтво? У чиїх грудях б'ється щиро-караїмське серце? – йдіть до нас! Об'єднаймося усі; дружною родиною станемо на чолі народу нашого і поведемо його шляхом відродження і процвітання" [39]. Єдиною у Росії Установою, покликаною духовно об'єднати всіх караїмів,  було Караїмське Духовне Правління, за 80 років існування якого "Известия" стали першим власним друкованим органом.

Проголошена рівність усіх народів – великих і малих, титульних і нетитульних - була сприйнята в першу чергу як довгоочікуване звільнення від комплексу релігійної "вторинності": "Дотепер, - писав С.С. Єльяшевич у статті "Цивілізація і національність", - усі християнські національності дивилися на себе як на привілей ні за релігійною культурою, що тільки в них досягла найвищих істин і красот вічного божественного ідеалізму. Дотепер у Росії існувала тільки одна вільна державна нація; інші – підлеглі, напівпоневолені, пригноблені і – у кращому випадку – терпимі" [40].

При цьому будь-які заяви в журналі про право караїмів на відстоювання власної етноконфесійної унікальності вирізнялися виваженістю і були далекі від націоналізму. Наприклад, С. С. Єльяшевич зазначає: "Національність як явище має свої моменти найвищого розвитку, коли поняття національності містить у собі уявлення і поняття про усі найвищі надбання цивілізації в даній нації, і – моменти занепаду, коли внаслідок тих або інших історичних нещасть та умов життя даної нації, в душі її складається вузько-егоїстичне поняття тільки про свою націю як найбільш гідну і державну" [41].

Безсмертя нації, вважає С. Єльяшевич, забезпечується національним вихованням, що "стає фактором родини і суспільства; отже – одним із найзначніших першотвірних факторів національного життя і культури" [42].

Тема національного виховання стає однією з основних у журналі. Їй, окрім статті С. С. Єльяшевича "Цивілізація і національність", присвячені "Замітки про Олександрівське караїмське духовне училище" його інспектора, письменника А.І. Катика [43], його ж стаття "До батьків караїмської учнівський молоді" [44], матеріал про учительський з'їзд караїмів [45], "Відозва попечительської ради Олександрівського караїмського духовного училища" [46].

Попереджаючи про небезпеку закриття з економічних причин Олександрівського училища, А.І. Катик викликує: "Закритися! Яке жахливе слово! Серце якого справжнього караїма не стиснеться від болю при цьому слові? Закритися караїмському Духовному училищу, на яке витрачено стільки енергії, праці і любові. Ні, ніколи! Цього не буде і не повинно бути; це було б ганьбою для кожного з нас і для всієї нації" [47].

Питання про долю караїмської національної освіти стало однією з тем національного з'їзду 27 серпня-3 вересня 1917 р., виступаючи на якому А.І. Катик низько оцінив роль караїмських медрашів у житті караїмів. На його думку, уже з 1870-х рр. караїми усвідомили, що необхідний новий тип освітнього закладу, і ця ідея була втілена в Олександрівському духовному училищі. Найбільшу прогалину в тодішній  системі освіти доповідач вбачав у долученні підростаючих караїмів до національної релігії: відсутності популярних книг з релігійних питань і катехізисів, неуцтві караїмів у питаннях караїмізму.

У статті "До батьків караїмської учнівської молоді" А.І. Катик виступає проти уніфікованої освіти в російській школі, з якої діти "виходять чим завгодно, тільки не караїмами". Тому він звернувся до батьків учнів, що навчаються в російських школах, і учениць із закликом "освітити душі своїх дітей словом Божим, словом священної Біблії, і збагатити розум їхній відомостями з царини рідної історії та мови" [48].

Формування нової системи національного виховання в матеріалах журналу нерозривно було пов'язане з концепцією самовизначення караїмів. З'їзд караїмського духівництва (18-27 червня 1917 р.) однією з головних своїх цілей поставив визначення слова "караїм". Було запропоновано два варіанти: 1) "караїмами називаються люди, що належать до караїмської релігії, безвідносно до походження", 2) "караїмами називаються люди, що сповідують караїмську релігію і становлять особливу, історично сформовану народність (при цьому під караїмською народністю розуміються караїми, які живуть у Криму, і ті, які примикали до них здавна, ще до приєднання Кримського півострова до Росії, а також караїми Константинопольські, Єгипетські, Єрусалимські, Багдадські, Сирійські та Литовські, які брали з ними шлюби і безперервно живили їх )" [49].

Збори національного караїмського з'їзду в серпні 1917 р. прийняли етноконфесійне визначення: "Караїми, будучи корінними мешканцями Криму, являють собою об'єднану спільністю віри, крові і мови та звичаїв особливу народність, що здавна зберігає нерозривний духовний зв'язок зі своїми Константинопольськими, Єрусалимськими і Єгипетськими одновірцями" [50].

Таким чином, знання віри, мови, звичаїв стали, поряд з походженням, невід'ємною складовою поняття караїмства. Цей підхід визначив вищий рівень національної свідомості караїмів, ніж той, котрий був виражений Д.М. Кокізовим у 1911 р. на сторінках журналу "Караимская жизнь" [51].

Однією з основ караїмства автори журналу вважали національну релігію. "Залишилося тільки одне, - писав А.І. Катик, - що завжди поєднувало нас у тісну національну групу і що ще здатне врятувати нас від розвалу. Це - наша релігія. Знищіть її, видаліть її з душі народу, і народ розпадеться і зникне в найкоротший час" [52].

Проблематика караїмського журналу зближує його з кримськотатарською пресою того ж періоду. На нашу думку, це свідчить про спільність національних менталітетів, специфічного національного "погляду на світ", який завжди відображається етнічною пресою, двох споріднених (за походженням, мовою, культурою, традиціями) корінних кримських народів. Так, сколихнувшись після Лютневої революції, і караїми, і кримські татари мислять зовсім не про руйнування дощенту старого світу, а, навпаки, про традиції, про наступність, не про революцію, а про просвітницьку еволюцію шляхом перетворення національної системи освіти (медрашів у караїмів і медресе у кримських татар).

Характерною рисою культурного відродження караїмського і кримськотатарського народів стала й пов'язана з їхнім схожим способом життя проблема жіночої емансипації. Звертаючись до своїх парафіян у першому номері "Известий", гахам С.М. Шапшал заявив, що з обов’язку сумління не вважає за можливе залишатися на своїй посаді, якщо у виборах гахама, як це було при старих порядках, не буде брати участі половина його пастви (тобто караїмські жінки), і закликав останніх до голосування.

А.І. Катик з болем зізнався в тім, що караїмські жінки зовсім необізнані у сфері національної релігії [53]. Прагнучи долучити освічених караїмських жінок до справи національного виховання, до чого ще в 1912 р. закликав М.Ш. Фукі [54], журнал у другому номері за 1918 р. публікує програму іспитів на звання домашньої вчительки караїмської мови, Закону Божого і караїмської історії. Переможниця конкурсу, заснованого бердянським купцем І. Туршу, мала одержати 3 тисячі рублів.

Коментуючи конкурс, редакція журналу ремствувала на те, що навчання караїмській мові і віровченню вважалося обов'язковим тільки для хлопчиків: "Це явище мало найзгубніші наслідки. Не кажучи вже про те, що караїмська дівчина нічого не розуміє, коли буває на богослужінні, вона має неясне уявлення про походження караїмів, про рідну релігію і т.д. Чимало шкоди завдає це явище в царині виховання в національному дусі. Мати, яка сама не вихована в національному дусі, не має жодного уявлення про духовні багатства свого народу, звичайно, не може прищепити своїй дитині інтересу до свого рідного. Але ж усе виховання дітей у нас, караїмів, перебуває в руках матерів. Ось чому добра справа І. І. Туршу викликає в нас почуття подяки і палке схвалення" [55].

Таким чином, "Известия Караимского Духовного Правления" стали виразником національного, культурного і релігійного піднесення караїмської громади, викликаного отриманими після Лютневої революції громадянськими свободами. Продовжуючи традиції караїмської преси початку ХХ ст., "Известия" демонструють вищий щабель національної самосвідомості, що позначається у розв’язанні проблем збереження національної мови і національної релігії, а також національної освіти.

Рівно через місяць після випуску першого номера "Известий Таврического и Одесского Караимского Духовного Правления", 20 червня 1917 р. за редакторством А. Хільмі (псевдонім - А. Аріф [56]) і М. Куртієва почала виходити друком незалежна кримськотатарська газета "Qırım ocağı" - "Къырым оджагъы" ("Кримське вогнище"). Газета окупаційного періоду "Азат Кърым", головним редактором якої був М. Куртієв, писала про нього: "М. Куртієв з юності поринув у боротьбу за національне визволення, був близьким другом Р. Медієва. У 1917-1918 рр. М. Куртієв разом з іншими видатними діячами того часу Аблякімом Хільмі, Веджді ефенді та ін. заснував газету "Кримське вогнище" і до її злиття з газетою "Миллет" був редактором" [57]. Газета виходила друком два рази на тиждень, постійним автором політичних статей у ній був один з лідерів Милли-Фирка Джафер Сейдамет [58]. У видавництві газети публікувалися і літературні твори – наприклад, збірка Якуба Шакіралі "Duyğularım" ("Мої почуття"). На думку турецького дослідника М. Улькюсала, газета представляла ліве крило партії Милли-Фирка (конкретно – групу "Азинликъ"), що, критикуючи деякі дії "правих", проте не було ні більшовицьким, ні соціал-демократичним і ніколи не відступало від інтересів кримськотатарського національного самовизначення і віросповідання [59].

З 27 червня 1917 р. Тимчасовим Кримсько-Мусульманським Виконавчим Комітетом почала видаватися газета "Millet" - "Миллет" ("Нація"), яка стала найзначнішим і найдовговічнішим (виходила до березня 1920 р.) кримськотатарським органом революційних років. До липня 1919 р. редактором газети був А.С. Айвазов, під керівництвом якого випущено більш 400 номерів. Обсяг видання становив 4 шпальти, розмір 34х50 см. [60] Редакція газети розміщуваласяна вулиці Кантарній (нині Чехова), 20. Ціна видання підвищилася з 8 копійок у 1917 р. до 50 копійок у 1919 р. Численні новинні рубрики - "Кърым хаберлери" ("Новини Криму"), "Дахилие" ("Внутрішнє життя"), "Хариджие" ("Міжнародне життя"), "Муаребе" ("Воєнні дії"), "Сульх этрафында" ("У боротьбі за мир") [61] - свідчать про те, що газета жваво відгукувалася на події російського і міжнародного життя. "Миллет" висвітлював події на фронтах першої світової війни, повідомляв новини з Петрограда, до сфери його інтересів потрапило і становище родини Романових після революції. Особливу увагу газета приділяла культурному відродженню кримськотатарського народу – відкриттю шкіл, постановці спектаклів, проведенню літературних вечорів тощо.

Незабаром Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет почав видавати і газету російською мовою "Голос татар" - радикальнішу, ніж "Миллет". Поява російськомовного органа була продиктована бажанням Комітету інформувати російську демократію про прагнення демократії татарської, зробити цілі і задачі татарського національного руху відкритими для всіх кримчан, тобто уникнути можливих кривотлумачень і поширити свій вплив на все населення півострова. Тижневик виходив у Сімферополі під редакторством І. Озенбашли (№№ 1-4), А. Боданінського (№№5-11) і С. Чапчакчі (№№12-16) під шапкою: "Хай живе Федеративна Демократична Республіка!", його перший номер вийшов друком 22 липня 1917 р., останній, шістнадцятий, номер вийшов 20 грудня 1917 р. Річна передплата газети не приймалася, тому що "Голос татар" безкоштовно розсилався передплатникам газети "Миллет", ціна за окремий номер коливалася від 10 (№№ 1-7) до 15 (№№8-16) копійок. Редакція видання містилася в Театральному провулку Сімферополя – за адресою редакції газети "Миллет", друкувався тижневик також у друкарні "Миллету" по вулиці Дворянській (нині – вул. Горького), 5.

У "Голосе татар" погодилися працювати такі видатні діячі культури, як Р. Ахундов, О. Акчоракли, У. Баличев, А. і У. Боданінські, І. Джелялов. М. Куртієв, І. Леманов, І. Озенбашли, А. Озенбашли, С.М. Сейдаметов, Х. Тинчеров, С.Д. Хаттатов.

Чотиристорінковий тижневик мав таку структуру: перша сторінка - оголошення, редакційні статті на злобу дня, відозви, друга-третя сторінки – звернення, декларації, резолюції, телеграми, рубрика "Друк" (відгуки на публікації в інших періодичних виданнях), третя сторінка – політичні статті, рубрика "Хроніка", репортажі з державних і громадських установ, доповіді державних і громадських діячів, третя-четверта сторінки – рекламні оголошення, листи до редакції, відповіді кореспондентам газети.

Як було заявлено в "Доповідній записці Тимчасовому Урядові Тимчасового Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету", утворений на загальних зборах кримських татар 25 березня 1917 р. Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет на чолі з головою – Таврійським Муфтієм Челебіджаном Челебієвим, будучи "повним виразником волі татар", був покликаний відати усіма їхніми "духовно просвітніми і національно-політичними справами"[62].

Одне з головних місць у газеті відразу ж зайняла тема освіти кримськотатарського народу. Кілька заміток рубрики "Хроніка" було присвячено організації і роботі татарського артистичного гуртка під керівництвом Фатьми Ширинської. У доповіді члена Таврійської Губернської Земської Управи Х.А. Тинчерова надзвичайним губернським Земським Зборам з народної освіти серед мусульманського населення Криму, опублікованій у №№ 5-6 "Голоса татар", говорилося: "На превеликий жаль, ні політичного виховання, ні освіти в татарському середовищі немає, так це і цілком природно. Тому що дотепер просвітніми закладами для кримських татар слугували: конфесіональні мектебе і медресе, російсько-татарські училища і татарська учительська школа, про повну непридатність яких категорично висловився з'їзд учителів Таврійської губернії" [63].

В обговоренні проблеми реформування кримськотатарської освіти взяв участь і відомий учитель Ф.Н. Андрієвський-Авджикойський, про якого редакція "Голоса татар" написала: "Він один з небагатьох російських людей, хто зумів підійти впритул до татар, що заглянувши у їхню душу і полюбивши їх" [64]. Ф.Н. Андрієвський у статті "Назустріч народоосвітнім потребам кримських татар", зазначаючи, що "віковій несправедливості щодо рідного нам братнього татарського народу покладено край", пише про відмову татарської інтелігенції від середньовічного мектебного навчання і створення нової світської загальноосвітньої школи. "Навчання лише одній грамоти, як це робилося дотепер, - вважає педагог, - недостатньо зараз. Ні, поряд з усвідомленою грамотою і пробудженням у серцях дітей народу виховних засад школа повинна давати дітям знання й уміння, що можуть бути застосовані до реального життя. <...> Створюючи, прагнучи створити національну школу, не будемо забувати, що основи виховання й освіти є загальнолюдськими; національність же дає додаткові риси освітньому ідеалові – риси більш часткові, але не менш, звичайно, важливі" [65].

У № 7 "Голоса" була опублікована замітка про ухвалене Комітетом відкриття в кожному з п'яти кримських повітів до 1 жовтня 1917 р. для татарського населення по одному руштіє (вищому початковому училищу) і при них по одній зразковій нижчій початковій школі в кожній волості, обладнання й утримання яких мало йти з вакуфних коштів і допомоги від земств, міст, татарських і благодійних товариств.

Провідною темою чотирнадцятого і п'ятнадцятого номерів газети стало організоване у Бахчисараї 3 листопада 1917 р. свято на честь відкриття: 1) Національного татарського музею в ханському палаці, 2) перетвореного на нових засадах "Зинджирли медресе" - відомого в минулому храму науки, заснованого більше чотирьох сторіч тому кримським ханом Менглі Гіреєм, 3) учительської семінарії імені Ісмаїл Бея Гаспринського і 4) татарської художньо-промислової школи в приміщенні "Орта-медресе".

Тема жіночої культурної емансипації, порушена ще І. Гаспринським у "Терджимані", стає об'єктом постійної уваги Тимчасового Виконавчого Комітету і його органу. Зокрема, в основних кримськотатарських законах, прийнятих національним кримськотатарським урядом, говориться: "Курултай, керуючись принципом рівності, визнає й утверджує і за жінкою повну рівноправність нарівні з чоловіком і доручає парламентові створення відповідного закону" [66].

Проголошена кримськотатарськими демократами рівноправність статей викликала завзятий опір мурзацтва і духівництва, які влаштували в мечетях і кав'ярнях популярну серед найвідсталіших верств агітацію проти "жіночих вільностей" [67]. Однак спинити розпочатий процес емансипації було вже неможливо.

19 серпня 1917 р. газета повідомила про з'їзд делегаток всіх існуючих у Криму жіночих мусульманських комітетів і обрання Кримського обласного жіночого комітету [68]. Як невідкладний захід з питань освіти мусульманського населення Криму було запропоновано асигнування 7500 руб. на 25 стипендій, по 300 руб. кожна, у жіночих гімназіях для татарських дівчаток найбідніших батьків, і п'яти стипендій на кожен кримський повіт, щоб "дати можливість знедоленій татарській жінці вийти з вікового самітництва, звільнитись від рабського підкорення і стати на шлях рівноправності поряд зі свідомими громадянками" [69].

Про необхідність звільнення татарської жінки писав і Ф.Н. Андреєв-Авджикойський: "І ми вже бачимо дочок татарського народу вчительками у школах, які навчають дітей рідного народу, бачимо їх на вищих курсах, чули татарську дочку і на вчительських з'їздах, на громадських зборах, як палку поборницю прав жінки, прав рідного народу" [70].

У рубриці "Хроніка" 2 вересня 1917 р. газета радісно повідомила про початок занять в утримуваній Сімферопольським татарським благодійним товариством жіночій професійній школі і про відкриття в Сімферополі приватної прогімназії відомою в татарському світі вчителькою й організатором татарських професійних шкіл Айше Ханим Ісхаковою [71].

У репортажі про відкриття 26 листопада 1917 р. у Бахчисараї Курултаю (кримськотатарських Установчих зборів) автор як про найвтішніше явище повідомив про чотирьох жінок-татарок, що ввійшли до його складу. "Президія Курултаю, - написав він, - прикрашає жалобного кольору з чорного оксамиту символічна шапочка, обтягнута навкруги білою, також символічною чадрою. Якщо чорна шапочка принесла в Курултай вікові страждання жінки-татарки, то біла чадра мала винести з Курултаю цілковитий мир, дружбу, злагоду і рівноправність між татарином-чоловіком і жінкою-татаркою" [72].

Тема інтернаціоналізму проходить через усі номери газети. Автор статті "Колись і тепер", який підписався "–шли", зазначав: "Якщо в період благоденства Романових можна було ще миритися з роз'єднанням народностей, які живуть на спільній території держави, те тепер, у період великих сподівань і надій, цього не повинно бути" [73].

Присутній на торжестві 3 листопада 1917 р. Муфтій Челебіджан Ефенді Челебієв у своїй промові назвав народності Криму "прекрасними квітками", кожна з яких має свою особливу красу і "властивий лише їй приємний аромат". На думку Муфтія, завдання Курултаю полягало в тому, щоб зібрати "усі ці чудові квіти" в "один букет". "Татарський народ, - заявив Ч. Челебієв, - не такий егоїст, яким намагаються зображати його ті, хто або не визнає його, або хоча б і визнає, але прагне виставити його в іншому світлі. Татарський народ визнавав, визнає і завжди буде визнавати права кожної народності" [74].

Від імені караїмського народу з відкриттям Національного музею татарський народ поздоровив старший газзан Севастопольської караїмської кенаси Т.С. Леві. На його виступ редакція газети відгукнулася заміткою про споконвічну дружбу і культурний діалог кримськотатарського і караїмського народів, які мають споріднене тюркське походження і подібний побут [75].

Однією з характерних рис матеріалів "Голоса татар" була антибільшовицька й антианархічна спрямованість. У відозві, з якою після жовтневого перевороту Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет звернувся до громадян Криму, говорилося: "Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, як виразник волі кримських татар, не бажаючи допускати в Криму гегемонії якої-небудь народності над іншою, а також не припускаючи думки про поширення влади якої-небудь держави над Кримом, визнає "Крим для кримців" і знаходить, що надзвичайні обставини велять народам Криму взяти на себе турботу про влаштування долі свого краю й об'єднатися для загальної дружної роботи на благо всіх народів, які населяють Крим" [76].

Охоронні ідеї звучать і в зверненні кримськотатарського уряду Національного Уряду, опублікованому в останньому номері газети: "Анархія останнього часу створила у всій країні умови, які не тільки не допускають вільно існувати, але і саме життя кожного поставили під загрозу. Кожен громадянин виявився вимушеним рахуватися не з правом вільної країни, а з грубим знущанням над цим правом. Не суд совісті і закони діють у країні, а грубий самосуд і грабіж" [77].

Катастрофі міжусобиці і громадянської війни Комітет намагався протиставити створений ним кримськотатарський Національний уряд, покликаний дбати не тільки про "щастя і порятунок" кримськотатарського народу, але про "захист особистої і майнової безпеки усіх своїх кримських співвітчизників" [78]. Цій високій меті служила і газета "Голос татар".

Її зусилля сьогодні можуть здатися марними: ще не встигла висохнути друкарська фарба на першому номері, який закликав народи Криму до міжнаціональної злагоди, як був заарештований таврійський муфтій Челебіджан Челебієв, боротьба за свободу якого сколихнула кримськотатарську громадськість [79]. Ще через 7 місяців, 23 лютого 1918 р., Номан Челебіджихан був безсудно замучений у Севастополі п'яними матросами. Таким чином, на головне питання газети: "Чи має право на існування влада, <...> яка не здатна дати мінімуму гарантії особистих свобод?" [80], постреволюційною дійсністю несподівано було дано позитивну відповідь.

Однак значення газет Милли-Фирка "Голос татар", "Миллет", "Къырым оджагъы" полягає не тільки в доведеній історією правильності їхньої політичної позиції, але й у самій виконаній ними функції політичної консолідації кримськотатарської нації, якої раніше не мало змоги взяти на себе жодне видання.

У 1917 р. стало популярним видання національних газет і журналів (іноді рукописних) навчальними закладами і учнівською молоддю. У 1917 р. у Євпаторії появилися рукописні видання кримськотатарської молоді "Темир казык" ("Залізний кіл") та "Енъи ой" ("Новий голос") [81].

З 1918 р. у Бахчисарайському технікумі образотворчих мистецтв під редакторством студента педагогічного інституту імені Менглі Гірая Мустафи Бекірова виходить газета "Аркадаш" ("Товариш"). З 1920 р. вона почала видаватися друкарським способом, 10 квітня 1926 р. було опубліковано сотий номер.[82]. На початку 1920-х рр. учнями Зинджирли-медресе видавався рукописний журнал "Елдаш" ("Попутник") [83].

Усвідомлюючи важливість підвищення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, у квітні 1917 р. прийняла рішення про негайне відкриття національних шкіл, бібліотек, а також про видання газет і Українська Чорноморська громада Севастополя [84]. Однак відомості про її видавничу діяльність не збереглися.

Активна участь єврейських партій у суспільно-політичному житті Криму сприяла організації відповідних національних видань. 23 липня 1917 р. у Феодосії за редакцією Ф. Чиринського вийшов перший номер газети "Вестник Феодосийской организации объединенной еврейской социалистической партии (С.С. и Е.С.)”. На півострові також поширювався видаваний у Катеринославі (Дніпропетровську) у 1917 (№ 1 від 8 червня) -1918 (3 8 від 12 січня) рр. орган членів Бунду "Наше слово" (підзаголовок: з № 4 від 30 липня 1917 р. - орган Південно-Східного районного комітету "Бунду", з № 5 від 16 серпня 1917 р. – орган районного комітету "Бунду" для Катеринославської, Харківської, Таврійської губ. і Дон. обл.).

У розмаїтості публікацій кримських національних видань 1917 р. неважко вловити подібність – надію всіх без винятку кримських етносів на швидку і мирну побудову нового життя. Однак історії судилося розпорядитися по-іншому.

2.3.2. Преса Республіки Тавриди: колапс національних видань (січень-квітень 1918 р.). У результаті громадянської війни, що розпочалася в Криму в грудні 1917 р., і приходу до влади в січні 1918 р. більшовиків кримськотатарські газети "Миллет" і "Голос татар" були закриті. Показово, що на цьому етапі зі “старих” національних видань випускався лише "Енъи Терджиман", який через місяць теж припинив своє існування (23 лютого 1918 р.). Турецький дослідник М. Улькюсал вказує, що більшовики спробували на місті закритих видань Кримськотатарського Парламенту відкрити свої: спершу газету "İşçi halq"-"Ишчи халк" ("Робочий народ"), яка потім була перетворена ними на "Al bayraq"-"Аль байраг" ("Червоний прапор"). Але якщо перше видання й виходило деякий короткий час (завдяки організованій ще у 1905 р. Р. Медієвим кримськотатарській соціалістичній партії, яка намагалася пом'якшити удар, нанесений більшовиками по кримським татарам), то друга газета була повністю проігнорована кримськотатарськими авторами і за відсутністю бажаючих в ній працювати не відбулася [196].

Знищення етнічної періодики, яка відстоювала національно-політичні прагнення своїх народів, цілком відповідало політиці трьох місяців воєнного комунізму. Так, Надзвичайний з'їзд рад і ревкомів, який відбувся 28-30 січня, навіть не обговорював національного питання, незважаючи на створення комісаріату у справах національностей: "по-перше, нове керівництво було до цього зовсім не готове, а, по-друге, перед ним, як і перед більшовицько-лівоесерівською коаліцією в цілому, стояв міраж скорої світової революції, яка мала змести національні кордони. Голова з'їзду Н.І. Пахомов, якщо вірити історикові М.Л. Атласові, навіть заявив: "національним питанням місця бути не може"" [85].

Дивна позиція, якщо врахувати, що саме з приходом на півострів більшовиків розгорілися міжетнічні і міжконфесійні зіткнення: мусульмани озлобилися не тільки проти більшовицької влади, яку вони вважали "російською", але і проти всього християнського населення: росіян, німців, греків (навесні і влітку 1918 р. греко-татарські конфлікти охопили весь Південний берег); антитатарські настрої, у свою чергу, були поширені у частини обивателів і в матроському середовищі.

Намагаючись здійснити інформаційний ідеологічний контроль, більшовики націоналізували друкарні, закрили неугодні газети, ввели цензуру, однак бажаної мети не домоглися: місцеве населення ставилося до нової влади насторожено або вороже (особливо кримські татари і німці-колоністи). Вплив рад поширювався тільки на російськомовне міське населення: закривши етнічні видання і не створивши на їхньому місці нових своїх, нова влада втратила можливість звертатися до половини населення Криму її рідною мовою. "У цьому символ: Радянська влада в Криму, з моменту виникнення її до моменту загибелі під натиском німців, залишалася російською, говорила далекою для татар мовою. Кримські більшовики в 1918 році не змогли розв’язати національного питання" [86], - відзначив пізніше помірний комуніст В. Єлагін.

2.3.3. Національна преса німецької окупації, уряду Сулькевича (кінець квітня – 14-15 листопада 1918 р.). Після падіння в квітні 1918 р. Соціалістичної Радянської Республіки Тавриди і початку роботи пронімецького Кримського крайового уряду М.О. Сулькевича [87] з 25 червня 1918 р. деякі з закритих більшовиками видань відновили свій вихід (серед останніх - "Миллет" і "Известия Караимского Духовного Правления", які відгукнулися на січневий переворот публікацією "Скорботного листа" - списку караїмів, убитих більшовиками в Севастополі і Сімферополі), або ж їх організаторами були засновані нові (так замість російськомовного "Голоса татар" партією Милли-Фирка, а точніше, сформованим нею Кримськотатарським Парламентом, була заснована газета "Крым", яка виходила з 10 травня 1918 р. російською мовою).

Цей етап розвитку кримської преси був відзначений введенням суворої цензури – як окупаційної, так і "тимчасової" (з боку Крайового уряду). Обмежувалася не тільки свобода друку, але і зборів: усі товариства, спілки, комітети і партійні організації Криму були зобов'язані в місячний термін подати свої статути для затвердження в МВС.

Крайовий уряд Сулькевича, на відміну від своїх попередників-більшовиків і наступних адміністрацій О.І. Денікіна і П.М. Врангеля, спробував врахувати інтереси різних етносів Криму: навіть крайовий прапор сполучав блакитне полотнище Чингіза з двоглавим орлом у верхньому куті ратища [88].

У період німецької окупації режим найбільшого сприяння було створено для німців-колоністів. У Декларації Кримського крайового уряду від 25 червня 1918 р. "До населення Криму" німецька мова, поряд з російською і кримськотатарською, була визнана мовою спілкування між державними і громадськими установами, при міністерстві юстиції була утворена комісія з питань повернення землі і майна німцям, які зазнали утисків під час воєнних дій проти Німеччини й Австро-Угорщини [89]. 7 травня 1918 р. у селі Бютень відкрився конгрес німців-колоністів. У прийнятій на ньому резолюції вказувалося, що німці-колоністи вітають німецьку армію, висловлюють вдячність за підтримку, що німецькі колонії просять поширити німецьку владу на Крим, а якщо це виявиться неможливим, то посприяти в переселенні до Німеччини. Кримськотатарське Парламентське Бюро делегувало на конгрес своїх представників – пп. Візирова й Озенбашли [90].

Самі кримські татари теж не були забуті в часи німецького панування. Членам Кримськотатарського Парламенту, було добре відомо, що Вільгельм II оголосив себе заступником ісламу. Тому 16 травня в програмному виступі на Курултаї Джафер Сейдамет заявив, що "інтереси Німеччини не тільки не суперечать, а, можливо, навіть збігаються з інтересами самостійного Криму" [91]. 30 липня 1918 р. Сулькевич повідомив Кримськотатарській Директорії про визнання його урядом культурно-національної автономії кримських татар. Наступного дня всім чинам поліції було наказано повністю сприяти посадовим особам Директорії щодо виконання покладених на них обов'язків. Тому не дивно, що в листопаді 1918 р. єдиною політичною силою, яка намагалася перешкодити відставці уряду генерала Сулькевича, була саме Директорія. Але доля Кабінету Сулькевича вже була вирішена, і 14-15 листопада він здав керування півостровом новому Крайовому урядові на чолі із С.С. Кримом. Незадовго до свого відходу з політичної арени, після невдалої спроби закрити друкарні опозиційних газет "Прибой" і "Крымский Вестник", генерал оголосив у Криму "повну свободу друку".

Задумана як орган Кримськотатарського парламенту (згодом – Курултаю, Меджлісу і Мебусану), газета "Крым" видавалася в Сімферополі (Ак-Месджиде) у 1918-1819 рр. Тимчасовим Парламентським Бюро, яке до скликання Парламенту взяло у свої руки  керування національними справами. До складу Бюро ввійшли близько 20 депутатів від Феодосії, Ялти, Бахчисарая. Головою Тимчасового Парламентського Бюро став А. Хільмі, товаришем голови – Сеїт-Джеміль Хаттатов, секретарем – Сеїд-Умер Таракчі. Редактором газети була редакційна колегія (за спогадами А.С. Айвазова, редагував газету Сеїтхаліл Чапчакчі [92]).

Перший номер газети був випущений 10 травня 1918 р. під гаслом: "Сьогодні відкриття Кримськотатарського Парламенту". У ньому, зокрема, говорилося про те, що організований комісаром в іноземних справах колишнього Радянського Уряду під проводом Ісмаїла Керімджанова (Фірдевса) комісаріат з мусульманських справ через утечу Керімджанова склав свої повноваження, і 2 квітня 1918 року організоване в Сімферополі Бюро Татарського Парламенту вирішило до скликання останнього взяти у свої руки керування національними справами.

Редакція планувала випускати газету щодня, але "через технічні труднощі" газета перші місяці виходила три рази на тиждень і в зменшеному вигляді.

Передплатна ціна на видання за місяць становила 5 рублів, окремий номер коштував 25 копійок (роздрібний продаж газети до відкриття власної контори й експедиції відбувався у сімферопольській друкарні газети "Миллет"). Обсяг газети – 2 шпальти. Редакція і контора газети розміщувались у Сімферополі спочатку в тимчасовому приміщенні парламенту (у будинку колишніх Гарнізонних зборів), потім – у Театральному провулку (нині – провулок Героїв Аджимушкаю) (будинок № 3, кв. 39) і, нарешті, у будинку № 20 по вул. Кантарній (Чехова) [93].

Структура газети включала цілий ряд інформаційних рубрик: "Різні звістки", "Радіо", "Телеграми", "Огляд преси", "У Великоросії", "Події на Україні (Україна)", "По Криму", "Земська хроніка", "Хроніка Парламентського життя" (згодом - "Життя краю (повітові земські збори і хроніка)"), "У міській думі", "Обласний відділ (від наших кореспондентів)", "Біля миру усього світу", а також "Довідковий відділ" (розклад руху потягів, відомості про поточний курс рубля), "Оголошення", "Летючі штрихи" (гумористичний відділ).

І Кримськотатарський Парламент, і його газета відразу ж висловили повне неприйняття більшовизму і революційної анархії, поставивши своєю метою створення сильної крайової влади: "Нарешті здійснилося те, що рано чи пізно мало здійснитися, - говорилося в редакційній статті першого номера газети, - ярмо більшовиків у Криму скинуто. Крим, після кошмарних днів більшовицької вакханалії, може зітхнути легко. Потроху повертаються громадські діячі, змушені рятуватися від більшовицької розправи за межами рідного Криму. Починається розбудова нового життя на руїнах "соціалістичної республіки Тавриди". Відбувається в даний момент "переоцінка цінностей", і залежно від того чи іншого ставлення до пережитого створюються ті або інші плани на майбутнє" [94].

До громадянського миру закликав і "Миллет": "Від дня прибуття германців до Криму наші багатії, здебільшого Феодосійського повіту, розхоробрившись, збільшили свій вплив... вони, як і колись, упродовж багатьох років, хочуть змусити бідняків і безземельних селян, що працюють на їхніх землях, як і раніше, працювати на них. Через особисті рахунки заарештовують людей, через неоплачений борг кажуть: "Він, мовляв, більшовик", віддають своїх боржників германцям для побиття шомполами... Газета "Миллет" востаннє по-доброму закликає багатіїв до добра" [95].

Слідом за І. Гаспринським, який неодноразово підкреслював в газеті "Терджиман" несумісність мусульманських устоїв, міцного традиціоналізму мусульманського світу і революційних, анархічних тенденцій, газета "Крым" представляє мусульман Росії як найгрізніших ворогів більшовизму. "Татари завжди були ворогами анархії і безладдя, – повторював за "Міллетом" "Крым", - і такими ж і залишилися. Ми завжди були і залишимося прихильниками тільки правди і спокою. І тому ясно бачачи, як нескінченні суперечки наших цілком культурних співвітчизників про "принципи" тільки лише сприяли появі наркомів і совдепів, ми запрошуємо наших співвітчизників залишити уперте відстоювання "принципу", стати діловими людьми, щоб не допустити відхилення політичного маятника з украй лівої думки до вкрай правої" [96].

Такому ж переконаному борцеві з більшовизмом - "Великому свободному Дону" - редакція видання присвятила аналітичну статтю, у якій зазначалося: "Ми з гордістю можемо сказати, що ніде в нас не було таких диких витівок, як у центральній Росії, це пояснюється тим, що всі упевнені, що з закріпленням політичної свободи, зі здійсненням національних ідеалів ми зможемо законним шляхом одержати те, чого домагаються інші анархічними прийомами. <...> У той час, як у росіян поразка більшовизму на зміну приводить героїв "на білому коні", і як наслідок цього громадське життя завмирає, у нас, у мусульман, поразка більшовизму окрилює людей, відданих своєму народові, і пульс громадського життя починає битися сильніше" [97].

Газета запевнила своїх читачів у тім, що кримські татари завжди були щирими прихильниками створення на півострові Республіки у складі Російської Федерації. Однак на момент виходу газети, підкреслило бюро, це стало неможливим, оскільки Крим був відділений від Росії територією незалежної України. Тому, пише газета, "невблаганна доля історії штовхає наш рідний Крим зробити такий же політичний крок, який зробили Фінляндія й Україна" [98].

При всій стурбованості авторів публікацій проблемами свого народу, очевидним залишилося їхнє бажання зберегти прихильність ідеї вільного незалежного розвитку Криму на інтернаціональній основі. У першому номері газети було проголошено: "У даний момент Крим повинен прагнути державотворення, створення незалежної Кримської Республіки. <...>Уроки пережитого більшовизму повинні нас навчити, що не можна будувати державу на диктатурі однієї якоїсь групи населення. Держава повинна захищати інтереси всіх класів, усіх народів, що населяють Крим" [99].

У репортажі з першого засідання Кримськотатарського парламенту газета навела слова його Голови Сабрі Ефенді Айвазова про необхідність припинення національної боротьби. "Парламент, який поставив собі завданням примирення національностей, - заявив у відповідь у своїй промові присутній на засіданні голова губернської земської управи Вагін, - повинен спрямувати свій моральний вплив на припинення ворожнечі" [100]. Прагнення Кримськотатарського Парламенту до національної злагоди було підтримано архієпископом Таврійським, який передав своє вітання парламентарям з побажанням божественної допомоги "новій найвищій державній установі у всіх її роботах на спільну користь усіх жителів благодатного Криму, як татарської національності, так і інших національностей, що населяють його, щоб міцніло й удосконалилося між усіма мирне братерське співжиття" [101].

У № 4 газета повідомила про створення "Кримського товариства національного ознайомлення". Автор однойменної статті, який підписався А.М., стверджував, що умовою спільної роботи народів Криму над його культурним і економічним відродженням є взаємне ознайомлення і як результат – взаємна повага. У наступному номері газета опублікувала інформацію про перше організаційне засідання майбутнього товариства і проект його статуту, в якому, зокрема, говорилося: "Товариство має за мету, шляхом взаємного ознайомлення, сприяти встановленню і розвиткові мирного співжиття народностей, що населяють Крим, і боротьбу з національною ворожнечею" [102].

Однією з головних цілей Парламенту і провідних тем публікацій його органу стала проблема кримськотатарської і – ширше – кримської освіти. Погоджуючись з газетою "Миллет", газета "Крым" передрукувала з неї статтю "Навколо крайової влади", у якій, зокрема, зазначалося, що легковажно вважати "малокультурним" народ, який зумів, незважаючи на півторавікове рабство, при першому сході сонця свободи створити цілу низку організацій та установ і тривалий час підтримувати порядок у краї [103].

У статті "Кримський Університет" автор – Аксачли – ремствує на те, що за політичними подіями кримська громадськість практично не помітила великої події культурного життя – відкриття Кримського Університету в Лівадії. Його завданнями, на думку журналіста, повинні стати вивчення рідного краю, побуту, історії, мов народів, які населяють Крим. Автор статті мріє про те, що в Кримському університеті, як і в Петроградському, буде факультет Східних мов з вивченням мов Близького Сходу і літератури та історії мусульманських народів [104].

У проблемній статті "Невідкладна справа" Мугаллім (учитель. – Н.Я.) говорить про існуюче уявлення про нібито відсутній у татар культурний ценз. Спростовуючи дану точку зору, він вказує, що за свідченням російського мандрівника, "некультурні" татари мали в Криму густу мережу навчальних закладів, у яких на одного вчителя припадало 30-35 дітей. Причини розвалу цієї освітньої системи автор статті вбачає в закритті навчальних закладів, переслідуванні вчителів, забороні на викладання особам з турецькою освітою, недостатньому виділенні земствами коштів. З погляду Мугалліма, сумний стан кримськотатарської народної освіти почав змінюватися завдяки Муфтієві Ч. Челебієву, який організував курси для народних учителів мектебів і відкрив цілу низку зразкових шкіл і дитячих садків для татарських дітей. Після трагічної смерті Муфтія Мугаллім пропонує продовжити розпочату ним справу: негайно скликати вчителів і помічників учителів на курси, особливу увагу приділивши підготовці вчительок (мугалліме) як продовження початого 30 років тому І. Гаспринським руху за визволення кримськотатарських жінок [105].

Докладно "Жіноче питання в мусульман" стало темою однойменної статті автора, який підписався "Сервер". Журналіст зазначив, що Перша світова війна змінила побут мусульманських країн, викликавши необхідність залучення до громадської і державної діяльності жінок-мусульманок. У Криму, вважає Сервер, розкріпачення мусульманок почалося тільки під час війни, коли з огляду на економічні причини і багаті, і бідні татарки, переборовши звичай самітництва, зайняли місце своїх чоловіків, які пішли на фронт. "Як і національний рух, так і пробудження татарок і їхня запопадливість до культури – явище цілком природне і ніщо не може стримати його поступального руху", - робить висновок автор [106].

Культурному життю кримських татар були присвячені рубрики "Театр і мистецтво", яка розповідала про вистави трупи татарських артистів, і "Маленький фейлетон", де вміщувалися ліричні замальовки на кримські теми. Рецензуючи вистави, газета тепло відгукнулася про постановку п'єси на сюжет зі стародавніх кримських легенд "Таїр іле Зоре" та розкритикувала водевіль "Емір-Заде", і висловила надію на те, що татарське суспільство "поставиться тепло до національного театру, і в той же час трупа пані Ширинської і пані Тайганської докладе усіх зусиль у рідній справі – особливо тепер, на зорі нового життя" [107].

24 травня, у рубриці "Різні звістки", "Крым" повідомив про вихід з 10 травня 1918 р. у Москві газети "Новий світ" - органу Центрального мусульманського соціалістичного комітету. Автори кореспонденції ще не здогадувалися про те, що ця газета, перевезена до Криму її редактором М. Субхі, упродовж багатьох десятиліть залишатиметься головним кримськотатарським виданням.

Приділяючи значну увагу матеріалам про проблеми кримських татар – організацію Національного Парламенту, національну освіту, визволення жінок-мусульманок, розвиток театру і мистецтва, редакція газети зберігала прихильність ідеям вільного легітимного розвитку Криму і міжнаціональної злагоди.

Крім кримськотатарських і караїмських етнічних видань, друкувалися і єврейські. З 2 липня (№1) по 14 грудня (№5) 1918 р. у Сімферополі виходив крайовий єврейський общинний орган (Крайов. громад ваад) "Еврейская община".

28-29 серпня 1918 р. у приміщенні Сімферопольської Української Громади (вул. Лазаревська (нині – Леніна), 8) відбувся перший з'їзд українських організацій Криму, у резолюції якого ввійшло рішення про необхідність видання української газети російською мовою [108]. Однак здійсненню цього починання, як завжди, перешкодив брак коштів.

2.3.4. Етнічна преса за уряду С.С. Крима (листопад 1918 р. - лютий 1919 р.) й інтервенції військ Антанти. Як і його політичний попередник, кримський караїм С.С. Крим [109] бачив у національному відродженні одне з головних завдань свого уряду - поряд з боротьбою з анархічними і більшовицькими елементами та відтворенням Росії єдиної і неподільної.

Вітаючи війська Антанти і сподіваючись, що вони зможуть захистити Крим від більшовиків, крайовий уряд пішов навіть на видання газет "Бюллетень" і "Последние новости" англійською і французькою мовами. У цей час продовжували видаватися і виражати точку зору партії Милли-Фирка газети "Миллет" і "Крым".

Органом консервативних верств кримськотатарського мурзацтва і духівництва, які підтримували С.С. Крима, стала політична і громадсько-літературна газета "Haq ses"-"Акъ сес" ("Голос правди"), перший номер якої вийшов друком 4 грудня 1918 р. Редактором була редакційна колегія, до якої входили: Селямет Мурза Ширинський (голова), Асан Мурза Уланов, Куршут-бей Кримтаєв і доктор Мемет Нурі Ефенді [110]. Газета була двошпальтною (одна сторінка – кримськотатарською мовою, друга – російською). Розмір газети: 50х70 см, ціна окремого номера  - 50 коп. Редакція видання містилася у Сімферополі, в будинку № 11 (будинок Усової) по Олександро-Невській вулиці (нині – вул. Р. Люксембург)[111].

На початку своєї діяльності уряд С. Крима проявив себе як демократичний: ліквідував "бюро друку" (цивільну цензуру), прийняв закон про свободу зібрань. У декларації Кримського крайового уряду від 14 листопада говорилося: "Уряд вважає своїм обов’язком забезпечити інтереси всіх національностей Криму, зокрема, він переймається задоволенням справедливих прагнень і законних інтересів численної татарської частини населення" [112].

Однак незабаром, переконавшись у своїй нездатності перебороти як політичний тиск ззовні (інтервентів і Добровольчої армії, яка розв'язала на півострові терор на манер більшовицького), так і економічні труднощі, уряд С. Крима був змушений скасувати щойно даровані населенню свободи.

Уже 22 лютого 1919 р. ОРА (Особлива рада при Головнокомандувачеві Добровольчої армії (Денікіні)) одержала право розгляду справ про осіб, які звинувачуються в агітації проти союзників, Добровольчої армії, призову до війська. Газетам, поміченим у порушенні постанови, загрожувало стягнення з видавця від 300 до 10 тисяч рублів і призупинення на термін до трьох місяців [113]. Так була відновлена недавно скасована цензура. З 7 березня 1919 р. заборонялася публікація будь-яких відомостей військового характеру про Кримсько-Азовську і Добровольчу армії, перекручування або вміщення у неповному вигляді відомостей, повідомлених офіційно штабами. 11 березня МВС вжило "особливих заходів для запобігання порушенням громадського порядку і державної безпеки в межах Севастопольського Округу", а 15 березня - поширило ці "заходи" (без розшифровки) на всю територію Криму [114]. 15 березня 1919 р. вийшла постанова про застосування цензури (яка реально існувала з лютого), в якій говорилося: "...В разі появи в органах періодичної преси статей або повідомлень, що підбурюють населення проти Уряду або закликають до непокори розпорядженням законної влади, - призупиняти періодичні видання, у яких розміщені такі статті або повідомлення, на термін до одного місяця, аби відповідні розпорядження негайно подавалися на затвердження Ради Міністрів" [115].

Результатом зміни курсу уряду стало переслідування свободи слова, і в тому числі, у кримськотатарських виданнях, які завжди обережно ставилися до кабінету С.С. Крима (останній належав до партії кадетів, з якою Милли-Фирка перебувала у конфронтації). 23 лютого 1919 р., напередодні засідання татарського парламенту і буквально наступного дня після одержання ОРА прав військової цензури, за розпорядженням влади в приміщенні газет "Миллет" і "Крым" було зроблено обшук, загін білогвардійських офіцерів здійснив наліт на Директорію і конфіскував усі документи, потім були заарештовані активісти Милли-Фирка. Почалася чергова хвиля сфабрикованих звинувачень у "націоналізмі": "Моторошно, дуже моторошно бачити способи, якими в Криму насаджуються порядок і спокій. Роль татарського населення намагаються звести до нуля", - писала газета "Крым" [116].

2.3.5. Національна преса Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (кінець квітня – кінець червня 1919 р.). До 1 травня 1919 р. Крим знову зайняли радянські війська. Після другого приходу до влади більшовиків і створення Кримської РСР небільшовицькі газети було закрито, а замість них створено альтернативну їм радянську пресу ("Известия" ревкому, "Таврический (потім - Крымский) Коммунист", "Борец за коммунизм", "Борьба" (орган есерів).

На новому витку своїх спроб закріплення на півострові, більшовики почали враховувати місцевий етнічний фактор. До 2 травня завершився процес формування Тимчасового Робітничо-Селянського уряду КРСР, до якого увійшло п'ятеро кримських татар: наркомзаксправ - С.М. Меметов, нарком’юст - І. Арабський, наркомзем - С.І. Ідрисов, керуючий справами - А.А. Боданінський, наркомнац - І.К.Фірдевс. Документи уряду, ревкомів, ЧК загрожували карами за "заклики і виступи проти окремих націй" аж до розстрілу. Кримськотатарська мова визнавалася державною поряд з російською. Була легалізована Милли-Фирка, яка дуже "полівіла" у час розв'язаних Добровольчою армією репресій.

Як вказують О.Г. і В.Г. Зарубіни, "у цілому, ставлення уряду республіки до політичних опонентів було стриманим, однак не вирізнялося повною нетерпимістю. Акти масового терору не простежуються, хоча він і залишався офіційною лінією Москви. Есери, меншовики, анархісти, національні організації уникли жорстких репресій, брали участь у ревкомах, профспілках і т.д., але обмеження на пресу і пропаганду вірними собі більшовиками було накладено. Газети, які одержали ярлик "буржуазних", такі, як "Крымский вестник", закривалися негайно" [117].

З огляду на промахи свого першого керування півостровом, революціонери спробували налагодити випуск більшовицьких етнічних видань.

Одним з них стала перша кримська німецька газета "Die Welte Kommune" ("Світова комуна") – орган німецької секції Кримського обласного комітету РКП (б). В "Інформації про роботу Кримського обласного комітету РКП (б)" від 3 червня 1919 р. зазначалося: "Німецька секція недавно організована і працює енергійно. Ведеться агітація за вступ до Червоної Армії. Днями вийде перший номер газети "Ді-вельт коммуне" (після цього слова вставка олівцем: вийшло № 3)" [118].

Наприкінці квітня 1919 р. до Криму приїхав редактор московської турецької газети "Yeňi dunya"-"Енъи дюнья" ("Новий світ") Мустафа Субхі. Будучи у Москві, газета критикувала турецький уряд, була написана вмілим і різким пером і швидко завоювала авторитет у турецьких військовополонених. Разом з М. Субхі до Криму приїхали 15-20 комуністів з добрим знанням тюркських мов, і за рішенням партії "Енъи дунья" була переведена до Сімферополя, ставши органом очолюваного її редактором Мусульманського бюро при Обласному комітеті партії більшовиків. Газета відіграла важливу роль у популяризації серед кримськотатарського населення Криму комуністичної ідеї та у висвітленні діяльності радянської влади.

Тоді ж з ініціативи М. Субхі була організована і газета для кримськотатарської молоді "Qırım haberleri"-"Къырым хаберлери" ("Вісті Криму"), три номери якої встигли вийти друком до чергової зміни кримської влади [119].

На початку червня 1919 р. Кримський обком РКП (б) так розцінював стан національної преси: "Видається турецька газета "Прямий шлях" [120] і газета татарською мовою. Видано кілька десятків тисяч примірників брошур турецькою, азербайджанською і татарською мовами. У повіті працюють 10 агітаторів-татар. Вірменська секція проявила себе дуже слабко, але роботи серед вірменів у Криму багато. Невдовзі вийде друком вірменська газета" [121]. Але просвітницькі плани обкому незабаром знову були скоректовані зміною воєнної ситуації.

2.3.6. Денікінщина (24 червня 1919 р. – квітень 1920 р.). 12 червня в районі Коктебеля було висаджено десант генерала Я.О. Слащова. Червона армія опинилась під загрозою оточення і почала швидко відступати на північ. 24 червня був покинутий Сімферополь, а через дві доби на території півострова не залишилося жодного червоного загону. Установи республіки було евакуйовано в Нікополь, а потім до Києва; газету "Енъи дюнья" переведено до Баку.

У цей час була відновлена Таврійська губернія, 23 липня наказом Головнокомандувача губернії її Головноначальником був призначений генерал-лейтенант Н.Н. Шиллінг. Головнокомандувач О.І. Денікін розпустив міські думи і земства, призначивши нові вибори. Віковий ценз підвищувався до 25 років, уводилися дворічний ценз осілості і двоступеневість виборів. Національні списки на виборах, особливо татарський, зазнали поразки.

23 серпня (ст.ст.) Шиллінг видав розпорядження про обов'язковість одержання в нього попереднього дозволу на проведення засідань громадських організацій. У Криму було введено паспортний режим і облік населення. 13 серпня вийшла "Обов'язкова постанова Таврійського Головнокомандувача", яка забороняла всіляку критику ("поширення шляхом друку або у промовах, виголошених у публічних місцях, будь-яких відомостей, що мали за мету викликати роздратування або незадоволення населення") ЗСПР (Збройних Сил на Півдні Росії), армій Колчака, військових сил союзників, нарешті, військової і цивільної влади [122].

Ставлення до преси Денікіна відповідало його загальній схильності до встановлення диктатури: "Пресі, яка сприяє, допомагати, незгодну терпіти, руйнівну – знищувати" [123]. Постановою Головноначальника від 11 жовтня було введено військову, а циркуляром управління внутрішніх справ 18 жовтня і наказом Шиллінга 13 листопада - попередню цензуру періодичних видань [124].

Репресіям було піддано і кримськотатарський національний рух. У Відозві до татар генерала Шиллінга говорилося, що "негайно буде розпочате вироблення за участі виборних... від татарського населення нових правил з питань завідування духовними справами магометан і вакуфами, в основу яких буде покладено принцип автономії в цій сфері керування" [125].

9 серпня Головноначальник видав наказ про закриття Директорії, яка виконувала на той час виключно культосвітню функцію, і відновлення Таврійського магометанського духовного правління [126].

31 липня (13 серпня) "Миллет" опублікував замітку "Закриття національної директорії" про те, як 12 серпня о 12 годині дня у приміщення Національної Директорії прийшов начальник Сімферопольської Міської державної Варти за наказом Таврійського губернатора і вручив присутнім там Сеїт Джемілю Хаттатову, Амету Ефенді Озенбашли, Сеїт Мурату Ефенді наказ генерала Шиллінга про закриття Кримськотатарської Директорії як "незаконно виниклої установи" і взяв у присутніх підписку про те, що цей наказ було доведено до їхнього відома. Після цього Начальником Міської Варти були опечатані всі справи і папери. Присутні директори у свою чергу передали Начальникові Міської державної Варти звернення: "Ми, що нижче підписалися, директори Кримської національної Татарської Директорії, знаходячись перед фактом закриття і припинення діяльності Кримськотатарської директорії, заявляємо, що ми не є людьми, які захопили справи керування національними справами, а є особами, обраними самим народом для керування цими справами, що ми увесь час вірно виконували покладені на нас народом обов'язки і вважаємо закриття національної Директорії і припинення нашої діяльності актом принизливим для татарського народу" [127].

1 (14) серпня "Миллет" повідомив своїм читачам, що всі дирекції і відділення національної Директорії були закриті й опечатані, і закликав свій народ до протидії. У відозві "Прокинься, народе, прокинься..." газета писала: "Твоє національне існування, твою культурно-національну автономію, твої національні установи знову хочуть топтати ногами. Татарський народе... тебе хочуть повернути до того правління, що гнітило тебе протягом півтора століть. Тебе знову хочуть віддати під опіку Муфтія, який призначається лише для того, щоб виконувати чужі накази. Шановний народе…Ти знаєш, що тобі робити, аби запобігти нещастю, яке тебе чекає. Забудь про свої сімейні чвари і згадай про свою єдність. Зімкни свої ряди і будь твердий, як сталь, у своєму рішенні, піднось свій голос проти зазіхань на твої права. Татарський народе…Якщо ти не хочеш перетворитися на непотріб, якщо ти хочеш жити, як окрема нація, не бійся піднести свій голос, що вирвався з твого чистого сумління з протестом проти зневаги твоїх священних прав і дай усім знати про своє існування" [128].

У статті "Наша похмура доля" газета недвозначно звинуватила в бідах директорії групу консерваторів, стурбованих втратою керма влади. Вони, з погляду редакції, підривали роботу Мусвиконкому в 1917 році, стали ініціаторами арешту Ч. Челебієва у червні того ж року; влаштовували пишні банкети Сулькевичу з метою переконати його розігнати Директорію [129].

4 (17) серпня "Миллет" знову закликав одновірців до громадянської непокори: "Із сьогоднішнього дня гаслом кожного татарина має бути: Ми ніякого іншого правління не бажаємо. Наш національний парламент і національна Директорія, обрані з волі і бажання самого татарського народу, повинні бути відновлені" [130].

Апарат Головноначальника напружено переглядав публікації "Миллет", важливіші статті перекладалися російською мовою. Нарешті, 4 серпня Таврійському губернаторові було надіслано телеграму такого змісту: "Головноначальник наказав притягти до відповідальності автора статті, розміщеної в закритій газеті "Миллет" із приводу закриття татарської директорії, у разі невидачі редакцією автора перенести відповідальність на редактор" [131].

5 серпня вже сам Шиллінг пише Таврійському губернаторові М.О. Татищеву: "Татарську газету "Миллет" наказую закрити назавжди (закреслено), друкарню її реквізувати" [132].

Слово "назавжди" було закреслено Шиллінгом невипадково: використовуючи клопотання традиціоналістів, 4 вересня 1919 р. він розпорядився відновити випуск газети, але вже як органу Тимчасової Особливої Комісії при Вакуфах і, відповідно до деяких документів, Духовного Магометанського Правління [133]. Новостворене за Денікіна Духовне правління очолював Селямет Мурза Кипчакський (він же став в.спр. Таврійського муфтія), Тимчасову особливу комісію при вакуфах - Муса Мурза Таганський. Однак ці люди, на відміну від закритої з їхньої подачі Директорії, були зовсім відірвані від свого народу: навіть духовні кадії в кримських повітах відмовлялися від допомоги С.М. Кипчакському і від посад. Таким чином, видавцем нового "Міллету" виявилася та сама група осіб, яку колишній "Миллет" звинувачував у сумній долі кримськотатарського народу. Від колишнього "Міллета" залишилася лише назва.

Відповідальним редактором газети тепер стала редакційна комісія у складі Османа Мурасова [134] й Абдурамана Ефенді Кадрі-Заде [135]. Газета виходила друком щодня (спочатку – три-чотири рази на тиждень), на двох шпальтах накладом не більше 350 примірників [136]. Програма газети включала: 1) передові статті, 2) урядові повідомлення, розпорядження і постанови органів національного керування й огляд їхньої діяльності, 4) статті економічного, суспільно-політичного і культурно-просвітнього характеру, 5) телеграми, 6) вісті внутрішні і зовнішні, 7) відомості з татарського життя, 8) хроніки обласну і місцеву, 9) фейлетони, 10) кореспонденції, 11) різні відомості, 12) оголошення [137].

Нові видавці особливо підкреслювали безпартійність свого друкованого органу, однак і закрита Головноначальником Директорія, як уже було сказано, ставила перед собою, у першу чергу, цілі культурно-відроджувані. В одному з останніх номерів "Міллету" А.С. Айвазова в замітці "Зі старих сторінок" читаємо: "Причина того, що закривається національне правління, і того, що письменники з "Таврического голоса" при більшовиках нас називають монархістами, при інших – більшовиками, причиною всього цього є саме те, що ми вказуємо на ці несправедливості і вимагаємо відновлення споконвічних прав народу. Насправді ми не є ані більшовиками, ані монархістами, ані кадетами, ані октябристами, а є лише народниками" [138].

Те, що Добровольча армія була явно зацікавлена у виданні ангажованої татарської газети, підтверджує такий факт. Вже в липні 1920 р., коли О. Мурасов змінив назву редагованої ним газети на "Голос кримських мусульман", друкарня, орендована для її друкування, одержавши орендну плату за червень у розмірі 300.000 рублів, відмовилася надавати свої послуги як "через відсутність татарського шрифту", так і з огляду на друкування іншої газети – "Время". Після цього начальник відділу друку Цивільного Управління ЗСПР особисто клопотав про пільгові умови користування друкарнею вищезгаданим виданням: "Відсутність татарського шрифту і відмова в користуванні друкарнею неминуче спричинять закриття видання газети єдиного досить популярного органу, який веде агітацію серед татарського населення і поширює ідеї Головнокомандувача, - писав він в.спр. Таврійського губернатора О.О. Ладиженському. – Через це уклінно прошу посприяти п. Мурасову в користуванні вищезазначеною друкарнею для потреб газети і тим дати можливість проводити бажані ідеї серед татарського населення" [139].

Під керівництвом О. Мурасова газета виходила до березня 1920 р. (до перейменування), усього було випущено близько 80 номерів.

При Денікіні пожвавилася діяльність сіоністських організацій, яка не припинялася протягом усіх революційних років [140]. У той час, як більшовики переслідували сіоністські товариства, на територіях Добровольчої армії СОР (Сіоністська організація Росії) діяла легально і брала участь у діяльності денікінської ОРА. За весь період громадянської війни в Криму не відбулося жодного єврейського погрому, хоча в інших місцевостях погромному рухові піддавалися й ЗСПР.

У вересні 1919 р. у Балаклаві була проведена Сіоністська конференція, про що 21 травня 1920 р. повідомив "Таврический голос". Конференція підтримала політику уряду Денікіна, спрямовану на відтворення єдиної неподільної Росії та боротьбу з більшовизмом, і порушила питання про створення при Головнокомандувачеві особливого політичного бюро сіоністських організацій. Було вирішено прискорити виїзд євреїв у Палестину і не допустити поширення там більшовицьких ідей [141].

До кінця 1919 р. Крим став одним із центрів Російського сіонізму, оскільки тільки через його порти легально здійснювалася еміграція євреїв у Палестину. Зміцнення позицій сіоністських організацій Криму відбилося у створенні нових друкованих органів. Протягом 1919 р. у Керчі виходив "Бюлетень Керченського комітету сіоністських організацій" (№№ 1-3, б.д.). Із серпня 1919 р. у Сімферополі Палестинським емігрантським бюро [142] при Тимчасовому Мерказі (Раді) Сіоністської організації в Таврії почав видаватися "Бюлетень Палестинського емігрантського бюро". Редакція бюлетеня розміщувалася в Сімферополі, на вул. Петропавлівській, 3. Відповідальними редакторами були заявлені М.С. Жак [143] і Б.М. Ейдлін. До програми видання ввійшли: 1) повідомлення про становище Палестини; 2) відомості про діяльність еміграційного бюро і його відділень; 3) інформація про діяльність Палестинських організацій; 4) розпорядження і циркуляри з питань еміграції; 5) інші повідомлення з питань переселень. Друкувався бюлетень спочатку в друкарні губернського земства, а з 23 лютого 1920 р. – у друкарні "Праця" спадкоємців І.С. Вольштейна [144]. З березня 1920 р. видання почало виходити друком під новою назвою - "Вестник еврейской жизни" (орган Тимчасового Мерказу при Сіоністській Організації в Таврійській губернії) [145].

З кінця 1919 року у зв'язку з припливом біженців з Росії і внутрішньополітичним курсом ЗСПР у Криму набув розвитку і російський національний рух. У Ялті, Феодосії, Севастополі і Сімферополі діяли відділення "Спілки російських національних громад", утвореної в Єсентуках 14 липня 1919 р. [146]. Інформаційну підтримку рухові забезпечували кримські газети: "Великая Россия" (Севастополь), "Время" (Сімферополь), "Вечернее слово" (Севастополь).

Керівництво "Спілки" ставило перед собою завдання оборони "своїх російських інтересів, російської мови, російської культури, російської торгівлі, тощо, усього російського, національного" [147], у тому числі від більшовизму. До своєї діяльності "Спілка" намагалася активно залучити православне духівництво: "Національний осередок, - стверджував ідеолог руху і голова Центральної ради Спілки І.О. Корвацький, - швидко розростається шляхом приєднання до неї професійних організацій, інтелігенції і тих груп, які складають сучасне службове товариство" [148]. У своїй діяльності "Спілка" намагалася виступити як охоронець "найкращих заповітів російської державності і діючого прогресивного націоналізму" [149].

2.3.7. За правління П.М. Врангеля (квітень-листопад 1920 р.) російський національний рух зміцнив свої позиції. Барон Врангель особливу увагу приділяв православ'ю як духовній основі державності. Підтримка церкви новим урядом, його прагнення до відродження єдиної, великої і неподільної Росії збігалися з аналогічними цілями "Спілки російських національних громад". Тому Врангель зробив своїм рупором помірно-офіційну "Великую Россию" (редактор В.М. Левитський, серед співробітників - В.В. Шульгін, П.Б. Струве, М.М. Львов, М.М. Чебишев) [150], яка щиро поділяла його погляди [151].

1920 року Російською національною громадою Ялти почала випускатися унікальна усна газета, доступна найширшим верствам, – "Русский Терем" (засновник і відповідальний редактор - один з керівників громади Б. Смирнов). Перший випуск відбувся 7 (20) липня в народному будинку (площа Базарна), про що за тиждень до зборів сповіщали розклеєні оголошення. Газета виходила до листопада 1920 р., усього вийшло 27 номерів. "Русский терем" ставив перед собою такі цілі: 1.Відродження Великої Росії. 2. Боротьба з нав'язаною ззовні байдужістю до національної ідеї. 3. Надпартійність як засіб об'єднання російського народу. Основними слухачами газети, на думку засновника, мали стати робітники і селяни, які "знудьгувалися за всім російським". "Відкриваючи "Русский терем", - говорив Б. Смирнов, - ми кличемо російських людей до об'єднання в дружній серйозній роботі для відтворення господарської, політичної і культурної могутності Батьківщини нашої Росії" [152]. Газета містила, в основному, церковно-історичні матеріали просвітницького характеру [153].

Час від часу з'являлися і русофільські публікації шовіністичного напряму. До останніх можна віднести деякі статті редактора газети "Вечернее слово" О.О. Бурнакіна. Ще більш праву, практично чорносотенну позицію зайняли севастопольські газети "Царь-Колокол", "Заря России", "Святая Русь", а випуск "Русской Правды" навіть був припинений цензурою за погромну агітацію [154].

Провладні видання субсидіювалися і забезпечувалися папером. З 20 газет, які виходили за Врангеля, відзначають історики О.Г. і В.Г. Зарубіни, "незалежних" (тобто тих, які не користувались матеріальною підтримкою уряду) майже не було (винятком були  "Южные Ведомости", "Ялтинский Курьер", "Крымский Вестник", "Юг России", "Наш Путь") [155].

На початку свого правління П.М. Врангель скасував попередню цензуру на періодичні видання, поставлену, з його погляду, зовсім незадовільно. Місця цензорів займалися здебільшого стройовими офіцерами, які не володіли ні необхідними відомостями, ні достатнім кругозором. Тому часто вилучалися зовсім нейтральні статті, які здавалися цензорові підозрілими або просто були йому незрозумілі, і, навпроти, на шпальти газет потрапляли замітки провокаційного характеру [156].

І оскільки у пресі активно обговорювалося питання про цензурні утиски, пред'являлися вимоги надати свободу преси і т.д., Врангель запросив до себе редакторів трьох "камертонних", на його думку, кримських газет і запропонував їм самим вирішувати свою долю.

"Ми в обложеній фортеці, - заявив Головнокомандувач,— супротивник не тільки загрожує нам з півночі, але ми змушені нести охорону всього узбережжя, де можна  чекати висаджень його загонів. За цих умов ми не можемо обійтися без цензури. У найліберальніших державах на театрі воєнних дій, а тим більше в обложених ворогом фортецях, найсуворіша цензура неминуча. Ця цензура не може поширюватися виключно на військові питання, тому що під час війни, а тим більше війни громадянської, де знаряддям боротьби є не тільки гармати і рушниці, але й ідеї, відокремити військову цензуру від загальної неможливо" [157].

Обґрунтувавши в такий спосіб необхідність цензури, Врангель підсумував: "Я пропоную на ваш розсуд два виходи: або зберегти існуючий нині порядок, причому я обіцяю вам вжити всіх заходів, щоб упорядкувати цензуру, щоб підібрати відповідний склад цензорів, або, звільнивши пресу від цензури, покласти всю відповідальність на редакторів. У цьому випадку останні виявляться відповідальними перед судовою владою. В разі появи статей або заміток, які завдають шкоди справі нашої боротьби, вони будуть відповідати за законами воєнного часу, як за злочин військового характеру. Повинен звернути вашу увагу на те, що, за воєнними законами, дії, які завдають шкоди нам і слугують на користь супротивникові, караються досить строго, аж до страти" [158].

Немає нічого дивного в тім, що, вибираючи між життям і свободою слова, редактори обрали перше. До честі О.О. Бурнакіна варто сказати, що він мужньо погодився "взяти відповідальність за свій орган". Проте, після цієї бесіди питання про скасування цензури на сторінках газет більше не обговорювалося. Незабаром цензуру було повернуто, а в газетах появилися білі плями там, де мали бути вміщені вилучені матеріали.

Разом із проблемою свободи слова з порядку денного було зняте і кримськотатарське питання. Скликаний Головнокомандувачем 16 травня у Сімферополі татарський з'їзд був проігнорований більшістю делегатів (з 44 прибуло 20). Сам генерал був конкретний лише в нагадуванні учасникам з'їзду про військову і кінську повинність татарського населення. Ні відроджувати курултай і директорію, ні вирішувати проблему вакуфних земель Врангель не квапився.

30 серпня комісія при уряді підготувала законопроект про кримських татар, остаточний варіант якого передбачав заміну призначуваного мусульманського керування виборним, передачу йому вакуфів, вибори муфтія громадами, а також право кримських татар на створення культосвітніх товариств. Але до уряду законопроект так і не дійшов [159].

Однак і загострювати стосунки з корінним населенням півострова було поза інтересами Головнокомандувача. Тому для спілкування з кримськими татарами нова влада мала потребу в "беззубих" друкованих посередниках, у ролі яких виступили видання О. Мурасова. У березні 1920 р. він припинив випуск газети "Миллет", а у квітні став співредактором (разом з Меметом Меметовим) щоденної газети татарською мовою "Qırım müsülmanları"-"Къырым мусульманлары"  ("Кримські мусульмани"), видавцем якої виступив ротмістр Селім Мурза Муфтізаде. Газета друкувалася при друкарні "Миллет" за такою програмою: 1. Передові статті. 2. Урядові повідомлення. 3. Статті економічного, суспільно-політичного і культосвітнього характеру. 4. Телеграми. 5. Відомості внутрішні і зовнішні. 6. З татарського життя. 7. Хроніка обласна і місцева. 8. Фейлетони. 9. Кореспонденції. 10. Різні відомості. 11. Оголошення [160].

У травні газета перестала виходити, а Тимчасова особлива комісія о вакуфах виступила ініціатором іншого видання, редактором якого знову став Мурасов – газети "Голос кримських мусульман" ("Qırım müsülmanları sedası"-"Крым мусульманлары седасы"). Газета виходила з 31 травня (13 червня) по серпень 1920 р.

Як уже було зазначено, "Голос кримських мусульман" був настільки симпатичним управлінню у справах преси ЗСПР (як "популярний орган, який проводив агітацію серед татарського населення і розповсюджував ідеї Головнокомандувача"), що начальник управління Г.В. Немирович-Данченко персонально займався усуненням його проблем. Однак незабаром особисті якості О. Мурасова змінили це ставлення на протилежне. Уже 31 серпня 1920 р. Г.В. Немирович-Данченко доповідав О.О. Ладиженському: "Милостивий государ Олександр Олександрович! На додаток до телеграми моєї від 25 серпня цього року за № 1055 повідомляю Вам, що редактор мусульманської газети "Голос кримських мусульман" п. Мурасов усунутий мною від редагування вищевказаної газети як за невиконання умов, на яких моїм попередником було доручено йому редагувати цю газету, так і в наслідок неприйнятних грошових вимог п. Мурасова. П. Мурасов, одержавши для видання газети готівкою 550.000 рублів і на видання газети і татарською мовою Закону від 25 травня 1920 року 17 пудів паперу, цілими тижнями робив перерви у виданні газети, мешкав у м. Севастополі, де він вів нетверезий спосіб життя, що встановлено мною, коли Мурасов п'яним з’являвся до мене на прийом. За увесь час редагування газети "Голос Кримських Мусульман" п. Мурасов жодного разу не подав звіту про кількість випущених ним газет і про витрачені ним на видання газети грошові суми і папір. За наявними в мене відомостями, частина паперу, отриманого п. Мурасовим від Відділу друку для видання газети, знаходиться в даний час у Друкарні ротмістра Муфтизаде і перебуває нібито під забороною або охороною складачів "Голосу кримських мусульман", які намагаються затримкою цього паперу забезпечити свої грошові вимоги до Мурасова" [161]. Таким чином, до вересня 1920 р. у кримських татар не залишилося жодної національної газети.

Проте, період розвитку кримськотатарської преси при Врангелі був ознаменований появою національних "товстих" журналів (які, очевидно, здалися новому уряду не настільки небезпечними, як більш оперативна газета). 15 квітня 1920 р. вийшов перший номер двотижневого [162] педагогічного, літературно-критичного і гумористичного журналу "Yeşil ada"-"Ешиль ада" ("Зелений острів") [163]. Його редактором і видавцем став поет, випускник Стамбульського університету, делегат Курултаю Абибула Одабаш [164]. Програма журналу складалася з: 1) статей з питань педагогіки і народної освіти, 2) статей про літературу, 3) оповідань і віршів, 4) дитячої літератури і фольклору, 5) гумористичних оповідань з життя кримських татар [165]. Журнал друкувався в друкарні "Миллет", його обсяг становив 60 сторінок.

Пояснюючи мету свого видання, А. Одабаш писав: "Нові поняття і життєві підвалини, що появилися після російської революції, останнім часом, у період розрухи і безладдя, стали досить хиткими. Суспільні поняття і моральні підвалини, що формуються через навчальні заклади, мистецтво і пресу, сьогодні переживають цілковиту кризу, тому що немає шкіл, немає нормально діючих медресе, не працює мистецтво, закрита преса…Наше завдання пожвавити хоча б одну галузь у цьому напрямі – літературно-художню ходу нації" [166].

У рубриках “Эдебият” (“Література”), “Оджакъ башы масаллары” (“Казки навколо вогнища”), “Бала эдебияты” (“Дитяча література”) "Зелений острів" публікував твори самого А. Одабаша, А. Чергеєва, Дж. Меїнова, І. Шейх-заде, Дж. Керменчікли, Б. Чобан-заде, Н. Челебіджихана, С. Шемі, Ш. Бекторе, У. Іпчі, А. Тимучіна й ін., перекладені на кримськотатарську мову твори російської класики. За сучасними відомостями, вийшло 4 номери журналу.

У червні керченська газета "Русское дело" повідомила про вихід ще одного кримськотатарського журналу – "Бутоны Крыма" [167].

У вересні 1920 р. друкарню "Миллет", де друкувалися всі кримськотатарські видання, Вакуфна комісія передала в оренду за 50 тисяч рублів якійсь особі, яка, у свою чергу, передала її Б.О. Суворіну (редакторові газети "Время") [168]. Це стало одним із приводів екстреного засідання татар Бахчисарая, де виступили курултаївці С. Дж. Хаттатов і О. Акчокракли: тепер кримським татарам стало ніде друкувати навіть підручники (!). Такий був реальний підсумок національної політики Врангеля.

Неоднозначним було і його ставлення до інших етносів півострова. Як і його попередник Денікін, Головнокомандувач не забороняв діяльності сіоністських організацій і газет. 14 червня 1920 р. у Сімферополі відбулася конференція кримських сіоністів. У вересні-жовтні 1920 р. за тимчасовим Мерказом у Таврії були визнані права Єврейського національного центру. Як орган Мерказу, продовжував виходити "Вестник еврейской жизни" (останній № 3 від 2 червня). Із загальнокримських газет цензура вилучала статті з погромною агітацією. За настійною вимогою громадськості Правитель зажадав від отця Востокова, щоб той припинив свої погромні проповіді. Крім того, були заборонені "всілякі публічні виступи, проповіді, лекції і диспути, які сіють політичну і національну ворожнечу" [169].

При цьому ні найменшої симпатії ні до євреїв, ні до інших інородців у Головнокомандувача не простежувалося: просто міжнаціональні конфлікти могли б порушити ледве встановлений ним порядок у Криму. В інтерв'ю газеті "Великая Россия" від 5 липня 1920 р. на запитання про ставлення до "єврейського питання" Врангель відповів: "У народних масах дійсно помічається загострення ненависті до євреїв. Почуття це дедалі сильніше розвивається в народі. В останніх своїх проявах народні антиєврейські настрої буйно розростаються на гнійнику більшовизму. Народ не розбирається, хто винен. Він бачить євреїв-комісарів, євреїв-комуністів і не спиняється на тім, що це частина єврейського населення, яка, можливо, відірвалася від іншої частини єврейства, що не поділяє комуністичних вчень і відкидає радянську владу. Всілякий погромний рух, всіляку агітацію в цьому напрямі я вважаю державним лихом і буду з ним боротися всіма наявними в мене засобами. Усякий погром розкладає армію. Війська, причетні до погромів, виходять з покори. Ранком вони громлять євреїв, а ввечері вони почнуть громити інше мирне населення. Єврейське питання, питання тисячолітнє, болюче, важке, воно може бути вирішене часом і заходами суспільного оздоровлення, але виключно при наявності міцної державної влади, яка спирається на закон і реальну силу" [170].

Пізніше у спогадах Головнокомандувач зізнався, що газета монархічного напряму "Русская Правда" була ним закрита не стільки за особистим бажанням, а під тиском тієї самої світової громадськості, від якої він чекав допомоги і підтримки: "Досить дружньо до нашої справи налаштовані представники Америки — адмірал Мак-Коллі і Франції - майор Етьєван, який замінив генерала Манжена,  майже одночасно один за одним прийшли до мене з номерами газети в руках і попереджали мене про те несприятливе враження, яке розміщені в газеті статті неминуче справлять на громадську думку в цих країнах. Я тоді ж віддав наказ, оголосивши знову догану, і закрив газету" [171].

Публікації в "Русской правде" або до неї подібних виданнях були тим страшнішими, що перетворювали національну ідею Російської армії в націоналістичну. Захищаючись, Врангель запевняв, що він далекий від націонал-шовінізму, але в той же час не переставав підкреслювати, що його рух живиться від великих російських національних джерел. Обґрунтовуючи право своєї армії називатися "Російською", генерал писав: "Із двох армій, які боролися в Росії, звичайно, право називатися Російською належало тій, у лавах якої боролися всі ті, хто серед розвалу і розрухи залишилися вірними рідному національному прапору, хто віддав усе за щастя і честь Батьківщини. Не могла ж вважатися Російською та армія, вожді якої замінили триколірний російський прапор на червоний і слово Росія — на слово інтернаціонал" [172].

Проте, великодержавні амбіції давали про себе знати протягом усієї кримської епопеї Врангеля. Брак збалансованої національної політики в цей період красномовно доводить перелік кримських видань кінця його правління, з навмисно-російськими назвами, що впадали у вічі (чого в Криму в його "природному" стані ніколи не було), і повною відсутністю друкованих органів корінного населення.

Серед тих, хто був зусиллями найжорстокішої цензури позбавлений свободи слова, виявилися в цей час і українці Криму. Центром їхнього політичного життя при Врангелі став Севастополь, де можна було зустріти представників ледь не всіх напрямів, за винятком крайніх лівих. Домінуючу роль тут відігравали представники спілки хліборобів. Між цими політичними силами було укладено блок, з'їзд членів якого відбувся 2 жовтня 1920 р. у приміщенні севастопольської української гімназії ім. Т.Г. Шевченка. Однак, незважаючи на важливість розв’язання "українського питання", жодне видання українською мовою так і не було відкрите.

2.3.8. Остаточне утвердження в листопаді 1920 р. у Криму більшовиків, які зберегли лише комуністичні національні видання, поклало край надіям на існування вільної етнічної преси.

Були закриті і національні партії. У 1921 році було заарештовано 49 членів "Спілки російського народу", 23 з них відразу ж було розстріляно, інших - ув'язнено [173]. Було ізольовано і вислано з Криму членів вірменської партії "Дашнакцутюн". Після розгрому більшовиками раніше могутніх сіоністських організацій у Сімферополі, Феодосії і Керчі та розстрілу багатьох активних діячів СОР і єврейських громад, перейшов на нелегальне становище і сіоністський рух Криму.

Єдиною національною партією, котрій вдалося на деякий час домогтися легалізації в Криму (4 лютого 1921 року), була Єврейська комуністична партія (ЄКП ПЦ), яка виділилася з Поалей-Цион у 1919 році. З молодіжної організації "Югент Поалей Цион" виділився і Єврейський комсомол (Євкомол). Однак у грудні 1922 року ЄКП ПЦ відмовилася від "палестинізму", тобто пункту програми про активне сприяння еміграції євреїв до Палестини, і злилася з РКП (б).

25 листопада 1920 року до Кримревкому звернулися сім членів ЦК Милли-Фирка на чолі з головою С. Дж. Хаттатовим із проханням про легалізацію, передачу татарських релігійних, просвітницьких справ і вакуфів у відання Милли-Фирка і про дозвіл видання газети "Миллет", літературних і наукових журналів та книжок. У поданій "Доповідній записці татарської народної партії Милли-Фирка", зокрема, зазначалося, що в результаті 3-річної діяльності партії татарський народ наблизився "до остаточного звільнення від забобонів, рабського підкорення впливу фанатичних мулл, владолюбних мурзаків- поміщиків", від тисячолітнього сімейного, суспільного і релігійного рабства було звільнено жінку-татарку, створено початкові училища в кожнім повіті, жіночу вчительську школу у Сімферополі, татарське середнє художнє училище і вчительську семінарію в Бахчисараї, було реформовано бахчисарайську вищу духовну семінарію "Зинджирли медресе".

Обласний комітет, де доповідну записку було розглянуто 30 листопада 1920 року, прийняв резолюцію, яка "відкидала угоду з групою в цілому як шкідливим і непотрібним пережитком" [174]. Партію Милли-Фирка, проти якої більшовики вирішили почати усну і письмову агітацію, було закрито. У цей час вона нараховувала 10 тисяч членів (зі 184,5-тисячного кримськотатарського населення). Частина представників правого крила партії (і, в першу чергу, Джафер Сейдамет) емігрувала, щоб з-за кордону вести боротьбу з Радянською владою. Частина партії (серед них – майбутній голова КримЦВК Велі Ібраїмов) пішла на співпрацю з більшовиками.

Появилася й комуністична кримськотатарська преса. Вже в листопаді 1920 р. три рази на тиждень під редакторством Мамута Недима [175] (М. Субхі загинув у 1920 р.) знову почала видаватися  - вже кримськотатарською мовою - газета "Енъи дюнья" як орган Мусульманського бюро при Кримському обкомі РКП (б). 10 грудня 1920 р. Мусульманське бюро обкому (Ібрагім, Ідрисов, Фірдевс, Іслам Абасов, Емирханов) прийняло рішення "рекомендувати редакторові щоденної татарської газети подавати її для контролю, не приймати без санкції бюро ніяких оголошень, всю газетну справу централізувати при мусульманському бюро, збільшити формат до "Красного Крыма", на місцях видавати бюлетені і радіогазети, головним змістом яких мало бути селянське життя" [176]. Так починалося партійне керівництво національною пресою.

На початку виходу газета не була масовою, а її нестабільний тираж прямо залежав від наявності паперу: у січні 1921 р. – 500 примірників, у квітні 1921 р. – 1000, у вересні – 1500 [177].

5 липня 1921 р. у Феодосії під редакторством Османа Дерен-Айерли [178] почала виходити щотижнева газета кримськотатарською мовою "Догры ёл" ("Правильний шлях") – орган Агітпропу Феодосійського Укому РК Більшовиків. У Бахчисараї в 1921 р. виходила кримськотатарська районна газета "Кызыл япракъ" ("Червоний листок") [179].

Ентузіасти культурної просвіти кримських татар, однак, не відмовилися від своїх видавничих проектів. Так, Абібулла Одабаш у 1921 р. почав видання нового журналу за назвою "Bilgi"-"Бильги" ("Знання") [180]. За змістом і обсягом "Бильги" нагадував "Ешиль ада", в коло його авторів увійшли такі видатні кримськотатарські поети і письменники, як Амді Гірайбай і Яг’я Наджи Байбуртли.

Національними бюро при Кримському Обласкомі було відкрито також німецьку і вірменську газети. Другого грудня 1920 р. у Сімферополі вийшов перший номер газети німецьких колоністів "Die Rote Krim" ("Червоний Крим"). Редакція видання відразу ж постаралася наблизити його тематику до потреб читачів, однак ставлення колоністів до газети, "подарованої німцям Криму Радянською владою", було настороженим. Становище погіршувались тим, що і самі члени редакції не були добре обізнані з життям кримських колоністів, стосунками в їхньому середовищі. Однією з трудностей видання було те, що не всі читачі знали німецьку мову, потім виникли проблеми зі шрифтом, і редакція змушена була шукати допомоги "на півночі". Однак найбільшою проблемою став брак грошей. Проте, після довгих прохань, редакції вдалося одержати кредит і врятувати газету. Коли ж грошова проблема знову нагадала про себе, редакція звернулася до передплатників: збираючи з них кошти на продовження видання, журналісти водночас вивчали їхні інтереси. Так появилися статті про агрономію, кореспонденції на спеціальні теми, додатки до газети – "Der Schulmann" ("Учитель") і "Der Bauersmann" ("Селянин") [181].

У червні 1921 р. у Сімферополі почала виходити чотиристорінкова щотижнева газета вірменською мовою "Дзвін комуни" ("Комунаї занг") [182] – орган Вірмбюро при Кримобласкомі РКП (четверта сторінка видання була російськомовною). Редактором була редакційна колегія, видавцем - Кримське обласне відділення Державного Видавництва, наклад становив 1000 примірників. Додаток до газети - "Червона молодь" - став органом Вірменбюро при обкомі комсомолу. Одним з найактивніших авторів "Дзвону" був майбутній голова Кримраднацмену Семен Гамалов.

Рубрика "У Радянській Вірменії" розповідала про соціалістичне будівництво в республіці: каяття лідерів "Дашнакцутюн", нові школи, конференції, призначення, турботу про сиріт, розподіл худоби і сільгоспзнаряддя, про військовополонених і біженців, зовнішньоекономічну діяльність, боротьбу з бандитами, відкриття в Єревані університету і т.д.

У відділі "Сучасні вірменські поети" друкувалися вірші сучасних авторів. Особливий інтерес викликає матеріал С. Гамалова про Симеона Бабіяна - вірменського поета, який народився в Криму, у м. Армянську, автора збірок "Вірші" і "Акорди", перекладів з М. Горького ("Макар Чудра"), Л. Андреєва ("Безодня"), Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, Гейне, Брюсова, Бальмонта, Блока, Бодлера та ін. Основним мотивом в оригінальній і своєрідній творчості С. Бабіяна стало художнє відображення кримської природи, моря. Газета опублікувала вірш поета "Праця" [183].

Рубрика "Вожді Червоної Вірменії" містила інформацію про лідерів більшовицької партії республіки, радянських наркомів, голову профспілкового руху й ін.

Постійний інтерес видання був прикутий і до життя вірменської діаспори: повідомлялося про жахливе становище вірмен-переселенців у Месопотамії, про участь вірмен у комуністичному русі Болгарії і т.п.

Новини кримської вірменської громади висвітлювала рубрика новин "Среди трудящихся армян" ("Крымская жизнь"). Наприклад, кореспонденція "В Керчи" інформувала про діяльність місцевої вірменської громади: підготовку до "зимової кампанії", організацію майстерень, спробу відкриття дитячого садка, ремонт шкільного приміщення і т.д. Через відсутність коштів громаді так і не вдалося відкрити дитячий садок і розширити шкільне приміщення, і 15 жовтня у вірменському клубі було проведено благодійний вечір, весь збір від якого пішов на ремонт школи (з відрахуванням 20 % на користь хворих і поранених червоноармійців) [184].

2 жовтня 1921 р. газета розповіла про відкриття секційних занять у сімферопольському вірменському клубі, правлінням якого було вжито заходів "до забезпечення паливом і відкриття загальнодоступного буфету". Перша лекція – "Червона Вірменія" - була прочитана С. Гамаловим 22 жовтня 1921 р.

При керченському клубі функціонували вечірні курси для дорослих з механіки, електрики, малювання, співу, музики, а також "співбесіди на політичні теми". Немаловажним під час голоду було і те, що в клубі було відкрито загальнодоступний буфет, де кожний за символічну платню міг одержати чай [185].

Більша частина місцевих новин мала культосвітній характер. Підрубрика "Театр" розповідала про організацію трупи вірменських аматорів драматичного мистецтва і її вистави з вірменського класичного репертуару: "Чар Воки" ("Злий дух"), "Патви амар" ("Через честь"), "Памус" ("Честь") і "Вірменуї" А. Ширванзаде, "Пепо" Габр. Сундукьянца, "Багаття" ("Харуйк") В. Папазьяна, "Авази вра" ("На піску") О. Малхасьяна, "Датастан" ("Суд") Д. Демірчяна [186] й ін.

В інформації "Опера з вірменського життя" повідомлялося про роботу відомого кримського вірменського композитора А.А. Спендіарова над оперою з вірменського життя "Алмаст" за сюжетом поеми О. Туманяна "Взяття Ткмаберда". Уривки з опери незабаром мали пролунати в Криму на ювілейних жовтневих концертах [187].

Найбільшу стурбованість газети викликало те, що бракувало  вірменських учителів. У статті "Необхідно подумати", С. Гамалов відзначив важкий стан вірменської народної освіти в Криму, викликаний не тільки фінансово-економічною кризою, але і відсутністю національних культурних працівників і педагогів. "Замість здійснення широких планів Вірменсекції Кримнаросвіти і травневої (а також серпневої) конференції з народної освіти, замість відкриття з нинішнього навчального року цілого ряду нових вірменських шкіл (особливо в сільських місцевостях), дитячих садків, клубів, кульпросвітів, бібліотек, хат-читалень, - пише автор, - ми нині стоїмо перед важкою перспективою закриття деяких донині існуючих шкіл та інших культурних закладів" [188].

Зменшення кількості національних шкіл, однак, було викликане не тільки скороченням під час громадянської війни і голоду в Криму кількості вірменських учителів, але і специфічним ворожим ставленням робітничо-селянської влади до потомственої інтелігенції. Вже в наступному номері С.А. Гамалов рішуче відмовляється від послуг учителів "старого гарту": "Кримська вірменська інтелігенція, що вийшла переважно з лав місцевої буржуазії, була заражена всіма її рисами, характерними для звиродженої і асимільованої буржуазії, тому, звичайно, не з її рядів мали бути почерпнуті культурні сили для роботи серед вірменського пролетаріату" [189]. У чому ж вбачав автор вирішення кадрової проблеми, погіршеної закриттям більшовиками заснованого С.С. Кримом Таврійського університету? У тому, щоб "тісніше згуртувати наявні сили" і залучити "червону молодь з лав комсомолу, з партшкіл, усіляких курсів" [190]. Незважаючи на розпливчастість знайденого виходу, автори статей не втрачають характерного для їхнього часу оптимізму. "Наша надія" - так назвала свою замітку про важливість культурної роботи серед вірмен і – вже вкотре! - про брак культурних працівників завідувачка художньою частиною вірменського драматичного колективу А. Гамало ва [191].

13 листопада 1921 р. "Дзвін комуни" повідомив про прибуття до Криму з Вірменії молодого поета, журналіста і політпрацівника Г. Шагиняна, призначеного вірменським підвідділом Кримнаросвіти для роботи у Севастополі [192].

Відповідно до матеріалів видання, у 1921-1922 навчальному році вірменські сільські школи I ступеня працювали в селах Субаші Феодосійського повіту, Асма (Сімферопольського повіту), Саки (Євпаторійського повіту) і Ново-Воїнка (Джанкойського повіту) [193], вірменська школа працювала й у Керчі [194]. Вирішувалося питання і про відкриття ще декількох невеликих шкіл у Сімферопольському і Джанкойському повітах (в останній для цієї мети Вірменським підвідділом Кримнаросвіти був відряджений інструктор). Наприкінці жовтня – на початку листопада 1921 р. були відновлені заняття у двох вірменських школах грамоти (заняття велися з російської і вірменської мов і арифметики) [195].

24 липня 1921 р. вийшов кримськотатарський журнал "Ильк адым" (“Перший крок”), присвячений Першій конференції безпартійних.

Таким чином, етнічна преса першого року радянської влади в Криму (до утворення Кримської АРСР) демонструє, з одного боку, бажання нової влади, граючи на культосвітніх сподіваннях і прагненнях різних етносів багатонаціонального Криму, знайти їхню підтримку, а з другого - нездатність більшовиків до діалогу і  підтримку ними виключно комуністичних національних видань.

Примітки

1.Южные ведомости. – 1919. – 4 октября (21 сентября).

2.Асари. Всуе законы писать… // Крымский вестник. – 1919. - 18(5) февраля.

3.Южные ведомости. – 1919. – 29 марта (11 апреля).

4.Так, співробітниками газети "Юг России" (раніше "Юг") (Севастополь) були: Є.Н. Чириков и А.Т. Аверченко;  "Южных Ведомостей" (Сімферополь) -  В.В. Вересаєв, К.А. Треньов, І.С. Шмельов.

5.Зарубин в.г., Зарубин А.Г. Периодические издания Крыма (март 1917 – ноябрь 1920 г.) // Крымский архив. – 2001. - № 7. – С. 267.

6.Голос татар. – 1917. - № 1. – 22 июля. – С.1.

7.Національний склад півострова за переписом 1917 року: з 808903 осіб росіяни й українці становили 49,4% (399785 тисяч), кримські татари і турки - 26,8% (216968), євреї, включаючи кримчаків, - 8,4% (68159), німці - 5,1% (41374), а також греки, вірмени, болгари, караїми й ін., усього - 34 національності. -  Надинский П. Н. Очерки по истории Крыма. - Ч.II. - Симферополь, 1957. С. 7-8.

8.Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – С. 383.

9.Див.: Кащенко С.Г. Немецкое население Крыма в годы первой мировой войны // Проблемы истории Крыма. Тезисы докладов научной конференции (23-28 сентября 1991 г.). – Вып. 2. – Симферополь, 1991. – С. 30-32.

10.Елагин В. Националистические иллюзии крымских татар в революционные годы // Забвению не подлежит (Из истории крымскотатарской государственности и Крыма). Научно-популярные очерки. – Казань: Татарское кн. изд., 1992. – С.74.

11.Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь: Таврия, 1997. – 352 с. // http://www.moscow-crimea.ru/history/20vek/zarubiny/glava1_2.html.

12.Известия Караимского Духовного Правления. – 1917. – № 1. – 20 мая. – С.2.

13.Редакционная статья // Голос татар. – 1917. - № 1. – 22 июля. – С.1.

14.Южные ведомости. – 1917. – 7 мая.

15.Докладніше про це див.: Королев В. И. Таврическая губерния в революциях 1917 года: (Политические партии и власть). - Симферополь, 1993; Королев В. И. Возникновение политических партий в Таврійської губернии. Симферополь, 1993; Громов С.Е. К вопросу о деятельности ряда национальных партий и организаций в Крыму в период гражданской войны // Ученые записки Симферопольского государственного университета. – 1998. - № 6(45). – С. 56-59; Громов С.Е. Украинские политические партии и организации в Крыму в период гражданской войны (1918-1920 гг.) // Додаток до “Вісника Університету внутрішніх справ”. – 1997. - № 2. – С. 87-93.

16.Сергійчук В. Український Крим. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – С.63.

17.Громов С.Е. К вопросу о деятельности ряда национальных партий и организаций в Крыму в период гражданской войны // Ученые записки Симферопольского государственного университета. – 1998. - № 6(45). – С. 58.

18.Южные ведомости. - 1917. - 2 декабря.

19.Загальні (альгемайне) сіоністи – ліберальне крило ВСО (Всесвітньої сіоністської організації), яке стояло осторонь від соціалістичних і релігійних сіоністських течій. Альгемайне сіоністи поширювали ідеї сіонізму в діаспорі, домагалися фінансової підтримки єврейської колонізації Палестини. Найбільш активна сіоністська організація Криму в 1918-1920 р., що мала свої комітети в Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, Керчі, Ялті, Феодосії й ін. містах.

20.Цеїре Цион (Молодь Сіону) - створена в 1913 р. загальними (альгемайне) сіоністами партія, що виступала за створення на "здорових соціальних засадах автономного політичного центру в Палестині" (Горовский Ф.Я., Хонигсман Я.С., Найман А.Я., Елисаветинский С.Я. Евреи Украины: (Краткий очерк истории). – Ч. ІІ. – К., 1995. - С. 254.).

21.Про Поалей-Цион і СЄРП див. розділ 1. У червні 1917 СЄРП і ССРП (Сіоністсько-соціалістична робітнича партія) злилися в Об'єднану єврейську соціалістичну робітничу партію (ОЄСРП), яку часто називали за першим словом Фарейнігте. Програма партії декларувала "єдність єврейського робітничого класу як органічної частини екстериторіальної єврейської