Розділ 1
Етнічна преса Криму кінця ХІХ - початку ХХ ст.:
від перших кроків до твердої ходи

1.1.Виникнення преси етносів Криму

1.1.1. Вірменські видання Феодосії, зародження традицій караїмської журналістики.  Родоначальниками кримської етнічної преси слід вважати вірменські журнали "Масяц Агавні" ("Голуб Масісу") і "Дастіарак" ("Вихователь"), що виходили у Феодосії у 1860-1870-і рр.

Передісторія першого видання була такою. У 1855 р. у Парижі вірменським архієпископом і просвітником Габріелом Костянтиновичем Айвазовським, братом великого художника-мариніста, був заснований історико-літературний журнал французькою і вірменською мовами "La Colombe du Massis" ("Голуб Масісу"). Видавець так сформулював своє кредо в першому номері журналу: "Наше єдине бажання, наша єдина надія полягають у тім, щоб світло науки осявало розум вірменського народу, щоб усі його громадянські чесноти прикрасили серце його, щоб землеробство, промисловість і торгівля розвивалися серед нього і збагачували його; щоб він вирізнявся відданістю державам, які сприяють йому, і встиг би заслужити симпатії тих народів, серед яких тепер живе" [1].

Невдовзі, у 1858 р., на запрошення російського уряду Г.К. Айвазовський повернувся на батьківщину, де він був призначений предводителем Нахічевано-Бессарабської єпархії й одночасно – цензором усіх вірменських видань у Росії. Під керівництвом Габріела Айвазовського було відновлено багато вірменських храмів і відроджено їхню діяльність, а в рідній Феодосії ним було відкрите Вірменське Халібовське училище. У 1860 р. при училищі почала працювати друкарня, у якій щомісяця за редакцією В. Струбінського почав видаватися науково-літературний і політичний журнал "Масяц Агавні" ("Голуб Масісу")-“Радуга”-“L’acr-en-ciel”. У першому номері журналу декларувалося, що видавці не змінили його цілей і напрямку, під якими розумілося “сприяти освіті вірменського народу, поширенню серед нього корисних відомостей, викликати в нього любов і потребу до читання і намагатися задовольнити цю потребу” [2, с. 3], але ґрунт, на якому опинилися видавці у себе на Батьківщині “став твердішим і сприятливішим для досягнення їхніх цілей” [3].

Просвітницькі завдання відбилися в широкій програмі "Радуги": в науковому відділі розміщувалися статті з історії, географії, природознавчих наук, педагогіки, стислі біографії і характеристики, нариси побуту і звичаїв різних країн, переважно східних і т.п. Літературний відділ містив вірші, моральні оповідання, повісті і т.п. вірменських письменників, а також переклади творів російських та іноземних авторів. У політичному відділі публікувалися закордонні звістки і зовнішньополітичні огляди, новини вірменського життя зі Сходу і тих країн, де живуть вірмени. Внутрішні новини складалися з витягів з офіційних видань про найважливіші урядові заходи, зокрема цікавих для вірменського населення у Новоросійському краї та Закавказзі. Крім того, у “Радуге” вміщувалися кореспонденції з багатьох країн Сходу: Туреччини, Персії, Єгипту, Індії, різні звістки, новини і т.п. Церковне життя і питання освіти, відомості з життя Халібовського училища й інформація про економіку Криму – ось далеко не повний перелік тем відділу новин. Як зазначає О.С. Хоменок, даний журнал дотепер є цінним історичним джерелом висвітлення міграційних процесів у Криму в 1860-і рр. – масової еміграції в Туреччину кримських татар та імміграції на півострів болгар і чехів [4].

Охоронна спрямованість видання всіляко підкреслювалася його авторами. Редакція переконувала своїх читачів у тім, що протистоїть розпаленню "протиборства серед націй". При цьому на сторінках "Голуба Масісу" постійно звучала проповідь національного і релігійного єднання вірменів. Знаходячись у православній Росії, журнал міг значно відвертіше протистояти впливові Риму і католицького духівництва, ніж раніше в католицькій Франції. Кредо видавців: "національний мир і злагода" на основі прихильності вірмено-григоріанській церкві – створювало стійке враження "національної культури, незмінно закріпленої релігійним цементом" [5].

Незважаючи на те, що під час заснування “Радуги” вже виходили два вірменські журнали в Москві і одна щотижнева вірменська газета у Тифлісі (а також вірменські видання у Константинополі і Смірні), редакція не мала сумнівів у корисності свого задуму: вона вважала географічне розташування Криму зручним як для зв’язків із закавказькими провінціями, так і з Туреччиною та Персією, отже, він міг би служити своєрідним центром поширення вірменської просвіти.

Багатомовність журналу, а також широчінь географічних кордонів вірменської діаспори (спюрка) призвели до того, що "Голуб Масісу" розповсюджувався як у багато міст російської імперії (крім кримських, у Петербург, Москву, Єреван, Одесу, Львів), так і за її межі (у Париж, Венецію). Передплата на видання приймалася у Феодосії, Тифлісі, Константинополі, передплатна ціна за рік становила 8 руб. (окремо вірменської частини – 6 руб., російсько-французької – 4 руб.).

Однак плідна діяльність Г. Айвазовського викликала не тільки вдячність вірменської спільноти, але й інтриги заздрісників. Через них архієпископ був змушений відійти від справ, а після цього припинили своє існування і всі його дітища: у 1865 р. через брак коштів було припинено випуск журналу, а в 1871 р. були закриті Халібовське училище і друкарня при ньому.

До 1860-х років відноситься і початок розвитку караїмської журналістики. У той час в Одесі виник невеликий караїмський літературний гурток, представниками якого були такі відомі караїмські громадські діячі, як І Ерак, І. Казас, І. Шамаш, А. Мічрі, що належали до так званої партії “кара-сакал” (тобто “чорнобородих” (молодих)). Ця партія протиставляла себе літнім членам общини – "ак-сакалам" ("білобородим”), яким не подобалося впровадження у життя нововведень, що сприймались ними як віровідступництво. У свою чергу, молоді у злих епіграмах висміювали відсталі погляди старих на общинне життя. Караїмська молодь довгий час (1864-1872) видавала рукописний журнал “Давул” (“Барабан”), з незмінним епіграфом на кожному номері: “Англаяна сіврі сінек саз, англамаяна давул – зурна аз”, тобто “Тому, хто розуміє, і комар – музика, а тому, хто не розуміє –й барабана з дудкою замало”[6].

Літературно-публіцистичний гурток "карасакалів" безпосередньо вплинув на розвиток караїмських і – ширше - кримських видань. Один із його найактивніших членів, відомий караїмський просвітник, педагог і літератор Ілля Ілліч Казас згодом став редактором приватної загальнокримської газети “Таврида”(1880-1883) і цензором газети І. Гаспринського “Переводчик-Терджиман”.

Характерно, що за увесь час свого співробітництва в цьому виданні він не вилучив жодного слова. Звертаючись до І.І. Казаса у 1905 р., після скасування цензури, І. Гаспринський писав: "Дорогий Ілле Іллічу, з цього номера "Терджиман" буде виходити друком без попередньої цензури. Прощаючись з вами, я не можу не згадати, як 23 роки тому, коли в Криму не знайшлося досвідченого цензора, ви взяли на себе це важке завдання і тим самим дали можливість розвиватися моїй газеті. Не можу не відзначити і того, що, незважаючи на злий наклеп і плітки різного роду русифікаторів, ви за 23 роки жодного разу не вмочили свою ручку в червоне чорнило. Дорогий Ілле Іллічу, зараз, коли кожна пишуча людина намагається забути слово "цензор", я вам не тільки від свого імені, але і від усіх читачів мусульманського товариства хочу висловити свою вдячність. Хочу, щоб ви від душі прийняли цю вдячність і жили щасливо ще багато років. Ісмаїл Гаспринський" [7].

Шляхетну справу І.І. Казаса щодо розвитку національної журналістики корінних народів Криму продовжив його учень і вихованець А.І. Катик, який редагував євпаторійський журнал "Известия Караимского Духовного Правления" (1917-1919).

Саме в газеті І. Казаса "Таврида", до відкриття "Терджиману", І. Гаспринський публікував свої твори, наприклад, під псевдонімом "Маленький мулла" - "Бахчисарайські листи" (І-ІІІ) [8], а також знаменитий трактат "Російське мусульманство. Думки, замітки і спостереження" [9]. У свою чергу, газета "Таврида" з особливою увагою ставилася до висвітлення побуту і проблем освіти кримських татар. Так, практично відразу ж після відкриття газета опублікувала спочатку невелику замітку "До питання про освіту кримських татар", а потім (в №19 за 1880 р.) й однойменну статтю автора, який назвався "Татарин". Подаючи останній матеріал, редакція зазначила, що "питання про освіту кримських татар є таким надзвичайно важливим як для них самих, так і для всього краю <...>, що воно не може бути вичерпане однією статтею", а тому вирішила звертатися до нього і надалі [10].

У 1872-1874 рр. традиції кримської вірменської періодичної преси продовжив феодосійський журнал із просвітницькою назвою "Дастіарак" ("Вихователь"). Його редактор Г.Є. Хачіков-Дульветов (Тевлетян), керівник друкарні Вірменської семінарії, відмовився від втручання в "релігійні суперечки" і розмірковувань про політику уряду, аби публікувати статті на теми педагогіки і сільського господарства, охорони здоров'я й історії, знайомити читачів з науковими відомостями і новинами.

Благонадійність позиції редактора знайшла розуміння в управлінні Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, і випуск журналу було дозволено. Однак "Дастіараку", як і "Голубові Масісу", не судилося стати довгожителем – на відміну від першої кримськотатарської газети “Терджиман”, історія якої нараховує 35 років.

1.1.2. Газета І. Гаспринського "Переводчик-Терджиман" ("Terciman"). 10 квітня 1883 р. у Бахчисараї вийшов перший номер газети кримськотатарською і російською мовами "Переводчик-Терджиман" [11].

Випуск газети збігся з початком нового періоду національно-визвольного демократичного руху кримських татар (1880-1905), відзначеного "завзятими пошуками новонародженою татарською інтелігенцією свого шляху, освяченого єдиною для всього народу ідеєю" [12]. У цей час під впливом Стамбула і младотурецького руху (проти феодальних пережитків, теократії та ін.) розвивався младотатарський рух Криму, в якому найбільша увага приділялася просвітництву народу.

Найбільш яскравим представником младотатарського руху і став редактор "Терджимана" – великий кримськотатарський просвітянин Ісмаїл бей Гаспринський, якому довгих чотири роки довелося боротися за право видання газети рідною мовою [13].

Поступово навколо І. Гаспринського сформувалася група однодумців, до якої входили представники національної інтелігенції, кустарі і ремісники. Найбільш активними її учасниками були С. Байбуртли, Б. Муртазаєв, М. Акчурін, Я. Пічакчі, Алі Боданінський [14].

В 1879 р. І. Гаспринський спробував відкрити "періодичний листок" кримськотатарською мовою під назвою "Файдали еглендже" ("Корисна розвага"). У своєму клопотанні міністрові внутрішніх справ Л.С. Макову він так пояснив потребу у національному виданні: “Внаслідок незнання російської мови і грамоти, кримські татари зовсім позбавлені можливості знайомитися з Росією та її життям, так само як і отримати будь-які відомості про покращення й удосконалення у галузях промисловості, землеробства та ін. Крім того, нерідко найнеобхідніші відомості, а іноді й урядові розпорядження, не доходять до маси татар у належній чистоті. Це вводить татар у мимовільну оману і викликає для них нещастя” [15].

Офіційний Петербург залишився глухим до прохання провінційного міського голови. Стіну нерозуміння, що виникла між Петербургом і Кримом, не змогли зруйнувати ані заступництво Таврійського губернатора О.О. Кавеліна, ані порука виконуючого обов'язки Таврійського муфтія кади-аскера Сеїт Якуба ефенді.

Однак І. Гаспринський не здався і 23 грудня 1880 р. подав у Головне Управління МВС у справах друку нове прохання – про дозвіл видання рідною мовою "довідково-літературного листка" "Закон". "Я глибоко переконаний, - писав прохач, - що такий листок місцевою мовою міг би позбавити татар великих непорозумінь і неприємностей і сприяв би бажаному між ними поширенню правдивих відомостей про їхні права й обов'язки відносно нашої великої батьківщини" [16]. Але і це прохання було відхилено – формально, через складнощі цензури.

Проте переконлива мудрість і спокійна наполегливість І. Гаспринського допомогли йому втілити в життя замислене. У друкарні братів Унсі-Заде в Тифлісі він надрукував два пробних листки - "Тонгъуч" ("Первісток") і "Шефакъ" ("Світанок"). Потім бахчисарайський міський голова почав видавати для мусульман неперіодичні збірники просвітницького змісту: "Повітря", "Виховання", "День", "Земля", "Місяць", "Сонце", "Школа" і т.д., - для публікації яких, на відміну від періодичних видань, не був потрібним дозвіл міністра внутрішніх справ.

5 серпня 1882 р. у Бахчисараї І. Гаспринським був випущений експериментальний номер газети "Переводчик-Терджиман" російською і кримськотатарською мовами, а 12 лютого 1883 р. міністром внутрішніх справ Д.О. Толстим була затверджена програма газети, яка включала такі відділи:

1)розпорядження уряду й офіційні оголошення, розпорядження і постанови місцевої і земської адміністрації краю, що публікувалися в "Правительственном Вестнике" і "Тавричеких губернских ведомостях";

2)популярні статті з російського законодавства, наприклад, витяги і переклади зі статутів військового, паспортного, будівельного і т.п.;

3)статті літературні, географічні, історичні і з навчальної справи, про нові відкриття і винаходи в галузі наук і мистецтв, огляди місцевого, державного й іноземного життя, невеликі оповідання, анекдоти і вірші;

4)приватні оголошення російською і кримськотатарською мовами.

Періодичність видання встановлювалася 1 раз на тиждень, передплатна ціна – 4 руб. на рік, 2,5 руб. на півроку [17].

Перший номер заснованої газети вийшов друком 10 (22) квітня 1883 р. – до 100-річчя приєднання Криму до Росії. З самого початку свого заснування газета будувалася за "дзеркальним" принципом: російська і кримськотатарська частини точно відповідали одна одній. З 9 грудня 1905 р. газета почала виходити кримськотатарською мовою з російським відділом, який містив найбільш важливі із суспільно-політичної точки зору матеріали.

Періодичність виходу газети неодноразово змінювалася з тенденцією до збільшення: з 1883 по 1903 рр. "Терджиман" випускався щотижня (у 1885 р. було зроблено спробу видавати газету 2 рази на тиждень), з № 46 за 1903 р. – 2 рази на тиждень, з № 80 за 1905 р. – 3 рази на тиждень, з 9 жовтня 1912 р. – щодня.

Згідно з підрахунками В.Ю. Ганкевича, кількість випусків газети "Переводчик-Терджиман" без врахування додатків за всі роки існування становила: 1883 (29); 1884 (47); 1885 (27/46 (реально – 44)); 1886 (53); 1887 (40); 1888 (46); 1889 (46); 1890 (48); 1891 (48); 1892 (48); 1893 (48); 1894 (48); 1895 (50); 1896 (50); 1897 (48); 1898 (51); 1899 (48); 1900 (48); 1901 (48); 1902 (49); 1903 (51); 1904 (104); 1905 (106); 1906 (146); 1907 (86); 1908 (81); 1909 (52); 1910 (52); 1911 (52); 1912 (63); 1913 (110); 1914 (173); 1915 (286); 1916 (279); 1917 (232); 1918 (13) [18].

Головна, національно-просвітницька проблематика публікацій "Терджимана" була заявлена вже в його пробному випуску 1882 р. ("Нешріят Ісмаїліє. Терджиман") – у матеріалах про нові закони, про сутність Російської імперії, про культурно-освітню емансипацію східних жінок і важливість розвитку тюрксько-мусульманської преси [19].

Основними питаннями національного відродження редактор "Терджимана" вважав створення загальнотюркської літературної мови, розвиток народної освіти (і в тому числі освітньої емансипації мусульманських жінок) і національної преси, виховання національних діячів науки і культури, національних чиновників вищого рангу – на основі релігійних принципів ісламу і вірності Російській Батьківщині: "Ми мусульмани, - пише  Гаспринський, - а тому повинні знати мусульманський закон і грамоту; ми люди – а тому повинні знати роботи і ремесла, щоб легше і краще жити на світі; ми – жителі і громадяни Росії – повинні намагатися навчитися по-російському, щоб краще служити цареві й охороняти властиві нам права й інтереси. Треба подумати про шляхи удосконалювання і поліпшень. Треба намагатися в знаннях і праці не відставати від інших народів. Хто не знає наше прислів'я, що відсталих овець загризають вовки?" [20].

Думка про власний народ, кримських татар, або "кримців", як він їх називав, не залишала І. Гаспринського ні на хвилину. Але в той же час редактор "Терджимана" постійно підкреслював єдність усього тюрксько-мусульманського світу, нерозривною частиною якого були його одноплемінники – ту саму єдність "у словах (тобто в мові), думках і справах", що стала справжнім девізом його газети. Питанням формування єдиної тюркської літературної мови було присвячено багато статей "Терджимана", редактор якого прагнув зробити мову свого видання загальнотюркською, а значить, доступною усім народам "Великого Турана". Про успішність даного починання свідчить те, що "Переводчик" поширювався не тільки на теренах тюрко-мусульманських народів Російської імперії, але і за кордоном, де перебувала більша частина його передплатників: у Туреччині, Західному Китаї, Персії, Єгипті, Болгарії, Франції, Швейцарії, США.

Як уже було зазначено, позиція "Терджимана" завжди декларувалася як вірнопідданська. Служіння Росії, знання її законів – ось ті цілі, до яких постійно закликала газета своїх мусульманських читачів. Відданість Російській Батьківщині мусульман – ось те, у чому намагався переконати редактор газети російський уряд.

Іноді його запевнення мали вимушений характер [21] – як, наприклад, у такому пасажі зі статті "Священна війна": "Російські мусульмани знають, що було би святотатством навіть і подумати щось погане про Росію, де їм живеться так вільно, де їх пестять, як рідних, де їх ніхто не цурається, де їм дано всі необхідні права і відкрито всі шляхи духовного, розумового і матеріального успіху" [22] (до якого стану ця "ласка" призвела культуру "кримців", описувалося в інших його статтях!).

Проте сама ідея цієї статті стала не тільки проявом щирого і мудрого бачення Гаспринським ролі мусульман у зміцненні внутрішньо- і зовнішньополітичної стабільності, але і його заповітом нащадкам - гостроактуальним у наші дні. Нагадаю, що стаття "Священна війна" стала відгуком на публікацію в газеті "Свет" про спроби англійців підмовити бухарського еміра оголосити "джихад" проти Росії. На цю провокацію "Терджиман" відповів: "Якби хто-небудь закликав до священної війни проти росіян, то ми сміливо можемо сказати, що народ здивувався б не нахабності зухвалого, але його крайній дурості і короткозорості" [23].

У 1890 р., при ускладненні російсько-китайських відносин, Гаспринський не тільки пише про "святий обов'язок" і "прямий інтерес" російських мусульман від малого до старого разом з росіянами дати відсіч "жовтим безбожникам", але і про готовність закликати до цієї боротьби китайських мусульман. При цьому він вкотре нагадує, що чим більше уваги буде приділено мусульманському населенню, тим сильніше воно буде згуртовуватись із Росією, "щоб не бути їй ні тягарем, ні перешкодою, а доброякісним елементом" [24].

Вірнопідданська позиція "Терджимана" була відповіддю не тільки зовнішнім ворогам Росії, але і внутрішнім. Борючись із супротивниками своєї просвітницької програми – кадимістами [25], І. Гаспринський протистояв у тому числі їхній теорії об дар аль-харб [26], відповідно до якої Росія для мусульман була "країною війни" [27].

Мир і злагода були незаперечними пріоритетами "Терджимана". Позиція його головного редактора завжди залишалася охоронною в найкращому розумінні цього слова: великі Традиція і Стабільність завжди переважували в ній схильність до суспільно-політичних пертурбацій. Однією із сильних сторін мусульманської ментальності  Гаспринський вважав повагу до існуючих порядків. У статті "Стійкість мусульманської молоді" він з гордістю зазначав, що мусульмани не дали зі свого середовища жодного "хворого на соціальну заразу", жодного поборника руйнування історичного світового порядку. Це не тому, пояснював редактор, що університетська наука і європейські ідеї не були доступні їх розумові, а тому, що мусульмани "за природою своєю консерватори" [28].

Найважливішою проблемою національного (і кримськотатарського, і загальнотюркського) відродження стала проблема освіти [29]. "Не можна скаржитися, - писав "Переводчик", - що кримські татари не мають мектебів, тобто своїх народних шкіл, де вони здобувають релігійне виховання і вивчають рідну грамоту. Але, на жаль, усі ці мектеби перебувають у жалюгідному стані" [30].

Творець звукового методу мріяв про формування національної інтелектуальної еліти, здатної зробити для свого народу значно більше за своїх батьків. У статті "Наше чиновництво" він стверджував: "Перше, з чого ми повинні почати, – це підготувати до кращого життя наших дітей, щоб майбутнє наше покоління було багатшим на знання, більше обдарованим любов'ю до народу, представником якого воно буде. Тоді воно обійме краще становище, ніж ми, і життя його буде більш плідним як для них, так і для мусульманського суспільства" [31].

Величезні надії редактор "Терджимана" покладав на кримськотатарську інтелігенцію і закликав її ніколи не забувати про свій народ: "Йдіть перед народом, ведіть його шляхом культури і просвіти, але не забігайте занадто далеко вперед, тому що тоді народ відстане і голос ваш не буде ним почутий" [32].

Питання впровадження знаменитого звукового методу, створення новометодних (світських) шкіл стали центральними у виданні Учителя вчителів, що постійно запевняв своїх читачів у тім, що Коран і освіта "не заважають одне одному, як думають багато мусульман, а навпаки". Переконувати в цьому Гаспринському доводилося не тільки своїх одновірців, але і "поважних учених", які вважали, що "преса в руках неосвіченого татарського духівництва служила і продовжує бути знаряддям підтримки і поширення релігійного, морального і побутового обскурантизму в бідному татарському простолюдді" [33].

У 1907 р., звертаючись до читача з нагадуванням про історію заснування “Терджимана”, його видавець зазначив: “У 1883 р. “Переводчик” усіма силами і посиланнями на історію та священні вислови мав доводити, що два рази по два - чотири, тобто, що російська мова, російська наука необхідні... Тепер залишається тільки вишукувати засоби і джерела для тих, хто прагне знань і освіти” [34]. На святкуванні 20-ї річниці газети він зазначив, що саме "Терджиман" сприяв відкриттю і реформуванню 1000 новометодних мектебів, зборові від меценатів 3 мільйонів рублів на благодійні і просвітницькі цілі; створенню 300 науково-популярних і літературних брошур [35].

На сторінках своєї газети І. Гаспринський писав про численні лиха свого народу: еміграцію кримських татар у Туреччину, проблему вакуфних земель, незавидне становище кримських мектебів та їхніх учителів, неефективність їхньої освітньої системи і т.д. Неможливо не помітити, що більшість цих проблем була породжена антиінородницькою імперською політикою Росії, принцип якої дуже точно висловив сам Гаспринський: "я володію, ви платіть і живіть, як хочете"" [36]. З болем констатував він у трактаті "Російське мусульманство", що "при російському пануванні якось занепали і ті засоби розумового розвитку татар, які представлялися їхніми школами і писемністю…Тільки напівзруйновані, розвалені пам'ятки давнини з їхніми написами, деякі заяложені, запилені книги свідчать, що колись і татари могли писати і говорити красиво, уміли замислюватися над речами, що вимагають думки, розуміли красу Гафіза й інших арабських і перських письменників та філософів" [37].

Але в той самий час видавець "Переводчика" не знімав відповідальності за ці події і зі свого народу: "Ми щиросердно і голосно повинні признатися, - писав він у 1888 р., - що в нинішньому своєму занепаді винні тільки ми самі. Маєтки ми спускали добровільно; від навчання і служби відверталися самі. Але сумна поведінка наша тим страшніша, що ми, не говорячи вже про європейську освіту, навіть занедбали і татарську грамоту!" [38].

Усвідомлюючи тяжкість становища кримських мусульман і особливо їхнього вищого стану, Гаспринський запропонував низку заходів для запобігання подальшому занепаду: 1)  учитися "якомога більше" по-мусульманському і по-російському; 2) енергійно взятися за роботу, ремесла, торгівлю, пам’ятаючи, що кожна праця священна і шляхетна; 3) уникати що б то не було непродуктивних витрат - "пияцтва, карт, арф’янок та ін." [39].

Не боячись говорити про недоліки російського мусульманства, "Переводчик" постійно наводив приклади для наслідування з побуту сусідніх народів. У статті "Одна копійка" він розповів про те, що десятимільйонне мусульманське населення Росії протягом п'яти років змогло зібрати лише 15-16 тисяч рублів на спорудження в Петербурзі мечеті, і відразу ж навів зовсім інший приклад з життя євреїв: "Згуртованість і дружні дії євреїв загальновідомі. Тому вони скрізь, де проживають, становлять силу. Розповідають, що якось для спільних цілей євреям знадобилося кілька мільйонів рублів. Тоді старійшини їх умовилися запропонувати всьому народові одноденний піст, і гроші, заощаджені у такий спосіб, пожертвувати на народну потребу. Довідавшись про це у синагогах, євреї так і зробили. Отримали відразу кілька мільйонів рублів, і необхідну справу було зроблено" [40].

29 лютого 1888 р. "Терджиман" вмістив таку повчальну інформацію: "З Баку. Нам пишуть, що місцеве вірменське товариство побудувало притулок і училище для сиріт, що коштує не менше 50 тисяч рублів. Прекрасний приклад для наслідування місцевих мусульман, людей зовсім не бідних" [41].

З величезною повагою завжди відгукувався "Терджиман" і про російський народ. Звертаючись до своїх читачів наприкінці грудня 1890 р., І. Гаспринський зазначив: "Читачі "Переводчика" знають, що ми не раз писали про чудово лагідну, гуманну вдачу російської людини. У першому слові нашому, яке передувало виданню газети (див. "Русское мусульманство", Сімферополь, 1881 р.), ми писали: "жоден народ так гуманно і щиросердно не ставиться до підкореного, взагалі далекого племені, як наші старші брати, росіяни. Російська людина і простого, й інтелігентного класу дивиться на всіх, хто живе з нею під одним законом, як на "своїх", не виявляючи, не маючи вузької племінної себелюбності" [42].

Відзначаючи чесноти народів, що живуть поруч, видавець "Переводчика" не забував і про сильні сторони представників мусульманського світу, рішуче припиняючи будь-які спроби зв'язати мусульманське віросповідання з відсталістю і неосвіченістю народів, що його сповідують. На опубліковані в "Русских ведомостях" дорожні нотатки якогось Джанішева, де стверджувалось, що "мусульманин у кращому випадку вважає європейську науку марною, у гіршому – шкідливою", "Терджиман" відповів: "За словами п. Джанішева виходить так, що коли людина є мусульманином, то про освіту її нічого і думати. Яке смішне і разом з тим погане переконання! <...>ви не мали права говорити "про мусульман" взагалі <...>Якщо ж мова йде про чернь, про юрбу – то навіть мусульмани знають, що вона неосвічена і далека від науки, незважаючи на своє мусульманське і немусульманське походження" [43].

Прагнучи запобігти непорозумінням, пов'язаним з поганим знанням культури, звичаїв і обрядів мусульман, "Терджиман" реагував на будь-які прояви національної або релігійної нетерпимості в російських газетах. Коли самаркандська газета "Окраїна" опублікувала лист якогось Армінія Ситовича про те, що тубільці не знімають шапок, побачивши різні урочисті процесії,  Гаспринський відповів: "Хіба невідомо редакції, що оголення голів не прийнято всією 800-мільйонною Азією, а мусульманам, опріч багатовікового звичаю, це заборонено ще і релігією, унаслідок чого вони моляться, присягають на суді і вхожі усюди з покритою головою, як про те згадано й у російських законах. Усяка справжня неповага має бути усунена і покарана, але не слід ніколи ігнорувати історії, побуту і релігії народностей, з якими доводиться жити" [44].

Суперечності між Заходом і Сходом І. Гаспринський прагнув зняти, поєднуючи західну вченість і цивілізованість зі східною духовністю – ісламом. "Могутній, кипучий Захід з його мільярдами і широкими знаннями, язичницький Схід, що пробуджується, з його незліченним населенням можуть здавити нас, мов лещата, якщо ми не поквапимося як слід згуртуватися, просвітитися і розвинути на всю широчінь працездатність і продуктивність" [45], - писав він у 1905 р.

Актуальним на сторінках газети завжди залишалося і жіноче питання, без вирішення якого неможливо було б досягти поставлених просвітницьких завдань. Вихованню жінки-матері – першої вчительки і наставниці своїх дітей - І. Гаспринський хотів присвятити журнал для мусульманок "Тербіє" (Виховання), редактором якого мала стати його дружина Бібі Зехра Гаспринська, однак цей проект у 1887 р. був відхилений Головним Управлінням у справах преси.

У 1891 р. Гаспринський знову спробував відкрити періодичне видання для жінок – додаток до своєї газети за назвою "Кадин" ("Жінка"). Але і це видання було відкинуто петербурзькими чиновниками [46]. Таким чином, до відкриття І. Гаспринським у 1905 р. жіночого журналу "Алем-и-нисван" ("Жіночий світ"), "Терджиман" залишався єдиною трибуною, з якої він міг говорити про проблеми і культурні потреби мусульманських жінок.

Уже перший, експериментальний випуск газети – "Нешріят Ісмаіліє. Терджиман" - містив програмну статтю свого видавця "Чи потрібно учити жінок?". У ній Гаспринський розповів про відкриття в Тифлісі жіночого мусульманського училища, про існування подібних шкіл у турків, арабів і в Індії. Одним з перших у Росії Гаспринський наважився нагадати, що Шаріат не забороняє навчання жінок. "Ми народжуємося від жінки, ростемо і починаємо говорити на руках жінки, живемо, працюємо з жінками і нарешті вмираємо біля жінки – дружини або матері, одержуючи останнє полегшення від них. Грішно залишати їх темними, як тварин", - наполягає автор і завершує: "Чим більш вченою, вихованою буде жінка, тим більш корисною вона буде як дочка, сестра, дружина і мати" [47].

У перший рік свого виходу "Терджиман" критично відгукнувся на розпорядження турецького мусульманського глави – шейх-уль-ісляма – про необхідність носіння мусульманками більш щільних ритуальних покривал [48] і звістку про придбання марокканським султаном тисячної жінки у свій гарем [49].

У статті "До становища жінок-мусульманок" І. Гаспринський на численних прикладах показав безправ'я мусульманських жінок, неможливість звернення їх на практиці до законів Шаріату, що захищає елементарні права жінки в родинному житті. На закінчення він закликав до створення державної правової системи захисту жінок: "Проблему треба поставити так, щоб ніхто не міг порушити Шаріат і справедливість стосовно жінок. Держава законодавчо повинна забезпечити захист жінок-мусульманок, щоб вони могли звернутися з позовом до суду" [50].

Дану тему редактор газети продовжив і в статті "Де корінь зла? (питання про розлучення)", розкриваючи страшну правду: тисячі жінок терплять гноблення, насильство, приниження, вчинені їхніми чоловіками-нікчемами. У цій публікації він виступив і проти мусульманського духівництва, що увійшло у змову з безсовісними чоловіками і прикривало їхні злочини Шаріатом. "Коран можна перекласти одним словом, – стверджує Гаспринський, - його суть – справедливість! Усі низькі беззаконні вчинки, що прагнуть прикритися положеннями Корана, цілком і повністю суперечать Богові і Корану" [51].

Висміюючи і засуджуючи випадки варварського ставлення до жінки, "Терджиман" постійно наводив приклади жіночої емансипації: відкриття шкіл для дівчаток, здобуття жінками-мусульманками вищої освіти. 29 вересня 1897 р. газета опублікувала інформацію про те, що одна з кримських мурзачок Зейнеб-ханим Булгакова вступила до Санкт-Петербурзького вищого медичного училища для підготовки жінок-лікарів. Зразки появи мудрих і освічених жінок-мусульманок "Переводчик" знаходив і в минулому – так, у номері за 22 жовтня 1897 р. він розповів про жінку Менглі-Гірея кримську царицю Нур-Султан, що листувалася з московськими государями Іваном ІІІ і Василем ІІІ й у 1510 р. побувала у Москві, де гостювала понад п'ять місяців.

Загалом, проблемі емансипації "Терджиман" присвятив десятки статей і заміток, що розповідали як про безправне становище мусульманських жінок, так і про зростання їхньої самосвідомості: "Шаріат дівчинці теж дозволяє учитися" [52], "Вороги жінки-мусульманки" [53], "Звертання до редакції касимовських дівчат" [54], "Процес навчання дівчаток" [55], "До проблеми жінок" [56], "Іслам і права жінки" [57], "Про права жінок" [58], "Знову про права жінок" [59], "Становище дівчат і жінок у Криму" [60] та ін. Головною заслугою І. Гаспринського стало масове відкриття шкіл для дівчат [61]. Доказом плідності цих зусиль була реакція читачок "Терджимана", відкриті листи яких на тему жіночої освіти неодноразово публікувала газета.

Ідея діалогу культур і міжнаціональної злагоди постійно була присутня на сторінках "Терджимана". Вже у першому номері газети у редакційному зверненні І. Гаспринський так пояснює мету і завдання свого дітища: “”Переводчик” (“Терджиман”) буде служити в міру сил провідником тверезих, корисних відомостей з культурного життя в середовище мусульман і навпаки знайомити російське середовище із їхнім життям, поглядами і потребами” [62], тобто з моменту заснування газети одним з її найголовніших завдань став саме діалог культур, взаємне знайомство росіян і мусульман із культурою, релігією та побутом одне одного. Можливості для взаєморозуміння І. Гаспринський бачить у традиціях цих народів: “Російський текст співвідноситься зі зворотами тюркської мови і поняттями мусульман щодо святості і серйозності усього друкованого” [63].

Взаєморозумінню народів слугувала і двомовність “Переводчика-Терджимана”: точний переклад його матеріалів на російську мову досі є однією з головних  причин найбільшої дослідженості цієї газети зі всієї кримськотатарської преси початку ХХ сторіччя. Противник національної ізоляції,  Гаспринський поряд із постійною турботою про створення єдиної для тюркських народів мови підкреслював необхідність вивчення російськими мусульманами державної (російської) і міжнародної (французької) мов. "Кожна людина, - писав він у статті "Державна мова", - якщо дозволяють кошти і обставини, повинна вивчати принаймні три мови, щоб не зустрічати у житті ускладнень і не залежати від сторонньої допомоги. Треба вивчати свою рідну мову, мову тієї держави, де живеш, і по змозі французьку, яку вчать усі народи" [64].

На думку редактора газети, російська мова виконувала в ній консолідуючу функцію, об’єднуючи мусульман і християн, а серед мусульман – тюркські і нетюркські народи: “Редакція “Терджимана”, - зазначалося в номері від 18 січня1905 р., - має свої підстави друкувати частину газети російською мовою. Ось деякі з них: якщо офіційні розпорядження, нові законоположення друкувати лише татарською мовою, то при необхідності було б незручно посилатися на них або користуватись ними. Якщо доводиться що-небудь виправляти або спростовувати з того, що зустрічається в інших газетах про мусульман, то написане тільки татарською залишалося б невідомим, непоміченим, інакше кажучи, марним. Зрештою, серед мусульман є чимало таких, які тюркської мови не розуміють, як, наприклад, курди, осетини, черкеси і польські татари. Завдяки російській мові чистина цих мусульман також може стежити за життям і думками російських мусульман” [65].

У грудні 1905 р., відмовляючись від дзеркальної композиції видання, Гаспринський все-таки не відмовився від російського відділу і так пояснив своє рішення: “До цього часу, внаслідок особливих умов, значна частина “Терджимана” заповнювалась <...> перекладеним матеріалом для татар. Після 10-річних клопотань нам нещодавно було дозволено виключити цю частину. Указ від 24 листопада ще більше полегшив наше завдання, отже віднині ми будемо вміщувати в нашій газеті російською не застарілі відомості <...>, а більш цікаві вісті з життя та діяльності нашого Сходу. Сподіваємось, що незважаючи на значне скорочення російського відділу газети, відділ цей буде цікавішим і доцільнішим, ніж був раніше" [66].

Своїх читачів газета постійно знайомила із видатними діячами російської культури. Відгукнувшись на смерть І.С. Тургенєва, “Терджиман” писав у некролозі: “Його багаточисленні оповідання і романи написані настільки гарною поетичною мовою, в них так багато правди і добра, зрозумілих кожній людині - росіянину чи іноземцеві” [67]. На думку редакції, геніальні діячі культури належать всьому світові – так само, як Тургенєв, належать людству й Хафіз із Сааді, яких не менше поважають і люблять у Європі, ніж в Азії.

Із почуттям глибокої втрати газета повідомила й про смерть Л.М. Толстого, присвятивши цій сумній події публікацію листа Льва Толстого до дружини Софії Андріївни і статтю “Про Льва Толстого”. У першому номері газети за 1911 р. І. Гаспринський (молла Аббас-мурза Ширинський) сповістив, що від освіченої молоді Криму до могили Толстого був покладений вінок.

“Переводчик” відзначив на своїх шпальтах і 100-річчя зі дня смерті видатного російського комедіографа Фонвізіна. Визначаючи, що його твори мали велике виховне значення, газета пропонувала: “Бажано було б, щоб його “Недоросток” був перекладений на татарську мову. Для нашого суспільства фонвізінський сміх як раз впору і є сучасним. Наші беки, князі, хануми, сміючись, навчилися б багато чого” [68].

На честь 100-річчя від дня народження О.С. Пушкіна "Терджиманом" було випущено спеціальний додаток із портретом поета і малюнками бахчисарайського "Фонтану сліз" і частини палацу, а також підрядковим перекладом на кримськотатарську мову уривка з поеми "Бахчисарайський фонтан" [69].

У матеріалі, присвяченому О.С. Пушкіну, І. Гаспринський наводить свою улюблену думку про те, що поети прикрашають свою рідну землю, але належать всьому людству. Він підкреслює те, що, написавши сто тисяч рядків, Пушкін не написав жодного, який міг би образити яке-небудь плем’я. Редактор “Переводчика” відмічає значну роль, яку відіграла у творах Пушкіна кримська і взагалі орієнтальна тема, і закликає своїх співвітчизників, російських мусульман, ушанувати великого російського поета, знати, читати і розуміти його чудові твори.

5 червня 1899 у інформації газети повідомляється про переклад Османом Акчокракли на кримськотатарську мову “бахчисарайської” поеми Пушкіна і його “Талісману”. Відмічаючи достоїнства перекладу, редакція із задоволенням констатувала намагання кримських татар брати участь у загальноросійському культурному житті (у номері від 14 травня 1903 р. “Переводчик” надрукував переклад О.А. Акчокракли ще одного пушкінського вірша - “Бажання”).

На жаль, інтернаціоналізм І. Гаспринського і його прагнення розглядати кожну національну культуру як частину загальнолюдської скарбниці не були зрозумілі російському чиновництву, яке навіть у прозорому і толерантному матеріалі про 100-річчя від дня народження О. Пушкіна побачило сліди панісламізму і тенденційності [70].

27 квітня газета повідомила про кончину І.К. Айвазовського, а в наступному номері у некролозі “Пам’яті І.К. Айвазовського” редакція навела віршоване послання феодосійця Оджа-Мемет Ефенді, присвячене видатному російському і вірменському художникові та громадському діячеві: “Слава його таланту розлилася по світу і багато мов його вихваляли. Весь світ був неначе його батьківщиною і двері всіх палаців були йому відчинені. У Феодосії дзюрчить його чудовий фонтан. І за цю живильну вологу славить його ім’я народ. Його духом прикрасилося наше місто. Його духом розвинулося й ожило воно" і т.д. [71].

“Терджиман” постійно інформував своїх читачів про вихід нових книжок, і в тому числі перекладів на кримськотатарську мову творів російських авторів: байок Крилова, брошур лікаря Боткіна, комедії М.В Гоголя “Одруження”, творів Д.М. Маміна-Сибіряка, Л.М. Толстого та ін. Деякі переклади газета друкувала на своїх сторінках: наприклад, у 1911 р. газета опублікувала переклад О. Акчокракли байки “Мавпа й окуляри”, у номері від 19 лютого 1914 р. – переклад А.С. Айвазовим оповідання А.П. Чехова “Радість”.

Розповідаючи про тогочасне становище рідного міста Бахчисарая, газета з повагою описує життя його національних товариств: “Мусульмани міста вирізняються поміркованістю, моральністю, чесністю, але мало розуміють свій час. Караїми і греки розвинені трохи більше щодо торговельної частини йдуть перед мусульманами. Караїмське товариство вирізняється дружним і гарним життям. Грецьке товариство не настільки багате, але живе взагалі благопорядно і має поважних і солідних людей" [72]. Поліетнічний і багатоконфесійний, Бахчисарай з його мечетями, кенасами, православними храмами, синагогою і місцевою думою, перетворився, за висловом С. Червоної [73], на малу "раду національностей", виступав у газеті як зразок національної толерантності і віротерпимості.

Докладно повідомляючи своїх читачів про культурне життя кримських татар, “Терджиман” не залишає без уваги й театральні події ще одного корінного тюркського народу півострова – караїмів. Наприклад, номер від 28 лютого 1907 г. інформує про влаштування караїмської молоддю Євпаторії вечора, на якому кримськотатарською мовою була поставлена комедія “Алім-розбійник”.

Слід додати, що цензор “Переводчика” караїм І.І. Казас протягом свого життя тільки у “Терджимані” отримав можливість друку своїх творів, написаних рідною тюркською мовою.

Високий розвиток мистецтва і культури Гаспринський вважав однією з головних чеснот народу. Чимало теплих слів сказав він на адресу дружнього вірменського народу - носія стародавньої культури та писемності: "Вітаємо тебе, скромний, трудовий народе! Прийми наше щире поздоровлення з 1500-річчям твоєї писемності і 400-річчям твого друкарства! Ти святкуєш не пам'ять кривавих перемог, не пам'ять насильств над іншими, ти радієш своїм культурним, просвітницьким починанням. Привіт тобі за 15-вікову писемність, за 4-вікову друковану книгу. Ти ними жив і зберігся, ними ж ти будеш щасливий. Християнине Азії і невеликий народе, ти послужив чимало для культури тих народів, з якими ти живеш поруч або упереміж. Твоя діяльність, твоє мистецтво, твоя музика і пісня відбиті в культурі азербайджанських і османських турків. Ти непомітно і для себе, і для них зробив багато добра. Культурний рух Закавказьких татар є спізніле наслідування тобі. В обновному русі Персії твої сини відіграли велику культурну роль. Османська преса, книжкова справа, педагогіка, театр і музика дуже багато чим зобов'язані тобі. <...> Привіт тобі, вірменський народе! А ви, добрі турки, курди, горці і татари, цінуйте і любіть своїх співгромадян, що живуть з вами більше тисячі років! У цьому і ваша користь, і ваше достоїнство"" [74].

"Переводчик" розповідав співвітчизникам про побут та історію інших мусульманських (і немусульманських) народів. Про це свідчать його кореспонденції "Киргизи" [75], "Текке-Туркмени" [76], "Османли" [77], “Євреї” [78] "Черемиси" [79]. Багато публікацій газети пов’язано ідеєю об’єднання мусульманського світу через культуру. Наприклад, у інформації “Кавказці у Криму” повідомлялося про приїзд до Криму екскурсантів групи - кавказьких студентів мусульман, які 7 січня 1903 р. на сцені бахчисарайського місцевого театру поставили п’єсу “Кирт-кирт” Маратова і першу дію комедії азербайджанського письменника Н. Наріманова “Неуцтво”. 12 січня цю виставу було повторено у Сімферополі, де вона також заслужила загальну увагу і схвалення. “Помітно було, - продовжує “Терджиман”, - що татарська і російська публіка були задоволені цією спробою або почином татарського драматичного мистецтва... Як у Бахчисараї, так і в Сімферополі місцеві аматори й аматорки прийняли участь у виконанні означених п’єс” [80].

З неослабною увагою стежив “Терджиман” за усіма виступами кримськотатарських артистів, які знайомили російську публіку зі своєю національною культурою. Кореспонденція “Мусульманський вечір” сповістила про організацію 18 лютого 1899 р. першого у Криму мусульманського музично-драматичного вечора. “Вечір закінчився живою картиною “Прийом гостей у татарській родині”, в якій взяли участь як мусульманки, так і співчуваючі їм росіянки” [81]. 19 грудня 1904 р. газета розповіла про концерт і бал, який відбувся у Петербурзі 28 листопада на користь мусульманського товариства, з гордістю повідомляючи: “Особливо сподобалися публіці поставлені наприкінці живі картини “Шахнаме” і “Бахчисарайський фонтан”, в яких брали участь і студенти із татар” [82]. Нарешті, навіть інформаційна рубрика “Къырым хаберлери” (“Кримські новини”) отримала постійну підрубрику “Театро” (“Театр”).

Як перше кримськотатарське видання, "Терджиман" не тільки заклав основи національної журналістики, дав зразки більшості інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних газетних жанрів, але і став кузнею літературних і журналістських кадрів. На його сторінках публікувалися С.А. Озенбашли, А.С. Айвазов, Х. Керем, О.А. Акчокракли, У.Ш. Тохтаргази, А. Шейх-заде, У. Самі, А. Хильмі, Н. Челебіджихан, Дж. Сейдамет, Б. Чобан-заде.

Публікації газети дотепер є основним джерелом вивчення соціально-політичного життя, побуту, культури й освіти кримських татар та інших тюркських народів [83], прикладом відображення процесів національного відродження в полікультурній багатоконфесійній спільноті.

Якщо спочатку кримці ставилися до газети насторожено, то потім вони почали називати її "Терджиман-бабай", що в перекладі значить дідусь-"Терджиман", а самого І. Гаспринського "баба" [84] - батьком тюркської нації, оскільки його газета стала сполучною ланкою для всіх тюркських народів, а також талановитим посередником між кримськотатарським народом і Російським урядом, з одного боку, й іншими народами Росії та світу - з другого.

Довгий час "Переводчик-Терджиман" залишався єдиним взірцем етнічної періодики Кримського півострова. В умовах, коли навіть І. Гаспринський, незважаючи на популярність його газети, не одержував дозволу на відкриття інших видань, будь-яка спроба реєстрації нового національного друкованого органу була заздалегідь приречена на провал. Однак ситуацію кардинально змінив революційний 1905 р.

1.2.Видання 1905-1907 рр.: багатоголосся етносів у музиці першої російської революції

Революція 1905 р. перевела вирішення національного питання в Криму в інший статус. Тепер визвольний рух етносів Криму зі стихійного, пасивного протесту перетворився на усвідомлену, політично цілеспрямовану, активну боротьбу. При цьому революційний протест на півострові пролунав значно тихіше, ніж у багатьох інших регіонах імперії: позначалася нечисленність самого революційного класу – пролетаріату і традиційна законослухняність кримськотатарського населення.

Як зазначає В. Возгрін, третій етап національно-визвольного руху татар почався з майже повного ігнорування революції 1905 р. При цьому неможливо було не помітити посилення не тільки серед інтелігенції, але й у верхніх верствах народу мусульманського просвітницького руху, який наполягав на створенні державних умов для прилучення кримських татар до цивілізації і, таким чином, звільнення їх від національного і соціально-політичного гноблення. Зі слів А. Кричинського, "шлях до національного відродження народу, обраний мусульманською інтелігенцією, був найдовшим, але разом з тим, найдійовішим" [85].

1905 року у кримськотатарському національно-визвольному русі виникла нова течія, яка ратувала за революційно-демократичну коаліцію з трудящими Росії. На чолі цієї течії став редактор газети "Ветан хадими" Р. Медієв, серед прихильників якого головну роль відігравали вчителі, особливо викладачі російської мови, що здобули освіту в Росії [86] . Як депутат ІІ Думи, Р. Медієв вимагав повернення татарському джамату вакуфних земель і скасування дискримінаційних законів про інородців [87].

Значно революційніше, ніж кримські татари, повелися представники єврейського населення, які брали активну участь як у національних, так і в інтернаціональних політичних партіях. Для боротьби з ними поліцейські влаштовували погроми, роздаючи горілку і гроші стороннім робітникам, вантажникам, безробітним. Погроми сталися в чотирьох кримських містах: Феодосії (двічі), Керчі, Сімферополі, Євпаторії. Місцеве населення в погромах не було помічене, а 21 квітня 1905 р. у розгоні юрби погромників брав участь татарський ескадрон Кримського дивізіону.

17 жовтня 1905 р. царським маніфестом була скасована цензура, що була довгий час нездоланною перешкодою для друкованого слова недержавних народів Російської імперії. Набуття громадянських прав і свобод та зростання національної самосвідомості стали причиною відкриття на території Криму цілого ряду етнічних видань, у яких пригноблені раніше народи змогли заявити про себе: у Бахчисараї І. Гаспринський почав випуск газети кримськотатарською мовою "Миллет" ("Народ"), журналів "Алем-и-нисван" ("Жіночий світ") і "Ха-ха-ха", у Карасубазарі (Білогірську) Р. Медієв почав видавати кримськотатарську газету "Ветан хадими" ("Працівник Батьківщини"), у Сімферополі В. Спіро – журналу "Молот" (орган "Поалей-Цион"), у Ялті А.Я. Гофшнейдер-Левентон – журналу "Молодая Иудея".

Зростання кримської періодики, у тому числі етнічної, відповідало загальноросійському збільшенню кількості газет і журналів. За підрахунками О.С. Хоменка, якщо до 1905 р. у Таврійської губернії було дозволено і виходило в різний час трохи більше 50 видань, то тільки за два подальші роки появилося 52 нових видання [88]. Збільшення кількості нових видань пояснюється: 1) потребою в інформації; 2) недовговічністю нововідкритих видань; а у випадку з етнічною пресою – 3) потребою в національній самоідентифікації.

Перша російська революція сприяла якісному стрибку в розвитку преси етносів Криму: зросла кількість як національних видань, так і представлених у них народів півострова, стали більш вільним - їх зміст, більш широким - охоплення аудиторії, більш відвертими і наполегливими - політичні вимоги.

1.2.1.Розширення видавничої діяльності І. Гаспринського ("Алем-и-нисван", "Ха-ха-ха", "Миллет"). Першим виданням І. Гаспринського, яке появилося у результаті подарованої революцією свободи слова, став журнал для жінок-мусульманок  “Alem-i-nisvan” - "Алем-и-нисван" ("Жіночій світ"). Вище вже розповідалось про те, як довго і важко йшов видавець "Терджимана" до реалізації цього задуму.

Зрештою, 11 липня 1905 р. І. Гаспринський звернувся до Головного управління у справах преси з проханням про видання тижневика татарською мовою під назвою "Алем-и-нисван" ("Жіночий світ").

21 жовтня 1905 р. "Терджиман" сповістив: "Найвищий маніфест 17 жовтня відкриває собою нову, блискучу епоху в історії та житті іншої Русі. Відтепер вільні, правоздатні російські громадяни легко і швидко підуть шляхом інтенсивного розвитку. Щоб відзначити цей великий, променистий день посильною славою, повідомляємо нашим дорогим читачам, що на славу і пам'ять його ми, коли ніщо не перешкодить, почнемо видавати спеціальний щотижневий журнал спеціально для мусульманок, за назвою "Жіночий світ", започаткувавши тим самим освітлення цього нашого світу загальнолюдськими і корисними знаннями" [89].

3 листопада 1905 р. І. Гаспринському було дозволено видання журналу за такою програмою:

1.Урядові розпорядження і закони, що стосуються прав, обов'язків, праці й освіти жінки.

2.Практичні відомості з питань господарства, домашньої і дитячої гігієни та виховання.

3.Домашня праця: рукоділля, ткання, килимове виробництво і шовківництво, з пояснювальними малюнками та кресленнями.

4.Жіноче життя і діяльність у різних народів, біографії знаменитих жінок, з портретами і пояснювальними малюнками.

5.Відомості з елементарних знань, оповідання, повісті, нариси, мандри, вірші, листи і запитання читачок, відповіді редакції.

6.Суміш – відкриття, винаходи і наукові повісті.

7.Оголошення. [90].

Річна передплатна ціна з пересилкою визначалася в 3 руб. Редактором-видавцем був заявлений І. Гаспринський, завідувачкою редакції і контори – його дочка Шефіка-Султан Гаспринська.

"Алем-и-нисван" став першим у всьому тюркському і мусульманському світі виданням для жінок. Його читали не тільки у Криму, а й у Єгипті, Туркестані, Індії, Японії. Матеріали журналу використовували і спеціалізовані орієнталістські видання Європи, наприклад, французький журнал "Revue de Monde musulman".

На жаль, "Алем-и-нисван" виходив нечасто і нерегулярно – згідно з даними С. Гафарова [91], в 1906 р. чотири рази, в 1910 р. – з № 28 по № 53 (з перервами), в 1911 р. – з № 3 по № 52 (з перервами), і з окремого видання перетворився на додаток до "Терджиману". Важко переоцінити роль даного журналу як у процесі емансипації мусульманських жінок, так і в історії кримськотатарської журналістики, яка не раз згодом поверталася до ідеї створення національного жіночого друкованого органа.

Наступною перемогою І. Гаспринського стало відкриття ним "критико-сатиричного щотижневого листка" під назвою "Ha-ha-ha" ("Ха-ха-ха"). "Маючи на увазі, - писав він 13 (26) січня1906 р. Таврійському губернаторові в заяві на отримання свідоцтва про видання, - що доброзичлива критика і необразливий, чесний сміх можуть мати виховне значення, навіть серед малокультурних верств населення, я вирішив видавати під моїм редакторством і відповідальністю критико-сатиричний щотижневий листок під назвою "Ха-ха-ха" татарською мовою за такою програмою:

1)Критико-сатиричні нариси мусульманського життя у прозі і віршах.

2)Анекдоти всіх народів і часів.

3)Фейлетонний огляд суспільного і соціального життя, головним чином мусульманського.

4)Карикатури оригінальні з побуту мусульман і карикатури із сатиричних журналів різних народів.

5)Оголошення" [92].

Листок друкувався в бахчисарайській типо-літографії Гаспринського, передплатна ціна за рік з пересиланням становила 3 рублі, окремий номер коштував 6 копійок.

Так само, як предтечею журналу "Алем-и-нисван" можна вважати матеріали про "жіноче питання" у "Терджимані", оригінальні і дотепер смішні анекдоти останнього стали попередниками майбутнього додатка "Ха-ха-ха".

Однак, усупереч очікуванням редактора, сатиричний листок не став популярним ані в Криму, ані за його межами. Академік А.Ю. Кримський відзначав, що, виникнувши за прикладом російських політично-сатиричних тижневиків, "Ха-ха-ха" з художньої точки зору не можна було порівнювати з бакинським "Моллой Насреддином" [93].

Проте цей досвід І. Гаспринського не можна вважати невдалим: він цікавий як перша спроба створення кримськотатарського сатиричного журналу, що виявилася затребуваною наступними поколіннями національних журналістів. Так, неможливо не відзначити впливу сатиричних нарисів, анекдотів, фейлетонів і карикатур даного видання на кримськотатарські журнали 1920-х рр. "Tırnavuç" ("Граблі") і "Кözaydın" ("Блага звістка").

5 (18) вересня 1906 р. І. Гаспринський знову звернувся до Таврійського губернатора з проханням про відкриття нового видання – газети кримськотатарською мовою "Миллет" ("Народ"). Зазначаючи, що 24-літнє видання "Терджимана" створило для нього "цілком визначене і тверде становище" серед читаючих мусульман, яке не похитнула поява протягом останніх 9 місяців двадцяти нових тюркських видань у різних областях Росії, він у той же час визнав, що "не пристосована до побуту, розуміння мусульман, проповідь нових видань вносить небажаний сумбур у поняття населення". Перебороти виникаючі крайності – "схоластичні доктрини одних, утопічні захоплення інших" - мало "серйозне і витримане читання", що містилося в новій щотижневій "здешевленій" (передплатна ціна - 2 руб. на рік, 1 руб. – на півроку) народній газеті [94].

Через 15 днів І. Гаспринському було видане свідоцтво на право видання газети "Миллет", що мала містити [95]: 1) огляд поточного іноземного і вітчизняного життя та політики; 2) керівні статті з політичних, економічних, педагогічних і загальнокультурних питань; 3) телеграми агентів і власних кореспондентів; 4) огляд татарської преси, літературні і критичні нотатки; 5) повісті, оповідання, хроніку і суміш; 6) малюнки і креслення до тексту; 7) оголошення.

Національно-релігійну спрямованість видання відобразило й оформлення його логотипа, у якому були присутні зірка і півмісяць (символи ісламу), перша буква назви "m" була надрукована у вигляді чалми, а подвоєна "ll" нагадувала шпилі мінаретів [96].

У жовтні 1906 р. вийшов експериментальний шестисторінковий номер газети, яка повинна була стати друкованим органом мусульманської фракції в Державній Думі і пропагувати дружбу і взаєморозуміння між Росією і Туреччиною. Однак шляхетні соціально-політичні цілі видання не змогли забезпечити йому належного місця на перенасиченому ринку тюркомовної преси [97]: подальших випусків "Миллет" не було.

1.2.2.Видання Р. Медієва. Конкуренція тюркських газет у 1906 р. дала про себе знати й у Криму, коли в Карасубазарі (Білогірську) Решид Медієв почав випуск більш радикальної за своєю позицією, ніж "Терджиман", газети "Vetan hadimi" - "Ветан хадими" ("Працівник Батьківщини") [98].

Ще в 1903 р., коли "Терджиман" відзначав своє 20-річчя, Р. Медієв повідомив у закавказькій газеті "Каспій", що незважаючи на незаперечні заслуги багаторічної праці "Терджимана", багатьма читачами ставляться йому за докір малий формат і мала періодичність (раз на тиждень). Найбільш вдалим відділом газети Р. Медієв вважав "Мізан" ("Терези") – аналітичний відділ, який висвітлював позитивні і негативні сторони мусульманського життя. Особливо сподобалася Р. Медієву замітка про те, як астраханський мулла не допустив у мечеть двох гімназистів-мусульман у формених кашкетах [99]. Саме цей радикально-критичний напрям обрав він для свого майбутнього видання.

10 (23) січня 1906 р. кримський вельможа духовного звання Сеїд-Амет-Челебі Мурат Ефенді звернувся до Таврійського губернатора із заявою про видання 4 рази на тиждень газети "Ветан хадими" із програмою, яка включала: 1. Урядові повідомлення. 2. Статті, присвячені місцевим і загальнодержавним питанням життя Росії. 3.Новини і чутки з російського та іноземного життя. 4.Місцеву хроніку. 5.Кореспонденції. 6.Довідковий відділ. 7.Оголошення.

На посаду відповідального редактора газети був запропонований завідувач татарського міністерського училища у передмісті м. Перекопа - Вірменському Базарі - Решид Медів [100]. Річна передплатна ціна на видання становила 5 рублів 50 копійок. Газета друкувалася в карасубазарській друкарні З.О. Рогана.

7 (20) березня 1906 р. свідоцтво на право випуску газети "Ветан хадими" було оформлено. Виходові газети передувало довге бюрократичне листування. Імовірно, сумнів губернатора викликав вік запропонованого відповідального редактора, після чого Р. Медієв звернувся з відповідною заявою про те, що 25-річного віку, встановленого "Законом про друк" для редактора, було ним досягнуто 4 лютого 1906 р. [101].

Перешкодою для відкриття видання стало і призначення цензора. Запропонована губернатором на цю посаду кандидатура Голови Сімферопольської повітової управи Мустафи Мурзи Кипчакського була відхилена видавцем, який виступив із клопотанням про призначення цензором когось із місцевих жителів для зручності зв'язку з редакцією й, у свою чергу, запропонував на посаду завідуючого Карасубазарським татарським міністерським училищем Ісмаїла Мурзу Арабського [102]. Однак проти цього призначення виступив керівник дирекції народних училищ Таврійської губернії, оскільки вважав, що виконання кандидатом цензорських обов'язків "буде перешкоджати успішному ходові занять у школі" [103].

Після отримання відмови видавець запропонував на посаду цензора гласного Карасубазарської міської Думи Сеїта Мамута Сеїт-Велієва [104]. Але губернатор відхилив і цю пропозицію, оскільки 23 травня (5 червня) 1906 р. доручив обов'язки цензора на позаштатного чиновника з особливих доручень при собі Адиль-бея Балатукова [105].

Навіть після виходу газети в травні 1906 р. організаційні перипетії навколо неї не припинилися. Уже 2 (15) червня 1906 р. на ім'я Таврійського губернатора надійшло прохання від карасубазарського міщанина Емір-Аппаза Емір-Усеїн-Оглу про затвердження його на посаді редактора газети замість Сейдамета Челебі Мурата ефенді. Це прохання було задоволено. Але коли через півроку з подібним проханням до губернатора звернувся редактор видання Решид Медієв, то йому було відмовлено з досить складним мотивуванням: "Унаслідок чого пропоную Вам (сімферопольському справникові. – Н.Я.) оголосити Медієву, з поверненням продажного акта і свідоцтва, які при цьому надсилаються, що дозвіл на друк газети під назвою "Ветан хадими" може бути виданий лише в тому випадку, якщо дійсний видавець цієї газети подасть заяву про те, що він відмовляється від подальшого випуску у світ цього видання, а він, Медієв, попросить дозвіл на випуск газети порядком, зазначеним у тимчасових правилах про періодичну пресу" [106].

З тону документа видно, що газета не викликала симпатій губернського начальства: багатьма дослідниками вона була визнана найрадикальнішою і найгострішою в усім тюркськім світі до 1917 р. [107]. Решид Медієв під час свого керівництва виданням був депутатом ІІ Державної Думи, де самовіддано відстоював інтереси свого народу (у першу чергу - земельні). Гасло багатомільйонної Росії: "Земля і воля" - проникло і на сторінки "Працівника Батьківщини" [108], оскільки до початку ХХ ст. кримські татари були позбавлені майже усіх своїх споконвічних земель [109].

У газеті публікували свої матеріали Усеїн Балич, Усеїн Тохтаргази, Ягъя Наджи Байбуртли, Асан Чергеєв, Осман Мурасов, Мустафа Куртієв, брати Велі й Омер Ібраїмови. Одним із найактивніших співробітників був відомий кримськотатарський журналіст, письменник, громадський діяч А.С. Айвазов, який так уявляв задачі видання: "З тих пір, як чорна хмара опустилася на нашу святу Батьківщину, ми стали подібні на корабель без керма і капітана, коли смертельні хвилі постійно загрожували поглинути корабель, а пасажири, що перебували на ньому, не мали ніякої надії на життя. При кожній хитавиці і коливанні була загроза, що корабель розіб'ється вщент об скелі або зануриться у безодню і потоне. І ніхто навколо не чув надривного голосу про допомогу, тому що не було вух, що могли чути, і не було сердець, що могли б відчувати наш біль... У нашій газеті ми маємо намір говорити про порятунок нації. Наша мета - говорити те, чого більш за все бояться наші вороги. Говорити правду! Ми не будемо пожежу називати ілюмінацією, лихо – щастям, ворону – солов'єм, а руїни – садом. Ми будемо робити усе в ім'я порятунку і розвитку нації. З нами милість Всевишнього!" [110]. Гаслом "Ветан хадими" стали слова хадіса: "Хубб-уль-Ватан мін-ель-іман" ("Любов до Батьківщини – від віри").

З 1907 року газета виходила два рази на тиждень. На жаль, сьогодні з’ясувати точну кількість її номерів і дату виходу останнього номера неможливо: ще під час видання "Ветан хадими" Головне Управління у справах преси повідомляло Таврійському губернаторові, що номери газети надходять до Петербурга з пропусками і з запізненням. Після закриття газета була вилучена з бібліотек, а А.С. Айвазов був висланий із Криму.

Однак про "Ветан хадими" можна судити з тих декількох номерів, що збереглися в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі й у Державному архіві Автономної Республіки Крим. У довідці, яку Таврійський віце-губернатор подав у Головне управління у справах преси, зазначено, що випуск газети "Ветан хадими", яка видавалася в Карасубазарі татарською мовою, "припинено з 1 липня 1908 р." [111].

Незважаючи на те, що кількість передплатників газети становила всього 600 чоловік, її значення у справі кримськотатарського національного відродження важко переоцінити. За словами проф. І.А. Керімова, газета "Ветан хадими" "прожила недовге життя, але вона встигла порушити й актуалізувати багато пекучих проблем, що накопичувалися в народі десятиліттями" [112].

З огляду на досвід "Терджимана", поряд з випуском кримськотатарської газети, Решид Медієв спробував видавати газету російською мовою під назвою "Голос мусульманина" для "ознайомлення російського суспільства з мусульманським питанням у Росії взагалі і кримськотатарським питанням особливо" [113]. Газета мала виходити в Карасубазарі двічі на тиждень, а річна передплатна ціна на неї була визначена майбутнім відповідальним редактором у 3 рублі. Однак дана ініціатива не набула розвитку.

1.2.3.Єврейська революційна преса півострова (журнали "Молот" і "Молодая Иудея"). На рубежі XIX-XX ст., за даними перепису 1897 р., у Криму постійно проживало 24168 євреїв, що становило 4,42 % загального населення півострова [114] . Однак до 1906 р. ця досить значна частина жителів Криму не мала свого друкованого органу [115].

І. Гаспринський так описав сучасне йому становище євреїв: "У всіх країнах світу єврейський народ споконвіку віків зазнає всяких принижень, образ і обмежень. <...> Кажуть, що євреї не роблять, а лише споживають, уникаючи серйозної праці. Якби це була правда, то чи не винуваті ми самі, що відстороняли їх від землі? Кажуть, що вони не визнають батьківщини…А яка країна до останнього часу визнавала їх своїми кровними громадянами? Звичайно, у наш вік євреям дано багато прав у єврейських окраїнах і в Росії. А чи так було колись? У мусульманських країнах становище їх було завжди краще, ніж будь-де. Вони не були більше обмежені, ніж усі інші іноземці або іновірці, а сплативши певну подать, набували усіх прав громадянства в торгівлі, житті і діяльності" [116].

Ці слова великого кримськотатарського просвітника пояснюють пафос і спрямованість єврейських журналів періоду першої російської революції, під час якої кількість російсько-єврейських видань досягла рекордної для Росії цифри — 17 [117]. Крим, який входив у межі осілості, не залишився осторонь від цього руху: на його території в 1906 р. виходили два єврейських журнали – "Молот" (орган Поалей-Цион) і журнал єврейської учнівський молоді "Молодая Иудея". 8 травня 1906 р. 37-літній сімферопольський міщанин Володимир Михелевич Спіро звернувся до Таврійського губернатора з проханням про видання щомісячної газети "Молот" [118]. Відповідальним редактором і видавцем "Молота" став сам В.М. Спіро, який походив з родини знаменитих кримських видавців: його брат С.М. Спіро був фактичним редактором газети "Таврида" (1880-1883), яка друкувалася в Сімферополі в друкарні його батька – М. Спіро, а згодом – редактором севастопольської газети "Крымский вестник", яка виходила друком з 1888 року майже 30 років.

"Молот" друкувався в друкарні М.У. Вересотської і Л.М. Брахтмана. Передплатна ціна на рік становила 1 р. 50 коп. (ціна за окремий номер коливалася від 12 до 15 коп.).

Програма видання включала:

1.Передову статтю.

2.Статті наукового і публіцистичного характеру.

3.Огляд преси.

4.Кореспонденції.

5.Хроніку.

6.Фейлетон.

7.Поштову скриньку.

Однак фактично "щомісячна газета" (журнал) стала органом Поалей-Цион - (буквально – "трудящі Сіону"), суспільно-політичного руху, який поєднував сіонізм із соціалістичною ідеологією. У статті "Наші завдання", опублікованій у першому номері журналу, читаємо: "Для партії Поалей-Цион, яка повністю поділяє політичне і наукове обґрунтування соціалізму, <...>єдиною кінцевою метою боротьби організованого під її прапором єврейського робітника є соціалізм, що випливає з вільного безперешкодного розвитку продуктивних сил єврейського народу" [119]. І далі: "Якщо в пролетаріату російського є тільки соціальне питання, а в єврейського - національне і соціальне, то це слугує доказом того, що на противагу робітничому класові корінної нації перед свідомістю єврейського робітника стоять подвійні перешкоди для економічного розвитку тієї народності, до якої вони належать" [120].

Перші групи Поалей-Цион виникли в Росії наприкінці XIX ст. Російська партія Поалей-Цион була заснована в 1899 р. групами, які до цього діяли незалежно і найчастіше розходилися у своїх поглядах. Між 1901 і 1903 рр. рух поширився в північно-західних районах межі осілості, на півдні Росії й у Польщі. Спільною ідейною платформою всіх груп Поалей-Цион була концепція, відповідно до якої єврейський пролетаріат, поділяючи долю світового пролетаріату, все-таки зустрічається з особливими, специфічними проблемами, і вони можуть бути вирішені тільки шляхом зосередження єврейського робітничого класу в Ерец-Ісраель. Члени Поалей-Цион виступали за створення сіоністської організації єврейського пролетаріату і за спільну діяльність представників різних груп Поалей-Цион у рамках Всесвітньої сіоністської організації.

Разом з тим, серед Поалей-Цион існували гострі розбіжності у питанні про участь у революційній діяльності в Росії. Між 1903-1905 рр. частина Поалей-Цион дотримувалась позицій територіалізму, інша частина (так звані сеймісти) включилася в боротьбу за єврейську автономію. Члени Поалей-Цион, які залишилися вірними сіоністській ідеології, об'єдналися в 1906 р. у Єврейську соціал-демократичну робітничу партію Поалей-Цион, яку очолив Б. Борохов. Цю партію і представив журнал "Молот".

Так, для одного з його авторів В. Адима вирішення національного єврейського питання ускладнено відсутністю території, тому він проголошує: "Територіалізм - ось те гасло, що вривається у свідомість єврея пролетаря" [121]. У той самий час у статті "Наш соціалістичний ідеал і наші національні вимоги" автор, що підписався П. Палестинець, зазначає в єврейському житті два основних процеси, з яких один "випливає з екстериторіального становища єврейської нації і веде до здійснення територіалізму", а другий "випливає зі становища єврейської нації як нації пригнобленої, що живе в державі з багатьма національностями, і веде до здійснення національно політичної автономії", але при цьому Поалей-Цион, з погляду автора, не веде боротьби для сейму і для території. "Нам немає необхідності об'єднати одне "для" з іншими; ми боремося "за" соціалізм", - завершує автор [122]. Політичні пріоритети єврейських партій були представлені також у статтях "Чого вчать Сіоністи-Соціалісти?" [123] і "Наша платформа" [124].

Кілька статей журналу було присвячено явищу єврейської еміграції, що ілюструє правдиве становище євреїв у розвинутих капіталістичних країнах. Так, в одній зі статей автор - Райський - називає еміграцію одним з найпекучіших питань єврейського життя: "За останні 25 років, - зазначає він, - емігрувало з різних країн 1.5 мільйона євреїв. Жоден з народів за такий короткий час не дав такої кількості емігрантів, майже 1/5 чисельності всього єврейського народу" [125]. Причому, за зауваженням автора, професійний склад євреїв-емігрантів різко відрізнявся від професійного складу інших народів: "У той час, коли неєврейські емігранти є представниками некваліфікованої праці: чорноробів, прислуги, майже 69-70%, євреї навпаки є представниками кваліфікованої праці – 69%" [126].

Промовисті статистичні дані наводить і К-ський, автор публікації "Фатальні цифри" (за матеріалами книги "Die Socialen Verhältnisse der Juden in Russland" - Соціальні умови євреїв у Росії). Наприклад, за даними зазначеного видання, з 25 губерній межі осілості в 6 – відсоток євреїв був нижче 10, у 13- від 11до 14, ще в 6 – від 15 до 19. Автор пише: "Ці цифри свідчать, що євреї, при загальному виборчому праві при чотиригранній формулі, які б не були співвідношення суспільних сил, мають мало шансів провести в народне представництво єврея-депутата для захисту своїх інтересів. <...>Звідси випливає необхідність національно-пропорційного представництва для євреїв" [127].

Зазначає автор і своєрідну економічну структуру єврейського етносу, однорідну у всіх державах його проживання, яка суттєво відрізняється від структури тих народів, серед яких він знаходився: "У всіх народів, захоплених капіталізмом, торгівля і ремесло становлять незначний відсоток, а у євреїв - навпаки. І становище євреїв стає ще жахливішим, оскільки ці дві економічні функції, у яких вони найбільш представлені, завдяки еволюції капіталістичного господарства, дедалі більше і більше витісняються" [128].

У рубриці "Кореспонденції" першого номера журналу був опублікований лист із Палестини, який починався так: "Робота для нас тут виключно виховна. Але важливість цієї роботи й усвідомлення необхідності виховання ядра майбутньої єврейської пролетарської армії в Палестині якось стримують невдоволення і навіть зовсім змушують перестати нарікати на себе, що ти тут, а не там, у Росії, де кипить робота і потрібно багато сил" [129].

У другому номері журналу була опублікована стаття берлінського професора О. Варбурга "Палестина і сусідні країни як області для колонізації", яка розглядала з наукової точки зору можливість єврейської колонізації Палестини і закінчувалась  таким висновком: "Селянські родини в Палестині, які досить прилаштувались, процвітають значно більше, ніж єврейські колонії Південної Росії, що обходяться вже багато років без усякої підтримки [130]" .

Для інформування про книжкові новинки, присвячені єврейській темі, редакцією був заснований розділ "Бібліографія". У ньому в першому номері журналу була вміщена рецензія на книгу Ф. Пінкуса "Нариси економічної історії євреїв" [131].

Редакція видання не могла не відгукнутися на  хвилі єврейських погромів, які прокотилися по Росії. Характерно, що автори видання не розглядають погроми як прояв міжнаціональної ненависті і тим більше не відчувають ворожнечі до росіян, а навпаки, бачать у російському пролетаріаті свого союзника для боротьби з царатом, який розпалює цю ворожнечу заради свого порятунку. "Могутні хвилі російської революції, – писав у статті "Реакція і погроми" П. Палестинець, - не раз розбивалися об гранітні скелі самодержавного ладу. І найгострішим, найстійкишім хвилерізом, об який розбивалися хвилі російської революції, були єврейські погроми. Нацьковуючи одну частину населення проти іншої, уряд під приводом утихомирення "анархії" передавав владу в руки військових, які розпоряджалися в підлеглих їм областях, як у завойованій країні. <...> Ми віримо, що настане день, коли народ розіб'є вікові окови, розіб'є ярмо рабства і змете з лиця землі своїх гнобителів, але страшний він буде лише ворогам народної волі" [132].

В. Адим у статті "Єврейське господарство і його історичні діячі" визначає екстериторіальність єврейського народу як основну рису всього періоду його європейського існування, основну його властивість, не притаманну іншим націям. Основною потребою єврейської економіки автор вважає "прагнення зв'язати себе з чужими народними і господарськими організмами" [133]. Далі він зазначає, що асиміляційна течія натрапляла періодично на течії, їй діаметрально протилежні. І головною силою, що ізолювала єврейську націю, що діяла всупереч асиміляційній хвилі, яка випливала із середовища євреїв, на думку В. Адима, слід вважати територіальні народи, які оточували євреїв.

Дана вказівка на характер стосунків євреїв з іншими націями, з погляду автора, може послужити поясненням "ненормальної національної самосвідомості" євреїв: "Якщо єврей коли-небудь мислив національно, то тільки доти, доки його штовхали ззовні: йому був чужий нормальний здоровий націоналізм територіальних націй" [134].

Ізолюючий фактор, на думку В. Адима, не  вплинув на єврейську економіку (єдиним його результатом стала єврейська еміграція). Асиміляційний фактор, навпаки, справив на єврейське господарство розвиваючий вплив: оскільки безупинно змінювався характер господарської структури націй, що оточували євреїв, то і єврейська економіка змушена була змінюватися залежно від зовнішніх умов, і в цьому пристосуванні "полягав весь історичний розвиток єврейського господарства" [135].

Рубрика "З життя нашої партії" показувала життя Кримської Спілки і закордонних відділень С.Д.Р.П. Розкол Поалей-Цион позначився і на житті кримської організації: на другій конференції партії в Криму було обрано новий райком і прийнято резолюції щодо старого Р.К., який відмовився від програми Поалей-Цион і прийняв нову, “відроджувану” [136], але не вийшов з Поалей-Цион організації. У цілому ж, як свідчить видання, робота була відновлена: у Сімферополі проведена підготовка до самооборони, у Ялті т. Овадьєю прочитано реферат "Філософія єврейської історії", у Керчі відбулася дискусія з представниками Бунду. Особливо гостро, на думку "Молота", поділ партії проходив в Севастополі: "Усе ті ж сумні картини…Та ж до нудоти одноманітна й огидна тактика сеймівців…ті ж обзивання нас гуртком єшиботників. Те ж поширення пліток про те, що нас підкупив Усишкін, все за тим самим шаблоном. Все те, що і в інших містах, аж до погрози: залишитися в самотності" [137].

Велика кількість у журналі "Молот" політичних і наукових матеріалів, пов'язаних з життям євреїв у Росії та світі, є яскравим свідченням процесів єврейського національного відродження, а неоднозначність точок зору на цілу низку соціально-політичних і культурно-національних проблем вказує на спонтанність даного процесу.

Ялтинський журнал "Молодая Иудея" являв собою найцікавіший вид національного спеціального видання, що з'єднало етнічну проблематику і революційний запал, - журнал учнівської молоді [138].

Його перший номер вийшов у квітні 1906 р. Видання відразу ж стало популярним: у травневому номері повідомлялося, що перший номер журналу весь розійшовся, а тому "вимоги книгарень і передплатників, що підписалися пізніше 25 червня, не можуть задоволені" [139].

Редакція видання розміщувалася на Набережній Ялти, у будинку Левентона, редактором-видавцем стала А.Я. Гофшнейдер-Левентон. Друкувався журнал у друкарні Н.В. Вахтіна. Передплатна ціна на 9 місяців становила 2 р. 25 коп., на півроку – 1 р. 50 коп., на 3 міс. – 75 коп; окремий номер коштував 30 коп.; за кордон: на 9 міс. – 3 р., на 6 міс. – 2 р., на 3 міс. – 1 р.

У журналі публікувалися, головним чином, літературно-художні і науково-популярні матеріали, пов'язані з єврейською проблематикою, програма видання включала також новинний відділ "Кореспонденції" і відділ листів, який дає змогу скласти уявлення про реакції читачів на видання й у цілому про його читацьку аудиторію.

Найбільш відомим автором видання був Самуїл Маршак, який публікував тут свої ранні вірші. У 1904 р. поет-початківець через хворобу залишив петербурзьку гімназію, потребуючи більш теплого клімату. М. Горький оселив його в Ялті у своєї дружини, К. Пєшкової. Тут юнак учився на гроші М. Горького і Ф. Шаляпіна. Публікації в ялтинському журналі учнівської молоді стали першою серйозною роботою 19-річного автора.

Майбутній перекладач і дитячий поет брав активну участь в учнівському русі, відвідував збори сімферопольської організації учнів (О.У.), на яких "від організаційних питань нерідко переходили до бурхливих дискусій про місце учнів у робітничому русі, про значення мистецтва, аналізували літературні твори. Після однієї такої зустрічі до світанку блукали містом, слухали вірші приїжджого гімназиста, делегата Ялти. Це був Самуїл Маршак, який згодом став відомим поетом", - згадує син одного з організаторів "О.У." Ю.О. Полканов [140].

Вірші С. Маршака, опубліковані в "Молодой Иудее", вирізняє революційна спрямованість, що видно вже з назв: "Сходка", "Дві зорі" (із присвятою "молодому єврейству"). Можливо, Маршакові належать не тільки вірші, опубліковані під його ім'ям, але і підписані криптонімом "С.М.". У журналі також публікувалися вірші Я. Гітіна і Л. Яффе, прозаїчні твори – легенди, етюди, літературно-критичні нариси, - Н. Горелика, А. Круповецької, А. Аршавського.

Літературна критика в журналі має яскраво виражений соціальний характер. Так, наприклад, у своїх літературних нарисах про зображення життя євреїв в оповіданнях Юшкевича ("Іта Гайне", "Наші сестри", "Євреї") А. Аршавський обирає аспект розкриття "соціальних явищ і моральної ідеології". Критик вважає заяви про єврейське національне відродження передчасними і такими, що не відповідають дійсності: "Тільки знайомство з нашим життям через нелегальну літературу Бунду й інших партій, а в найкращому випадку через масовки; тільки з огляду на запеклу революційну боротьбу єврейського пролетаріату і дрібної буржуазії, вони могли прийти до такого радісного, заспокійливого і красивого висновку. Вони, у даному випадку, зовсім не беруть до уваги, що нервова, підвищена революційна боротьба є наслідком нездоров'я, що охопило єврейський народ, що вона саме є результатом розпачу і жаху, який панує в масі" [141].

Нарисовець вільний від революційної ейфорії і не тільки вважає активізовану революцією боротьбу євреїв за свої права скоріше закономірним наслідком тривалого національного і громадянського гноблення, ніж втішливою ознакою національного відродження, але і відмовляється бачити в дійсності будь-які помітні результати національного "ренесансу": "Якби "відродженці" зайшли на задвірки Одеси, Варшави, Мінська, Двінська, Вільни й інших міст осілості і неосілості і познайомилися б з їхнім життям, подихали б задушливим смородом будок і підземель і на власні очі побачили б грізну та невблаганну примару убогості й голоду, то тоді, нам здається, вони не говорили б так завзято про "відродження". Пензлем, ще більш похмурим, ніж у Юшкевича, оповіли б вони нам про протилежне" [142].

Тому редакція журналу обрала самоосвіту одним зі своїх головних завдань, яке мало, по-перше, "задовольнити потребу щойно пробудженої громадської думки єврейської учнівської молоді" і, по-друге, "давати достатній критичний матеріал тій єврейській молоді, що вже освоїлася із соціальним мисленням" [143]. Відповідаючи на сумніви скептиків у життєздатності молодого журналу, редакція висловила переконаність у тім, що "не за горами те краще майбутнє, коли Росія осяється світлом довгоочікуваної волі і заживе нормальним життям" [144]. Тільки тоді журнал, на думку його авторів, зможе відповідати своєму справжньому призначенню – "стояти за ідеали національної самоосвіти".

Гуртки "Молодой Иудеи" проводили просвітницьку роботу в багатьох кримських містах. Перший такий гурток відкрився в Ялті, але до 1906 р. він обмежувався організаційною роботою і пропагандою ідеї національної самоосвіти. З 1906 р. почалися групові заняття з лекційної системи: учасники обирали лекторів, які після відповідної підготовки читали в групах. Схемою для лекцій була "Філософія історії" Раппопорта, розширена і доповнена іншими джерелами. За перші чотири місяці 1906 р. було прочитано 4 реферати: приїжджим лектором – "Нарис філософії історії" (опублікований у першому номері "Молодой Иудеи") і доповідь з філософії в цілому, членами гуртка – "Австрійська революція 48-го року і євреї" та огляд пройденого з філософії історії [145] . У № 3-4 журналу розповідалося про роботу подібного гуртка в Керчі [146]. Редакція звернулася і до спроби створення в Санкт-Петербурзі декількома роками раніше організації єврейської учнівський молоді [147].

Національно-просвітницьке призначення журналу розкривалося в численних статтях з робітничого і національного питань, філософії, сутності різноманітних партійних рухів (у журналі було відкрито відділ "Партії та єврейське питання"): "До питання про елементи історичного розвитку" (короткий виклад учення Опенгеймера)" М.Б., "Національні організації українського пролетаріату" (пер. з української) Данька, "Принцип пролетарського сіонізму" (Аронов), "Від голуса до громадянства. З Fоlкszеіtung'а", "Соціалістичні революціонери і національне самовизначення" - з "Н.В.", "Нарис про новітній ідеалізм" А., "Основи капіталістичного господарства", "Євреї як жителі міст" А. Рупіна (пер. з нім.), "Псевдонаукова історія єврейської економіки" (Із приводу книги д-ра Пінкуса) Д.П. та ін.

Велика кількість наукових статей у виданні стала причиною того, що його сімферопольський товариш - журнал учнів "Луч" - у розділі "Бібліографія" негативно відгукнувся про "високий стиль" деяких статей, який перешкоджав знайомству з ними учнів "із середніми пізнаннями", і порадив "йти ще далі у справі популяризації" [148]. Так само і читач Л.Р. з Новоселиць (Австрія) у своєму листі до редакції відзначив, що "єдино бажаним шляхом, яким мала піти "Молодая Иудея", є шлях справжньої популяризації наукового знання" [149].

Незважаючи на деяку складність, наукові публікації "Молодой Иудеи" дають об'єктивне уявлення про соціально-політичні процеси, що відбувалися у єврейських громадах початку ХХ століття. Так, у статті "Від голуса до громадянства" заявляється про появу "нової єврейської людини" - єврея-громадянина, єврея-борця, який не почувається в Росії чужим, як у голусі, а "вважає себе таким же повноцінним хазяїном, як і росіянин, вважає себе корінним жителем країни і вимагає своїх прав", бореться із зазіханнями на свою свободу [150].

Наскрізною темою публікацій стало "єврейське" (і ширше – національне) питання. У статті "Національні організації пролетаріату" (переклад статті п. Данька з журналу Української Соціал-Демократії “Вільна Україна”) читаємо: “Окрема національна організація не знищує солідарності пролетаріату цілої держави. Ми твердо переконані в тім, що свідомий пролетаріат не може роздиратися соціальними суперечками” [151]. У більшості публікацій доводиться, що вирішення "єврейського питання" перебуває у нерозривному зв'язку з вирішенням соціально-політичних проблем: "Партія разом з іншими соціал-демократичними організаціями бореться за демократизацію суспільства і, тим самим, полегшує свою боротьбу за національний ідеал" [152].

Редакція "Молодой Иудеи" зазначала, що на сторінках російської преси все частіше зустрічаються статті і замітки з національного питання, що висувалося життям і діяльністю першого російського парламенту. Точка зору соціалістів-революціонерів на це питання для редакції стала однією з найбільш цікавих. У передрукованій з № 10 "Народного вестника" статті "Соціалісти і національне самовизначення" говорилося, що соціалісти проти усього, що заважає зближенню національностей – націоналізму, самобутництва і т.п. Їхне завдання – "зробити загальнолюдським надбанням усі найкращі риси всіх національностей" [153]. Здійснити поставлене завдання, як стверджувалося в публікації, соціалісти намагалися, спираючись на найкращі риси кожної нації і працюючи проти її найгірших рис. На закінчення автори статті дійшли висновку про те, що національне піднесення - зовсім не вороже, а "вкрай сприятливе" для соціалістів явище, однак вимірюється воно "ступенем проведення в дане національне середовище <...> міжнародних людських ідеалів" [154].

У "Нарисах" Волгіна (рубрика "Серед єврейської молоді") говорилося про єврейські погроми, які залили кров'ю вулиці Кишинева, Одеси, Гомеля і Бєлостока. На думку автора, "криваві образи" цих міст не дадуть єврейській молоді повернутися назад, зупинити "переможну ходу революції". У єврейського народу, вважає Волгін, залишилася тільки одна надія – на світле майбутнє, "і якщо судилося литися єврейській крові, то нехай вона ллється заради свободи, а не задля рабства" [155].

При цьому видання було вільним від ілюзії, що єврейське питання саме собою вирішиться в результаті встановлення соціалізму. Так, один з авторів згадує, як під час французької революції думали, що можна розчерком пера, проголошенням емансипації євреїв вирішити їхнє національне питання, і доходить висновку: "Життя довело, що рівність людей не створюється державами, навіть найбільш якобінського характеру, воно ж довело, що і найрадикальніша емансипація не може знищити єврейського питання, як дуже оригінальної соціологічної проблеми" [156].

Зміст "Молодой Иудеи" наочно демонструє бажання представників єврейської молоді Криму у відповідь на революційні перетворення 1905-1906 рр., з одного боку, і серію єврейських погромів - з другого, взяти активну участь в оновленні суспільства на принципах освіти, а також національної та соціальної рівності.

1.3.5.Виникнення міжнаціональної періодики (журнали учнівської молоді "Первый луч" і "Луч"). Не менш цікавими, ніж революційна етнічна преса, на нашу думку, були перші в Криму міжнаціональні видання - журнали учнівської молоді "Первый луч" і "Луч" (1906), інформація про які в радянські часи була вилучена не тільки з історії журналістики, але і з історії Криму в цілому (наприклад, зазначені журнали були вилучені з присвяченої революції 1905 р. експозиції Кримського краєзнавчого музею).

Слава наукового першовідкривача журналів "Первый луч" і "Луч" належить проф. Ю.О. Полканову, синові одного з організаторів друкованих органів учнівської молоді О.І. Полканова. У статті Ю.О. Полканова "Забутий журнал" [157] докладно розповідається історія створення журналів "Первый луч" і "Луч" і друкованих органів, що їм передували, дається перелік відомих псевдонімів і криптонімів авторів статей і ставляться завдання подальшого вивчення зазначених видань.

Непопулярність журналів "Первый луч" і "Луч" у радянських вчених дослідник пояснює тим, що в Криму до 1917 р. не було поділу соціал-демократів на більшовиків і меншовиків, як це відбулося на іншій території Росії, тому "не простежувалася керівна роль більшовицької партії в організації молоді і створенні журналу. Більше того, ця роль належала семінаристам і гімназистам віком від 16 до 22 років" [158].

Однак нам здається, що головними причинами неприйняття партійною наукою журналів "Первый луч" і "Луч" були саме їхні принципові, декларовані партійна незалежність та інтернаціоналізм - поза всіма партіями і націями заради вільної науки у вільній школі.

Ще у 1903 р. у Сімферополі була створена єдина організація учнівської молоді зі скороченою назвою "О.У." До складу "О.У." ввійшли представники всіх сімферопольських навчальних закладів, на спільних засіданнях були присутні і делегати з інших міст Криму. У Статуті Сімферопольської Організації учнів було зазначено дві її мети: боротьба за нову школу і самоосвіта, програма якої включала перш за все суспільні науки , а також робітниче і національне питання [159].

Учні вимагали заснування однотипної і безоплатної школи, загального права на освіту, яка на той час була привілеєм, безоплатних навчальних посібників та їжі, гігієнічної й естетичної обстановки, відокремлення школи від релігії, змін у викладанні суспільних і природознавчих наук, введення фізичного виховання у шкільну програму, спільного навчання різних статей [160].

У діяльності "О.У." активну участь брали й майбутні організатори "Первого луча" - випускник гімназії Захарій Осипович Сінані (псевдоніми Ів. Захар'єв, 3. Іванов) і випускник семінарії Олександр Іванович Полканов (А.П., Махілов). Про спілку учнів - "С.У."- журнал "Луч" писав: "Причини виникнення "С.У." - неможливі умови нашого шкільного життя і загальне прагнення учнів вийти зі свого ненормального становища", "оскільки Спілка виникла унаслідок прагнення учнів змінити умови свого шкільного життя, то й основною метою Спілки є саме ця зміна <...> єдиною метою, що може дійсно згуртувати учнів, є: Вільна школа для вільної науки! <...> членами Спілки повинні бути учні казенних навчальних закладів <...> Спілка набуває форми і характеру професійної спілки sui generis (особливого роду). Так само, як і професійні спілки робітників, службовців, інженерів і т.п., - наша Спілка має бути цілком безпартійною; вона не знає ні соціал-демократів, ні соціалістів-революціонерів, ні інших партій, - вона знає тільки учнів!" [161].

А втім, відокремлюючись від політичних партій, члени Спілки не відмежовувались від політики, заявляючи: "Незалежно від нашої волі, ми живемо в революційний період і повинні брати ту чи іншу участь у загальновизвольному русі <...> Можливо, колись настане час, коли ми залишимо політику і займемося "чистою" наукою, але поки що цього не можна робити і з мотивів моральних, і фактично. Мимо волі, силою історичного ходу речей, втягнуті ми у визвольний рух, свої волю і свідомість повинні внести у самий процес його. Саме цій меті, меті самовизначення нашого у даний політичний момент, оцінки окремих його етапів і загального напряму і буде в міру сил слугувати наш журнал" [162].

За свідченням Ю.О. Полканова, члени "О.У." спочатку видавали у семінарії рукописний журнал "Заря", потім на гектографі - "Пробуждение", а у 1905р.-"Отклики".

Третього травня 1906 р. потомствений дворянин Всеволод Миколайович Жадовський звернувся до Таврійського губернатора з проханням [163] про видачу свідоцтва на право видання і редагування ним журналу "Первый луч", що мав друкуватися в друкарні Спіро і виходити друком 2 рази на місяць. Вартість річної передплати видання мала становити 2 рублі. Програма журналу була такою:

1.Статті з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

2.Науково-популярні статті з політичних і суспільних питань.

3.Белетристика.

4.Огляд преси.

5.Хроніка загальна і місцева.

6.Бібліографія.

Свідоцтво за № 2441 В.М. Жадовським було отримано 4 травня 1906 року [164], але на першому номері журналу стоїть більш рання дата - 1 травня. Чому -- неважко здогадатись: ця дата мала підкреслювати революційно-визвольний напрям журналу, і, як наслідок, - уже перший номер "Первого луча" був вилучений поліцією. Усього вийшло друком п'ять номерів журналу обсягом 32 сторінки і форматом 150 х 210 мм. У серпні 1906 р. журнал було закрито, а його редактора заарештовано. Члени "О.У." жартували:

Между мрачных черных туч

Показался "Первый луч",

Осветил немного тьму,

И редактора - в тюрму[165].

Значне місце у журналі займали матеріали, присвячені національному питанню. У №№ 1-3 "Первый луч" надрукував у перекладі з української статтю Б. Грінченка "Національна та інтернаціональна ідея", автор якої висловив дуже скептичне ставлення до інтернаціоналізму авторів "Комуністичного маніфесту", і зокрема, - К. Маркса.

Кілька публікацій №3 було присвячено загибелі учня-єврея Шаї Канцлера, доведеного викладачами до самогубства. У другому номері, у статті "Політика й учні” О.Сінані писав: "Учні не можуть не займатися політикою. Існуючий стан речей примушуєь їх займатися нею" [166], - і довів свою думку прикладами обурливого порушення прав "малих" народів: інспектор реального училища Архипов наказав сторожеві вигнати з училища пораненого єврея, який рятувався від погромників, отець Сердобольський на уроках Закону Божого у жіночій гімназії читав антисемітські твори. "Як же дивляться на це учні?" - запитує автор - і відповідає: "Вони кажуть, що п. Архипов не повинен займати місце вихователя. Але він залишається на місці, тому що уряд, чиновником якого є п. Архипов, сам діє так само <...>, що п. Сердобольському краще записатися у чорну сотню"[167].

Наступником журналу "Первый луч" став "Луч", з проханням про відкриття якого до Таврійського губернатора 27 липня 1906 р. звернувся студент Київського університету св. Володимира караїм Чефанья Якович Шишман. 7 серпня бажане свідоцтво на видання журналу за № 4486 було отримано його видавцем і редактором [168], і саме у цей день перший номер "Луча" побачив світ. Але і його спіткала доля "Первого луча" - вийшло друком тільки 5 номерів, і редактор знов потрапив у тюрму. Спочатку журнал практично повністю зберіг програму "Першого луча" [169], але з четвертого номера в ньому появився відділ оголошень [170]. Загалом, з 10 номерів "Первого луча" і "Луча" 5 було конфісковано поліцією. У четвертому номері журналу "Луч" дається такий коментар чергової конфіскації номера журналу, проведеної в  Одесі за розпорядженням генерала-губернатора: “Добродії вихователі наші і досі тремтять і дивуються, як це такий крамольний журнал міг зацікавити їхніх учнів, яких стільки часу виховують в "істинно-російському дусі"” [171].

"Луч" мав виходити друком 2 рази на місяць (фактично інтервали між його випусками перевищували 2 тижні). Передплатна ціна на рік становила 2 рублі для Сімферополя і 2 руб. 40 коп. для інших міст Криму, на місяць - 20 копійок, окремий номер коштував 15 копійок. Зі своїми передплатниками і кореспондентами редакція тримала зв'язок через книгарню Сінані. Обсяг журналу, в основному, становив 32 сторінки (№№ 2, 4, 5) (перший номер мав 48 сторінок, третій - 24). Перші номери "Луча" друкувалися у друкарні Спіро, а починаючи з третього номера - у друкарні Ф.Ф. Шнейдера.

У першому ж номері журналу “Луч" автор статті "Подарунок пана Іловайського до початку навчального року" Степан Шас висловлює неприйняття великодержавного шовінізму і націоналізму підручника з вітчизняної історії пана Іловайського і навіть називає його розуміння історії "хуліганським", бо той поясняє кризи історичного процесу виключно роллю "агітаторів", "чужорідного" елементу, "єврейської преси", а також "російських інтелігентів неросійського напряму" [172].

Відповідно до статуту О.У., основна увага в журналі приділялася проблемі освіти, і не в останню чергу - освіті представників національних меншин. У статті "До становища середньої школи на окраїнах Росії" (№№ 2 і 3 "Луча") С. Золотарьов вважає повчальною подробицею пережитого революційного руху ту обставину, що найяскравіші його спалахи мали місце на іноплемінних окраїнах Росії.

Пояснення того, що відбувалося, автор знаходить у тім, що на окраїнах "станові грані дуже часто збігаються з національними", а бюрократія, вважаючи національну ворожнечу меншим злом, ніж боротьба політична, "майстерно роздмухує пожежу, спекулюючи у той же час на "сепаратизмі" і "поділі Росії" при виправдовуванні перед великоросійським населенням своїх каральних і підкорювальних заходів" [173]. Боротьба ж із сепаратизмом, як зазначає С. Золотарьов, велася завжди більш інтенсивно на культурних західних окраїнах, у той час як на східних, менш культурних, панувала нічим не прикрита сваволя, а те й інше, природно, відбивалося з особливою силою на школі, на якій завжди дуже охоче вправляла свої сили адміністрація: "І в результаті "учнівський рух" із крайньою напруженістю прокотився прибалтійською окраїною, царством Польським, півднем Росії і Кавказу"" [174].

Головну проблему окраїнної середньої школи учень бачить у тім, що в ній навчальна адміністрація "зосереджує свої сили лише в насадженні "російського духу", що, саме собою зрозуміло, є просто канцелярський дух": "Не педагогічно, але політично" - це крилате слово одного окраїнного просвітника слугує, власне, всюди керівною основою. Де, як не на окраїні, можна знайти педагогів, які запевняють, що <...> вірмени, фінляндці, поляки, хохли й особливо "жиди" ненавидять Росію і відчувають до неї чорну невдячність, що Державна Дума потрібна тільки "жидам і полякам" і т.д." [175].

Розв’язання даної проблеми С. Золотарьов бачить у припиненні існуючого на окраїнах переслідування "таємного" навчання дітей без відповідного дозволу, який "іноді важко і навіть неможливо одержати, якщо передбачається вести викладання рідною мовою і взагалі за самостійно складеною програмою" [176]. "Всілякі процентні обмеження залежно від національності, віросповідання, віку, - робить висновок автор, - мають бути скасовані" [177].

У розділі "Бібліографія" четвертого номера журналу "Луч" увагу редакції привернув щомісячний журнал єврейської учнівської молоді "Молодая Иудея", який висвітлив життя політичних партій, що існували у єврействі : "Ми вітаємо діяльність журналу, - говорилося в рецензії, - як і будь-яку спробу до наукового висвітлення дійсності, а також і наслідків, що з неї випливають, і в цьому відношенні "Молодая Иудея" може вважатися нашим товаришем" [178].

Високий інтернаціоналізм журналів кримської учнівської молоді не був декларативним: один з засновників журналів, О.І. Полканов, у коло друзів якого завжди входили представники багатьох національностей Криму: кримські татари, євреї, німці, греки, караїми, вірмени, українці, болгари, - у роки німецької окупації півострова здійснив справжній подвиг: його дослідження про історію невеличкого тюркського народу караїмів (караїв) врятувало останній від знищення, яке було скоєне фашистами щодо кримських євреїв і кримчаків. О.І. Полканов у своїй фундаментальній науковій праці[179] навів ряд антропологічних, філологічних, етнографічних, історичних фактів, які доводили тюркське походження караїмів, і таким чином спростував отриманий фашистами донос про нібито семітське походження караїмів.

Поява у 1906 р. кримських учнівських журналів "Первый луч" і "Луч" стала знаком суспільно-політичних змін на околицях Російської імперії. Провідні ідеї журналу: інтернаціоналізм, вільна наука у вільній школі, - відповідали вимогам революційного часу і тому стали причиною закриття журналів у період посилення реакції. Однак, незважаючи на незначний термін свого існування, журнали кримської спілки учнів зробили значний внесок у розвиток міжетнічних стосунків та інтернаціональної свідомості молоді півострова.

Підбиваючи підсумки розвитку кримської етнічної преси в 1905-1906 рр., слід зазначити, що свобода національних видань того часу залишалася досить відносною. Це доводять конфіскація журналів "Первый луч" і "Луч" та арешт їхніх редакторів, а також створювані владою численні перешкоди для видання газети "Ветан хадими", які призвели до її закриття і вилучення з бібліотек. Після наступу в 1908 р. столипінської реакції прийшов кінець і тим нечисленним поступкам, що були зроблені в попередні роки. Діалог культур змінився монологом єдиної газети – "Терджимана", видавець якої І. Гаспринський протягом чверті століття учився шукати компроміс і виживати в умовах політичного й ідеологічного нагляду.

1.3.Національна преса в умовах післяреволюційної реакції

Якщо 1905 р. подарував недержавним народам Російської імперії надію на відновлення своїх прав – свободу партій і спілок за національним та релігійним принципом, безцензурну національну пресу і т.д., то столипінський акт від 3 червня 1907 р. поклав кінець цим надіям.

Державна політика русифікації, що розгорнулася в наступні роки, практично звела нанівець можливості національних еліт нетитульних націй: у цей час були визнані такими, що "не відповідають російським державним завданням" український і білоруський національний рухи (столипінський циркуляр від 10 січня 1910 р.), піддавався всіляким ідеологічним, політичним та економічним утискам і корінний народ Криму [180].

Незважаючи на репресивну політику Столипіна стосовно інородців, 1908 р. став часом викликаної перемогою ІІ турецької революції активізації кримськотатарського громадського життя. Численні представники кримськотатарської еліти отримали освіту в Туреччині і залишилися пов'язаними з нею духовно. У першу чергу вони, а також багато інших, хто споконвіку вважав народ Туреччини спорідненим за мовою і вірою, із захопленням спостерігали за турецькою дійсністю, яка, демократизуючись, все більше відрізнялася від російської.

Царські чиновники не могли не помітити цього сепаратистського заворушення серед кримськотатарської еліти й у відповідь дедалі більше посилювали заборони на будь-який прояв національної самосвідомості. Доказом цього стало закриття газети "Ветан хадими", видавці якої все-таки не здали своїх позицій.

1.3.1.Кримськотатарські видання. У жовтні (листопаді) 1908 р. Р. Медієв звернувся до Таврійського губернатора з проханням про видання у Сімферополі нової газети російською мовою під назвою "Наш голос". Мета видання повторювала ту, що була ним заявлена два роки перед тим для газети "Голос мусульманина": "знайомити російське суспільство з питаннями татарського життя взагалі і питаннями татарської освіти особливо" [181]. Програма газети складалася з 6 відділів: 1) урядові повідомлення; 2) статті про життя татар; 3) різні відомості; 4) кримська хроніка; 5) кореспонденція; 6) оголошення. Газета мала друкуватися у сімферопольській друкарні М.М. Ейдліна (вул. Пушкінська) і виходити під відповідальним редакторством Р. Медієва один раз на два тижні. Передплатна ціна планувалася 1 р. 50 коп. на рік. 5 (18) листопада 1908 р. свідоцтво на право видання Р. Медієвим було отримано, однак налагодити випуск газети не вдалося.

26 травня 1908 р. звернувся до Таврійського губернатора з проханням про право видання й А.С. Айвазов, який вирішив випускати в Карасубазарі як видавець і відповідальний редактор тижневик "Къырым седасы" ("Кримський голос") із програмою: 1) урядові повідомлення; 2) статті з питань життя мусульман, котрі живуть у Росії та інших країнах; 3) статті з питань російського й іноземного життя; 4) огляд російської й іноземної преси; 5) власні кореспонденції; 6) суміш; 7) оголошення. Планувалося друкувати газету в друкарні З.О. Рогана, передплатна ціна мала становити 4 рублі на рік [182].

Випуск газети було затримано чиновниками більш як на півроку у зв'язку з пошуками цензора. Губернське начальство спробувало відмовити А.С. Айвазову, оскільки не було цензора, однак навіть для чиновників Головного управління у справах преси в Петербурзі мотивування відмови (відсутність у Карасубазарі осіб, що "знають досконало як літературну, так і народну татарську мову"!) здалося непереконливим, і вони порекомендували Таврійському губернаторові доручити цензорство особі, яка наглядала раніше за газетою, що виходила в тому ж місті, - "Ветан хадими", або кому-небудь іншому на розсуд самого губернатора. У будь-якому випадку, як було зазначено в листі, відмова у видачі свідоцтва на право видання періодичного друкованого органу через відсутність цензора не відповідала чинним законам про пресу [183].

Пошуки цензора було відновлено, і дивним чином можливі кандидатури відразу були знайдені. Першим кандидатом став інспектор народних училищ Сімферопольського району Хасабов [184], якому, однак, не дозволив займатися цензорством директор народних училищ Таврійської губернії. Тоді нагляд за газетою, за згодою Преосвященного єпископа Таврійського і Сімферопольського, було доручено православному священикові Миколі Саркіну [185], і 18 січня 1909 року свідоцтво на право видання газети було вручено А.С. Айвазову.

Тижневик почав виходити в 1909 р., однак через якийсь час його випуск було припинено. А. Кричинський вважав, що причиною закриття "Къырым седасы" було призначення його цензором православного священика: "Можна собі уявити, - писав він, - як далеко заходило вторгнення священика-"наглядача" у питання релігійного життя кримських татар, якого торкалася газета "Къырым седасы". Зрозуміло, газета незабаром змушена була припинити своє існування" [186]. Дослідник зазначив і те, що, крім гонінь на мусульманську пресу, російський уряд вживав усіх заходів для недопущення в Росію газет і журналів, що видавалися в Туреччині [187].

Але ніякими репресивними заходами з боку уряду не вдалося перервати традицій кримськотатарської періодичної преси. Так, у зазначений період постреволюційної реакції і жорсткого контролю під час Першої світової війни продовжував виходити друком "Терджиман", причому періодичність його виходу піднялася з 23 вересня 1912 р. до щоденної – "через події, що наступали на Балканах [188]".

Виявилося, що найважчим для газети був період початку 1890-х рр., коли для додаткової цензури над нею в Петербурзі було залучено професора-орієнталіста В.Д. Смирнова. Діяльність цензорів "Терджиману" після 1905 р., за припущенням В. Ганкевича, не вирізнялася твердістю, або ж їхню увагу відволікали інші тюркські газети [189]. Учений припускає також, що з початком Першої світової війни за "Терджиманом" було встановлено військову цензуру, що супроводжувала видання весь останній період його виходу. Принаймні, на цю думку наштовхує рапорт бахчисарайського поліцмейстера Таврійському губернаторові від 4 серпня 1914 р. про те, що "хоча в м. Бахчисараї і є особи, що знають російську і татарську мови, але через їхні політичні переконання посади військового цензора (курсив мій. – Н.Я.) газети "Терджиман", яка виходить  в м. Бахчисараї татарською мовою, вони обійняти не можуть" [190].

В міру розвитку газети розширювалася і її програма. З 8 (21) жовтня 1910 р. два рази на тиждень почав виходити додаток для дітей "Алем-и-субьян" - "Alem-i-sübyan" ("Світ дітей"), у якому публікувалися казки, оповідання, уроки, твори повчального характеру, а також статті про народну освіту і виховання. У додатку також публікувалися відомості про видавані і дозволені Таврійським Духовним мусульманським правлінням навчальні посібники. Цей "додатковий листок" випускався до 1915 р.

На момент перереєстрації видання в "Енъи Терджиман" ("Новий Переводчик") (4 травня 1915 р.) після смерті І. Гаспринського, його сином Рефатом була запропонована така програма [191], яка фактично відповідала змістові газети з 25 квітня 1911 р. по момент закриття 23 лютого 1918 р.:

1)розпорядження Уряду і місцевої адміністрації;

2)огляди поточного громадського й іноземного життя та політики;

3)керівні статті з політичних, економічних, педагогічних і загальнокультурних питань;

4)огляд татарської преси, літератури і критичні замітки;

5)телеграми і кореспонденції;

6)новини, оповідання і суміш;

7)педагогічний відділ і оповідання для дітей у формі додаткового листка;

8)малюнки, види, портрети, креслення відповідно до тексту;

9)оголошення: російською, татарською, арабською і перською мовами;

10)статті і замітки російською мовою з перекладом або без перекладу тюркською мовою;

11)статті і замітки арабською мовою з перекладом або без перекладу російською або тюркською мовами.

(Обов'язки відповідального редактора з п.1-4 програми виконував Асан Сабрі Айвазов, з п. 5-11 - Рефат Гаспринський). У 1916 р. недовго редактором газети був А. Хильмі.

Завдяки своєму впливові в країнах Сходу “Терджиман” став трибуною і для суспільно-політичних виступів іноземних тюркських діячів, наприклад, для майбутнього організатора кримськотатарських газет “Енъи Дунья” і “Крим хаберлері” турецького комуніста Мустафи Субхі, який у статті “Інтереси і безпека Туреччини” 3 серпня 1914 р. закликав своїх співвітчизників не брати участі у першій світовій війні [192].

І. Гаспринський навіть узяв інтерв'ю у майбутнього засновника турецької комуністичної партії, який щойно втік із Синопської в'язниці [193]. У цьому інтерв'ю М. Субхі заявив, що в Синопі перебуває група політв'язнів - представників різних вілайєтів Туреччини, здебільшого торговців і чиновників. Вони раніше входили до різних партій і товариств, котрі виникли після младотурецької революції 1908 р., а потім виступили проти політики младотурецького уряду, прагнучи продовжити і поглибити революцію і борючись за краще становище народу. Субхі висловив незадоволення половинчастістю младотурецької революції, керівники якої зайняли ворожу позицію стосовно трудящих і національних меншин, а в зовнішній політиці поглибили напівколоніальне становище Туреччини [194].

Поява комуніста М. Субхі на сторінках раніше політично поміркованого "Терджимана" є незаперечним свідченням популярності серед кримських татар соціалістичних ідей, які охопили Туреччину.

1.3.2.Доля української преси Криму. На початку минулого століття українці становили значну частину населення Криму. Але досить різноманітна і розвинута структура кримських етнічних ЗМІ того періоду ніяк не відображає духовних потреб української нації. Однак відсутність української преси в Криму на початку минулого століття не є свідченням пасивного ставлення українського населення півострова до свого культурного життя - хоча спроби організації національних українських (або навіть україномовних) газет було здійснено не раз, усі вони залишилися безрезультатними через відомі соціально-політичні причини. "До 1905 року на Вкраїні російській, - писав Б. Грінченко, - не було ні одної вкраїнської газети і ні одного вкраїнського журналу <...> Не можна було видавати не тільки політичних газет, а навіть хліборобських чи лікарських" [195].

Як вказує О.С. Хоменок: “Місцева преса до революції, а особливо національна, хоч і займала велике місце у становленні громадської та національної самосвідомості, не могла відігравати серйозної політичної ролі, оскільки занадто часто ставала жертвою інтересів держави” [196].

Відносно української преси ці інтереси, в першу чергу, полягали у невизнанні “українського наріччя” як самостійної мови і, як наслідок, у невизнанні етнічної самостійності всієї української нації. Про це свідчать історії невдалих спроб організації україномовних видань Таврійської губернії.

Першою такою спробою була організація видання у 1903 р. у Севастополі одночасно російською та українською мовами сільськогосподарського журналу “Хлібороб”. Хоча програма журналу й була суспільно абсолютно коректною (матеріали з питань сільського господарства, статті про сучасне життя, огляди інших газет та журналів, об’яви), прохання про його відкриття було відхилено з політичних причин: майбутній видавець Муркіна здалася місцевим чиновникам “за своєю освітою, вихованням і суспільним станом” неспроможною видавати подібний журнал, а його можливий редактор Мацкевич перебував під негласним наглядом поліції [197].

Канцелярія Таврійського генерал-губернатора знаходила приводи для відмови у відкритті україномовних видань мешканцям не тільки Криму, але й інших місцевостей Таврійської губернії. 12 вересня 1909 р. з проханням про відкриття щотижневої селянської газети “Рідна хата”, яка мала виходити друком у місті Орехові Бердянського повіту Таврійської губернії, до генерал-губернатора звернувся Д.К. Ярош. Його тижневик було заплановано випускати з 1 січня 1910 р. на “місцевому малоросійському наріччі”. Майбутній відповідальний редактор-видавець писав, що “Рідна хата” “має за мету дати селянському населенню популярні статті стосовно різних запитів селянського життя”, а саме: сільського господарства, релігії, суспільної моральності, науки, історії та природознавства” [198]. Програма видання включала :

1.Статті духовно-морального змісту.

2.Белетристику: оповідання, нариси, начерки, ескізи і вірші.

3.Матеріали на сільськогосподарську тематику: землеробство, скотарство, садівництво, городництво і бджільництво.

4.Статті з медицини та гігієни.

5.Матеріали з історії та природознавства.

6.Вісті: з-за кордону, по Росії, Малоросії і Новоросійському краю (кореспонденції).

7.Суміш: гумор та сатира.

8.Відповіді на запитання передплатників: щодо судових справ, ветеринарії і господарства, а також - листування редакції.

9.Об’яви.

Передплатна ціна на газету мала становити 3 рублі на рік (ціна окремого номера – 10 копійок) [199].

Але на підставі рапорту Бердянського повітового справника про те, що “селянин Данила Кузьмич Ярош, 23 років, способу життя і моральних якостей сумнівних, політично неблагонадійний” [200], рішенням таврійського губернатора від 23 жовтня 1909 р. у відкритті газети “Рідна хата” було відмовлено [201].

Єдиним кримським дореволюційним виданням, яке здійснило вдалу спробу друку матеріалів українською мовою, стала сімферопольська газета “Тавричанин”(1905-1914), на № 313 якої 18 листопада 1910 р. губернатором було накладено арешт за публікацію українською мовою статті “Одповідь моїм суперечникам”. За вкрай блюзнірський зміст цієї статті проти головного редактора, селянина села Берестового Бердянського повіту Данила Васильовича Коломійцева, який постійно мешкав у Сімферополі, було порушено карне переслідування за ст. 73 Карного Кодексу.

Головний редактор Д.В. Коломійцев з цим не змирився і у № 317 надрукував власну статтю "Об отмене стеснений малорусского печатного слова", де, посилаючись на брошуру Академії Наук Росії з такою ж назвою та закони про пресу від 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р., вказав, що "малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити публічно і друкуватися рідною мовою" [202], у зв’язку з чим висловив намір друкувати у “Тавричанині” статті українською мовою і надалі.

26 жовтня 1910 р. Таврійський губернатор видав розпорядження Д.В. Коломійцеву припинити друкування статей українською мовою, і під загрозою закриття видання його головний редактор мусив підкоритися. Мовний конфлікт не пройшов даремно для Д.В. Коломійцева: він назавжди набув в очах губернського начальства репутацію людини “майже ненормальної” [203]. Тому зрозуміло, що ця спроба видання матеріалів українською мовою в Таврійській губернії до революції стала останньою.

1.3.3.Виникнення німецької періодики Таврійської губернії. У 1787-1788 рр. у Криму появилися перші німецькі колоністи – "данцизькі поселенці". У 1804-1805 рр. переселенцями з Цюріха, Вюртенберга і Бадена були засновані німецькі колонії в Судаку, Отузах (нині – Щебетівка), Цюрихталі (нині с. Золоте Поле Кіровського району), Гейбльруні (нині с. Привітне Кіровського району), Нейзаці, Фриденталі і Розенталі Сімферопольського повіту (нині Красногірське, Курортне, Ароматне Білогірського району) та ін. місцевостях Криму [204]. Оскільки переважна більшість колоністів була письменна (практично в кожнім німецькім селі існувала початкова школа з викладанням рідною мовою), то вони мали потребу в національній літературі, і в тому числі періодичних друкованих виданнях.

Однак довг