ВИСНОВКИ

Кримськотатарський народ в основній своїй масі повернувся на батьківщину. Він адаптується до суспільних відно-сини, які склалися в автономії після депортації, і одночасно продукує зміни в цих відносинах та поведінці їх учасників. При цьому вектори соціальної адаптації кримського соціуму до появи в ньому історично традиційного і водночас нового суб’єкта, адаптаційна поведінка самих кримських татар нерідко є різноспрямованими.

Демонструються наміри реалізувати етнократичний варіант змін в їх проросійському або кримськотатарському варіантах. Одночасно можна спостерігати вияви етнічної сегрегації частини репатріантів у місцях компактного проживання, а також їх акультурації і навіть асиміляції переважаючим російськомовним, російськокультурним середовищем. Однак асиміляція є швидше спорадичним явищем, ніж виразною тенденцією, попри те, що для частини кримських татар саме російська мова звичніша за національну і в спілкуванні з зовнішнім світом, і навіть у побуті.

Домінує вектор інтеграційний. Хоча і його динаміка не є сталою. Адже реальні процеси міжетнічної інтеграції населення Криму постають як протиборство двох тенденцій: з одного боку, це поліетнічна консолідація на ґрунті забезпечення рівних громадянських прав мешканців автономії, незалежно від їхньої етнічної приналежності, посилення почуттів їх регіональної та загальноукраїнської ідентичності, а з іншого – активізація ізоляціоністських тенденцій етнічного життя, етногрупова консолідація і продукування ситуацій міжетнічної напруги. Чинниками такої суперечливості є специфіка етнодемографічного складу населення автономії, його різні культурно-цивілізаційні, етноконфесійні, зовнішньополітичні, геополітичні орієнтації, наявність і конкуренція порівняно великої кількості організаційних структур політичних партій та громадських об’єднань, особливо національно-культурних, взаємозв’язки кримчан різних національностей та активу їхніх громад з країнами походження, ініціативне включення урядів і неурядового сектора цих країн в процеси етнокультурного життя автономії, її освітню сферу і навіть у політичне життя в масштабах, які в окремих випадках межують з втручанням у внутрішні справи Української держави.

За таких умов спрямованість і політичні наслідки етносоціальної динаміки великою мірою залежать від ініціативи і якості дій всеукраїнської та місцевої представницької, виконавчої і судової влади, політичних партій, громадських організацій та інших об’єднань, господарюючих суб’єктів і навіть окремих громадян. В цьому контексті чи не найбільше нарікань адресується державі. Можливо, через звичку пов’язувати всі успіхи і невдачі з владою та її інститутами. Або через той факт, що сама депортація була результатом злочинних дій влади, хай би й тієї, що відійшла в минуле.

Чи не головна причина і зміст претензій до державних інституційнизька ефективність вживаних ними соціально-адаптаційних заходів в усіх сегментах суспільних відносин – від економічних до етнокультурних. Підстави для таких претензій є. Досі відповідні дії і програми державних інституцій більше нагадували рефлективне реагування на загострення ситуації, спричинене, зокрема, масовістю переселення та активним декларуванням репатріантами своїх проблем і їх діями з відновлення “явочним шляхом” зневажених прав – через самозахоплення земельних ділянок та інше.

Водночас еліта репатріантів та їх загал також не мають спільного, а особливо – осмисленого й виваженого на шальках етнічних інтересів та громадянських прав бачення шляхів відновлення історичної справедливості щодо них, а також забезпечення їхніх прав способом, прийнятним для всіх сторін суспільної взаємодії. З боку кримських татар є пропозиції щодо реалізації на півострові їх національного суверенітету, впровадження (відновлення?) національно-територіальної автономії тощо. Але в яких формах і як при цьому забезпечуватиметься рівноправність громадян кримськотатарської та іншої етнічної ідентичності – задовільної відповіді немає. Так само, як і в разі реалізації вимог правового закріплення статусу і виняткових прав кримськотатарського народу як корінного. Відповіддю на ці вимоги стають претензії на “особливість” з боку інших етнічних груп. Вірогідним наслідком змагальності за статуси може стати конфлікт інтересів. Показовим щодо останнього аспекту є отриманий у 2001 році розподіл відповідей учнів старших класів кримських шкіл на питання: “Як Ви вважаєте, чи повинна якась етнічна група мати особливий статус в Криму?”: 60% учнів російської національності висловилися за особливий статус росіян, 64,4% учнів кримськотатарської національності – за особливий статус кримських татар¹ .

Політизований актив слов’янської, а найперше – російськоетнічної більшості взагалі не бажає поступатися фактичними перевагами своєї громади. І декларує наміри протидіяти змінам статус-кво, загрозу яких він, цей актив, вбачає зі сторони і кримських татар, і Української держави.

Тож питання соціальної адаптації репатріантів стосуються не тільки їх самих. Це – питання адаптаційних трансформацій в поліетнічному кримському й всеукраїнському соціумі в цілому. Звідси необхідність розроблення й законодавчого ухвалення “Концепції етносоціальної інтеграції громадян України, які проживають в Криму”. При цьому суб’єктами розроблення й відповідальності за реалізацію цієї Концепції повинні бути не тільки держава. Ними мають стати організації етнічних спільнот, а також Меджліс кримськотатарського народу.

Останній конче потребує своєї легалізації саме як представницький орган всього загалу репатріантів кримськотатарської національності. Зробити це реально в межах Закону про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. В разі такої легалізації діяльність членів Меджлісу та делегатів Курултаю буде введена в правове річище.

Основні параметри “Концепції етносоціальної інтеграції громадян України, які проживають в Криму” повинні базуватися на чіткому формулюванні того, а) якими мають бути якісні характеристики інтегрованого соціуму і б) в яких сферах, які і яким чином мають здійснюватися заходи з соціальної інтеграції поліетнічної кримської спільноти.

В частині першого з двох виокремлених аспектів має йтися, як на наш погляд, про політику формування таких характеристик свідомості населення автономії, які б толерували міжетнічні взаємини і забезпечували умови для “багатошарової” індивідуальної та групової самоідентифікації кримчан як представників своєї етнічної спільноти, мешканців регіону і громадян України одночасно.

У Криму на політичному і науковому рівнях вже тривалий час обговорюються питання вірогідності формування тут нової регіональної ідентичності – тобто перспективи не тільки симбіозу, а навіть синтезу в регіоні різних етнічних культур і цивілізацій. Характерно, що про можливість такої перспективи позитивно висловлюються окремі представники як російської більшості, так і кримськотатарської меншості півострова². Причому з боку останньої не заперечується, що поліетнічному кримському суспільству властиві не тільки культурна різноманітність, а й ознаки культурної гомогенності. Виявом останньої є, зокрема, російська акультурація кримських татар, сучасні сфери соціального життя яких практично позбавлені якоїсь принципово відмінної від решти населення специфіки. Однак варіанти подальшого етносоціального розвитку, що їх припускає кожна зі сторін, не тотожні.

З російського боку розвиток кримської регіональної самосвідомості розглядають як виникнення регіонального різновиду “російськості”, зародження “нової національної свідомості” на ґрунті місцевих етнічних культур, поліетнічне співтовариство із спільною ідеєю³. З кримськотатарського боку припускають або зміну росіянами Криму своєї іден-тичності на користь іншої соціокультурної системи, або неприйнятну для кримських татар їх асиміляцію російським середовищем, або формування регіональної свідомості й кримської ідентичності⁴ . Отже, сторони солідарні тільки в третьому варіанті.

Формування кримської регіональної ідентичності могло б слугувати добрим прикладом для всієї поліетнічної і полікультурної України. Але розвиток такої ідентичності поза етносоціальними процесами держави в цілому може мати наслідком збудження конфліктного потенціалу вже на загальнонаціональному рівні. Адже російськоетнічна сторона явно бачить кримську регіональну ідентичність як щось протиставне українській ідентичності, а факторами, котрі мають формувати регіональну ідентичність, вона визначає мовно-культурну окремішність півострова. Причому ця окремішність акцентується як російська антитеза“українським уніфікаційним тенденціям на материку”. В рамках описаної парадигми українське етнокультурне відродження в Криму розцінюється як “штучна етнічна мобілізація”, “примусове відторгнення” від “загального культурного континууму” півострова, “нав’язування їм іншого незвичного для багатьох з них культурного стандарту, що формується на Західній Україні”⁵ .

Таке російськоорієнтоване тлумачення кримської регіональної ідентичності може спричинити в етноукраїнському середовищі зростання протестних, а потім і конфліктних настроїв. Для загалу кримських татар модель спільної регіональної ідентичності на російськокультурному ґрунті так само неприйнятна.

Важливим для формування в свідомості кримчан почуттів, здатних запобігати загостренню міжетнічних і міжрегіональних протиріч, має стати переважання громадянської самоідентифікації порівняно з етнічною. Тобто, Крим має бути регіоном, де, як і в усій Україні, повинно відбуватися становлення полікультурної, поліетнічної нації на засадах громадянської ідентичності або ж громадянської належності особи. Таку націю ще називають політичною.

І в частині другого аспекту Концепції – щодо сфер, в яких мають здійснюватися заходи з інтеграції багатоскладової в етносоціальному сенсі кримської спільноти. Це:

1. Економіка, матеріальні ресурси і соціально-професійна стратифікація. Відповідні параметри мають бути закладені в Комплексну програму соціально-економічного розвитку АРК. Цією програмою важливо передбачити таке сприяння розвитку рекреаційного, промислового, сільськогосподарського і кадрового потенціалу автономії, яке працювало б на регіон і Україну в цілому, вирівнювало на ділі умови задоволення потреб як окремих громадян, незалежно від їх національності, так і етнічних груп, і не створювало якихось переваг, кому б то не було.

Водночас необхідні заходи посиленої підтримки репатріантів у частині відшкодування втрат осіб, яких депортація позбавила житла, земельних ділянок, що перебували у їх користуванні, та іншого майна. Щоб почати цю роботу, не треба чекати ухвалення якихось спеціальних законів. Достатньо політичної волі для відновлення прав принаймні частини репатріантів шляхом застосування статті 216 Цивільного Кодексу (ЦивК) України. Вона встановлює порядок, за яким у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

До 2003 року, коли чинний ЦивК України був ухвалений, з 1963 року в УРСР діяв республіканський Цивільний кодекс, підготовлений на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР від 1961 року. Тодішнє цивільне законодавство також містило можливість реституції, хоча й з певними застереженнями. Верховна Рада СРСР 14 листопада 1989 року ухвалила Декларацію “Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав”, а 7 березня 1991 року – Постанову“Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року “Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав”. Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності. Адже саме держава була стороною, що привласнила майно депортованих, яким надалі розпорядилася на власний розсуд. А ратифікувавши ухвалений у грудні 1966 року Генеральною асамблеєю ООН “Міжнародний пакт про громадянські і політичні права”, ця сама держава зобов’язалася перед усім світом забезпечити кожній особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту. Україна ж ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Напрацювання варіантів застосування статті 216 ЦивК України – в компетенції правників та економістів, у тому числі міжнародників. Вони могли б запропонувати механізми відшкодування репатріантам завданих депортацією втрат як у грошовій формі, так і шляхом викупу помешкань і земельних ділянок з їх наступною передачею постраждалим. Потрібні для цього кошти слід шукати не тільки в бюджеті України, можливості якого вельми обмежені, а й у бюджетах країн-підписантів Бішкекської угоди – найперше в бюджеті Російської Федерації. Остання є правонаступницею СРСР, успадкувала його активи. Частина їх може і має бути використана для вирішення проблем депортованих з Криму радянським режимом. Завдання української дипломатії – запропонувати Російській Федерації міждержавну угоду про порядок її участі в реституції щодо репатріантів, а також забезпечити підтримку міжнародних організацій та урядів інших країн у справі укладання й виконання такої угоди. Для цього знову таки потрібна політична воля.

2. Етносоціальна інтеграція в сфері владних відносин, права і громадянського суспільства. Має бути організована і проведена дискусія щодо вимог національного самовизначення кримськотатарського народу. Спершу це має відбутися в експертному середовищі із залученням кримськотатарських представників, а тільки потім – на публічному рівні. Адже “статус корінного народу”, “національно-територіальна автономія”, “національно-культурна автономія”, “національно-персональна автономія”, “внутрішнє самовизначення”, “державне самовизначення” та інші – це поняття, які належать до високих абстракцій. І тим не менше, вони здатні збурити суспільні відносини, особливо міжетнічні. Реальних же політико-правових моделей, які кожним з названих понять позначаються, може бути дуже багато й дуже різних.

Вони мають бути фахово проаналізовані як в сенсі символічного значення для етнічної спільноти чи спільнот, так і в аспекті практично-політичному. Право на законодавче закріплення має та модель, яка забезпечує компромісну реалізацію політичних інтересів громадянина і групових етнічних інтересів з пріоритетом перших. Проект тільки такої моделі може стати предметом широкої публічної дискусії та пропонуватися для впровадження, щоб не спровокувати невиправданої політизації етнічності і збудження конфліктних настроїв.

Водночас правозастосовні органи мають твердо стояти на позиціях захисту законності і протидії будь-яким порушенням чинного порядку особами і групами осіб, незалежно від їхньої етнічної ідентичності. Повною мірою це має стосуватися і сфери релігійних відносин, місіонерської діяльності тощо.

Важливо також створювати умови для належного представництва фахівців кримськотарської національності в органах влади і управління Криму та України, підтримувати структурне становлення й розвиток громадянського суспільства в кримськотатарській громаді, яка має всі можливості стати органічною складовою української поліетнічної спільноти, зберігаючи при цьому власну ідентичність.

Меджліс кримськотатарського народу здатен бути тією світською інституцією громадянського суспільства, через яку Українська держава могла б оптимізувати діалог з мусульманським організаціями не тільки Криму, а й усієї України. Така співпраця важлива для полівіросповідної інтеграції українського багатоетнічного соціуму. Вона спроможна гальмувати проникнення в середовище мусульман України впливів радикально-фундаменталістських течій ісламу і водночас сприяти збереженню, розвитку й адаптації в українському релігійному середовищі феномена, який умовно можна назвати “кримськотатарським ісламом”. Ця версія мусульманства історично відзначається толерантним ставленням до немусульман і є сприятливою для підтримання християнсько-мусульманського симбіозу як чинника мирного співжиття і порозуміння етнічних спільнот різної релігійної та культурно-цивілізаційної ідентичності. Крім того, розвиток гуманістичної традиції кримськотатарського ісламу може бути своєрідною ідеологічною альтернативою світському пантюркістському націоналізму, перспективами поширення якого в Криму не варто зневажати.

Розв’язання всіх без винятку проблем соціальної адаптації репатріантів має відбуватися у прямій залежності від набуття ними українського громадянства, в межах прав, які Конституція рівною мірою гарантує всім громадянам України, без будь-яких етнічних, соціальних, політичних, мовних та інших обмежень.

3. Інформаційний простір, культура, освіта. Етносоціальна інтеграція, щоб відбутися в економічних, політичних та інших суспільних зв’язках, найперше має статися в свідомості людей і психологічних мотиваціях їхньої поведінки. Для реалізації останнього аспекту неможливо переоцінити роль засобів масової інформації, міжетнічної культурної взаємодії та просвітництва. Однак аналіз показує, що переважна більшість ЗМІ в тому ж таки Криму заангажована певними силами і групами інтересів, які заради здобуття бажаних електоральних результатів нав’язують громадянам негативні етнічні стереотипи взаємосприйняття і ставлення до минулого, акцентують та міфологізують міжетнічні відмінності в релігії, мові, культурі і соціальних запитах, провокують конфліктну етнічну поведінку. В цьому контексті першочергового значення набувають питання журналістської етики і відповідальності та послідовного проведення державної політики законної протидії поширенню інформації, що розпалює національну або релігійну ворожнечу.

Необхідні розроблення й реалізація державних і недержавних програм підвищення рівня толерантності кримського і всього українського соціуму через систему освіти, ЗМІ та сприяння просвітницькій діяльності національно-культурних товариств.

Заміною етноцентричним навчальним про грамам і просвітницьким акціям мають прийти дії з упровадження й розвитку традицій полікультурності. Адже етнічні дистан-ціювання, нетерпимість та ксенофобія прямо пов’язані з незнанням інших культур і традицій, в тому числі релігійних, побутових та інших. Для відвернення та пом’якшення наслідків названих негативних явищ потребують перегляду як концепції наукового тлумачення історичного минулого міжетнічних взаємин, так і зміст навчальних програм, підручників і посібників у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах. Мета такого перегляду – не відмова від історичної правди, а зміна акцентів її тлумачення на користь етнічного взаємопізнання і популяризації позитивного досвіду міжетнічної культурної та іншої взаємодії.

4. Геополітика. Кримськотатарська складова населення України дає всі підстави Українській державі ставити питання про вступ до Організації Ісламська конференція (ОІК). І справа не лише в доволі великій і постійно зростаючій кількості українських громадян, які сповідують іслам. Основна частина мусульман України – автохтони, а не мігранти, як в країнах Європи. Кримськотатарська версія ісламу своєю суттю суголосна традиціям джадідизму (від арабського “джадід” – оновлення, новий) – культурно-реформаторського і суспільно-політичного руху мусульман колишньої російської імперії. Історія його виникнення й розвитку на рубежі ХІХ –ХХ століть безпосередньо пов’язана з Кримом і діяльністю тут видатного татарського діяча Ізмаїл бея Гаспринського. Цей рух мав на меті синтез ісламу з ідеями і практикою просвітництва, науки, демократії і забезпечення прав людини, симбіоз цінностей і культур Сходу та Заходу. По суті такі ж підходи взасадничені в програмних документах і деклараціях ОІК.

Досвід лобіювання кримськотатарським національним рухом інтересів свого народу на міжнародному рівні міг би стати в нагоді для налагодження співпраці України з Організацією Ісламська конференція. І не тільки, а можливо й не стільки заради сприяння цієї організації розв’язанню кримськотатарської проблеми. Адже кримські татари живуть у спільній державі з людьми інших національностей. І загальногромадянські інтереси у них спільні, навіть якщо це кимсь і не усвідомлюється. Тим часом Україні для підтримання належного рівня її національної безпеки і суверенітету потрібні нафта і газ Ірану, Іраку, Лівії та інших ісламських країн, вихід на їхні ринки. В цьому контексті кримськотатарський чинник здатен сприяти розширенню геополітичних перспектив України через досягнення порозуміння з урядами держав, населення яких має різну цивілізаційну ідентичність. Звісно, за умови бажання і здатності української влади.

Доля розташувала Україну на цивілізаційному перехресті, де сходяться християнські православний, католицький і протестантський світи зі світами мусульманськими і не тільки. І протиріччя між ними далеко не завжди стосуються гуманітарної сфери.

У прагненні контролювати світові енергетичні і сировинні ресурси ведуть “війну цивілізацій” Сполучені Штати Америки. Тим часом Європа ісламізується і з тривогою спостерігає за діями щодо ісламського світу свого партнера по НАТО. В тому числі усвідомлюючи загрози власній енергетичній і політичній безпеці в цих діях. Ісламська Туреччина прагне увійти до євроатлантичної спільноти, об’єднаної, окрім іншого, ще й християнськими цінностями. Через пошук шляхів єднання з західнохристиянською Європою східнохристиянська Україна викликає негативну реакцію у близької їй за вірою і культурою Росії. Одначе всіх солідаризує необхідність протидії тероризму.

“Єдиновірна православна Росія” (точніше – російська влада) в ім’я своєї “історичної місії” намагається позбавити Україну можливості вільного вибору, дедалі сильніше натягуючи ланцюги енергетичної залежності, в тому числі накидаючи їх і на центральноазійські пострадянські країни та Кавказ (не без розуміння того, що їхні нафта і газ та транспортний потенціал можуть полегшити Україні реалізацію її незалежницьких проєвропейських амбіцій). Пропонуються й лояльніші форми утримання “незалежної” в полі російського тяжіння. Наприклад, через пропозицію разом реалізувати ідею творення навколо Нового Єрусалима – Києва (а не Москви) поствізантійської імперії як духовно-релігійного простору, спільного для співдружності націй – Росії, України, Білорусі, Вірменії.

Тим державам-сусідам, які не хочуть Україну“відпускати”, і тим, які поки що не схильні її“приймати”до своєї спільноти, привабливою видається ідея України як мосту між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Шкода, що не береться до уваги та обставина, що міст – об’єкт пасивний, який топчуть, яким рухаються, який експлуатують, часом лагодять… Та бува, що залишають руйнуватися – дешевше збудувати новий перехід. Навряд чи привабить “мостова” перспектива Україну, яка більшу частину своєї історії була не суб’єктом геополітики, а об’єктом реалізації чужих інтересів.

Чи не прийнятнішою для України буде національна ідея Нового Вавилону? Можливо, якщо згадати Біблійну легенду про першопричину мовної й територіальної розділеності людей, які після Потопу були єдиним народом, користувалися одними словами, мали спільну мову і заходилися разом будувати місто Вавилон і башту до небес, щоб мати орієнтир і не розійтися світом. Тоді зійшов на землю Яхве, перемішав мову так, щоб один не розумів іншого, і розвів людей по всій землі.

Сьогодні глобалізація єднає світ і його різномовне та різнокультурне населення, навіть якщо це єднання відбувається через конфлікти. Планета стає чимдалі тіснішою. Тож на зміну часові, коли розкидали каміння, приходить час каміння збирати. Треба будувати Новий Вавилон. Україна через своє географічне становище і свою етнокультурну та етноцивілізаційну багатоманітність має всі можливості й підстави стати територією для діалогу і порозуміння різних культур і цивілізацій, узгодження й реалізації їх економічних і науково-технологічних інтересів у поєднанні з реалізацією інтересів своїх власних.

Здійснення цієї перспективи вирішальною мірою залежить від ініціативності й ефективності політики української влади, в тому числі у розв’язанні проблеми соціальної адаптації кримських татар шляхом їх інтеграції в спільні для всього багатоетнічного населення України суспільні відносини, через адаптацію цих відносин до появи і активної ролі в них кримськотатарського народу.

1. Морозли А.А. Результаты, полученные в ходе исследования “Национализм в молодежной среде” // Формирование межэтнической и межконфессиональной толерантности в Крыму / Крымское отделение Института востоковедения им. А.Е. Крымского НАН Украины и др. – Симферополь, 2003. – С. 30.

2. Див.: Шевкет Кайбуллаев: “Беспредел чиновников – трагедия для народов и государств” // Голос Крыма. – 2003 – 14 марта

3. Мальгін А. Криза етнічності у Криму і проблема виходу // Кримськотатарське питання. – 2001. – Ч.5. – С. 69.

4. Абдураїмов В. Російсько-татарський Крим: Неможливе чи реальність? // Там само. – С. 74.

5. Мальгін А. Вказ праця. – С. 68, 61.