Розділ 5.
ПОЛІТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ І ПРАВОВИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
І ПРАВОВИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ НАРОДУ-РЕПАТРІАНТА

Якість, вектори і варіанти соціально-адаптаційних змін у сфері економіки, культури, ідеології та суспільної свідомості великою мірою визначаються політичною ситуацією і політичними відносинами та діями, особливостями, принципами і нормами правового регулювання відповідних процесів. Політика і право можуть або сприяти необхідним змінам, або їх гальмувати. Власне, й самі політико-правові відносини та їхні складники і суб’єкти – держава та її інститути, органи місцевого самоврядування, законодавство, політичні партії, громадські організації та їх лідери, формалізовані й неформальні утворення, передовсім етнічні – мають адаптуватися до змін суспільної ситуації і регулювати цю ситуацію таким чином, щоб забезпечували безконфліктне узгодження й реалізацію етнічних інтересів окремих громадян, спільнот і держави та суспільства в цілому. Однак досягти бажаного непросто. Адже чимало політичних акторів розглядають конфлікт як ефективний засіб досягнення своїх політичних цілей і завдань. Це стало очевидним з самого початку масового повернення кримських татар на батьківщину з місць депортації.

Зростання конфліктності спричинялося в багатьох випадках політичними діями не стільки центральної української влади, скільки інших суб’єктів етнополітики – місцевих владно-управлінських структур, політичних партій, національних російських, кримськотатарських, українських та інших організацій, регіональних лідерів, еліти та загалу етнічних груп. Державні органи України часто були вимушені займати жорстку безкомпромісну позицію, особливо коли до цього спонукала необхідність захисту конституційних засад державного устрою. В таких випадках загострювалися етнополітичні відносини між центральною владою та іншими етнополітичними суб’єктами. Тим часом м’якша поведінка центру унеможливлювалася з огляду на суспільну вагу питань, які викликали етнополітичне протистояння.

З конфліктопродукуючими діями окремих регіональних етнополітичних суб’єктів центральні владні структури України зіткнулися ще до отримання країною суверенного статусу, а надто – в процесі його утвердження, коли відцентрові тенденції в союзних республіках СРСР на рубежі 1980–1990-х років і тодішній так званий “парад суверенітетів” актуалізували теми відновлення Кримської автономії та правомочності передачі Кримської області від РРФСР до складу Української РСР. Ці теми опинилися серед основних під час 1990 року кампанії по виборах до Кримської обласної ради. Новообрані депутати, починаючи з першої сесії у квітні, дебатували їх до вересня, поки не ухвалили рішення про проведення всекримського референдуму. Через півтора місяці потому кримські комуністи на своїй обласній конференції поставили питання про доцільність проведення референдуму з метою відновлення Кримської АРСР як суб’єкта СРСР. Оскільки компартійна вертикаль на той час ще не була порушена, є підстави вважати, що згадана ухвала Кримської обласної партконференції була прийнята не без погодження з вищим керівництвом КПРС. 12 листопада 1990 року позачергова сесія Кримської облради проголосувала відповідну пропозицію другого секретаря Кримського обкому КПУ Л. Грача і вирішила провести 20 січня 1991 року референдум про відновлення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору. До складу комісії з організації референдуму були включені лідер Національного руху кримських татар (НРКТ) Ю. Османов, від інших репатріантів – А. Данелян і Х. Шонус. Проти проведення референдуму виступила Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). 8 листопада 1990 року її керівництвом на чолі з М. Джемільовим було заявлено, що референдум російськомовного населення, переселеного в Крим після депортації кримських татар, буде грубим зневажанням прав кримськотатарського народу і не матиме юридичної сили¹ .

Референдум відбувся у визначений строк. Понад 93% тих, хто взяли в ньому участь (такі становили 81,37% від внесених у списки для голосування), висловились “за”. Не очікуючи офіційної реакції вищих владних органів СРСР, не заслухавши представників прибулої до Києва делегації ОКНР, сесія Верховної Ради УРСР 12 лютого 1991 року ухвалила Закон, яким в межах території Кримської області відновлювалася Кримська АРСР у складі Української РСР. Центральна Рада ОКНР у своєму Зверненні до Міжнародного Гельсінського комітету з прав людини заявила про утворення на національній території кримських татар ще однієї російськомовної республіки, чим порушено права кримськотатарського народу² .

Історія протистояння між властями України і автономії навколо розмежування їх повноважень, а також між властями автономії і кримськотатарським рухом описана доволі детально³ . Тут обмежимося виокремленням епізодів, у яких політична поведінка суб’єктів цих відносин могла трансформувати юридичну колізію в силове протистояння сторін, кожна з яких була переконана у правовій обґрунтованості своїх домагань.

Отже, на початку 1991 року Кримська область набула статусу адміністративно-територіальної автономії в складі України. Однак чисельне й інше домінування росіян і російськомовних громадян серед населення автономного утворення надавало і надає йому ознак етнотериторіальності. Цю обставину використовувала тогочасна місцева владна еліта. У своїх діях всупереч центральній владі й законам України вона апелювала до етнічних почуттів російської більшості півострова. Це надавало політико-правовому протистоянню між Києвом і Сімферополем ознак етнічного конфлікту. Принаймні в разі подальшого загострення цього протистояння конфлікт міг перерости із власне політичного в етнополітичний.

Після проголошення незалежності і визначення статусу України як унітарної держави наявність в її складі автономного утворення вимагала невідкладних рішень щодо розмежування повноважень між цими двома суб’єктами. Про це йшлося на зустрічі делегації Президії ВР України з Президією Верховної Ради (ВР) Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки 5 лютого 1992 року. Сторони домовились упродовж місяця вирішити питання про розмежування повноважень між Кримом та Україною, погодилися, що всі питання власності, яка перебуває під юрисдикцією кримських властей, мають вирішуватися за згодою й під контролем Верховної Ради автономії⁴. Необхідно було знайти такий баланс інтересів, який не суперечив би законодавству держави.

Спроба Верховної Ради України дійти згоди через прийняття закону “Про статус Автономної Республіки Крим” показала, що компромісність, яку було покладено в основу відповідного законопроекту, може мати різноспрямовані впливи на стан етнополітичних відносин. Так, реакція кримської сторони на цей документ засвідчила, що компроміс як форма обопільних поступок може не тільки задовольняти обидві або одну зі сторін. Компроміс здатен також викликати невдоволення сторін, якщо поступки однієї з них назустріч вимогам іншої видаються останній несумісними з її стартовими очікуваннями. Саме такою була реакція ВР Кримської автономії на згаданий документ українського парламенту.

Кримська ВР могла запропонувати свій варіант компромісу, але замість продовження узгоджувального процесу вдалася до демонстрації безкомпромісності. 5 травня 1992 року вона ухвалила “Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим” і на його підтвердження постановила провести всекримський референдум. Наступного дня ВР Криму проголосувала за Конституцію республіки, якою визначався її статус як складової частини Української держави, але разом з тим Крим проголошувався державою, яка будує відносини з Україною на основі угод і договорів⁵ .

Так було ініційовано правовий конфлікт навколо питання про адміністративно-державний устрій України.

Конфліктопровокуючий характер дій кримського парламенту підтвердила реакція на них з боку Києва. Держкомнац України виступив із заявою, ключові тези якої не залишали сумнівів у готовності центральної влади до конфлікту. По-перше, ініціатори рішень кримського парламенту були ототожнені з “політичними владолюбцями і авантюристами” , які вже кинули у багаття національної ворожнечі десятки тисяч людей. По-друге, рішення ВР АРК були оцінені як “зазіхання на територіальну цілісність України”, тобто протизаконні. По-третє, у заяві попереджалося про майбутні наслідки акції – політичну та економічну ізоляцію Криму, його розкол, подібний кривавим подіям у Нагірному Карабасі і Придністров’ї, руйнування економічних зв’язків півострова з усією Україною, що спричинить катастрофу для всіх прошарків кримського населення і зниження рівня їхнього життя. По-четверте, сам референдум був визначений безпідставним з позицій права, отже, ставало зрозумілим, що у разі проведення він буде визнаний незаконним. По-п’яте, заява містила заклик до населення Криму не дати ввести себе в оману, що означало готовність до дій по протиставленню населення півострова його владним структурам⁶ .

Подібним чином до ухвал кримського парламенту поставилась і Президія ВР України. Вона доручила юридичним службам підготувати висновки щодо відповідності цих ухвал законам і Конституції України⁷ – так традиційно діють у випадках виникнення правової колізії і наміру виходити з неї за допомогою засобів загальнодержавного впливу.

Згадані рішення ВР автономії також спровокували різку на них реакцію з боку кримських татар. Меджліс кримських татар в ході спеціального засідання 9 – 10 травня 1992 року не лише засудив Акт, прийнятий Верховною Радою Криму, а й зажадав від Президента і Верховної Ради України покласти край незаконним діям влади автономії. Керівництву Меджлісу було надано можливість виступити на засіданні сесії ВР України. Ця виборна структура кримських татар набувала дедалі більшої ваги.

По суті, Меджліс став союзником Києва, хоча і розходився з ним у розумінні шляхів і цілей розв’язання проблеми: Київ прагнув підпорядкувати Крим законам України, для кримських татар головним було домагання права на національне самовизначення за своїм народом. Тому керівники Меджлісу критикували центральну українську владу за визнання нею кримської автономії у тому вигляді, в якому вона постала у 1991 році, за ігнорування права кримськотатарського народу на національне самовизначення, за кон’юнктурну позицію щодо кримських татар під час загострення ситуації на півострові, за небажання визнавати Меджліс представницьким органом кримськотатарського народу⁸. Попри ці розбіжності, Меджліс і надалі займав тверду позицію на боці української столиці в її протистоянні з властями Криму, демонстрував готовність до рішучих дій навіть у разі переростання цього протистояння в силовий конфлікт. Про це свідчила прийнята ним постанова “Про військову службу кримських татар”, якою всі татари призовного віку, що знаходилися за межами Криму, закликалися негайно приїхати до нього⁹ .

Новий виток загострення відносин між Україною і владою автономії виник у зв’язку з ускладненням внутрішньокримської політичної ситуації. Але безпосереднім поштовхом до цього загострення знову стала опозиція кримського парламенту щодо Києва у питанні співвідношення законодавств України і автономії. Фактична відмова кримської ВР виконати постанову ВР України про приведення Конституції і законів автономії у відповідність із загальноукраїнськими (листопад 1994 року), “денонсація” кримським парламентом “біловезьких угод” і прийняття ним закону про вибори до місцевих органів влади, який суперечив відповідному закону України, змусили український парламент спочатку позбавити чинності 40 законодавчих актів Криму (листопад 1994 року), а потім – скасувати Конституцію і деякі закони автономії та прийняти закон “Про Автономну Республіку Крим”, яким суттєво обмежувалися повноваження останньої і скасовувалася посада Президента Криму¹⁰ .

В обох описаних ситуаціях щодо визначення статусу Криму і повноважень його органів влади конфліктопровокуючі дії Сімферополя не тільки не принесли йому успіху, але й завершувалися скороченням його повноважень. Київ знаходив можливості обмежити амбіції кримських властей, не дозволяючи юридичному конфлікту перерости в конфлікт силовий. ВР АРК, відповідно, після кожної невдачі ставала менш самовпевненою і наступальною щодо позиції і дій центральних українських властей.

Не останню роль у таких змінах політичної поведінки проросійськи налаштованих керівників і громадських організацій Криму відіграла правова нормалізація україно-російських відносин щодо Криму, Севастополя та Чорноморського флоту. Адже на кримському півострові, де етнічні росіяни становлять понад дві третини населення, проросійські настрої великої частини загалу та місцевої еліти, з одного боку, живилися сподіваннями на підтримку з боку Росії, а з другого – провокували у російської еліти й російського загалу відповідні геополітичні очікування. Показовою щодо цього була заява лідера проросійських радикалів Криму початку 1990-х років Ю. Мєшкова: “Майбутнє Криму у складі РРФСР”¹¹ .

Подібні декларації використовувалися частиною державного бомонду Росії як аргумент для легітимації спроб втручання в етнополітичну ситуацію в Україні.

Звичайно, опікування історичних батьківщин своїми етнічними родичами в інших країнах є загальносвітовою практикою і в цілому позитивно сприймається міжнародним співтовариством, оскільки двостороння співпраця держав у гуманітарній сфері містить потенціал взаєморозуміння й сприяє зміцненню міжнародної безпеки. Однак наслідки намагань з боку Росії вплинути на етнонаціональне середовище України не завжди відповідали завданням гармонізації стосунків між обома державами і їхніми народами. Практично від початку існування незалежної України державні органи й окремі політичні діячі Росії своїми заявами та діями підштовхували російську громаду Криму до конфлікту з національною більшістю української держави. Вже через три дні по проголошенні Україною незалежності відомий російський політик (до всього, з табору демократів) Г. Попов поставив під сумнів належність їй Криму та Одеської області¹². Був даний старт потужній кампанії морально-політичного тиску на українське керівництво з боку шовіністично налаштованих російських політичних кіл. Масштаб цього тиску навіть змусив першого Президента України Л. Кравчука офіційно заявити: “Ніколи наші сини і доньки не ступлять на чужу землю у якості загарбників, гнобителів, насильників, ніколи не проллється наша кров у братовбивчих війнах. Разом з тим ми гостро і принципово сприймаємо будь-які прояви імперського мислення, зазіхань на нашу молоду свободу. Незалежна Україна ніколи й нікому не дозволить диктувати собі будь-які умови”¹³ .

Але владні органи Російської Федерації не припиняли акцій, які загрожували провокуванням міжетнічної напруженості в Україні. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ ухвалила резолюцію про невизнання передачі (у 1954 році) Криму до складу Української РСР. 9 липня 1993 року цей самий орган ухвалив постанову “Про статус м. Севастополя”. Документом “підтверджувався” статус міста як головної бази Чорноморського флоту Росії. Причому постанова містила доручення російському уряду вжити заходів щодо матеріального і фінансового забезпечення Севастополя¹⁴ .

Такі та подібні їм рішення й заяви живили сподівання проросійських націонал-радикалів Криму на можливість переходу півострова під юрисдикцію Росії. Активність у цьому напрямі розгорнув Конгрес російського народу Криму. 5 жовтня 1996 року він виступив з декларацією, яка закликала до утворення “Російського державного союзу” у складі Росії, України та Білорусії, до формування “російської державної влади у державних структурах Києва і Сімферополя”, вимагала скасування буцімто “протизаконних правових актів, які носять чітко виражений антиросійський характер”¹⁵. Саме так характеризувався російською стороною український курс на європейську інтеграцію, на утвердження та розширення сфери застосування культури і мови титульного етносу держави.

16 жовтня 1996 року Держдума РФ ухвалила постанову про припинення розподілу Чорноморського флоту, а 24 жовтня – звернулася до Верховної Ради України з пропозицією відмовитися від своєї позиції щодо флоту та державної належності Севастополя і всього Криму. 5 грудня 1996 року Держдума прийняла нову постанову стосовно Севастополя. Її зміст зводився до одностороннього проголошення російського статусу міста¹⁶. Цей крок каталізував конфліктні настрої серед проросійських кіл у Севастополі. Наприкінці грудня вони провели мітинг на підтримку рішення Держдуми Росії, а також запланували подальші акції з практичної реалізації своїх вимог: блокування адміністративних будинків, спонукання представника Президента України до того, щоб він погодився з проведенням сесії міськради, яка б підтвердила російський статус Севастополя. Вже після мітингу численна група його учасників намагалася здійснити психологічний тиск на мера міста, який стояв на позиції, що Севастополь залишається під українською юрисдикцією¹⁷ .

Підписання у 1997 році широкомасштабного договору між Україною і Росією, а також досягнення угоди щодо Чорноморського флоту задекларувало взаємовизнання сторонами існуючих міждержавних кордонів. Таким чином остаточно інституювалась українська належність Криму і Севастополя. Щоправда, це не вгамувало деяких російських націонал-радикально орієнтованих політиків (московський мер Ю.Лужков, приміром, досі називає Севастополь одинадцятою “префектурою” Москви), але поклало край територіальним і статусним дискусіям на офіційному міждержавному рівні. Відтоді заохочування сепаратистських настроїв серед кримчан означало б порушення норм міжнародного права і пряме втручання в справи суверенної Української держави. Було покладено край сподіванням російських політиків збільшити національний геополітичний ресурс шляхом відокремлення від України Криму, а кримських сепаратистів позбавлено підстав апелювати до своїх однодумців у владі Російської Федерації. Отже, посилювалась схильність місцевої політичної еліти до компромісу.

Під час обговорення депутатами ВР автономії узгодженого із чинною Конституцією України проекту нової Конституції АРК у листопаді 1998 року голова кримського парламенту Л. Грач зайняв лояльну позицію щодо органів влади і правового поля України. Це дало змогу в грудні того ж року прийняти документ у загалом безконфліктній атмосфері¹⁸.

Тим часом нова Конституція Криму отримала негативну оцінку з боку кримськотатарських лідерів. Голова Меджлісу М. Джемільов розцінив цей документ як засіб перетворити Крим на “виключно російський плацдарм на території України з майже бонапартистськими повноваженнями комуністичного лідера цього (кримського – В.К.) парламенту”, маючи на увазі Л. Грача як основного лобіста Конституції автономії. Один з чільних представників Меджлісу Н. Бекіров висловив обурення з приводу того, що проект Конституції було розроблено і подано без участі кримських татар. Цим документом, на його думку, відверто встановлювався політичний, мовний і культурний пріоритет російськомовного населення автономії¹⁹ .

Різко негативна реакція кримськотатарської політичної еліти на Конституцію АРК 1998 року відбивала, окрім іншого, накопичене нею невдоволення ставленням місцевих властей до кримськотатарського представництва у владі. Розселення кримських татар, які поверталися на батьківщину, проходило і проходить переважно дисперсно або, в кращому разі, анклавно-дисперсно. За тогочасної виборчої системи мажоритарних одномандатних виборчих округів їх можливості здобути більшість бодай в одному окрузі по виборах до Верховних Рад автономії та України уявлялися як безперспективні. Порядок проведення виборів усталював ситуацію розриву між питомою вагою репатріантів серед населення півострова та участю у владних органах.

Обмеження в доступі до влади кримські татари відчули одразу внаслідок дій місцевих владних органів щодо репатріантів. Дії ці, певною мірою, мали сприяти впорядкуванню процесу повернення. Але вони ж в аспекті відновлення справедливості щодо депортованих, а також з позиції політичних інтересів кримськотатарського народу та громадян інших національностей, які поверталися, по суті, були дискримінаційними. Так, у 1993 році влада півострова ввела у дію Тимчасове положення про реєстрацію в Криму громадян, що проживають або прописані за межами України, а також тих, що не мають постійного місця проживання. Особи, які поверталися з інших республік колишнього СРСР, формально підпадали під дію цього положення. Вони були зобов’язані упродовж доби з часу прибуття до Криму реєструватися в органах внутрішніх справ, сплачуючи при цьому реєстраційний збір. Термін реєстрації не мав перевищувати 30 днів, а продовжуватися він міг знову таки не більше, ніж на 30 днів у кожному конкретному випадку. Особи, визнані такими, що ухиляються від реєстрації, могли бути оштрафовані на 100 мінімальних заробітних плат або взагалі виселені за межі Криму. Виселенню підлягали й ті, хто не мав дозволу на проживання.²⁰ Поряд з іншими негативами, така практика ускладнювала процеси набуття репатріантами українського громадянства і їхньої участі у формуванні владних органів.

Майже всі кримські татари та інші репатріанти не мали постійного місця проживання у Криму, оскільки не мали житла. Отже, вони автоматично підпадали під дію вищезгаданого Тимчасового положення. Постійність місця проживання визначалася наявністю прописки, а остання надавалася тим, хто мали збудоване житло. Невелику поступку репатріантам робила груднева 1993 року Постанова Ради Міністрів АРК: як виняток, тим, хто не завершили будівництва індивідуального житла, дозволялося прописуватися або у родичів, або за адресами наявних земельних ділянок з незавершеним будівництвом житла (“на кілках”)²¹ .

Питання прописки і паспортного режиму були не єдиними, де обмежувальні дії влади викликали протестні настрої репатріантів, особливо їх найчисельнішої частини, для якої Крим був історичною батьківщиною – кримських татар. Обмеження мали місце також при вирішенні питань розселення, виділення земельних ділянок, працевлаштування. У переважній більшості випадків репатріанти поверталися до Криму “безадресно”, оскільки колишніх їхніх поселень і помешкань на той час або не існувало, або в них проживали інші люди. Для відстоювання інтересів своєї спільноти, в тому числі через діалог з владою, кримськотатарські лідери обрали шлях утворення представницького органу свого народу. ІІ Курултай (національний з’їзд) кримських татар у червні 1991 року обрав Меджліс як орган самоуправління народу; було ухвалено також рішення про утворення місцевих меджлісів. Курултай прийняв “Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу”. Цей документ проголосив курс на створення в Криму кримськотатарської національно-територіальної автономії.

Названі ухвали Курултаю суперечили чинному на той час радянському законодавству. І цим скористалася кримська влада. ВР Криму в своїй Постанові від 29 липня 1991 року № 83-1 “Про з’їзд (Курултай) представників кримських татар” оцінила з’їзд і його рішення як такі, що мають яскраво виражений націоналістичний характер, суперечать законодавству, є неправомочними. Щодо Меджлісу було заявлено, що він не може представляти кримськотатарський народ у взаємовідносинах з державними органами²². Така реакція влади автономії лише посилила активність кримськотатарських лідерів. 18 травня 1992 року в Сімферополі на траурному мітингу кримських татар з нагоди чергової річниці депортації були висловлені вимоги вирішувати долю Криму тільки за їхньою участю, визнати їхнє право на національно-територіальне утворення у складі України, визнати Меджліс представницьким органом народу і забезпечити його участь у переговорах з владою.²³

Попри виниклу формально-правову колізію влада автономії могла б стати на позицію врахування реалій без порушення законів. Принаймні, вирішення проблем облаштування репатріантів вимагало їхньої участі в обговоренні життєво важливих для них питань. Відповідно був потрібний діалог. Від імені кримських татар його міг вести якийсь представницький орган. Таким де-факто став Меджліс. Навіть якщо законодавство не дозволяло його офіційну реєстрацію в органах Міністерства юстиції, виконувати переговорну функцію уповноважені ним особи могли б і без статусної формалізації самого Меджлісу.

Тим часом конфронтаційна позиція кримської влади лише підштовхувала кримських татар до тіснішого згуртування навколо того ж таки Меджлісу, його авторитет в народі зростав. Принципова відмова влади від діалогу з цією структурою була виявом небажання рахуватися з ситуацією. Демонстративне ігнорування Меджлісу спричинило загострення стосунків влади автономії з усім кримськотатарським рухом, обмежувало узгоджувальні можливості переговорів, в тому числі у випадках конфліктного розвитку подій. Так, на початку жовтня 1992 року ВР Криму, зневаживши впливом Меджлісу на поведінку кримських татар, замість спроб зробити його учасником етнополітичного діалогу прийняла постанову, якою оцінила діяльність цього органу як антиконституційну, спрямовану на загострення політичної ситуації і розпалювання міжнаціонального розбрату. Правоохоронним органам республіки було доручено вжити заходів щоб “покласти край” антиконституційній діяльності Меджлісу та ОКНР. Влада АРК заявила про намір в місячний термін утворити полк міліції за рахунок республіканського бюджету²⁴. Протистояння підсилювалося звинуваченнями на адресу Меджлісу з боку ВР автономії у відмові від діалогу і провокуванні акцій масової непокори. Меджліс зреагував звинуваченням кримської влади у провокуванні конфлікту. Обопільні закиди лише загострювали ситуацію й відчужували сторони від пошуку шляхів порозуміння.

Через 8 років після прийняття ІІ Курултаєм згаданої Декларації лідер ОКНД М. Джемільов і надалі наполягав: “Крим історично належить кримським татарам і вони боротимуться за свої права всіма можливими способами. Якщо вимоги татар будуть ігноруватися і надалі, не виключено, що одного разу колони кримських татар перекриють залізничний рух і тим самим на якийсь час паралізують Крим”²⁵ . Тобто, лідер ОКНД не відкидав вірогідності застосування у конфлікті силових методів. Це викликало занепокоєння російськомовної більшості Криму і використовувалося деякими деструктивними силами на півострові як привід для нагнітання міжетнічної недовіри.

З іншого боку, конфліктні настрої у міжетнічних взаєминах на півострові немалою мірою генерувало вперте небажання влади автономії, яка представляє етнічну більшість Криму, усунути обмеження в доступі до владних структур кримських татар та інших репатріантів. Останні через конфігурацію свого розселення фактично позбавлені стабільних гарантій обрання своїх представників до Верховної Ради автономії, тому не мають достатніх політичних важелів впливу на вдосконалення законодавства і формування та діяльність конституційних виконавчих органів влади. Спроба віднайти механізми пом’якшення цих проблем шляхом квотування місць у парламенті за національною ознакою, хоч і була нетривалою, усе ж мала місце.

Вперше питання про квоту порушили лідери ОКНР у 1993 році під час обговорення республіканського закону “Про вибори до Верховної Ради АРК”. Меджліс вимагав, щоб у Криму були утворені 6 одномандатних національних округів для вірмен, болгар, греків, німців, караїмів та кримчаків, де обиралися б по одному депутату. Також Меджліс наполягав на створенні багатомандатного національного округу для кримських татар, що дало б їм можливість гарантовано обирати 22 депутатів ВР автономії. Причому право на участь у голосуванні у національних виборчих округах мало надаватися лише громадянам національності, для якої створено той або інший округ²⁶ .

17 вересня 1993 року Закон про вибори до Верховної Ради АРК було прийнято, але без статей, які передбачали б квоти для представників етносів-репатріантів. Обговорення цього питання було відкладене до 14 жовтня, значною мірою під тиском російських націоналістів, зокрема, лідера севастопольського Фронту національного порятунку О. Круглова та лідера Республіканської партії Криму Ю. Мєшкова, які заявили намір поставити питання про визначення квоти для етнічних росіян Криму²⁷ .

Пропозиція такого шляху розв’язання проблеми етнопредставництва у владі була швидше пропагандистською акцією, оскільки росіяни і загалом російськомовне населення півострова мали повну можливість обирати весь склад Верховної Ради АРК або його переважаючу більшість. Квоти ж цю їхню можливість тільки обмежили б. Квотування мало сенс як гарантована можливість для менш чисельних етнічних спільнот з числа раніше депортованих мати своїх представників у республіканському виборному органі. І як таке, виділення квот могло б бути актом справедливості з боку етнічної більшості. Намагаючись заблокувати виділення репатріантам гарантованих місць у парламенті, чільники російського етнічного руху в Криму демонстрували відсутність зі свого боку доброї волі, яка завжди є головною запорукою міжетнічного компромісу.

Таке не могло залишитися непоміченим кримськотатарськими лідерами. М. Джемільов оцінив прийнятий закон (без квот) як вибухонебезпечний²⁸ . Це розуміли і найбільш далекоглядні представники національної більшості. Голова ВР АРК М. Багров, який вніс пропозицію про квоти, закликав депутатів подумати про майбутнє міжнаціональних відносин в Криму. 14 жовтня 1993 року до прийнятого закону “Про вибори до Верховної Ради АРК” були внесені доповнення: кримським татарам виділялося 14 гарантованих депутатських місць із 100, вірменам, болгарам, грекам і німцям – по одному місцю²⁹ .

У 1994 – на початку 1998 років у ВР АРК активно функціонувала обрана на квотній основі кримськотатарська фракція. Але цього ж часу у ВР автономії посилили свої позиції і кримські комуністи – непримиренні противники квоти. Під їхнім тиском з закону про вибори, за яким обирались органи влади АРК у 1998 році, статті про квоти для репатріантів були вилучені. Так кримські комуністи убезпечили себе від посилення в місцевому парламенті антикомуністичної опозиції: адже більшість кримських татар послідовно демонструють антикомунізм і, відповідно, на тій самій позиції перебувала б і їхня фракція у Верховній Раді Криму. До того ж, на час виборів приблизно 80 тисяч – або більше половини кримських татар у віці, що дає право обирати і бути обраними, ще не отримали українського громадянства і тому були позбавлені можливості голосувати.

У результаті в 1998 році лише один кримський татарин став депутатом ВР АРК – комуніст Л. Безазієв. Серед обраних 779 депутатів районних рад кримських татар було 40 (5,1%), серед 428 депутатів міських рад – 7 (1,6%), серед 813 депутатів селищних рад – 32 (3,9%). Це при тому, що на час виборів частка кримських татар серед населення півострова зросла до приблизно 10%. Лише в сільських радах кримські татари були представлені співмірно з їх питомою вагою серед населення – 489 депутатів (11,8%) з 4150³⁰ .

Пропозиція Меджлісу поставити питання про довибори до ВР АРК на квотній основі або шляхом створення для кримських татар національних виборчих округів була проігнорована. У ВР України, яка могла б примусити кримський парламент піти назустріч кримським репатріантам, комуністична фракція заблокувала обговорення питання про довибори до ВР АРК на квотній основі. Тодішній спікер ВР України представник лівих сил О. Ткаченко повторив аргументи російських націоналістів: “… щодо квот у парламенті і уряді, то ці вимоги недоцільні. Адже росіяни й українці, інші народи також можуть вимагати квоти…. Це викличе тільки антагонізм, нагнітатиме обстановку ”³¹. Попередження заступника голови Меджлісу народного депутата України Р. Чубарова стосовно складу виборної кримської влади, де “відсутність представників народу (кримськотатарського – В.К.) означає, що розв’язання багатьох питань, пов’язаних з репатріантами, виноситиметься на площу”³² , не бралися до уваги. Понад те, впевнені у підтримці найбільшої фракції у Верховній Раді України – комуністичної, ліві й російські націоналістичні сили в автономії вирішили конституційним шляхом остаточно закрити питання про квоти.

У 1998 році кримський парламент прийняв нову Конституцію АРК. Вона не передбачає гарантій щодо депутатських місць для представників репатріантів. Готуючи відповідний проект, кримська влада свідомо ігнорувала Меджліс, черговий раз спровокувавши на конфронтацію його лідерів і кримськотатарський загал. Р. Чубаров мусив заявити: “Для того щоб Конституцію підтримали, її треба писати в Києві разом із представниками кримського парламенту і обов’язково врахувати кримськотатарський фактор… І найголовніше, що не влаштовує в запропонованому документі особисто мене, – це відсутність захисту інтересів кримських татар… Таким чином, саме Л. Грач (тодішній Голова ВР АРК, комуніст – В.К.) закрив шлях до інтегрування кримських татар у систему представницької влади Автономної Республіки Крим”³³ .

Конфліктні настрої серед кримських татар провокувалися також тим, що кримська влада обмежувала їх участь не лише у представницькому виборному органі автономії, а й у виконавчих структурах, при розгляді питань і реалізації проектів, де присутність представників різних об’єднань народу-репатріанта була б дуже корисною. Так, уповноважені від Меджлісу, який у 1992 році мав певні домовленості з владою української столиці, навіть не були введені до оргкомітету з проведення днів кримськотатарської культури і мистецтва у м. Києві у червні 1993 року; не було їх і в складі утвореної у 1998 році робочої групи з реалізації домовленості між Україною та Узбекистаном щодо вирішення питань набуття громадянства України депортованими громадянами та їхніми нащадками³⁴. У квітні 1999 року, не без задуму послабити вплив Меджлісу серед кримських татар, тогочасний спікер кримського парламенту Л. Грач утворив при своїй посаді консультативну структуру – “Раду кримськотатарських старійшин” (Раду Аксакалів) у складі старійшин (аксакалів), обраних “Конференцією ветеранів і активістів кримськотатарського народу”; консультації з іншими організаціями народу-репатріанта не проводилися³⁵ .

І все ж наприкінці 1990-х років влада Криму почала робити деякі кроки в напрямі ширшого залучення кримських татар до державно-політичного життя. Не останню роль у цьому зіграло утворення в травні 1999 року при Президентові України консультативно-дорадчої Ради представників кримськотатарського народу, до складу якої увійшли всі 33 члени Меджлісу. Відповідний Указ Президента України подав приклад компромісу, якого можна досягти не порушуючи чинного законодавства навіть за умов правової неврегульованості питання про статус Меджлісу як представницького органу кримських татар (пропозиції легалізувати Меджліс шляхом реєстрації його як громадської організації або політичної партії не приймаються ним як такі, що понижують його фактичний статус). 24 травня 1999 року Постановою Ради Міністрів АРК № 182 “Про заходи по розв’язанню проблем кримськотатарського народу” подібна президентській рада була створена при кримському урядові. Управлінню справами РМ АРК було доручено підготувати пропозиції щодо створення кадрового резерву з-поміж кримських татар і формування бази даних на кримських татар - випускників вузів для наступного їх працевлаштування на підприємствах і в установах³⁶ . Разом з тим, залучення кримських татар до участі в органах виконавчої влади відбувається повільно. На 1999 рік частка кримських татар у населенні Криму досягла 12%. Питома ж вага їх в органах влади становила 5,5%. За іншими джерелами – взагалі 1,5%. В органах внутрішніх справ кримських татар було 1,3%³⁷ . На початок 2001 року представництво народу в урядових структурах становило лише 2,3%³⁸. На кінець 2002 року, за даними Управління внутрішньої політики та інформаційних технологій РМ АРК, представництво кримських татар в органах виконавчої влади автономії дорівнювало 5,2 % (219 держслужбовців з 4 207), в тому числі: управління справами РМ АРК – 3, міністерства – 18, республіканські комітети – 29, райдержадміністрації – 95, органи місцевого самоврядування – 69 осіб³⁹ .

Такий міжетнічний “розподіл” влади викликав у кримських татар підозри щодо таємної змови проти них місцевого керівництва. Саме таке сприйняття ситуації відбилося в заяві Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України від 2 вересня 2000 року. В цьому документі правопорушення проти кримських татар з боку влади одного з районів були охарактеризовані як такі, що мають систематичний, а в деяких випадках тривалий характер, здійснені добре організованою групою осіб з використанням їхніх посад, засобів і ресурсів. На підставі цих висновків була висунута версія про існування в районі злочинного угруповання на зразок расистського Ку-клукс-клана та про причетність до нього глави райдержадміністрації, керівників районної міліції та районного прокурора.⁴⁰

Небажання керівництва автономії відновити квоти для кримських татар при формуванні місцевих владно-управлінських структур спричинило хвилю політичних протестів зі сторони народу-репатріанта. У травні 2000 року кримські татари влаштували наметове містечко біля будинку Верховної Ради АРК. У заяві Президії Меджлісу від 31 травня 2000 року з приводу цієї акції було повторено головну вимогу – забезпечити гарантоване представництво кримських татар в органах влади, бо “навмисна політична сегрегація кримських татар не дає користі нікому і лише створює на порожньому місці вогнище конфлікту між людьми різних національностей”⁴¹ .

Відповідальність за небезпеки такого розвитку політичної ситуації лідери кримських татар покладали на комуністів автономії, яких вони вважали головними винуватцями скасування квотного принципу. Показовою щодо цього була резолюція мітингу кримських татар у Сімферополі 17 жовтня 2001 року. В ній стверджувалося: “... доти, доки кримськотатарський народ через своїх депутатів і відповідальних перед ними чиновників у виконавчих органах не впливатиме на ситуацію законним парламентським шляхом, наші вимоги блокуватимуться комуно-шовіністичною більшістю нинішнього парламенту Автономної Республіки Крим”⁴². Так кримські татари підтримали позицію своїх лідерів, зокрема керівництва Меджлісу, який став впливовим суб’єктом етнополітичних відносин не лише в Криму, а й за його межами.

На характер і зміст цих відносин помітний вплив справляли й справляють також дії інших політичних сил, зокрема – кримських комуністів. Це переконливо засвідчують соціологічні “заміри” ситуації. Вони показують наявність у більшості населення автономії усвідомлюваного чи підсвідомого відчуття зв’язку між рівнем міжетнічної напруженості на півострові, з одного боку, та владними можливостями комуністів – з другого. До такого висновку спонукають результати опитувань, проведених Інститутом соціальних і політичних досліджень Академії педагогічних наук (АПН) України, а саме: до 1998 року рівень міжетнічної напруженості в Криму був достатньо низьким, кількість тих, хто очікували конфлікту, не перевищувала 20%; після приходу там до влади комуністів, висуванці яких стали домінувати у Верховній Раді АРК, а її саму очолив лідер місцевої парторганізації Л. Грач, вже в 1999 році рівень міжетнічної напруженості різко і відчутно зростає – піднімається втричі, досягаючи 61%, і так тримається аж до 2001 року; після програшу комуністів на виборах 2002 року цей рівень різко спадає – до тих самих 20%. У ті ж роки паралельно із соціологічними опитуваннями аналізувалася регіональна кримська преса. Виявилося, що саме в названий міжвиборний період тиражувалися найбільш агресивні статті стосовно певних етнічних груп. Отже, науковці виявили пряму залежність між діями певних політичних сил і рівнем міжетнічної напруженості на півострові⁴³ .

Ще одним тогочасним свідченням цієї залежності було наростання протестних настроїв серед кримських татар внаслідок “маневрів” керівників кримської організації Компартії України у зв’язку з їх підготовкою до призначених на березень 2002 року чергових виборів депутатів ВР АРК та місцевих органів влади. Йдеться про оприлюднення лідером кримських комуністів Л. Грачем наміру висунути від компартії кількох кандидатів – кримських татар до парламенту автономії. Реакція М. Джемільова була такою: “... радянські фокуси Грача стосовно нас не пройдуть. Ця людина так і не зрозуміла і не хоче зрозуміти, що ми доб’ємося представництва не просто етнічних кримських татар, а обрання представників кримськотатарського народу, які, ясна річ, повинні бути обрані саме цим народом, а не комуністами або ким би то не було ще. ... Оскільки серед кримських татар комуністів практично немає, а якщо і є, то їх можна перерахувати на пальцях, то грачевські депутати, якими б вони не були чистокровними кримськими татарами, зрозуміло, не будуть розглядатися як представники нашого народу. Вони будуть розглядатися як представники тієї партії, яка перешкоджає поновленню законних прав нашого народу”⁴⁴ .

Енергійні й ініціативні дії політичних лідерів кримських татар на електоральному полі автономії на стали марними. Після виборів 31 березня 2002 року ситуація з кримськотатарським представництвом у складі депутатів рад різного рівня суттєво покращилася: 8 мандатів – у ВР АРК (разом з одним обраним висуванцем Компартії України), 992 (13,9%) у місцевих радах, з них 63 (4,9%) – у містах республіканського значення, 839 (16%) – у сільських районах. Є підстави погодитися, що поряд з іншими чинниками цьому сприяли такі фактори: понад 60-тисячне, порівняно з 1998 роком, збільшення чисельності кримських татар-виборців (внаслідок дії новоприйнятого закону “Про громадянство України” та двосторонньої угоди між Україною й Узбекистаном щодо питань громадянства депортованих осіб та їх нащадків); порівняно висока активність виборців; вдало організована кампанія з узгодження єдиних кандидатів від кримських татар у виборчих округах; обстоювання цими кандидатами програм, актуальних для всіх громадян байдуже від їх етнічної належності ⁴⁵ . Однак підсумки виборів 2002 року не змінили переконання лідерів Меджлісу в тому, що “за умов, коли дійсний вибір кримськотатарського електорату, який перебуває у непорівнюваній кількісній меншості, не буде деформуватися арифметичною більшістю голосів кількісно переважаючого некримськотатарського електорату, тільки тоді кримські татари матимуть реальні можливості не тільки брати участь у виборах, а і певною мірою реально впливати на їх результати”⁴⁶. Меджліс продовжує дотримуватися позиції про необхідність упровадження спеціальних виборчих квот для представників своєї етнічної спільноти.

За роки незалежності і особливо в процесі та після виборів депутатів парламенту України та Верховної Ради АРК і місцевих рад у 2002 році, а також в ході президентських виборів в Україні 2004 року в Криму склалися відносно усталені групи інтересів, представлені в регіональних партійних осередках та громадських організаціях і блоках з власними масмедійними ресурсами. Однак попри те, що в регіоні функціонують відділення практично всіх великих загальноукраїнських партій, тут так і не сформувалося скільки-небудь потужної групи, здатної домінувати на місцевому політичному та (або) економічному просторі, як, приміром, це сталося в Донецькій області. Тому парламент і уряд автономії постійно перебувають у динамічному русі внутрікримських домовленостей, сторони яких нерідко утворюють несподівані в ідейно-політичному сенсі альянси, а також змушені звертатися за підтримкою до Президента держави та впливових угруповань всеукраїнського рівня. Вибори рад всіх рівнів у 2006 році, які відбудуться за пропорційною системою, вірогідно внесуть значні зміни в політичні конфігурації, що склалися. В цих конфігураціях найвпливовішими є кілька кримських регіональних організацій (КРО) політичних партій України.

КРО Партії регіонів. Очолює депутат і перший заступник голови республіканського парламенту В. Кисельов. Пізнаваність і електоральну підтримку партія здобула головним чином під час прем’єрства В. Януковича та президентської кампанії 2004 року, а також популярними в регіоні ідеями регіоналізму. Члени партії – депутати ВР АРК входять у фракцію “Блок Віктора Януковича”, яка нараховує 20 членів (1/5 депутатського корпусу). Два “регіонали” – А. Грищенко та М. Колісниченко – віце-прем’єри кримського уряду. Крім того, ресурсами організації є зважена й толерантна політична поведінка Голови ВР АРК Б. Дейча, який вміло регулює динаміку інтересів місцевих еліт, в тому числі на рівні не тільки республіканської законодавчої, а й виконавчої влади, можливості парламентської газети “Крымские известия”, щотижневика “Республика Крым”, інформаційних програм Державної ТРК, а також найтиражнішої на півострові “Крымской правды”. КРО ПР активно інтегрує в свої лави керівництво Російської общини Криму та партії “Руський блок” (О. Родивилов).

КРО нещодавно створеної партії “Народний Союз “Наша Україна”. Очолює народний депутат України В. Шкляр, який претендував на посаду глави уряду автономії. Але очолив Раду Міністрів АРК вже згадуваний його однопартієць А. Бурдюгов. Цей вищий орган виконавчої влади спирається на партійну фракцію та домовленості з іншими фракційними утвореннями Верховної Ради автономії, а також на підтримку Президента України В. Ющенка і ту частину місцевої еліти, яка за будь-якої “політичної погоди” більше схильна бути з владою, аніж в опозиції. Виконком КРО НСНУ очолив народний депутат В. Горбатов. Має можливість активно використовувати Державну телерадіокомпанію “Крим” та щоденну кабмінівську “Крымскую газету”. Створила власні пресові видання – газети “Новую Крымскую” и “Таврические ведомости”.

КРО Народно-демократичної партії. Після президентських виборів її голова С. Куніцин мусив піти з посади керівника уряду автономії. Однак організація має розгалужену структуру в районах і багатьох населених пунктах, а також певні бізнес- та інформаційні ресурси: щотижневу газету “Крымский обозреватель”, FM-радіостанцію “Лидер” та інші.

КРО Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Одна з найбільш структурованих та організованих партійних організацій регіону. Опозиційна до чинної влади. Популярність здобула і підтримує не тільки під час виборчих кампаній, а й у “міжсезоння”. Очолює республіканський осередок народний депутат України Ю. Фікс. Членами організації є кілька народних депутатів, з іменами яких пов’язують підприємства паливно-енергетичного комплексу автономії, а також 4 депутати республіканського парламенту. Масмедійний ресурс представлений переважно місцевим додатком до всеукраїнської партійної “Нашей газеты +”.

КРО Комуністичної партії України. Розгалужена, дисциплінована опозиційна партійна структура зі стійким електоратом і сильним лідером Л. Грачем. Маючи доволі чисельну фракцію, організація нині менше впливає на реальні політичні процеси, можливо, через поразку лідера на республіканських виборах і його депутатство у Верховній Раді України. Однак представниця партії О. Асмолова працює віце-прем’єром в уряді А. Бурдюгова. Партійна газета “Коммунист Крыма” мало популярна. Але цю обставину не варто відносити до слабких місць організації, оскільки комуністи тісно співпрацюють з однією з найпопулярніших в автономії щотижневою газетою “Крымская правда”. З метою розширення електоральної бази цієї політичної сили за рахунок російсько-орієнтованого електорату Л. Грач успішно розбудовує в автономії структури Всеукраїнського громадського об’єднання “Наследники Богдана Хмельницкого”. Останні жорстко опозиційні до Меджлісу.

КРО партії “Трудова Україна”. Тривалий час була тісно пов’язана з народним депутатом В. Горбатовим. Керівник організації В. Тетерятников відзначився активною участю в кримському об’єднаному штабі В. Януковича. І без того маловпливова КРО переживає кризу разом з усією партією через конфлікт між В. Коновалюком, В. Сивковичем та О. Кужель.

КРО партії “Союз”. Неформальним лідером на всеукраїнському і офіційним на республіканському рівні є народний депутат України Л. Миримський. Від початку створення і особливо після останніх президентських виборів активно експлуатує ідею союзу слов’янських держав, проросійський та російськомовний фактори серед частини населення автономії.

Популярність тримається на активній опозиційній діяльності в республіканському парламенті, а також на ресурсах контрольованого Л. Миримським медіа-холдингу, до якого входить популярна газета “Крымское время”.

Російська громада Криму (РГК). Очолює О. Родивілов. Об’єднання формально не є політичною партією. Однак після успішних виборів до Верховної Ради АРК (6 депутатів) стало таким по суті. РГК входила до складу утвореного в 2001 році “Руського блоку Криму” разом з Російським рухом Криму та Конгресом російських громад Криму. Після президентських виборів продовжує співпрацю з Партією Регіонів і її лідером В. Януковичем. Видає газету “Русский мир”. Популярність поміж російськомовного населення здобуває агресивною антимеджлісівською позицією. Основним джерелом фінансової підтримки спершу був фінансований мером Москви Російський культурний центр у Сімферополі. Останнім часом культурний центр дистанціювався від політики в бік реального сприяння розвитку російського мовного та культурного середовища.

В проросійських та антимеджлісівських діях РГК співпрацює зі структурами, контрольованими Л. Грачем та Л. Миримським, які, втім, будуть конкурувати між собою під час виборів 2006 року.

КРО Народної партії – елітна група аграріїв Криму, очолювана А. Корнійчуком – відомим і впливовим кримським політиком. Невисока політична активність організації та низька її присутність в загальнореспубліканському інформаційному просторі компенсується наявністю в її лавах формальних і неформальних лідерів в сільськогосподарських районах автономії, які, до всього, контролюють значну частину преси місцевого рівня.

Громадська організація “Прозора влада”. Очолює в минулому прем’єр-міністр КМ АРК А. Сенченко. Порівняно невелика кількість членів компенсується їх вагомістю у владному та бізнесовому секторах автономії, ініціативністю та підприємливістю керівника. Основним ресурсом впливу групи в автономії є популярна ТРК “Черноморская”. А з осені 2005 року ще й особистий авторитет Ю. Тимошенко – лідера “Батьківщини” та іменного всеукраїнського політичного блоку, республіканські структури яких А. Сенченко очолив як виконуючий обов’язки керівника. Такий альянс підвищує можливості КРО “Батьківщини” в регіоні, в тому числі за рахунок спроб створити альтернативу Меджлісу як виразнику інтересів репатріантів: визначився вектор співпраці з рухом “Кримськотатарський блок” (Е. Гафаров та інші), готуються заходи із залучення парламентських можливостей “Батьківщини” для вирішення проблем репатріантів.

Активізувала роботу досі не надто популярна, хоча й чисельна за кількістю членів КРО Соціалістичної партії України, новим керівником якої став П. Устенко, який тільки почав входження в політичну еліту АРК. КРО “педалює” тему кримської ідентичності і кримської солідарності через реалізацію пропагандистської кампанії “Я – кримчанин”.

Організація видає власну щотижневу газету “Вестник Тавриды”.

Останнім часом чимдалі гучніше заявляє про себе очолювана О. Гресом КРО однієї з наймолодших в державі Республіканської партії України. Серед найвідоміших її ініціатив – збір підписів під відкритим листом до глави держави з питанням: Які конкретно заходи Ви, як Президент України, маєте намір вчинити, щоб не допустити створення на території Криму державного утворення за національною ознакою. Під таким утворенням “республіканці” мають на увазі кримськотатарську автономію.

Натомість КРО Народного руху України саме кримських татар має основною своєю соціальною базою в Криму. Меджліс кримськотатарського народу традиційно блокується з НРУ, найперше під час виборів до Верховної ради України. Ще у передвиборній програмі 1998 року НРУ взяла на себе зобов’язання сприяти визнанню Курултаю та Меджлісу як представницьких органів кримськотатарського народу, визначенню правового статусу Криму в складі Української держави на основі природних прав його корінних народів”⁴⁷. Втім, остання формула дає простір для найрізноманітніших трактувань, зважаючи на широкий діапазон визначення понять “природні права” та “корінні народи”.

Всупереч поширеним уявленням кримськотатарська спільнота в суспільному просторі автономії представлена не тільки Меджлісом. Так, у підготовці та скликанні ІІ Курултаю кримськотатарського народу в Криму одну з вирішальних ролей відіграла Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). Її було утворено в Ташкенті 1989 року. Першим керівником ОКНР став М. Джемільов.

З серпня 1993 року в Україні офіційно зареєстровано Національний рух кримських татар (НРКТ). Ця організація виникла наприкінці 1980-х років навколо Ферганської ініціативної групи Ю. Османова (був убитий в листопаді 1993 року). Друкований орган руху – газета “Арекет”. Напрям діяльності – відновлення національної цілісності, прав і стану кримськотатарського народу.

Принципових відмінностей в стратегічних цілях ОКНР та НРКТ немає. Останній, тим не менше, різко критикує ОКНР та Меджліс, зокрема за співпрацю з українською владою, вбачаючи цій співпраці зраду національних інтересів. За змістом така критика виглядає швидше опозицією особисто до М. Джемільова, Р. Чубарова та деяких інших кримськотатарських лідерів. Можливо, саме тому авторитет і впливи НРКТ в народі невеликі і виявили тенденцію до пониження.

Під час останніх парламентських (2002 р.) і президентських (2004 р.) виборів активізувала свою діяльність в Криму пов’язана з донецькими елітами Партія мусульман України (ПМУ), лідер якої Е. Брагін не приховує намірів створити альтернативу Меджлісу. Ще під час парламентських виборів 1998 року ПМУ заявила про необхідність прийняття закону про статус кримськотатарського народу в Україні, відтворення в Криму національно-територіальної автономної республіки, використання тут кримськотатарської мови нарівні з державною та ін.⁴⁸ .

Опозиційність до Меджлісу демонструють ще кілька малочислених утворень – світських, як приміром, вищезгаданий “Кримськотатарський блок” (Е. Гафаров та інші) і, головним чином, – радикально-ісламістського штибу, передовсім ваххабітські формування.

Однак досі жодні спроби “посунути” Меджліс не давали успіху. Головна причина цього очевидна: починаючи з червня 1991 року, коли в Сімферополі відбувся ІІ Курултай – з’їзд, делегати якого обиралися від усього кримськотатарського народу і який проголосував перший склад Меджлісу, цей орган формується саме як представницький орган всього народу в період між засіданнями Курултаю. Тому його суспільна вага не співмірна з вагою будь-якої з понад п’ятдесяти кримськотатарських громадських організацій. Крім того, Меджліс спирається на вибудувану донизу структуру меджлісів на місцях – міських, районних, планує утворити регіональні меджліси в місцях компактного проживання представників своєї спільноти за межами Криму – в Запорізькій, Херсонській областях. Через це лідери Меджлісу рішуче заперечують проти реєстрації своєї структури як політичної партії або організації і вимагають офіційного визнання повноправним представником всього кримськотатарського народу.

Критикуючи таку позицію, проросійські, комуністичні та деякі інші політичні сили автономії, в тому числі представлені в республіканській владі, використовують її як підставу для звинувачень Курултаю і Меджлісу в нелегітимності та нелегальності. І тим не менш вони змушені рахуватися з цими представницькими структурами народу-репатріанта.

Тим часом Меджліс де-факто визнали поза межами України в державах, де є кримськотатарська діаспора. З ним підтримують контакти керівництво Краснодарського краю Росії, урядові кола і неурядові структури Туреччини, Румунії, США, Німеччини та інших; він співпрацює з комісіями та програмами ООН, міжнародними європейськими організаціями.

Досвіду міжнародної співпраці засновники Меджлісу почали набувати ще до повернення народу на батьківщину, налагоджуючи контакти з зарубіжною кримськотатарською діаспорою, зокрема в США⁴⁹. Тут у середині 1970-х років утворився і розпочав активну роботу Національний центр кримських татар (НЦКТ). Його першовитоком був “Комітет боротьби за повернення кримських татар на свою батьківщину”, очолюваний Фікретом Юртером Киримли. НЦКТ неодноразово звертався до українського уряду й урядів інших держав і міжнародних організацій на підтримку вимог народу-репатріанта та його лідерів. Так, у 1993 році НЦКТ і його голова звернулися до керівників США, Німеччини, Великої Британії та України, а також до Генерального секретаря ООН з викладом свого бачення шляхів зняття етнополітичної напруги в Криму, зокрема, через утворення на території півострова кримськотатарської автономії⁵⁰ . НЦКТ клопотав також перед українським урядом про офіційне визнання Меджлісу кримськотатарського народу, сприяв діяльності Меджлісу в пошукові за кордоном джерел надання фінансової, технічної та іншої допомоги репатріантам.

Представники Меджлісу активно співробітничають також з Робочою групою ООН по корінних народах і використовують спільні напрацювання для обґрунтування вимог надання кримським татарам статусу корінного народу України.

Серед структур, з якими тісно співпрацює Меджліс – ООНівська Програма розвитку та інтеграції Криму (ПРІК). Місія ПРІК щорічно виділяє фінансову допомогу на соціально-культурний розвиток і благоустрій територій поселення репатріантів; через неї Меджліс має можливість напряму, без посередників, здійснювати інформаційний обмін з найавторитетнішою міжнародною установою – ООН⁵¹. Завданнями, які прагне вирішувати в Криму Місія, визначено такі: сприяння вдосконаленню системи місцевого самоуправління та процесам інтеграції шляхом стимулювання громадян багатонаціональних громад до активної участі в процесі покращення умов життя спільно з місцевими органами влади; скорочення економічної нерівності між групами, які користуються меншими правами, та іншим населенням шляхом створення можливостей для отримання доходів і працевлаштування, особливо через підтримку приватного підприємництва й розвитку малих та середніх підприємств; сприяння збільшенню терпимості та соціального єднання через освіту й культуру, поліпшення якості та збільшення доступності базової інфраструктури та соціальних послуг у бідних районах; підвищення здатності до реагування в районах потенційного виникнення конфліктів шляхом створення системи моніторингу людської безпеки та розвитку⁵² .

Благодійну допомогу на облаштування, придбання житла і будівництво молодіжних культурних центрів у місцях компактного проживання репатріантів – кримських татар надає Турецька агенція міжнародного співробітництва і розвитку (ТІКА). Тісно контактуючи з Меджлісом, ТІКА також налагоджує зв’язки з владою автономії задля розроблення й реалізації взаємовигідних інвестиційних проектів, упровадження яких може позитивно вплинути не лише на соціально-економічну, а й на етнополітичну ситуацію в регіоні⁵³. Певну допомогу народові-репатріанту надають різні урядові структури Туреччини. Її Міністерство освіти, приміром, у 2004 році запропонувало 45 місць у вузах своєї держави для безоплатного навчання кримськотатарської молоді⁵⁴. Меджліс разом з Кримськотатарським Молодіжним центром став одним з головних ініціаторів проведення в Стамбулі в листопаді 2005 року Курултаю Міжнародного об’єднання тюркської молоді.

В рамках своїх міжнародних контактів Меджліс прагне сприяти задоволенню релігійних потреб співвітчизників, надаючи при цьому першорядного значення підтриманню національної віросповідної традиції. Так, з 1997 року благодійний фонд “Крим-2000” тісно співпрацював з Саудівською Аравією в організації відправлення кримських прочан-мусульман до Мекки та Медини. Король Саудівської Аравії фінансував подібні поїздки (хадж) особам, список яких надавався названим фондом. Останній після 2001 року в організації хаджів почав тісно контактувати з фондом “Ас-Суна” (Прямий шлях), утвореним прибулим до Криму із Саудівської Аравії шейхом Мухаммед Аль-Катані. Обидва фонди спільно з заснованою іноземними студентами-мусульманами організацією “Бірлик” також опікувалися залученням коштів для будівництва мечетей та допомоги репатріантам. Однак через певний час у питаннях організації хаджів між названими фондами і Духовним управлінням мусульман Криму та Меджлісом виникли розбіжності. Вони вилилися в дискусію, однією з вірогідних спонук якої стала прихильність сторін різним версіям ісламу. Заступник Голови Меджлісу народний депутат України Р. Чубаров з цього приводу сказав так: “Дуже не хотілося б, щоб якісь фонди, окрім допомоги, ще й приносили нетрадиційні для кримських татар течії і тлумачення ісламу”⁵⁵ .

Навколо Меджлісу сформовано доволі потужну масмедійну групу, яка включає власну студію на ДТРК “Крым”, телекомпанію “Атлант-СВ” та радіокомпанію, журнал “Кырыым”, популярний щотижневик “Яны Дунья”, щотижневу газету “Голос Крыма”, Інформаційний бюлетень “Кримські студії”, журнал “Кримськотатарське питання” та низку інших видань.

З Меджлісом мусить рахуватися як кримська, так і всеукраїнська влада. Перший новопризначений після всеукраїнських президентських виборів голова кримського уряду В. Матвієнко підписав з Меджлісом протокол, яким узгоджувалися позиції та дії Ради Міністрів АРК і представників кримськотатарського народу. В травні 2005 року мали місце офіційні зустрічі Президента України В. Ющенка з лідерами Меджлісу, на яких обговорювалися як окремі проблеми репатріантів – соціально-економічні, участі у владі та інші, так і принципові – щодо бачення державно-політичних перспектив кримськотатарського народу. Тоді глава держави запропонував Меджлісу відмовитися від деяких вимог Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу. У відповідь М. Джемільов пояснював, що ця декларація передбачає суверенітет не як рух до якогось державного утворення, а лише розроблення механізмів представленості кримських татар в структурах представницької, виконавчої і судової влад, а також надання кримськотатарській мові статусу офіційної⁵⁶ .

Отже, і в питанні офіційного визнання статусу Меджлісу, і в частині тлумачення політичних перспектив народу-репатріанта першорядного значення набувають не політичні вимоги, заяви і пояснення, а чітка правова визначеність. Відсутність такої може стати спонукою не тільки до політико-правових дискусій, а й нерідко до не передбачуваних кроків, які суперечать чинному законодавству держави. В таких випадках колізія рідко обмежується власне юридичною сферою. І якщо не регулювати потенціал напруги, що виникає через різне правове розуміння політичних вимог, завжди реальною є небезпека загострення протистояння аж до силових його форм. Тому фахова дискусія з приводу стратегій законодавчого забезпечення процесу відновлення прав репатріантів та їх соціальної адаптації має бути актуалізована із залученням до неї всіх зацікавлених сторін і груп інтересів. В колі суб’єктів творення адаптаційного правового поля обов’язково мають бути представлені структури і представники кримськотатарського національного руху.

Чи не першим концептуальним викладом розуміння останніми принципів правового врегулювання кримськотатарської проблеми стала Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу, ухвалена ІІ Курултаєм 28 червня 1991 року. В ній стверджується:

“1. Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення так, як воно викладено в міжнародно-правових актах, визнаних світовим співтовариством. Політичне, економічне, духовне і культурне відродження кримськотатарського народу можливе тільки в його національній суверенній державі. До цієї мети буде прагнути кримськотатарський народ, використовуючи всі засоби, передбачені міжнародним правом.

2. Відносини між кримськими татарами і національними й етнічними групами, що проживають у Криму, повинні будуватися на основі взаємної поваги, визнання людських і громадянських прав та інтересів, повинне забезпечуватись суворе дотримання політичних, економічних, культурних, релігійних та інших законних прав усіх людей незалежно від їхньої етнічної приналежності”.

На розвиток Декларації Меджліс кримськотатарського народу 29 грудня 1991 року ухвалив проект Конституції Кримської республіки і запросив громадян до його широкого обговорення. Опублікований незабаром в газеті “Авдет”, проект декларував гарантії прав і свобод усіх людей, незалежно від раси, національності, політичних поглядів і віросповідання. Однак низка його положень засвідчила прихильність авторів документа до ідеї утворення в Криму суверенної етнократичної держави, яка на основі Договору з Україною входить до її складу. Громадяни Кримської Республіки кримські татари, кримчаки і караїми оголошувалися корінним населенням, по суті – “більш рівним” у правах, ніж “громадяни інших національностей, для яких через історичні обставини Крим став Батьківщиною”. Ця “більша рівність” визначалася положеннями, що, по-перше, корінне населення визнавалося виключним володарем права на самовизначення. По-друге, рішення з усіх питань державного і громадського життя, винесених на обговорення народу, вважалися прийнятими, коли за них проголосували понад половина громадян, що володіють виборчим правом, але тільки в разі голосування за ці рішення більше половини виборців з-поміж корінного населення. По-третє, парламент Республіки мав складатися з двох рівноправних палат, перша з яких (Рада народних представників) мала обиратися на основі рівного прямого виборчого права від територіальних виборчих округів, а друга (Меджліс) – обиралася Курултаєм і представляла корінне населення. При цьому всі рішення, включно з тими, що стосувалися структур виконавчої влади, вважалися ухваленими, якщо за них проголосували понад половина депутатів кожної з обох палат. По-четверте, Президентом Республіки міг стати лише кандидат, який отримав понад половину голосів усіх виборців, що голосували, в тому числі понад половину голосів виборців–представників корінного населення. Віце-президент Республіки обирався Курултаєм корінного населення. Етнократичний принцип було покладено також в основу низки інших положень проекту. Згідно з пропонованою системою представницьких органів в адміністративно-територіальних одиницях республіки, в їх структурі виокремлювалися ради різного рівня, а в місцях компактного проживання корінного населення – відповідні меджліси.

Серед українських і зарубіжних експертів та політиків ставлення до вищеназваного законопроекту виявилося переважно стриманим або й негативним. Передовсім через його невідповідність етнодемографічним та етнополітичним реаліям України й Криму та узвичаєним принципам державного будівництва на ґрунті рівних прав громадян, незалежно від їхнього етнічного походження і будь-яких інших відмінностей.

В інших документах Курултаю і Меджлісу формулюється завдання визначення статусу Криму в складі України за національно-територіальним принципом на основі реалізації кримськотатарським народом свого невід’ємного права на самовизначення та забезпечення гарантій дотримання прав і воль (так у тексті – авт.) усіх людей, незалежно від їхньої раси, національності, політичних поглядів та віросповідання. Саме так питання поставлене в Положенні про Меджліс кримськотатарського народу, доповненому й зміненому на першій сесії ІІІ Курултаю кримськотатарського народу в червні 1996 року.

Четверта сесія ІІІ Курултаю, яка відбулася в січні 2001 року – вже після ухвалення чинних Конституції України (1996 р.) та Конституції АРК (1998 р.), поставила завдання “перетворення статусу Автономної Республіки Крим в національно-територіальну автономію в складі незалежної демократичної України”. При цьому керівники Меджлісу наполягають на національній автономізації всього Криму і рішуче заперечують перспективу упровадження автономії в місцях компактного проживання кримських татар. Яких форм може набути процес і результат такої автономізації – питання залишається відкритим. Не тільки через відсутність проектних пропозицій з боку кримськотатарської громади, а й через те, що це питання взагалі не дискутується з огляду на конституційну унітарність Української держави. Цієї унітарності сучасна кримська автономія аж ніяк не спростовує. Вона є не державницьким, а саме адміністративно-територіальним утворенням, якому надано більшої самостійності шляхом децентралізації стосовно нього окремих функцій загальнодержавного управління, порівняно з іншими українськими територіями.

І все ж навряд чи слід надалі уникати наукової, а загалом і більш широкої суспільної дискусії та проектної роботи щодо форм реалізації кримськотатарським народом права на самовизначення. Тим більше, що міжнародне право пропонує великий набір варіантів такої реалізації – від державного самовизначення до різних видів самовизначення внутрішнього – культурного, соціального, економічного, політичного тощо, упровадження яких не порушує цілісності держави, в межах якої мешкає той або інший народ, менш численний, ніж більшість її населення.

Принаймні, один з таких варіантів обговорюється з 1993 року. Тоді московський Центр етнополітичних та регіональних досліджень Е. Паїна розробив документ під назвою “Шляхи самовизначення кримськотатарського народу”. Його автори запропонували визнати за репатріантами статус “корінного народу”. Ідею схвально прийняла кримськотатарська еліта. Однак при цьому вона не відмовилася від мети побудови суверенної національної держави, попри те, що статус корінного народу, як його досі тлумачать відповідні міжнародні акти, не передбачає права носіїв такого статусу на державне самовизначення.

Фахівці-правники з-поміж політичних активістів кримськотатарського національного руху підготували проекти “Концепції державної політики України щодо корінних народів” та Закону “Про статус кримськотатарського на-роду”⁵⁷. Законопроект “Про статус кримськотатарського народу”, зареєстрований з ініціативи народних депутатів Р. Безсмертного, М. Джемільова, В. Таран-Терена та Р. Чубарова у Верховній Раді України 3 вересня 2003 року за № 4098, лише деякими редакційними моментами відрізняється від тексту однойменного проекту, опублікованого в бюлетені Центру інформації та документації кримських татар “Кримські студії”⁵⁸. Окремі положення названих законопроектів суперечать нормам чинного законодавства України.

В разі їхнього схвалення в системі українського права може виникнути внутрішній конфлікт. Його розв’язання потребуватиме перегляду концептуальних засад законодавства у сфері етнонаціональних відносин.

Так, стаття 2 законопроекту “Про статус кримськотатарського народу” формулює підстави надання кримським татарам статусу “корінного народу України”. Йдеться, зокрема, про належність народу до “особливої категорії” етнічних спільнот, які проживають в Україні. Таке визначення формально не суперечить Конституції України, яка серед суб’єктів етнонаціональних відносин виокремлює і національні (власне, етнічні) меншини, і корінні народи. Але свого часу апріорне введення в Основний Закон поняття “корінні народи” викликало багато додаткових запитань, у тому числі про критерії віднесення тієї або іншої етнічної спільноти до корінних народів.

Ідентифікуючі ознаки “корінних народів” досьогодні не мають універсальної формалізації в міжнародних правових актах і в українському законодавстві. Про це писали науковці⁵⁹. Автори ж законопроекту “Про статус кримськотатарського народу” постулюють у ньому критерії “корінного народу”⁶⁰ , суголосні з частиною тих, які запропонувала створена під егідою ООН Робоча група щодо корінних народів. У підготовленому цією групою документі йдеться про проживання на землі предків або принаймні на частині цих земель; спільне походження від мешканців, які споконвіку населяли ці землі; спільна культура в цілому або в деяких її конкретних проявах (таких, як релігія, племінний спосіб життя, належність до певної спільноти корінного населення, одяг, засоби господарювання, стиль життя і т. ін.); мова (використання власної мови як єдиної мови, рідної мови, мови, яка застосовується для спілкування у родинних стосунках, або як основна, переважна, звична, загальна або звичайна); проживання у певних регіонах країни або у певних регіонах світу; інші суттєві умови⁶¹ . Робоча група ООН допускає визнання спільноти “корінним народом” не за обов’язковою сукупністю усіх вищенаведених критеріїв, а за відповідністю навіть деяким з них. За такого підходу при вирішенні питання про надання народу статусу “корінного” не обов’язковою може стати і ознака, за якою у міжнародне право був запроваджений сам термін “корінний народ” і яка винесена в назву відповідних документів – конвенцій МОП № 107 (1957 рік) і № 169 (1989 рік)⁶² .

Друга з них набула чинності з 5 вересня 1991 року, вона модернізувала зміст першої і закрила її для ратифікації. Але в назвах обох документів ідеться про корінні народи і народи, які ведуть племінний спосіб життя у незалежних країнах. При цьому Конвенція МОП №107 застосовувалася до осіб, що входили до складу певних груп населення. Конвенція МОП №169 проголосила свою чинність для суб’єктів групових прав – для народів. Таким чином МОП переглянула своє бачення співвідношення індивідуальних і колективних прав на користь других. Мабуть, для такої зміни пріоритетів були підстави. Спроба їх викладу зроблена в преамбулі документа. При цьому до його тексту (частина 2 статті 1) було введено положення, що основоположним критерієм визначення груп, на які поширюється положення Конвенції, є самоідентифікація народів як корінних або таких, що ведуть племінний спосіб життя. Упровадження цього принципу в українському законодавстві надавало б щонайменше кільком етнічним спільнотам України підстави для домагань політико-правового статусу корінного народу.

Так справді може статися в разі визнання на законодавчому рівні того, що племінний або напівплемінний спосіб життя не є обов’язковою умовою віднесення етносів до категорії корінних народів. Кримськотатарські правники вважають, що убезпеченням від такої ситуації є положення пункту 2 статті 2 підготовленого ними законопроекту. Там серед підстав надання кримським татарам статусу “корінного народу” зазначено, що “він не має етнічно тотожної національної держави або батьківщини поза межами України”; натомість “етнічні групи, історична батьківщина яких знаходиться за межами України і які мають етнічно тотожну національну державу, не вважаються корінними народами”, тобто являють собою звичайні національні меншини. Тим часом в Україні проживають етнічні групи, які хоча й мали колись у глибокій давнині етнічні батьківщини, нині території їх етногенезу входять до складу інших держав, з якими ці групи не є етнічно тотожними. Ці групи фактично вже не мають ні етнічних батьківщин, ані етнічно тотожних держав. Тому ніщо не заважає їм “самоідентифікуватися” як “корінні народи”. До таких етносів належать, приміром, роми (цигани), чиє втрачене генетичне коріння формувалося на території Індостану. Хоча з позиції і етнології, і правознавства немає підстав ідентифікувати ромів ні як корінний, ні як автохтонний народ України.

Іншим етнічним групам також не можна заборонити відмову від визнання своєї етнічної тотожності з певною національною державою (якщо визнати, що національні в етнічному сенсі держави взагалі існують) заради само-ідентифікації і визнання “корінними народами” з відповідним обсягом прав. Адже визнання наявності у спільноти етнічно тотожної їй національної держави, згідно з логікою Конвенції МОП №169, також має бути результатом самоідентифікації самої спільноти.

Приміром, чимало росіян України вважають, що вони не тотожні росіянам Росії, і при цьому заперечують проти віднесення їх до національних меншин України. В разі їхньої самоідентифікації як “корінного народу” навряд чи можна буде відшукати ґрунтовні аргументи, щоб відмовити їм у такому праві: адже кордони етнічної батьківщини росіян чітко не окреслені, а Російська Федерація, попри першу частину своєї назви, не може бути ідентифікована як етнічна російська держава. Подібно до росіян Слобожанщини і Півдня України, в свідомості болгар та гагаузів Буджацького степу, румун і молдован Буковини, греків Приазов’я, угорців Закарпаття панує переконання, що вони є корінними етносами місць свого компактного проживання. Важко сподіватися на швидкий успіх спроби переконати їх у протилежному, пояснюючи відмінності у застосуванні поняття “корінний народ” для означення правового статусу і поняття “етносу-автохтона” в етнодемографічному або побутовому сенсі.

Науковці ще в серпні 1996 року – невдовзі після ухвалення чинної Конституції Української держави звертали увагу колег і політиків на те, що введення в Основний Закон держави словосполучення “корінні народи” і пов’язане з цим фактом вірогідне прагнення здобути статус “корінного народу” кількома етнічними спільнотами України може призвести до конфліктних відносин між претендентами на цей статус та між ними і державною владою⁶³ . Висловлений тоді прогноз не був позбавлений слушності. Статус “корінного” народу дедалі більше приваблює частину представників українського поліетнічного загалу. Вияви цього мають місце зокрема тому, що не тільки частина політичних активістів етнічних спільнот України, а й деякі представники наукової громадськості та державних органів, які мають право законодавчої ініціативи, ототожнюють етнологічні терміни “автохтонний народ” та “автохтонна меншина” з правовим терміном “корінний народ”. Принаймні, до Державного комітету України у справах національностей та міграції надходять численні звернення від представників національних меншин, в яких порушуються питання щодо надання їхнім спільнотам статусу “корінних народів” або “автохтонних”. Йдеться про етнічні групи євреїв, угорців, румунів, греків, німців, вірмен, болгар, поляків, гагаузів та інших⁶⁴ , які у відповідності з досвідом міжнародного права на теренах України насправді не можуть називатися народами й віднесені до категорії меншин. Вірогідно, не без впливу таких звернень у Держкомнацміграції все ж було розроблено проект Закону України “Про статус корінних (автохтонних) народів України”, чинність якого пропонується поширити на громадян України білоруської, болгарської, вірменської, гагаузької, грецької, єврейської, караїмської, кримськотатарської, кримчацької, молдовської, польської, російської, румунської, словацької, угорської, чеської національностей⁶⁵ . Відповідно, особи інших національностей, що прибули й прибуватимуть в Україну внаслідок міграційних процесів, будуть ідентифікуватися як “звичайні”, а не корінні меншини.

Насправді ж “автохтонними народами” України можна називати лише українців, кримських татар, караїмів, кримчаків і гагаузів – 5 спільнот, етногенез яких відбувався на території їх теперішнього проживання. Названі у законопроекти українські білоруси, болгари, вірмени, греки, євреї, молдовани, поляки, росіяни, словаки та чехи є діаспорою відповідних народів, які живуть в державах на своїх історичних землях поза межами України. Населення України згаданих національностей у правовому сенсі є національними меншинами Української держави. І тільки до деяких з них, таких, наприклад, як румуни Чернівецької області та угорці Закарпаття, є підстави застосовувати поняття “автохтонні національні меншини” – не через їх укоріненість в Україні внаслідок тривалого тут проживання, а саме з огляду на специфіку їхнього етногенезу. Однак “корінними народами” в етнологічному і правовому сенсі вони також не є.

Змагальність за “статус” і належні “за статусом” права здатна спричинити небезпечну напругу в етнічних взаєминах не меншою мірою, ніж складнощі повномірного забезпечення відповідних прав через обмеженість фінансових та інших ресурсних можливостей Української держави, етнодемографічні, етносоціальні, етнокультурні й етнополітичні особливості України та її регіонів. Попри нечисленність караїмів та кримчаків Криму і відсутність явних протиріч між ними й кримськими татарами, не можна виключати незбігу інтересів навіть цих спільнот у майбутньому, якщо дискусії про доцільність і адекватність реаліям законодавчої ідентифікації етносів як корінних народів призведуть до нововведень в українській правовій практиці. Прогнозуючи можливі наслідки таких нововведень, очевидно, слід керуватися принципом “не нашкодь”. Трапляється, що новації не тільки не усувають старі проблеми, а й загострюють їх та створюють нові.

Тим часом, за власним визначенням розробників проекту Декларації Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів, у цьому документі колективні права викладені по-новому, вони “розглядаються такою мірою, яка є безпрецедентною для міжнародного права в галузі прав людини”⁶⁶ .

Чи суперечить такий підхід концептуальним засадам ратифікованої Україною у грудні 1997 року⁶⁷ Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, де права меншин передбачено захищати не як власне колективні права, а “шляхом захисту прав окремих осіб, які до таких меншин належать”?⁶⁸ На це питання можна буде відповісти лише після прийняття ООН остаточного тексту згаданої Декларації, яка поки що існує як проект. Втім, Декларація не матиме обов’язкової сили для держав на відміну від Рамкової конвенції, яка є юридично зобов’язувальною для країн-підписантів.

Такою ж зобов’язувальною є Конвенція МОП № 169. В разі її ратифікації в українське правове поле можуть бути упроваджені ваємозаперечуючі принципи, через що неминуче виникне правова колізія. Тим часом відповідь на питання, чи може Україна бути учасником обох названих конвенцій?, – за українськими парламентарями. Тільки вони мають право дати остаточне юридичне визначення того, чи є в Україні етноси, які у власне правовому сенсі можуть бути віднесені до корінних народів? Принаймні парламенти 10 країн, які ратифікували Конвенцію МОП (Болівія, Гватемала, Гондурас, Данія, Колумбія, Коста-Ріка, Мексика, Норвегія, Парагвай, Перу) зобов’язалися застосовувати її положення до етносів, які затримались у своєму розвиткові порівняно з більшістю населення⁶⁹. Подібним чином вирішують проблему всі 17 (станом на початок 2003 року) країн – учасників конвенції.

Домагання з боку кримських татар статусу “корінного народу” цілком зрозумілі. Їхньою метою є забезпечення правових гарантій подолання наслідків вчинених попередніми владними режимами злочинів щодо їхньої спільноти. Ці домагання великою мірою спричинені небажанням нинішньої політичної та етнодемографічної більшості погодитися з необхідністю політики “позитивної дискримінації” як засобу відновлення прав репатріантів і досягнення справжньої, а не формальної їх рівності з більшістю. Тому меншість і намагається досягти мети шляхом внесення у правове поле держави сприятливих для себе змін. Останні могли б стати формою правового компромісу, якби відповідали специфіці сучасної етнополітичної ситуації в Україні і не породжували нові правові й інші проблеми. Такі проблеми неминуче виникають там, де вироблені на наднаціональному рівні універсальні правові стандарти упроваджуються в національне правове поле без належного врахування ступеня їх адекватності реаліям.

У статті 3 законопроекту “Про статус кримськотатарського народу” як принцип державної політики України введено поняття “новий тип відносин між державою та корінним народом”. Якщо ці відносини мають бути засновані “на визнанні його (кримськотатарського народу – авт.) культурної та етнічної самобутності”, то нічого нового в цьому немає. Таке визнання – випробувана і необхідна практика. Не більше новизни і в такому принципі, як “забезпечення участі корінного народу в процесі прийняття рішень, що стосуються основ його життєдіяльності”. Політична участь загалу – традиційна демократична норма відносин держави зі своїми громадянами. Пропоновані ж законопроектом засоби забезпечення цієї норми наражається на проблему відповідності системі чинного законодавства.

Доволі суперечливою з правової точки зору є передбачена статтею 5 законопроекту реєстрація кримських татар у Державному реєстрі кримськотатарського народу. Застереження, що така реєстрація здійснюється на добровільних засадах, проблему не знімає. У будь-якому разі, створення відповідного реєстру, хай і під егідою Кабінету Міністрів України, є елементом національно-персональної автономії, не передбаченої чинним законодавством. Крім того, законопроект не роз’яснює призначення такого реєстру.

Проблемними щодо перспектив ухвалення проекту Закону “Про статус кримськотатарського народу” виглядають і запропоновані в його тексті підходи до визначення розмірів квоти депутатських мандатів різного рівня для кримських татар. Українське законодавство у питанні входження представників національних меншин до структур влади забезпечує захист від дискримінації за етнічною ознакою при спробах такого входження, але не передбачає якихось пільг. Так, серед понад 48 млн. осіб населення України на кримських татар припадає частка трохи більша за 0,5%. Квоту ж для них у складі Верховної Ради України розглядуваний законопроект передбачає в розмірі не менше 1% від загальної кількості депутатів України (пункт 2 статті 6). Серед населення Криму кримські татари становлять 12%. А пункт 3 статті 6 законопроекту передбачає для них 20% від загальної кількості депутатських місць у ВР автономії. При цьому їхнє представництво в органах місцевого самоврядування визначається як пропорційне відсотку серед населення території, в межах якої діє відповідний орган (пункт 4 статті 6). В разі упровадження такої норми кримські татари як громадяни України опиняться в ситуації штучного, дискримінаційного за національною ознакою обмеження їх можливостей реалізувати право бути обраними.

Викликає запитання і стаття 8 законопроекту в редакції: “Кримськотатарський народ має право на збереження власних традиційних інституцій, якщо вони не суперечать законодавству України та загальновизнаним принципам у сфері прав людини”. “Нерозшифрованість” поняття “традиційні інститути” не дає змоги визначити правовий порядок їхньої взаємодії з інститутами, передбаченими конституціями та законами України й АРК. Через це у реальних правовідносинах цілком вірогідною може стати ситуація юридичного конфлікту між традиційним етнічним і державним правом. Цю ситуацію можна було б якось врегулювати, але для цього необхідне вичерпне визначення повноважень “традиційних інститутів” щодо загалу і окремих представників етнічної спільноти, а також у стосунках з органами державної влади

Стаття 9 законопроекту, у якій ідеться про представницькі органи кримськотатарського народу – Курултай, Меджліс і місцеві меджліси, також не позбавлена певної неузгодженості з чинним законодавством. Так, пункт 6 статті 9 стверджує, що “процедури формування і діяльності представницьких органів кримськотатарського народу встановлюються самим народом”. Тим часом, чи не найголовнішими напрямами діяльності цих органів визначено консультативно-дорадчі функції при прийнятті органами державної влади усіх рівнів рішень, які стосуються прав та інтересів кримськотатарського народу, а також участь у розробці та реалізації законодавства, державних і республіканських програм та заходів щодо життєдіяльності та розвитку кримськотатарського народу, його репатріації та відновлення прав, порушених у зв’язку з насильницькою депортацією. Така діяльність може здійснюватися представницькими органами кримських татар тільки у співпраці з органами державного управління. Останні мають право діяти виключно в межах чинного законодавства і закріплених у ньому механізмів. Тому встановлення процедур, за якими мають працювати представницькі органи кримських татар, без узгодження їх з принципами і нормами функціонування державних і легітимних самоврядних органів може спричинити непорозуміння між тими й другими і негативно позначитися на етнополітичній ситуації. Вірогідність такої небезпеки може трансформуватися в реальність у тому разі, приміром, якщо не буде знайдене оптимальне правове рішення стосовно факту відсутності в багатьох поселеннях репатріантів місцевих рад депутатів, обраних згідно чинних Конституції та виборчого законодавства. Замість них самоврядні функції досі намагаються виконувати місцеві меджліси, діяльність яких “не вписується” в правочинну систему управління.

Домагання політичною елітою кримських татар політико-правового статусу “корінного народу” для своєї спільноти та відповідні законопроекти виходять з пріоритету принципів колективного права. Певною альтернативою цим домаганням є спроби звести питання про правові форми розв’язання проблем кримських татар та інших депортованих у минулому етнічних груп до індивідуальних прав їх представників. Відповідні підходи було закладено у підготовлений Держкомнацміграції законопроект “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”⁷⁰ .

Його стаття 1 поширює дію закону на осіб з-поміж національних меншин, стосовно яких проводилася репресивна політика. Таке тлумачення ближче до ліберальної філософії права. Реалізація репатріантами своїх прав особисто увільняє їх від необхідності коритися волі групи або її представницького органу. Вирішення проблем депортованих в індивідуальному порядку дозволяє зробити державну допомогу адресною й адекватною реальним потребам заявника. Разом з тим, пріоритети особистісних прав при вирішенні проблем облаштування й інтеграції в наявні суспільні відносини репатріантів роблять їх залежними від волі чиновників і обмежують у формах колективного захисту своїх інтересів у разі неправових дій влади. Крім того, стаття 4 законопроекту звужує коло осіб, на яких поширюється дія закону, до осіб безпосередньо депортованих, а також членів їх сімей–чоловіка, дружини, дітей. Тільки ця категорія може розраховувати на відшкодування завданих особі та її майну збитків. Члени сім’ї подальшої лінії (онуки або правнуки) не можуть сподіватися на відшкодування втраченого їхніми предками майна. Це суперечить ліберальним принципам у питаннях власності та її успадкування.

Стосовно передбачених законопроектом колективних прав – вони застережені статтею 8, яка гарантує повернення у користування національно-культурних та релігійних організацій вилучених у них під час депортації об’єктів. Однак законопроект взагалі оминає питання про політичне представництво кримських татар як спільноти. Цей сегмент прав репатріантів звужено до індивідуальних можливостей користуватися політичними, економічними і соціальними правами (стаття 6).

За принциповими підходами до розв’язання проблем репатріантів з проектом Держкомнацміграції суголосний проект Закону про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою, внесений до парламенту Кабінетом Міністрів України. Цей проект був зареєстрований за № 4526 18 грудня 2003 року і на початку 2004 року проголосований у першому читанні⁷¹. В ньому дано політико-правову оцінку фактам насильницького переселення (депортації) як незаконних та злочинних репресивних актів, визначено статус осіб, депортованих за національною ознакою, встановлено гарантії держави щодо відновлення їх прав, принципи державної політики та повноваження органів державної влади й органів місцевого самоврядування щодо відновлення прав цих осіб. В процесі роботи над документом депутати суттєво його вдосконалили, в тому числі з урахуванням пропозицій та положень однойменного законопроекту, поданих керівниками Меджлісу кримськотатарського народу народними депутатами М. Джемільовим та Р. Чубаровим. У червні 2004 року проект був схвалений парламентом, але не набув чинності через вето Президента України. Глава держави запропонував низку редакційних змін тексту документа з метою його вдосконалення і приведення у відповідність до Конституції та інших законів України. Головне науковоекспертне Управління Верховної Ради України погодилося з цими пропозиціями.

Тож перспектива ухвалення Закону є цілком реальною. Такою вона стала не останньою чергою тому, що в основу проекту було покладено ідею пріоритетності особистих прав громадян. Законопроектні пропозиції, які виходять з першості колективних прав і орієнтуються на правовстановлення особливого статусу однієї чи кількох етнічних спільнот навряд чи мають шанси стати законом. Так, дискусії про надання кримським татарам статусу “корінного народу” продукують негативну реакцію з боку частини політичної і культурної еліти та загалу деяких етнічних спільнот, які вбачають у наданні спеціального статусу кримським татарам переваги порівняно з іншими. З цієї ж причини викликають спротив пропозиції щодо прийняття окремого Закону про статус кримськотатарського народу, навіть якщо в цьому законі не йтиметься про кримських татар як корінний народ України. Тим часом преференції, які мають метою відновлення і забезпечення прав депортованих за національною ознакою та їхніх нащадків, назагал (у політиків та законодавців, серед широких верств) не викликають принципових заперечень, якщо при цьому враховуються інтереси іншої частини різноетнічного кримського населення. Не випадково, до речі, розроблена під егідою ООН міжнародна Програма розвитку й інтеграції Криму (ПРІК) орієнтована на надання допомоги не виключно репатріантам, а тим регіонам, де вони проживають. Пріоритетність розв’язання проблеми в контекстах прав репатріантів дозволяє також розширити географію й інструментарій політики щодо залучення Росії, Узбекистану та деяких інших держав СНД до формування необхідних фінансових та інших умов облаштування громадян з-серед депортованих за національною ознакою, а також членів їхніх родин. Стосовно Росії це питання можна було б ставити також у площині успадкування нею активів колишнього СРСР, частина яких могла б бути використана на вирішення проблем репатріантів.

З огляду на вищевикладені обставини автор в одній зі своїх статей вже висловлював деякі пропозиції щодо розроблення проекту Закону України “Про державну політику забезпечення прав репатріантів кримських татар, болгар, греків, вірмен, німців, депортованих з території сучасної України, та їхніх нащадків”⁷² . Концептуально ці пропозиції суголосні принципам, закладеним у вищезгаданий схвалений парламентом у першому читанні законопроект “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”. Відповідні принципові підходи варто було б викласти в Концепції державної етнонаціональної політики України. У пропонованих контекстах можна так наповнити відповідні документи, щоб індивідуальні і групові (корпоративні) права кримських татар та репатріантів інших національностей були максимально забезпечені і водночас виникало б якнайменше підстав чи приводів для закидів про якісь для них “необґрунтовані” переваги. Зокрема, юристи і політики, в тому числі представники етносів-репатріантів могли б розглянути питання можливості й доцільності впровадження у вітчизняний правовий дискурс такого положення, яке поряд з розв’язанням інших наявних політико-правових проблем могло б, з нашого погляду, сприяти вирішенню питання про статуювання Курултаю та Меджлісу як представницьких органів кримськотатарського народу, а саме: “Громадяни України кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької національностей з числа депортованих за національною ознакою, а також їхні нащадки мають право на утворення виборних інституцій, уповноважених представляти їхні інтереси перед органами державної влади і місцевого самоврядування України”.

У процесі розроблення інших заходів щодо усунення або мінімізації впливів політичних причин виникнення етноконфліктних ситуацій в Криму можна було б обговорити доцільність удосконалення виборчого законодавства та структури Верховної Ради АРК – як винятку у виборчій системі України, зумовленому особливим статусом Криму в адміністративній будові Української держави та специфікою формування етнодемографічного складу населення автономії. Парламент АРК міг би бути трансформованим з однопалатного у двопалатний. Депутати однієї з палат обиралися б від територіальних округів або на пропорційній основі, депутати другої – за національними куріями. Щодо цієї палати, регламент її роботи, а ще краще – Конституція АРК могли б закріпити порядок ухвалення рішення двома третинами голосів: або з усіх питань, або з тих, що стосуються землі, використання природних ресурсів, етнокультурних та інших проблем – згідно з затвердженим переліком. Таким чином мінімізувалася б небезпека ігнорування волі депутатів від менш численних етнічних спільнот, а отже – і представників кримськотатарського народу.

Крім того, було б знято проблему виділення спеціальних квот для репатріантів. Такі квоти багатьма розглядаються як небезспірна преференція і тимчасовий захід, термін доцільної дії якого практично не можна визначити критеріями, які задовольняли б усіх суб’єктів етнополітичних відносин. Квоти, до того ж, обмежують репатріантів у можливостях ширшого за квотоване представництва у виборних органах влади.

Питання обрання до Верховної Ради АРК кандидатів, які представляли б у цій владній структурі різні етнічності, вирішувалося б як на загальнополітичних для всієї України засадах (перша палата), так і на етноспецифічних для Криму (друга палата).

Перед кожною виборчою кампанією в ході складання списку виборців у АРК норма представництва кожної з національних курій могла б уточнюватися залежно від реальної на той час кількості виборців, що ідентифікують себе з певною етнічною спільнотою. Суб’єкти висунення кандидатів у депутати від національних курій, чисельність яких може бути недостатньою для самостійного представництва, мають право утворення виборчих блоків з іншими. В разі визнання обраними по національній курії (куріях) кандидатів списку, які набрали більшу кількість голосів порівняно з іншими (так звані відкриті списки), можна зняти або принаймні пом’якшити і найгостріше питання формування виборчих списків – про місце (номер) у списку.

Стосовно участі громадян різної етнічної ідентичності в органах влади, де на посаду працівники не обираються, а призначаються, тут формальний етнопропорційний підхід хибує насамперед можливою шкодою щодо професіоналізму кадрів. Одним із шляхів забезпечення професійно якісного етнопредставництва могло б стати конкурсне заміщення посад з обов’язковим іспитом на знання державної мови та мови (або мов), якою (якими) спілкується певний відсоток населення адміністративно-територіального утворення, управлінською одиницею якого є відповідна владна структура. За такого порядку оцінка рівня фахової підготовки поєднувалася б з вимогою володіння претендентом на посаду мовою тієї або іншої етнічної спільноти, гострота можливої колізії між етнічністю і професіоналізмом пом’якшувалася б. Варто ширше застосовувати направлення в навчальні заклади, які готують фахівців з державного управління, осіб з-серед репатріантів.

І все ж зняти з порядку денного тему законодавчого розвитку конституційних положень про корінні народи і меншини України навряд чи можливо. Хоча таке зняття, з нашого погляду, сприяло б оптимізації етнополітичних відносин в Україні, оскільки зменшувало б змагальність за етногрупові статуси і преференції. Нині ж політичні активісти багатьох етнічних меншостей України висловлюють невдоволення віднесенням їх спільнот до категорії національних меншин. Не тільки в кримськотатарському, а й в інших етнічних сегментах українського громадянства актуалізується питання наповнення реальним змістом задекларованого Конституцією положення про сприяння держави розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів. Тобто, посилюють позиції прихильники правового забезпечення інтересів етнонаціональних спільнот через упровадження в законодавство юридичних формул, виведених з визнання пріоритетності групових прав порівняно з особистісними правами громадян. У разі домінування цієї тенденції логічно постане питання про законодавче внормування державотворчого статусу української етнічної нації. Тож для української етнополітики сьогодні вкрай актуальні слова Карла Поппера: “Ми можемо повернутися до племені, але якщо ми хочемо залишитися людьми, ми повинні рухатися вперед до громадянського суспільства”⁷³ .

В Україні дедалі помітнішою стає тенденція до утвердження не етнічного, а саме громадянського розуміння української нації як поліетнічної політичної спільноти громадян. Але навряд чи в теперішніх умовах можливо так відредагувати преамбулу і статті Конституції, в яких ідеться про різні види групової етнонаціональної ідентичності (українська нація – в етнічному сенсі, корінні народи і національні меншини у складі українського народу як суб’єкта права на самовизначення і носія державного суверенітету), щоб в Основному законі етногрупова ідентичність не згадувалася, а йшлося лише про громадянську ідентичність як основу правовідносин між громадянами України та між ними й Українською державою. Тому на розвиток статті 11 Конституції можна було б провести законопроектну роботу (в частині підготовки проектів Закону про Концепцію етнонаціональної політики та Закону про корінні народи і національні меншини) на таких принципових засадах:

1) в названих проектах не застосовувати поняття “статус” стосовно будь-якої з етнічних спільнот (“корінних народів і національних меншин”), а в разі обґрунтованої необхідності – допускати його вживання винятково в сенсі словосполучення “статус осіб – громадян України з-серед (з числа) її корінних народів і національних меншин”;

2) вживати як єдине поняття словосполучення “корінні народи і національні меншини” (методологічно цікавим у цьому контексті виглядає зауваження М. Степико, що “на підготовчому етапі розробки Конституції термін національні меншини і корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”, знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних національних меншин України – євреїв (? – авт.), греків, поляків, росіян, румун, угорців тощо…”⁷⁴ ;

3) подібно тому, як у чинному Законі “Про національні меншини в Україні” не названо жодної з етноспільнот, яких український законодавець включає до категорії національних меншин, в нових законопроектах не варто відносити якусь з етногруп до категорії “корінних народів і національних меншин”. Слід постулювати, що “належність до корінних народів і національних меншин є виявом і наслідком самоідентифікації особи та етнічної спільноти і не надає будь-яких переваг, порівняно з іншими особами та спільнотами, які представляють громадян України”. Це – імператив статті 24 української Конституції: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними ознаками”;

4) дати визначення поняття “корінних народів і національних меншин” в редакції, наближеній до варіантів у документах ООН;

5) зважаючи на те, що світова правова практика у сфері етнонаціональних відносин виходить з необхідності ухвалення спеціальних законів і міжнародних актів з метою формування юридичних гарантій не для створення переваг будь-кому, а для недопущення порушень і забезпечення однакових для всіх прав, включно з особами, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, в законопроектах треба подати узгоджений з представниками етноспільнот України перелік прав і свобод “корінних народів і національних меншин”, щодо гарантування яких Українська держава бере на себе спеціальні зобов’язання, не порушуючи при цьому права і свободи осіб, що належать до інших спільнот, включно з українською, яка становить більшість населення країни;

6) готувати тексти проектів, виходячи з пріоритету особистих прав громадянина, порівняно з груповими правами, при одночасному забезпеченні останніх, за “формулою”: “Особи, що належать до корінних народів та національних меншин, можуть здійснювати свої права, в тому числі права, викладені в цьому законі, як індивідуально, так і спільно з іншими членами своєї групи без будь-якої дискримінації”. Запропоноване положення відповідає суті й змісту статті 3 “Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”, ухваленої в грудні 1992 року резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, та інших документів міжнародних організацій, з Радою Європи та Міжнародною Організацією Праці (МОП) включно, в тому числі тих, які стосуються корінних народів⁷⁵ ;

7) окремо застерегти, що гарантії окремих прав громадянина і спільноти з-поміж корінних народів і національних меншин України, забезпечуються ратифікованими Україною міжнародними актами, а також актами Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Щодо останнього – Україна вже має відповідний правовий досвід. Це, зокрема, ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Попри всі вади Закону України про ратифікацію Хартії⁷⁶, політична воля центральної і регіональних влад України та об’єднань і активу етнічних спільнот щодо реалізації її положень здатна належним чином забезпечити на українських теренах мовні інтереси і права білорусів, болгар, гагаузів, греків, євреїв, кримських татар, молдаван, німців, поляків, росіян, румунів, словаків. Ініціативне впровадження Хартії гарантує реалізацію й розвиток культурозберігаючих, етноконсолідуючих, комунікативних та інших функцій мов названих спільнот.

1. Авдет. – Бахчисарай. – 1990. – 15 ноября.

2. Авдет. - Бахчисарай. – 1991. – 15 марта.

3. Див., зокрема: Мальгин А. Крымский узел. – Симферополь: “Новый Крым”, 2000 г. – 160 с; Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство / Габриелян О.А., Ефимов С.А., Зарубин В.Г. и др. – Симферополь: Издательский Дом “Амена”, 1998. – С.117–134; Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар: Хроніка подій. – Київ: УНЦПД, 1999. – 344 с.; Крим в етнополітичному вимірі... – С. 388 – 408.

4. Совместное заявление делегации Верховного Совета Украины и Президиума Верховного Совета Крымской АССР // Независимость. – 1992. – 7 февраля.

5. Мальгин А. Указ. соч. – С. 68–69.

6. Правда Украины. – 1992. – 8 мая.

7. Крым: протистояння на півострови // Радянська Україна. 1992. – 9 травня.

8. Говорит Мустафа Джемилев. Доклады на сессиях и конференциях Курултая крымскотатарского народа. 1991 – 2001 гг. – Симферополь: “Оджакъ”, 2001. – С.57–62.

9. Пілат О. Кримські татари протестують // Голос України. – 1992. – 12 травня.

10. Мальгин А. Указ. соч. – С. 91–93; Голос України. – 1995. – 18 березня.

11. Комсомольское знамя. – 1990. – 18 октября.

12. Див.: Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар: хроніка подій. – К., 1999. – С.35.

13. Робітнича газета. – 1992. – 25 січня.

14. Див.: Тищенко Ю., Піховшек В. Вказ. праця. – С.43. Савченко Н. Анатомия необъявленной войны: Крым. Севастополь. Флот. 1991­199 … – Киев, 1997. – С.126.

15. Независимость. – 1996. – 8 октября.

16. Див.: Тищенко Ю., Піховшек В. Вказ.праця. – С.163.

17. Савченко Н. Указ.соч. – С. 291–292.

18. Це підтверджується доповіддю Голови ВР АРК Л. Грача у парламенті Криму при обговоренні проекту Конституції (Голос України. – 1998. – 25 листопада).

19. Авдет. – 1998. – 24 ноября.

20. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Збірник документів Автономної Республіки Крим (1989 – 1999). К., 1999. – С. 192, 193.

21. Там само. – С. 195–196.

22. Там само. – С. 14.

23. Голос України. – 1992. – 20 травня.

24. О ситуации в Крыму в связи с антиконституционной деятельностью “Меджлиса крымскотатарского народа” и Организации кримскотатарского национального движения (ОКНД): Постановление Верховного Совета Крыма от 8 октября 1992 г. № 167 – 1 // Депортовані … - С. 18–19.

25. День. – 1999. – 13 травня.

26. Куликов Ю. Майбутні вибори – нове джерело напруженості в Криму // Республіка. – 1993. – № 19 (7 – 13 жовтня).

27. Тищенко Ю., Піховшек В. Назв. праця. – С. 64.

28. Куликов Ю. Назв. праця.

29. Тищенко Ю., Піховшек В. Назв. праця. – С. 65.

30. Там само.– С.212; Говорит Мустафа Джемилев… – С.150–151.

31. Тищенко Ю., Піховшек В. Вказ. праця. – С.217.

32. Див: Там само. – С. 213.

33. Див: Там само. – С. 241, 242, 245.

34. Депортовані… – С. 216, 382–383; Говорит Мустафа Джемилев… – С.60–61.

35. Верховная Рада Автономной Республики Крым. – 1999. С.28–31.

36. Депортовані… – С. 257 – 258.

37. Семена Н. Крым: борьба и единство цивилизации // Зеркало недели. – 1999. – 16 октября; Тищенко Ю., Піховшек В. Назв. праця. – С. 236–237.

38. Выступление М. Джемилева на траурном митинге 18 мая 2001 г. в г. Симферополе // Голос Крыма. – 2001. – № 22 (25 мая).

39. За даними Управління внутрішньої політики та інформаційних технологій РМ АРК // Архів автора.

40. Заява представників кримськотатарського народу при Президентові України “Про ймовірність існування організованого злочинного угруповання в органах виконавчої влади і місцевого самоврядування Нижньогірського району АРК” // Кримськотатарське питання. – 2000. №4. – С.6–7.

41. Кримськотатарське питання. – 2000. – №3. – С.15.

42. Кримськотатарське питання. – 2000. – №6. – С.25.

43. Див.: Толерантність у поліетнічному суспільстві: питання теорії і практики. – К.: Фонд “Європа ХХІ”, 2003. – С.85.

44. Виступ Мустафи Джемільова на першій сесії 4-го Курултаю кримськотатарського народу (м.Сімферополь, 9 листопада 2001 р.) // Кримські студії. – 2001. – №5–6. – С.16.

45. Чубаров Р. Вибори 31 березня 2002 року в Автономній Республіці Крим // Кримські студії. Інформаційний бюлетень. Травень – серпень 2002. - №3 – 4 (15–16). – С.24 – 27.

46. Там само. – С.27.

47. Народний рух України. Виборча програма // Політичні партії України. – К.: “К.І.С.”, 1998. – С. – С. 193.

48. Партія мусульман України: Передвиборча платформа // Там само. – С. 473–474. – С. 326.

49. Детальніше див.: Сейгаметов Э. Роль американской диаспоры в крымскотатарском национальном движении // Голос Крыма. 2002. – 18 октября, 25 октября, 1 ноября.

50. Сеидаметов Э. Роль американской диаспоры в крымскотатарском национальном движении // Голос Крыма. – 2002. – № 44. – 8 ноября.

51. Радеева Л. Приоритет программы – жилье для репатриантов // Крымские известия. – 2003. – 13 февраля.

52. ПРООН/ПРИК. Годовой отчет по проекту за 2003 г. // Архів автора.

53. Агентство деловой информации “Контекст” / Крым. – 2003. 17 февраля.

54. Контекст-медиа / Крым. – 2004. – 16 марта // http://www. context.ua.com

55. Цит. за: Самар В. Мекка і Медина між Сциллою та Харибдою // Дзеркало тижня. – 2004. – №4(479). – 31 січня. – С.3.

56. Самар В. – Мустафа Джемилев: “Нам нужно было бы высказать слова благодарности, потому что мы сделали все возможное, чтобы нейтрализовать сепаратизм в Крыму” // Зеркало недели. 2005. 21 мая.

57. Проект Концепції державної політики України щодо корінних народів; Проект закону України “Про статус кримськотатарського народу”// Кримські студії. Інформаційний бюлетень.–2001.–№ 1(7). С. 59–74.

58. Проект Закону про статус кримськотатарського народу // http://195.230.149.70:7777/pls/zweb/webproc34?id=&pf3511=15737-&pf35401=39288

59. Майборода О.М. Ідентифікація “корінного народу“ як суб’єкта етнополітичної сфери у світлі норм міжнародного права та етнополітичної практики зарубіжних країн // Вісник Держкомнацміграції України. – 2002. – №4. – С. 91– 97; Беліцер Н. Проблема забезпечення прав корінних народів: міжнародний досвід і Україна // Правова допомога раніше депортованим громадянам: теоретичні та практичні аспекти як шлях до законодавчих змін. К., 2004. – С. 122 – 132 та ін.

60. Там само. – С. 70– 71.

61. Див.: Там само. – С. 41; Бюлетень Центру плюралізму Інституту демократії ім. Пилипа Орлика. – К. – 1996. – Вип. 4. С. 2– 3.

62. У викладі однією з робочих мов ООН – російською – назви документів подано так (офіційного україномовного перекладу поки що не існує): Конвенция 107 . Конвенция о защите и интеграции коренного и другого населения, ведущего племенной и полуплеменной образ жизни, в независимых странах // http: // www.ilo/ru/standards/conv/conv107.htm; Конвенция 169. Конвенция о коренных народах и народах, ведущих племенной образ жизи в независимых странах // www.ilo/ru/standards/conv/conv169.htm.

63. Див.: Панчук М., Котигоренко В. Національні аспекти десталінізації режиму // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС). Матеріали “круглого столу” в Інституті історії НАН України (26 лютого 1996 року). – К., 1997. – С. 176–177.

64. Відповідна інформація міститься в листі Голови Держкомнацу Г.Г. Москаля №219 від 25.12.2003 р. на адресу директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України академіка І.Ф. Кураса // Архів автора.

65. Закон України “Про статус корінних (автохтонних) наро-дів України”. Проект / Державний Комітет України у справах національностей та міграції // Архів автора.

66. Проект декларации Организации Объединенных Наций о правах коренных народов // http: //www.un/org/russian/hr/indige-nous/guide/brosh5.html

67. Закон України “Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин”. Текст документа: 703/97 – вр, редакція від 09.12.1997 // www.rada.gov.ua./lows/pra-vo/new/cgi bin/ show.cgi.

68. Рамкова конвенція про захист національних меншин та пояснювальна доповідь. Рада Європи // Права людини в Україні. С. 148.

69. Altin Besik. Специальный выпуск к слушаниям в Верховной Раде Украины. Коренные народы: ситуация в Крыму и международный опыт. – 2000. – № 6/1. – С. 191–230.

70. Проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України // Бюлетень Держкомнацміграції. – 1999. – № 1. – С. 43–44.

71. Проект Закону України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою” // http://195.230 .149. 70:7777/ pls/zweb/webproc34?id =&pf3511 =15737&pf 35401=39288

72. Котигоренко В. Політичні причини етноконфліктних ситуацій у спектрі кримського досвіду //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 2002. – Вип. 21. – С. 164–166.

73. Цит. за: Дарендорф Р. Современный социальный конфликт (отрывки из книги) // Иностранная литература. – 1993. – №4. С. 240.

74. Степико М. Українська політична нація: проблеми становлення // Політичний менеджмент. – 2004. – №1(4). – С. 19–29.

75. Див. Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. К. : Світогляд, 2004. С. 513 – 517, 542 – 547.

76. Там само. – С. 536 – 537.