Розділ 4
ПСИХОЛОГІЧНІ ТА КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПАРАМЕТРИ АДАПТИВНОСТІ
КРИМСЬКОГО СЕГМЕНТА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Вищерозглянутий економічний контекст соціальної адаптації кримськотатарських репатріантів хоча й належить до найбільш важливих, його динаміка та реальна ефективність тільки частково визначаються специфікою відносин власності, господарювання, використання й розподілу трудових, земельних та інших матеріальних ресурсів в Криму та Україні в цілому. Адже сама ця специфіка формує адаптаційні зміни не лише на рівні соціально-економічних реалій. Зміни відбуваються також у площині адекватного або позірного відображення цих реалій в свідомості та підсвідомому людей. Етнічна належність останніх є не останнім чинником впливу на особливості такого відображення, а разом з ним – і на соціальну поведінку етнічних суб’єктів. Йдеться про етнопсихологічні аспекти адаптаційних дій і процесів.

Один з цих аспектів виявляється в тому, що в ситуації загальних соціально-економічних негараздів та невдоволення ними з боку населення всередині останнього може наростати негативне ставлення не тільки до влади, а й до окремих людей або груп, в тому числі іншої етнічної ідентичності. Це стосується як етнічної більшості суспільства, так і громадян, що представляють в етнодемографічному сенсі меншинну групу. З обох боків у проблемах часом винуватять не тільки державу, а й громадян іншої національності. Причому подібне трапляється не тільки внаслідок індивідуальної та етногрупової конкуренції за соціально-економічні ресурси. Так може статися через невдоволення наявними можливостями реалізовувати національно-культурні потреби, політичні, статусні чи інші запити, як реакція на міжконфесійні протиріччя, дії або бездіяльність владних органів чи управлінських структур, надто у випадках, коли є підстави ідентифікації останніх з іноетнічною спільнотою. Виникає ситуація, яку в науці називають національною нетолерантністю.

Однак відповідні настрої зовсім не обов’язково супроводжуються конфронтаційною чи конфліктною етнічною поведінкою. В умовах України і її кримського регіону, принаймні, така поведінка є швидше винятком, ніж домінантою. І серед слов’ян, і поміж репатріантів кримських татар та інших. В цьому переконують досвід минулих років і висновки наукових досліджень.

Одне з них проводилося наприкінці 1990-х років за програмою відомих київських соціологів¹. Його результати показали, що в психології кримчан, в тому числі кримськотатарської національності, конфліктна складова є незначною, натомість переважає психологія поміркованості, верховенства прагматичних розрахунків над емоціями, далекоглядність перед сьогоденною вигодою.

Більшість кримських татар на той час не відчували зовнішньої етнічної ворожості або упередженості. Частка репатріантів цієї національності, які оцінювали ставлення до них місцевого населення як добре, протягом 1997-1999 років збільшилася від 60,8% до 66%. І навпаки, частка тих, хто відчували до себе вкрай негативне або певне упереджене ставлення, зменшилася, відповідно, від 2,1 до 1% і від 11,2 до 5,9%. Тому лише 3,3% опитаних кримських татар вважали вірогідним конфлікт між різними національностями в Криму, а між ними і місцевим населенням – взагалі 2,8%. Цікаво, що тих, хто передбачав конфлікт між кримськими татарами і Меджлісом, було більше–4,4%. По-справжньому реальними кримські татари вважали конфлікти між населенням Криму і владою (36,6% опитаних) або між кримськими татарами і місцевою владою (10,2 %). Майже дві третини кримських татар були готові брати участь у винятково мирних законних акціях, таких як участь у виборах, петиційні кампанії, санкціоновані мітинги, демонстрації. І дуже невеликою була частка тих, хто виявили готовність до захоплення будинків (1,2%) або до створення незалежних від Президента й Уряду збройних формувань (0,5%)² .

Навіть демонстрація готовності до більш дієвих форм протесту являла собою не вияв етнічної нетерпимості, а прагматичне застосування попередження як засобу досягнення конкретних цілей. Приміром, 31,5% опитаних кримських татар вважали протестні акції, організовані Меджлісом, малоефективними, та все ж 21,3% з них були переконані, що саме такі акції примусили владу прискорити вирішення багатьох кримськотатарських проблем. Тому третина кримських татар очікували від Меджлісу ще більшої активності, вважаючи, що його пасивність є одним з джерел проблем і труднощів репатріантів³ .

У 2001 році на території Білогірського та Червоногвардійського районів Криму їх населення анкетували науковці Таврійського національного університету. Результати їхнього дослідження засвідчили, що етноконфліктна динаміка в контексті міжетнічних відносин в Криму, в тому числі стосовно кримськотатарської проблеми і з боку самих кримських татар, залишилася, порівняно з 1999 роком, без якихось помітних змін⁴ .

Емоційні за формою декларації кримських татар зазвичай є цілком прагматичними. Як на приклад можна послатися на резолюції жалобної ходи і жалобного мітингу, проведених ними в травні 2001 року з нагоди чергової річниці депортації. Резолюція жалобного мітингу, на перший погляд, пройнята радикалізмом: “До тих пір, поки права кримськотатарського народу, в тому числі його право на землю, на розвиток, на участь у використанні природних багатств Криму, на ефективне представництво в органах влади і місцевого самоврядування, на використання кримськотатарської мови в офіційному житті Криму не будуть гарантовані, жодне рішення, хоч ким би воно приймалося і хоч як би оформлювалося, не можна вважати остаточним. Остаточне рішення з усіх цих питань, у подібних випадках, буде приймати сам кримськотатарський народ у ході продовження і посилення боротьби за повне відновлення своїх зневажених прав”.

Однак ця експресивна форма була не оголошенням “війни”, а засобом критики влади за відсутність з її боку адекватних рішень з політико-правових, економічних і культурних проблем кримських татар, за потурання з її боку комуно-шовіністичним силам півострова у дискримінації кримськотатарського народу. Одночасно українську владу було попереджено, що прихильність кримських татар несиловим методам, їхня повага до суверенітету України та її конституційного ладу не повинні сприйматися як прояв слабкості і готовності миритися з будь-яким свавіллям і порушенням їхніх прав⁵ .

Аналогічні підтексти містили в собі звернення до співробітників Головного управління МВС України в Криму та до Прокуратури АРК учасників жалобної ходи з приводу 57-ї річниці депортації. У них кримські татари заявили про свою рішучість постояти за себе такими методами, яких вони зазвичай намагаються уникати, захищатися від свавілля і беззаконня з боку державної влади та посадових осіб і без правоохоронних органів. Але застосувати весь арсенал форм самозахисту вони збиралися лише в тому разі, якщо міліція і прокуратура й надалі залишатимуться знаряддям у руках “кримського криміналітету”, ховатимуть злочинців від відповідальності⁶ .

Подібним чином кримськотатарська громада та її лідери декларували свою позицію і в інших конфліктних ситуаціях. Одна з них–бійка 23 березня 2004 року в Сімферопольському барі “Cotton club” між кримськотатарською і слов’янською молоддю. З приводу її виникнення та наслідків один з впливових членів Меджлісу заступник голови Верховної Ради АРК І. Умеров заявив: “На жаль, в кримському суспільстві ще дуже сильні татарофобські настрої… Моя позиція така: всі винні в здійсненні злочину повинні нести покарання, незалежно від національної належності”⁷. А керівник юридичної служби Меджлісу Е. Авамилєва на прес-конференції 24 березня наголошувала на тому, що бійка сталася через бездіяльність правоохоронних органів, які не звертають увагу на рух скінхедів, а натомість намагаються подати подію як конфлікт на національному ґрунті між кримськими татарами і слов’янами⁸ .

У наведених висловах чітко простежується характерне для позиції Меджлісу кримськотатарського народу прагнення уникати етнізованих оцінок конфліктів, які час від часу виникають. Ця лінія виходить з усвідомлення необхідності мінімізувати конфліктогенний потенціал етнічних відмінностей і не допустити деструктивного впливу на міжетнічні відносини негативних етнічних стереотипів. Такі стереотипи досі побутують серед людей різних національностей, тиражуються засобами масової інформації і зустрічаються навіть у науковій та білянауковій літературі. В тому числі у контексті спроб критики стереотипів. Як от відповідь керівника управління Міллі Меджлісу по роботі зі ЗМІ та громадськими організаціями Ш. Кайбуллаєва на запитання кореспондента газети “Голос Крыма”: “Кримські татари, що повернулися на батьківщину, опинилися в хворому стереотипами суспільстві, де недовіра, страх і ворожість, увійшовши в свідомість і душі людей, набули хронічного характеру в усіх сферах суспільного життя.

Розвиток і консервативний характер подібних тенденцій, які постійно тримають людей у напрузі і готові в будь-який момент вихлюпнутися в потворній формі, зумовлюються й підтримуються корумпованою чиновницькою системою, позбавленою етичних і моральних якостей та ідеалів. З позиції етнічного аспекту ставлення до цієї “верстви” та її ролі в суспільстві різне. Сваволя “бєспрєдєльщіка” - чиновника , яка не вкладається в межі загальнолюдських норм спілкування, сприймається слов’яномовним населенням нормально, з розумінням. З давніх-давен чиновник сприймався цим населенням як визначальник і захисник вітчизни. Значна частина людей, не здатних до самостійності, люблячих подачки, неспроможних творити внаслідок своєї кріпацької свідомості підтримувала і з розумінням ставилася до чиновника.

Кримськотатарське населення таке ставлення чиновників і влади до себе розглядають як утиск і порушення своїх національних почуттів і прав. Це викликає недовіру й неприязнь, які переходять у ненависть до всього російськомовного населення. “Бєспрєдєл” чиновників в усі часи повертався трагедією для народів і держав”⁹ .

Отже, кримським татарам, як і щодо них іншим етносам України, треба долати непростий шлях звільнення від негативних стереотипів міжетнічного взаємосприйняття і ставлення до Української держави та її політикуму. Такі стереотипи, особливо в разі їх “тиражування” й поширення, неминуче впливають на психологію особистісної і групової поведінки всіх сторін міжетнічної взаємодії, в тому числі соціально-адаптаційної. І впливають конфронтаційним, конфліктогенним чином.

Важко погодитися, приміром, з суцільно негативною інтерпретацією культури і психології російського народу в працях одного з відомих дослідників історії кримських татар В. Возгріна. Зокрема, навряд чи можна визнати справедливим однобічне акцентування ним таких рис російської ментальності, як її бінарний маніхейський характер, підсилений пануванням закритої общини і візантійським ідеологічним впливом. Так само далека від об’єктивності узагальнена характеристика російської психології як такої, що позначена бінарним поділом світу на “наших” і “ненаших”, нетерпимістю до іновірців, інородців, рабством перед владою. Надміру категоричним є висновок, що “в Росії склався той політичний тоталітаризм й ідеалізація внутрішньої несвободи, що характерні для закритого суспільства”¹⁰ .

Не переконливою, з огляду на історичні факти, виглядає й ідеалізація традиційного кримськотатарського суспільства, асоціювання з ісламом таких “традиційних для Криму цінностей”, як свобода совісті, пересування, занять, релігійна і міжетнічна терпимість, економічна і суспільна динамічність, соціально-правова рівність¹¹ .

Не поділяючи вищенаведені міркування відомого автора, слід визнати слушність його наступного висновку: “Результатом захоплення Криму Росією стало насильницьке зближення двох суспільств. Тісний контакт остаточно виявив їх різномірність, відсутність точок дотику в головних площинах. Одне слово, якщо існує середньоєвропейський світогляд, якась вісь цивілізації європейського типу, то відповідні культурно-ментальні системи Росії і Криму відхилялися від такої осі в зовсім протилежних напрямах, відходячи в інші простори. Це були різні світи, і насилля, що розпочалося, одного з них над іншими, викликало не якісні зміни останнього, а його анігіляцію”. Відповідно, більшовизм був чужим для життєвих основ і національної культури кримськотатарського народу, а “насаджування цієї російської системи вимагало ламання не лише релігійних чи естетичних поглядів, а й усього світу кримського татарина, його власного світу”¹² .

Направду ж, не росіяни або загалом слов’яни та їх культура і традиції, а саме комуністичний режим був антитатарським. Це виявлялося в усіх його діях з депортації, а пізніше - створення перешкод поверненню народу на батьківщину. Таке розуміння домінує серед більшості кримськотатарського загалу і його лідерів. Останні наполягають на тому, що політику радянських комуністів стосовно кримських татар продовжує нинішній комуністичний рух у Криму, що саме “комуністичні рудименти” в теперішній українській владі на півострові перешкоджають здійсненню надій народу, а тому вважати свою боротьбу закінченою вони можуть лише після цілковитої перемоги над рештками комуністичної ідеології¹³ .

У 2001 році під час конфліктів з владою автономії, коли у Верховній Раді АРК домінували комуністи, Р. Чубаров говорив:“… протягом останніх років керівництвом парламенту автономії не тільки не розв’язуються найактуальніші проблеми кримських татар, але більше за те – робляться явні спроби нацьковування людей за національною ознакою, принаймні так відчувають люди”. Інші звинувачення, зокрема з боку ветерана кримськотатарського руху Тимура Дагджі, мали на меті створити кримським комуністам реноме послідовників тоталітарних методів національної політики: “Німеччина покаялася за дії нацистів, а наші комуністичні партійні боси і не думають про таке покаяння, про очищення своїх грішних душ”¹⁴ .

У відповідь на заяву Л. Грача, що він представляє слов’ян і вони можуть сприйняти цю образу на свій рахунок, глава “Конгресу російських общин Криму” і “Кримської асоціації російських співвітчизників” заявив, що “комуніст Грач не може представляти інтереси слов’ян хоча б тому, що на комуністах лежить відповідальність за геноцид слов’янських народів у ХХ ст.” Лідери 21 громадської і політичної організації Криму звернулися до Л. Грача з вимогою “не переносити ставлення кримськотатарського народу до Вас і до політичної партії, яку Ви представляєте, на слов’янські народи. Не розпалюйте міжнаціональну ворожнечу”¹⁵ .

В реаліях міжетнічної та іншої суспільної взаємодії переважно толерантна соціально-адаптаційна поведінка кримських татар тотожна поведінці більшості громадян української, російської та інших національностей. Усі свідомі або неусвідомлювані дії екстремістськи налаштованої частини активу етнічних спільнот України, здатні радикалізувати політичну ситуацію в державі, досі не знаходили скільки-небудь масової підтримки великою мірою через поміркованість психологічної налаштованості загалу українського суспільства.

Так, у листопаді 2003 року Соціологічною службою Центру Разумкова було опитано 2019 громадян країни в усіх її регіонах: “Скажіть, будь ласка, якими будуть ваші дії, якщо політична опозиція в Україні почне діяти за силовим сценарієм: організовувати акції масової непокори, захоплювати будинки державних установ тощо з метою повалення теперішньої влади?” 4,8% заявили, що активно підтримуватимуть опозицію і братимуть участь у її заходах. 23,7% зізналися, що участі в акціях не братимуть, але морально опозицію підтримуватимуть. 1,8% активно виступатимуть на боці влади і братимуть участь у заходах проти опозиції. 15,1% ні в яких акціях участі не братимуть, але морально підтримають владу. Майже третині (29,8%) – байдуже, а 24,9% – не змогли визначитися з відповіддю.

На запитання: “Скажіть, будь ласка, якими будуть ваші дії, якщо нинішня влада почне діяти за силовим сценарієм проти опозиції: спробує розпустити парламент, скасувати всенародні вибори президента, застосувати репресії проти лідерів опозиції?” відповідь була: ті ж таки 30% залишаться байдужими. 26,6% не знають, як поведуться в такій ситуації. 1,1% візьмуть участь у заходах влади проти опозиції. Не братиме участі в акціях, але морально підтримає владу 9,8%. Морально підтримають опозицію (яким чином?) 26,5%, активно підтримають опозицію, візьмуть участь у заходах проти дій влади 6%¹⁶ .

Отже, у психологічних настановах населення явно проглядала стриманість, готовність вгамовувати пристрасті, викликані суспільними негараздами. Така позиція, поза сумнівом, поліпшує самозбережувальні можливості правлячої еліти навіть в умовах масового невдоволенння її діяльністю, дозволяє цій еліті використовувати поміркованість мас для власної вигоди. Водночас саме домінування серед населення поміркованих настроїв, прагматичної психології створює в етнополітичній сфері таку психологічну налаштованість, яка сприяє стримуванню пристрастей і запобігає загостренню етнічних протиріч до небезпечної межі.

Події в Україні часів листопада – грудня 2004 року, які нині називають “Помаранчевою революцією”, здавалося б, спростували згадані результати соціологічних досліджень в частині відносної політичної інертності та конформізму української громади. Можливо, така інтерпретація й має певні підстави. Але є підстави й для інших висновків.

Соціальна активність радикально налаштованої частини суспільства може сприйматися як ознака революційності всього загалу, якщо ця частина концентрується в столиці і досягає певного політичного результату.

Крім того, кияни й приїжджі з регіонів на столичному Майдані не так боролися з владою й підтримували опозицію, скільки виявили й відстоювали свою власну гідність і право вибору.

Вірогідно, і через це також не виникло практично жодної скільки-небудь масштабної конфліктної ситуації між “помаранчевими” і “біло-синіми” і в Києві, і в регіонах, а наступного після виборчої кампанії 2005 року соціологи зафіксували понад десятивідсоткове (з 44,2% до 55,4%), порівняно з роком 2004-м, зростання чисельності тих, хто на питання – “Ким Ви себе найперше вважаєте?” – відповіли: громадянином України, а тільки потім – жителем свого села, району чи міста (24,3% у 2005 році), мешканцем регіону проживання (області чи кількох областей) – 6,4%, громадянином колишнього СРСР – 8,1%, громадянином світу – 2,4%, представником свого етносу, нації – 2,1%, громадянином Європи – 0,8%¹⁷ .

“Помаранчева революція” недвозначно і безсумнівно підтвердила результати соціологічних опитувань в частині загальної толерантності етнічно й культурно сегментованого українського соціуму. Вірогідно, саме завдяки цій толерантності вдалося уникнути конфлікту в політично розділеному виборами українському суспільстві. Адже вибори розмежували українську громаду майже навпіл не тільки за ставленням до кандидатів на президентський пост, а й за ознакою прихильності різним етнокультурним цінностям та орієнтаціям.

Відбулося це не останньою чергою внаслідок дій політ-технологів виборчих штабів претендентів. Через підконтрольні ЗМІ – російські, центральні українські, а ще більше – регіональні – людям нав’язувався образ В. Ющенка як буцімто русофоба, радикал-націоналіста й американського лобіста. А його основного конкурента В. Януковича позиціонували як захисника інтересів росіян і російської мови та культури, обранця Росії та її Президента, котрий до українських виборів був доволі популярним в Україні, де населення порівнювало В. Путіна з Л. Кучмою не на користь останнього.

Вищевикладене однак не означає безпроблемності психологічних аспектів міжетнічних відносин в Україні в цілому і Криму зокрема. Свідченням хвилеподібної і не завжди сприятливої для міжетнічного порозуміння динаміки цих аспектів є зміни показника, який називають індексом соціальної дистанції (або національної нетолерантності).

Фахівцям відомо, що цей індекс розраховується за названою іменем її розробника “шкалою Богардуса” як середній бал числових виразів семи показників про згоду респондента допустити осіб певної національності як: 1 – членів своєї сім’ї, 2 – близьких друзів, 3 – сусідів, 4 – колег по роботі, 5 – жителів України, 6 – гостей України, 7 – таких, кого взагалі не слід пускати в Україну. Шкала побудована за кумулятивним принципом, згідно з яким позитивна відповідь щодо першої позиції передбачає позитивні відповіді і щодо решти позицій. Числовий вираз середнього показника від 1 до 3 балів означає помірну дистанцію, від 3 до 5–підвищену, від 5 до 7 – високу дистанцію, яка свідчить про наявність значної упередженості в ставленні до представників певної групи.

Моніторинг показників національної дистанційованості населення України, проведений у 1992 – 2005 роках дослідниками Інституту соціології НАН України, дав такі результати за шкалою Богардуса¹⁸:

Причини кожного з простежуваних за таблицею (див. на стор.116 – 117) випадків етнічної нетолерантності, безумовно, різні і залежать від багатьох чинників.

Серед них – інтенсивність постійних побутових та ділових контактів між представниками етногруп. Інколи цей чинник переважає інші – політико-ідеологічний, конфесійний тощо.

Таблиця 1

Національна дистанційованість населення України

У таблиці наведено індекси національної дистанційованості (середній бал за семибальною шкалою соціальної дистанції) стосовно представників кожної національності; а також інтегральний індекс національної дистанційованості (ІІНД) — усереднене значення стосовно всіх національностей за винятком українців, росіян та української діаспори. Оскільки впродовж десяти років відбувалися зміни у переліку національностей з метою нівелювання можливого впливу цих змін, у таблиці наведено інтегральний індекс національної дистанційованості за десятьма національностями, ставлення до яких оцінювали в усіх дослідженнях моніторингу.

Приміром, кримські татари, неодмінно демонструючи солідарність з титульною українською нацією в питаннях збереження незалежності, тим не менше тримають їх на більшій соціальній дистанції щодо себе, ніж росіян, попри те, що останні домінували в державі, яка позбавила автохтонний кримський етнос його державності, а потім і історичної батьківщини, обирають владу, яка упереджено налаштована до репатріантів та зберігають велику міру прихильності до Російської держави.

Так, у 1999 році за чоловіка або дружину згодні були взяти росіянина (росіянку) 1,3% кримських татар, а українця (українку) – 0,4%. Зятем або невісткою згодні допустити росіян 0,8% респондентів-кримських татар, а українців – лише 0,1% з них; 2,6% згодні мати сусідами росіян, а мати сусідами українців лише – 0,1% опитаних. В результаті 3,1% кримських татар мали чоловіком/дружиною росіян і лише 1% – українців. Родичів серед росіян мали 43,2% кримських татар, серед українців – 12,5%; друзів серед росіян і серед українців мали, відповідно, 77,6 та 58,6% кримських татар з-поміж опитаних¹⁹. Пояснити таку розбіжність можна, на нашу думку, насамперед тим, що в умовах депортації кримські татари контактували з росіянами частіше, ніж з українцями, а в процесі та після повернення до Криму поселялися переважно в його центральній і південній частинах, тоді як українці Криму мешкають переважно в північній частині півострова. В результаті повсякденне спілкування з представниками російського етносу формує психологію більшої симпатії до них, ніж до представників етносу, який вони називають своїм історичним союзником.

“Стрибок” же показника психологічної дистанційованості населення України щодо кримських татар, зафіксований березневим 2002 року та наступними опитуваннями, найвірогідніше є реакцією на терористичний акт у Нью-Йорку, за яким у засобах масової інформації прокотилася хвиля антиісламізму. До такого висновку спонукають, зокрема, представлені в таблиці результати багатолітніх спостережень, що засвідчили тенденцію психологічного дистанціювання українського населення від етносів, з якими асоціювалися конфлікти в світі.

Однак останнє пояснення навряд чи вичерпне в частині внутрікримських чинників і специфіки етнонаціональних інтересів та відносин в автономії з приводу проблеми соціальної адаптації репатріантів. Це показують опитування, проведені науковцями Таврійського національного університету.

По-перше, в 2003 році, порівняно з 2002 роком, з 65% до 54% зменшилася частка кримчан, які вважали міжнаціональні відносини в автономії “нормальними”, а частка тих, хто визнали ці відносини “поганими”, збільшилася з 21% до 22%. До того ж, з 15 до 22% зросла кількість тих, хто очікували погіршання відносин, з 22 до 28% – тих, хто мали труднощі з прогнозуванням подальшого розвитку відносин між національностями Криму.

По-друге, поряд із встановленням цих загальних для населення автономії показників перевірялося ставлення власне до кримських татар за окремими індикаторами, що відбивали основні вимоги і тактику дій репатріантів: а) якщо у 2002 році проти надання кримським татарам місць у владі виступали 44% населення, 41% тією або іншою мірою з подібним наданням погоджувались, а 15% не готові були однозначно відповісти, то в 2003 році відповідні показники становили: 76%, 21% і 3%; б) щодо траурних заходів кримських татар з приводу депортації їхнього народу ставлення кримчан змінилося від 43% позитиву до 16% (почуття солідарності, розуміння, гордості), негативу – від 31% до 61% (страх і відчуття небезпеки); в) на 8% – з 66% до 74% – поміж опитаних стало більше тих, хто вважали, що проблеми кримських татар повинні вирішуватися на рівних з іншими національностями умовах.

Описана динаміка збіглася в часі, з одного боку, з розгортанням кримськими татарами “галявин протесту” і “самозахоплень” земельних ділянок на ПБК, а з другого – з активною пропагандою ісламської загрози в Криму, яку здійснювало в 2003 році очолене Л. Грачем Всеукраїнське громадське об’єднання “Спадкоємці Богдана Хмельницького” через популярну серед місцевого населення газету “Крымская правда”.

В наступні два роки до згаданих чинників негативного впливу на суспільні настрої додалися й інші.

Серед кримчан масово поширювалися міфи, що в разі перемоги на президентських виборах В. Ющенка владу в АРК буде віддано кримським татарам. Одночасно проросійські організації та політики активізували “розігрування російської карти” як технології здобуття голосів для “свого кандидата”. Зараз вони роблять те саме заради власного успіху на парламентських та місцевих виборах 2006 року.

Тим часом поміж кримських татар або відбулися загальні зміни в бік беззастережного демонстративного етнічного солідаризму, або виявилася безкомпромісна політична радикалізація частини етнічного активу. До такої версії спонукають зміни в їхньому ставленні до колізій, розв’язання яких не може мати інших вимірів, ніж судовий. Показовим у цьому сенсі став факт проведення акції “Azatliq” (“Свобода”). Вона триває кілька місяців після судових рішень про покарання позбавленням волі осіб кримськотатарської національності, звинувачених в організації побиття журналістів у Сімеїзі та бійки в Сімферопольському барі “Cotton club”. Учасники акції, в тому числі за підтримки лідерів Меджлісу, домагаються відміни судових рішень як упереджених і антикримськотатарських, а самих покараних вважають політичними в’язнями, які виступили проти земельного грабежу на ПБК та проти банд скінхедів, котрі тероризували кримських татар²⁰ .

Отже, поведінка етнічних суб’єктів та зміст і особливості її інформаційно-пропагандистського супроводу чи не найбільш дієвим чином формують суспільні настрої, а проведення соціологічних опитувань є доволі ефективним інструментом з’ясування психологічних аспектів міжнаціональних відносин, в тому числі їх динаміки. Однак межі такої ефективності зазвичай не йдуть далі виявлення масштабів поширення в етногрупах та суспільстві в цілому саме настроїв, які є дуже динамічним феноменом, залежним, як було описано вище, від багатьох змінюваних і навіть випадкових чинників. До того ж оцінки цих настроїв завжди суб’єктивні, відбивають особисте бачення дослідника. Тому для осмислення психологічних контекстів адаптивної поведінки етнічних спільнот велике значення має аналіз їх культурно-цивілізаційної специфіки та пов’язаних з цією специфікою традиційних поведінкових норм і цінностей.

Помічено, що чим більша культурна спільність між сторонами міжетнічної взаємодії, тим більше позитиву має динаміка їх стосунків, в тому числі через прогнозованість і зрозумілість для однієї сторони поведінки іншої. І навпаки, культурні відмінності між етнічними суб’єктами, відсутність однакових або подібних правил взаємодії здатні ускладнювати перебіг останньої. Якщо сторони міжетнічних відносин дотримуються різних ціннісних орієнтацій, традицій і поведінкових норм, то кожна починає звинувачувати іншу в “злих” намірах, конфліктних або конфліктопровокуючих діях тощо. Це суттєво ускладнює перспективи взаємної етносоціальної адаптації.

Подоланню психологічних бар’єрів і формуванню спільних базових цінностей, що поділялися б усіма етнічними суб’єктами, сприяє зближення і взаємодія їх культур в процесі співжиття.

Так, один з векторів українського руху за незалежність розвивався під гаслами повернення України до її історичних джерел, до своєї ідентичності, відмінної від ідентичності російської. Незалежність вбачалася як реалізація права нації на самовизначення, а також як засіб розриву з комуністичною системою і Радянською союзною державою. Останні характеризувалися українськими націонал-радикалами як матеріальне втілення традиційної російської етнічної ментальності, сформованої на зразках, запозичених в азійських деспотій. Виник величезний масив полемічної літератури, присвяченої російській психології, прикметними ознаками якої називали несумісність з демократією, індивідуалізмом і приватною ініціативою, з правовою державою та громадянським суспільством. Натомість етнічних росіян наділяли іманентною схильністю до авторитаризму й придушення індивідуальної волі, до абсолютизації великої держави та прагнення домінувати над іншими народами.

Тим часом джерела української і російської культур, хоча й різною мірою, але разом сягають давньослав’янської землеробської традиції. І українці, і росіяни формувалися в умовах “зустрічі цивілізацій”. В цьому сенсі умови становлення ментальності українців мало відрізнялися від умов, у яких формувалася ментальність росіян. Хоча різний ступінь впливу Європи й Азії на обидва народи заперечити також неможливо.

Щодо цивілізаційної специфіки Росії і її культури найчастіше вживають поняття “євразійство”. Його зміст великою мірою прийнятний і як характеристика українства. В самому цьому понятті закладено ознаку прикордонності або ж порубіжності та синкретизму. А позначуваному ним цивілізаційному різновиду справді властиве зіткнення якісно відмінних ціннісних орієнтацій. Але не тільки. Тут також може відбуватися культурний симбіоз і синтез. Особливо, коли носії різної етнічності жили або живуть в одному й тому ж інформаційному та ідеологічному полі спільним економічним, політичним, культурним життям. Як, приміром, українці, росіяни та громадяни інших національностей в радянській Україні, а нині в суверенній Українській державі, в тому числі на території Криму.

Розглядаючи в цьому аспекті адаптивність українського і, зокрема кримського, загалу не можна нехтувати наслідками впливу на суспільну свідомість і етнічну психологію радянсько-комуністичної політики формування так званої “нової історичної спільності людей – радянського народу”. В межах цієї політики допускалася етнокультурна різноманітність. Водночас режим забезпечував умови для домінантності російської мови і культури, а також формування способу життя, що іменувався соціалістичним.

Організований радянською владою гігантський “соціальний експеримент” не був безуспішним. Пошлемося на висновки В. Козлова – автора загалом глибокої, хоча й не позбавленої ідеологічних деформацій змісту, книги про етнодемографічну ситуацію в СРСР. У 1982 році він писав, що за радянських часів в ході проведення переписів населення стала виникати проблема не тільки складності уточнення особою своєї “етнічної належності”, “вибору однієї певної національності з того або іншого переліку національностей”; ця проблема, “полягає в зменшенні самої потреби у такому виборі. Таке становище склалося в результаті… витіснення етнічної самосвідомості як такої почуттям належності до більш широкої спільноти людей – радянського народу”²¹ .

Як і в інших радянських республіках, в Україні, особливо на її Сході та Півдні, з Кримом включно, поряд з етнічною і національною, релігійною, цивілізаційною ідентичностями, а подекуди і на їхньому місці, у частини людей сформувалась ідентичність радянська – до певної міри деетнізована, але з російсько-культурним забарвленням. Ця ідентичність була в деяких проявах “децивілізованою”, якщо її співвідносити з особливостями цивілізацій, виокремлюваних Тойнбі і Гантінгтоном. Водночас своїм суспільним змістом вона була частково зорієнтованою на європейські політичні, в тому числі громадянські цінності, хоча й деформовані їх російсько-марксистською інтерпретацією. Навіть через три роки після проголошення Україною державного суверенітету – напередодні президентських виборів 1994 року – в Донецькій області, наприклад, майже половина опитаних у ході проведеного соціологами зі Львова та Мічиганського університету (США) дослідження ідентифікували себе передовсім як “радянські люди”, більшість – у своїх культурних та суспільно-політичних перевагах були зорієнтовані на російський схід і радянську політичну систему²² .

Подібна ностальгія ще більше властива значній кількості кримчан. Це добре розуміють політичні сили, які прагнуть формувати на цій ностальгії електоральні настрої на свою підтримку. Той же Л. Грач на шпальтах “Крымской правды” твердить, що проголошення незалежності України базувалося на ілюзіях про справедливе і вільне життя й переваги ринкової економіки та на свідомій дискредитації радянського способу життя. Тепер ці ілюзії, на думку автора, розвіялися. А через кілька днів у тій же газеті М. Корнійчук у статті “Чому я не люблю таку Україну?” “сумує”, що до 1991 року батьківщина наша була радянською, соціалістичною. Тепер же Україна стала “незалежною”. Автор не любить біло-синю і оранжеву, кучмівську і ющенківську, жовто-блакитну, “незалежну від свого народу” Україну. А все тому, що “вона (Україна) відмовилася від своєї тисячолітньої історії, від своїх джерел, від землі Російської” ²³ .

Тобто, співжиття громадян і спільнот різної етнічної ідентичності в однакових або подібних умовах формувало у них схожі психологічні характеристики, сприятливі для їх соціальної адаптації в умовах етнодемографічних, економічних, політичних та інших змін. Тому культурні та цивілізаційні особливості етнічних спільнот, які, поза сумнівом, суттєво впливають на психологію міжетнічних стосунків і характер етноадаптаційних процесів, в жодному разі не слід абсолютизувати.

Так, абсолютизація цивілізаційних відмінностей “українськості” й “російськості” означала б, що українське суспільство приречене на перебування в стані безперервного міжетнічного конфлікту. Хоча б через те, що в разі такої абсолютизації етнічні росіяни мали бути визнані носіями культури несумісної з культурою титульного етносу.

Не меншу або й більшу конфліктогенність можна було б очікувати від факту проживання в одній державі з українцями і росіянами представників інших етносів, зокрема, кримськотатарського народу – носія і співтворця тюркської культури та ісламської цивілізації. Спроби радянсько-комуністичної влади “викорінити” цей народ шляхом депортації з історичної батьківщини, винищення його культурної спадщини на кримському півострові зазнали краху. З іншого боку, впродовж своєї тривалої історії кримські татари зазнавали суттєвих впливів інших культур і цивілізацій, насамперед європейської, а також самі впливали на них. Одночасно змінювалася й етнічна психологія. В історичному процесі міжетнічної взаємодії кримських татар з іншими народами, з російським та українським включно, відбувалися їх взаємопізнання та певна акультурація, в тому числі поведінкова.

Тобто, сучасні реалії міжетнічних відносин, хоча вони й не є безпроблемними, не дають підстав вважати відмінності у культурно-цивілізаційних основах носіїв різної етнічності в складі населення України антиномічними. Але й не можна недооцінювати впливи цих відмінностей на перебіг соціально-адаптаційних процесів у поліетнічному середовищі, яке зазнає не лише загальних суспільних змін, а ще й змін етнодемографічних, етноструктурних.

Повернення в кримський, в український суспільний простір, народу-автохтона і процес відновлення щодо нього історичної справедливості, зміни демографічних, соціально-економічних та політичних параметрів суспільного буття в Криму, трансформують і його етнокультурну сферу. В контексті цих трансформацій опікування своїми ціннісними, культурними ознаками, опір асиміляційним тенденціям стає однією з найважливіших складових у відносинах етнічних спільнот та їх представників, впливає на їхній загальний морально-психологічний стан. Про це свідчить той факт, приміром, що у надзвичайно складних умовах життя, за відсутності відчутної допомоги, при хронічному безробітті та безгрошів’ї, коли часто не має змоги купити найнеобхідніше, лише трохи більше чверті кримських татар з-поміж усіх опитаних у 1999 році в Криму шкодували про свій переїзд на історичну батьківщину, попри те, що 78,6% з них і вважали своє становище тяжким²⁴ .

Соціальна адаптація кримськотатарських репатріантів у суттєво трансформовану після їхньої депортації систему суспільних, в тому числі етнокультурних, відносин в Криму вимагає від Української держави певних преференційних дій. Однак будь-яке “асиметричне” сприяння з боку держави щодо культурних, ціннісних параметрів життя однієї етноспільноти не завжди адекватно сприймається іншими.

Приклад поведінки частини російської меншини щодо етноукраїнського відродження, а також відновлення культурної спадщини кримських татар на їхній етнічній батьківщині засвідчує, що відчуття зневаженості може мати навіть та група, чиї мовні та інші культурні цінності є впливовими або й домінуючими в суспільстві, але яка спостерігає за відродженням іноетнічних цінностей, в розвиткові яких вона вбачає загрозу для свого становища. Тим більш вірогідне виникнення такого відчуття серед тих груп, до чиїх культурних надбань ставлення суспільства і держави було тривалий час байдужим або дискримінаційним і які не без підстав вважають, що умови збереження та розвитку їхньої культури досі залишаються незадовільними.

Конфліктопровокуючий ефект байдужого або негативного ставлення до етнокультурних цінностей справляє особливо помітні впливи на поведінку тих груп, які тривалий час зазнавали дискримінації. В Україні це повною мірою стосується кримських татар, з боку яких негативну реакцію можуть викликати будь-які прояви ігнорування їх етнічних традицій, як от, написання національних імен та прізвищ. Прикметною в цьому сенсі стала спеціальна постанова Курултаю, якою зміна традиційних кримськотатарських вимови та написання імен, по-батькові та прізвищ (додавання закінчень '-ова”, '-єва”, '-вич”, 'ївна” тощо) було охарактеризоване як наслідок загарбання Росією Кримського півострова, що завдало відчутних колосальних і трагічних збитків духовній спадщині кримських татар. Національним засобам масової інформації та національним організаціям рекомендувалося пропагувати традиційні форми написання власних імен, насамперед серед молоді, якій належало отримувати паспорти, а також пропонувалося надавати роз’яснення з цього питання державним організаціям²⁵ .

В “пакеті” з іншими етнокультурними вимогами кримські татари ставлять питання про визнання їхньої мови на території автономії державною, надання кримськотатарським дітям і молоді можливості отримувати освіту рідною мовою в навчальних закладах усіх рівнів, упровадження кримськотатарської мови як обов’язкового предмета в навчальних закладах з іншими (не кримськотатарською) мовами навчання та ін.²⁶ Тим часом аналітики слушно зауважують, що виконання перелічених вимог аж ніяк не забезпечило б оволодіння кримськотатарською мовою усіма чиновниками²⁷ .

Попри загалом високі показники визнання кримськими татарами рідною мови свого народу (92,0%) та вільного володіння нею (94,9%)²⁸, ситуація з кримськотатарською мовою, зокрема в освітній сфері Криму, далека від задовільної.

Так, в Україні у 2002/2003 навчальному році налічувалося лише 13 загальноосвітніх навчальних закладів з кримськотатарською мовою навчання та 3 752 учнями, кримськотатарську мову як предмет вивчали 5 599 учнів, факультативно цієї мови навчалися ще 2 652 учнів. Дещо оптимістичніше виглядає кількість загальноосвітніх закладів з двома–російською та кримськотатарською мовами навчання – 45 шкіл з 18 800 учнями²⁹ . Але показники офіційної статистики не уточнюються даними про те, скільки учнів двомовних шкіл реально навчаються кримськотатарською мовою. Разом з тим відомо, що серед 46 968 учнів кримськотатарської національності в усіх загальноосвітніх навчальних закладах АРК вивчали рідну мову в різних формах, у тому числі як предмет і факультативно, лише 39 136 або 83,3%³⁰ .

Крім того, навчальний процес не забезпечується належним чином учбовою, методичною та іншою літературою кримськотатарською мовою. Не можуть задовольнити мов-но-освітніх потреб народу-репатріанта і можливості підготовки кадрів для системи освіти його рідною мовою. Хоча таку підготовку вже деякий час здійснюють Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Кримський державний індустріально-педагогічний інститут, Сімферопольське педагогічне училище.

Однак не тільки і не стільки наведеними кількісними параметрами вирізняється проблемність ситуації з кримськотатарською мовою. Кількісні показники щодо мережі загальної середньої освіти в Криму українською мовою, приміром, нижчі від кримськотатарських. Серед більше ніж 640 загальноосвітніх шкіл Криму у 2003/2004 навчальному році україномовних було тільки 4. Та й ті розташовувалися в пристосованих приміщеннях, як правило, колишніх дитсадках і не могли задовольнити потреб населення. Вкрай недостатньо навчальних довідкових матеріалів та художньої літератури українською мовою, україномовних педагогічних кадрів. На початок навчального року школи автономії отримали лише 19% підручників державною мовою від заявленої по